Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 30 страниц)

– Ти чому хотів мене вбити? – закричав я. – Чому хотів спалити живцем?

– Тому що ти винен у нещасті, яке спіткало наше плем'я, – похмуро промимрив головний жрець. – Крокодил вимагає жертви…

– А ти знаєш мову крокодилів? – спитав я його. Арикі сердито блимнув на мене.

– Ні!

– Звідки тоді ти знаєш, що крокодил вимагає жертви?

– Біле листя мені сказало.

– Дурниці! І я маю біле листя. Воно мені сказало, що Арикі бреше.

– У тебе немає білого листя! – крикнув розлючений Арикі. – Ти брешеш!

– Гаразд! Зачекай на мене тут і побачиш, що я не брешу.

Я швидко вийшов, збігав у свою хатину, взяв одну з книжок, принесених з яхти, і знову повернувся.

– Ось! – звернувся я до головного жерця і показав йому книжку. – Бачиш? І я маю біле листя.

Це справило дуже сильне враження на присутніх. Головний жрець мовчав, ніби занімів. Він просто не знав, що сказати. Я перегортав сторінки книги перед його носом, і він ні на хвилину не сумнівався, що це таке ж біле листя, як і його власне.

Жрець розгубився, але швидко опам'ятався і сказав:

– Твоє листя зробили пакегі, і воно не говорить правди.

– І твоє зробили пакегі, – сказав я.

– Ні! – відповів Арикі. – Моє листя від Дао, і тому говорить правду. Я його мав до того ще, як пакегі з'явилися на нашому острові.

«Цей чоловік – мов кішка, ніколи не падає на спину», – подумав я. Навіть і зараз, коли мені вдалося заронити сумнів у його душу, він не здається, а наполягає на своєму: «Андо, пакегі гена, треба віддати крокодилові…»

Бачачи, що так мені з ним не справитись, я зважився на ризикований крок.

– Добре, згоден, – сказав я.

– Що? – стрепенувся Боамбо. – На що ти згоден?

– Я згоден бути принесеним у жертву крокодилові. Ти ж цього хочеш? – повернувся я до Арикі.

– Так!

– Гаразд, я сам піду до крокодила. Головний жрець жваво спитав:

– А рушницю візьмеш з собою?

– Ні, не візьму, заспокойся. Але буду захищатися, кажу тобі відверто. Або крокодил мене з'їсть, або я його уб'ю.

– Голими руками? – спитав мене Боамбо стривожено.

– Ні, ножем! Ти що скажеш? – знову звернувся я до головного жерця.

– Пана, хай буде так! – кивнув він головою.

Я спитав його, хто дав малоу людям, які хотіли мене вбити.

– Шаміт, – відповів головний жрець.

V

Того ж дня, перед заходом сонця, я знову зайшов до вождя. Всі, крім Амбо, були вдома. Зінга і її мати готували вечерю у великому горщику, який весело клекотів на вогні, а Боамбо лагодив невелику сітку для ловлі риби. Я тримав у руках великий гострий ніж і міцний мотузок, сплетений з лика пальмової кори. Побачивши мене, Боамбо спитав:

– Ідеш?

– Іду.

– І цим ножем ти вб'єш крокодила?

– Так.

– Не ходи, Андо! – тривожно сказала Зінга. – Ти не зможеш убити крокодила цим ножем. Він тебе з'їсть!

– Не з'їсть! – упевнено відповів я. Але вона не заспокоїлась. Очі в неї налилися сльозами.

– А навіщо тобі мотузок? – спитав Боамбо. – Чи не думаєш ти його зв'язати, перш ніж убити?

– Ні, звичайно, – посміхнувся я. – Я хочу зв'язати ним маленьке порося.

– Порося? – здивувався Боамбо. – Ти хочеш нагодувати крокодила поросям?

– Так, я пожертвую йому маленьке порося, але воно буде останньою його здобиччю. Потім я його уб'ю.

Зінга несподівано встала, підійшла до мене і, взявши за обидві руки, благально сказала:

– Не ходи, Андо! О, не ходи в затоку! Крокодил з'їсть тебе! Я не пущу тебе, Андо! Ти нікуди не підеш!

Вона просила, обливаючись слізьми, але я не міг відмовитись од того, що надумав. Стара Дугао, яка досі мовчки слухала, присіла до вогню і зауважила дочці:

– Залиш його, він уб'є крокодила. Андо розумний і знає, що робить.

Увійшов Амбо з великим мішком на плечах, повним кенгарових горіхів, звалив його на нари, сів до вогню і розворушив головешки. Ноги в нього були мокрі. Доки він грів їх, Зінга розповіла йому, що я надумав убити крокодила ножем.

– Ножем? – він здивовано глянув на мене. – Це правда?

– Правда, – підтвердив я. Він трохи помовчав, а потім рішуче сказав:

– Гаразд, і я піду з тобою. Допоможу тобі…

– Не треба, – заперечив я. – Я сам уб'ю крокодила. Тоді вже Арикі замовкне, чи не так?

– Так, тоді він замовкне, – підтвердив Боамбо. – А люди зненавидять його ще дужче. Вони скажуть: «Андо не винен. Коли б він був винен, крокодил зжер би його». І всі зрозуміють, що Арикі брехун.

Боамбо мав рацію. Якщо мені пощастить убити крокодила, тубільці зітхнуть полегшено і будуть мені вдячні, а балачки Арикі про те, що я в чомусь винен, розвіються, як дим. Це ще більше спонукало мене здійснити свій намір, незважаючи на всю його небезпечність. Вождь знову мене застеріг:

– Гляди, Андо! Ніхто досі не вбивав крокодила, бо у нього товста і тверда шкіра, а спина і хвіст вкриті такими міцними платівками, що ніякий спис не може їх пробити.

– Знаю, – відповів я. – Але на череві шкіра тонка, правда ж? Даси мені маленьке порося?

Вождь кивнув головою і вийшов. Трохи згодом він повернувся з маленьким чорним поросям, яке пручалося і пронизливо верещало.

– Ось тобі порося, – сказав він. – Але знай, що ти сам лізеш у пащу смерті.

Посміхаючись я взяв порося. Мені хотілося мати вигляд людини спокійної і певної успіху, але Зінга не заспокоїлась. Очі її були сповнені жаху, а благальний погляд ніби говорив: «Не йди до малої затоки, крокодил з'їсть тебе».

– Не йди, – плачучи сказала вона востаннє. – Якщо з тобою щось трапиться, знай, ми всі будемо плакати. Найдужче плакатиме Зінга… Чуєш, Андо? І лише одна людина радітиме – Арикі…

Довелося знову заспокоювати її. О ні, я не загину. Не зроблю цієї приємності Арикі! Я уб'ю крокодила і сьогодні ж увечері повернуся живий і здоровий.

– Набу, іди з ним, – звернулася Зінга до батька. – Іди і ти, Амбо.

Обидва чоловіки й справді взялися за списи і приготувалися йти, але я зупинив їх.

– Залишайтеся тут і чекайте на мене, – сказав я і додав посміхаючись: – Крокодил побачить багато людей, злякається і не вилізе з води.

Я сказав правду – мій успіх залежав від того, вилізе крокодил на берег, спокушений поросям, чи ні. У нього добре розвинений слух і гострий зір. Коли він відчує, що на березі багато людей, може злякатись і залишитись у воді. Тоді мій план провалиться. Крім того, вождь і його син нічим не могли мені допомогти, тільки перешкодили б.

Засунувши ножа за пояс, я взяв порося і мотузок і пішов лісом до затоки. Сонце скотилося до вершини далекої гори, і в лісі було прохолодно.

Прийшовши на берег, я прив'язав порося до дерева край лісу. Воно відразу ж почало рватися, пронизливо верещати й кидатись на всі боки, але мотузок був короткий: коли він натягувався, порося падало на пісок і ще дужче верещало. Крокодил мусить його почути. Навіть і тоді, коли він глибоко під водою, він чує найменший звук. Мені не лишалося нічого іншого, як чекати, сховавшись за деревами.

Ніж, який я тримав у руці, був досить великий, довжиною близько п'ятдесяти сантиметрів разом з рукояткою, і дуже гострий. Голубувата сталь переливалася холодним блиском. Я прихопив і списа, та він навряд чи згодився б мені. Якщо крокодил нападе, мене врятує тільки втеча. Але я не збирався тікати.

Сонце сідало. Повівав легенький вітерець. Листя на деревах тихо шелестіло. Порося рвалося і верещало, а я не зводив очей з затоки і терпляче чекав.

Нарешті крокодил вистромив голову з води, роздивився навколо і зник. Чи помітив він порося? Мабуть, помітив, бо незабаром знову з'явився і швидко поплив до берега. Допливши до мілини, він став на куці сильні лапи, витягнув довгу морду і знову обдивився безлюдний берег. Мене не видно було за деревами. Ніяка небезпека йому не загрожувала. А здобич була так близько! Нещасне порося! Воно теж помітило хижака і ще дужче заверещало і засмикалось, але даремно. Хто знає чому, його жалісний вереск нагадав мені дитячий плач…

Крокодил швидко поповз до здобичі. Його лискуче жовтувате черево волочилося по піску і залишало широкий слід, схожий на втоптану стежку. Він справді був величезний, метрів десять завдовжки. Могутній довгий хвіст був сплюснутий на кінні, як кермо корабля, а широка спина, покрита, ніби бронею, прямокутними роговими платівками, відливала на сонці темно-синім відблиском. Він повз незграбно, з низько опущеною головою, час від часу роззявляючи здоровенну пащу, і тоді білі зуби, гострі й міцні, як сталь, виблискували на сонці. Очі, безбарвні і злі, світилися лиховісно.

Порося кинулося бігти до лісу, але мотузок натягнувся, і воно перекинулося в піску. Коли крокодил наблизився до нього з роззявленою пащею, готовий схопити його, порося кинулося в протилежний бік, але мотузок знову смикнув, і воно покотилося по піску. Крокодил важко повз до нього з роззявленою пащею, з якої текли жовта піна. Він був розлючений невдачею.

Ця дика метушня тривала хвилин зо три. В цей час и підбіг до того місця, де крокодил виліз із води, і встромив ножа лезом догори, саме посеред доріжки, яку крокодил лишив на піску. Після цього я знову сховався за товсте дерево й чекав…

Тонкий, пронизливий вереск поросяти кидав мене в дріж. Воно виявилося дуже вертким – щоразу, коли хижак наближався з розкритою пащею, воно схоплювалось, спритно вислизало й починало тікати. Бачачи, що йому не впіймати жертви, розлючений крокодил замахнувся довгим і дужим хвостом і одним ударом убив нещасну тварину. Потім вхопив її, перерізав, як ножицями, надвоє і пожадливо проковтнув обидві половини, не жуючи. Я був досить близько і бачив, як із очей крокодила котилися великі сльози. Можна подумати, що хижак оплакує свою жертву. Нічого подібного! Це були сльози безсердечного хижака, сльози гніву і ненажерливості. Крокодилові сльози…

Проковтнувши порося, хижак поповз до затоки… «Чи поповзе він тією ж дорогою, якою виліз із води?» – думам я, стежачи за ним з тремтінням і хвилюванням. Я десь читав, то у верхній течії Нілу місцеві жителі вбивали крокодилів таким же чином. Прив'язують до дерева біля берега річки маленьке козеня, ставлять до сосків п'явки і ховаються за деревами. П'явки ссуть кров, і козеня починає голосно мекати від болю. Якщо крокодил недалеко, він виходить з води і прямує до жертви. А люди в той час забивають ножа на те місце, звідки крокодил вийшов, потім женуть його з криками. Він тікає до річки тим же шляхом, яким вийшов з неї. І, ясна річ, розпанахує собі черево…

«Так пишуть у книжках, але чи вірно це?» – питав я себе, дивлячись на крокодила, що швидко віддалявся до затоки. Так, він повертався тим самим шляхом. Слід, який він лишив, було добре видно на піску. Але чи не зверне він в останню хвилину, помітивши ножа?

Ні, не звернув. Проповз точно над ножем і зник у воді. Я швидко підбіг до того місця. Вістря ножа було закривавлене. Кров була й на піску. Навіть вода навколо була закривавлена. Крокодил розпоров собі черево…

Я сів у човен і виплив на середину затоки. Крокодила ніде не було видно. Якщо рана смертельна, думав я, не пройде й півгодини, як хижак здохне й спливе на поверхню.

Так і сталося. Через півгодини товста спина хижака з'явилася над водою, і легкі хвилі припливу загойдали його. Я обережно наблизився до нього – він справді був мертвий.

Родина вождя з нетерпінням чекала на мене. Боамбо нервово палив люльку. Стара Дугао сиділа мовчки поряд, а Зінга й Амбо, присівши біля вогню, говорили про щось тихо й тривожно. Побачивши мене, всі радісно посхоплювались із своїх місць.

– Я ж вам говорила, що Андо повернеться живий і здоровий! – сказала Дугао, переможно глянувши на чоловіка і дітей. – Я ж знала, що крокодил не вилізе з води. О, крокодили хитрі, дуже хитрі! Вони здалеку чують небезпеку.

– Крокодил мертвий! – сказав я і показав моїм друзям закривавленого ножа. – Ось бачите, це його кров.

– Ти вбив його? – спитав Боамбо, дивлячись на мене великими очима.

– Дивись, – повторив я і подав йому ніж.

– Ти вбив його цим ножем?

– Так, цим ножем.

– Не може бути!

– Ти не віриш? Тоді ходімо. Треба витягти крокодила на берег. Він дуже великий і важкий, хай прийде побільше людей.

Ми прив'язали крокодила за довгу морду і витягли: з води. Все його черево було розпороте, і кишки тяглися по піску.

Увечері гучно забив бурум. Усі зібралися на майна запалало велике вогнище, і почалися веселощі. У великих горщиках зарилося крокодиляче м'ясо. Після того, як я вбив небезпечного хижака, тубільні зрозуміли, що він не священний, і вирішили його з'їсти. Тільки Арикі не їв. Він напився (цього разу з досади) і лежав у себе в хатині як мертвий…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дорогоцінне намисто капітана. Шукачі перлів. Товариство «Сміт і К°».

І

Ми сиділи із Смітом на нарах перед моєю хатиною і говорили про Арикі. Останнім часом головний жрець ще дужче запив. Щодня вимагав він «коньяку і цигарок, коньяку і цигарок…» Одного разу Сміт відмовив йому, і тоді Арикі пригрозив, що кине його у Велику воду. Сміт одразу ж дав йому цілу пляшку.

– А навіщо ви дали коньяку тим бандитам, що хотіли підпалити мою хатину? – спитав я.

– Як було не дати? – зітхнув Сміт. – Їх привів головний жрець. Вони вдерлися в мою хатину і все б пограбували, якби я не дав їм по пляшці коньяку. Коли б я знав, що вони задумали, не дав би ні краплі, навіть коли б вони погрожували мене вбити. Але Арикі нічого не сказав. Він приховав від мене задуманий злочин, запевняю вас.

Я утримався будь-що говорити про Арикі. Я підозрював, що Сміт, щось задумав і з допомогою коньяку хоче використати головного жерця. Тому я був обережний.

Несподівано на стежці, що вела в село, з'явився капітан. Він підійшов до нас, мовчки сів на нари і запихкав своєю пінковою люлькою. Як завжди, комір його сорочки був розстебнутий, і він витирав носовою хусточкою піт, що рясно виступав на шиї. Але цього разу на шиї висіло велике намисто з черепашок, яке носять тубільці. Сміт несподівано замовк і вп'явся очима в намисто.

– В чім річ, Стерн? – спитав він. – Навіщо ви начепили ці брязкальця?

Капітан випустив густий клубок тютюнового диму, який закружляв над його головою, наче маленька синя марка, і урочисто промовив:

– Ці брязкальця коштують щонайменше сто фунтів стерлінгів, сер…

– Сто фунтів?! – вигукнув Сміт і, розсміявшись, додав: – Вшиє намисто не варте й десяти шилінгів, запевняю вас.

– Ви так гадаєте? Ну, гаразд! Погляньте ось на цю кульку. – Капітан наблизився до Сміта. – Роздивіться її гарненько і визнайте хоч раз, що правий я, а не ви.

Сміт нахилився до капітана, взяв двома пальцями жовтувату блискучу кульку, що була нанизана між черепашками, і почав розглядати її з усіх боків. Пальці його затремтіли.

– Ви праві, Стерн! Тисячу разів праві. Це перли! Справжні, першокласні перли.

– Так. справжні, – кивнув головою капітан.

– І ваше намисто не з простих черепашок, а з перлових!

– Ви вгадали.

– Хто вам його дав?

– Якийсь тубілець.

– Як його звати? – нетерпляче допитувався Сміт.

– Не знаю.

– Де живе?

– І цього не знаю.

– Як це можна! – обурився Сміт. Очі в нього засвітилися, як у людини, що втратила величезне багатство, яке вже тримала в руках. – Ви хоч би спитали його, де він узяв ці перли.

Стерн іронічно посміхнувся.

– Спитав, але він не знає англійської мови.

– І він їх дав задаром?

– Майже. Я дав йому сигару, і він був дуже задоволений.

– Таку перлину за одну сигару! – очі Сміта знову загорілися. – У того дикуна ще є перлини?

– Немає. Була тільки одна, і зараз вона моя.

– Так, так… – замислено мовив Сміт. – Схоже на те, що десь біля острова є перлові скойки. А там, де є перлові скойки, є й перли. Адже так, Стерн?

– Ви маєте рацію, сер.

– А ви розумієте, що це означає?

– Дуже добре розумію, – знову посміхнувся капітан, лукаво підморгнувши. – Але ж і ви знаєте, що перли не ростуть на деревах, чи не так?

– Кому це ви говорите, Стерн? Хіба ви не знаєте, що я нащадок капітана Para?

– Капітана Paгa? – здивовано запитав я. – Здається, я щось читав про капітана з таким ім'ям. Наскільки пам'ятаю, він торгував перлами.

– Так, – гордо підтвердив Сміт. – Капітан Paг – мій прадід. В кінці минулого століття мандрівники багато писали про нього, тому не дивно, що ви зустріли його ім'я в книгах. Щороку він обходив на своїй шхуні острови Паумото в Тихому океані і вивозив звідти десятки тисяч кілограмів перлових черепашок.

– Які одержував від бідних тубільців за кілька кілограмів скляного намиста, – перебив я його. – А коли тубільці відмовлялися віддавати йому скарби за безцінь, він їх просто грабував. Так пишуть про нього мандрівники середини минулого століття, які знали його.

– Так пишуть, – промимрив Сміт. – Але це не має значення. Важливіше те, що мій прадід був справжнім англійцем, людиною широкого розмаху, енергійною. Недаремно його називали королем перлів.

– А може, і його правнукові судилося бути королем перлів? – насмішкувато сказав капітан.

Сміт запалив сигару і, пустивши носом дві тонкі цівки диму, сказав:

– Ви жартуєте. Стерн, а справа дуже серйозна. Ваше намисто показує, що тут є перлові скойки. Треба перевірити у великій затоці. Вони люблять тихі теплі води. Немає потреби говорити вам, яке багатство являють собою перли, чи не так? Із черепашок роблять перламутр – не й діти знають. Але головне перли, сер! Зараз вони з дня на день дорожчають, бо під час війни зменшилось їх видобування. Перлина завбільшки з горіх коштує фунтів сто, а є більші за ту, що на вашій шиї, Стерн. Такі знаходили біля північно-західних берегів острова Цейлону. Великі перлини знайдено також і в Персидській затоці біля Бахрейнських островів, і в Червоному морі, і біля берегів Японії і Австралії, а також біля Жемчужних островів, поблизу Панамського каналу. В минулому столітті багато енергійних людей, таких, як мій прадід, наживали нечувані багатства на перлах, незважаючи на те, що тоді перли були дуже дешеві. Крім того, в минулому столітті добування перлових черепашок було набагато важче, ніж зараз. До того, як з'явилися водолази, тубільці пірнали на морське дно, на глибину десяти-дванадцяти метрів, збирали перлові черепашки в торбинки або кошики і випливали з ними на поверхню, потім знову пірнали. Це дуже трудно, і все ж щороку кораблі вивозили з теплих морів сотні тисяч кілограмів дорогоцінного вантажу. Протягом років кількість перлових черепашок зменшувалась, а біля деяких островів вони зовсім зникли. Тоді спробували розводити їх штучним способом у великих басейнах, але перлини з таких черепашок були дрібні і цінилися невисоко. В кінці минулого століття і особливо на початку нашого століття, після винаходу скафандрів, кількість перлових скойок ще більше зменшилась, і, щоб вони не зникли зовсім, англійський уряд кілька разів забороняв їх добування в англійських колоніях на десять-п'ятнадцять років. Але і цей захід не допоміг. Зараз перлові скойки – велика рідкість, і тому перли подорожчали. Уявіть собі, що буде, коли біля берегів острова Тамбукту е багато перлових скойок. Ми станемо мільйонерами, сер!..

– Ви і зараз мільйонер, – зауважив я

– Це не має значення, – відповів Сміт. – Гроші – найлегший вантаж і нікого не обтяжують.

– Ви праві, – кивнув головою капітан. – Але мільйонерами можна стати за двох умов. Перша – щоб біля острова були перлові скойки, і друга – треба дістати їх з морського дна. А це зовсім не легко. Якщо ці дві умови відпадуть, з'явиться третя, найважливіша… – Яка? – нетерпляче запитав Сміт, вп'явшись поглядом у капітана.

– Невже ви не здогадуєтесь, сер?

– Ні.

– Ну що ж, тоді дозвольте мені задати вам одне запитання: кому ми продамо перлові черепашки і дорогоцінні перли? Тубільцям? Але вони їх не цінять. Ось я одержав цю велику перлину лише за одну сигару. Якби у тубільця було більше перлів, він би віддав мені їх за ту ж сигару. Перли дорого коштують лише в цивілізованих країнах, які ми ніколи вже не побачимо…

Капітан замовк;і задумався. Сміт, навпаки, пожвавився і з докором сказав:

– Викиньте з голови ці чорні думки, Стерн! Я глибоко переконаний, що одного чудового дня ми знову побачимо нашу добру стару Англію, і тоді слава про нас прогримить на весь світ, бо ми повернемося як першовідкривачі невідомого острова з неоціненними багатствами. І левина доля цих багатств дістанеться нам. Що, не вірите?

– Хотілось би вірити, але не можу, – зітхнув капітан. – Наше повернення залежить од випадку. Ми можемо залишити острів тільки в тому разі, коли тут пройде якесь судно.

– А чому б нам не побудувати парусне судно? – спитав Сміт. – У нас досить інструментів, та й дикуни нам допоможуть.

– Неможливо, – захитав головою капітан. – Побудувати парусне судно – нам не під силу. Потрібен хоч один хороший тесляр, а в нас його немає.

– А що ви скажете про великий парусний човен? Невже ми і його не зможемо побудувати?

Капітан подумав і сказав:

– Парусний човен – так, це можна… Але я не зважусь вирушити на парусному човні через Індійський океан.

– І це говорите ви, Стерн? Старий моряк?

– Так, старий, на жаль, – важко зітхнув капітан. – Якби був молодшим, напевно б зважився.

– І зараз зважитесь, – заохочував його Сміт. – Треба випробувати всі можливості. Особливо, якщо знайдемо перлові черепашки. Тоді за всяку ціну нам треба дістатися до Англії, а потім знову повернемося сюди, але вже добре підготувавшись. Хочете, я вам скажу, що я думаю, Стерн? Думаю… ні, ні, вірніше передчуваю: я стану відомим, як мій прадід капітан Paг, якого зловмисні писаки незаслужено заплямували. Король перлів – як красиво звучить це! – Плантатор примружився і мрійно вів далі: – Тоді хай стережуться лондонські акули! Я ще проковтну їх разом з банками і фабриками, і цей день буде найщасливішим у моєму житті.

– Погано, що перлові скойки живуть на дні моря, звідти важко їх дістати, – сказав капітан. – Але треба спробувати… Отже, ходімо! Треба захопити деякі речі в хатині.

Ми зайшли в хатину Сміта і Стерна. До цього часу я не заходив до них і був дуже здивований, побачивши, як комфортабельно влаштувались обидва англійці. В кутку стояло два пружинних ліжка, застелених м'якими ковдрами і сітками від москитів. Нари й підлогу покривали дорогі килими, біля стіни стояли м'які шкіряні крісла, посередині – стіл і кілька стільців, а в глибині – нагромаджені мішки і ящики.

– Видно, ви приберегли чимало речей з яхти, – сказав я плантаторові.

– А чому б і ні? – відповів він. – Приберіг деякі корисні речі і гадаю, що зробив розумно.

– А ви не боїтесь, що тубільці можуть їх покрасти?

– О, ні! Арикі наклав табу на мою хатину, і ніхто не має права увійти до неї. Крім того, тубільці не знають призначення цих речей та й не цікавляться цим. Тільки Арикі – цей упертий і нахабний старик – турбує мене. Завчив два англійських слова і весь час повторює: «коньяк, цигарки, коньяк, цигарки…» Я просто не знаю, як відкараскатись од нього. Щодня давай йому по пляшці коньяку і по коробці цигарок. Але ж це не може тривати вічно. Що я робитиму, коли ящики стануть порожні?

– А на який час вистачить йому ваших запасів? – запитав я.

Плантатор запитливо поглянув на мене, через силу посміхнувся і в свою чергу спитав:

– Хочете знати, скільки ще коньяку і цигарок є в мене?

– Так.

– А чому це вас цікавить? І вам хочеться випити коньяку?

– О ні, будьте спокійні! Я хотів би знати, чи не напоїте ви Арикі та його друзів?

– Арикі – так, але його друзів – ніколи! – заявив Сміт.

– Дайте мені довгий мотузок, – звернувся Стерн до плантатора і перебив нашу розмову. – Перш ніж спуститися на морське дно, треба зміряти його глибину. Мені буде потрібна і торба для черепашок.

– Гаразд. Стерн, – з готовністю відгукнувся Сміт і, порившись в одному з ящиків, подав капітанові мотузок і торбу.

– А тепер не завадило б хильнути по чарчині коньяку, – підморгнув мені капітан.

Сміт приніс пляшку коньяку і три чарки.

– Так, момент особливий і заслуговує, щоб випити, – сказав він. – Отже, будьмо здорові. За успіх нашої справи!

– За майбутнього короля перлів! – підніс свою чарку капітан і цокнувся з плантатором, який самозадоволено посміхався. – А ви не вип'єте? – спитав він мене, побачивши, що я не беру своєї чарки.

Ні, волію сигару, якщо містер Сміт не заперечує…

Ні, звичайно! – сказав плантатор і подав мені коробку з сигарами.

II

Захопивши мотузок і торбу, ми вирушили до малої затоки. Був полудень, і сонце пекло немилосердно. Ми сіли в човен, проїхали через вузький канал і потрапили у велику затоку. Капітан прив'язав до мотузка важкий камінь, який взяв з берега, і спустив його в воду. Ми зміряли глибину – виявилось дванадцять метрів.

Досить глибоко, але спробую, – сказав капітан, роздягаючись. – Камінь важкий, швидко потягне мене на дно, але не ручуся, що випливу. Якщо не повернусь, не раджу вам шукати мене: акули потурбуються про мене.

– Без жартів, Стерн, – стривожився я. – Глядіть, бо тут справді є акули.

– Акули не люблять запаху коньяку і тікають від нього, як нечистий від ладану, – засміявся капітан. – Але містер Сміт береже його для головного жерця і мені дав лише одну чарку.

– Коли б я знав, то дав би вам цілу пляшку, – відповів Сміт.

Капітан широко посміхнувся:

– Я згоден одержати її після того, як закінчимо роботу, якщо ви не маєте нічого проти…

– Звичайно! – кивнув головою плантатор. – Пляшка ваша!

Капітан взяв у руки камінь і кинувся у воду вниз головою. Я тримав мотузок, який швидко розмотувався и моїх руках, і думав: «Глибина досить велика. Дванадцять метрів – це не жарт! Старий морський вовк досягне дна, але чи зможе він випливти на поверхню?» Коли я висловив свої сумніви плантатору, той махнув рукою:

Стерн – досвідчений моряк, не турбуйтеся. Колись студентом і я любив водний спорт. Раз навіть одержав нагороду. Затримався під водою сімдесят сім секунд.

– Хіба це багато?

– Спробуйте і тоді ви побачите, що значить триматися під водою сімдесят сім секунд.

Мотузок перестав розмотуватись. Значить, капітан досягнув дна. Я напружено чекав. Здавалося, що минула ціла година відтоді, як він зник під водою. Нарешті Стерн з'явився на поверхні, струснув головою і, піднявши ліву руку, показав нам черепашку завбільшки з людську голову.

– Повний успіх! – радісно крикнув він, глибоко вдихаючи повітря. – Дно всіяне мільйонами перлових черепашок!

– Мільйонами! – захоплено вигукнув Сміт. – А ви не перебільшуєте, Стерн?

– Нітрохи, сер! На дні цілі гори перлових черепашок. Дайте мені торбу і витягніть камінь, – попросив мене капітан, кинувши в човен велику перлову черепашку. Він узяв торбу і закинув її за плече, а я витягнув з води камінь. Капітан взяв його в руки і знову спустився на морське дно. Цього разу він затримався довше. Я з тривогою, затаївши подих, дивився на годинника і лічив секунди. Минуло п'ятдесят секунд, потім шістдесят… Я відчув, як щось стискає мені груди, ніби їх надавили жорном, яке з кожною секундою ставало все важчим і важчим. На сімдесятій секунді у вухах зашуміло, а голову почало розпирати, як гумовий м'яч. На сімдесят сьомій секунді я не витримав і зітхнув. Одразу ж відчув велике полегшення, ніби жорно упало з моїх грудей, а у вухах перестало шуміти. Минуло стільки секунд, скільки колись витримав Сміт і дістав нагороду, а капітана все ще не було… Він з'явився над водою тільки на дев'яностій секунді. Дихав важко, але обличчя його сяяло: торба була повна перлових черепашок!

– Тримайте, – сказав він, випльовуючи солону воду, що набралася через ніс. – І переженіть човен метрів на п'ятдесят звідси. Я хочу дослідити більший простір.

Кілька разів переїжджали ми з місця на місце, і щоразу капітан витягав повну торбу перлових черепашок. Виявилось, що на дні затоки їх було сила-силенна. Піднявшись на поверхню вдесяте, старий моряк зовсім знесилений вліз у човен.

– Веслуйте до берега! – радісно закричав Сміт. – Треба перевірити, що є в черепашках.

Налягли на весла, і човен пішов назад у малу затоку. Смітові не терпілось, і він перелічив черепашки, ще не допливши до берега. Їх було шістдесят п'ять.

Як відомо, з перлових черепашок роблять перламутр. Він досить дорогий, але набагато дорожчі самі перли, які утворюються в деяких черепашках. Коли до молюска потрапляє піщинка або інше стороннє тіло, він виділяє особливий сік, який огортає це стороннє тіло і твердне. Так поступово утворюється перлина, яка з роками збільшується. Найдорожчі – білі перли. Перлини бувають круглі або грушоподібні, які утворюються в самому тілі молюска. Але є перли і інших кольорів – вони утворюються в черепашці і приліплені до неї. Звичайно, не в кожній черепашці є перли. Іноді в цілій купі черепашок можна не знайти жодної перлини, але буває, хоч і дуже рідко, в одній кілька перлин.

Ми скидали на берег наші шістдесят п'ять черепашок і обережно розкрили їх. Тільки в семи з них знайшли по одній перлині – три досить великих, таких, як перлина капітана, і чотири трохи менших.

– Це величезне багатство, сер! – захоплено мовив плантатор. – В кожній десятій черепашці по перлині – це нечувано!

Ми із Смітом дістали по одній крупній і по одній дрібній перлині, а решту віддали капітанові. За оцінкою плантатора, мої дві перлини коштували моєї зарплати за цілий рік. Дивлячись на блискучі зернинки, я думав: «Як справді погано побудований світ багатих людей! Вони платять нечувані гроші за одну таку зернину, а людям, що добувають перли з дна моря, нічого їсти…

– Слухайте, друзі, – несподівано крикнув Сміт і перервав мої думки. – У мене є чудова ідея. Я хочу зробити вас багатими людьми. Згодні?

– Згода, сер! – прогримів голос капітана. – Готовий великодушно зробити вам цю приємність.

– Не смійтеся, Стерн, справа серйозна. Ми створимо товариство добування перлових черепашок.

– Перлодобувне товариство «Сміт і К°», – жартівливо кинув капітан.

– За назви сперечатися не будемо, статуту писати не будемо. В нашому статуті буде тільки одна умова: все ділимо на три рівні частини, і кожен-з нас одержує своє. Що ви скажете, Стерн? Ви згодні?

– Ні, я не згоден, – заперечливо похитав головою капітан.

– Чому?

– Тому що я повинен добувати перлові черепашки із морського дна, а не зовсім не легко. Навіть дуже шкідливо для здоров'я. Відомо, що шукачі перлів помирають рано від постійної нестачі повітря. Із вух у них тече кров, зір слабне, на тілі з'являються прищі, які перетворюються в гнійні рани. Я бачив шукачів перлів у Манаарській затоні і не хочу бути схожим на них. Ні, сер, шукайте собі інших компаньйонів. Я не маю бажання стати шукачем перлів.

– А хто вас примушує стати шукачем перлів? – з докором сказав Сміт. – Ви будете рівноправним членом нашого тріумвірату. Інші будуть тягати з жару каштани, будьте спокійні. Кожен дикун погодиться витягти для нас повний човен перлових черепашок за разок намиста.

– Тільки за намисто? Чи не замало? – спитав я.

– Зовсім не мало. Поміркуйте гарненько. Хоч намисто й моє, але прибутки ми будемо ділити на три рівні частини. Роботу розподілимо так: Андо діставатиме шукачів, Стерн – командуватиме ними, а я – роздаватиму намисто. Через два-три тижні ми матимемо по цілому кілограму перлів. Уявляєте собі, що це значить? Поміркуйте добре! Черепашки ми теж збережемо, бо й вони коштують гроші.