Текст книги "Острів Тамбукту"
Автор книги: Марко Марчевски
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц)
– Не знаю, – тяжко зітхнув ренгаті. – Люди кажуть, що одним Дао не дає дітей зовсім, а іншим дасть, а потім направить на них кадіті… Що мені робити? Мої родичі наполягають, щоб Ладао пішла в інший рід, а коли в неї знайдеться дитина, вона знову повернеться до мене. Так кажуть люди мого роду, бо такі у нас звичаї. А я не хочу, щоб Ладао пішла від мене. Без неї наша хатина стане пусткою…
– А Ладао хоче залишати тебе?
Ренгаті не відповів. Обізвалася сама Ладао:
– Я мушу виконати звичай нашого племені… Треба йти в чужий рід. Якщо відмовлюся, люди зненавидять мене. І з ренгаті насміхатимуться, – кивнула вона головою на чоловіка, – і виберуть собі іншого ренгаті. Такий звичай.
Поставивши на ослоні помиті онами та кокосові шкаралупи, вона розворушила жар у вогнищі, і дрова спалахнули яскравим полум'ям, освітивши її струнку постать. Смуглява шкіра молодої жінки відливала бронзою.
Вибивши з люльки попіл, ренгаті підвівся й знову повторив те саме:
– Моя хатина – твоя хатина, і все, що в ній, – твоє. Тауо ала (на добраніч). – І вийшов надвір.
Ладао стояла біля нар і сумно посміхалась. У півтемряві блищали тільки її зуби. Довгі чорні вії робили лице Ладао ще сумнішим. Вогонь почав гаснути.
– Куди пішов ренгаті? – запитав я.
– Пішов спати, – відповіла Ладао.
– А чому не в хатині?
– Невже не розумієш? – посміхнулася жінка, склавши руки на грудях. – Ти – наш гість, і все, що в цій хатині, – твоє. Такий звичай нашого племені.
Я відповів, що поважаю звичаї племені, проте пакегі теж мають свої звичаї.
– Навіщо ти згадуєш про це? – докорила мені Ладао. – Ти живеш у нашому племені…
– В хатині дуже задушно, – сказав я. – Піду ляжу надворі.
– Надворі? – стрепенулась Ладао. – Ти відмовляєшся спати в нашій хатині? А що завтра скажуть люди? Скажуть, гість не захотів спати в хатині ренгаті, гість не поважає ренгаті!
Ладао замовкла. Вогонь узявся жаром. Червонуваті відблиски ледь освітлювали сумне обличчя жінки.
– Гаразд, – сказав я. – Нехай буде по-твоєму. А тепер я хочу спати. Дуже стомився. Та й спека була сьогодні страшенна…
– Ніч довга, ще виспишся, – тихо промовила Ладао.
Темна пляма її тіні ворушилась на стіні, мов примара. У відчинені двері віяв легенький нічний вітерець, який разом з прохолодою заносив знадвору пахощі стиглих плодів.
Ладао припалила люльку й мовчки простягла мені. А сама сіла на нарах. Вогонь погас. В хатину заповзла ніч і поглинула все і всіх. Тільки сумний голос Ладао бринів у пітьмі, наче пісня самітної пташки:
– Тяжко жити ренгаті, тяжко жити Ладао. Люди кажуть: «Ладао мусить піти в чужий рід». Ренгаті теж говорить «треба». І Ладао говорить «треба». Але я не хочу в чужий рід. Що я там робитиму? Сьогодні ренгаті сказав мені: «До нас прийде біла людина. Вона буде нашим гостем. Я хочу зробити його хе-ноу-ла. Як ти на це дивишся?» – «Нана», – погодилась я. Ось ти й прийшов… Чого ж мовчиш?
Я повернув голову в той бік, звідки долинав сумний голос Ладао. Мені почулося, що її струнка постать заворушилася й пішла до мене. Я потягнув дим, люлька на мить блимнула червоним вогником і погасла.
– Чому ж мовчиш? – обізвалася жінка знову. – Завтра люди запитають: «Пакегі став для ренгаті хе-ноу-ла?»– А я відповім: «Ні, пакегі відмовився стати для ренгаті хе-ноу-ла».
В її голосі бриніли біль і розпач.
– Що значить «хе-ноу-ла»? – запитав я.
– Не розумієш? «Хе-ноу-ла» – значить брат.
Я згадав про долю капітана Джонстона на Соломонових островах. Можливо, і той вождь хотів, щоб капітан став йому «хе-ноу-ла»? А Джонстон відмовився і тим самим смертельно образив вождя. Чи варт і мені повторювати його необдуманий вчинок?..
Раптом знадвору долинула пісня ренгаті і обірвала мої думки. Голос його був тихий і сумний. Мені здалося, що він плаче.
– Чому ренгаті плаче? – стурбовано запитав я.
– Він не плече, – ледь чутно промовила Ладао. – Він співає…
– А чому в нього такий сумний голос?
– Ренгаті благає Дао, щоб подарував нам дитину..
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Мрії Амбо та інтриги головного жерця. Урок астрономії. Небезпечна ловля риби. Риба, заряджена електричним струмом. Зінга відвідує яхту. Чого варта пляшка коньяку. Погрози Амбо. «Ти мені не друг!»
I
Наступного дня, коли ми поверталися в Букту, Амбо сказав, що жителі Каліо дуже задоволені мною. Вони навіть просили, щоб я залишався в їхньому селищі, аж доки не вилікую всіх хворих.
– Що тепер Арикі скаже! – промовив я.
– О, він тепер лусне від злості!
Я розповів юнакові про погрози жерця, але про його пропозицію зробити мене рапуо і спадкоємцем семи поясів мудрості не сказав. Я взагалі не дуже вірив у серйозність намірів Арикі і вважав, що ця пропозиція не що інше, як нова каверза. До того ж я й сам не погодився б стати жерцем. Я, що так завзято боровся проти всіляких релігійних забобонів, і раптом – жрець! Невже я міг би заявити людям, що Дао – великий благодійник, а рапуо в сім разів мудріший за будь-кого? І все-таки погрози головного жерця непокоїли мене, і я дивувався, чому Амбо не надає їм ніякого значення. На його думку, Арикі побоїться щось заподіяти мені, але треба бути обачливим. В день великого свята мене зроблять сином племені, а він, Амбо, стане даго Канеамеї. От тоді він і приборкає старика!
– Даго Канеамеї? – здивувався я.
– Так, – кивнув головою Амбо, і його обличчя розквітло в щасливій посмішці,
– А вона згодна?
– Згодна.
– А Арикі?
– І Арикі згоден.
Мене це здивувало. Чи не морочить мені голову цей хлопчисько? Я зупинився й глянув йому в очі. Ні, Амбо говорив правду. Він був щасливий від однієї думки, що стане даго Канеамеї. Можливо, в цю мить юнак мріяв і про сім поясів мудрості, і про біле листя, яке перейде йому в спадщину після смерті старика, – не знаю. Але мені тепер було не до мрій. Адже ж ті самі пояси і те саме біле листя Арикі пообіцяв і мені! Навіщо він це зробив? «Щоб посварити нас, – вирішив я. – Щоб порушити нашу дружбу з сином вождя». Тепер справжні наміри жерця не викликали сумніву: він хоче зробити Амбо моїм ворогом. Але тут була замішана й дочка Арикі. Навіщо Канеамея пообіцяла юнакові стати його дружиною, а потім те саме пообіцяла й мені? І навіщо тоді просила не казати про не нікому? Невже й Канеамея причетна до підступних дій свого батька? Чи, може, вона – його жертва?
Мені не хотілося говорити Амбо про свої сумніви. Навіщо його бентежити і принижувати Канеамею? До того ж я не був твердо переконаний, що вона винна. Можливо, дівчина просто змушена виконувати накази батька…
Повернувшись у Букту, я одразу ж пішов до тани Боамбо, щоб розповісти, що я робив у Каліо.
Вождь сидів на нарах біля хатини, задивившись на сині води океану. Хвилі з шаленим плескотом налітали на скелястий берег, потім відкочувались назад, наче хотіли розігнатись, і ще лютіше навалювались на сірий граніт. Нестерпно припікало сонце. На фоні яскраво-синього неба літали строкаті папуги й великі гамраї. Листя на деревах нерухомо звисало.
– Ну, як тебе зустріли в Каліо? – запитав Боамбо.
Я розповів все докладно. Мовчки вислухавши мене, він сказав:
– Нана. Дуже добре. Раз люди тобою задоволені – і я задоволений.
– А що думає про мою подорож Арикі?
– Не знаю. Арикі ніколи не говорить, що він думає.
Боамбо набив люльку, припалив і замислився. В повітрі над берегом стояли міріади дрібних краплинок, які блищали проти сонця, мов алмази.
Я знову заговорив про головного жерця. Адже він викличе мене і, мабуть, знову погрожуватиме Великою водою за те, що я лікую людей і полегшую їхні страждання.
Боамбо досадливо махнув рукою і перевів розмову на інше.
– Пам'ятаєш, ти якось говорив мені, що земля схожа на великий кокосовий горіх. Це правда?
Я ствердно кивнув головою.
– Ну, гаразд… Налий на кокосовий горіх води – вона стече на землю. А тут, бачиш, як? – і він показав рукою на океан. – Хвилі набігають на берег, а вода нікуди не втікає. Чому це так?
Як йому пояснити? В мові племені немає потрібних слів. Тоді мені спало на думку проробити перед ним дослід. Я знайшов на землі шкаралупу кокосового горіха, прокрутив у ній дві дірочки, всилив мотузок – вийшло відеречко. Потім налив усередину води і швидко розкрутив над головою. Шкаралупина описувала в повітрі коло, але вода з неї не виливалася.
– Бачиш? – сказав я. – Земля теж крутиться, як цей горіх, через те вода й не тікає нікуди.
Тану Боамбо мій дослід дуже здивував. Здавалося, він зрозумів мене.
Крізь густе листя проник сонячний промінь. Боамбо пересів у холодок і почав розпитувати про сонце.
– Ти колись говорив, що Земля крутиться навколо Сонця. А я не вірю. Місяць крутиться навколо Землі – це кожен бачить. А Місяць – брат Сонця. Вони рухаються одним шляхом…
Я хотів пояснити йому, що це не так, що це обман зору, але не зміг, бо не мав можливості проробити відповідний дослід, щоб наочно показати, як Земля крутиться навколо Сонця, а Місяць – навколо Землі. Я спробував заговорити знову про Арикі, але Боамбо вже хропів: спав, а може, прикидався, – не знаю, йому, певно, остогидло весь час розмовляти про головного жерця.
II
До нас підбіг тубілець і схвильовано повідомив, що в затоці з'явився скат, – велика й небезпечна риба. Люди бояться напасти на неї, чекають на допомогу вождя.
Глянувши на мою двостволку, що стояла біля нарф Боамбо сказав:
– Ходімо. Уб'єш її громом.
Мої гільзи були набиті дрібним дробом для дичини. А скат риба чимала, її можна забити лише крупним дробом, та й то влучивши в голову. Але як пояснити вождеві? Він, як і всі тубільці, був твердо переконаний, що «громи» моєї рушниці – страшенна сила, яка здатна знищити все селище.
На березі великої затоки зібралося чимало тубільців. Всі мовчки стежили за широкою синюватою спиною потвори, що виглядала з води. Це був мармуровий скат – дуже небезпечна риба, яка ударом електричного струму може скалічити людину. Скат був круглий, мов величезна плеската паляниця, метра півтора в діаметрі.
Боамбо сказав, що пакегі уб'є рибу своєю стрілою. Він попередив усіх, що зараз пролупає сильний грім і земля задрижить, як від арамру, і щоб ніхто не лякався. Вождь наговорив мисливцям такого, що не не підбадьорило їх, а навпаки, перелякало на смерть, і вони почали благати, щоб я не робив «грому», інакше всі повтікають у селище. Я пообіцяв, що не буду, і вони заспокоїлися.
Тоді Боамбо наказав сісти в човни і відрізати скату шлях до океану. На березі залишилося не більше десятка озброєних списами мисливців. Їм випало найтяжче завдання: підійти до ската вбрід і, коли інші підженуть його до берега, забити списами.
Вишикувавшись півколом, човни почали наступ. Скат нічого не помічав і спокійно погойдувався на хвилях. Боамбо підняв руку – всі приготувались: одні натягли луки, інші піднесли над головами списи. До древка кожного списа було прив'язано риб'ячий міхур. Завдяки цьому спис летів далі і точніше влучав у ціль. Боамбо змахнув рукою, і в бік ската засвистіло більше десятка стріл. Кілька з них впилися в синювату гладку спину потвори. Скат стрепенувся і вдарив хвостом по воді. Пішли круги, але тубільці не злякались, а немов по команді почали бити веслами по воді й кричати. Скат помчав до берега, де напоготові з піднесеними списами стояли досвідчені мисливці. Він доплив до мілини, але як тільки його черево човгнуло по дну, повернув назад. Тубільці зустріли ската градом стріл і нестямним галасом. Почалося переслідування, яке вселяло жах не тільки в очманілу тварину, а і в душі мисливців. Скат знову кинувся до берега. В його спину вп'ялося вже чимало стріл, але вони тільки більше розлютили потвору. Коли скат удруге виплив на мілину, тубільці, що стояли на березі, кинулися в воду і почали списами завдавати йому тяжкі удари. Вода навкруги кипіла.
Ця жорстока боротьба тривала не більше десяти хвилин. Нарешті скат завмер на зоді. Тубільці витягли його на берег і, підстеливши листя, заходилися потрошити бамбуковими та черепашковими ножами. Вони старанно відібрали кістки, з яких, роблять наконечники для стріл та голки. М'ясо понесли в селище. Ввечері буде великий бенкет з танцями навколо вогнища.
III
Зінга підбігла до високого берега, і за мить її струнке темно-шоколадне тіло, описавши в повітрі дугу, ластівкою полетіло вниз. Вода розступилась і поглинула дівчину. В усі боки розлетілися тисячі краплин, веселкою спалахнувши на сонці. За хвилину Зінга виринула й махнула до мене рукою.
– Стрибай! Головою вниз!
Викупавшись, ми нарвали бананів і посідали в холодку на березі малої затоки.
Вночі йшов дощ – тропічна злива з вітром, але вранці, коли зійшло сонце, небо знову було чисте, ніби умите. В теплому повітрі над островом ще стояв легенький серпанок туману, але й він почав уже танути. Вітер зовсім ущух. Починався один з тих помірно жарких, але дуже вологих днів, що завжди наставали після великої зливи.
Ми їли свіжі, щойно з дерева, банани, і Зінга розпитувала мене про ту країну, де я народився й виріс. І все, що я розповідав, здавалось їй дивною казкою про далекий фантастичний світ, якого вона не могла собі навіть уявити. Зате мені він був дуже добре знайомий: цей світ міцно тримався в моїй пам'яті, в крові, в кожній клітині тіла і не давав мені спокою.
Мати, мудра, тиха й роботяща селянка, часто називала мене неспокійною душею, бо я ніколи не зупинявся на досягнутому і завжди сам собі вигадував труднощі, які нерідко потьмарювали радість перемоги. Ось хоча б і тепер: замість того щоб милуватися чарівною природою і жити спокійно серед цих нехитрих і лагідних людей, я думав про Сміта. Плантатор сидів у яхті, мов у тюрмі. Але про те, щоб він зійшов на берег, Арикі й слухати не хотів. Я прагнув допомогти Сміту, але не знав як. Його доля була повністю в руках головного жерця, а той від однієї згадки про третього пакегі шаленів і плювався.
Думав я і про Канеамею. Дочка жерця мала чуйне серце. Щоб врятувати мене від підступів свого батька, вона заявила йому, що збирається стати моєю сахе. Дівчина боялася за моє життя, оберігала мій спокій. Їй невластива була батькова злобність і заздрість. А що якби попросити Канеамею якось допомогти Сміту? Звичайно, не треба обіцяти батькові вийти заміж за плантатора. Сміт був похилого віку. Може, вона вблагає старого не переслідувати плантатора? Для цього необхідно познайомити її з англійцем. Але як? Сміт нізащо не наважиться зустрітися будь з ким з тубільців на березі, та й Канеамея навряд чи погодиться на таємне побачення з незнайомим пакегі. А поїхати на великий човен, до якого тубільні не підпливали й близько, вона, мабуть, побоїться. Яхта вважалася чимось небезпечним, і рибалки, їдучи в відкритий океан ловити рибу, обходили її десятою дорогою. Ні, Канеамея нізащо не погодиться. Тим більше, потай від усіх…
Тоді мені спало на думку інше: запросити на яхту спочатку Зінгу, а потім уже обох дівчат.
Сонце наближалося до зеніту. Зінга підвелась і зібралась іти додому: мати кудись пішла й доручила їй зварити сьогодні обід. Тоді я попросив, щоб перед заходом сонця вона знову прийшла сюди. Мовляв, поїдемо на човні до великої затоки.
– Зустрічати схід місяця, – додав я. – Хочеш?
Вона погодилася.
Сонце схилялося над океаном. Легенький вітерець тихо шарудів у густому верховітті. Спека потроху спадала. Паш човен плавно погойдувався на хвилях, що гуляли по всьому неосяжному простору Великої води. Зінга впевнено, мов досвідчений рибалка, веслувала. Високі пагорби палали в рожевому промінні призахідного сонця, а над долинами нависли довгі тіні гірських вершин. Водоспади яскріли проти сонця, мов ріки розплавленого золота, а на джунглі вже насувалась чорнильно-фіолетова півтемрява ночі. Човен повільно наближався до скель, що височіли над водою, ніби витесані людською рукою колони. Ось і ті дві скелі, між якими застряла наша яхта.
– Глянь! Глянь! – смикнула мене Зінга за рукав. Вона побачила яхту.
– Їдьмо туди, – сказав я,
– Ні, ні! Не хочу!
– Чому?
– Боюсь…
– Не бійся, – заспокоював я дівчину. – Нічого страшного там немає. Я ж з тобою…
Човен тихо торкнувся борту яхти. Я став ногою на трап і подав дівчині руку. Вона нерішуче піднялась на палубу. Потім гвинтовий трап довів нас до їдальні, розташованої на нижній палубі. Міцно вчепившись за мою руку. Зінга несміливо, але покірливо йшла за мною.
Мої англійці сиділи з каюті плантатора. Грім з ясного неба не вразив би їх так, як наша поява.
– Це Зінга, дочка вождя Боамбо, – відрекомендував я, входячи з дівчиною до каюти.
Сміт підвівся з кушетки.
– Дочка вождя? – здивовано пробелькотів він. – Цебто принцеса острова?
– Нехай буде й принцеса, якщо вам так більше подобається…
– Чому б і ні? – сказав плантатор, вклоняючись дівчині. – Вождь кожного племені – це маленький король. Ваш візит для мене дуже висока честь, міс…
Він простяг дівчині руку, готовий прикластися губами до її руки, але Зінга відвернулась од нього, зніяковіло глянувши на мене, немов питала: «І чого цей пакегі так кумедно вихиляється?»
– Це та сама, що була на нашій страті? – запитав мене капітан.
– Та сама, – відповів я і запросив дівчину сісти в м'яке крісло-гойдалку.
Зінга обережно сіла. Все навколо було для неї дивним і небаченим. Вона несміливо поверталася на всі боки, і кожна річ викликала в ній дитяче захоплення. Побачивши себе в великому дзеркалі, вона відсахнулась од несподіванки. Потім підійшла до полірованого скла, оглянула свою струнку постать, смугляве обличчя, білі зуби, чорне волосся, а коли зустрілася з власним поглядом, примружила від задоволення очі. Зінга вперше бачила себе на весь зріст.
Сміт помітив, що дівчині найбільше сподобалося дзеркало, і він попросив перекласти, що хоче їй подарувати його.
– Міс Зінга, – урочисто промовив плантатор, – я англієць. Нещасний випадок закинув мене на острів вашого височайшого батька. Я сподіваюся, що він не відмовить у гостинності людині, яка зазнала корабельної аварії…
– Що він каже? – запитала Зінга. Я коротко пояснив благання Сміта.
– Батькову думку ти сам знаєш, але ж Арикі не погоджується, – промовила Зінга.
– Що вона каже? – запитав Сміт.
– Принцеса острова Тамбукту запрошує вельмишановних гостей завтра на обід, який вона влаштовує в палаці свого батька, – пожартував я.
Коньяк, яким нас пригощав Сміт, підвищив настрій компанії. Навіть Зінга, поморщившись, ковтнула кілька разів. Але шоколад їй дуже сподобався. Сміт люб'язно підніс дівчині цілу коробку шоколаду ще й пляшку коньяку для батька – «короля острова Тамбукту».
Промені призахідного сонця заглянули в ілюмінатор і спалахнули в дзеркалі. Насувався вечір. Час було повертатися на острів. Сміт востаннє розкланявся перед Зінгою і ще раз запевнив її в своїй повазі до «височайшого батька».
Коли наш човен відчалив од яхти і поплив до берега, я запитав Зінгу, чи сподобалось їй на великому човні?
– Сподобалося, – відповіла вона.
– А ті пакегі – хороші?
– Хороші. Тільки отой старий увесь час якось кумедно кривлявся, наче мавпа.
їй на думку не спадало, що Сміт робив це з поваги до неї. Коли я сказав, що плантатор у своїй країні був «каліман біля», – великою і сильною людиною, – вона здивувалась: як може така кощава й слабка людина бути сильною? Коли говорити про силу, то в мене, мовляв, м'язи набагато міцніші, ніж у третього пакегі. Силу людини вона розуміла в прямому значенні слова, а не як багатство.
Ввечері Зінга розповіла батькам про все, що бачила на великому човні пакегі. Вони слухали її, затамувавши подих. Дочка дала їм по плитці шоколаду. Шоколад усім сподобався. Стара Дугао навіть запитала, простодушно посміхаючись, чи шоколад теж росте на деревах? Боамбо хильнув трохи з пляшки. Очі в нього заблищали.
– Тацірі! – облизався він.
Коньяк сподобався й Амбо. Приклавшись кілька разів до пляшки, юнак повеселішав і сказав, що коли дати Арикі випити цього, то він без вагань погодиться на все.
– Амбо правду каже, – обізвався батько. – Якщо пакегі мають багато такого малоу, Арикі не буде їх кидати у Велику воду.
– Маємо. – кивнув я головою. – У нас цього малоу стільки, що Арикі не випив би його й за три місяці. Пакегі дадуть старому Арикі багато подарунків.
– Я поговорю з ним, – пообіцяв Боамбо. – Понесу йому теж малоу, нехай покуштує. – І, ковтнувши ще кілька разів, аж зацмокав: – Тацірі! Хе-хо! Пакегі – розумні люди…
Коньяк трохи запаморочив голову Боамбо.
Було вже пізно, коли я попрощався й пішов. Ніч видалася темна. Вологий вітер перебирав на деревах листя. Не встиг я дійти до своєї лібати, як почув за собою чиїсь кроки. Я став під дерево, гілля якого звисало до землі. З пітьми виринула людська постать і пропливла повз мою схованку, не помітивши мене. Я впізнав Амбо. Син вождя зайшов до хатини, але побачивши, що мене немає, сів під дверима й заспівав:
Його тихий голос був сповнений туги і мрії. Я підійшов до хлопця й поклав йому руку на плече. Мені захотілося поговорити з ним одверто.
– Я розумію твою журбу. Я все знаю…
– Що ти знаєш? – відсахнувся він.
– Усе знаю. Тільки якщо ти вважаєш винним мене, то скажи прямо.
– Ні, ні, ти не винен. Один Арикі винен, більше ніхто.
Він труснув головою, наче тільки-но остаточно прийняв якесь рішення, потім підійшов до мене і схвильовано запитав.
– Ти друг мені?
– А ти сумніваєшся в цьому?
– Ні, не сумніваюся. Дружба – це не вітер, який весь час змінює свій напрямок. Слухай… У великому човні багато уд (стріл), які випускають грім?
– Чимало.
– А ти даси мені одну?
– Звичайно.
– Нана! Гаразд! Тільки не забувай свого слова! – Якщо хочеш, навчу тебе й стріляти.
Амбо мовчки потис мені руку.
Сидячи так біля відчинених дверей хатини, оповиті густою темрявою тропічної ночі, ми, певно, скидалися на змовників… Раптом я здогадався, навіщо юнакові рушниця, яку я пообіцяв дати йому. Він хоче вбити старого жерця. А це було рівнозначно тому, що я сам узяв участь у вбивстві.
Я сказав:
– Послухай… Я знаю, що ти хочеш зробити…
– Мовчи! – прошепотів Амбо.
– Це дуже погано, ти розумієш? Дуже погано…
– Мовчи! – прошепотів він.
– Ні, не буду мовчати! Ти збираєшся вбити Арикі!
Озирнувшись, Амбо тихо, крізь зуби, сказав:
– І вб'ю! Ось побачиш!
Ні, ні, він не повинен убивати людину! Найстрашніше – це бути вбивцею. Люди зрозуміють, що Арикі вбито з рушниці, і звинуватять пакегі…
– Боягуз! – скипів Амбо й звівся на ноги.
Ні, не боягуз. Щоб стати вбивцею, непотрібно багато сміливості. Треба йому це якось розтлумачити.
– Зайдімо до хатини, – запропонував я. – Тут нас можуть підслухати.
– Не піду! – одрубав Амбо. – Ти скажи прямо; даси мені одну уду чи ні?
– Не дам!
– Ну що ж! Значить, ти мені не друг! – роздратовано крикнув він і помчав стежкою до селища.
