Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

У селищі племені бома. Я небажаний гість. Нічне свято. Мій календар. Мій друг Лахо. Каша з кокоювих горіхів.

І

Двічі й тричі на день приходили тубільці по джерела по воду, і ми щоразу «розмовляли», здебільшого за допомогою міміки та пальців. А набравши в свої «бутлі» води, вони мовчки, не сказавши жодного слова на прощання, не зробивши ніякого жеста, повертались додому. Але ще дивніше було те, що вони й досі не запросили мене її своє селище, та й до мого куреня не заходили.

Так минув місяць.

Якось моїх нових друзів не було два дні зряду. Вирішивши, що з ними щось трапилось, я наступного дня ще зранку пішов до селища провідати їх. Сонце ще не встигло піднятись, але для людини, яка звикла до помірного клімату Європи, спека навіть тепер здавалася нестерпною. Особливо жарко стало, коли я вийшов з лісу й попростував попід садами та городами, де не було високих дерев. Різниця між температурою в тінистих лісах і на відкритому місці була разючою. Добре, що я додумався зробити собі капелюха з широкого пальмового листя. Без нього, напевне, дістав би сонячний удар. Тубільці, правда, ходять простоволосі, але їхні досить довгі кучері надійно оберігають голову від сонячних променів. І все-таки дивно: як вони, майже голі, витримують таку спеку? Особливо жінки, які з ранку до вечора працюють на городах…

Стежка привела мене до самого селища. І тут, як і на побережжі, хатини стояли півколом на невеликому майдані. Такі самі гострі покрівлі, що опускаються майже до землі, такі ж маленькі, високо навішені двері, в які доросла людина може пролізти тільки зігнувшись. Двері закривались матами або рогожами.

Біля кожної хатини горів вогонь. Навколо вогнищ сиділи чоловіки, жінки, діти. На жару щось варилось у горщиках. Біля стежки, де я зупинився, чорна свиня з поросятами їла лушпиння. Два собаки, низьконогі й каплавухі, обнюхували свинячу їжу. Якась жінка висипала їм з горщика рештки сніданку.

Собаки перші почули чужого й тривожно загарчали. Жінка, що стояла до мене спиною, обернулась. Побачивши мене, вона з переляку впустила горщик на землю і несамовито заверещала. Ще якусь мить дивилась на мене, широко розплющивши очі, потім отямилась і щодуху побігла до лісу, не перестаючи верещати. Всі тубільці – чоловіки, жінки, діти – посхоплювались і, помітивши мене, з нестямним галасом порозбігались хто куди. На майдані не лишилося живої душі…

Так само зустріли нас і в той день, коли ми з капітаном та поваром Греєм забрели з селище на побережжі. Спочатку всі порозбігались, а потім оточили нас і посадили в окрему хатину. Згадавши це, я повернувся й поспішив стежкою назад…

Наступного ранку Лахо з двома іншими тубільцями принесли мені їжу й посідали неподалік. Довго мовчали, зрештою Лахо заговорив. З жестів та міміки я зрозумів, що коли ще раз прийду до них (він показав рукою в бік селища), то мене вб'ють (він направив спис собі в груди). Я дивився йому в очі й посміхався. Але моя безтурботність не сподобалась Лахо, і він знову почав пояснювати, що коли я вдруге піду в селище, мене вб'ють. Цього разу він направив спис уже не на себе, а на мене і кілька разів повторив цей красномовний рух.

Я зрозумів: тубільці не хочуть бачити мене в своєму селищі. Але навіщо ж тоді годують? Невже тільки для того, щоб не блукав сам по садах і не лякав жінок та дітвору?.. Хіба я така потвора?

Страх тубільців остаточно переконав мене, що білу людину вони бачать уперше.

Якось увечері, після заходу сонця, коли на обрії з'явилось рожеве коло місяця, з селища долинули голосні вигуки. Я саме сидів біля куреня й підкидав у вогнище сушняк. Вигуки повторились. Невдовзі пролунали удари в бубон і пронизливий вереск, який мені вже не раз доводилося чути й раніше, коли ми сиділи з капітаном та Греєм у темній хатині. Ці звуки роз'ятрили в пам'яті жахливі переживання. І я подумав: хто ж сьогодні жертва? Чи, може, ніякої жертви й немає, а дикуни просто розважаються?

Не довго думаючи, я попрямував до селища. В лісі було дуже темно, і навіть знайомою стежкою доводилось просуватися навпомацки. Підходячи до селища, я ще здалеку помітив червону заграву. То серед майдану палало велике вогнище. Навколо нього стрибали чорні постаті тубільців. Пронизливо вищали кокосові сопілки, гупав дерев'яний бубон. «Хто ж сьогодні жертва?» – подумав я знову, пробираючись усе ближче й ближче до світла. Потім зліз на не дуже високе, але крислате дерево. Звідти майдан був як на долоні.

Буйно палахкотіло вогнище, відбиваючись на блискучій чорній шкірі тубільців. Усі захоплено танцювали. Один чоловік щосили гатив двома бамбуковими кийками по великих «ночвах», душ п'ять чи шість грали на кокосових сопілках. Кілька чоловік грали на довжелезних, метрів по два, бамбукових трубах. Вірніше, вони просто кричали в порожні стебла, але їхні голоси лунали, мов справжні ієрихонські труби. Ця какофонія не підлягала ніяким музикальним канонам, кожен дув у свій інструмент, як йому заманеться, намагаючись перекричати інших. І лише барабан відмірював такт, під який тубільці танцювали.

А танцювали всі: жінки й чоловіки вишикувались по двоє в коло. Люди рухались під звуки бубна, ледь згинаючи в колінах ноги, інколи нахилялись трохи вперед, похитуючи в такт головами, й протяжно вигукували:

– Хе-хо! Хе-хо! Бозам-бо! Бозам-бо!

У декого з чоловіків на шиї висіли невеличкі шкіряні барабанчики, в які вони били долонями. Але удари цих барабанчиків перекривались громом великого дерев'яного бубна-ночов. Раз у раз танцюристи зупинялись, тупцювали на місці й співали. Тоді «музика» й бубон на мить замовкали.

Обличчя чоловіків були намазані чорною та білою фарбами. А на шиї у всіх висіло намисто з черепашок та зубів різних тварин. З-під браслетів стирчали зелені гілочки.

Весь час підходили нові й нові люди, – певно, з інших селищ. Я поквапливо зліз на землю й подався до свого куреня. Тут мене могли помітити.

Наступного дня до-джерела ніхто не приходив. Довелось лягати не вечерявши. Аж на третій день вранці прийшов Лахо з якимось тубільцем. Це був невисокий, але кремезний чоловік. Вони принесли смаженої риби та перепічок з плодів хлібного дерева. Обличчя в обох були намазані білою й чорною фарбами. Лахо, певно, начепив на себе всі свої прикраси: браслети на руках і на ногах з зеленими гілочками та квітами, намисто з собачих та свинячих зубів, великі серги з черепашок, а ніс проткнув невеличкою, з олівець завбільшки, мережаною кісточкою. В уявленні тубільців, це був найкрасивіший «костюм». У ньому Лахо мав дуже імпозантний, навіть страшний вигляд. Показавши рукою в бік селища, він схвильовано щось розповідав, а згодом почав співати й танцювати. Мелодія була одноманітна, лише з кількох тонів, а голосні в кінці слів Лахо вимовляв протяжно, і виходило приблизно так:

 
Арамаха-а-а, орінхо-о-о,
Уда-а-а-а, гом Андо-о-о…
 

Я не знав, що означають перші два слова: «арамаха» і «орінхо», але слова «уда» і «гом» мені були вже відомі, і я дивувався, чому разом з словами «стріла» і «спис» Лахо вплітає в пісню й моє ім'я.

II

Спливали дні, одноманітні й задушливі. На гладенькій корі дерева я відмічав капітановим ножиком кожен день коротенькою рискою, тиждень – довшою, а місяць – хрестиком. Ці рисочки й хрестики свідчили, що відтоді, як я потрапив на острів, минуло рівно чотири місяці й дванадцять днів. З них майже чотири місяці я провів у горах. Тепер я вже знав чимало слів з мови тубільців, але зв'язаної розмови ще не міг вести. Я вже знав, що місяць вони називають «гена», сонце – «ябом», рибу – «мар»; знав, як звуться всі органи людського тіла, вода, ліс і багато інших предметів; але спробуй-но дізнатись, як буде по-їхньому вечір, ранок, обід, сьогодні, вчора, завтра, біль, радість, сум! Важка проблема. Мені здавалося, що я й за десять років не вивчу мову тубільців настільки, щоб вільно розмовляти з ними. Бувало, махнувши Лахо рукою, я говорив: «Іди сюди!»

Він підходив, повторюючи за мною «іди сюди». Я запитував: «Як сказати «іди сюди»? Він відповідав: «Іди сюди». Просто повторював те, що чув. Якось і він мене гукнув, сказавши: «Каа ну!» Я повторив ці слова, і він підійшов до мене. Тоді я зрозумів, що «каа ну» це й є «іди сюди».

Та як не важко було вивчати мову без перекладача, я не здавався, і з кожним днем все легше й легше знаходив потрібні слова, щоб поговорити з Лахо.

Одного разу, набалакавшись досхочу, вождь підвівся й почав збиратися додому. Посміхнувшись привітною відкритою посмішкою, потис лівою рукою мою праву руку трохи вище ліктя й сказав:

– Тауо ала!

– Тауо ала! повторив я.

Перестрибнувши через струмок, Лахо ще раз повернувся:

– Тауо ала! – і попростував стежкою до села.

Я вирішив скористатись його хорошим настроєм і пішов за ним. Це дуже здивувало Лахо, але він нічого не сказав і не зупинив мене.

Так ми дійшли до самої верховини, де були їхні сади й городи. Зупинились аж біля хвірточки з бамбукового пруття. Лахо відчинив її, зайшов сам і покликав мене:

– Каа ну.

На городі працювало кілька жінок і дітей. Побачивши мене, вони заверещали й кинулись було тікати, але вождь щось гукнув до них, і всі нерішуче зупинилися.

– Каа ну! Каа ну! – покликав він.

Жінки й діти повернулись назад і знову взялися до роботи.

Дорослі жінки носили саронги з довгими торочками, а діти бігали зовсім голі. Серед них було двоє старших: дівчинка й хлопчик. На вигляд їм можна було дати років по дванадцять-тринадцять. Хлопець був підперезаний по-чоловічому, а саронга дівчинки була з торочками, правда, набагато коротшими, ніж у жінок. На стегнах у неї висіли низочки черепашок.

Жінки і діти пололи грядки. Вони виривали бур'ян і складали його під огорожею.

Ми з Лахо посідали під динним деревом. На стовбурі цього дерева росли плоди, схожі на наші дикі, але набагато більші. Лахо зірвав одну диню і, витягши з кисета відточену черепашку, вправно, мов ножем, нарізав її скибками.

Диня на смак була дуже схожа на звичайну, але значно солодша. Динне дерево росте без гілля. Лише вершина його увінчана густою короною лапатого листя на довгих ніжках. Цвіте дерево жовтувато-білим цвітом, а його листя має чудову властивість. Досить залити м'ясо водою, в яку капнули кілька краплин білого, мов молоко, соку з листя, або прямо загорнути його в листок, і найжилавіше м'ясо стає м'яким.

В саду росли й інші дерева. Ось хлібне дерево. Воно вічнозелене, з сірувато-коричневим стовбуром. Крупні плоди висять прямо на стовбурі або на найтовщому гіллі. Трапляються плоди вагою до двадцяти кілограмів. У сирому вигляді вони мають неприємний запах, але тубільці роблять з них тісто і печуть смачні перепічки. [12]12
  Відомий англійський мореплавець Джемс Кук (1728–1779) пише: «Людина, яка за своє життя посадила десяток хлібних дерев, має право сказати, що вона виконала свій обов'язок у такій мірі, як, наприклад, європеєць, що все життя орав і сіяв хліб. А жителі острова Таїті запевняють що три хлібних дерева можуть прогодувати людину протягом усього життя».


[Закрыть]

Крім хлібних і динних дерев, на городі росло кілька кокосових пальм. Але фруктових дерев тут було не так багато. На своїх городах тубільці вирощують просапні культури: ямс, таро, батати. Для садів у них відведено місце навколо житла.

Лахо покликав хлопчика й наказав йому дістати кокосових горіхів. Хлопчик прив'язав собі до ніг під кісточками коротенький мотузок і, хапаючись руками за гладенький стовбур та підпихаючись ногами за допомогою мотузка, миттю здерся на вершину найвищої пальми. Він зірвав нам по горіху. Лахо обдер їх маленькою кам'яною сокирою і розколов обушком навпіл. Тим часом хлопчик приніс дві кокосові шкаралупини, які правили за миски. Лахо вилив сік горіха в мисочку, вирізав і м'якоть. Переді мною стояла повна миска смачної білої каші, яку я з'їв імпровізованою черепашковою ложкою. Проробивши те саме з другим горіхом, Лахо теж почав їсти.

У кокосового горіха дуже міцна шкаралупина, вкрита зверху товстою волокнистою шкіркою. Молодий горіх наповнений молочним соком, а коли він достигає, цей сік перетворюється в тверде ядро.

Хоч кокосовий горіх дуже важкий, проте він не тоне, а волокниста шкаралупа надійно оберігає ядро від морської води.

Потрапивши в море, горіх може довгий час плавати, підхоплений течією, аж доки хвилі не викинуть його на берег. Потрапивши в сприятливий грунт, горіх проростає і за два-три роки перетворюється у високу струнку пальму.

Попоївши, ми вийшли з городу. Лахо сказав мені «тауо ала» і попрямував до селища. Я теж хотів піти з ним. Помітивши це, він зупинився і досить сердито почав щось говорити, показуючи в бік мого куреня. Мені стало зрозуміло, що я для них – небажаний гість, і я почвалав до своєї господи.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Летючі дракони та жаби. Знову голод. Ворожа зустріч. Лахо влаштовує мене в хатині для гостей. Біла людина з місяця. Бенкет з танцями.

I

Минуло ще два місяці. Настав листопад. Щовечора небо вкривалося густими хмарами. Часто йшли короткі зливи. Вранці хмари розходились, але надвечір знову застилали все небо і знову йшов дощ.

Якось уночі я прокинувся весь мокрий. Виявилося, що мій курінь почав протікати. Вдень одяг висох на сонці, а вночі знову намок. Треба було полагодити стріху. Нарвавши трави, я вкрив курінь і ув'язав стріху тонкими ліанами. Тепер зверху вже не протікало, але тієї ж ночі на дощі опинились мої ноги. Дверей у курені не було, і вітер задував краплини всередину. Це навело мене на думку зробити двері. Нарубавши сокирою очерету, я зв'язав мату. Для більшої певності поверх очерету настелив ще й шар трави, і вийшли чудові двері. Тепер можна було зачинятись і спокійно спати до ранку.

Коли йшов дощ, ночі ставали холодніші, хоч я не мерз, а вдень знову шалено припікало. Від частих злив і страшенної спеки повітря насичувалось парою і дихати було важко.

В моєму курені завжди було затишно. Тубільці й досі не наважувались заходити сюди. Але біля джерела з'являлись майже щодня, несучи на плечах свої довжелезні «бутлі». Якщо мене там не було, вони грали на кокосових сопілках або просто гукали, і я завжди приходив.

Не турбували мене й хижаки, яких я спочатку остерігався. Великий варан, якого я колись бачив, більше не з'являвся. В лісі найчастіше траплялись мавпи-гібони, маленькі безневинні істоти, що живуть стадами, прудко лазять по деревах, стрибаючи з гілки на гілку, й неприємно верещать. Інколи надвечір з'являлись летючі дракони. Цю «страшну» назву має зовсім не страшна ящірка, забарвлена в тон зеленого листя. У драконів дуже подовжені ребра, з'єднані тонкою плівкою. Перелітають вони з дерева на дерево на відстань щонайбільше двадцять метрів. Живляться комахами. Бачив якось і летючих жаб. У них замість крил теж плівка між пальцями задніх і передніх лапок.

З пернатих найпоширеніші тут красень фазан-аргус та птах-носорог.

Усі ці звірі й птахи не викликали в мене ніякої тривоги, і я почував себе в курені цілком безпечно.

Зливи майже щоночі гасили моє вогнище. Вранці я розводив нове від головешок, що їх приносили тубільці. Нарешті це мені набридло, і я вирішив спорудити для вогнища намет. Зрубавши чотири чималих гілки, я забив їх у землю, зробив з бамбука перекладини, вкрив зверху травою, і намет був готовий. Але вночі дощ все одно залив вогонь. Моя споруда звідусіль протікала, бо не було стін. Тоді я придумав інше. Виривши в кручі біля куреня глибоку ямку, я вкрив її зверху і розвів вогонь. Тепер ніякий дощ не міг його залити.

В курені у мене було сухо, в печі не потухав вогонь. І тільки їжу я мав не завжди. Траплялося, що злива не вщухала цілий день, і тубільці не приходили. Та я й сам не міг у такі дні вилізти з куреня. Доводилось лягати не вечерявши. А коли дощ лив два дні підряд, голод ставав нестерпним. Я вирішив набрати на городах плодів та овочів і зробити невеличкий запас.

Одного разу ледве дочекавшись, поки вщухне злива, я подався стежкою на верховину. Зайшов на той город, де ми вже були з таною Лахо. Там працювали жінки й діти. Цього разу вони не порозбігались, а спокійно копали таро та ямс і складали його в личані мішки. На спині в двох жінок сиділи в рогожових торбинах немовлята. З торбин виглядали тільки їхні кудлаті голівки. Коли якесь із немовлят починало плакати, мати колихала його, співала колискової, і дитина замовкала.

Я був дуже голодний. Зірвавши чималу диню, сів під деревом і нарізав її своїм ножиком. Диня видалась дуже смачна. Тим часом жінки

Незабаром ми дісталися галявини, серед якої стояла самотня хатина, яка була трохи більша від звичайної і нічим не відрізнялась від тієї, де ми з капітаном та Греєм чекали своєї смерті. Відчинивши двері, Лахо запросив мене всередину. По спині в мене полізли мурашки. Я запитливо глянув вождеві в очі: невже вони збираються мене заарештувати? Потім почав пояснювати, що ніколи більше не прийду в селище, що, мовляв, негайно повернусь до свого куреня і ніколи вже не турбуватиму їх. Але вождь наполягав на своєму, весь час повторюючи одне й те саме:

– Лібата орованда, лібата орованда…

Що «лібата» – це хатина, – я добре знав, але що значить «орованда»? Можливо, в'язниця? Нарешті, збагнувши, в чому справа, Лахо зайшов перший і махнув мені рукою посміхаючись:

– Каа ну, каа ну…

Інші теж обізвались, показуючи рукою на двері:

– Вум, вум… Заходь, заходь.

Я глянув на тубільців. Тепер їхні обличчя вже не здавались такими похмурими, як щойно в селі. Дехто навіть дружньо посміхався. Ці відверті посмішки заспокоїли мене, і, зрештою, наважився. За мною ввійшло ще кілька літніх чоловіків, а молодші лишилися надворі.

У хатині були широкі нари з бамбукових планок, щільно пригнаних одна до одної, завдяки чому нари були гладкі. У стіни на нарах лежали «подушки» з добре виструганого дерева. Лахо ліг на нари, підклавши під голову «подушку», і сказав:

– Вамборо.

Я зрозумів: ці дерев'яні колоди дійсно служили подушками. Але хто ж спав на них? Чия ця либа орованда й чому вона побудована осторонь від селища? У стіни проти нар стояло довге дерев'яне корито-барабан. Лахо назвав його «бурум». Він показав мені й дудки з очерету – «хаух», засунуті під балки дахи, і великі кокосові горіхи із двома дірками – однієї зверху й іншою посередині шкарлупи, – які Лахо назвав "піу". Вони знаходилися на широкій полиці з бамбука. Лахо почав щось мені пояснювати, але я не зрозумів. Тоді він почав пританцьовувати й співати:

 
Гена-а-а, гена-а-а,
Андо-о-о – пакегі-і
Гена-а-а…
 

Я насилу добрав, що біля цієї хатини тубільці збираються веселитися й танцювати. Зрозумів і слова пісні Лахо:

 
Місяць, місяць…
Андо – біла людина
з місяця…
 

Невже ці люди й справді думають, що я звалився з місяця? Згадалися слова капітана Стерна, який, посилаючись на старого іспанського географа, розповідав, що буцімто жителі острова Тамбукту вважали колись Магелланових матросів за людей, що впали з місяця. Невже й ці тубільці знають, що тут уже побували «білі люди з місяця?»

До хатини зайшло троє юнаків. Двоє з них несли по дерев'яній таці, а в руках третього був кокосовий горіх. У першій таці виявився печений ямс та інша городина, а друга була порожня. Лахо взяв кам'яну сокиру, що висіла на стіні, обдер шкірку горіха, потім розколов його навпіл і вилив молоко в порожню тацю. Після цього він стулкою черепашки настругав у молоко м'якоті, і каша була готова. Лахо подав мені тацю, а сам одвернувся. Інші зробили те саме. І доки я не попоїв, жоден з них не повернувся обличчям до мене. Я дуже здивувався. Біля джерела вони так не робили. Навпаки: там усі з величезною цікавістю стежили за кожним моїм рухом. Якщо їхню поведінку тепер можна розцінювати як ввічливість і повагу до гостя, то вона була дуже доречна: я ще не звик користуватись їхніми ложками з черепашкових стулок і нерідко підносив до рота порожню «ложку», бо каша була рідка й виливалась.

Коли я пообідав, усі обернулись до мене. Лахо запитав:

– Андо – пакегі гена? Пакегі гена?

Дивлячись мені в очі, тубілець чекав відповіді. Інші теж мовчали. В хатині стало тихо-тихо. Що їм відповісти? І я згадав слова Мехмеда-ага: «Буває правда гірша за брехню, і брехня краща за правду». Не треба багато розуму, щоб збагнути це. Старий турок радив мені приховати від плантатора частину правди, коротше кажучи, збрехати йому. То була інша справа. А брехати тубільцям якось не дозволяло сумління. А чи не нароблю я собі шкоди, коли визнаю, що не впав з місяця, що я така сама людина, як і всі? Можливо, саме через те вони й бояться мене, чи не зроблять і вони те саме, що зробили кілька місяців тому їхні брати на побережжі?

Тубільці чекали відповіді. Лахо не зводив з мене очей. Я вирішив прикинутися, що не зрозумів питання, і знизав плечима. Але їх така відповідь не влаштовувала. Лахо, ствердно киваючи головою, сказав:

– Андо – пакегі гена!

– Пакегі гена, пакегі гена! – закивали головами й інші.

II

Хоч мене і вважали за людину з місяця, проте я стомився, як звичайнісінька земна людина. Побачивши, що гість ліг відпочити, тубільці один за одним вийшли з хатини. Дерев'яна подушка мулила в голову, але повернувшись на спину, я зручно вмостився й заснув.

Прокинувся аж увечері від страшного галасу. Я схопився й вибіг. На майданчику біля моєї хатини зібрався чималий натовп. Чоловіки принесли дві довжелезні товсті колоди, поклали їх серед майданчика і закидали зверху сухими дровами. Потім принесли жару й розвели велике вогнище. Два чоловіки притягли на бамбукових жердинах забиту свиню. Тушу поклали поперек колод, які вже встигли розгорітися, й почали її смалити, повертаючи на всі боки. А осмаливши як слід, заходилися шкребти гострими черепашками, після чого, озброївшись бамбуковими ножами, порізали м'ясо на шматки.

Тубільці дуже майстерно виготовляють ці ножі. Розколовши сухий бамбуковий обрубок на тоненькі драночки сантиметрів по два-три завширшки і тридцять завдовжки, вони обстругують їх черепашками, а потім обсмалюють на полум'ї. Такі примітивні ножі дуже гострі, ними можна різати м'ясо майже як справжніми.

Згодом прийшли й жінки. Вони принесли багато горщиків і різного посуду. Траплялись горщики чималі – завбільшки з барило, а були й менші.

На майдані стало дуже людно.

Кілька тубільців, ідучи один за одним, принесли з селища великі корзини, повні ямсу і таро. Жінки негайно заходились чистити овочі, а чоловіки тим часом порізали свинину невеличкими шматочками й склали її на рогожі, застеленій свіжим пальмовим листям. Коли все було готове, Лахо почав ділити.

– Андо, пакегі гена! – вигукнув він, подаючи мені чималий шматок м'яса.

– Олан!

– Габон!

– Малан!

Вигукуючи раз у раз імена чоловіків і жінок, Лахо кожного наділяв шматком м'яса.

Відклавши вбік чималий кусень, він сказав:

– Лахо, тана біляр бома!

Тобто: «А це Лахо, вождю племені бома».

Кожна сім'я клала свою частку м'яса в горщик, додавала туди таро та ямсу і, наливши з бамбукових «бутлів» води, ставила в жар.

З-за далекої вершини випливав місяць. Постававши лицем до сходу, тубільці мовчки чекали, доки зійде світило, а коли воно з'явилось над обрієм повним колом, з майдану полинув протяжний багатоголосий вигук і луною прокотився по схилах:

– Гена-а-а, о-о-о, і-і-і…

Задумкав бурум, завищали кокосові сопілки. Потім знову настала тиша. Всі стояли мовчки, немов прислухаючись до цієї урочистої тиші. Невдовзі далеко-далеко, зі сходу й заходу, по схилах прокотилася така сама хвиля вигуків і барабанний бій. Це зустрічали схід місяця жителі сусідніх селищ.

Страва зварилася. Розклавши її в шкаралупи з кокосових горіхів, які були набагато більші за наші миски й полумиски, тубільці посідали вечеряти. Мені піднесли дерев'яну миску. З такої самої посудини їв Лахо і ще кілька найстаріших чоловіків. Принесли й глечики з кокосовим вином. Серед майдану палахкотіло довжелезне вогнище, яскраво освітлюючи все довкола. Його відблиски стрибали по деревах, що стіною оточували галявину.

Раптом знову задумкав бурум, завищали сопілки й пищики. Починались танці, які тривали аж до світанку.