Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Несподівана зустріч на яхті. Стерн і Сміт – живі?! «Я тобі не повар, а ти мені не містер!» Сміт мріє про війну. Мої обіцянки племені бома. Нова зустріч з тубільцями племені занго. «Чарівний вогонь». «Дорогоцінні» подарунки.

І

Довго плив я, не відчуваючи втоми. Нарешті дістався яхти й заліз на палубу. Тільки тепер я зрозумів, що сталося тієї страшної ночі. Судно налетіло на дві скелі, застряло між ними, носову частину його розтрощило, і бідолашних робітників містера Сміта всіх до єдиного поглинула безодня…

Але що це таке? Що я чую? Людські голоси! Вони долинали знизу, звідти, де колись містилася каюта плантатора.

Я швидко збіг по трапу вниз. Їдальня яхти повністю збереглася, наче й не було ніякого шторму. Голоси долинали з каюти містера Сміта, і я чув їх зовсім виразно.

– Я тобі не повар, а ти більше не містер! – говорив хтось хрипким басом.

– А консерви чиї їси? – в'їдливо питав хтось альтом.

– Я без твоїх консервів не помру, а що робитимеш ти, якщо я не дістану води? Не будеш же морською захлинатися! Не забувай, що з кожною вилазкою на сушу я ставлю на карту своє життя!

– За це ти одержуєш від мене гроші!

– Які гроші?

– Англійські!

– Навіщо мені ці гроші? Тут усе твоє золото не варте копійки!

– У тебе немає серця! Я ж не звик сам собі варити їжу, – проскиглив альт.

– Звикнеш! – грубо відповів бас.

Я відчинив двері. На м'якій кушетці з сигарою в зубах напівлежав містер Сміт, а капітан Стерн, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, попихкував своєю голландською люлькою. Повернувши на рип дверей голови, вони враз посхоплювались, не зводячи з мене повних жаху очей. Сигара Сміта впала на килим. Трохи згодом їхній переляк перейшов у здивування і нарешті —в радість.

– О, невже це ви? – вигукнув капітан і обняв мене так, що аж ребра затріщали. – Ви теж врятувались! Я знав! Я знав! Я був певен!

– Недарма ж ви й плакали за ним мало не щодня, – обізвався містер Сміт, підіймаючи з килима сигару.

– І мені чомусь весь час здавалося, що ви повинні були врятуватись, – сказав я капітанові. – Але напевне я про це дізнався лише кілька днів тому… Як же вам пощастило? Розповідайте! Каюту, бачу, зовсім не пошкодило. Містер Сміт, мабуть, спав і навіть не помітив катастрофи…

– Де там! – зітхнув плантатор. – Я всю ніч не міг заснути. А коли відірвало носову частину яхти, мене так підкинуло, що я опинився на протилежному кінці каюти…

– На кушетці! – зареготав капітан, і зморшки навколо його очей стали ще густіші.

– Так. на кушетці, і тільки це мене врятувало від синців, – серйозно підтвердив Сміт.

Каюта з їдальнею не випадково лишилися непошкодженими. Як розповідав Сміт, вони були ізольовані від інших частин пароплава і мали особливу залізну арматуру. Крім того, ці приміщення було обладнано спеціальними балонами, які, на випадок катастрофи, утримували б їх на поверхні. Плантатор не забув похвастатись, що це – його власна ідея. Щоправда, обійшлась вона йому дорогенько, але тепер він, мовляв, задоволений і не шкодує за витратами: золото – річ наживна, а життя дається людині один раз.

Коли плантатор говорив про це, його обличчя аж сяяло від задоволення й захоплення власною персоною. А мене його тон ображав. Я згадав про робітників, які захлинулись у трюмі, згадав і замкнені двері кубрика і не втримався:

– Отже, коли б робітники були в оцій каюті, вони б не загинули!

– О сер! – вигукнув капітан. – Але ж для п'ятдесяти душ тут надто тісно!..

Я повернувся до нього спиною.

– А ви, капітане? Ваша одіссея, сподіваюсь, багатша на пригоди?

– Якщо ви так думаєте, то глибоко помиляєтесь, – посміхнувся Стерн. – Не встигли дикуни донести мене до кручі, як каменюка розв'язалася й спала з ніг. А вони навіть не подбали про те, щоб хоч штовхнути мене з берега. Я сам стрибнув у воду, до того ж з вільними ногами. Потім виринув і сховався в якійсь печері. А коли смеркло, виліз на берег і подався до лісу. Кілька разів ночував на деревах – боявся хижаків, але якось мало не гепнув на землю. Людина вже давно відвикла од мавпячого способу життя, і гілляка для неї перестала бути зручним ліжком. Так я і не зміг заснути на дереві. Думав, думав, що б його зробити, і нарешті надумався: вирішив спати на голих скелях серед затоки, як у ту першу ніч разом з вами. Там принаймні безпечно. Якось уночі, коли зійшов місяць, я побачив і яхту. А тепер шкодую, даю вам слово честі. Бо містер Сміт уявив собі, що я його повар. Е ні! Викиньте цю думку з голови, сер! – звернувся він до плантатора.

– Звідки ж у вас продукти? – здивувався я.

– У мене від продуктів склади тріщать, сер! – захоплено вигукнув Сміт. – Туди не проникло жодної краплини води.

– Продуктів багато, але варити нікому, – обізвався капітан. – Був би оце зараз Грей…

Сміт і собі сумно зітхнув. Найдужче жалкував він за своїм поваром, бо тепер був змушений сам варити собі їжу, а до такої «важкої» роботи він не звик.

– А як вам пощастило врятуватись? – запитав капітан. – Розкажіть!

– Передусім я хотів би попросити у містера Сміта банку консервів, – звернувся я до плантатора. – За весь час мого перебування на острові я тільки раз їв м'ясо, та й то собаче.

– Собаче?! – плантатора аж перекосило од відрази. – Ви їли собачину, сер?

– Так, сер, їв. І вона досить смачна. Принаймні смачніша за всі консерви, які мені доводилось будь-коли їсти.

– Досить, сер! – вигукнув Сміт. – Мене починає нудити!

– Хто до чого звик, – іронічно посміхнувся капітан. – Італійці їдять жаб'ячі ніжки й гадюк, китайці – сарану, японці – тухлі яйця, а швейцарці – зіпсований сир… Собачина набагато смачніша за все це, я сам куштував.

Він пішов на кухню й приніс банку консервів. Консервоване м'ясо втрачає багато смакових і поживних якостей, але ямс, таро та дині, які я їв щодня, вже остогидли мені. Уплітаючи консерви, я розповідав англійцям про свої пригоди.

– Значить, у вас на острові є друзі? – запитав Сміт.

– Так, сер. Вони чекають мене на березі.

– І серед них навіть вождь племені?

– Так, сер. Але не того племені, що хотіло нас утопити. Здається, на острові живе багато племен, які ворогують між собою.

– Ворогують? Цебто воюють? – чомусь зрадівши, запитав плантатор.

– Інколи трапляється й таке. Мій друг Лахо, вождь племені бома, розповідав якось, що час від часу його плем'я воює з плем'ям занго, з тим самим, яке топило нас в океані.

– Чудово! – вигукнув Сміт. – Ми врятовані, сер!

– Нічого не розумію! – здивовано глянув я на нього.

– Ви надто молодий для того, щоб розуміти такі речі, – поблажливо поплескав мене по плечу Сміт. – Якщо ви не знаєте, то можу сказати, що я не тільки фабрикант і плантатор, але ще й дипломат. Три роки працював у Форейн Офіс. [13]13
  Форейн Офіс– міністерство закордонних справ Англії.


[Закрыть]Слухайте мене в усьому, і обставини повернуться нам на користь.

– Що ви надумали, сер?

– Нічого особливого. Плем'я бома оголосить війну племені занго. Ми станемо на боці племені бома. Адже ваш друг – вождь цього племені? Ну от! Ми дамо їм кілька гвинтівок, і вони переможуть. Тепер ви зрозуміли, сер?

– Не дуже, – відповів я.

– Я ж вам кажу щирою англійською мовою…

– В перекладі на будь-яку мову ваші слова означають війну.

– Маєте рацію, – ствердно кивнув головою Сміт.

– От саме через те я й не погоджуюсь.

– Чому? – здивувався Сміт, неприємно блиснувши золотим зубом.

– Тому що найгірший мир кращий за найкращу війну.

– Ідеаліст! – знову поблажливо посміхнувся плантатор і поплескав мене по плечу. – Ви ж не будете заперечувати, що дикуни й без пас ріжуть один одного? Так чому б нам не втрутитись? Це принесе користь не тільки нам, але й їм. Я вважаю, що краще організувати одну велику, але останню війну, ніж весь час терпіти сутички між окремими племенами. Ось послухайте мене, сер. У дикунів вогнепальної зброї немає. Їхні списи та стріли – це ж дурниця. Маючи в своєму розпорядженні дві чи три гвинтівки з десятком патронів, твій вождь зможе перемогти всі інші племена й підкорити їх собі.

Тоді ми проголосимо вождя королем острова, а самі станемо його радниками. А при бажанні – навіть міністрами! Це не так важко зробити: адже зброя наша. Тільки тоді ми заживемо вільно й спокійно. В противному разі нас перетоплять, мов цуценят, сер. Не думайте, що коли хтось із нас удруге потрапить їм до рук, то з ним почнуть панькатися.

– Ні, – заперечив я. – Ми повинні застерігати тубільців од війни, а ви он то говорите! Я ніколи не погоджусь на такий злочин. Я ворог війни.

– Це ви даремно, сер. Подумайте краще, йдеться про війну, яка покладе край усім війнам. Я вам уже казав і можу сказати ще раз: вона буде корисна і для дикунів, і для нас. У моєму складі є з десяток гвинтівок, кілька пістолетів і чимало патронів… Зважте. – Я вже зважив.

– Шкода, дуже шкода… А що ви на це скажете, Стерн? – звернувся плантатор до капітана. – Мені дуже хотілося, б знати вашу думку.

– У мене з цього приводу ще немає власної думки, – відповів Стерн.

– Сподіваюсь, у вас немає бажання вдруге летіти в море з каменюкою на ногах?

– Звичайно, немає, – кивнув головою капітан. – Тільки я не певен, що в них була мета неодмінно втопити нас.

– А яка ж мета? Може, викупати вас?

– Можливо. Мені здається, що це в них такий звичай, проте…

– А що ви скажете про мого повара? – в'їдливо запитав Сміт.

– Грей помер од переляку, – не вагаючись відповів Стерн. – Він був страшенний боягуз.

Плантатор не погоджувався.

– Не будьте наївним, Стерн. Людина не може вмерти від переляку.

– Ще й як може! Тим більше, коли в неї таке хворе серце, як у нашого Грея…

Щоб припинити неприємну розмову, я запитав у капітана, чи не його заставали тубільці у себе на городах.

– Мене, – відповів він. – Коли нам набридають консерви, я вирушаю по городину та фрукти. І знаєте, що виявилось? Що не я від тубільців, а вони від мене втікають! Тільки вчора, коли ходив по воду, дикуни хотіли підійти до мене і щось вигукували, але їх було багато, а я не взяв з собою ні гвинтівки, ні пістолета.

Я розтлумачив капітанові вчорашнє непорозуміння.

– А коли б вони побачили, що то не ви, чи підійшли б вони, як ви гадаєте? – запитав капітан.

– Можу вас запевнити, що ні.

– Тоді я не розумію, сер, навіщо вам здалася та війна? – повернувся він до плантатора.

– Що б ви там не говорили, а я залишаюсь тієї ж думки, – сказав Сміт. – Бо не хочу, щоб мене втопили, як сліпе кошеня.

– Цього ніколи не трапиться, – заспокоїв я його. Потім звернувся до капітана: – Хочете, я познайомлю вас із своїми друзями? Вони чекають на мису. Я пообіцяв їм неодмінно повернутися.

Капітан відмовився. Стомився, мовляв. Напевно, боявся.

Мені хотілось порадувати друзів яким-небудь подарунком, і таким, якого вони в житті не бачили. Але нічого важкого взяти з собою я не міг, тому вирішив подарувати їм порожніх консервних банок. Пробивши в кількох банках дірочки, я нанизав їх на мотузок і повісив на шию. Потім попрощався з капітаном і плантатором і вийшов з каюти.

– Візьміть рятівний пояс, легше буде пливти, – гукнув навздогін Стерн.

– І пістолет, – обізвався плантатор.

Пояс я взяв, а од пістолета відмовився.

Тубільці сиділи на тому самому місці, де я їх і лишив. Углядівши мене, вони страшенно зраділи, а на порожні банки здивовано витріщили очі. Я роздав по одній Лахо, Габону та іншим. Вони з цікавістю й дитячим захопленням розглядали їх з усіх боків. Але це все-таки були не діти: вони враз зрозуміли корисність банок. Габон зачерпнув з джерела води й напився. Інші зробили те саме. А Лахо вилив на себе банку води, і вибухнув веселий сміх.

Я сказав тубільцям, що в «великому човні» є ще два пакегі і мені треба повернутися до них.

– А вони хороші? – запитав Лахо.

– Хороші, – відповів я, хоч Сміт навряд чи заслуговував на це,

– Тоді нехай і вони переходять жити до нас, – вирішив Лахо.

Я пообіцяв, що це ми зробимо, але трохи пізніше.

– Коли пізніше? – глянув на мене вождь.

– За кілька днів.

– Скільки днів? Леон-ба? – і він показав п'ять пальців.

– Леон-да, – відповів я, показуючи обидві руки. Видно, вождеві не дуже сподобався такий строк, проте він кивнув головою:

– Гаразд, будемо чекати…

– Будемо чекати, – обізвався й Габон.

Інші тубільці повторили те саме, попрощалися зі мною, потискуючи правою рукою мою ліву руку вище ліктя, а лівою дружньо поплескуючи мене по плечу, й рушили додому. А я поплив до яхти.

II

Наступного дня ми з капітаном вирішили зробити вилазку на берег. Я спитав Сміта, що можна подарувати тубільцям.

– Ви сподіваєтесь подарунками привернути їх на свій бік? Що ж, гаразд, я вам не заважатиму, – сказав він. – Почекаю, доки ви самі не побачите, що гвинтівками легше переконати, ніж цяцьками.

Плантатор приніс із складу разків десять намиста і стільки ж невеличких дзеркалець, а я позбирав на кухні всі порожні консервні банки. На перший випадок цього було досить. Але капітан був іншої думки. Коли вже виходили, він спитав мене:

– А гвинтівки не візьмете?

– Оці порожні банки варті більше за всі десять гвинтівок містера Сміта, – сказав я й розповів капітанові, як зраділи вчора таким подарункам мої друзі з племені бома.

Та капітана було важко переконати. Він взяв гвинтівку й поклав десятків зо два патронів у гумову грілку, щоб не намокли.

– На всяк випадок, – пояснив він і, посміхнувшись, сказав англійське прислів'я, схоже на наше: береженого й бог береже.

Я попросив у Сміта ще й цигарок та запальничку, щоб пригостити тубільців.

– А хіба дикуни курять? – здивувався він. – Хто ж їх навчив вирощувати тютюн, коли тут нема європейців? Батьківщина тютюну – Америка. Вперше до Європи його привезено Христофором Колумбом, а після цього розповсюджено по всій землі. Якщо ці дикуни весь час жили ізольовано, то як потрапив сюди тютюн? Можливо, Магелланові матроси завезли?

– Ні, сер. У них тютюн не справжній. Це, власне, й не тютюн, а якась інша рослина. Вона росте на острові в дикому стані. Але незважаючи на те, що їхній тютюн не «справжній», тубільці – завзяті курці. Навіть жінки курять.

– Коли так, я даю вам свій портсигар і запальничку. Вони закриваються герметично їі не бояться води. Зроблені за спеціальним замовленням.

– Але ж вони вам потрібні, сер…

– О, не турбуйтесь, їх у мене кілька.

За такий подарунок я був йому щиро вдячний.

– Пригощайте своїх дикунів на здоров'я, – посміхнувся він. – Але будьте обережні, щоб вони вас не пригостили списом або отруйною стрілою…

– Не хвилюйтесь, сер, – обізвався капітан. – Доки мої руки здатні тримати гвинтівку, ніякі дикуни нам не страшні.

Вибравшись на берег, ми попростували до тієї самої невеличкої затоки, де колись вперше зустрілися з дикунами. Ми сподівалися застати когось біля човнів і не помилилися: троє тубільців намагалися закріпити на бамбуковій щоглі рогожовий парус. Вони до того поринули в роботу, що й не помітили пас. Капітан зупинився й стежив оддалік, а я підійшов ближче. Тубілець, який перший побачив мене, так перелякався, що впустив рогожу й упав на пісок. Інші двоє зіщулились у човнах, витріщили на мене очі й тремтіли, наче я був якесь страховисько, що от-от накинеться на них і проковтне.

– Тауо-ала, – привітався я.

Слова «тауо-ала» власне означали «приємної праці», але можуть означати і побажання щасливого полювання, і навіть приємного апетиту. Тубільці племені бома вживали їх в усіх випадках. Я вирішив перевірити, чи однаковими мовами говорять племена бома і занго. Підійшовши до тубільця, що уткнувся носом у пісок і не наважувався підвестись, я сказав:

– Ілан! Встань!

Він зразу ж схопився на ноги, але все ще тремтів. Інші в човнах теж підвелись.

– Каа ну! Іди сюди! – звернувся я до першого.

Тубілець зробив крок і застиг на місці. Я підійшов ближче к подав йому порожню консервну банку. Бідолаха не знав, що з нею робити. Він тремтячими руками взяв її. але весь час не зводив з мене переляканих очей. Я дав по одній і іншим двом. Тоді ще почепив на Шию кожному по разку намиста. Той, що стояв на піску, обережно перебирав намисто, недовірливо поглядаючи на мене. Мабуть, ніяк не міг повірити своїм очам, що ця «коштовна» річ належить йому.

– Тацірі? Гарна? – запитав я.

– Тацірі… – ледь чутно пробелькотів він.

Судячи з того, як сяяли очі тубільців, намисто їм і справді дуже сподобалось. Ще б пак! Адже досі вони робили намисто тільки з черепашок і зубів тварин. А таке яскраве – сине, зелене, жовте, червоне – їм і не снилося! Але найефективніші сюрпризи я зберігав на кінець, коли тубільці досхочу намилуються консервними банками та намистом.

Капітан стояв кроків за десять од нас, тримаючи гвинтівку напоготові, – «на всяк випадок», як він сам говорив.

– Ну як, здається, нічого? – обізвався він.

– Краще не може й бути, – відповів я. – Тепер можете підійти до нас… Тільки… коли б не перелякалися гвинтівки й не повтікали.

– Гвинтівка навряд чи стрілятиме, – сказав капітан.

– Чому?

– Патрони намокли.

Не знаю, чи наважився б я підійти до дикунів, коли б знав заздалегідь, що патрони мокрі. Адже Лахо з Габоном наговорили мені про це плем'я такого, що від однієї згадки волосся стає дибом. Та ми й самі мали змогу переконатися, що вони мають рацію… Але тепер боятися було нічого. Ці троє дикунів з захопленням милувались намистом і аж ніяк не скидались на жахливих людожерів.

– Як тебе звуть? – запитав я в того, що стояв на піску.

Це був старий зморшкуватий чоловік з сивим зваляним волоссям, що клоччям звисало на всі боки. Над ліктем лівої руки в нього червоніла глибока жива рана, можливо, від списа чи від якоїсь іншої гострої зброї.

– Гахар, – відповів він.

– А тебе? – звернувся я до іншого тубільця. Цей був набагато молодший за першого, з буйним пушистим чорним волоссям, яке аж блищало проти сонця, мов намазане дьогтем. Величезний гребінець, що стирчав над лобом, здавався козирком.

– Таной, – відповів юнак.

Третього, низького й худого, з маленьким обличчям, звали Індалом.

«Гахар» – значить птах, «таной» – дерево, а «індал» – папуга. Я й раніше помічав, живучи серед племені бома, що тубільці називають своїх дітей іменами, які означають назву дерев або тварин.

Витягши з кишені портсигар і запальничку, я взяв цигарку й припалив. Тубільці дивились, ошелешені. Вони вперше в житті бачили запальничку і навіть не гадали, що вогонь можна добувати так швидко й просто. Це для них було справжнім дивом, громом з ясного неба.

Я погасив запальничку й підніс портсигар Гахарові, але старик одступив назад. Тоді я сам подав йому одну цигарку. Клацнула запальничка, і Гахар знову відступив.

Біля човна догоряло кілька головешок. Старий тубілець пішов і припалив од них. Індал з Таноєм теж узяли по цигарці і теж припалили від головешки.

Я сів на пісок і запропонував тубільцям теж сісти. Вони несміливо посідали навпроти. Літні чоловіки підігнули ноги під себе, а Таной став трохи осторонь навколішки.

– Каа ну, – сказав я, і він зараз же підсунувся ближче.

Їхня мова була майже така, як і мова племені бома. Відрізнялись тільки деякі слова, проте це не заважало нам розуміти один одного.

В кишені в мене залишалося ще одно «диво» – останнє. Витягши маленьке дзеркальце, я подав його Гахарові. Углядівши в ньому самого себе, він аж одсахнувся: не стільки від переляку, скільки від несподіванки. Мабуть, йому не раз доводилося бачити своє відображення в калюжах, але так ясно – ніколи. Дзеркальця справили на тубільців ще більше враження, ніж консервні банки, намисто, цигарки й запальничка, а всі «дива» разом так ошелешили сердешних, що вони тепер тільки очима лупали.

Я попросив у них човен. Гахар дозволив узяти, який мені сподобається.

Ми пішли до стоянки. Я знову звернув увагу на те, що човни були видовбані з суцільного стовбура. На деяких з них посередині стирчала бамбукова щогла, а на щоглах замість паруса висіла рогожа. Ніс і корма човнів були довгі й загнуті вгору, мов полоззя саней. До бортів більших човнів були поприв'язувані довгі розколоті навпіл колоди, від яких судно було стійкіше. Мої очі зупинились на чималому човні – і Гахар з Таноєм та Індалом негайно потягли його до води. Хоч таку колоду важко було порівняти з нашими зручними й швидкохідними човнами, проте нас це анітрохи не бентежило.

Коли ми вже відпливли далеченько, тубільці щодуху дременули до селища: мабуть, аж тремтіли від нетерплячки якомога швидше розповісти своїм односельцям про зустріч з «білими людьми з місяця» і похвастатись «коштовними» подарунками.

Піднявшись на палубу, капітан вирішив спробувати мокрі патрони. Гвинтівка тільки клацнула.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Мій приятель Гахар. «Нанай кобрай» Даремні побоювання Стерна. Полювання. Чому не приходить Лахо? Полювання на черепах.

І

Між Гахаром і мною зав'язалася справжня дружба… Наступного дня, після першої нашої зустрічі, він привів до затоки душ десять тубільців, озброєних списами й стрілами. Вони зупинились на узліссі, не наважуючись підійти до човна, де сиділи ми з капітаном. Нарешті Гахар набрався мужності, кинув свій спис на землю й підійшов до нас. В нагороду я дав йому вузеньку смугасту ситцеву стрічку. Він обв'язав нею голову і пішов до товаришів показати подарунок. Тоді й інші, покидавши списи в лісі, нерішуче, крок за кроком почали підходити все ближче й ближче до нас. Я роздав кожному по стрічці. Як же вони раділи, обмацуючи пальцями стрічки! І як сяяли їхні очі!

Гахар весь час торочив:

– Андо – нанай пакегі, Андо – хороша біла людина…

Не забув, як мене звуть. Він попросив цигарку і сказав, щоб я «зробив вогонь». Коли клацнула запальничка, старик урочисто вигукнув:

– Дивіться, Андо робить вогонь без дерева! Я вам казав?!.

Але цигарку припалити від запальнички не наважився. Припалив од головешки, яку тримав у руці. Я дав по цигарці й іншим тубільцям. Вони з'юрмились навколо Гахара припалювати.

Містер Сміт придбав у Александрії лікарський чемоданчик. Я взяв чемоданчик з собою – вирішив вилікувати рану Гахара. Витягши маленьку пляшечку з янтарно-жовтим риванолом, я пояснив старику, що це – нанай кобрай («хороші ліки»). Якщо він дозволить перев'язати: собі руку, рана швидко загоїться. На превелику мою радість, Гахар погодився. Я промив рану риванолом і перев'язав бинтом, загадавши, щоб завтра прийшов на перев'язку. У іншого тубільця на нозі була гнійна рана, яка від морської води ще дужче роз'ятрилась, але той рішуче відмовився від моїх ліків.

– Чому? – запитав я.

– Кобрай уїн – ліки нехороші, – відповів він.

– Звідки ти знаєш, що вони нехороші?

Тубілець не відповів. Гахар стурбовано запитав, чи не помре й він од моїх ліків. Я почав його заспокоювати, але, мабуть, мої слова не переконали старика. Вся його постать і розгублене обличчя виражали занепокоєння.

Нарешті, пов'язавши голови стрічками, тубільці подалися до лісу, де лежала їхня зброя. Капітан, який весь час сидів у човні, не випускаючи гвинтівки з рук, вигукнув:

– Стережіться, вони пішли по свої списи! В лісі повно озброєних дикунів.

– А ви звідки знаєте? – запитав я, вдивляючись у темряву лісу.

– На власні очі бачив! Ви тут розмовляли з цими, а вони тим часом з-за дерев за нами стежили. Я певен, що вони зараз на нас нападуть. Негайно сідайте в човен і відчалюйте!

Але я, не звертаючи уваги на застереження, стояв і дивився вслід тубільцям. Трохи згодом вони повернулися. Кожен тримав у руках по кокосовому горіху чи дині.

– На, – виступив уперед Гахар, подаючи мені здоровенний кокосовий горіх.

Я йому щиро подякував і поклав горіх поруч на піску. Інші тубільці теж один за одним принесли свої подарунки, а потім допомогли скласти їх у човен. Попрощавшись з ними, я пообіцяв неодмінно прийти завтра.

– Приходь, приходь! – гукали всі. – Будемо чекати! Як тільки наш човен відплив од берега, з лісу висипало щонайменше півсотні озброєних тубільців і оточили Гахара та його товаришів.

– Ось бачите! – вигукнув капітан. – Я вам казав, що в лісі повно озброєних дикунів!..

– А чому б їм там не бути? Вони роблять те саме, що й ви.

– А що я таке роблю? – здивувався капітан.

– Сидите в човні з гвинтівкою в руках і стережете мене від них, а вони ховаються в лісі, щоб допомогти своїм товаришам, якщо ми нападемо на них.

Плантатор уже чекав нас на палубі. Углядівши дині й кокосові горіхи, він вигукнув:

– Ого, торгівля, бачу, йде непогано! За метр ситцю – п'ять кокосових горіхів і стільки ж динь. Чудово! – І, посміхнувшись іронічно, додав: – З вас вийде неабиякий комерсант, сер! На Кокосових островах я змушений продавати ситець вдвічі дешевше.

– Це не торгівля, – заперечив я.

– А що ж це таке?

– Обмін подарунками.

– Дурниці! – засміявся плантатор, але, згадавши щось, трохи лагідніше додав: – Не гнівайтесь на мене, сер, я не хотів вас образити. А щодо торгівлі, то вона скрізь однакова. Ось тільки що ми будемо робити, коли скінчиться весь ситець і намисто?

– Їстимемо дині, які самі виростимо, – відповів я.

II

Цілий тиждень я не бачив своїх друзів з племені бома. Скучив за Лахо, за старим Габоном. Мабуть, бідолахи, виглядають мене щодня біля гирла, а може, вже вирішили, що я залишусь у їхніх ворогів. Треба неодмінно побачити їх. Адже я дав слово повернутися до них…

Одного разу ми з капітаном налаштувались іти до племені бома. Почувши, що ми збираємось до далекого лісу, Сміт сказав:

– І я з вами, сер. Але з умовою: якщо дозволите взяти з собою двостволку.

– То беріть, – погодився я. – Якщо моїх друзів там не буде, стріляйте, скільки завгодно, але якщо вони там – ні в якому разі.

– Якщо вони там, то я й на берег не вийду, – перебив мене Сміт.

– Чому? Вони люди сумирні, запевняю вас. Тільки стріляти не треба: повтікають і ніколи більше не прийдуть. А нам, може, доведеться ще й жити з ними…

– В горах? Не згоден, – заперечив Сміт. – Ні в якому разі не слід залишати затоку. Може, тут випадково пройде пароплав, який врятує нас!

– Я теж не згоден зміняти яхту й затоку на джунглі, – обізвався й собі капітан. – Для мене це була б смерть.

Англійці мали рацію. Плем'я бома жило високо в горах, далеко від океану. Там не завжди буває навіть морська вода, і нам би довелось їсти таро та ямс прісними. Не мали б де й купатися: у струмочку, що протікає неподалік од села, старій жабі по коліна. Інша справа – океан. Крім цього, повз острів справді міг коли-небудь пройти пароплав і забрати нас звідси…

Лахо з людьми на умовленому місці ми не застали, але горіхи стриміли на тому самому дереві. З цього я зробив висновок, що вождь іще не втратив надію, що я повернуся до них.

Зарядивши двостволку, Сміт ввійшов у ліс. Незабаром звідти пролунав постріл, трохи згодом – ще один. З'явився й сам плантатор, збуджений і радий. У руках у нього був великий гамрай з чорно-білим пір'ям і рябенька банківська курочка, значно менша за свійську, але дуже красива.

– На мою думку, тут не так уже й погано, – сказав Сміт, задоволений удачею. – Ліс прямо кишить дичиною. Невже ці чорношкірі не полюють?

– Полюють, – сказав я, – але списом чи стрілою не так легко вбити птаха.

– Маєте рацію, – погодився плантатор. – Ось ця дика курочка живе в найнепролазніших хащах і тікає від найменшого шелесту.

– Ви тільки це й знаєте про курочку? – запитав я.

– О, не тільки це, – посміхнувся Сміт.

– А що ж іще?

– Знаю те, що в неї дуже смачне м'ясо, і сьогодні ви самі переконаєтесь у цьому. Звичайно, з умовою, якщо Стерн візьметься її приготувати…

– Оце і все?

– А що про неї ще можна сказати? – здивувався Сміт.

– Хоча б те, що вона є прабабкою свійської курки; кілька тисяч років до нашої ери її було приручено в Індії і звідти розвезено по всьому світу…

– А хто ж її привіз сюди, якщо ми тут перші білі люди? – запитав Сміт. – Може, скажете, матроси Магеллана?

– Не думаю. Матроси Магеллана навряд чи займались розведенням птиці. Я вважаю, що банківська курочка, як і всі інші тварини, живе на цьому острові ще з тих часів, коли Тамбукту мав зв'язок з Африкою та Індією.

– З Африкою та Індією? – лупнув очима Сміт. – Хіба Африка колись була з'єднана з Азією?

– Так, – кивнув я головою. – І не тільки з Азією, а й з Америкою. Але протягом багатьох мільйонів років вода зробила своє: хвилі поступово зруйнували частину суші, а частина осіла на дно океану. Вам ніколи не доводилось чути про Атлантиду?

– Доводилось, – невпевнено промовив Сміт, – але вже не пам'ятаю, що саме.

– Атлантида займала велику площу в Атлантичному океані: від дванадцятого до сорокового градуса північної широти. Стародавній філософ Платон пише, що цю велику землю населяв войовничий і хоробрий народ – атланти, які ворогували з древніми еллінами, а їхня влада поширювалась аж до Єгипту. Але якось над Атлантидою нависло лихо: страшенний землетрус і небачена повінь за один день і одну ніч стерли цей материк з лиця землі. Тільки найвищі вершини гір і досі здіймаються над океаном. Це теперішні Азорські й Каролінські острови, Мадейра і Зелений мис. Деякі вчені як, наприклад, Ориген, Порфір, Ямблік, Гумбольд та інші заперечують існування Атлантиди, але такі, як Пліній, Атлан, Енгель, Турнафор та Бюффон визнають її. І коли Платон та інші мають рацію, доведеться погодитись, що колишня Атлантида справді зв'язувала Африку з Америкою. Дехто з учених вважає, що така сама суша сполучала Південну Африку з Індією і теж потонула, як і Атлантида. Можливо, наш острів і є залишком цієї суші.

– Ми з вами далеко забрели, – поблажливо посміхнувся Сміт. – Від якоїсь курочки аж до затонулого материка. Те, що ви розповіли про Атлантиду, – казка чи наукова теорія?

– Наукова гіпотеза, сер.

– В науку я вірю, – заявив Сміт, – а в «наукові» гіпотези – ні. А що це за птах?

– Це гамрай, з родини птахів-носорогів, – відповів я. – Бачите, який у нього дзьоб? Одним ударом у голову може вбити людину.

– Небезпечний птах! – вигукнув капітан. – А чим він живиться? Сподіваюсь, не людським м'ясом?

– Звичайно, ні. Він не дуже вередливий. Живиться плодами та дрібними тваринами. Але знаєте, що в ньому найцікавіше? Це те, що він схожий на середньовічних феодалів, які тримали своїх дружин за кріпосними мурами.

– Нічого не розумію, – знизав плечима капітан.

– Можу пояснити, – повернувся я до Стерна, бо плантатор уже не слухав. Сівши навпочіпки, він розглядав строкатого гамрая. – Самка знаходить собі затишне дупло в якому-небудь сухому дереві, обскубує з себе пух, робить з нього пухке й тепле кубельце, зносить п'ять-шість яєць і сідає, а самець замуровує її в дуплі, залишаючи тільки невеличкий отвір, щоб подавати їй і пташенятам їжу.

– Невже? – здивувався капітан. – А навіщо він її замуровує? Сподіваюсь, не з ревнощів, як колишні феодали?

– Для того щоб захистити її від ворогів. Самка сидить замурована, аж доки у пташенят не відростуть крила. Тоді самець розбиває дзьобом засохлу глину і виводить всю сім'ю на сонце…

– Мушу вас застерегти, що м'ясо птахів-носорогів досить жилаве, – обізвався Сміт. – Доведеться опекти його в листі динного дерева.