Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вождь Боамбо вмирає від кадіті. Похмурий Арикі. «Біла людина з місяця все може». Страва, заправлена жирними червами. Ловля риби вночі.

І

Одного разу Амбо прибіг до малої затоки задиханий, розпачливо махаючи руками.

– Тана Боамбо вмирає! – кричав він. – Його вкусила кобра! Тана Боамбо вмирає від кадіті!

Всі, хто був біля човнів, побігли до селища.

– Коли вона вкусила його? – запитав я.

– Тільки-но, тільки-но! Врятуй його! У тебе є кобрай проти кадіті!

Я ніколи не розлучався з лікарською сумкою. Перекинувши її через плече, я стежкою побіг за юнаком. За п'ять хвилин ми вже були на майдані, де зібралось чимало тубільців. Довкола стояв страшенний гамір. Кілька жінок плакало й голосило, як за мерцем. Углядівши мене, всі враз замовкли, діти поховалися за матерів. Більшість з них бачили мене вперше.

Ми з Амбо пішли до хатини тани Боамбо. Вождь сидів на нарах, обхопивши руками вкушену ногу, й ритмічно погойдувався вперед-назад, наче кланявся. Перед ним стояли й беззвучно плакали дві жінки: одна літня, певно дружина вождя, а друга – знайома вже мені дівчина, що приходила до вогнища подивитись, як нас кидатимуть в океан. Це була дочка вождя, Зінга.

Боамбо випростав ногу, і я помітив на литці маленьку ранку, з якої витікали дві струминки крові. Свіжа кров свідчила про те, що кобра вкусила бідолаху зовсім недавно.

В той час, коли я оглядав ранку, до хатини зайшов досить високий, старий і кошавий тубілець, підперезаний сімома поясами, оздобленими різнобарвними черепашками. Я враз догадався, що це і є Арикі, головний жрець племені, про якого мені не раз розповідали Габон та Амбо.

Насупившись і напиндючившись, головний жрець сів біля дверей і почав мовчки стежити за тим, що діялось у хатині. Я витяг з сумки шприц, коробочку з голками, ампули, невеличке скляне блюдечко і пляшечку з спиртом, налив спирту в блюдечко й підпалив. Усі, навіть хворий, злякано відсахнулись. Обпаливши голку на полум'ї, я відбив головку ампули, вибрав звідти вакцину й підійшов до потерпілого. Потім наказав йому підвестись і повернутись до мене спиною і швидко випорожнив шприц у його стегно. Вождь ледь помітно здригнувся, але навіть не ойкнув. Після цього я промив ранку, змазав її йодом і забинтував. Коли я сказав хворому, що вже можна сісти, він здивувався: лікування кінчилось, а він думав, що тільки починається.

Ефективність дії вакцини залежить від того, скільки часу минуло після укусу. Я запитав вождя про це, але він не зміг нічого пояснити. Тубільці поділяють добу лише на день і ніч, а не так, як ми, на години, хвилини й секунди. Коли ж доводилось поділяти, вони говорили: «ябом аро» (коли сходило сонце), «ябом оралда» (коли сонце було над головою) і «ябом аелда» (коли сонце було під землею, тобто зайшло). Якщо потрібна була ще більша точність, вони говорили: «тоді, коли сонце з'явилось над землею, або: коли сонце ще не встигло стати над головою, або: коли сонце ще не сховалося під землею. Так можна було визначити час між сходом сонця й полуднем та між полуднем і вечором.

Я пошукав очима Амбо: ми з ним краще розуміли один одного, і я сподівався, що він хоч приблизно зможе пояснити мені, коли саме кобра вкусила батька. Але юнака в хатині не було. Він кудись подався. Тоді я звернувся до дружини вождя й запитав, де був Амбо в той час, коли трапилося нещастя, і чи він негайно побіг по мене до малої затоки. Але замість відповіді жінка забилась у темний куток і ще дужче заголосила. Я спитав те ж саме у дівчини. Вона знітилась і ледь чутно промовила, що як тільки змія вкусила батька, Амбо одразу побіг по мене.

Пізніше я дізнався, чому мати з дочкою так розгубилися від мого запитання, але в ту мить я все пояснював лихом, яке звалилося на рідну їм людину.

Я прикинув, що від села до малої затоки Амбо біг хвилин п'ять. Від затоки до села – ще п'ять, а якщо мої готування тривали хвилини три, то всього набиралось близько тринадцяти хвилин. Коли так, думав я. Боамбо житиме. Яка б сильна не була отрута кобри, але за цей короткий час вона не може вбити таку здорову людину, як вождь.

Нога тани Боамбо розпухла. Настала криза, коли вакцина вступає в реакцію з отрутою і життя бореться із смертю. Мати з дочкою тихо плакали. Гамір за дверима наростав, але як тільки я з'явився на порозі, враз мов по команді настала тиша.

Зайшов Амбо і довго дивився на батька. Очі хлопця були сповнені глибокого суму. Обличчя зблідло, наче в мерця. Він не плакав, але мовчазне страждання найтяжче. Дужий організм вождя все ще боровся із смертю. Нарешті Боамбо перестав стогнати й випростався на нарах, його дихання стало рівнішим.

– Врятований! – тихо сказав я. – Тана Боамбо житиме.

Амбо, в нестямі від радості, закричав на всю хатину:

– Врятований! Врятований! Набу житиме!

Надворі почули його крики, і по натовпу, мов луна, прокотилось:

– Врятований! Врятований! Тана Боамбо не вмре! Пакегі врятував тану Боамбо! Умбо пакегі! Умбо-бо-замбо!

Такими словами народ виражав свою радість. Це було щось подібне до нашого: «Ура! Хай живе!»

Я поклав інструменти в сумку й зібрався йти. Похмурий жрець мовчки дивився на мене з темного кутка. За весь час він не промовив жодного слова.

Помітивши, що я йду, дружина вождя зупинила мене й підійшла до Арикі. Вона довго щось говорила жерцю впівголоса, весь час показуючи на мене і згадуючи при цьому моє ім'я. А він тільки хитав головою, видно, не погоджувався з господинею. Тоді до Арикі підійшла дівчина і голосно, щоб усі чули, схвильовано сказала:

– Пакегі врятував мого батька. Пакегі – лапаа (той, що лікує від усіх хвороб). Пакегі буде моїм даго (чоловіком). В день свята Дао я стану його сахе (дружиною). Анге бу! (Я сказала!).

В хатині стало тихо-тихо. Гамір надворі теж ущух: видно, й там почули слова дочки вождя. Арикі мовчав, втупившись очима в землю. Його сухе, зморшкувате обличчя тепер здавалося ще меншим. Нарешті, підвівши голову і змірявши мене ворожим поглядом, жрець промовив:

– Зінга не може стати сахе пакегі. Пакегі не син нашого племені.

– Може! – відрубала дівчина. – В день свята Дао плем'я усиновить пакегі.

– А якщо плем'я відмовиться? – в'їдливо запитав Арикі.

– Не відмовиться, – стиха обізвався вождь, звівшись на лікоть. – Пакегі врятував мене від смерті. Він лікує наших людей. Робить їм хороші подарунки. Пакегі – корисна людина. Плем'я усиновить його, і Зінга буде його сахе. Анге бу!

Закректавши, Арикі підвівся й попростував до дверей. І вже виходячи з хатини, повернув голову і сказав:

– Нана. Хай буде так. До дня Дао пакегі житиме в лібаті орованді. А там побачимо…

Він вийшов, і в мене наче тягар з плечей упав.

До цього мені тільки раз доводилося пройти всіма вулицями селища, та й то у ролі полоненого. Я щодня бував на березі малої затоки, розмовляв з тубільцями, лікував їх рани, але між нами все ще лежала тінь недовіри. Тепер, думав я, кригу зламано. Віднині я мав жити в лібаті орованді, в такій самій, як колись у племені бома. Це означало, що я буду гостем племені. Всі вважатимуть мене другом, вільно й спокійно приходитимуть до мене в хатину, а може, й мені дозволять навідуватись у селище. Тепер я щоранку зустрічатиму схід сонця на березі океану, а ввечері милуватимусь прекрасними барвами тропічного заходу. Хвилі настирливо битимуть у крутий берег піді мною, а я тихо посміхатимусь над їхнім безсиллям поглинути мене. Хто сказав, що життя – нудна, нікчемна й зайва річ? Хіба є на світі щось величніше й дорожче за життя!

Вечеряли всі разом, посідавши навколо вогнища в хатині вождя. На рогожі перед кожним з нас стояв дерев'яний онам, повний різних страв. Пили малоу – кокот сове вино, яке господиня раз у раз наливала з великого глечика в кокосову шкаралупу. Всі почували себе дуже добре. Навіть Боамбо посміхався, хоч нога в бідолахи ще не перестала боліти. Вечеряти він не захотів, але кокосова шкаралупа з малоу стояла біля нього на нарах, і вождь часто прикладався до неї. Господиня весь час запрошувала мене:

– Їж, їж…

Амбо від радощів не знав, що робити: то схоплювався й підбігав до батькових нар, доливаючи йому вина, то знову сідав біля вогнища, підібгавши під себе ноги, й починав лаяти Арикі. Це він, мовляв, у всьому винен. Він і ніхто інший. Пізніше я дізнався, в чому полягала провина Арикі, але того вечора я нічого не розумів та й не допитувався. Для мене зараз найголовніше було те, що вождь племені не загинув, а я дістав дозвіл жити в хатині для гостей.

Зінга тихенько заспівала, і всі замовкли.

Ябом аро-ро-о-о,

Ябом аелаа-а-а,

ЯСюм-бя гена-а-а,

Ге-ноу ла-а-а…

В її голосі, здавалося, бринить спека тропічного дня і приємна прохолода ночі, плескіт хвиль і тихе дзюрчання гірських струмочків, ледь чутний подих вітру і страхітливе завивання бурі. Здавалося, що всі сили природи вливаються дивною мелодією в чарівну пісню дівчини.

На яхту я повернувся пізно вночі. Капітан і плантатор думали вже, що зі мною трапилось якесь лихо.

II

Старий Іспанський географ мав рацію: тубільці справді були дуже гостинні й миролюбні люди. Зовні вони вже не злапалися мені схожими один на одного. У декого з них була чорна шкіра, вилицюваті обличчя, вивернуті губи, кудлаті брови й приплюснуті носи. Але серед них були й з світлішою шкірою шоколадного кольору, з правильними рисами обличчя, з рівними носами і тоншими губами. Не могло бути ніякого сумніву, що їхні предки – білі. А це наводило на думку, що, можливо, частина Магелланових матросів справді відмовилась повернутися на батьківщину й залишилася на острові Тамбукту. Їхні діти були мулатами, а внуки й правнуки ставали дедалі чорнішими, проте й досі відрізняються від інших тубільців.

Баомбо був таною – головним вождем племені занго. Коли зовсім видужав, він повів мене до вільної хатини, що стояла на березі океану і потопала в пишній зелені пальм, динних та хлібних дерев, і сказав:

– Оце наша лібата орованда. Віднині тут буде твій дім. Живи в ньому на радість нашому племені.

Тоді ще я погано знав звичаї тубільців і зрозумів слова вождя дослівно: живи, мовляв, тут, і наше плем'я буде щасливим бачити тебе щодня і говорити тобі «тауо ала» – на добраніч або «тауо дола» – щасливого полювання.

І тільки пізніше я зрозумів справжній зміст сказаного: живи так, щоб твоє життя приносило користь племені і щоб твоя радість була радістю всього племені.

Зовні хатина, куди привів мене Боамбо, здавалась більшою за звичайну, але нічим не відрізнялась від інших. Вражала своєю вбогістю обстановка лібати. Попід однією стіною стояли довгі бамбукові нари з дерев'яними «подушками», попід другою – такий самий ослін, заставлений горщиками, дерев'яними мисками та шкаралупинами кокосового горіха, які правили за миски й келихи. Над нарами висіла зброя: спис, лук і колчан стріл. Посеред долівки чорніла дучка для вогнища. Біля дучки лежало три камінці, на яких тубільці ставлять горщики, коли варять їсти. Півдолівки було застелено пальмовими рогожами. Посеред хатини на сволоці гойдалася корзина з лози, повна бананів та інших плодів. На стіні навпроти дверей висіло кілька собачих та свинячих черепів. Це свідчило про те, що люди, які до цього жили в лібаті орованді, з'їли кілька собак та свиней. На превелику радість мою, людських черепів я не помітив ніде.

Стеля, як і нари, теж була вимощена розколотими навпіл бамбуковими стеблами. З горища звисала драбинка, зроблена з ліан. На горищі теж можна було спати. Над дверима лібати тубільці зробили щось подібне до дверцят, які виходили на маленький балкончик, сплетений з бамбука та ліан. Знадвору балкончик підтримували два стовпи. Біля хатини стояли ще одні нари, як і в усіх оселях тубільців. На таких нарах їдять, а часом і відпочивають після смачного обіду, а вечорами збираються погомоніти. Неподалік теж була дучка для вогнища і кілька камінців на випадок, якщо комусь заманеться поласувати кокосовим горіхом. Оце й усе начиння.

Над вогнищем у хатині димаря не було. Тубільці топлять «по-чорному».

Прийшли Амбо з Зінгою і сказали батькові, що його хтось кличе. Боамбо подався до села, а я з молоддю поліз на балкончик, який загрозливо рипів і хитався під нами. Проте він міг витримати іще чоловік трьох.

Крізь гілля дерев виднілася велика затока, частина порослого лісом берега і Скеля Вітрів, а ген на північ, спокійно й велично виблискуючи на сонці, розіслався безмежний океан. Над тихою поверхнею затоки коли-не-коли спалахне лускою летюча риба і, накресливши в повітрі досить велику дугу, знову пірне в воду. Мабуть, рятується від акул, що переслідують її.

– Мараро! – сказала Зінга, простеживши за коротким польотом рибини. [16]16
  Перед польотом летюча риби розвиває під водою величезну швидкість завдяки гвинтоподібним рухам хвоста, потім випливає на поверхню, весь час збільшуючи швидкість. І тільки тоді ударом хвостового плавника вона відривається од води й починає летіти на широких і довгих грудних плавниках. Політ цієї риби планіруючий, бо плавниками вона не махає. При стрічному вітрі довжина польоту збільшується. Якщо на шляху трапиться перешкода, риба може змінювати напрям руху. Летюча риба може пролетіти до 150 метрів, підіймаючись угору до 5-10 метрів. Тривалість польоту – до 18 секунд. Літак риба над водою здебільшого, тікаючи від якогось хижака у воді, але нерідко при цьому стає жертвою хижака повітряного.


[Закрыть]

Мене ж більше цікавили люди, ніж риба. Я запитав Амбо й Зінги, скільки населення має плем'я, але вони не змогли мені відповісти. Я спробував дізнатися, скільки людей у їхньому селищі, та вони й цього не знали, бо вміли лічити тільки до десяти. Тоді я запитав, скільки селищ охоплює плем'я занго. Юнак показав п'ять пальців і відповів:

– Леон-ба!

– А скільки вулиць у вашому селищі?

Амбо показав три пальці:

– Дар.

– А по скільки хатин на кожній вулиці?

Подумавши, юнак показав обидві руки:

– Леон-да.

Отже, на всіх вулицях селища було приблизно тридцять хатин. Якщо в кожній живе в середньому по чо-тири-п'ять душ, то селище налічує сто двадцять – сто п'ятдесят жителів, а всі п'ять селищ – шістсот-вісімсот. Я запитав у Амбо, яке з двох племен більше: бома чи занго? Брат і сестра в один голос відповіли, що плем'я занго більше. Плем'я бома, мовляв, невеличке. Воно майже вдвічі менше.

– А чому плем'я занго і плем'я бома ворогують між собою? – поцікавився я.

– Бома – уїн-уїн, – відповів Амбо.

– Чим же воно нехороше? Що погане воно заподіяло вам?

– Біляр бома робить уїн кобрай, – сказав юнак.

Вони пояснили мені, що коли хтось із племені занго залишить десь недоїдок, а люди з того племені знайдуть його, вони роблять «уїн кобрай» – чари, від яких можна захворіти і навіть померти.

Я спробував переконати їх, що все це вигадки, що люди з племені бома теж хороші, але брат з сестрою у відповідь тільки заперечно хитали головою, повторюючи те, що чули від старших:

– Біляр бома – уїн-уїн.

– А Арикі?

– Арикі уїн-уїн, – пошепки відповіла Зінга.

– А чому він дозволив мені жити в цій хатині?

– О, ти врятував Боамбо від смерті! – вигукнула дівчина.

– Арикі боїться тебе, – додав Амбо.

– Чому?

– Тому що ти – лапао. Тому що в тебе є стріла, яка випускає грім. Тому що ти можеш спалити все море.

– Спалити море? – здивувався я. Амбо кивнув головою:

– Так. Я сам бачив, як ти підпалив тоді у нас воду…

– Коли це я палив воду?

– В той день, коли кобра вкусила нашого набу. Тоді ти налив у маленьку шкаралупинку води й підпалив її. Арикі теж бачив і дуже перелякався.

Я згадав, що обпалював на вогні голку шприца. Жрець, як і всі присутні, подумав, що в блюдечку вода, й вирішив, що я можу запалити воду і в океані.

Ми злізли з балкончика. Зінга заходилась чистити черепашкою таро та ямс, а ми з Амбо пішли по воду. Я набрав у бамбуковий «бутель» холодної прісної води з річки, що протікала неподалік, а він у такий самий «бутель» – морської. Коли повернулися до лібати, Зінга вже начистила овочів. Амбо налив у горщик прісної води, для смаку линув трохи й солоної, поставив усе на камені біля вогнища, а сестра заправила страву дрібно нарізаним бататовим листям та молодими пагінцями цукрової тростини. Зверху горщик прикрила горіховою шкаралупиною.

Сонце стояло низько над затокою. Спека почала потроху спадати. В лісі щебетали птахи, верещали папуги.

До лібати з кокосовим горіхом у руках зайшов Гахар і повідомив, що ввечері їде ловити рибу.

– А мені можна з вами? – запитав я.

– Як тільки зайде сонце – приходь до човнів.

Ми посідали на нарах. Гахар весь час поглядав на мене, ніби хотів щось сказати і не наважувався.

– Ну, що там у тебе? – спитав я. – Говори.

Він розповів, що в сусідньому селищі вмерла якась жінка, то чи не зміг би я воскресити її? Я вже говорив колись Гахарові, що людей воскрешати ніхто не може, проте мої слова, очевидно, не переконали його.

– Андо вміє розбудити померлих людей, тільки не хоче, – докорив мені старик.

Що йому сказати? Як пояснити, що смерть – це такий суддя, чий вирок не підлягає оскарженню? Марна трата часу, він би все одно не повірив мені. На його думку, для білої людини з місяця неможливого не існує. Раз у пакегі в руках горить вода, а стріла випускає грім, то чому б, мовляв, йому не воскресити мерця? Адже тана Боамбо вмирав уже, а пакегі врятував його…

Углядівши, що в горщику щось вариться, Гахар витяг з торбинки, перекинутої через плече, очеретяну трубку, відіткнув її і висипав у страву цілу жменю довгих жирних білих черв'яків. Старик назбирав їх у лісі на трухлявих деревах. Амбо і Зінга дуже зраділи. Адже мащена страва набагато смачніша! Вони запросили й Гахара «до столу», і ми розмістилися навколо вогнища.

Зінга насипала страву в три онами й поставила перед кожним з нас, а собі взяла горіхову шкаралупину. Я запитав, чому й вона не їсть із онама. Дівчина засміялась і відповіла, що їстиме з онама тоді, коли стане моєю сахе. Дівчатам дозволяється їсти лише з кокосових шкаралуп.

У моєму онамі, крім ямсу й таро, плавало щонайменше з десяток гладких черв'яків. Зінга подбала, щоб мені перепало якомога більше цього «делікатесу». Амбо з Гахаром насамперед поїли черв'яків, смачно плямкаючи і облизуючи пальці, наче вони були в меду. Хтозна, можливо, черви й справді були смачні, але я дивився на них з великою огидою. І все-таки мусив їсти, щоб не образити своїх друзів. Поковтавши черви цілими, я так і не розібрав, які вони на смак…

Коли смеркло, ми пішли до малої затоки. Там уже зібралося багато людей, які дружними зусиллями стягали човни в воду, освітлюючи все довкола факелами з трави аланг-аланг, зв'язаної в довгі снопики. Біля човнів вешталось і чимало хлопчаків років десяти-дванадцяти. Вони позабирали в батьків факели й першими повскакували в човни. Я сів у суденце Гахара поруч з його сином та внуком Акгахаром. Малого так назвали, мабуть, на честь дідуся, а щоб відрізняти, додали слово «ак» – малий. Акгахар освітлював перед нами воду, а коли вогонь починав гаснути, хлопець розмахував факелом, і він знову спалахував. Приваблена світлом риба шмигляла під човном, а Гахар з сином підстерігали її. Як тільки з'являлась чимала рибина, вони простромлювали її гострим бамбуковим списом і кидали в човен. Я й собі взяв спис, хотів теж спробувати щастя, та марно: за весь час на його вістрі не затріпотіла жодна рибина. Тубільці змалку призвичаюються діяти списом і за кілька років стають добрими рибалками.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

В гостях у Арикі. Головний жрець і головний вождь. Біле листя. Легенда про великого вождя Пакуо та матросів Магеллана. Всіх карає Дао.

І

Якось опівдні Боамбо прийшов до мене в повній парадній «формі»: підперезаний трьома поясами, оздобленими барвистими черепашками, з двома разками намиста на шиї – з собачих та вепрячих зубів – і з великими блискучими сергами в вухах. В його буйному чубі стриміло багато бамбукових гребінців і папужиного пір'я різних кольорів, а чоло було перев'язане красивою діадемою з якогось білого насіння. В носову перетинку Боамбо встромив мережану паличку.

– Арикі запрошує тебе в гості, – сказав він, якось особливо глянувши на мене.

– Арикі? – здивувався я. Боамбо кивнув головою.

Це запрошення схвилювало мене. З похмурим жерцем я стрічався лише раз: коли кобра вкусила вождя. Арикі ніколи не заходив до мене, і я не прагнув зустрічатися з ним. Я намагався навіть не думати про нього і вже почав забувати про існування цього непривітного дідугана. І ось він сам нагадував про себе. Це добре чи погано? Прийняти запрошення чи відмовитись? Я згадав, як Гахар та й інші тубільці бояться Арикі, навіть ім'я його вимовляють пошепки. І вирішив: піду! Інакше жрець може подумати, що я боюсь його.

Дорогою Боамбо сказав мені, що там зібрались ренгаті й тауті з усіх селищ. Вони прийшли до Арикі просити, щоб пакегі лікував і їхніх людей, а жрець не погоджується. Тоді ренгаті й тауті вирішили поговорити зі мною особисто. Арикі не заперечував, і ось Боамбо прийшов по мене. Оце і все, що повідомив мені дорогою вождь. Але чому головний жрець заперечує проти того, щоб я ходив по селищах лікувати хворих, він промовчав.

Хатина Арикі стояла на сусідній вулиці, на невеличкому пагорбі, в тіні кокосових пальм. Зовні вона була схожа на інші хатини, але була набагато більша. На одній стіні блищало маленьке віконце, затягнене риб'ячим міхуром. Знадвору біля хатини стояли великі нари, заслані рогожами. Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, а поруч розмістились ренгаті й тауті. Це були переважно кремезні й дужі чоловіки, підперезані одним поясом, але ширшим за пояси рядових тубільців.

Тепер Арикі не здавався таким похмурим, як при першій нашій зустрічі. Запросивши мене сісти ліворуч від себе (Боамбо сів з правого боку), він навіть посміхнувся до мене, вишкіривши при цьому свій єдиний зуб, чорний од бетелю. Як тільки я сів, кілька жінок почали підносити нам страву в великих дерев'яних онамах. Коли «стіл було накрито», з хатини вийшла вродлива дівчина з череп'яним глечиком на голові. Так частували гостей вином рабині в стародавньому Єгипті. Дівчина була вбрана так само, як вбиралася й Зінга: пояс з короткими торочками, на яких гойдалось безліч різнобарвних черепашок; браслети трохи вище ліктів, у пушистому чорному волоссі – червоні квіти. Відчувши на собі мій погляд, вона соромливо нахилила голову. Проте не витримала й глянула на мене. В її очах я прочитав той самий подив, з яким стежив за мною кожний тубілець, що бачив мене вперше. Подавши глечик з вином жерцеві, вона знову зникла.

Почалося частування. Перед кожним з нас стояло по повному онаму. І чого тільки в ньому не було! Великий шмат свинини, печена риба, варене таро та ямс – і все акуратно загорнене в листя динного дерева.

Жінки вдруге поміняли онами. Арикі був дуже люб'язний, запрошував мене не соромитись, навіть жартував і посміхався, але я весь час був насторожі і скоса стежив за ним. Так, я боявся його, не знаючи й сам чому. Ще тоді, при першій зустрічі, він здався мені злою і підступною людиною, від якої можна сподіватися всього. Правда, зараз Арикі мав зовсім інший вигляд, його зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя сяяло привітною посмішкою. Але в цій посмішці було щось штучне іі нещире.

Якими б великими не здавались онами, проте всьому приходить кінець. До того ж тубільці славляться апетитом. Жінки принесли нову страву: печеню з диких курей. Глечик з кокосовим вином переходив з рук в руки. Такий багатий бенкет міг дозволити собі лише головний жрець.

Я сподівався, що Арикі сам заведе розмову про те, що мені не слід ходити по селищах лікувати хворих, і пояснить причину, але помилився: головний жрець не збирався радитися ні зі мною, ні з будь-ким іншим. Цей дідуган вважав себе повновладним господарем племені і за свої вчинки не звітував ні перед ким. Люди хворіють? Нічого! Розгнівали Дао і його рапуо – нехай тепер страждають! Самі винні!

Певно, так думав Арикі, а ренгаті й тауті не наважувались удруге повторити своє прохання. Головний жрець сказав «ні» – і вони примирилися. Для них було досить і того, що на власні очі побачили «білу людину з місяця» і тепер зможуть розповісти своїм односельцям, яка вона.

Бенкет тривав до самого вечора. Час від часу Боамбо починав співати якусь протяжну пісню, Арикі підспівував, а інші голосно вигукували – зовсім як у нас на сільських весіллях.

Біля хатини зібрався чималий натовп, здебільшого жінки, яким не терпілося глянути на «пакегі гена».

Десь на березі забумкав бурум. Прийшов Амбо, син вождя, й покликав мене. Я запитливо глянув на Боамбо й Арикі: що ті скажуть? Вони кивнули головою: мовляв, іди, іди!

Ми з юнаком попростували до берега. Трохи згодом до нас приєдналася Зінга з тією самою красунею, що частувала нас вином. Амбо шепнув мені, що це дочка жерця Арикі, звуть її Канеамея.

Ми йшли попереду, а за нами – дівчата, які весь час перешіптувались і стримано сміялися.

Сонце зайшло. На заході всіма барвами райдуги пломеніла заграва: такої казкової краси в наших краях не побачиш! Кожна барва спалахувала тільки на мить, негайно змінюючись іншою. Нарешті заграва зблідла і поступово зовсім розтанула в чорному оксамиті тропічної ночі. І чим дужче темніло, тим яскравіше світили зорі.

З океану війнуло приємною прохолодою. Тихенько зашелестіло листя. Назустріч нам часто траплялися тубільці з списом у руках і торбинкою через плече, мабуть, з рибної ловлі. Вони, наче чорні привиди, зненацька виростали на стежці і так само несподівано потопали в темряві.

Нарешті ми дістались галявини, де бумкав бурум. Навколо великого вогнища метушилось багато людей. Напівголі жінки й чоловіки кружляли в танці. Полум'я відблискувало на бронзових тілах. Гамір весь час наростав, пружно згинались ноги танцюючих, плавно, в такт бурумові звивались жіночі руки. Коли ми підійшли ближче, по натовпу прокотилось багатоголосе:

– Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Хтось підкинув у вогонь хмизу, язики полум'я злетіли вгору, і на поверхні океану заграли криваві відблиски.

Довго тривали розваги. На яхту я повернувсь опівночі. Сміт і Стерн уже спали. Я ліг у їдальні на лаві й погасив світло. Тепер і я міг підтвердити слова старого іспанського географа, що жителі острова Тамбукту справді гостинні.

II

Наступного дня я знову пішов до своєї хатини і, напившись кокосового молока, сів на нарах спочити. Як приємно вдихати на повні груди свіже повітря! Весело накочувалися на берег невеликі хвильки, на яких тремтіли золотаві промені ранкового сонця. З лісу долинав різноголосий пташиний спів. Стежкою пройшло кілька жінок і дітей, – певно, на роботу. За ними крокувало двоє озброєних чоловіків. Трохи згодом з'явився Амбо, син вождя. Він хотів піти разом зі мною на полювання, але я не взяв з собою рушниці, а стрілою все одно б нічого не вбив. Я поцікавився, чому на городи ходять з жінками і чоловіки, які нічого не роблять. Чи, може, вони охороняють жінок? Від кого?

– Від біляра бома, – сказав Амбо й розповів, як кілька місяців тому чоловіки з того племені напали під час роботи на жінок і викрали одну дівчину.

– І убили її?

– Ні, – хитнув головою Амбо. – Навіщо б вони її вбивали! Хтось із них одружився з нею.

Я згадав, що й Гахар якось розповідав мені, що плем'я бома часом викрадає жінок і дівчат з племені занго. Викраденим інколи щастило втекти додому, але деякі залишалися там назавжди, не бажаючи повернутися до свого племені.

– Значить, їм до вподоби люди з ворожого племені, – зауважив я.

– Так, – погодився Амбо, – забувають свій рід. Нехороші жінки.

– А ваші чоловіки викрадають дівчат у племені бома? – запитав я.

– Буває й таке, – посміхнувся хлопець. Виявляється, що головна причина ворожнечі двох

племен – взаємна крадіжка жінок.

Мені не хотілося розмовляти про ворожнечу, і я запитав хлопця, хто головніший: Боамбо чи Арикі.

– Боамбо головніший тана, – відповів юнак.

І він пояснив мені, яку роль виконує тана, вождь племені. Коли плем'я виходить на полювання на «кро-кро» (на диких биків) або на «дама» (на диких свиней), Боамбо визначає, в якому місці підпалити високу траву аланг-аланг, які стежки перегородити і де викопати пастки для кро-кро. Якщо хтось не виконує його наказів, тана може відібрати в нього зброю й позбавити права участі в полюванні. Серед тубільців це вважається найтяжчою карою. Тана Боамбо відкриває велике полювання промовою перед мисливцями, а після закінчення – ділить між учасниками здобич. Він розв'язує суперечки між двома селищами, якщо ренгаті (вожді сіл) не можуть цього зробити самі. Крім того, тана Боамбо, як головний вождь племені, під час війни стає полководцем.

– А Арикі? – поцікавився я. – Він хіба не тана?

– Ні, Арикі не тана. Арикі – рапуо, пуї-рара пуя.

– А що це значить?

Виявилось, що «пуї-рара» – це керівник урочистої церемонії в день свята ідола племені. Під час цього найбільшого свята збирається все плем'я. Крім того, Арикі виконує в цей день «танець семи поясів». Свято триває три дні й три ночі. В ньому беруть участь і чоловіки, й жінки. За ці три дні всі повнолітні дівчата виходять заміж.

– А з чого зроблений Дао?

– З дерева. Завбільшки він такий, як дитина, але обличчя в нього, як у старика.

Гахар теж розповідав мені про ідола, зробленого з дерева. Стоїть він у спеціальній хатині, де горить «вічний вогонь». А де знаходиться ця хатина – я й досі не знав.

– А чому люди бояться Арикі? – запитав я. Амбо нахмурився.

– Тому що Арикі знає таємницю смерті.

– Смерті? – засміявся я. – Що, він, може, вмирав уже, тому знає таємницю смерті?

– Арикі не вмирав, але він все знає. Кажуть, він уміє вгадувати думки людей.

– Вгадувати думки людей?

– Так, він сам говорив. У Арикі є таке біле листя, яке йому все розповідає.

Я здивувався: що то за біле листя? Листя рослин буває зелене, жовте, навіть червоне – тільки не біле.

– Арикі має біле листя, – повторив Амбо. – Воно йому все розповідає: коли йтиме дощ, коли буде буря, як уродять кокосові горіхи, ямс, таро, пая… Розповідає й про те, де є риба у Великій воді. Показує, коли буде арамру. Якщо хто замишляє щось погане проти Арикі, біле листя теж розкаже йому…

– І люди вірять йому?

– Вірять, – кивнув головою Амбо.

– А ти? Віриш?

Подумавши трохи, Амбо невпевненим тихим голосом відповів:

Не знаю…

Я запитав, чи хто-небудь бачив це біле листя. Амбо відповів, що Арикі показував його тані Боамбо.

– Ходімо до Боамбо, – запропонував я.

Ми пішли стежкою через ліс і незабаром були вже в селищі.

Боамбо, вмостившись у холодку на нарах, робив собі новий спис.

Тубільці надзвичайно наполегливі. Адже для того, щоб вимережити на списі черепашковою стулкою, кремінчиком або уламком обсидіана такі замислуваті узори, треба мати багато терпіння. А у декого з мисливців увесь спис був оздоблений складною мережкою.

Я запитав у Боамбо, що йому відомо про біле листя Арикі. Вождь здивувався. Хто сказав мені про існування білого листя? Амбо? Вірно, таке листя е. Воно м'яке, дуже тонке, чотирикутне й притиснуте з обох боків чимось твердим і чорним. Із слів Боамбо я зрозумів, що біле листя – це не що інше, як звичайна книга. Але ж неймовірно! Звідки на острові може взятись книга?

– А хто дав Арикі біле листя? – запитав я.

– Дао.

– Дао? Так Дао ж не людина, як він може дати жерцеві що-небудь?

– Не знаю, – знизав плечима Боамбо. – Арикі каже, що Дао дав йому біле листя.

– А ти сам бачив це листя?

– Бачив, один тільки раз. Під час великого полювання ми забили десять кро-кро. Арикі зажадав усі десять шкур для себе. Я відмовив йому. Тоді він страшенно розлютився, витяг біле листя, розгорнув його і почав щось бурмотіти. «Що ти робиш?» – запитав я. – «Молю Дао, щоб послав мор на всі кро-кро!»– відповів Арикі. Я зупинив його й сказав: «Не роби цього, краще забирай усі шкури».