Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

– Ніяк не поділять ваше добро, – відповів я жартома.

Зметикувавши, в чому річ, Сміт негайно добув з ящика пляшку коньяку. Очі головного жерця заблищали.

– Я тільки покуштую, – прошамкав він, прикладаючись до пляшки. Коньяк весело забулькав у нього в горлі. Випивши півпляшки, Арикі подав решту вождеві, смачно плямкаючи:

– Тацірі! Пакегі – народ розумний. Одного тільки хочу від них: щоб слухали мене.

І тут же запросив Сміта і Стерна жити в нього, бути його гостями.

Сміт просяяв від радості. Значить, він житиме під одним дахом з Арикі! Чудово! Він жерцеві безмежно вдячний і тому хоче щось подарувати йому…

Порившись в одній із скринь, Сміт дістав невеличке дзеркальце і бронзовий браслет і урочисто підніс їх головному жерцеві.

– Скажіть, що я йому безмежно вдячний, – попросив мене Сміт.

– Можу сказати тільки, що ви йому вдячні. А «безмежно» сказати не можу.

– Чому?

– Тому що в зангській мові слова «безмежно» немає. А коли и є, то я його-не знаю.

– Шкода, сер… Тоді скажіть, що я йому щиро вдячний, хоч це й не одне й те саме. Або краще скажіть, що я приймаю його пропозицію із щирою вдячністю.

– «Щира вдячність» мені сказати неважко, але майте на увазі, чим щиріша ваша вдячність, тим дорожче вона вам обійдеться.

– Як це? – здивувався Сміт.

– Дуже просто. Чим більше у вас буде причин дякувати йому, тим більше доведеться робити подарунків.

– Ну, коли так, – сказав Сміт, – то перекладіть, що я йому просто вдячний.

Тим часом Арикі встиг надіти браслет на ногу і попросив ще пляшку коньяку.

– Ви мали рацію, – сумно посміхнувся Сміт. – Мені й справді доведеться якомога рідше виявляти свою вдячність.

Але пляшку все-таки приніс, не дуже ввічливо ткнувши її в руки жерцеві.

Арикі знову насмоктався, почав співати й танцювати, притупуючи на місці, з розчепіреними руками, то нахиляючи голову вниз, то задираючи її до стелі. Нарешті він звалився на рогожу бездиханним трупом.

Боамбо безнадійно махнув на нього рукою і вийшов. Вождь не міг терпіти жерця і відверто зневажав його.

Сміт присів навпочіпки перевіряти, чи добре позамикані скрині, а капітан, лежачи на нарах, знущався з нього. Стерн вважав, що плантатор марно старається. Як не замикай, однаково, мовляв, тубільці все рознесуть. Але й плантатор не залишався в боргу. На кожне зауваження Стерна він відповідав не менш в'їдливо, доки між ними не спалахнула нова сварка.

– Власник! – бурчав капітан. – Яким був, таким і залишишся до самої могили.

– А що ж, і власник! – сичав плантатор. – Я й не приховую цього. Але чому ви хочете пограбувати мене? Чому хочете ділити моє майно, адже ви не підтримуєте власності? Ні, ніколи цього не буде! Я краще спалю все дощенту, аби тільки вам нічого не дісталося!

– Дістанеться! – підвищив голос капітан. – Якщо ви не дасте мені добровільно, я візьму сам те, що мені заманеться… І зроблю це, перш ніж дикуни рознесуть усе. Негайно!

Він підвівся з нар і попрямував до Сміта.

– Ану спробуйте! – хижо блимнув на нього плантатор, ставши у войовничу позу біля ящиків. – Спробуйте, сер!

Сміта в цю мить було важко впізнати, його тонкі губи скривились у болісну гримасу, від злості обличчя перекосилося, сталево-сірі очі дивилися холодно й грізно. Почуття власника, яким було нашпиговане все його єство, зараз виявило себе відверто й грубо. Хоч від плантатора можна було сподіватися і не такого, проте я був страшенно здивований: в таку хвилину, коли життя його висить на волоску й цілком залежить від доброї волі головного жерця, він люто захищає своє майно. На острові йому дозволено жити саме заради цього майна, а він хоче будь-що зберегти його для себе.

Ставши між ними, я схопив капітана під руку й відвів убік.

– Набридло мені слухати ваші теревені, – сказав я. – Це вже нікуди не годиться. Навіть дикуни почнуть з вас сміятися.

– Я не дозволю, щоб мене мої власні наймити пограбували! – гнівно закричав плантатор, вороже блимнувши на мене очима.

Я здригнувся, наче мене стьобнули батогом. Хто дав право цьому типові ще й досі вважати мене своїм наймитом? Це за те, що я врятував його! Це така вдячність? Не встиг ще обома ногами стати на березі, а вже висовує свої брудні пазури власника й хазяїна. Певно, забув, що Тамбукту – це не Кокосові острови. Тепер не я від нього, а він од мене залежить, і я не дозволю поводитися з собою, як з наймитом.

– Ви непоправний дурень і нестерпний нахаба! – гнівно вигукнув я. – Шкодую, що так щиро турбувався про ваше життя й спокій, ризикуючи нажити собі в особі головного жерця запеклого ворога. Але ще не пізно виправити помилку. Віднині я не вдарю палець об палець, щоб захистити вас, сер! Піклуйтеся самі про себе.

Сміт наче витверезився. Він дивився на мене широко розплющеними очима і, певно, хотів щось сказати, але я вибіг з хатини, грюкнувши дверима.

V

Я подався якоюсь стежкою навмання через ліс. Нерви шаленіли. У словах плантатора було щось образливе й бридке, що обурило мене до глибини душі. І все через оті кляті скрині та мішки, через м'які зручні стільці й пухові перини, через цукор і рис, через коньяк і вино…

Коли все це пірне в його ненажерливе черево і плантатор залишиться з порожніми руками, як ми з капітаном, він, певно, перестане лізти людям у вічі з своїми вигаданими перевагами і стане такий, як інші. Що ж, я можу навіть допомогти йому. Це не так важко зробити: досить зібрати тубільців і сказати їм, що в лібаті орованді є речі, які вони можуть розподілити між собою. За якусь годину від скринь та мішків Сміта залишиться тільки згадка. Але я не був певен, що це найкращий вихід із становища. Ні, там багато дечого треба залишити й собі. Насамперед – теслярський інструмент, якому тубільці без нас і ради не дадуть. За допомогою цього інструмента ми зможемо зробити багато корисного і для себе, і для всього племені. Побудуємо, наприклад, великі парусні човни, кращі хатини та навіть і невеликі будиночки з вікнами, верандами і з справжніми дверима. Треба зберегти й зброю, щоб ходити на полювання, хоч доки вистачить патронів. Таким чином у наших онамах частіше буде м'ясо.

Що ще можна зробити? Можна навчити тубільців краще обробляти землю залізними лопатами, яких було чимало у Смітових ящиках.

У Сміта також є запакована розібрана пилорама. Можна перекрити річку греблею і поставити звичайне водяне колесо, яке б рухало лісопильню. Тоді напиляти з тикового дерева товстих дощок і зробити баржу. А на баржі уже можна спробувати дістатися до найближчого порту. Що то за порт і як до нього їхати – цього ніхто з нас не міг сказати. Ми навіть не знали точно, де лежить острів Тамбукту, бо секстант і таблиці, за допомогою яких мореплавці визначають своє місцеперебування з точністю до кількох метрів, потонули під час катастрофи разом з рульовим. Не слід було беззастережно вірити і старому іспанському географові, який твердив, що острів Тамбукту розташований на 84° східної довготи і 7° південної широти, бо за часів Магеллана вимірювальні прилади були дуже недосконалі. Правда, коли нас настиг ураган, ми знаходились на 85° східної довготи і 6° південної широти, тобто за якусь сотню кілометрів на північний захід від Тамбукту. Але на ці цифри, якими б вони точними не здавалися, після такого урагану покладатись було ризиковано. Всім відомо, що урагани в Індійському океані інколи відносять кораблі за сотні кілометрів од місця, де їх захопили. Мене б анітрохи не здивувало, коли б виявилося, що яхту також відкинуло на сотні кілометрів від курсу, яким ми йшли. Зараз нам відомо було тільки те, що наш острів лежить десь у районі 80° східної довготи і 10° південної широти, а точність такого району становила коло з діаметром приблизно в тисячу сто кілометрів. Відомо було й те, що найближча суша до нас – острів Ява на сході, до якого, можливо, тисяча, а то й дві тисячі кілометрів. В усякому разі, на надійній баржі, при попутному вітрі, ми б якось дісталися до Яви, а звідти й до Європи їхати якихось дна тижні морем (звичайно, якщо є гроші на дорогу). Особисто я грошей не мав, але міг влаштуватися працювати на пароплаві, що курсує між Європою та Явою. А коли б тут не пощастило, можна попрацювати деякий час в одному з яванських портів і заощадити на квиток. Але для того, щоб здійснити цю мрію, необхідно було передусім побудувати міцну й надійну баржу, а це справа не легка. Ні капітан, ні Сміт, ні я не були корабельними майстрами. В найкращому випадку ми могли б зробити великий човен з рогожовими парусами. Перетяти з кінця в кінець океан на такому суденці справа дуже небезпечна. В Індійському океані бувають урагани, від яких гинуть навіть трансокеанські експреси, а що вже говорити про човен. Ні, навряд чи хто з нас наважився б сісти в таке корито і вирушити назустріч наглій смерті. Один раз зазнали катастрофи – і годі…

Охоплений такими думками, я непомітно забрів глибоко в ліс. Стежка вивела мене на маленьку рівну галявинку, посеред якої стояла самітна хатина, значно більша за оселі тубільців. Я прочинив двері й заглянув туди. На долівці у великому вогнищі тлів товстий пеньок. Під стіною навпроти дверей на постаменті з колоди стояв Дао – ідол племені. Збоку на нарах куняла старенька бабуся. Вона сиділа, випроставши ноги, притулившись до бамбукової стіни, розпатлана, немита, страшна… Ідол, грубо витесаний з дерева, був пофарбований чорною фарбою. Але дивна річ! Обличчям він дуже нагадував старого Арикі. Звичайно, ця схожість була зовсім випадкова: адже ідол існував з незапам'ятних часів, а жрець навряд чи мав більше сімдесяти років. Голову Дао нахилив униз, немов у глибокому роздумі, а піднята вгору права рука його показувала пальцем у стелю.

На стіні за ідолом хтось порозвішував зброю різних часів: списи, стріли, кам'яні сокири. І тут же – це було справжнім відкриттям – стояла справжнісінька бомбарда, одна з тих, за допомогою яких іспанці й португальці в п'ятнадцятому та шістнадцятому століттях підкоряли острови Індійського та Атлантичного океанів.

Тепер уже не могло бути ніяких сумнівів, що колись на острові Тамбукту перебували матроси Магеллана. Для мене це стало такою самою безперечною істиною, як і те, що зараз я стояв біля дверей хатини вічного вогню…

На думку спали слова тани Боамбо, який говорив колись, що до хатини вічного вогню може заходити тільки Арикі, та й то не щодня, а в суворо визначені дні. «А що було б тому, хто переступить цей поріг?» – запитав я тоді вождя. «Він загине», – сказав Боамбо. «Яким чином?»—»Дао добере способу. Він підкаже Арикі, як покарати того, хто наважився порушити звичай».

Згадавши цю розмову, я поспішив геть від цього небезпечного місця.

Я звернув на якусь стежечку, сподіваючись, що вона доведе мене до Букту, але несподівано опинився на галявині, де працювало багато людей. Вони розчищали ліс. Молоді дерева й кущі викорчовувалися й вирубувалися кам'яними сокирами. На старих деревах відрубувалися гілки, а біля стовбура кожного товстого дерева горіло велике багаття. Тубільці не могли вирубувати такі дерева своїми кам'яними сокирами й випалювали їх під корінь протягом декількох днів. Після того, як розчистять і спалять усі гілки й дерева, тубільці огороджують місце бамбуком. Вони забивають у землю бамбукові коли у два ряди, сантиметрів па двадцять один від одного, заповнюють порожній простір шматками гілок і друзками й зв'язують коли ліанами. Бамбуковий кіл пускає коріння й росло надзвичайно швидко – за добу виростає сантиметрів на тридцять. Дикі свині не можуть пройти через таку міцну огорожу. Після цього тубільці розкопують загостреними колами землю. Це дуже важка робота, і роблять її чоловіки. Двоє або троє людей забивають гострі коли в землю, близько один від одного, і вивертають великий ком. Після цього знову забивають коли й вивертають другий ком. Так поступово вони розкопують обгороджене місце й викорчовують коріння. За чоловіками ідуть жінки, які дроблять грудки дерев'яними лопатками, а діти розпушують їх руками. Із цієї пухкої землі жінки роблять круглі грядки й засівають їх різними рослинами. Особливо багато сіють таро, ямс і батати. Це головна їжа тубільців. В інших садах вирощують банани, кокосові, динячі й хлібні дерева, кенгарові горіхи.

Отут я застав мого старого друга Гахара. Побачивши мене, він зараз же підійшов. Ми сіли в тіні й закурили. Гахар віддавав перевагу сигаретам над своїм тютюном й, коли мене зустрічав, не пропускав випадку викурити одну сигарету.

Дивлячись, як мучаються тубільці зі своїми дерев'яними колами й лопатками, я згадав про залізні лопати й сокири Сміта, які він купив для своїх плантацій на Кокосових островах. Вони б полегшили працю цих людей. Тубільці могли б легко вирубати сокирами дерева, а лопатами й мотиками без особливої праці розкопати й засіяти город. І я задумав взяти кілька сокир і лопат і віднести їхнім тубільцям, навіть якщо це буде проти волі Сміта.

Я пішов у хатину, але нікого в ній не застав. Арики, Сміт і капітан були відсутні. Від ящиків і мішків й сліду не залишилося. Тільки на нарах валялося кілька порожніх пляшок і дві-три забуті свічки.

Я зайшов до Боамбо, але і його не застав вдома. Стара Дугао варила перед хатиною таро. Вода в горщику, поставленому на вогонь, булькала й пінилася. Дугао сказала, що Боамбо приходив і знову пішов кудись. Він жахливо сердитий…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Несподівана зустріч. Таємниця білих аркушів. Хто прагне мене вбити? Скарги Сміта. Щоденник Магеллана.

I

Сонце зайшло, наступила ніч. Боамбо не приходив. Його сина і дочки теж не було.

Я повернувся в мою хатину. Відчував себе самотнім. Закривши двері, я підійнявся на горище і вийшов на бамбукову терасу. Я ліг на спину і дивився на похмуре небо. З берега долинав плескіт прибою. Океан хвилювався. Повітря було насичене парою, наче перед грозою. Куди подівся Сміт з капітаном? Може, повернулися назад на яхту? Чому ж тоді Стерн не залишив хоч записки, щоб я не турбувався? Хтозна, можливо, він примирився з плантатором, і вони вирішили жити вдвох на яхті… Мабуть, Сміт вважає, що вигідніше поділити своє майно на двох, а не на трьох, йолоп! Невже він думає, що мені потрібне його багатство?..

Так, ми з плантатором – люди різних світів. Ми з ним ніколи не зрозуміємо один одного. Мої піклування про тубільців здавалися плантатору чимось вигаданим і нещирим. Я був певен того, що навіть живучи в одній хатині, ми б залишалися чужими й далекими людьми. Я знав, що Сміт і надалі завдаватиме мені клопоту. А капітан? Невже він перекинувся на бік плантатора? Навряд… Адже Сміт і його вважав своїм наймитом, а між наймитом і хазяїном не може бути миру й дружби.

Було вже досить пізно, коли несподівано рипнули двері і хтось увійшов до хатини. По рогожі прошурхотіли кроки, потім захиталася драбина: хтось підіймався на балкончик. Я звівся на ноги й чекав. У віконці з'явилася – хто б міг припустити – Канеамея!

– Андо! Ти тут, Андо! – тихо шепнула вона. Я не обзивався.

– Це ти, Андо? – запитала дівчина, помітивши мене в темряві.

– Я.

– Ти й не гадав, що я прийду?

– І на думку не спадало. Чого ти сюди прийшла? Вже пізно… – стурбовано промовив я.

– Я вже була раз, та не застала тебе… – За хвилину вона знову обізвалась: – Оце я й прийшла… Невже ти не радий?

– Ні! Чуєш? Ні! Іди додому!

– Пакегі у нас, – прошепотіла дівчина. – Набу чимало випив і тепер спить. До ранку й не прокинеться. Арикі говорив, що пакегі житимуть у нашій лібаті. Розумієш?

– Розумію.

А ти де житимеш? Тут, в лібаті орованді.

– Хіба не хочеш жити разом з іншими пакегі?

– Ні, я залишаюсь тут.

На руках дівчини тьмяно заблищали два дешеві бронзові браслети, певно, подарунок плантатора.

– Ну, іди вже додому, – не дуже ввічливо сказав я. – Чуєш!

– Не піду!

Голос дівчини мов надломився. Вона сіла на вікно.

– Небезпечно залишатися тут, – наполягав я. – Дівчатам не личить ходити вночі по чужих домівках. Це заборонено. Йди додому.

– Ти злякався?

– Злякався.

– Кого?

– Арикі. Він сказиться, коли дізнається, що ти була в мене.

– Ти сам колись просив мене прийти. Хіба забув? Ось я й прийшла.

– Я казав, щоб приходила вдень. А ти надумала проти ночі. Це небезпечно…

– Я нікого не боюсь!

– А чому ж тоді вся тремтиш? – запитав я. Дівчина й справді дрижала всім тілом.

– Я не тремчу.

– Тремтиш, сам бачу. Може, захворіла?

– Ні.

Я схопив її за руку. Пульс був прискорений. Рука аж палала.

– Давай зійдемо вниз, – запропонував я, гадаючи, як би її швидше вирядити.

Канеамея покірно пішла за мною.

– Я бачила, як вас кидали у Велику воду, – знову заговорила вона, коли ми сіли на нарах. – Я казала своєму набу: «Не кидай пакегі у Велику воду». А він не послухав мене. – І, помовчавши трохи, додала: – Не любить він тебе…

Я це й сам добре знав.

Канеамея збиралася ще щось сказати, але я перебив її. Дівчину треба було негайно вирядити звідси, доки ніхто не застав її тут.

– Іди вже! – наполегливо повторив я. – Ти чуєш, що я тобі кажу? Он дерева шумлять. Вітер здіймається. Буде буря. Іди додому.

А вітер і справді був чималий. Дерева гнулись і шуміли. Весною і восени тут часто бувають страшні бурі. Дивишся інколи – довкола тихо-тихо, землю оповила зоряна тропічна ніч, – і раптом, звідкіль не візьмись вітер, небо чорніє, покривається хмарами, блискавки роздирають темряву, і за якусь мить зривається страшенний ураган із зливою. А ти сидиш собі в хатині, прислухаючись до того, як ревуть водоспади в горах і з тріском валяться на землю дереза в джунглях…

– О, ти мене проганяєш! – схлипнула Канеамея. – Це не добре! А отой старий пакегі з плескатою головою мене б не прогнав. Він кращий за тебе…

Не знаю, чи розсмішили б мене іншим разом її слона, чи обурили б, але тепер я не реагував на них. Я весь час повторював одне й те саме: «Іди вже! Іди вже!..»

– Ну що ж! – сумно промовила нарешті Канеамея. – То й піду…

Вона встала і рушила до дверей. Треба було хоч провести її. Надворі ураган шаленів уже на повну силу, по покрівлі заторохтіли перші важкі краплини дощу. Я наздогнав дівчину і взяв за руку. Мені було якось не по собі.

– Не сердься, – промовив я. – Завтра я сам до вас навідаюсь. І ми про все поговоримо. А зараз я проведу тебе через ліс.

– Не треба! – різко вигукнула вона і відсахнулась од мене.

В цю мить на долівку щось упало. Я нахилився. Це був якийсь пакет, загорнений в рогожу з пальмового листя.

– Що це в тебе? – запитав я.

– Біле листя, – відповіла Канеамея.

– Біле листя?! Справді?!

– Ти просив, і ось я принесла, а ти проганяєш мене…

– Так чому ж ти мовчала, що в тебе біле листя? Дівчина не відповіла.

– Добре, – сказав я схвильовано. – Дуже добре. Зараз я гляну, що то за біле листя. Ось тільки присвічу…

– Ні! – крикнула Канеамея. – Мені треба йти. Але я вже був біля нар, помацки знайшов свічку і засвітив світло.

– Пана, – примирливо сказала Канеамея. – Нехай буде так. А потім я піду. Але не хочу, щоб ти проводжав мене. І сам більше не приходь до нас. Чув? Ніколи!

– Ніколи, – машинально повторив я за нею.

Підійшовши до свічки, я тремтячими руками розгорнув пакет. Так зване «біле листя» виявилося не чим іншим, як старим зошитом у потертих чорних палітурках з обшарпаними краями. Я схвильовано перегортав сторінку за сторінкою. Вони були помережані дрібним почерком. Чорнило вже вицвіло, але читати ще можна було. Та з усього написаного я не зрозумів жодного слова. Єдине, що второпав, прочитавши титульну сторінку, що це був зошит Магеллана. Його прізвище було виведено великими літерами, а трохи нижче стояла дата: «10 серпня 1519 року, м. Севілья. Іспанія».

Так, не було ніякого сумніву – це щоденник великого мореплавця, який першим у світі здійснив кругосвітну подорож і довів, що Земля має форму кулі, а не пласка, як твердило духівництво.

З історії відомо, що Магеллан вирушив з порту Севілья 10 серпня 1519 року на п'яти кораблях з екіпажем двісті шістдесят чоловік. Спочатку він повів свої кораблі повз африканські береги, а потім круто повернув на захід – до берегів Південної Америки, шукаючи нового шляху в Індію.

Багато істориків займались цією великою подорожжю, але жодному з них не пощастило добратися до істини, бо істина була старанно прихована іспанським королем та його прибічниками. Керуючись чуттям хибного патріотизму (Магеллан за походженням був португалець), а ще більше з міркувань особистої користі, іспанські гранди доклали всіх зусиль до того, щоб ім'я великого мореплавця забулось, і воно дійсно не згадувалося десятки років. Значно пізніше історики починають наполегливо говорити про нього, і тоді випливає істина, що Себастьян дель Кано, іспанський офіцер, який підкопувався під Магеллана під час подорожі, використовував вбивство великого мореплавця в цілях особистого збагачення і слави. Багато істориків підозрюють, що дель Кано знищив щоденники Магеллана, щоб приховати підступи іспанських офіцерів і спроби влаштувати переворот на всіх п'яти кораблях, але виявилось, що історики не мають рації: щоденник Магеллана був в моїх руках. Він повинен був пролити світло на безліч невідомих або туманних і збочених фактів цієї великої подорожі. Всі історики черпали відомості про нього головним чином з щоденника італійця Пігафетти, який супроводжував Магеллана і був свідком його загибелі. Але з історії відомо, що і щоденник Пігафетти був підроблений. Пігафетта особисто підніс його іспанському королеві Карлосу I, і ще тоді щоденник зник. Те, що зараз приймають за щоденник Пігафетти, є тільки короткою випискою із справжнього щоденника. Чому зник оригінал, неважко здогадатися. Змови іспанських офіцерів проти Магеллана в затоці Сан-хуліан, спроби його заарештувати, втеча одного з п'яти кораблів ще біля американських берегів і самовільне повернення до Іспанії і, нарешті, слава Магеллана – все це повинно було бути приховано від історії або скривлено так, щоб звести нанівець подвиг Магеллана. І все тому, що Магеллан не іспанець, а португалець. Потрібно було висунути як героя біськайського дворянина дель Кано, який, по суті, тільки заважав Магеллану. А чому б і ні? Магеллан був мертвий, а мертві не говорять. Вся слава, весь подвиг Магеллана по якійсь іронії долі приписуються якраз тим, хто не має ніяких заслуг.

Щоденник був написаний на португальській мові і, хоча я не розумів ні слова, проте не сумнівався, що він проллє світло на темну історію цієї великої подорожі, і істина повністю восторжествує. Саме тому у мене виникла благородна думка що б не сталось вирвати щоденник у Аріки і зберегти, щоб, у випадку, якщо мені вдасться коли-небудь залишити Тамбукту, повідомити всьому світу істину про великого мореплавця. Таким чином я надав би велику послугу людству.

Там, де кінчався почерк Магеллана, починалася нова сторінка, написана іншим почерком, англійською мовою. Я поспішно проглянув написане. Це був теж щоденник, але якогось англійця, Джона Джігерса, з екіпажа Магеллана.

Я квапливо його перегорнув і прочитав в декількох місцях по декілька рядків. Джігерс описував пригоди п'яти кораблів Магеллана, різні нещастя і небезпеки протягом тисячі днів їх подорожі по трьом океанам; він розповідав про життя іспанських моряків на острові Тамбукту, про полонення великого вождя Пакуо і, врешті-решт, про загибель іспанців.

– Про що говорять білі листи? – долетів до мене голос Канеамеї. Захопившись щоденником, я зовсім забув про неї.

– Розповідають про пакегі, які були втоплені у Великій воді за часів великого вождя Пакуо, – відповів я. – Дуже цікаво.

– Ти задоволений?

– Дуже!

– Добре. А зараз мені треба йти…

– Білі листи не по носу Аріки, – сказав я. – Вони повинні залишитися у мене…

– Ти ніколи більше їх не побачиш! – крикнула Канеамея. Вона була засмучена і скривджена.

Її засмутила моя поведінка.

– Чому ніколи не побачу?

– Тому, що ти ніколи не станеш рапуо і даго Канеамеї.

Сказавши це, вона вихопила з моїх рук щоденник і втекла. Я вийшов її проводити, але, як тільки зробив крок через високий поріг, вихор підхопив мене з такою силою, що я ледве утримався на ногах і притулився до стіни. Канеамея зникла в мороці. Буря біснувалася і пригинала тонкі пальми до самої землі, дощ лив як з відра, Коли я показався в дверях, свічка загаснула у мене в руках і впала на землю. Я нахилився, щоб її підняти. У ту ж мить просвистала стріла і встромилася в стіну точно в тому місці, де була моя голова, перед тим, як я нахилився…

Я швидко увійшов до хатини, закрив за собою двері і міцно підпер зсередини. Після цього навпомацки піднявся на горище і сів на твердий бамбук. Я був весь мокрий і засмучений.

Спис був у мене в руках. Нажаль не було рушниці. Плантатор міг би мені залишити, принаймні, одну з десяти, але він не цікавився моєю безпекою. Я сидів на нарах і прислухався до завивання бурі. Балки хатини сильно скрипіли від натисків вітру і примушували мене здригатися в непроглядній тьмі.

Я не спав всю ніч. «Хто це хотів мене убити? – задавав я собі питання і прислухався до щонайменшого шереху. – Аріки? Але Аріки був п'яний. Він не міг би в темноті дійти до моєї хатини. Хто ж тоді?»

II

На другий же день Сміт і Стерн прийшли до мене і принесли сумку з ліками, декілька коробок сигарет, сірники, мисливську рушницю, з якої я вже стріляв, і патронташ. Сміт урочисто заявив, що це він мені дарує, але я відмовився прийняти подарунки. Тоді він поклав все на нари і оголосив, що, якщо я відмовлю, це буде найбільшою образою для нього. Я більше не заперечував, тому що ліки були украй необхідні для племені.

– Добре, – сказав я, – я прийму все це, але якщо ви мені обіцяєте ніколи не називати мене вашим слугою.

– Ніколи, сер! – вигукнув Сміт. – Ніколи, повірте мені!

– А мене? – запитав Стерн.

– І вас, Стерн! Ось вам хрест!.. – І він дійсно перехрестився.

– А чому ви винесли все з моєї хатини? – запитав я плантатора.

– Я не винен, сер, – відповів він. – Ось і Стерн свідок. Як тільки протверезився, головний жрець зібрав чоловік десять тубільців і велів їм перенести все в його хатину. Як ми могли їм перешкодити? Посудіть самі… Він покликав і нас, і ми пішли за ним. Нам нічого не залишалося… Потім він знову напився і всю ніч хропів як свиня. Жахливо, сер, жахливо! Тисячу разів жалію, що зійшов з яхти.

– Неможливий старий, – відгукнувся і капітан. – Він вже знає два англійські слова і все їх повторює: «Коньяк, сигарети, коньяк, сигарети». А потім починає на своїй тарабарській мові: «Пакегі – нанай біля, пакегі – нанай біля». Що це означає?

– Білі люди хороші, – відповів я.

– Жалко, – зітхнув Сміт. – Як ми пояснюватимемося з цими людьми, не знаючи їх мови? Ви повинні приєднатися до нас, сер. Ми повинні неодмінно жити всі разом.

Я відмовився. Я твердо вирішив не переступати порогу хатини головного жерця.

– Ми вже не в його хатині, – сказав плантатор. – Сьогодні вранці головний жрець дав нам окрему хатину.

– А де ваше майно? – запитав я його.

– У хатині головного жерця.

– Невже все залишилося там?

– Все, сер, – зітхнув Сміт. – Цей головний жрець досвідченої розбійник. Він пограбував мене. Ви повинні прийти, сер. Повинні нам допомогти пояснитися з ним. Він повинен мені дати хоч би частину меблів. Я не звик спати на голих нарах і на дерев'яному валу. Ні, сер, запевняю вас. Головний жрець повинен мені дати ліжко. І багато інших речей. Підемо, поговоримо з ним, сер. Дуже вас прошу.

– Підемо, – приєднався і капітан. – Без вас ми пропали. Ви повинні перебратися в нашу хатину.

Я знову відмовився.

– Чому? – запитав мене капітан.

– Тому що ваша хатина знаходиться в селищі Аріки, а у мене є серйозні підстави не жити там. Вважаю за краще залишитися в моїй хатині.

– Дуже вас прошу, сер, – знову змолився Сміт. – Цей проклятий головний жрець повинен мені повернути хоч би найнеобхідніше. Скажіть йому, сер. Я дам і вам дещо з меблів…

– Гаразд, – погодився я. – Я поговорю з Аріки. Але для себе я нічого не хочу. З мене достатньо ліків і рушниці.

Пізніше ми з Боамбо ходили до Аріки і вели з ним довгі переговори. Боамбо був наполегливий. Він наполягав на тому, що б все майно Сміта було роздане всім тубільцям в селищі, щоб кожна сім'я що-небудь та отримала. Аріки довго упирався, але врешті-решт погодився залишити за собою тільки пляшки із спиртними напоями.

III

З тієї миті як я встановив, що білі листи Аріки є справжнім щоденником Магеллана, я вдень і вночі думав про те, як його врятувати і зберегти для історії. Магелланові не щастило в житті. Та хіба це новина? Багато видатних людей до нього і після нього потерпіли від мракобісся й сваволі правителів, і чимало їх погнило в тюрмах, згоріло на вогнищах інквізиції або було отруєно, повішено чи просто зарізано. Чому ж зла доля переслідує великого мореплавця навіть після смерті? Тепер я думав лише про те, як вирвати щоденник з pyк Арикі. В цій справі міг би мені допомогти Амбо, але я не наважувався звернутися до нього, бо він вірив у надприродну силу білого листя і сподівався після одруження з Канеамеєю проникнути в його таємницю. Коли він стане власником семи поясів мудрості, біле листя розкриє йому потаємні думки людей. У білому листі і в семи поясах він вбачав ту силу, яка дасть йому владу над плем'ям, коли він стане рапуо. І хтозна, можливо, й він зловживатиме цією владою не гірше за самого Арикі.

Ні, юнакові не слід розповідати про свої наміри. До кого ж тоді звернутися? Хто наважиться допомогти мені? Сміт? Але я й Смітові не довіряв. Хіба що тільки Стерн. Він сам хвалився, що завів із старим жерцем велику дружбу, що вони вдвох з плантатором часто заходять до нього додому, та й старик заглядає до них. Так, Стерн міг би викрасти щоденник, але чи зважиться він на такий небезпечний вчинок?

Одного дня я покликав капітана до себе в хатину й відкрив йому таємницю білого листя. Морського вовка це так схвилювало, що на деякий час аж мову відібрало. Щоденник Магеллана! Великого мореплавця! Людини, яка перша здійснила кругосвітну подорож! Це неймовірно! Щоденник будь-що треба врятувати! Будь-що! Навіть ціною життя!.. Правду кажучи, я не сподівався, що Стерн погодиться так швидко. Я знав, що за своє життя капітан виміряв вздовж і впоперек усі моря й океани і тепер прагнув одного: спокійно дожити останні роки. На своєму віку він стрічав немало морських і життєвих бур, але, потрапивши на сушу і збагнувши, що твердий грунт набагато міцніша опора для ніг, ніж хитка палуба, він оддав перевагу вбогій хатині з дерев'яними нарами і тихому спокійному життю. Але глибоко в душі Стерн залишався справжнім моряком, і щоденник Магеллана не міг не схвилювати його.

Послухайте, – збуджено промовив капітан, – те, про що ми тут з вами говорили, треба зберігати в суворій таємниці. Сміт не повинен пронюхати про щоденник Магеллана, бо він враз поцупить його, і тоді шукай вітра в полі. Він зрозуміє, який це скарб, і обов'язково привласнить його, щоб при нагоді продати тому, хто більше заплатить.