Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Біла людина на березі океану. Кому пощастило врятуватись: капітанові чи Грею? Тривоги племені бома. Ворожнеча між племенами бома і занго. Лахо пропонує мені одружитись, залишитись у його племені. Розшуки білої людини. Несподівана зустріч.

I

Я почав часто відвідувати лібату орованду – хатину для гостей. Порівняно з моїм куренем вона здавалася справжнім палацом. Найчастіше я приходив туди надвечір. Тубільці поверталися з городів, де працювали весь день, і ми довго розмовляли. Частенько сюди навідував ся й Лахо. Ми так заприятелювали з вождем, що він сам почав запрошувати мене до цього своєрідного готелю. Інколи тут збиралося душ до десяти найвидатніших людей селища. Старійшини сідали на нарах, і при світлі вогнища, розкладеного на підлозі, починалися розмови.

Якось увечері Лахо прийшов стривожений і схвильовано запитав: невже я незадоволений біляр бома – плем'ям бома? Чи мені не до вподоби їхня їжа, чи люди набридли? Чи, може, хтось мене образив? Я здивовано відповів, що ніхто мене не ображав. Навпаки, всі ставляться до мене по-дружньому, годують – краще й бути не може. І взагалі, чому він думає, що я незадоволений?

– Ти ходиш по городах біляра занго, – сказав вождь.

І пояснив, що люди з племені занго, яке живе на березі океану, буцімто кілька разів заставали мене у себе на городах. Чого мені там треба? Невже я збираюся залишити плем'я бома і перейти до племені занго? О, плем'я занго нехороше! Уїн біляр – погане плем'я.

Я збентежено запевняв вождя, що ніколи не ходив у затоку до племені занго і навіть гадки такої не мав. Але ж люди з племені занго розповідають, що пакегі гена ходить до їхніх городів рвати ямс, таро та банани. Він справді ховається від людей, проте його бачили кілька разів. Тепер жінки й діти бояться ходити на городи.

Плем'я занго – це те, що хотіло перетопити нас в океані. Але хто ж той пакегі гена? Не інакше, як капітан Стерн. Він був добрий плавець, – мабуть, урятувався і от тепер краде овочі з городів біля затоки, щоб не вмерти з голоду.

Ми сиділи на ослінчику біля лібати орованди. Сонце заходило. Майдан був уже в тіні, а на верховітті ще пломеніли рожеві відблиски. Спека почала спадати.

Підійшов Габон. Це був мовчазний чоловік, і, можливо, тому плем'я його поважало: тубільці не любили балакунів. Витягши з кисета кілька сухих листків, Габон скрутив цигарку, припалив од вогнища в курені й сів біля нас на ослоні. І на мій превеликий подив, він повторив те саме, що й Лахо: буцімто я лажу по городах племені занго.

– А хіба це так погано, коли людина зірве собі диню, щоб попоїсти? – запитав я.

– Ні, – відповів Габон. – Не це погано. Я про інше…

– А саме?.

– Те, що пакегі не хоче жити з нами. Андо збирається перейти від нас до біляра занго.

Лахо знову почав доводити, що біляр занго – уїн, біляр занго – вороги біляра бома, і якщо пакегі перейде до них, він теж стане ворогом.

Тільки тепер я зрозумів тривоги старійшин: вони боялися, що я перекинуся до їхніх ворогів.

Підійшов якийсь хлопець з капловухим собакою на руках; собака скавучав і пручався. Лахо наказав хлопцеві приготувати нам вечерю. Схопивши собаку за задні лапи, хлопець щосили вдарив його об землю й поніс до села.

Сонце зайшло. Настала ніч. Ми зайшли до лібати. Лахо розворушив вогонь, і в хатині стало видно. Ми посідали на нарах. Габон почав мене вмовляти:

– Не переходь до біляра занго. Біляр занго – уїн… Арикі – уїн… Тана Боамбо – уїн…

Я згадав тану Боамбо. Це той самий велетень з трьома поясами, який зачинив нас у хатині, а потім наказав кинути в океан. Ні, нізащо не повернувся б я до його племені, до того самого племені, яке винесло нам смертний вирок… Це ж від них я тікав у ту пам'ятну ніч і прийшов аж сюди, в гори, рятуючи життя… Але кому ж із двох пощастило врятуватися: капітанові чи Грею? А може, обом? Як з ними зустрітися? Де їх знайти?

Я сказав старійшинам, що знаю білу людину, яку бачили на городах племені занго. Він – пакегі нанай – хороша біла людина, і я мушу його відшукати.

– Хочеш жити з ним? – запитав Лахо.

– Ні, думаю привести й його сюди.

Габон сказав, махнувши в бік моря:

– Не ходи туди.

Але, незважаючи на їхні вмовляння, я твердо вирішив піти до затоки. Треба знайти ту білу людину, будь-що врятувати її. Певно, їй доводиться переховуватись у лісі понад затокою й харчуватися краденими овочами, як це робив і я сам в перші дні після втечі. Живе, мов той звір, якого переслідують мисливці. Я повинен, я мушу привести його до цих добрих людей…

Лахо ще раз порадив мені не йти туди. Він боявся, що зі мною може скоїтись якесь лихо. Мовляв, якщо люди з біляра занго впіймають Андо, вони засмажать його на вогні і з'їдять. Прямо так і сказав: з'їдять.

– А хіба біляр занго їсть людей?

– Їсть! – відповів Лахо.

Габон теж підтвердив, що плем'я занго їсть людей.

– А біляр бома? – запитав я, і в серці в мене похололо.

– Біляр бома теж поїдає своїх ворогів, – промовив Габон.

Лахо пояснив, що ці племена – бома і занго – ворогують між собою, а час від часу й воюють. Захопивши полонених, вони вбивають їх і з'їдають. А Габон додав, що «діо гена» – десять місяців тому – біляр занго впіймали під час сутички двох їхніх поранених і з'їли їх. Але плем'я бома помститься. Недалеко вже той день, коли плем'я бома нападе на плем'я занго, щоб полонити двох ворогів. І тоді буде «бурум – ау» – свято з музикою й танцями.

– Невже ви їх з'їсте? – у мене аж здавило в горлі.

– Хе-хо! З'їмо! – відповів Лахо.

– Так це ж… це ж… дуже погано! – задихаючись, промовив я.

У відповідь Лахо тільки зареготав. У його очах тепер спалахували якісь зловісні іскорки.

– Стривай, я зараз тобі щось покажу, – сказав вождь і вийшов з хатини.

– Куди він? – запитав я Габона. Той тільки знизав плечима.

Хвилин за десять Лахо повернувся, радісно виблискуючи очима. На грудях у нього висіла низка з п'яти людських щелеп.

– Дивись! – гордо випнув груди вождь. – Це наші вороги з племені занго. Я їх убив. За це плем'я обрало мене вождем.

– І ви їх з'їли? – ледь чутно промовив я. В мене пересохло в горлі, а язик став мов дерев'яний.

Лахо ствердно кивнув головою, його величезні серги гойднулись і зловісно заблищали проти вогню.

Мене аж морозом сипонуло. Значить, я потрапив до людожерів. Невже це правда? Адже на вигляд вони такі сумирні, навіть полохливі! Так і хотілося спитати, чи доводилось їм їсти білих людей, але я стримався.

– Уїн-уїн… Дуже погано… – промовив я.

Лахо здивовано глянув на мене. Потім сказав, що вони з'їдають своїх ворогів лише під час війни. З'їдають усіх: і вбитих, і полонених. Через те ніхто не здається в полон.

II

Хлопець, який на наших очах убив собаку, приніс дерев'яну тацю, повну печені з ямсом.

– Що це за м'ясо? – запитав я.

– Пакегі сам бачив, як я вбив собаку, – трохи ображено відповів хлопець.

М'ясо як м'ясо. Коли б я не знав, з чого воно, і мені сказали, що це – телятина, я б повірив. Лахо з Габоном уплітали, аж за вухами лящало. Я віддавав перевагу ямсу, проте покуштував і м'яса. Собачина – ну й що ж! Добре, що хоч не людське м'ясо…

Чекаючи, доки ми наїмось, хлопець сидів на нарах, повернувшись до нас спиною. Потім забрав порожню тацю й вийшов геть. Скрутивши товсту цигарку і припаливши від вогнища, Лахо затягнувся разів два й подав Габону. Той потягнув кілька разів і подав цигарку мені. Я відмовився.

– Так ідеш розшукувати білу людину? – запитав Лахо.

– Завтра ж, – відповів я.

Лахо підвівся з пар і, сказавши «тауо ала», пішов додому.

Взявши з вогнища головешку, Габон розвів невеликий вогонь біля самих нар. Я примостився на другому кінці. Протягом ночі він кілька разів уставав підкладати дров. Старому вже, мабуть, холодно.

У горах, високо над рівнем моря, ночі були холодніші, ніж на узбережжі. Але мені, людині півночі, і тут здавалося жарко. Я звик до наших морозних, сніжних зим, І ці нічні «холоди» впливали на мене не більше, ніж приємний душ. До того ж я був одягнений, а Габон – голий. Але чому він не пішов спати додому? Що це старику заманулося ночувати в моїй хатині? Не інакше, як стереже мене. Боїться, щоб, бува, не втік до племені занго…

Вранці прийшов Лахо. Сонце тільки сходило. В лісі на всі лади щебетали птахи. Свіже повітря приємно сповнювало груди. Вождь повів мене стежкою до села. Біля кожної хатини вже горіли невеликі вогнища. Жінки чистили батати, пекли з тіста хлібного дерева перепічки, а в горщиках умлівав ямс. Підвівши мене до однієї з хатин, Лахо гукнув:

– Сабо, каа ну!

З дверей виглянула темнолиця дівчина з великими сергами у вухах.

– Подобається? – звернувся до мене Лахо. – Коли хочеш, Сабо стане твоєю сахе (дружиною). Я вже розмовляв з нею, вона погоджується.

– Моєю сахе? – вигукнув я і здивовано витріщився на дівчину. Та засміялася й зникла за дверима.

– Хочеш? – знову запитав Лахо.

Я заперечно хитнув головою:

– Не хочу.

Тоді він повів мене до іншої хатини й гукнув:

– Арено, каа ну!

У дверях з'явилась інша дівчина – Арена. Вона посміхнулась, і її білі зуби заяскріли на сонці. На шиї у дівчини висіло два разки намиста, у вухах погойдувались важкі серги з якогось чорного насіння. Арена була вбрана, мов на весілля. Мабуть, і її вождь попередив.

– Подобається тобі? – запитав Лахо.

Я просто не знав, що й казати. Навколо зібралася юрба чоловіків, жінок, дітей. Усі привітно посміхались. А дехто з жінок навіть почав вихваляти і Сабо, й Арену. «Сабо» по-їхньому значить пальма ротанг, у якої шпичасте й гостре, мов пилка, листя, а «арена» – не грім. Якщо вірити жінкам, і Сабо, і Арена – дуже роботящі: вміють садити ур і уму (таро і ямс), збирати аго й наго (плоди хлібного дерева та дині), вони варитимуть мені в горщиках страву й сипатимуть в она ми (великі дерев'яні таці), плестимуть сури (рогожі з пальмового листя), саронги з лика. Навіть воду носитимуть в бамбукових «бутлях», хоч це і вважається чоловічою справою…

А мене, мовляв, плем'я всиновить, і я ходитиму полювати на вепрів. Кращого й не вигадаєш.

– Не ходи до білої людини, – благав Лахо. – Залишайся у нас. Ми тебе оженимо на найкращій дівчині. Поставимо тобі велику лібату, таку, як лібата орозанда. Дамо п'ять онамів, п'ять сур, п'ять саронг. Подумай тільки! Не йди шукати білу людину!

. – На вум! На вум! Не йди! Не йди!.. – повторювали й інші.

Всі умовляли мене лишитись у них. Але я наполягав на своєму. Тоді Лахо сказав:

– Якщо перейдеш до біляра занго, ти будеш нашим ворогом.

– Ворогом, порогом!.. – загомоніли в натовпі.

– Тоді плем'я занго буде сильнішим за нас… – визнав нарешті Лахо, – Біляр занго переможе нас, спалить наші лібати, а нам доведеться тікати в гори і їсти дикі плоди…

Тільки тепер я все зрозумів. Ці люди були впевнені, що в мені таїться якась чудодійна сила. Я ж бо людина з місяця, а це не абищо! Якщо перейду на бік ворожого племені, воно стане сильнішим і переможе, А якщо залишусь тут, могутнішим буде біляр бома. В голові навіть промайнула думка, що вони збираються використати мене в боротьбі проти племені занго…

І я урочисто пообіцяв не зраджувати своїх друзів. Пощастить розшукати білу людину – приведу її теж сюди, а ні – то прийду сам. Та Лахо це, видно, не влаштовувало. Він знову почав благати мене:

– На вум, залишайся в нас. Забирай і Сабо, й Арену.

– Обох? – засміявся я.

– Обох, – серйозно підтвердив Лахо. – У мене теж дві дружини, – і він показав рукою на жінок, що стояли поруч. Одна з них була вже літня, а друга ще зовсім молода, з малятком на руках.

– Андо не хоче жінки, – твердо відповів я. – Андо піде шукати білу людину. Анге бу!

Коли хтось говорив «анге бу» («я сказав»), то це значило: він будь-що зробить те, що надумав, і ніхто не зможе переконати його поступитися. Ось і тепер, коли я сказав це слово, всі враз замовкли. І тільки Лахо сумно обізвався:

– Гаразд, іди. Ми проведемо тебе.

III

Крім Лахо й Габона, зі мною пішло ще душ тридцять тубільців. Дехто з них був озброєний списами, інші несли на плечах довгі бамбукові «бутлі», щоб, ідучи назад, набрати заодно солоної морської води. Тубільці острова Тамбукту не вміли добувати солі і селили страву морською водою. Але через те, що плем'я бома жило високо в горах і до моря було дуже далеко, у них не завжди була навіть морська вода, і страву доводилось їсти прісною. П'ятеро тубільців несли на головах по кокосовому горіху, а двоє – по дині.

Спочатку стежка вела повз городи, потім звернула на північ, до океану. Місцями вона стрімко спускалася вниз, і інколи доводилось хапатися за пакілля, повбиване в землю спеціально для цього, або за кущі та галуззя. Ліс ставав дедалі густішим. Розложисте гілля з найрізноманітнішим листям, то величезним, по кілька метрів завдовжки, то круглим, то лапатим, мов розкрите віяло, – було переплетене тонкими й довгими, як мотуззя, ліанами, що сягали часом ста, двохсот, навіть трьохсот метрів. Тубільці продиралися крізь ліани або розгортали їх списами. Особливо неприємно було йти серед батогів сабо. Листя цієї ліани має форму пилки і густо вкрите шпильками, які в'їдаються в тіло і викликають гострий біль.

Ми спускалися по крутому схилу далі й далі вниз. Деревоподібні папоротники, що ростуть високо в горах, тут траплялися рідше, зате на кожному кроці можна було бачити дерева-гіганти. У деяких з цих віковічних велетнів були дуже товсті стовбури, з плескатим і довгим, до чотирьох метрів, наземним корінням, яке повростало глибоко в грунт. Без такого коріння ці велетні не змогли б вистояти проти шаленого напору ураганів. Усе частіше траплялися різні види пальм, які високо підносились на струнких стовбурах над іншими деревами, розпустивши над ними шатра довгого листя.

Раптом перед нами розверзла пащу глибока прірва. На дні її текла маленька річечка. Стежка обривалась на самому краю безодні. Обабіч – непрохідні джунглі. Куди ж далі?

На дні прірви росли дерева, верховіття яких сягало аж сюди. Лахо заліз на одне з таких дерев і, тримаючись за гілки, обережно просувався над безоднею. Я поліз за ним, і незабаром ми опинились біля самого стовбура. Звідси звисала вниз довга драбинка, майстерно зв'язана; з гнучких стебел ротанга. Один по одному ми почали спускатись. Внизу перед нами виникла нова перепона – хоч річка була й не широка, але дуже бурхлива і небезпечна. Ми рушили вниз за течією і незабаром дісталися висячого містка, теж сплетеного з ліан. Перебравшись обережно на той бік, ми добре втоптаною стежкою пішли вниз.

За дві години ми були вже на березі моря й сіли перепочити. Нарізали динь і попоїли. Лахо сказав, що до селища біляра занго стежки немає, і мені доведеться до самої затоки йти понад берегом. Він ще раз порадив, щоб я був обачним, весь час повторюючи: «Уїн біляр, уїн біляр…»

– Буду обачним, – заспокоїв я його.

Вождь недовірливо глянув на мене й запитав:

– Ти повернешся до нас?

– Обов'язково! Разом з тим пакегі.

Але його це, мабуть, не переконало. Він сів на землю і почав слинити й терти п'яти, зашкарублі й порепані, мов стара підошва. Чому він не довіряє мені? Чому думає, що я перебіжу до його ворогів? Адже плем'я занго і мій ворог! Воно збиралося втопити мене, і я цього ніколи не забуду…

– Гаразд, – тихо промовив Лахо. – Ми чекатимемо тебе три дні. Якщо за три дні не повернешся – будемо знати, що ти перейшов до біляра занго. Анге бу!

Серед гілля одного з дерев тубільці заховали п'ять кокосових горіхів і сказали, що це для мене. Потім, набравши в свої бутлі морської води, позатикали їх дерев'яними чопами і вирушили назад. А я понад берегом подався до затоки…

Настав відплив, вода відступила од кручі, і я йшов по рівному піщаному дну. Мені просто пощастило: коли б зараз був приплив, довелось би брести по воді, а місцями й пливти, – а це не так уже й приємно. Я ступав по м'якому й теплому піску. Та незабаром виявилось, що не дуже мені й пощастило. Сонце піднялось над самісінькою головою, спека ставала дедалі нестерпнішою, а ноги грузли й наче прилипали до землі. Мабуть, звірячі стежки в густому й прохолодному лісі набагато кращі навіть у горах.

За годину я дійшов до гирла струмка, можливо, того самого, річищем якого я приблудив до селища племені. На березі гирла височіла скеля, а за нею починалася затока. Відпочивши в невеликій печері й викупавшись у прохолодній воді струмка, я зліз на скелю. Ген-он розкинулась простора затока, обтикана великими й маленькими гострими скелями. Мабуть, на одну з них і наткнулась яхта містера Сміта. Згадавши жахливу ніч, я аж здригнувся. Берег затоки обріс дрімучим тропічним лісом. Десь там, за зеленою стіною, – городи тубільців племені занго. Але де ж шукати капітана Сміта? Як ти його знайдеш у таких джунглях? З високої скелі я побачив усе дзеркало затоки, але що робилось на самому березі, в лісі, не видно було. Заважали дерева…

Проте я не втрачав надії. Вирішив спочатку провідати городи. Я вже вмів ховатись від дикунів. Знав і те, що на городах працюють лише жінки та діти, яких майже завжди охороняє двоє-троє мисливців. Їх я не боявся. Якщо випадково й побачать мене, то покидають свою зброю і втечуть. Дикунів слід остерігатись тільки тоді, коли їх багато…

Я знову пішов понад берегом і незабаром опинився біля тієї самої маленької затоки, де стояли човни. Я ще не забув цього місця і човнів: тут ми з капітаном і поваром вперше після катастрофи ступили на твердий грунт. На цьому самому місці ми побачили й першого дикуна, який тікав од нас, мов од примари, а ми знічев'я попленталися стежкою за ним. Тепер я знову йшов цією самою стежкою… Але цього разу обережно. Зупиняючись на кожному кроці, я прислухався. Ось і розвилка. Куди ж податись? Одна стежка була трохи ширша, – певно, до селища, друга – вужча і не така втоптана. І я вибрав вужчу. Незабаром вона привела мене до високої бамбукової огорожі. «Город», – вирішив я і здерся на крислате дерево, щоб заглянути всередину. На городі працювали жінки, діти й чоловіки. Але чоловіків було не двоє чи троє, як я сподівався, а значно більше, до того ж усі озброєні. Мабуть, це тубільці посилили охорону після наскоків білої людини.

Я повернувся до лісу й просидів у хащах весь день, а перед заходом сонця знову пішов до того самого дерева. Тубільці, набравши в мішки ямсу й таро, подалися геть. А я лишився на дереві, сподіваючись, що капітан чи Грей саме в такий час виходять на промисел. Проте ніхто не з'являвся. Стало зовсім темно. Я зліз на землю, зірвав диню і гроно бананів і, повечерявши, ліг своїм деревом.

IV

Наступного дня прокинувся дуже рано. З'ївши кілька бананів, я знову поліз на дерево. Прийшли тубільці й розбрелися по городу; жінки пололи, а чоловіки сиділи під деревами, палили цигарки, жували бетель. А білої людини не було ніде.

Не прийшла вона ні наступного дня, ні через день. Я втратив надію і четвертого дня вирішив навідатись до гирла річки, де друзі з племені бома залишили для мене кілька кокосових горіхів. У таку спеку набагато приємніше, напившись кокосового молока, викупатись в океані й полежати в холодку, ніж даремно сидіти на дереві, мов курка на сідалі…

Всі п'ять горіхів були на місці. Прокрутивши в одному з них ножиком дірочку, я напився соку, роздягся й викупався. Хоч вода вже нагрілась, проте після купання стало прохолодніше.

Вибравши найгустіший холодок, я ліг і заснув.

Мене розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, я побачив кількох тубільців, що сиділи поблизу й мовчки дивилися на мене. Від переляку в мене аж мороз пробіг по спині, проте я не поворухнувся.

– Андо! – пролунав раптом знайомий голос. – Тауо ала, Андо!

Це був Лахо. Він чекав мене три дні і вийшов з людьми на розшуки. Бідолаха, він уже думав, що я потрапив у пазури племені занго. Мене зацікавило, а що б зробив Лахо, якби плем'я занго й справді захопило мене в полон?

– Карарам! Карарам! – обізвалося кілька душ разом.

«Карарам» – значить війна.

Всі раділи, що я живий-здоровий, а мені було сумно. Думка про «білу людину з місяця» не давала мені спокою. Треба будь-що, навіть ціною життя, – знайти її і врятувати. Але ж де і як?..

Лахо розповів, що вчора вони приходили сюди і бачили мене на скелі біля струмка. Хотіли підійти ближче, але я буцімто втік.

Це мене страшенно здивувало. Адже і вчора, і позавчора я цілий день сидів на дереві біля городів. До скелі я й близько не підходив. Отже, вони бачили когось іншого. Не було ніякого сумніву, що або Грей, або ж капітан врятувався. Я докладніше розпитав вождя, і він розповів усе, як було. Вчора тубільці приходили сюди і, побачивши, що всі горіхи цілі, вирішили шукати мене понад затокою. На високому мисі, що виходить далеко в океан, вони помітили білу людину, вирішили, що то я, і хотіли підійти ближче. Але, помітивши їх, біла людина пірнула в воду й сховалася між скелями. Тубільці кілька разів покликали мене, але марно. Після цього Лахо здивував мене ще більше: з того самого мису вони бачили великого човна. Такий човен їм доводилось бачити вперше. Він не плавав, а стояв на одному місці.

– Де той човен? – схвильовано запитав я.

Лахо показав рукою в бік затоки.

– Там, між скелями, – обізвалось і кілька тубільців.

– Ходімте мерщій туди, – попросив я.

Ми пішли до високого мису. З його вершини було видно всю затоку.

– Ось він! – показав Лахо.

Я остовпів. Досить далеко в затоці з-за двох скель виглядала корма Смітової яхти.

– Човен! Великий човен! – сказав Габон.

Так, то справді був «великий човен» плантатора. Я пояснив тубільцям, що саме цим човном ми припливли до їхнього острова, і запитав, куди пішла біла людина.

– Туди, – відповів Лахо, вказуючи на яхту. – Ми гукали: «Андо, Андо!», але пакегі не обзивався.

– Я знайду його! – вирвався в мене радісний крик. – Негайно попливу до великого човна. Пакегі там.

Наказавши своїм друзям чекати мене на скелі, я не роздумуючи стрибнув у воду й поплив…