Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Габон. Розмова з давнім другом. Застереження тани Боамбо. Полювання на диких свиней.

I

Наступного дня – напередодні свята – Боамбо знову прийшов до мене. Тепер ві не був такий похмурий, як учора. Навпаки, в його погляді світилася радість від успіху. Ще б пак! його мисливці захопили полоненого і готуються його вбити. Плем'я занго вважало цього невинного чоловіка своїм ворогом, бо він пускав отруєні стріли у тих, що нападали, а кожна така стріла несла смерть. Що з того, що він захищався? Ворог є ворог, навіть тоді, коли спить. Так вважали тубільці.

Боамбо теж сказав, що я вчора зробив розумно, вчасно зникнувши з майдану. Всі були проти мене. Арикі торжествував. Чи може бути інакше? Я захищав плем'я бома! Це погано, дуже погано! Мисливці розгнівалися, але швидко все забули. Зараз вони знову мене люблять, бо я лапао, лікую всі хвороби. І Боамбо мене любить, тому що я рятував його від кадіті, смертоносної зміїної отрути. Але чому я мовчу? Все ще серджусь? Треба зрозуміти мені, що він не винен. Ніхто не винен. Такий звичай…

– Де полонений? – спитав я.

– В хатині.

– Можна його побачити?

– Можна.

Він повів мене в селище і відчинив двері однієї з хатин. Перед нею стояло двоє вартових із списами. Я заглянув усередину і, побачивши полоненого, здригнувся від жаху. Це був Габон! Старий Габон із племені бома! Свого часу він був моїм другом, приносив мені до струмка харчі в дерев'яних онамах, а потім наполегливо благав мене не йти до племені занго, ворога племені бома. Я не послухав його і не шкодував, але ж треба було зустріти його тут, у цій темній хатині, як полоненого, якого через два-три дні вб'ють і спалять на вогнищі під радісні вигуки тубільців… І справді, яка зустріч!

Габон сидів на нарах, схиливши голову, похмурий, глибоко задуманий. Я зайшов у хатину і підійшов до нього, але він навіть не підвів голови.

– Габоне! Друже! – тихо прошепотів я і поклав руку йому на плече. – Не пізнаєш мене? Я Андо, пакегі гена – пам'ятаєш?

Тільки тоді Габон подивився на мене, відкинув мою руку і знову нахилив голову. В цьому погляді я не побачив нічого, крім ненависті. Так, він вважав мене за ворога і ненавидів. Для нього я був зрадником, його плем'я зустріло мене людяно, врятувало від голоду, дало притулок у найтяжчі дні мого життя, а як я віддячив? Залишив його і пішов до їхніх ворогів… Так думав Габон – в цьому я не сумнівався. Він і не міг думати інакше. Але я не вважав себе винним. Я повинен був допомогти своїм товаришам по нещастю. Сміт не заслуговував на таку жертву, але він теж потерпів катастрофу, і я не міг залишити його все життя сидіти на пошкодженій яхті. Правда, він забув, що я зробив для нього, але це не мало ніякого значення. Я виконав свій людський обов'язок і не чекав від нього вдячності.

– Габоне! Друже! – повторив я, але відповіді не було. – Ти гніваєшся на мене, я знаю… Але я не винен. Я не винен, – повторив я і знову поклав руку йому на плече.

– Ти був з ними, – з сумом промовив він.

– З ким? Коли?

– Вчора ти був з нашими ворогами, коли вони напали на нас. Я бачив тебе. Потім ти втік, а вони схопили мене…

Бідний Габон! Він бачив Сміта і прийняв його за мене. Така помилка завжди може трапитися тут. Наші обличчя були однакові для тубільців. Вони майже не розрізняли нас, особливо на відстані.

– Помиляєшся, Габоне, – сказав я. – З ними був інший пакегі. Я був проти нападу, але ніхто мене не послухав.

Він знову подивився на мене і сказав:

– Брешеш! Ти мені не друг! Анге бу!

«Анге бу» означало кінець розмови. Габон вважав мене своїм ворогом і не бажав розмовляти зі мною. З хатини я вийшов приголомшений. Сторожі замкнули двері.

Я підійшов до Боамбо, який чекав на мене в тіні хлібного дерева.

– Цей чоловік – мій приятель, – сказав я. – Ти повинен звільнити його.

– Неможливо, – заявив вождь. – Він наш полонений. На третій день свята ми принесемо його в жертву Дао.

Я хотів будь-що врятувати Габона, але Боамбо не поступався. Він довго і докладно пояснював мені, чому не може звільнити полоненого ворога – так називав він Габона. Справа виявлялася значно складнішою, ніж я думав. Перш ніж спалити полоненого на вогнищі, Арикі з урочистою церемонією винесе дерев'яного ідола з хатини вічного вогню і поставить на майдані. Ідол мусить бачити, як згорить жертва. Тоді Дао буде задоволений і сприятиме племені цілий рік до наступного свята. Протягом цього часу буде великий достаток плодів і риби в океані. І, що найважливіше, жодне вороже плем'я не зможе перемогти племені занго, бо Дао допомагатиме йому в кожній битві. Це повір'я було пов'язане не тільки з благополуччям племені, але і з його обороною, і ніхто не міг би переконати людей, що це помилка.

Далі наполягати було безглуздо. Боамбо нізащо на світі не погодиться звільнити нещасного Габона.

– Я допоможу йому втекти! – заявив я вождеві. Він суворо поглянув на мене і сказав тихо, але значливо:.

– Сторожа не дозволить. І не раджу навіть пробувати, бо постраждаєш!

– Що ж ви мені зробите?

– Не знаю… Але постраждаєш, кажу тобі. Бачив, що вчора було? Добре зробив, що своєчасно пішов, І все ж ти втратив…

– Що втратив?

Боамбо не відповів.

Із хатин почали виходити озброєні тубільці. Тепер їхні обличчя не були намазані чорною фарбою і розмальовані білими смужками. Можливо, тому вони не мали такого войовничого і страшного вигляду, як учора.

– Люди збираються, – зауважив Боамбо встаючи. – Ходімо на полювання.

– Як, знову? – здригнувся я. – Невже й сьогодні ви нападете на плем'я бома?

– Ні, – відмахнувся Боамбо. – Йдемо полювати на диких свиней. Треба вбити багато свиней для великого свята. Іди й ти з нами. Люди зрадіють, якщо підеш, і пробачать тобі вчорашню дурницю.

Хоч я і не вважав вчорашній свій вчинок дурницею, все ж вирішив піти на полювання. Цуратися людей було не в моїх інтересах. Крім того, рано впадати у відчай од вчорашньої невдачі. Набагато краще було дотримуватись нашої поговірки: «Одразу не вдасться, пробуй знову щастя…»

Я зайшов у хатину за рушницею і застав там Сміта і Стерна, які чекали на мене.

– Ми зайшли за вами, – сказав плантатор. – йдемо на полювання. Сподіваюсь, що цього разу ви не відмовитесь? І Стерн іде з нами.

– На таке полювання завжди готовий, – посміхнувся капітан. – Але в полюванні на людей нізащо не брав би участі. Це небезпечна річ! Тільки втеча може врятувати подину, – і він багатозначно підморгнув мені, кивнувши головою в бік Сміта.

Плантатор зрозумів іронію, але не образився.

– О, це було щось жахливе! – вигукнув він. – Дикуни дуже хитрі люди, сер. Одні поховалися в густих джунглях-біля стежок, інші повилазили на дерева. Уявляєте собі? – повернувся він до мене. – А якби ви були на моєму місці, не втекли б? Притому стріли їхні були отруєні! Я приніс одну, покажу вам. Кінчик її намазаний соком анчара.

– Отже, й рушниця вам не допомогла? – спитав я. – А ви покладали на неї такі великі надії!

– Так, покладав, – кивнув головою Сміт. – Але помилився, визнаю. Під час війни дикуни не додержують ніяких правил. Вони ховаються в лісі – в кого ж стріляти? До того ж як тільки засвистіли стріли, наші дикуни розбіглися.

– Слідом за вами, – зауважив капітан.

– Це не має ніякого значення, Стерн. Це неістотно, втік я першим чи останнім. Важливо те, що лишився живим. Ви були праві, – звернувся Сміт до мене. – Тисячу разів праві, коли відмовилися йти з ними. Я гадав, що будемо битися на відкритому місці, на якійсь галявині, і подумав: «Стривайте, я покажу цим дикунам, як треба воювати…» А що вийшло? Коли б я знав, нізащо не пішов би, запевняю вас…

– Ви пішли з тубільцями на війну, бажаючи показати, який ви герой, – закинув я йому. – Ви уявили, що переб'єте плем'я бома, як зв'язаних зайців, і повернетесь переможцем. Тому ви й Арикі привели на майдан.

– Хіба я міг зробити інакше! – вигукнув плантатор. – Арикі мені заявив, що не усиновить мене, якщо не братиму участі в поході. А ви уявляєте собі, що це означає?

– Це означає, що ви залишитесь сиротою, – іронічно промовив капітан.

– Це зовсім не смішно, Стерн! – зауважив Сміт. – Нам треба узаконити наше перебування на острові. Я люблю порядок і закон – це не слабість, запевняю вас…

Ми пішли на майдан. Там зібралися всі мисливці. Я думав, що після вчорашнього випадку люди дивитимуться на мене недовірливо, але помилився – вони все забули. В хатині був замкнений Габон, їхній ворог. Вони вийшли переможцями і на радощах ладні були подарувати мені вчорашню провину.

Всі попрямували вузькою стежкою через джунглі.

II

Високо в горах ми вийшли на велику галявину, вкриту високою травою аланг-аланг. Трава хвилювалася під вітром, як маленьке жовте море, і тихо шелестіла. Боамбо наказав мисливцям оточити всю галявину. Коли всі були на місцях, вождь кинув запалену головешку в суху траву, і вона відразу зайнялася. То був сигнал. Мисливці, як тільки побачили дим, підпалили траву одночасно з усіх кінців галявини і повільно рухалися за полум'ям із списами в руках, готуючись кинути їх у звіра, який шукатиме порятунку від вогню У жодного тубільця не було рушниці, бо Сміт не давав їм патронів. Вчора, після походу проти племені бома, він заявив, що патрони кінчилися, і забрав рушниці до своєї хатини. Але я був певен, що в нього у ящиках є ще багато патронів. Навіщо він їх ховає? І для кого?

Один за одним пролунали два постріли з того боку, де були Сміт і Стерн, а слідом за цим почулися сильні вигуки. В ту ж хвилину щось крикнув Амбо, який стояв недалеко від мене. Я обернувся і побачив вепра з обсмаленою щетиною, який біг мов скажений. Він перескочив через вогонь і, потрапивши в обгорілий простір, кинувся спочатку в бік Амбо. Той зустрів його списом, але не влучив. Вепр злякався й кинувся в другий бік, прямо на меле. Я прицілився і, коли він був уже близько, спустив курок. Вепр кілька разів перекинувся, але знову схопився на ноги і, ще більш розлючений, кинувся на мене. Я побачив на міцних щелепах два кривих ікла, якими він міг розпанахати живіт будь-якому ворогові. Із пащі текла жовта піна. Я почув голос Амбо: «Убий його, він тебе розірве! Убий його!» Я ще раз прицілився і, коли вепр був кроків за десять від мене, вистрілив. Цього разу куля влучила в лоб. Він дриґнув ногами разів зо три, потім безпомічно витягнувся і вже більше не ворухнувся.

Висока суха трава все ще горіла. Підійшов Боамбо і, побачивши убитого вепра, сказав:

– Добре, дуже добре! І Шаміт убив одну свиню. Дуже добре.

Він був задоволений. Ще й половини трави не згоріло, а вже убито двоє свиней. Вітер роздував полум'я на всі боки. А коли вигоріла велика частина галявини, знову почулись вигуки тубільців, і в ту ж мить два вепри вискочили з полум'я. Один з них часто падав – мабуть, дуже обпалив ноги. Амбо кинувся на нього, наздогнав і загнав у бік списа. Я побіг до другого вепра. Він був досить далеко від мене, і на такій відстані я навряд чи міг би влучити. Та й тубільці заважали: вони теж кинулися на нього, розмахуючи списами і галасуючи, мабуть, з метою ще більше налякати і без того перелякану тварину. Полетіло три списи, і один з них влучив вепра в правий бік. Почувся сильний вереск, але вепр не впав, а біг далі із списом, що стирчав у боці і зловісно похитувався. Двоє тубільців вхопили свої списи і знову погналися за твариною, яка бігла все повільніше й повільніше. Нарешті вони наздогнали її і ввігнали списи в гладку спину.

Трава вигоріла. На почорнілій галявині лежало п'ять забитих диких свиней. Боамбо залишив двох чоловіків охороняти їх і знову повів нас звивистими стежками вище в гори. Ми підпалили траву і на іншій галявині і вбили ще трьох диких кабанів. Здобич була багата. Восьмеро свиней для великого свята – це немало.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Велике свято. Як щоденник Магеллана потрапив до касети Сміта.

І

Нарешті настало велике свято. Спочатку почувся бій бурума в найближчому селищі, потім відгукнулися буруми і в інших двох селищах, супроводжувані довгими пронизливими криками, які нагадували виття вовка або протяжний крик муедзина, коли він возносить молитви до аллаха з високого мінарета.

Сонце хилилося до далеких гірських вершин. Наближався час вечірньої прохолоди, коли легенький вітерець ворушить листя на велетенських деревах і тропічний ліс оживає і заспівує свою вічну багатоголосу пісню. Відімкнувши скриньку, я розставляв пляшечки та баночки з ліками. Надворі почулися швидкі кроки – хтось біг до хатини. Я підвівся і став чекати. На порозі з'явилася Зінга.

– Ходімо, Андо! – схвильовано крикнула вона. – Ти що, не чуєш бурумів? Велике свято почалося!

Вона була збуджена, очі горіли від захвату, а обличчя сяяло радісною посмішкою. Білі рівні зуби блищали. У волосся вона встромила два бамбукові гребінці і багато квітів, а на шиї висіло кілька разків намиста з черепашок і собачих зубів. Під браслети на руках і під вузький пояс були натикані червоні квіти хібіскусу і молоді гілочки колеусу. Було щось зворушливе в її тендітній фігурці, посмішці і в сяйві очей, які дивилися на світ і людей з дитячою чистотою і наївністю. Помітивши, що я розглядаю її розкішне вбрання, вона спритно завертілася на пальцях і знову почала підганяти мене.

– Ходім же, Андо! Велике свято почалося! Незабаром ти станеш сином нашого племені, Андо! А я стану твоєю сахе… Ти не радий?

– Радий, Зінго, дуже радий…

– Тоді я буду жити в твоїй хатині, Андо! Працюватиму на городі, сіятиму таро, ямс і уму, а ти ловитимеш рибу. Ми будемо їсти варені таро, ямс, уму і смажену рибу. І банани, і дині, і кокосові горіхи будемо їсти, і кокосове молоко будемо пити… А батько подарує нам велику свиню. Найбільшу свиню, Андо! Він обіцяв. Я буду годувати її лушпинням від ямсу і таро, а вона народить десятеро пискливих поросят… Ти не радий, Андо?

– Радий, Зінго, дуже радий…

– Наша хатина стане дуже красивою, Андо! Я двічі на день підмітатиму її – ябом аро, ябом аелда – вранці й увечері. Наші нари завжди будуть чистими і рогожі будуть чистими, тому що я двічі на день їх вибиватиму – ябом аро, ябом аелда. І коли ти повернешся з полювання стомлений, будеш відпочивати на цих рогожах, а я тобі співатиму пісень. Ти не радий, Андо?

– Радий, Зінго, дуже радий. Але ти вийди з хатини, поки я надіну новий одяг.

– Дуже добре, Андо! Одягни найновіше вбрання.

Ясна річ, я не збирався одягати костюм. У штанях і піджаці тут людина почувала себе так, як у нас улітку в кожусі. Та й для кого мені виряджатися? Крім нас, трьох європейців, тут не було інших цивілізованих людей, а для тубільців і найбільше дрантя мало вигляд чогось чарівного і незбагненного, як у казці. Та все ж я замінив старі короткі штанці новими, одягнув нову сорочку, взув легкі сандалі і надів новий корковий капелюх, схожий на шолом, – оце і все моє «вбрання». Воно було скромне, але зручне і легке.

Тільки-но я зібрався вийти, як несподівано з'явився Сміт і ще з порога почав мені дорікати:

– Як так можна! Ви мене ставите в незручне становище, сер! І перед ким? Перед Арикі! А я так вірив у вашу чесність!..

– Що трапилося? – здивовано запитав я.

– І ви ще питаєте, що трапилося? – вигукнув обурений Сміт. – І з яким невинним виглядом! Можна було б подумати, що ви втілення самої невинності. Я справді вважав вас чесним хлопцем, але те, що ви зробили, зветься обманом, сер! Так, обманом, м'яко кажучи…

– Нічого не розумію, – знизав я плечима.

– О, він нічого не розуміє! Ти чуєш, небо! Він чистий і невинний, як дитя. Ніколи досі я не зустрічав людини, яка б так уміло прикривала брехню і обман удаваною щирістю. Сатана в образі янгола – так казав мій покійний батько про таких людей і ніколи не помилявся, запевняю вас. Він був людиною минулого століття, прямий і грубий, але завжди справедливий. Я не в нього вдався, признаюся…

– Ви не такі справедливі, як він?

– Тут ідеться не про справедливість, – різко заперечив Сміт. – Я не прямий і не грубий, як мій батько, але все ж таки не можу не назвати ваш вчинок, як він того заслуговує. Це обман, сер! М'яко кажучи, це шахрайство, карний злочин! В цивілізованих країнах за це карають від одного до п'яти років суворого тюремного ув'язнення…

Він був дуже збуджений, кипів від обурення і викидав, як вулкан, двозначі й образливі слова. Коли він говорив, сигара смішно стрибала в зубах, а суворе, сухе обличчя, обтягнуте жовтою, зморщеною навколо очей шкірою, за хмарою тютюнового диму було непроникливе. Я вирішив повернутися до нього спиною і вийти, якщо він не припинить потік образ.

– Ви мені скажете, нарешті, в чім річ? – нетерпляче запитав я. – Чи ви вважаєте, що я мушу слухати ваші безглузді звинувачення?

– Безглузді звинувачення? – вигукнув плантатор, звівши погляд до стелі. – О небо, ти чуєш? Він називає безглуздими звинуваченнями мій справедливий гнів! Це… це нахабство, сер!

Тепер уже я повернувся і рушив до дверей, але він схопив мене за руку і зупинив. Сірі очі його гнівно світилися, безкровні губи нервово смикалися.

– Як потрапив вахтовий журнал з моєї яхти під нари Арикі? – несподівано запитав він мене, дивлячись прямо в очі.

Запитання його було як грім серед ясного неба. Я розгубився і не знав, що відповісти.

– Ви мовчите! – промовив Сміт і заходив по хатині. – Може, ви все-таки скажете, як потрапив вахтовий журнал з моєї яхти під нари Арикі? Я чекаю на вашу відповідь, сер! І не пробуйте брехати… Ну?

Він став переді мною, схрестивши руки на грудях, і допитливо вп'явся в мене очима, похитуючись вперед і назад. За інших обставин він би видався мені смішним у своїх коротких штанцях, які відкривали тонкі, жилаві ноги, зарослі густим сивим волоссям. Але зараз плантатор стояв переді мною загрозливо-суворий, певен свого справедливого гніву.

– Я чекаю на вашу відповідь! – владно прозвучав його голос. – Я хочу, щоб ви сказали мені правду, а потім я вирішу, що робити.

Останні слова пролунали як погроза. «Так, якщо він дізнався про щоденник Магеллана, – думав я, – то справді може нашкодити й мені, й капітанові. Досить було сказати Арикі, що ми викрали біле листя і замість нього підклали інше біле листя, і головний жрець підніме на ноги все плем'я. А це було дуже небезпечно». Я все ж таки вирішив не видавати свого страху перед плантатором і спокійно сказав:

– Робіть, що хочете, але не забувайте, що я вам не слуга і не зобов'язаний вислухувати ваші погрози.

– Ви не зобов'язані, це вірно, – пом'якшав Сміт і перестав нахабно похитуватися. – Вірно й те, що тут немає слуг і панів, і всі ми рівні. Ну, гаразд! Тоді скажіть мені в ім'я рівності, яку ви так гаряче захищаєте, яким чином вахтовий журнал з моєї яхти потрапив під нари Арикі?

– Вахтовий журнал з вашої яхти? Під нарами Арикі? – запитав я з удаваним здивуванням, щоб виграти час. Справа була дуже серйозна, і одне необдумане слово могло потягти за собою великі неприємності.

Сміт глянув на мене, і в його очах я побачив іронію. Невже він усе зрозумів? Невже він знав про існування щоденника Магеллана?

– Так, сер, – кивнув він головою. – На власні очі бачив журнал моєї яхти. Він під нарами, на яких спить Арикі. Головний жрець, звичайно, теж його побачить і, певна річ, візьметься за мене… Що я йому скажу? Що журнал сам вилетів із яхти і сам потрапив під його нари? Чого ви мовчите? Я чекаю на вашу відповідь, сер!

– Але… хто його заніс туди і навіщо?

– І я вас про це питаю – хто його заніс туди і навіщо?

– Не знаю, – знизав я плечима.

– Не знаєте? Але я мушу знати! Так-так, мушу знати, тому що я відповідатиму перед головним жерцем.

– Чому ж ви?

– Тому що я його найближчий приятель і ходжу по десять разів на день в його хатину. Підозра впаде на мене. Арикі подумає, що я засунув під нари цей проклятий журнал і забрав звідти книгу таємниць.

– Книгу таємниць? Ха-ха! – розсміявся я трохи штучно і недбало махнув рукою. – Ви певні, що й справді існує така книга?

– Цілком певен, – відповів Сміт. – Арикі часто говорив мені про своє біле листя, яке все йому говорить. Із його слів я зрозумів, що біле листя не що інше, як якась стара книга. Сьогодні я зайшов у хатину головного жерця. Жінки й дочки не було вдома, а він п'яний спав на нарах. Момент був підходящий, і я обшукав хатину, не боячись, що хтось мене побачить. Я хотів знайти книгу таємниць і подивитися, що вона являє собою. Не поспішайте мене засуджувати, – заявив він, помітивши, що я хочу його перебити. – Я хазяйнував у чужій хатині не як злодій. Моя цікавість цілком зрозуміла. Ви, на моєму місці, зробили б так само, правда? І що ви думаєте? Замість книги таємниць я наткнувся на журнал із своєї яхти. І тут же подумав: «Так, це обман. Хтось украв книгу таємниць і на її місце поклав журнал…» Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб здогадатися, що це так. І, правду кажучи, я страшенно розсердився на вас і на Стерна.

– Чому ж на нас?

– Тому що або ви, або Стерн, або обидва разом зробили це.

– Чому ж ми? Це міг би зробити і сам Арикі або інший якийсь тубілець.

– Ні в якому разі! – захитав головою Сміт. – Тубільці ніколи не крадуть, чи не так? Це я багато разів чув од вас і вірю. Крім того, вони бояться яхти, і ніхто з них не наважився б пробратися на неї, щоб викрасти журнал. І Арикі теж. Ні, сер, не заговорюйте мені зуби, як малій дитині. Я дуже добре розумію, що тільки ви із Стерном могли вирвати із палітурок журнал моєї яхти і вшити його в інші палітурки.

Значить, Сміт і це помітив. Було ясно, що він говорив не все, що знав. Я почав підозрювати, що він знає про існування щоденника Магеллана, але приховує від мене.

– Отже, що я маю сказати Арикі, коли він виявить обман і зажадає від мене пояснень? – спитав плантатор.

– Він може й не виявити, – ухильно відповів я. – Досі ж не виявив…

– Поки що він не шукав книгу, бо вона непотрібна була. Але незабаром знадобиться – можливо, сьогодні ж. Чуєте, як б'ють їхні дерев'яні барабани? Сьогодні перший день великого свята. Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості, виголошуватиме якісь заклинання – він сам мені це сказав. Біле листя неодмінно йому знадобиться, і тоді буде лихо. Звинуватить мене й накаже спалити живцем. Я буду принесений у жертву Дао – клянуся всіма святими, що так воно й буде. Ну, що ж! Чи згодні ви, щоб постраждав невинний, а винуватці стояли збоку і насміхалися?.»От, мовляв, як хитро ми все влаштували… Сміта живцем підсмажують на вогні, а ми собі сидимо в холодочку – наша хата скраю…» Це нечесно, сер!

Плантатор почав бити на почуття. Він завжди так робив: спочатку йшов на противника в лобову атаку, а якщо не мав успіху, починав окопуватися і готувати новий напад здалеку.

– Не турбуйтеся, нічого поганого з вами не трапиться, – сказав я, щоб заспокоїти його.

Але він не заспокоївся і знову почав докоряти мені.

– Але що ви хочете від мене? – спитав я.

– Тільки одного: покладіть книгу таємниць туди, звідки ви її взяли. Потім ми вирішимо, що робити з нею.

У дверях з'явилася Зінга.

– Ходімо, Андо! – крикнула вона, підозріливо поглядаючи на плантатора.

– Ходімо! – сказав я Сміту і встав.

– Куди? – спитав він мене.

– На галявину. Починається свято.

– Гаразд, я піду. Стерн, мабуть, уже повернувся з полювання і вже там. Треба з ним поговорити і сьогодні ж вирішити, що робити.

II

Ми пішли на галявину, з якої долинали звуки бурума. Стежка йшла через ліс. Високо в гіллі чулися сердиті крики мавп, які стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, розтривожені бурумом.

Зінга йшла попереду і часто попереджала нас, коли треба було пригинатися, щоб уникнути гострих колючок ліан, які часто звисали майже до землі. Дивлячись на струнку постать і легку ходу Зінги, Сміт сказав:

– Чудесна дівчина! Почувається, щиро прихильна до вас.

– Так, вона і її брат – мої найкращі друзі на острові.

– Ви щасливий! – мовив Сміт. – Станете зятем вождя – це для вас дуже важливо. Матимете в себе за плечима маленького володаря, який завжди захищатиме вас і ніколи не допустить, щоб з вами трапилося щось погане.

– Це вірно, – погодився я. – Боамбо завжди допомагав і захищав» мене, але я ніколи не зловживав його владою.

– Я ще не зустрічав людини, яка б не зловживала своєю владою, – сказав Сміт. – Влада – це солодка отрута, вона сп'янює людину і доводить до самозабуття.

– І через те не можна її давати одній людині. Влада мусить належати народові.

– Народові, ха-ха! – розсміявся плантатор. – Це утопія, притому стара, як світ. Кожен володар думає, що управляє від імені народу і для народу, а насправді виходить навпаки, але облишмо це… Мова була про дівчину. Бачите, як притримує ліани, щоб не покололи вас. Це дуже мило з її боку. Тому я щойно й казав, що ви щасливий. Матимете дружину, яка любитиме вас і догоджатиме вам. Але це ще не все. Настане час, коли Боамбо постаріє або помре, і плем'я може обрати вас своїм вождем.

– Ви дуже добре знаєте, що у мене немає таких намірів. Я лікую людей, допомагаю їм, як умію, не шукаючи для себе ніякої вигоди. Ніколи мене не спокушала думка стати вождем племені, дістати владу над ним. Ні, це мені не до душі…

– Апетит приходить під час їди, – в голосі Сміта прозвучала іронія. – Я вам казав, що влада – це солодка отрута: скуштуєте раз, і вам захочеться ще й ще…

Я промовчав, та й не варто було витрачати слова і переконувати його в тім, у що він не вірив.

– Чи вірите ви в провидіння? – несподівано спитав він мене.

– Ні.

– Даремно! Шляхи господні недовідомі, як мовиться в біблії. Ніхто не відає, що його чекає завтра. Коли ви жили у вашій країні, ви й не думали, що на світі існує острів Тамбукту і що на цьому острові достигають для вас кокосові горіхи.

– Ні, звичайно.

– А хіба ви можете сказати, що з вами буде завтра? Чи можете ви твердити, що завтра або позавтра станете сином племені, а ця дівчина – вашою дружиною? Можете, я вас питаю?

Слова плантатора примусили мене задуматися. Що хоче сказати Сміт? Куди він гне?

– Як розуміти ваші слова? – спитав я. – Коли ви щось знаєте, кажіть прямо. Може, головний жрець знову щось готує проти мене?

– Нічого не знаю, – відповів Сміт після короткої мовчанки. – Сьогодні ввечері настрій у мене філософський – от і все. І якщо моя філософія вам не до вподоби, просто не звертайте уваги. Ну от ми й прийшли… О, дикуни вже танцюють!

І справді, посеред широкої галявини палало багаття, Навколо якого танцювали тубільці. Буруму вторило кілька пискливих піу і ау – дудок із шкаралупи кокосових горіхів і тростини. Ті, що танцювали, часто викрикували дружно і протяжно, потім їхні голоси обривалися на найвищій ноті, але луна довго ще відгукувалася в темній тропічній ночі. Хвилі океану з шумом розбивалися об ближні скелі, та вони не могли заглушити криків, писку-дудок і гуркоту бурума.

Зінга схопила мене за руку.

– Ходімо, Андо! Ти ж танцюватимеш з нами! Я пішов був за нею, але Сміт зупинив мене.

– Насамперед треба знайти Стерна, – сказав він.

Зінга попрямувала до танцюючих, а ми з Смітом пішли шукати капітана. Але його ніде не було, і того дня ніхто його не бачив. Ми послали хлопчика пошукати капітана в хатині, й незабаром він справді привів його на галявину. Виявилося, що Стерн повернувся з полювання вже смерком і ліг спати. Він дуже стомився. Цілий день блукав у лісі, вбив кілька птахів, бачив величезного пітона, метрів з десять завдовжки.

– Я досить близько підійшов, не помічаючи його, – розповідав капітан, попихкуючи люлькою. – Ці небезпечні змії, причаївшися, вичікують, доки жертва наблизиться, і тоді несподівано кидаються на неї. Так воно й сталося: пітон раптом зашипів над самою моєю головою, а його зуби страшно блиснули. Я відскочив убік і націлився, але він швидко сповз із дерева і зник у гущавині…

– Облиште пригоди надалі, – перебив його плантатор. – Зараз у нас є справи значно важливіші за пітонів. І небезпечніші, запевняю вас. Ходімо, сядемо на той горбок, подалі від дикунів.

Ми пішли на пагорб, з якого видно було все, що відбувалося на галявині. Вже зовсім смеркло, але світло від багаття падало на наші обличчя, і я міг стежити за плантатором. Він заговорив, як тільки ми сіли. Повторив те, що вже сказав мені і що ми з капітаном давно знали.

– Я не питаю, хто з вас підсунув вахтового журналу яхти під нари Арикі, – закінчив плантатор свою довгу тираду, – але я б хотів знати, що являє собою книга таємниць. Так, я мушу знати це…

– Навіщо? – спитав капітан.

– Цілком зрозуміло навіщо. Якщо ця клята книга таємниць являє собою якусь цінність, треба подумати, як її зберегти. Якщо ж ні, то треба її повернути головному жерцеві. Просто кинемо її під нари і візьмемо назад вахтовий журнал. Оце я й хотів вам сказати.

Стерн поглянув на мене допитливо, і я прочитав у його погляді запитання: «Чи знає що-небудь Сміт про щоденник Магеллана?» Я не міг сказати йому прямо, що нічого не визнав перед плантатором, і тому вирішив сказати наздогад.

– Недавно ви казали мені, – повернувся я до Сміта, – що не бачили книги таємниць і знаєте про її існування тільки від Арикі. Арикі дурисвіт, і його словам вірити не можна. Він просто вводить» н оману тубільців якимсь білим листям і намагається переконати й нас, що воно існує…

– Це ваші припущення, – нервово сказав Сміт. – А сам я певний, що книга таємниць існує. Той факт, що вахтовий журнал із моєї яхти опинився під нарами головного жерця з підміненими палітурками, показує…

– Цей факт ще не є доказом того, що Арикі мав якусь книгу, – заперечив я. – А якщо й мав, то звідки ви знаєте, що вона зникла?

Сміт не одразу відповів. Його обличчя, освітлене багаттям, відливало бронзою. Тонкі губи були міцно стиснуті. В напруженому мовчанні удари бурума лунали ще гучніше. Тубільці танцювали, ставши попарно в коло. Нарешті плантатор повернув голову й суворо поглянув на мене.

– Давайте відкриємо карти, – заявив він рішуче. – Я сам бачив цю книгу. Це був щоденник Магеллана. За нього Британський музей заплатив би мільйони. Я бачив, але не наважився взяти його. Мені не вистачало вашої сміливості, визнаю. Але я б не сказав, що мені бракувало того, чого у вас немає: розсудливості.

Все ясно. Сміт знав про існування щоденника Магеллана і не сумнівався в тому, що ми з капітаном його взяли. Нічого було грати далі в піжмурки. Я повернувся до Степна і спитав:

– Що ви скажете, капітане?

– Скажу тільки одне: щоденник Магеллана ні в якому разі не повинен знову потрапити до рук головного жерця. Це дуже важливий і цінний історичний документ…

– За який Британський музей заплатив би мільйони, – повторив Сміт. – Я щойно казав це і повторюю знову. Говоріть, Стерн… Даруйте, що дозволив собі перебити вас.

– Це важливий документ, – вів далі Стерн, – який мусить бути збережений для історії. Звичайно, мільйони теж мають значення. Якщо нам коли-небудь пощастить вирватися з цього острова, я б не відмовився від своєї частки. Що нам робити? Скажіть ви, – звернувся він до Сміта.