355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марко Марчевски » Острів Тамбукту » Текст книги (страница 11)
Острів Тамбукту
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 18:28

Текст книги "Острів Тамбукту"


Автор книги: Марко Марчевски



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц)

Я почав пояснювати, що ніхто не може наслати мор на звірів острова: ні Дао, ні Арикі. Дао зроблений з дерева, а Арикі – шахрай. Тану Боамбо мої слова ошелешили. Озирнувшися навколо, він пошепки порадив мені:

– Не говори так про Дао. Біляр занго зненавидить тебе за це. Не говори поганого й про Арикі. Він чоловік небезпечний, остерігайся його.

– Що він мені зробить? – запитав я. – Може наказати, щоб мене кинули у Велику воду?

– Ні, не може. Але може накликати на тебе кару Дао.

– Дао я не боюся! – рішуче заявив я.

– Не говори так про Дао, – повторив Боамбо. – Дао посилає нам дощ, від нього родить земля. А земля дає нам плоди, які ми їмо. Дао – наш благодійник. А Арикі – його рапуо…

Я переконався, що релігійна омана глибоко запустила коріння в нехитрі душі цих простих людей. І як кожне зло, вона тягла за собою сто інших зол. І найбільшим з них був Арикі. Цей шахрай використовував релігійність племені в особистих цілях. Його влада трималася на сліпій вірі людей у силу Дао. А домагався Арикі своєї мети погрозами й шахрайством. Але в мене була могутня зброя, якої бракувало Арикі: знання. Я лікував людей від різних хвороб. Арикі був «рапуо», головний жрець, посланець Дао, як казали тубільці. А я був «лапао» – той, хто лікує всі хвороби. Арикі запевняв, що Дао натравляє кадіті на тих, хто не слухає його, головного жерця, і не підкоряється йому, а я рятую «покараних». Він на власні очі бачив, як я врятував Боамбо від смерті. Про це знало все плем'я. Тепер тубільці зрозуміють, що людина, яка спроможна врятувати тих, кого покарав Дао, сильніша за самого ідола. А коли так, то вона сильніша й за Арикі.

Боамбо знову почав застерігати мене тихим голосом:

– Не втручайся ти в справи Арикі, він чоловік непевний, може заподіяти тобі лихо. В голові у нього повно злих думок, він може тебе погубити. Ти врятував мені життя, і я полюбив тебе, як власного сина, через те й хочу застерегти від небезпеки, що тобі загрожує. Зараз я розповім те, чого ти ще не знаєш. Коли ви з'явилися тут, я не хотів кидати вас у Велику воду, думав залишити у своєму племені. Але Арикі не погодився. Він сказав, що ми повинні дотримувати звичаїв наших предків: кожного пакегі, який з'явиться на Тамбукту, треба кидати у Велику воду, прив'язавши камінь до ніг. Якщо пакегі не потоне, плем'я мусить всиновити його. Тоді він стане нашим братом. Якщо пакегі пощастить утекти до того, як його кинули у Велику воду, і його не спіймають сім днів і сім ночей, ми теж повинні його всиновити. Такий у нас звичай. Я не хотів його виконувати, але Арикі погрожував гнівом Дао. Сказав, що Дао нашле на нас арамру. І я дав згоду… Коли ти вдруге з'явився в затоці, Арикі знову почав наполягати на тому, щоб кинути тебе у Велику воду. Але цього разу я не погодився. Тепер уже я наполягав на виконанні звичаїв.

– Отже, в усьому винен Арикі! – вигукнув я обурено.

– Це правда, – підтвердив Боамбо. – Через те Амбо й хотів кинути торбу з коброю до нього в хатину.

– Ту саму, що вкусила тебе?

– Ту саму, – тихо промовив Боамбо. – Амбо – мій син, а син ніколи не вбиває рідного батька. Коли я розв'язував торбину, мені й на думку не спадало, що там може бути кобра. А на Амбо я не серджусь: він хотів урятувати тебе. Хотів підкинути змію в хатину до старого Арикі, а люди подумали б, що це на нього Дао кадіті наслав, щоб не робив людям зла. Скажу тобі: мої діти тебе дуже люблять. І я тебе люблю, і Дугао тебе любить, і все плем'я тебе любить. Один тільки Арикі ненавидить. Він каже, що пакегі – погані люди.

– А звідки він знає, що пакегі – погані? – запитав я. – Ми ж перші пакегі, яких ви бачите.

Боамбо кивнув головою. Це правда, жителі Тамбукту вперше бачать білих людей, але їхні предки добре знали пакегі…

І вождь розповів мені стару легенду, яка передавалась від покоління до покоління.

Давно-давно, ще за часів славного вождя Пакуо, до острова на великому човні припливли пакегі і назавжди залишилися на острові. Вони називали себе жителями місяця і були могутніми, бо мали стріли, які випускали блискавку й грім. Плем'я боялося їх. Білі люди відчули себе господарями на острові. А коли Пакуо сказав їм щось проти, вони арештували великого вождя і поставили на його місце свого, пакегі. Спочатку плем'я підкорилося – боялось їхніх стріл, але потім повстало. Частину білих перебили, а інших зачинили в тій самій хатині, де раніше сидів Пакуо. Люди запитали великого вождя, що робити з полоненими пакегі, і вождь відповів: «Прив'яжіть кожному до ніг по каменюці й киньте у Велику воду. А люди сказали: «Ні, давайте їх краще спечемо і з'їмо». Тоді Пакуо відповів. «Пакеті нехороші, і м'ясо їхнє не смачне, ми не повинні його їсти». Люди послухали вождя, прив'язали їм до ніг по каменюці й кинули у Велику воду. Але одному пакегі пощастило втекти. Коли про це доповіли великому вождеві, Пакуо сказав: «Шукайте його сім днів і сім ночей – рівно стільки, скільки вони протримали мене в хатині. Якщо впіймаєте, зробіть з ним те, що і з іншими: прив'яжіть до ніг каменюку і киньте у Велику воду. А якщо за сім днів і сім ночей ви не знайдете його, нехай залишається живим…» Так сказав Пакуо, мудрий вождь племені занго. Тому, коли Арикі почав наполягати, щоб і з нами зробили так, як заповів Пакуо, Боамбо не мав права заперечувати.

Ця легенда підтверджувала розповідь старого іспанського географа про матросів Магеллана. Тепер я твердо вірив, що деякі з них справді відмовились повернутися до Іспанії і залишилися назавжди на острові Тамбукту. Про це свідчила й зовнішність самих тубільців. Деякі з них мали досить чорну шкіру, грубі й вилицюваті обличчя з вивернутими губами, сплюснутим носом і низьким лобом. Але були й красивіші, з рівним римським носом, високим чолом, а волосся, хоч і чорне, як смола, проте не таке кучеряве. Схрещення білої й чорної рас було безперечним, але таємницю можна розгадати лише за допомогою так званого білого листя Арикі. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що біле листя – це не що інше, як щоденник одного з матросів Магеллана. Щоб дізнатися, чи легенда збігається за часом, коли Магеллан робив свою кругосвітню подорож, я запитав тану Боамбо:

– Коли жив Пакуо?

Але вождь не зміг відповісти на це.

– Хіба перелічиш зорі на небі? – сказав він, знизавши плечима.

І справді, розпитувати його було марно. Адже тубільці вимірюють час не роками, а місяцями. Та й лічити вміють лише до десяти.

– Скільки місяців минуло відтоді – я не знаю, – вів далі Боамбо, – але тепер наше плем'я боїться пакегі.

– А мене хто-небудь боїться? – запитав я.

– Ніхто, – відповів вождь. – Тебе всі люблять, бо ти – лапао, переможець кадіті. Ти лікуєш хворих, це добре. Але все одно стережись Арикі. Він – рапуо, і Дао на його боці.

Тепер я не сумнівався, що корінь зла в цьому дерев'яному ідолі, у цьому створінні первісного людського розуму, породженому страхом перед стихією. Тубільці не розуміли законів природних явищ і створили собі божество, яке б захищало їх від злих сил.

Баомбо мовчки вирізьблював мережку на своєму списі. Я ліг поруч на нарах і замислився. Так, у цих людей теж є свої радощі й знегоди. Вони теж, як і всі люди земної кулі, бувають щасливі й нещасні. Але яка величезна різниця між їхнім і нашим поняттям щастя й нещастя! Тут мисливець відчуває горе, якщо за час великого полювання не заб'є переслідуваної тварини, але досить йому наздогнати її – і ви не знайдете людини, щасливішої за нього. Тубільцям щастя дається легко, бо вони задовольняються малим. Первісний спосіб життя привчив їх бути невибагливими. Взяти хоча б цього самого Боамбо: який він буде щасливий, коли його спис вийде кращий старого! Але навіщо вождеві новий спис, у нього ж є один? Відповідь проста: в душі Боамбо є потяг до кращого, до більш досконалого. Але я таки запитав:

– Навіщо тобі цей спис? У тебе ж є один?

І Боамбо підтвердив мої думки:

– Цей буде кращий.

– А що ти робитимеш із старим?

– Віддам кому-небудь.

– Отже, у того, кому ти віддаси, буде спис, над яким він сам не працював?

– Кожен мисливець пишається тим списом, який сам собі зробив, – промовив Боамбо.

І це було справді так. Лук, стріли, спис, рогожі, посуд, прикраси – все, що можна побачити в хатині тубільця, було зроблено власними руками кожного або «позичене» у сусіда. Всі ці речі вважались його особистим майном. Хатина й пальми навколо неї теж були особистою власністю, але городи належали всьому селищу, і жінки обробляли їх спільно. А чоловіки полювали та ловили рибу.


РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Арикі знову запрошує мене в гості. Жрець пропонує мені стати чоловіком Канеамеї і головним жерцем племені. Арикі погрожує. Канеамея обіцяв показати мені біле листя.

Якось прибігла Зінга й повідомила, що надворі мене чекає Канеамея. Це була справжня несподіванка. Як, Канеамея? Дочка старого Арикі? Навіщо я їй потрібен?

Зінга й сама не знала.

Я вийшов. Канеамея стояла біля дверей моєї хатини й посміхалася. Різнобарвні черепашки, якими була обвішана її саронга, сяяли проти сонця, мов зірочки. В чорному кучерявому волоссі дівчини стриміло кілька яскраво-червоних квіток хібіскуса, а з-під плетених браслетів виглядало жовте листячко колеуса. На шиї блищало два разки намиста: один той, що я подарував, а другий з собачих та вепрячих зубів. У вухах погойдувалися великі круглі серги з блискучих стулок черепашки. Глянувши на її вродливе обличчя, на ніжну шоколадну шкіру і чорні, мов терен, очі, які, здавалося, випромінюють м'яке світло, я подумав, що в її жилах, як і в жилах Зінги, тече іспанська кров.

Помітивши, з якою цікавістю я розглядаю її вбрання, дівчина соромливо нахилила голову і тихо промовила, що мене кличе батько.

– Навіщо? – запитав я.

– Він тобі сам скаже, – ухилилась вона од відповіді.

Я глянув на Зінгу: та теж чомусь нахилила голову, прикривши очі довгими віями.

Ми з Канеамеєю пішли до їхньої хатини. Там, де стежка повертала круто вбік, я оглянувся і побачив Зінгу, яка все ще стояла біля моїх дверей, сумна й задумана.

Стежка, мов змія, звивалася поміж дерев. У лісі було тихо й прохолодно. В повітрі стояв пряний запах тропічних рослин. Мені хотілося швидше дізнатися, нащо мене кличе Арикі.

– Набу хоче зробити тебе спадкоємцем семи поясів, – стиха відповіла дівчина.

– Спадкоємцем семи поясів? – здивувався я. – Як це розуміти?




– Не знаєш як? Коли Арикі помре, ти унаслідуєш його сім поясів мудрості разом з білим листям. І будеш рапуо. Зрозумів?

– Зрозумів.

Повіяв легенький вітерець, тихо зашелестіло листя, Канеамея йшла попереду, бо на вузенькій стежці двом було тісно.

– Арикі не любить тебе, – не підвищуючи голосу, знову заговорила вона. – Вчора я сказала йому: «Пакегі хороший, він робить людям нанай кобрай. Чому ти його ненавидиш?» Арикі відповів: «Пакегі – людина небезпечна. Він рятує покараних». А я йому: «Набу, ти сам нехороший. Навіщо збираєшся знову кинути пакегі у Велику воду? Ти хочеш його погубити. Але знай: в день великого свята я стану сахе пакегі».

Ці слова мене страшенно здивували. Коли я врятував Боамбо, його дочка сказала старому Арикі те саме. І тільки тоді головний жрець дозволив мені жити в хатині для гостей. Я й досі не знав, чи Зінга серйозно вирішила вийти за мене заміж, чи вона сказала це тільки для того, щоб жрець дозволив мені жити в селищі. Можливо, й Канеамея зробила це, щоб зірвати пекельні заміри батька?

Коли я ввійшов до хатини, Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, його чорне зморшкувате обличчя було замислене й суворе, маленькі хитрі оченята бігали по темних закутках хатини. Кивком голови він запросив мене сісти поруч. М'яким котячим кроком до хатини ввійшла Канеамея і, поставивши біля нас череп'яний глечик з малоу, знову зникла. Ми залишилися віч-на-віч.

– Тобі у нас подобається? – запитав Арикі, навіть не глянувши в мій бік.

– Подобається.

– А люди нашого племені?

– І люди подобаються.

– Вони кращі за ваших пакегі? – жрець вперше глянув мені в очі.

– Є кращі, є й гірші.

– Всі хороші! – буркнув Арикі.

«Забуваєш про себе», – подумав я, але промовчав.

– Слухай уважно, що я тобі зараз скажу, – повів далі головний жрець. – Я вирішив зробити з тебе калі-ман біля (велику людину). Я хочу, щоб ти став даго Канеамеї. Я вже старий, а старі дерева од вітру падають. Коли помру, ти станеш рапуо племені. Згода?

У мене промайнула думка: «Щоб я, який збирався боротися проти цього шахрая, сам став головним жерцем? Ніколи в світі!»

– Це не залежить ні від тебе, ні від мене, – відповів я. – Після твоєї смерті плем'я само вибере собі рапуо.

– Воно вибере того, кого я захочу, – заперечив Арикі й пояснив, що коли я одружуся з Канеамеєю, він одкриє мені таємницю мудрості семи поясів і білого листя. Після цього плем'я обов'язково вибере мене своїм рапуо.

– А що таке біле листя? – запитав я з удаваною байдужістю.

– Це те, що робить Арикі сильнішим за всіх інших, – ухилився од прямої відповіді жрець. – Воно розкриває мені потаємні думки людей.

– Такого листя не буває! – зухвало заперечив я.

Очі старика спалахнули гнівом.

– Буває!

– Коли так – покажи, інакше не повірю.

_ НІ! – відрубав Арикі. – Я оберігаю його від сторонніх очей. Така воля Дао. Прийде час – побачиш. Ну, як, згоден? Канеамея чекає за дверима. Говори!

Що я міг сказати йому? Що я згоден стати рапуо й дурити людей? На таке я ніколи б не пішов. А відмовитися – значить, поламати всі його плани, а це страшенно розгнівить старика. Чи не краще відтягти остаточну відповідь? Зволікатиму, доки буде можливо, а тим часом, гляди, щось трапиться. Таке рішення здавалося мені найрозумнішим.

– Пам'ятаєш, – почав я повільно, обдумуючи кожне слово, – що тобі сказала Зінга в той день, коли я врятував її батька від кадіті?

– Пам'ятаю, – кивнув головою Арикі.

– Вона сказала тоді, що в день свята Дао стане моєю сахе.

Арикі знову кивнув головою.

– Про це знає все плем'я…

– Знає, – погодився Арикі.

– Тепер я мушу відмовитися від Зінги, так?

Арикі лукаво посміхнувся. Навіщо? Ніхто не примушує мене відмовлятись од Зінги. Вихід тут дуже простий: у мене буде дві дружини – Зінга й Канеамея. Дочка головного вождя і дочка головного жерця. Я буду тоді найсильнішою й найшановнішою людиною племені. Кращого й не вигадаєш!

– І все-таки мені треба подумати, – ухильно відповів я.

Таке зволікання розлютило головного жерця. Він підвищив голос і почав говорити, наче наказував, як звик розмовляти з людьми свого племені.

– Подумай! Ти будеш рапуо, станеш власником семи поясів мудрості і білого листя! Будеш каліман біля – першою людиною на всьому Тамбукту. Так, на всьому Тамбукту! Бо наше плем'я – найсильніше серед усіх племен. Всі нас бояться. І плем'я бома, і плем'я пума, і плем'я фур-фур… Першою людиною – ось ким ти будеш! Боамбо – тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою. Якщо Боамбо скаже: «Зв'яжіть цього пакегі й киньте у Велику воду!», люди запитають у Арикі: «Можна?» І коли Арикі скаже: «Ні, цього пакегі не слід кидати у Велику воду», люди послухають Арикі. А якщо Боамбо скаже: «Цього пакегі не слід кидати у Велику воду», а Арикі скаже: «Киньте його!»– кого послухають люди? Ти хлопець розумний, подумай добре і потім скажеш мені своє рішення.

Він замовк і, примруживши свої колючі неприємні оченята, чекав, що я на це відповім. Слухаючи старика й дивлячись на нього, я подумав: «Так, Боамбо має рацію, Арикі людина непевна, його треба остерігатися».

– Мудрі слова не приходять в голову одразу, – стиха промовив я, вибиваючи з люльки попіл. – Я ще подумаю…

– Подумай! – сердито буркнув жрець. – До свята Дао ще багато місяців. Сподіваюсь, до того дня порозумнішаєш.

Жрець одверто насміхався наді мною, але я вирішив і цю пілюлю проковтнути. Тільки слабохарактерні й боязливі люди, відчуваючи свою слабість, спалахують і починають істерично кричати. Я мусив володіти собою. Треба було довести цьому злому старикові, що я його не боюсь. Побачимо ще, хто з нас сильніший: він чи я.

– По селищах багато хворих, – сказав я, попихкуючи люлькою. – І в Каліо, і в Зарумі, і в Хойді, і в Балді. У мене є нанай кобрай, думаю піти їх лікувати.

– Ні! – аж підскочив старик, змірявши мене колючим поглядом. – Підеш після свята Дао.

– Ти ж сам сказав, що до свята ще багато місяців, – заперечив я. – Скільки хворих помре до того часу! Їх треба врятувати.

Арикі прикинувся, що не чує. Спершись об стіну, він неквапливо почав набивати люльку, яка під час розмови погасла. Я простяг йому коробку з цигарками й клацнув запальничкою, але старик різко відмахнувся. Уважно вдивляючись у сухе зморшкувате обличчя жерця, я пробував розгадати його думки, але це було дуже важко, майже неможливо. На байдужому обличчі дідугана не здригнувся жоден м'яз. У цю мить жрець скидався на мумію єгипетського фараона Рамзеса II: тонкі, міцно стиснуті губи, праве око примружене, ліве вдивляється в мережку коротенької бамбукової люльки.

Нарешті, припаливши від жаринки з вогнища, він глухо промовив:

– Дао карає людей, насилає на них кадіті, а ти квапишся лікувати їх… Не допущу!

– Чому? – запитав я. – Невже я повинен був залишити Боамбо вмерти? Я вилікував і сина тани Боамбо, і старого Гахара, і багатьох інших. Я вважаю, Арикі мусить бути задоволений мною…

– Не хочу й слухати! – крикнув жрець. – Ти йдеш проти Дао!

Він підняв руку, наче хотів спинити мене. Його гнів, холодний і нестримний, щохвилини зростав, але я, щоб викликати жерця на відвертість, вирішив розпікати його до кінця.

– Я знаю, чому ти не дозволяєш, – сказав я спокійно, не підвищуючи голосу.

– Чому ж, кажи!

– Тому що боїшся!

– Кого?

– Мене!

Арикі хихикнув, але видно було, що йому зовсім не до жартів. Вогники в колючих очах ставали дедалі холоднішими, на обличчя ніби насунулась темна хмара, і воно ще дужче зморщилось, мов печене яблуко.

А я розпікав його далі:

– Люди кажуть: «Дао посилає нам смерть, а пакегі рятує від неї. Арикі приносить нам шкоду, забирає по десять шкур від кожного великого полювання, а пакегі робить добро. Хто кращий: Арикі чи пакегі?» Отак говорять люди. Тому ти й забороняєш мені лікувати їх.

Я сподівався вибуху, але помилився: Арикі встиг утамувати спій гнів і вислухав мене на диво спокійно. Отже, коли захоче, він може стримувати себе, чого, на жаль, не можна було сказати про мене.

– Ну й терпкий же ти, як кислиця, – тихо промовив старик. – А все через те, що зелений. Не послухаєш Арикі – гірко тобі буде. Дуже гірко. Так і знай… Та ще подумай і над тим, хто кого повинен боятися: ти Арикі чи Арикі тебе? Що ти таке? Пакегі! Хе-хо!

Він з презирством плюнув на підлогу.

– Не пакегі, а пакегі гена! – поправив я його. – Зрозумів? Пакегі гена!

Я навмисне підвищив голос, щоб надати словам більшої ваги. Нехай пам'ятає головний жрець! Я не просто пакегі – біла людина, а пакегі гена – біла людина з місяця!

Не надавши моїм слонам ніякого значення, Арикі залигав, чи вмію я літати, як птахи, або плавати під водою, як риба. Таке запитання мене трохи спантеличило. Хоч я й не знав, чого він домагаються, проте не міг не визнати, що не вмію ні літати, як птах, ні плавати, як риба.

– На що ж ти тоді надієшся? – запитав Арикі. – Тобі звідси нікуди подітись. Авжеж нікуди! Єдиний вихід – жити з нами, в нашому племені. Що в такому разі ти повинен робити? Добре зваж! Повинен слухати, що тобі скаже Арикі? Повинен! Бо Арикі – рапуо! Бо Арикі всі люди слухають! А що ти таке? Пакегі гена? Хе-хо! А ти вмієш стріляти з лука? А метати спис? А Арикі все вміє робити. Все! Хе-хо!

– Невже-таки все? – в'їдливо запитав я. – А чи вміє Арикі робити грім? Не вміє! А Велику воду підпалити може? Не може! Або людей рятувати від смерті? Теж не вміє! А я вмію!

Арикі враз притих і мовчки нахилив голову. Мої слова примусили його замислитися. Він добре розумів, що має справу з дуже сильним противником, який вміє робити грім і може підпалити океан. Він був певен цього і, знаючи, що його біле листя й дерев'яний ідол не можуть нічого мені заподіяти, вирішив ще раз спробувати залучити мене на свій бік.

– Не нехтуй словами старого Арикі, – почав він трохи м'якше, глибоко вдихнувши тютюновий дим. – Хотів би ти, щоб біляр занго поважало тебе ще дужче і виконувало кожне твоє бажання?

Я ствердно кивнув головою.

– А коли так, ти повинен стати даго Канеамеї, а я зроблю тебе рапуо. Тільки ти не думай, що я роблю це тому, що боюсь тебе, – не моргнувши оком, збрехав він. – Роблю тому, що люблю свою дочку. Дао не дав старому Арикі сина – будь ти мені за сина. А не хочеш – знай: ніхто тобі не винен. Зрозумів? Анге бу!

«Анге бу» означало, що розмова закінчена, і я пішов додому. На душі було гірко й тоскно. Хоч я й прикидався, ніби не боюся ніяких погроз, проте добре усвідомлював, що коли нехтуватиму порадами головного жерця, можу не сподіватися нічого хорошого.

В лісі мене раптом наздогнала Канеамея і, відсапуючись, промовила:

– Арикі переказував…

– Що?

– Щоб ти нічого не говорив Амбо.

– Про що не говорити йому? – запитав я.

– Не кажи, що Арикі хоче зробити тебе рапуо.

– А чому?

– Ну так. Не кажи. І тані Боамбо не кажи, і його дочці теж. Нікому… – вона задихалась чи то від бігу, чи, може, від хвилювання.

– Так ти хоч скажи чому, – допитувався я.

– Не говори, та й годі… Обіцяєш?

Я дав слово. Гаразд, нехай буде так, але з однією умовою: якщо й вона зробить мені послугу.

– Яку послугу? – схвильовано глянула мені в очі Канеамея.

– Принеси мені коли-небудь біле листя, я тільки подивлюсь на нього.

Дівчина відсахнулась.

– Біле листя? Це ж… дуже небезпечно! Якщо набу дізнається…

– Він не дізнається, якщо ти будеш розумною. Коли Арикі піде на полювання…

– Арикі на полювання не ходить, – перебила Канеамея.

– Нічого. Підстережи його, коли вийде з хатини, візьми біле листя і принеси мені. Я тільки раз погляну, потім забереш і покладеш на місце.

Канеамея вагалася.

– Про це ніхто не дізнається, – наполягав я на своєму.

– Ніхто? – недовірливо глянула вона мені в очі.

– Ніхто.

– А Зінга?

– І Зінга.

Озирнувшись на всі боки і переконавшись, що довкола немає нікого, Канеамея тихо сказала:

– Гаразд, принесу.



    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю