355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марко Марчевски » Острів Тамбукту » Текст книги (страница 1)
Острів Тамбукту
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 18:28

Текст книги "Острів Тамбукту"


Автор книги: Марко Марчевски



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 30 страниц)

Марко Марчевський
ОСТРІВ ТАМБУКТУ












Частина перша





РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Таверна «Китайські ліхтарі». Мехмед-ага і містер Сміт.


І

До «Китайських ліхтарів» я потрапив зовсім випадково. Сподівався, що вузенька вуличка виведе мене до пристані, а вона кінчилась біля самих дверей таверни. Недовго думаючи, я зайшов і замовив склянку шербету. Смуглявий офіціант, що стояв, спершись ліктями на прилавок, навіть не ворухнувся. Коли я повторив замовлення, він байдуже промимрив: «Нема шербету». Тоді я попросив хоч лимонаду. Але й лимонаду не було. Тільки пиво та віскі.

– Склянку води! – сказав я нарешті і вмостився за столиком. Від утоми й спеки у мене підламувались ноги.

Офіціант ніби й не чув. Він, певно, збагнув, що я безробітний емігрант, яких тут не вважають за людей. Ці невдахи – розчаровані романтики і мрійники з утраченими ілюзіями, відчайдушні авантюристи й злодії – з'їжджаються сюди з усіх кінців світу. Вони блукають тісними вуличками старого міста або цілими юрбами очікують у порту чергового пароплава і облягають його, немов фортецю, сподіваючись дістати роботу. І якщо їм пощастить заробити трохи грошей і правдами чи неправдами набити шлунок, щасливіших за них немає на світі. Єгиптяни ставляться до цих бідаків з цілковитою байдужістю: не те щоб з презирством, але й без захоплення.

– Хіба ви не чуєте? – сердито гримнув я на офіціанта. – Чи, може, у вас і води немає?

Він знехотя приніс води. Від його брудних пальців на склянці лишилися плями. Я схопився й пішов геть, навіть не доторкнувшись до склянки, з досади вилаявши його своєю рідною мовою. Офіціантові це не дошкулило. Проте коли я вже вийшов на вулицю, він несподівано наздогнав мене.

– Хазяїн вас кличе, – ввічливо сказав єгиптянин, винувато заглядаючи мені в очі.

Я повернувся до таверни й зайшов за ґратчасту перегородку. На широкому тапчані, застеленому тигровою шкурою, відкинувшись назад, сидів сивий дідусь. Він раз у раз потягував дим з наргіле, [1]1
  Наргіле– апарат для куріння.


[Закрыть]
перебираючи в руках янтарні чотки. Жовті бусини, виблискуючи проти вікна, глухо цокали. У старика була довга сива борода. З-під фески, обкрученої білим шарфом, виглядало пасмо білого мов сніг обрідного волосся. На старечих устах тремтіла привітна посмішка. Він глянув на мене лагідними очима і болгарською мовою запросив сісти. Затягнувшись іще раз з наргіле, старик запитав, звідки я знаю болгарську мову.

– Я болгарин.

– Що?! Болгарин? З самої Болгарії? – у нього аж чотки з рук випали.

– А що ж тут дивного? – запитав я.

– Нічого дивного… – схвильовано відповів старик. – Справа в тому, що я теж з Болгарії. Сам турок, але народився в Болгарії.

– Невже?! – вигукнув я.

Хазяїн «Китайських ліхтарів», замріяно примруживши очі, почав розповідати, і голос його ледь помітно тремтів од хвилювання.

– Добре пам'ятаю місто, де я народився… На вулицях багнюка й калюжі, хатки повростали в землю. Взимку – снігу до колін, холодно, вітер завиває, на вікнах лисиці. А влітку – зелено, сонце… Краса! Пам'ятаю й інше. Гармати стріляють, аж шибки дзеленькотять. Солдати підвозять на передову хліб і гранати, день і ніч по бруківці торохкотять вози, гарцюють на конях турецькі офіцери, і серед них – непереможний Осман-паша-гаазі з золотою шаблею на боці… Я здивовано глянув на дідуся:

– Чи це ти, бува, не про Плевну говориш? Сивобородий турок кивнув головою:

– Атож, про Плевну, про російсько-турецьку війну. Малий ще я був тоді, але все чисто пам'ятаю. Росіяни без упину штурмували фортецю, проте й наші не здавалися. Та настав голод, страшний, невблаганний, і довелося відступити. Перед голодом не встоїть ніяка фортеця. За мірку хліба давали мірку золота. Тоді Осман-паша вирішив прорвати облогу й вийти з оточення. Якось уночі наші війська залишили окопи й подалися на захід. За ними посунуло й усе турецьке населення. Місто перетворилось на зруйнований мурашник. Мій батько запріг коней, посадив нас із матір'ю й повіз у непроглядну темряву. Попереду і позаду зловісно скрипіли вози – то їхали сотні таких же, як ми. Коли ми наблизились до річки, російські гармати розпочали таку стрілянину, що аж земля дрижала. Над головою в мене щось спалахнуло, пролунав грім, і нашого воза підкинуло вгору, мов пір'їнку…

Турок замовк і замислено затягнувся з наргіле. Потім зітхнув і стиха повів далі:

– Отямився я в лазареті. Пам'ятаю все ніби сьогодні: над моїм ліжком схилився чоловік з русявою бородою, в білому халаті. Потім принесли чаю і сухарів… Я знаю життя і людей, звідав на своєму віку чимало радощів і лиха, але, доки житиму, не забуду солодкого чаю, смачних сухарів і того росіянина, що посміхався до мене. Коли я видужав, мене забрав до себе наш сусіда, дядько Іван. Від нього я дізнався, що моїх батьків убило тієї ночі гранатою. Минав час, я виріс. Розпродав усе батькове майно і переїхав спочатку до Стамбула, а потім в Александрію. Тут мені всміхнулося щастя. Багато людей розорилось на моїх очах і багато розбагатіло. Хвала аллахові, тепер у мене справи йдуть добре, але так уже, мабуть, нещасним і помру, бо не бачити мені більше рідного міста. Старий став, пам'ять почала зраджувати, та тільки-но заплющу очі – переді мною постають похилені хатки, криві вулиці, зелене поле, сині гори на обрії. Людина народжується не своєю волею і вмирає, не бажаючи цього, та коли доля закине її далеко від батьківщини, в останню мить свого життя вона згадує місце, де народилася. Як та ластівка: ніколи не забуває старого гнізда. Смерть тягне людину в рідний край…

«Не смерть, а життя», – подумав я, але не хотів заперечувати старому туркові.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» зосереджено дивився поперед себе. Мені здалося, що старого мучив якийсь біль. «Так, дуже тяжко жити далеко від батьківщини, але ще тяжче зовсім не мати її, як ця людина», – промайнуло в мене в голові.

– А ти що, мабуть, роботи шукаєш? – запитав старик, глянувши на мене лагідними побляклими очима.

Я кивнув головою.

– Чим ти займався досі?

– Працював на різних роботах, – відповів я знехотя. – Розвантажував пароплави, носив на складах тюки з бавовною…

– Розумію, – співчутливо кивнув головою турок. – Тільки поганий з тебе вантажник. Не така широка у тебе спина, щоб таскати важкі лантухи, та й руки слабкі для цієї роботи.

Він замислився, потяг з довгої трубки наргіле й запитав:

– Хочеш працювати в пустелі?

В пустелі! Мене аж морозом сипонуло, коли я уявив собі пекуче сонце й розжарене море пісків. Удень страшенна спека, вночі – холод. У моїй уяві Сахара поставала такою, як її змальовували мандрівники. Клімат цієї пустелі важко переносять навіть фелахи – звиклі до всіляких знегод єгипетські селяни.

– Є в мене приятель, інженер, – повів далі старик, випустивши дим носом. – Він прокладає в пустелі великий зрошувальний канал. Та, мабуть, ця робота не для тебе. Треба придумати щось краще. Яка в тебе професія?

– Ніякої. Роблю все, що доведеться.

– Дивно! Молода людина, а без професії… Це вже гірше…

– Я вчився… Був колись студентом. Спочатку вивчав біологію, потім медицину.

– Так ти хекім, лікар? – здивовано глянув на м старий турок. – Що ж це з тобою приключилося?

– Злі люди прогнали мене з батьківщини, – відповів я глухо. – Запродали її Гітлерові. Я втік, щоб врятувати життя. А тепер блукаю по світу, мов бездомний пес.

Згадка про батьківщину навіяла на мене сум. Відтоді, як утік з Болгарії, я часто думав про людей, з якими жив і боровся. Від думки, що мої товариші й зараз борються за свободу, а я змушений поневірятись на чужині, серед незнайомих людей, терпіти голод і холод далеко від рідного краю, ставало ще тяжче. Але іншого виходу не було. Я мусив утекти, щоб урятувати життя. Багато моїх ровесників і літніх людей, що стали на шлях боротьби проти фашизму, теж повтікали з Болгарії. Декому з них пощастило потрапити до Радянського Союзу. Про це мріяв кожний. Але більшості доводилося блукати з однієї країни в іншу, марно шукаючи притулку на чужій землі. І хоч вони теж страждали не менш за мене, проте мені від цього було не легше. Я весь час думав про свою прекрасну вітчизну і плекав надію, що все одно настане час, коли темні сили будуть повалені і я знову повернуся додому. Ця надія підтримувала мене, надавала сили терпіти найтяжчі знегоди.

– Розумію, – кивнув головою старик. – Колись і я поневірявся так само, як і ти, але потім усе владналося. Треба мати витримку. Як не стрибай, а вище своєї голови не стрибнеш. Роботу я тобі підшукаю, а до того часу матимеш у мене якийсь притулок і шматок хліба.

Я подякував доброму чоловікові. Він покликав офіціанта, і той показав мені, де я житиму.

Невеличка комірчина в низенькій прибудові мала досить пристойний вигляд. І харчі виявились непоганими. Мехмед-ага, старий хазяїн «Китайських ліхтарів», звик до мене і полюбив мене, як рідного сина. Роботи не було, і я годинами блукав вузенькими вулицями старого міста, заходив і до нових кварталів з височенними будинками та широкими бульварами, а ввечері, повернувшись до «Китайських ліхтарів», розповідав старикові про те далеке місто, в якому він народився. Мехмед-ага перебирав пальцями янтарні бусини чоток, замріяно втупившись у ґратчасту перегородку, і знову й знову розпитував про Плевну…


II

«Китайські ліхтарі» містились на одній з тісних вуличок Александрії, біля великої пристані. Таверна була схожа на катакомбу, до якої, мов у стародавній гробниці фараонів, вели вичовгані кам'яні східці. Обкурену стелю підтримували три дерев'яні підпорки, поточені шашелями й густо обсиджені мухами, а дошки підлоги прогинались під важкими кроками матросів і скрипіли, мов старий корабель у бурю. Єдине вікно з брудними шибками пропускало жалюгідний снопик тьмяного світла, і відвідувачі навіть удень пробирались до столиків майже навпомацки. Але вдень сюди рідко хто приходив. Інколи забреде матрос і замовить на похмілля чарку віскі без соди – вірний засіб від головного болю після бурхливої ночі, або докер, ідучи вранці на роботу, попросить склянку жовто-зеленої, огидної на смак ракії. [2]2
  Ракія– сливова горілка.


[Закрыть]
Увечері ж, коли спалахували електричні лампи, таверна оживала. На стінах світилися різнобарвні паперові китайські ліхтарики. Стелю прикрашали фантастичні строкаті фігурки, вирізані з паперу: жовті слоники й червоні пантери, сині леви і чорні гієни, зелені й фіолетові мавпи. У кутку сяяв пофарбований чорним лаком грамофон, його сумні звуки приваблювали сюди матросів, як Орфей ліси й гори, і розчулювали, як Амфіон звірів. Увечері, як тільки починав грати грамофон, матроси галасливою юрбою сходились до таверни й розміщувалися за грубо збитими столами.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» ніколи не заходив до таверни при відвідувачах. Він весь час сидів за гратчастою стінкою, відгородившись од сторонніх поглядів, і спочивав на м'якій лаві, втупивши очі в підлогу. В такі хвилини старик ні на мить не випускав з рук янтарних чоток, а густий тютюновий дим хмаркою стояв над його сивою головою. Про що він думав? Про світ, про людей, про життя? А хто може сказати, про що думають отакі старі люди? Хвилі життя його не турбували, бо серце вже не відчувало земних радощів.

Мехмед-ага звів свої рахунки з життям і тепер спокійно чекав смерті. А я був молодий і думав: «Соромно сидіти за чужим столом і їсти хліб, якого не заслужив». І вирішив якнайшвидше знайти собі роботу.

Якось мені таки пощастило влаштуватись розвантажувати пароплав. Увечері я хотів віддати зароблені гроші Мехмеду-ага, але той відмовився їх узяти.

– І чого ти себе мордуєш! – докоряв він. – Твоя праця варта куди більше, ніж ті гроші, що ти заробив. Це справа не для тебе. Потерпи, доки я підшукаю щось краще.

Але дні минали один за одним, нудні й сірі, а нічого «кращого» не траплялось. І я вирішив залишити Александрію, будь-що виїхати звідси хоч на край світу, аби тільки знайти якусь роботу. Всі європейські пароплави, що йшли в Індію та Австралію, зупинялися в Александрії, але я не міг сісти на жоден з них, бо не мав ні грошей, ні паспорта. Переді мною відкривався єдиний шлях: Австралія. В місті були агентства, які вербували робітників для австралійських шахт і відправляли їх на далекий материк. Багатьох молодих австралійських шахтарів мобілізували в армію, і компанії всіма силами намагались навербувати на їхнє місце таких бідолах, як я. Агенти не цікавились ні національністю, ні минулим, ні навіть документами тих, хто виявляв бажання їхати. Досить було підписати договір на п'ять років, і пароплав відвозив тебе на край світу. Я вирішив добровільно поїхати на каторгу в цю далеку й невідому країну.

Коли я поділився своїм наміром з Мехмедом-ага, він сумно глянув на мене й промовив:

– Австралійські шахти – це гірше, ніж пекло. Невже ти вирішив живим у пекло лізти?

– У мене немає іншого вибору.

– Чому ж? Можеш поїхати на плантації на острови Індійського океану. Там хоч працюватимеш на сонці й дихатимеш свіжим повітрям. Все ж краще, ніж під землею. Мені траплялось бачити тих, що повертаються а австралійських шахт: одна шкіра та кістки, неначе з того світу…

– У мене здоров'я міцне, якось витримаю, – наполягав я на своєму.

Мехмед-ага сумно похитав головою й зітхнув:

– Ну що ж, коли так, то їдь. Тільки знай, що це безумство.

Нічого не скажеш, безумство, але чужий хліб, який я мусив їсти, не ліз мені більше в горло. Треба було працювати. Безробіття – найтяжча з усіх хвороб. Краще вмерти, ніж жити, як жив я.

– Гаразд, – погодився Мехмед-ага. – Не буду тобі заважати. Є в мене знайомий агент, який вербує робітників для однієї англійської фірми. Поговорю з ним.

За кілька днів Мехмед-ага покликав мене й сказав: – Прибув один англієць, мій давній приятель, його яхта стоїть біля Старої пристані. На Кокосових островах, десь в Індійському океані, у нього власні плантації. Цей англієць погодився взяти тебе хавілдарем, наглядачем. Йому сподобалося, що ти – хекім, лікар. Хоче з тобою порадитись, яких ліків узяти з собою. Сьогодні ввечері прийде… Але я все одно не радив би тобі їхати. Далеко звідси Індійський океан, важко буде назад повернутися.

– Поїду хоч на край світу! – збуджено вигукнув я. – Набридло мені тут байдикувати.

Мехмед-ага глянув на мене, і в його очах промайнула тепла іскорка.

– Я тебе розумію, хлопче. Примусове безробіття може довести до божевілля. Одного не забувай: далеко від батьківщини земля під ногами починає хитатися…

– Зайва тисяча кілометрів справи не змінить, – промовив я.

Старий турок знову сумно глянув на мене.

– Молодий ще ти, нетерплячий. Але пам'ятай: молодість – це сила, а сивина – мудрість. – Мехмед-ага зітхнув і додав: – Послухай моєї поради, не укладай з англійцем договору більше як на рік. Залиш собі щілину, щоб можна було з пекла живим вибратись. Або краще я сам домовлюся про все з Смітом. Англієць дуже цікавий, закидає питаннями з головою, але якось викрутимось. Що б він не питав, ти, перш ніж відповісти, глянь на мене. Якщо я дивитимусь тобі прямо в очі – кажи правду. Той, хто каже правду, не стидається дивитись людям в очі. Якщо посміхатимусь – можеш говорити, що хочеш, твоя воля: посмішка ні до чого не зобов'язує, правда ж? Але якщо я потуплю очі і гладитиму бороду – обов'язково збреши Сміту. Він не дізнається, де в твоїх словах правда, а де ні.– А навіщо брехати? Я ніколи не робив нічого такого, за що доводилося б червоніти.

– Невже признаєшся, що втік з батьківщини? – запитав Мехмед-ага.

– Признаюсь, бо воно так і є. Мехмед-ага добродушно посміхнувся:

– Іноді правда буває гірша за брехню, а брехня – краща за правду… Та ось і сам Сміт. Він прийшов раніше, ніж ми домовлялись, а це значить, що ти йому потрібен. Ти посидь у своїй кімнаті, я тебе покличу. І не забувай моїх порад.

Справді, кроки містера Сміта лунали вже зовсім близько за перегородкою. Я непомітно зайшов у свою кімнатку і сів біля вікна. Надворі стояла спека. Нерухомо висіло важке пальмове листя. Крізь кущі троянди виблискувало море. В тіні смоковниць походжали пави. Ні, не такою уявляв я собі вогненну Африку, що хвилювала мої юнацькі сни. Та Африка була оманою, створеною чарівниками пера.

До вікна тихо, навшпиньках підійшов офіціант Ібрагім.

– Тобі пощастило, друже, – сказав він. – Іди, Мехмед-ага кличе.

Коли я зайшов, старий турок з англійцем сиділи на тапчані. Перед ними на маленькому столику стояла холодна закуска і дві пляшки: з вином – для англійця і з коньяком – для Мехмеда-ага (коран не дозволяє мусульманам вживати вино).

Містер Сміт був високий і худий, як жердина. Його довгасте обличчя не виражало нічого, крім непорушного спокою. Сталево-сірі очі дивились гостро й пронизливо. Погляд був неприємний і підозріливий. Здавалося, що Сміт оглядає мене так, як цигани на ярмарку оглядають коней.

Мехмед-ага вказав на вільний стілець, і я сів напроти нього, як ми й домовились.

– Ось і мій хекім, – добродушно сказав турок, наливаючи в мою склянку вина. – Розмовляйте, хекім говорить по-англійському.

Я ще раз глянув на гостя. Обличчя Сміта здавалося таким, як у людини, що хронічно недоїдає, але шкіра була майже без зморщок. Старість ще не встигла залишити на ній своїх сумних слідів. І хоч волосся у Сміта було зовсім сиве, віку англійця я ніяк не міг визначити. На мене посипалась ціла злива запитань, ніколи було навіть глянути на Мехмеда-ага. Щоб ненароком не дати маху, мені доводилось бурмотіти щось невиразне, як-от: «О сер…», «Ні, сер…»







– Стривай, стривай, друже, – спинив старик надто цікавого англійця. – Мій хекім не так добре володіє англійською мовою і може розгубитися. Часу в нас доволі, куди поспішати? Говори повільніше. Дозволь йому, перш ніж відповісти, запитати у свого серця. Бо найщиріші ті слова, що виходять з серця.

Плантатор почав усе знову. Тепер уже, перш ніж відповісти, я поглядав на Мехмеда-ага, який то гладив бороду, то лукаво посміхався. Але незабаром містер Сміт знову підвищив темп.

– Чому ви покинули батьківщину? – запитав він, намагаючись з виразу мого обличчя відгадати справжню причину. – Певно, якась авантюра, помилка молодості?

– Ні, сер.

– Розумію. О молодість, молодість! – обернувся англієць до Мехмеда-ага. – Старі осуджують твої витівки і все-таки шкодують, що не можуть їх повторити. Що ви полюбляєте? Вино?

– Ні, сер…

– Карти?

– О сер…

– Жінок?

– Ні, сер…

– На Кокосових островах нічого цього немає. Попереджаю.

– Розумію, сер…

– Там тільки тубільці… Чорні, тонконогі, брудні…

– Любий друже, ти перебираєш міру, – втрутився. Мехмед-ага. – Не забувай, що маєш справу з хекімом.

– Звичайно, звичайно! – штучно посміхнувся англієць. – Пан напівлікар, хоч це треба ще перевірити. Ви вмієте лікувати малярію?

– Так, сер.

– Назвіть її ознаки.

– Підвищена температура через день, від 38 до 41 градуса. Її супроводить біль у всьому тілі, особливо в хребті; інколи кінчається паралічем.

– Досить. Ліки?

– Тридцять таблеток хіни, по шість щодня, через кожні дві години, або вісім хінних ін'єкцій; після цього п'ятнадцять таблеток атебрину, по три щодня…

– Досить! – вигукнув Мехмед-ага, і його обличчя аж порожевіло від задоволення. Досі він, мабуть, побоювався за мої знання в галузі медицини і тепер радів, що я з честю витримав іспит. Переможно глянувши на англійця, дідусь вів далі. – А тепер поговоримо про умови. Так, так, старий друже, про умови… Хекім укладе договір тільки на рік – і жодного дня більше. Це буде першим пунктом договору. А в другому – визначимо платню. Скільки даєш? Кажи, тільки по совісті. Ти ж бачиш, якого я тобі лікаря знайшов!

Містер Сміт, кашлянувши без потреби, промимрив:

– Так, так, по совісті… Я укладаю договори щонайменше на три роки, але для нього зроблю виняток. Заради тебе, друже Мехмед… І плататиму йому по дванадцять фунтів стерлінгів щомісяця – знову-таки заради тебе. Я за друга в вогонь і в воду полізу. Чого ти хитаєш головою, Мехмед-ага? Може, скажеш, мало? Я своєму найвірнішому хавілдареві плачу по п'ятнадцять фунтів! А що являє собою цей юнак? Задача з багатьма невідомими. Я не знаю його здібностей. Але заради тебе, старий друже, я погоджусь і на п'ятнадцять фунтів.

Містер Сміт подав мені договір, і я підписав його. Одержаного авансу вистачило, щоб заплатити борг доброму Мехмедові-ага і запастись для далекої подорожі найнеобхіднішими речами. З принизливим становищем покінчено, попереду – безвість…

Разом з містером Смітом ми накупили хіни, хінних ампул, атебріну, риванолу та інших медикаментів. Потім я зайшов до книгарні, купив карту й поспішив до своєї комірчини. Серце в мене завмирало, коли я шукав далекі, невідомі мені Кокосові острови. На карті вони були позначені кількома ледве помітними крапочками серед Індійського океану, на південний захід від острова Ява, на 94°33′ східної довготи і 20°5′ південної широти. Я виміряв відстань від Александрії до Кокосових островів: треба було пройти кілька тисяч кілометрів Суецьким каналом і Червоним морем, а потім ще стільки ж Індійським океаном. Подорож на маленьких пароплавах нудна і одноманітна.

Та не нудьга лякала мене. Інший біль ятрив моє серце. Жорстокі обставини штовхали мене все далі й далі від рідної землі. Коли ж цьому настане край?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю