332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Марко Марчевски » Острів Тамбукту » Текст книги (страница 23)
Острів Тамбукту
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 18:28

Текст книги "Острів Тамбукту"


Автор книги: Марко Марчевски






сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 30 страниц)

Плантатор одразу пожвавішав.

– Ми повинні його замкнути в моїй вогнестійкій касетці. Ви її знаєте, Стерн. Її не бере ні вогонь, ні іржа. В ній щоденник буде надійно схований. Може згоріти увесь острів разом з нами, а щоденник залишиться цілий. Вірно я кажу, Стерн?

– Так, – одразу погодився капітан. – Ідея непогана. Ми сховаємо щоденник у вашій касетці, але з однією умовою.

– Я зарані згоден на всі ваші умови, – поспішив сказати Сміт, але тут же додав: – Якщо касетка залишиться в нашій хатині.

– Чому саме у вашій хатині? – спитав я,

– Чому? – глянув на мене Сміт. – Тому що я замкнув у касетці свої коштовні речі: золотий годинник, діамантові персні і кілька тисяч фунтів… Якщо містер Антон гадає, що він повинен зберігати мої коштовності й гроші в себе…

– Гаразд, – кивнув головою Стерн. – Касетка лишиться в нашій хатині, але з однією умовою…

– Якою умовою, Стерн?

– Містер Антон матиме право перевірити в першу-ліпшу хвилину дня і ночі, чи щоденник Магеллана в касетці. Ви згодні?

Плантатор одразу погодився.

– А ви? – повернувся до мене капітан.

– І я згоден. Але цим питання не вичерпується. Містер Сміт говорив мені раніше, що головний жрець неодмінно виявить обман і звинуватить його. Я б не хотів, щоб він постраждав…

– О, будьте спокійні! – вигукнув плантатор, махнувши рукою. – Облиште цей клопіт на мене. Я легко впораюся з Арикі. На одну пляшку коньяку більше – велике діло!

– Але ж перед цим ви казали зовсім інше. Тоді ви висвітлювали це так, ніби стоїте під шибеницею.

– Воно-то так… Але ж вірьовку на шибениці смикає головний жрець! А він – мій приятель, – самовдоволено посміхнувся плантатор.


III

Щоденник великого мореплавця опинився в касетці Сміта. Правда, то було надійніше місце, ніж у мене в чемодані, але ключі від касетки – у Сміта, а сама касетка – в його хатині. Це мені зовсім не подобалося.

Капітанові я цілком довіряв. Він був чесною людиною і ніколи не міг би ошукати будь-кого, а тим більше свого товариша. Але Сміт – це зовсім інша людина. Я йому не вірив і часто питав себе: «Чи не зробили ми фатальної помилки, віддавши йому щоденник Магеллана? Чи не обдурить він нас? Чи не привласнить щоденника? Ні, – відповідав я сам собі. – Він зробив би це, але за інших обставин. Наприклад, коли б на острів прибув англійський пароплав і плантатор відчув себе сильнішим за нас із капітаном. Тоді б він без вагань заявив, що щоденник є його власністю. «Священною і недоторканою власністю», – сказав би він. Але зараз немає такої небезпеки. Доки нас тільки троє європейців на острові, Сміт не посміє нас ошукати. Та й безглуздо було це робити – тут щоденник не мав ніякої цінності.

Але що було б, якби я відмовився передати йому щоденник? О, тоді б він страшенно розлютився і не вагаючись видав би нас головному жерцеві. Можливо, він би приховав причетність капітана до цієї справи, тому що Стерн все-таки був англійцем. Він би звалив усю вину на мене, і тоді Арикі, не довго думаючи, зібрав би свою п'яну ватагу, і мене б убили або спалили живцем сонного в хатині…

Скільки я не думав, все ж приходив до одного висновку, що зробив правильно, віддавши щоденник Смітові.

Я довго лежав у темній хатині замислений. З галявини долинали удари бурума і вигуки танцюючих. «Треба піти до них», – подумав я. Довгождане свято настало, всі задоволені, веселі, тільки я лежу самотній, і ніхто не помічає моєї відсутності… навіть Зінга. Вона щаслива, а щасливі не помічають горя інших. Зараз Зінга танцює навколо великого вогнища і думає: «Мине ця ніч. Мине ще один день і одна ніч. На третій день Андо стане сином нашого племені, а я стану його сахе».

Колись і я танцював у моїй країні – не навколо буйного вогнища, ні, – в моїй далекій країні так не танцюють. Колись і я мріяв – не про таро і не про дерев'яні онами, ні, – в моїй прекрасній країні про такі речі не мріють… Круглий столик, триногий стільчик, глиняна миска, дерев'яна ложка – це краще за дерев'яні онами. І заклеєні папером вікна старої хати кращі за єдині двері моєї хатини – двері, схожі на вікно, а покрівля з кам'яних плит міцніша, ніж з пальмового листя. І гасова лампа – краще, ніж каганець з акулячого лою, і личаки – краще, ніж босі ноги. Але й тут і там підлога земляна, і тут і там рогожі залишаються рогожами. Що з того, що туї їх називають сурі, а там рогожі? Що тут їх плетуть із пальмового листя, а там – з маїсового?

Але я бачив і м'які килими в чужих салонах, і красивий одяг на чоловіках, і капронові сукні на молодих жінках, а Зінга не бачила таких речей; їв я й добрі страви – не з таро і ямсу, а смачні, яких Зінга не куштувала і про які не має навіть уявлення. Але я сумую не за розкішним одягом і не за смачними наїдками, а за круглим столиком, кам'яним дахом, заклеєними папером вікнами, за старою хатою, збудованою моїм дідом ще за турків…

– Андо! Ти тут, Андо?

– Так, я тут!

– Що ти робиш, Андо?

– Нічого. Лежу й думаю.

– Ходімо, Андо! Зінга питала про тебе. І тана Боамбо, і Гахар. Чому ти втік од нас?

Це Амбо. Він прийшов по мене. Значить, вони помітили мою відсутність. Значить, я не самотній, я маю друзів, які люблять мене і думають про мене. Амбо… Він знову кличе мене. Я не бачу його, бо чорне тіло зливається з темрявою, але чую голос і відчуваю його теплоту.

– Чому ти втік од нас? – питає теплий голос. – Ходімо, Андо! Зінга шукає тебе, і Гахар, і набу… Ходімо!

Ми йдемо. Удари бурума стають все гучнішими.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!.. Тубільці танцюють. Полум'я сягає до зірок. Океан блищить. Ставши попарно в коло, танцюючі ступають крок вперед, нахиляють голови і знову підводять, а зуби блищать, білі й рівні.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!..

Горщики на жару. Багато, багато горщиків. М'ясо зварилося. Жінки виймають його і розкладають на листки з хлібного дерева. Бурум і дудки замовкають. Танцюристи збираються навколо Боамбо. Вождь викликає, і голос його звучить урочисто:

– Арикі, пуі papa пуя!

Я згадав, що це означає: Арикі – розпорядник церемоній під час великого свята.

Головний жрець виступає поважно. Сім його поясів, обвішаних черепашками, поблискують на стегнах. Усі зовсім нові. У волосся натикано різноколірного пір'я папуг. Обличчя чорне-чорнісіньке, ніби вимазане сажею. Він мовчки бере м'ясо із рук вождя і повільно відходить. Він не п'яний і, можливо, тому відчував свою поважність.

– Андо, пакегі гена, лапао! – викликає вождь.

Так, для них я все ще біла людина з місяця, зцілитель усіх хвороб. Тому й їжу одержую третім, після головного жерця і вождя. Я беру свою долю – великий кусень м'яса, яким могли б наїстися п'ять душ, і відходжу.

– Гахар, каліман біля! – кричить вождь.

Гахар – велика людина, поважна особа. Він похмурий. Раніше він виривав сиве волосся з голови, щоб відігнати старість, як він говорив, а тепер, після смерті дружини, воно росте вільно. Його голова ніби всипана снігом. Він схожий на старезного діда – згорблений, з посірілим зморшкуватим обличчям, змарнілий, сумний…

Всі, одержавши свою долю м'яса, сідають де прийдеться і їдять. Свинина – це не щодня трапляється. Полювання на диких свиней відбувається раз на рік, коли висихає висока трава аланг-аланг. Тоді вона горить, як порох.

Доки Боамбо закінчував роздачу м'яса, молодь наїлася і знову почала танцювати. Цілу ніч удари бурума й вигуки танцюючих відлунювали далеко в тропічному лісі.

Дум-дум! Думба-дум! Хе-хо! Хе-хо!


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Третій день свята. Промови Боамбо й Арикі. Головний жрець відмовляється усиновити мене. Втручання вождя. Церемонія. Весілля на острові Тамбукту. Габон біля жертовного стовпа. Танець семи поясів мудрості. Втеча Габона.


І

Я знову ходив до Габона. Він лежав у хатині такий же похмурий і мовчазний, примирившись із своєю долею. Коли я заговорив, він навіть не подивився на мене. Для нього я був таким самим ворогом, як і будь-хто інший із племені занго. Я хотів допомогти йому втекти, але це було неможливо – сторожа день і ніч стояла біля хатини. Вартові були дуже чемні й уважні, пускали мене до полоненого, але після того, як я виходив, замикали двері і ставали обличчям до них, мовчазні й суворі.

Минув другий день свята. Тубільці танцювали, їли, відпочивали і знову танцювали. Вдень жінки ходили додому нагодувати дітей (дітям, і неповнолітнім дівчатам, і хлопцям заборонялося брати участь у святі), потім знову поверталися на галявину, де не вгаваючи гудів бурум і не замовкали пискливі дудки.

Настав третій день свята. Вдень почали сходитись тубільці з сусідніх селищ. Першими прибули мешканці Каліо, на чолі з своїм ренгаті. Вони прийшли на галявину попарно, з піснями й танцями. Деякі тримали в руках списи й стріли, інші несли на шиї маленькі дерев'яні бубни, обтягнуті шкірою, в які били руками. Всі присутні розступилися й дали дорогу гостям. Співаючи вони обійшли навколо вогнища і далі танцювали на одному місці: переступали з ноги на ногу, трохи нахиляючись уперед, потім випростовувались, відкидали назад голови і вигукували:

– Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Боамбо привітав їх короткою промовою, на яку відповів вождь Каліо. Після цього гості принесли великі кошики з ямсом, таро і уму і важкі грона бананів, які вони залишили край галявини.

Так само – з танцями і піснями – прийшли мешканці решти селищ: Зурума, Хойди та Балди. Широка галявина заповнилась людом. Знову гучно забив бурум, і почалися танці. Пісні й вигуки тубільців зливалися з гуркотом хвиль і відлунювали далеко в затоці і в кожному закутку густого тропічного лісу.

Боамбо звелів мені покликати Сміта і Стерна, відійти на край галявини і там чекати початку церемонії усиновлення. Ніхто з нас не уявляв, якою має бути ця церемонія, – знали лише, що Арикі гратиме в ній головну роль. Ми послухалися вождя і сіли на невеликому горбку, звідки нам усе було видно. Тубільці танцювали невтомно.

– Діти природи, – замислено сказав капітан, попихкуючи люлькою. – Я б не сказав, що їхнє життя легке. Навпаки, мені воно здається надто примітивним, сірим і одноманітним. Мушу признатися, я починаю нудьгувати…

– Я теж, – озвався Сміт. – Ми народилися в іншому світі. В світі, який відкрив парову машину і залізницю, електрику і автомобілі, літаки і підводні човни. Цивілізація – це велике благо, сер…

– Дивлячись для кого, – зауважив я.

– Для всіх, – сказав Сміт. – Останні бідняки в Англії живуть краще, ніж ці люди.

– І ті, що ночують під мостами Темзи? – спитав я. Сміт готовий був заперечити, але Стерн випередив його:

– Облиште, сперечатиметесь іншим разом, – махнув він рукою. – Наближається найурочистіша частина свята. Зараз плем'я нас усиновить, і Андо одружиться з дочкою вождя. Щасливий! – вигукнув капітан.

– Чому б не одружитися і вам, Стерн? – пожартував Сміт.

– Мені? Ха-ха! – розсміявся капітан. – Женитися в мої роки – це звучить як поганий жарт. Ви читали нашого Діккенса? Пригадайте, як містер Уолер радить синові: «Коли вам перевалить за п'ятдесят і ви відчуєте бажання женитися на комусь – байдуже на кому, – замкніться в кімнаті, якщо маєте таку, і негайно отруїться. Отруїться, Семювел, мій хлопчику, отруїться і потім не шкодуватимете з приводу цього…»

– Діккенс – дотепний жартівник, – посміхнувся Сміт. – Це ж він сказав, що потрібно найменше двадцять п'ять звичайних жінок, щоб дали чоловікові таке щастя, яке може дати одна вдовиця. Оженіться на вдові, Стерн.

– Є одна, на якій би я женився, але вона ще не овдовіла, – пожартував капітан.

– Хто вона? – жваво спитав Сміт.

– Дружина Арикі.

– О, дружина Арикі! – вигукнув плантатор. – Вибір непоганий!

– Та от тільки біда, що там уже е претендент, – все в тому жартівливому тоні додав капітан.

– Хто ж це, Стерн?

– Той, хто щотижня дарує їй по разку намиста.

– О, будьте спокійні, Стерн! Коли вона овдовіє, я вам віддам її разом з усім намистом, яке їй дарував. Навіть згоден стати вашим сватом…

До нас підійшов Амбо, задиханий і спітнілий від танців, але весело збуджений.

– Ходімо до вогнища, – сказав він. – Зараз наше плем'я вас усиновить. Ходімо швидше!

Настав довгожданий час. Ми підійшли до вогнища. Бурум і дудки замовкли. Всі скупчились навколо нас. Настала урочиста тиша. Підійшли Арикі й Боамбо. В обох обличчя були вимазані чорною фарбою, у волоссі стирчало різноколірне пір'я, намисто на грудях і черепашки на нових поясах при світлі вогнища блищали, наче срібні.

Боамбо проголосив коротку промову. Він сказав, що багато місяців тому на їх острів прибуло троє білих людей, троє пакегі гена, і плем'я повелося з ними згідно з велінням великого вождя Пакуо – кинуло їх у Велику воду. Один з пакегі потонув, а двоє лишились живими. Потім з'явився ще один пакегі і теж залишився на острові. Всі троє пакегі – хороші люди, і племені слід їх усиновити.

– Вірно я кажу? – звернувся вождь до натовпу.

– Вірно! Вірно! – почулося з усіх боків.

– Згодні ви їх усиновити? – спитав вождь.

– Згодні! Згодні!

Боамбо зробив крок назад. Тоді Арикі став на його місце і почав свою промову. Він повторив історію нашої появи на острові і наприкінці вигукнув:

– Чи вірно, що всі пакегі – хороші й корисні люди? Арикі говорить: ні, не вірно! Андо, пакегі гена, – погана людина. Андо, пакегі гена, порушує звичаї нашого племені. Андо, пакегі гена, не слухається Арикі. Арикі каже: «Не ходи в Каліо, Андо!» Але Андо, пакегі гена, не послухав Арикі. Андо, пакеті гена, ходив у Каліо. Вірно я кажу? – звернувся до мене головний жрець.

Я розгублено мовчав. Слова Арикі були як грім серед ясного неба. Він звернувся до натовпу з тим же запитанням, але ніхто йому не відповів. Усі мовчали.

– Вірно! – вів далі головний жрець. – Андо, пакегі гена, ходив у Каліо. Всі знають це. Арикі каже: «Дао наш благодійник. Дао створив рибу у Великій воді. Дао обвішує дерева плодами. Дао посилає дощ на землю, і земля родить таро, ямс і уму». Чи вірно говорить Арикі? – знову звернувся він до тубільців.

– Вірно! Вірно! – озвалося кілька голосів.

– Ну, гаразд! А що каже Андо, пакегі гена? Він каже, що Дао з дерева. Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева. Так говорить Андо, пакегі гена. Вірно це? – знову звернувся він до мене.

Я знову не відповів. Все це було так несподівано, що я просто не знав, що робити. Я ніколи не думав, що в цей вирішальний момент Арикі встромить мені ножа в спину. Я поглянув на Сміта, але він одвернув голову, уникаючи мого погляду. Мені пригадалося, що плантатор говорив про примхи долі, і подумав: «Невже він знав, що головний жрець буде проти мене? – Але одразу ж відкинув цю думку. – Ні, не може бути! Якби він знав, що мені готує Арикі, неодмінно попередив би мене, щоб я вжив заходів. А може, тому й мовчав, щоб захопити мене зненацька? Не може бути! Не може бути!» – повторював я в думці.

– Андо, пакегі гена. – погана людина, – говорив головний жрець. – Арикі каже: «Дао дав Арикі біле листя. Біле листя розповідає Арикі про все, що думають люди, – і хороше, і погане. А Андо, пакегі гена, каже, що немає ніякого білого листя, що Арикі бреше. Ну, гаразд! – урочисто промовив він. – Ось воно, біле листя!

Він розгорнув плетену ганчірку, яку тримав у руках, і, високо піднявши вахтовий журнал яхти, підвищив голос:

– Ось воно, біле листя! Ви бачите його – ось воно! Тепер скажіть, хто з нас каже правду? Арикі чи Андо, пакегі гена?

Всі стояли мовчазні й насторожені. Арикі трохи помовчав, але оскільки ніхто не відповів, знову заговорив:

– Андо, пакегі гена, бреше! Андо, пакегі гена, проти Дао! Він не може бути сином нашого племені! Не може бути, ні! І жоден рід не усиновить його. Жоден! Анге бу!

Настала мертва тиша. Чути було тільки потріскування вогню та шум хвиль. Боамбо стояв на місці, нахиливши голову. Він теж розгубився. Мабуть, Арикі і йому нічого не сказав про свої наміри, і тепер він був вражений не менше, ніж я… Я мовчки чекав, що буде далі. Раптом почув голос капітана, який тихо сказав Сміту:

– Цей пройдисвіт – небезпечна людина. Навіщо ви залишили його тверезим? Сьогодні він просив у вас коньяку, треба було дати. Саме зараз йому слід би бути п'яним.

Сміт нічого не відповів.

– Тримайтеся, юначе! – звернувся до мене капітан. – Що б не трапилось, я з вами…

Я кивнув йому головою на знак вдячності. Нарешті Боамбо опам'ятався і вийшов наперед. Обличчя його було все таке ж похмуре.

– Комунатуа! – звернувся він до натовпу. – Друзі! Арикі сказав правду: Андо, пакегі гена, ходив у Каліо проти його волі. Але чого він ходив? Хай скажуть наші друзі з Каліо. Чи давав він нанай кобрай хворим? Давав! Видужали вони? Видужали! Вірно я говорю?

– Вірно! Вірно! – дружно гукнули тубільці з Каліо.

– Андо, пакегі гена, врятував Боамбо від смерті, – крикнув вождь, щоб почули всі. – Арикі сказав, що Боамбо помре від кадіті, а Андо переміг кадіті – зміїну отруту. Чи вірно це?

– Вірно! Вірно! – пролунало з усіх боків.

– Говорив Андо, пакегі гена, що Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева? Так, говорив! Говорив, і я сам це чув. Але Андо, пакегі гена, досі не був сином нашого племені. Він не був зобов'язаний вірити в Дао. Плем'я фарора теж не вірить в Дао, але всі сини племені фарора – наші друзі. Вірно це?

– Вірно! Вірно!

– Андо – син іншого племені і тому не вірить в Дао. Але Андо – наш друг! Вірно?

– Вірно! Вірно!

– Андо, пакегі ген, не вірить у біле листя Арикі. Але й Андо має біле листя, в яке Арикі теж не вірить, Я сам бачив біле листя Андо, і Арикі бачив його. Вірно я говорю? – обернувся Боамбо до головного жерця. – Ти бачив біле листя Андо?

Арикі скривив губи, зажував беззубим ротом, але нічого не сказав. З усього було видно, що захисна промова вождя була йому неприємна. Проте він швидко оволодів собою і, піднісши високо суху руку, певно для того, щоб привернути загальну увагу, промовив:

– Я сказав те, що хотів сказати. Мій рід не усиновить Андо, пакегі гена. Не усиновить, ні! Вірно я говорю, сини мого роду?

Із натовпу відгукнулося досить багато людей, мабуть, із роду Арикі:

– Вірно! Вірно!

Тоді Боамбо підніс руку і сказав:

– Слухайте, сини мого роду! Слухайте всі свого тану! Я заявляю, що мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Мій рід усиновить його! Ви згодні, сини мого роду?

– Згодні! Згодні! – залунали голоси.

– Арикі, чуєш? – повернувся вождь до головного жерця. – Мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Хочеш що-небудь сказати на це?

– Нічого! – прошипів головний жрець. – Твій рід може усиновити Андо, пакегі гена, це його право. Але тоді він не може стати чоловіком твоєї дочки, бо стане її братом. Анге бу!

Арикі відійшов убік, навіть не глянувши на мене. Капітан, що стояв між мною і Смітом, нахилив голову до мого вуха і прошепотів:

– Я не звертав уваги на головного жерця, але зараз бачу, що його треба якось приборкати. Як ви гадаєте, сер? – обернувся він до Сміта.

Плантатор удав, що не почув!


II

Арикі не вдалося здійснити свій задум. З усього було видно, що він заздалегідь переконав людей свого роду не всиновляти мене, гадаючи, що й інші роди відмовляться од мене. В такому разі я не міг би залишитися гостем племені, як досі, а змушений був би шукати притулку в іншого племені. Але Боамбо знайшов вихід. Він запропонував людям свого роду всиновити мене, і вони погодились. Скоро має початися церемонія. Я стану сином роду Боамбо і братом Зінги. Отже, тепер я не можу одружитися з нею, бо за звичаєм всі члени одного роду вважалися братами й сестрами.

Мене покликав Боамбо, Сміт і капітан підійшли до головного жерця. Натовп відхлинув, і ми лишилися самі посеред майдану. Кілька коротких, але сильних ударів бурума сповістили, що церемонія починається. Настала повна тиша, яка тривала досить довго. Всі стояли мовчки і дивились на нас. Нарешті, головний жрець дав знак рукою, і до нього підійшли ренгаті й тауті інших селищ. Двоє з них – із родів Боамбо й Арикі – тримали під пахвою по в'язці сухих дров, які поклали до ніг головного жерця і вождя. Після цього другий тубілець подав головному жерцеві загострену суху палицю і невелику суху дощечку з дірочкою посередині – прилад для добування вогню. Ще один тубілець приніс дві рогожі і постелив їх під деревами. Головний жрець і вождь сіли на рогожі.

Бурум знову обізвався кількома сильними ударами і знову замовк. Тоді головний жрець вставив паличку гострим кінцем у дірочку на дошці і почав швидко її вертіти між долонями. Хвилин через десять від сильного і тривалого тертя стружки в дірці задимілись і спалахнули. Головний жрець запалив свої дрова, а потім і дрова, які лежали перед вождем.

Ми стояли і з нетерпінням чекали, що буде далі. Коли дрова розгорілися, Арикі наказав нам сісти до вогнища, а ренгаті й тауті стали навколо.

Нові удари в бурум – і знову тиша. Головний жрець встав. Урочисто оглянувши натовп, певно, щоб привернути до себе загальну увагу, він узяв маленький бубон, забив по ньому долонями і під тихі звуки ударів повільно пішов у танок. Тауті й ренгаті рушили за ним, також ступаючи в такт і злегка згинаючи ноги в колінах. Проходячи повз вогнище, вони поверталися так, що полум'я зігрівало їх з усіх боків. Як я дізнався пізніше, таким чином вони хотіли розпалити в собі приязнь і добре ставлення до нас, трьох білих людей. Обійшовши тричі обидва вогнища, вони зупинилися кожен на своєму місці, а головний жрець сів на рогожу і запалив люльку.

Знову пролунали короткі удари в бурум. Головний жрець тричі затягнувся тютюновим димом і видихнув його раз у небо, вдруге в землю і втретє – до сонця. Першим клубком диму він висловлював вдячність Дао за те, що до цього часу зберіг йому життя і дав змогу керувати нинішнім торжеством; другим клубком диму він дякував землі за її врожайність, а третім – дякував сонцю за його ніколи незгасаюче світло. Потім головний жрець передав люльку Боамбо. Вождь випустив дим до неба, до землі і до сонця якось дуже швидко, не так урочисто, як Арикі, і передав люльку мені. Я повторив те саме, а після мене – Сміт і капітан. Нарешті, головний жрець взяв люльку, вибив її в жменю і кинув попіл у вогонь, а люльку засунув у торбинку, що висіла у нього на шиї.

Знову пролунали удари бурума – короткі й гучні – і знову замовкли. Головний жрець встав, окинув поглядом натовп, поважно відкашлявся і почав урочисту. промову. Так, він умів говорити, його думки текли логічно. Він вживав порівняння, які дивували, а жестикуляція надавала йому урочистого вигляду. Але дивно – він говорив лише про наші обов'язки перед плем'ям і не сказав жодного слова про права, які ми дістали після усиновлення. Кожен з нас зобов'язаний ходити на ловлю риби разом з іншими рибалками, на диких свиней і на кро-кро під час великого полювання, повинен корчувати тропічний ліс, коли засаджується нова ділянка, розкопувати землю дерев'яними кілками, охороняти жінок, коли вони працюють на городах, захищати плем'я, коли на нього нападе інше вороже плем'я, повинен брати участь у всіх нападах племені занго на інші племена…

Ніхто з нас не заперечував би проти більшості цих обов'язків (можливо, крім Сміта, який мав свою плантацію і не хотів працювати разом з тубільцями). Навряд чи хто-небудь з нас відмовився б брати участь у обороні племені в разі нападу, але брати участь і в нападах на інші племена – це мені було не до душі. Це скидалося на обов'язкову мобілізацію на випадок війни, незалежно від того, справедлива ця війна чи ні. Якщо відмовлюсь, як тоді, проти мене ополчиться все плем'я. В такому разі головний жрець, мабуть, знову спробує мене оббрехати і розпалити загальну ненависть. Нарешті Арикі замовк, і знову оглушливо прогудів бурум. А коли настала тиша, Боамбо встав із свого місця і також» проголосив промову. Але, на відміну від головного жерця, промова вождя була зовсім коротка. Він заявив, що ми, білі люди, дуже добре знаємо наші обов'язки й будемо їх виконувати, як виконували досі. Важливішою була користь, яку ми принесли племені, навчивши багатьох необхідних речей. Вождь згадав про сокири, гвіздки і тесла Сміта, з допомогою яких тубільці побудували нові хатини набагато легше і швидше. Та й самі хатини вийшли міцніші, бо всі балки прибиті гвіздками. Не забув вождь і про мої ліки. Назвавши мене лапао, він заявив, що я найкращий друг племені.

– Вірно я говорю? – звернувся він до натовпу, і всі в один голос відповіли:

– Вірно! Вірно!

Головний жрець насупив брови – певно, йому не подобалась промова Боамбо, але вождь не звернув на нього уваги і говорив далі про користь, яку ми принесли племені. Під кінець він висловив надію, що тепер ми будемо ще кориснішими.

Нові удари бурума – і знову тиша.

Боамбо, тауті й ренгаті відійшли убік. В середині кола залишилися тільки ми, троє білих, і головний жрець. Знову почулися удари бурума, і головний жрець зробив знак рукою іти за ним. Він повільно рухався навколо обох вогнищ, повертаючись так, щоб вогонь обігрівав його з усіх боків. Сміт, Стерн і я повторювали все при мовчазному схваленні тубільців.

Вогонь і вода – дві непереможні стихії, яких жителі Тамбукту найбільше боялися. Коли ми вперше з'явилися на острові, вони кинули нас у воду, яка повинна була нас поглинути. Зараз головний жрець ходив з нами навколо другої стихії – вогню. Вогонь знищить усі недобрі думки в нас (але не в Арикі) і зігріє наші серця полум'ям любові до всіх занго – такий був зміст нашого кружляння навколо обох вогнищ.

Зробивши три кола, головний жрець став обличчям до нас.

– Комунатуа! – крикнув він, щоб усі чули. – Ви сини нашого племені. Кожен з вас може зараз же одружитися з дівчиною, яка побажає мати його за чоловіка. Шаміт, – звернувся він до плантатора, – хочеш взяти сахе із нашого племені?

Сміт заперечливо похитав сивою головою.

– Не хочу!

– А ти? – звернувся головний жрець до капітана, ім'я якого не міг вимовити.

Капітан теж відмовився. Тоді головний жрець спитав мене.

– Не хочу! – повторив я слова Сміта і Стерна і додав: – Коли я врятував тану Боамбо від кадіті, Зінга сказала, що на великому святі стане моєю сахе. Але зараз Арикі відмовився усиновити мене в своєму роді, і я став сином роду тани Боамбо, а Зінга стала моєю сестрою.

– Це вірно! – перебив мене головний жрець. – Зінга стала твоєю сестрою і не може стати твоєю сахе. Але ти можеш взяти собі дружину з іншого роду.

– Не хочу!

– Гаразд! – сказав Арикі, глянувши на мене з одвертим злорадством.

Він подав знак рукою, двоє тубільців із роду Боамбо підійшли, підхопили мене і понесли на руках до натовпу, перескочивши через обидва вогнища. Це означало, що вони і всі інші члени їхнього роду готові за мене кинутись у вогонь. Двоє інших тубільців із роду Арикі таким же чином однесли Сміта, а слідом за ним Стерна.

Кілька ударів бурума сповістили про кінець церемонії. Коли знову настала тиша, головний жрець звернувся до натовпу і голосно крикнув:

– Хлопці й дівчата! Слухайте, що вам скаже Арикі! Ідіть усі сюди. Першими хай підійдуть дівчата!

Всі дівчата, які хотіли вийти заміж, вийшли з натовпу і стали в один ряд перед головним жерцем. Я з радістю помітив, що Зінги не було між ними. На поданий знак хлопці теж вийшли на галявину і вишикувались в окрему шеренгу обличчям до дівчат. Певна річ, кожен хлопець намагався стати навпроти дівчини, яку хотів узяти собі за дружину.

Першою в ряду дівчат була Канеамея. Головний жрець викликав її на ім'я і сказав:

– Канеамея, іди сховайся в лісі. Той, хто хоче стати твоїм даго, хай знайде тебе і приведе сюди.

В ту ж мить Канеамея кинулася бігти галявиною і скоро зникла в лісі. Трохи зачекавши, щоб дати змогу дочці краще сховатися, Арикі звернувся до хлопців і сказав:

– Хто хоче, щоб Канеамея стала його сахе, хай іде в ліс шукати її.

Амбо одразу ж кинувся туди, де зникла Канеамея. З усіх боків почулися схвальні голоси, а хтось жартома крикнув:

– Поспішай, Амбо! А то «пташка» втече!

Але «пташка» не втекла. Незабаром із лісу вийшли Амбо і Канеамея, взявшись за руки. Вони прийшли на галявину, усміхнені й щасливі, і стали осторонь від інших.

Прийшла черга другої дівчини в ряду. Її звали Анда – пустунка. Вона любила жартувати з хлопцями, які просто сохли за нею. Головний жрець подав знак, і вона побігла в ліс. Трохи почекавши, головний жрець подав знак хлопцям, і двоє юнаків наввипередки кинулися вслід за Андою. Із натовпу жартома вигукували:

– Поспішай, Індал, а то Боро випередить тебе!

– Тримайся, Боро! Проґавиш Анду, інша тебе вже не візьме!

Виявилося, що Анда має двох претендентів – Індала та Боро. Хто з них буде щасливцем? Ясно, той, хто першим знайде Анду. Але це зовсім не легка річ. Швидше можна знайти рисове зерно в чувалі з піском, ніж Анду в тропічному лісі. І все ж таки один із хлопців її знайде, сама Анда йому відкриється. Але хто буде він? Боро чи Індал?

В натовпі настало велике пожвавлення. Розгорілися суперечки. Одні говорили, що Боро знайде Анду, інші були на боці Індала. Це якоюсь мірою було схоже на наші спортивні змагання, коли глядачі страшенно хвилюються і заохочують бігунів, з тією тільки різницею, що тутешні глядачі набагато витриманіші за наших.

Нарешті Індал вийшов з лісу, міцно тримаючи за руку Анду. Обоє щасливо посміхались. Трохи згодом з'явився Боро, його зустріли сміхом і жартами. Але він не втратив надії, бо не відійшов до натовпу, а знову зайняв своє місце в шерензі хлопців. Він вирішив знову спробувати щастя з іншою дівчиною, більш прихильною, ніж Анда.

Дівчата бігли в ліс одна за одною, а хлопці кидалися шукати їх і завжди знаходили, бо самі дівчата хотіли бути знайденими. Вони ховалися в якому-небудь затишному місці в густому лісі і чекали того, з яким давно умовились одружитися. Як тільки він з'являвся, дівчина сама йшла до нього, і вони повертались удвох на галявину, взявшися за руки. Коли двоє хлопців одночасно кидаються шукати одну і ту саму дівчину, як це трапилося з Боро та Індалом, її завжди знаходить той, кому вона віддає перевагу.

Арикі підніс руку, і бурум сильними ударами сповістив про початок найважливішої частини торжества, яка нашою мовою називається весіллям, а мовою племені – бурум-ау-тананга – свято молодості. Запищали дудки з тростини і шкаралупи кокосових горіхів. Хлопці й дівчата стали попарно в коло біля головного жерця і почали танцювати танець молодості – танангу. Він майже не відрізнявся від інших танців, які я бачив: ті ж самі дрібні кроки з легким присіданням, те ж згинання стану, те ж нахиляння і випростовування тіла. Різниця була лише в тому, що зараз танцювали тільки хлопці й дівчата, і кожен даго був біля своєї сахе.


III

Сонце сховалося за обрієм, і трохи згодом спалахнуло яскраве криваво-червоне сяйво, яке залило півнеба. Над вершинами гір почали збиратися перисті хмари, які поступово згущувалися і спускалися все нижче до підніжжя гори. Вони швидко поглинули криваве сяйво заходу і вкрили все небо. Наближалася буря…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю