Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

– Ні.

– А чия? – витріщився на мене капітан. – Може, Сміта?

– Не знаю.

Капітан послав ординарця за Смітом. За хвилину той з'явився блідий, виснажений…

– Ваша? – запитав його капітан і вказав на касетку.

Сміт здригнувся і ще дужче зблід.

– Ясно! – сказав Сігеміцу. – Дайте мені ключ!

Сміт трохи помовчав, потім різко заявив:

– Не дам!

Капітан викликав ординарця і наказав йому обшукати кишені плантатора. Трохи згодом солдат подав капітанові ключ від касетки.

– О'кей! – радісно вигукнув капітан і наказав нам вийти.

– Мародер! Пограбував мене серед білого дня! – обурювався Сміт, коли ми йшли на кухню. – Це не офіцер! Цей капітан – справжня потвора.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Несподіваний напад. Смерть капітана Сігеміцу. Під прапором «свободи» і «демократії». Зустріч з американським контр-адміралом. Я знову в ролі посередника. Зустріч біля Скелі Вітрів. Зінга повертається до своїх.

І

Наступного дня, на світанку, коли всі ще спали, поблизу пролунав оглушливий гуркіт. Підлога, на якій я спав, задвигтіла. Підводний човен захитався, мов під час сильної бурі. На палубі було чути крики, тупотіння ніг, уривчасті команди. Ще сонні, матроси поспішали зайняти місця біля двох гармат, а капітан Сігеміцу – босий, в розстебнутому кітелі, простоволосий – направив бінокль на захід, де виднілися два бойових кораблі. Пролунав новий постріл, і за мить поблизу підводного човна вибухнув другий снаряд. Величезний стовп води, ніби викинутий вулканом, залив палубу. Капітан підбіг до гармати, сам навів її і дав команду. Обидва стволи вивергнули вогонь. Сильний гуркіт оглушив мене, а за якусь мить біля кораблів, що виднілись оддалік, піднялися два водяних стовпи. Навколо підводного човна почали, мов град, сипатися снаряди. Залізні осколки свистіли і з тупим брязкотом вдарялися об корпус. Вода навколо закипіла, і високі хвилі загойдали човен. Капітан Сігеміцу кричав щось матросам, але вибухи снарядів і стрільба гармат заглушили його голос. Тепер він мав вигляд маленького безпорадного хлопчика.

Раптом підводний човен підскочив, немов підкинутий велетенською силою, накренився на лівий бік і почав повільно тонути. Внизу, в приміщеннях, почувся сильний шум, ніби туди прорвалася бурхлива ріка. На палубі зчинилася справжня паніка. Матроси залишили гармати і кинулися до гумових човнів, а капітан бігав слідом за ними з пістолетом у руці і щось кричав. У цю мить осколок снаряда вдарив його в груди, і він упав ниць на палубу.

Матроси спустили гумові човни й кинулися до трапа рятуватися.

Я спустився залізними сходами в коридор. Вода там сягала вже до колін. Забіг у кухню – там нікого не було. Я схопив сокиру, якою повар розрубував м'ясо, і кинувся назад затопленим коридором до камери, в якій була замкнена Зінга. Кількома ударами я розбив двері. Побачивши мене, Зінга кинулась назустріч.

– Андо! Гинемо! Андо!

– Біжімо! – крикнув я і потягнув її за руку.

Ми вибігли на палубу. Японці вже повскакували в човен і швидко гребли до берега. Сміт, перехилившись через борт, одчайдушно махав руками і благав узяти його в човен, але ніхто на нього не звертав уваги. Підводний човен вже до половини затонув. Ще кілька хвилин, і він піде на дно разом з нами. Треба було поспішати. Раптом я згадав про щоденник Магеллана. Він, мабуть, був у каюті капітана Сігеміцу. Піти його забрати? До дідька! За кілька хвилин він буд» на дні разом з підводним човном. Шкода, звичайно… Але нічого не зробиш. Життя мені дорожче за щоденник Магеллана.

Із кубрика вийшов Стерн із рятувальним поясом на грудях. Побачивши нас, він тривожно закричав:

– Ви ще тут, а я вас скрізь шукав! Біжімо! Рятуймося!

Обидва кораблі підійшли досить близько, і ми ясно бачили їхні прапори.

– Американський! – закричав Сміт. – Он вони спускають човни! Зараз вони нас врятують! – І, замахавши руками американським морякам, він закричав: – Сюди! Сюди! – Потім повернувся до нас і сказав, задихаючись від радості: – Бачили? Це не японці. Справжні лицарі! Зараз вони нас врятують!

Але американці, зробивши півколо біля кораблів, попрямували до берега слідом за японцями.

Наш підводний човен швидко занурювався у воду. Пробоїна від снаряда була чимала, і ми чули, як шуміла і клекотала вода в приміщенні під палубою. Сміт знову впав у відчай. Виявилося, що він погано плаває, а до берега було не менш двох кілометрів. Тільки вправний плавець міг пропливти таку відстань. До того ще й хвилі були досить великі. Стерн надів рятувальний пояс на груди плантатора, але той все одно боявся плигати в воду.

– Потону, Стерн! – вагався він.

Стерн силоміць штовхнув його в воду і плигнув слідом за ним без рятувального пояса. Сміт старанно молотив по воді руками й ногами (а саме цього і не слід було робити) і тому ледве тримався на поверхні. Стерн допомагав йому, і обидва повільно пливли до берега. Ми із Зінгою теж кинулись у воду і попливли слідом за ними. На підводному човні залишився тільки один чоловік – капітан Сігеміцу. Він лежав ниць на палубі, ніби для того, щоб не бачити, як солдати імператора-сонця тікали на човнах, збожеволівши від страху.

Сміт завдав нам багато клопоту. Ми із Стерном допомагали йому, підбадьорювали, і він справді робив великі зусилля, щоб пливти, але це йому погано вдавалося. Коли ми були вже біля берега, там саме зав'язалася коротка, але жорстока перестрілка між японськими і американськими матросами. Ми чули, як строчили автомати і вибухали снаряди, потім побачили, як японці підняли білий прапор, і стрілянина вщухла. Від «нашого» підводного човна не лишилося й сліду, він потонув, а другий японський підводний човен здався – на ньому майорів білий прапор.

Тільки після того, як все затихло, до нас наблизився невеликий американський моторний човен з офіцером і двома матросами. Хоч ми й були біля самого берега, але все ж повлазили в нього. Сміт кинувся до офіцера і нервово заговорив, задихаючись від утоми:

– Дякую вам, сер! Ви врятували мені життя! Ніколи не забуду цього! Дайте мені вашу адресу, я вам віддячу. Я англієць, член Палати громад…

– Я виконав свій обов'язок, і нічого більше, – відповів офіцер.

Він здавався скромною і порядною людиною. Голубі очі дивилися бадьоро й весело, хоч луна від стрілянини ще віддавалась у вухах.

– Відвезіть нас до вашого начальника, – попросив Сміт. – Я хочу говорити з ним.

Молодий офіцер кивнув головою, і моторний човен попрямував до флагманського корабля.

II

Через кілька хвилин ми піднімалися по трапу американського військового корабля. Тут офіцер нашвидку розпитав, як ми потрапили на острів, потім зник кудись, а коли повернувся, урочисто повідомив, що сам контр-адмірал зажадав говорити з нами. Він повів нас у приміщення на кораблі, а Зінга залишилася на палубі, привертаючи до себе цікаві погляди моряків.

Контр-адмірал чекав нас у салоні корабля. Він був високий на зріст, худий, з посивілим волоссям, з добре виголеним обличчям. Офіцер, мабуть, доповів йому про члена Палати громад, бо коли ми ввійшли, контр-адмірал подав руку Сміту, а нам тільки кивнув головою. Потім сів на диван, схрестив довгі ноги і посадив плантатора біля себе, а нас з капітаном запросив сісти на сусідньому дивані.

Спочатку він розмовляв тільки з Смітом. Плантатор ще раз повторив все те, що говорив про себе молодому офіцерові. Потім сказав кілька слів і про нас із Стерном. Контр-адмірал вислухав його мовчки, втупившись у свою сигарету.

– А яке військо мають тубільці? – несподівано запитав він.

– Не знаю, – відповів Сміт.

– А зброя в них є?

– Десять рушниць, – сказав Сміт, поглянувши на мене якось особливо.

– Всього десять рушниць? А що являє собою їхній військовий начальник?

Сміт скривився:

– Уперта людина. Він завдав досить багато неприємностей японцям. І це тільки з десятком рушниць і своїми стрілами та списами – просто дивно!.. Між іншим, стріли в них отруєні, це треба мати на увазі…

– Проте ви мені не сказали, скільки в них стрільців? – запитав його контр-адмірал.

Сміт опустив голову – йому було незручно.

– Не знаю, – відповів він. – Це тільки містер Антон може вам сказати. Я мало знаю плем'я і не міг вивчити їхньої мови. Те ж я можу сказати і про мого капітана. Чи не так, Стерн? Ви цікавилися лише полюванням на фазанів. А містер Антон добре знає тубільців. Він ходив в інші селища на острові і може сказати все, що вас цікавить. Крім того, він приятель вождя і має на нього великий вплив.

Тільки тепер контр-адмірал вперше глянув на мене, і коли наші погляди зустрілися, він сказав:

– Ваша країна веде війну з нами. Ваш уряд виявив нечувану зухвалість, оголосивши війну Сполученим Штатам і Англії. Що ви скажете на це?

– Що я можу сказати? – знизав я плечима. – Що правда, то правда. Наша країна окупована Німеччиною. Кобург продав її Гітлерові, а Гітлер наставив уряд, який йому потрібний. Але наш народ не визнає його і бореться з ним. Я теж брав участь у боротьбі і змушений був утекти, щоб врятувати життя.

Контр-адмірал кивнув головою і примружив очі. Певно, він був задоволений з моєї відповіді. Трохи подумавши, він сказав:

– В такому разі, якщо не заперечуєте, я вважатиму вас союзником нашої країни.

Слово «союзник» примусило мене здригнутися. Я відверто сказав контр-адміралові, що і японський капітан спочатку називав. мене союзником, а потім послав на кухню на «почесну» роботу – чистити картоплю.

– За віщо?

– За те, що не виконав своїх обов'язків союзника. Капітан хотів, щоб я умовив вождя племені скласти зброю, а я йому порадив навпаки: чинити опір.

– Чому? – контр-адмірал якось дивно глянув на мене.

– Бо вважав, що перемога японців принесла б рабство для племені. Крім того, капітан сказав мені, що його мета – перетворити острів на військову базу і звідси нападати на американські кораблі, які везуть зброю для Радянського Союзу. Це ще більше зобов'язало мене перешкоджати японцям.

– Вірно! – схвально кивнув головою контр-адмірал. – А як ви поведетесь, якщо я вас пошлю до вождя?

– А це залежить від того, які ваші наміри щодо племені…

– Ми нащадки Лінкольна і Гладстона, – урочисто заявив контр-адмірал. – На моїх кораблях майорить прапор свободи і демократії. Ви мусите це пояснити племені і його вождеві. Перш ніж прибути сюди, я пройшов сотні миль, переслідуючи два німецьких підводних човни. Їх було чотири, і вони переховувались у затоні Ангра-Пекен. Два я знищив там, а два прошмигнули під носом англійських гармат на Хуанових островах. [25]25
  Хуанові острови– англійські острови, розташовані поблизу затоки Ангра-Пекен, в Південно-Західній Африці.


[Закрыть]Сер, – обернувся він до плантатора, – правду кажучи, я дуже незадоволений комендантом англійської фортеці.

– Про яку фортецю йде мова? – не зрозумів Сміт.

– Та я ж вам кажу про фортецю на Хуанових островах. Вони лежать точно проти входу в затоку Ангра-Пекен. Німецькі підводні човни тікали під самою фортецею, але ваш комендант не зробив жодного пострілу.

– Невже? – щиро здивувався Сміт.

– Я послав свого ад'ютанта до коменданта з протестом. І знаєте, що він відповів? Заявив, що дістав розпорядження не турбувати німецьку базу в Ангра-Пекені.

– Розпорядження? Від кого?

– Від вашого уряду, – відповів контр-адмірал. Сміт підвівся в кріслі і знову сів. Він почував себе ніяково.

– Я гадав, що наші кораблі давно захопили Ангра-Пекен, – тихо мовив він. – Я думав, що німецька колонія в Африці давно вже не німецька.

– Вона все ще німецька, – сказав контр-адмірал, – і найбільш дивує те, що німецькі підводні човни заходять і виходять із затоки з мовчазної згоди англійського коменданта.

– Але ж це зрада, сер! – вигукнув Сміт. – Ви мусите повідомити наш уряд…

– Уряд Англії все знає, – сказав контр-адмірал. – Я повідомив наше міністерство, і воно вдалося до певних заходів, повідомило особисто Черчілля, але й після цього становище не змінилося. Коменданта досі не замінили, а його гармати мовчать, як і раніше. Ангра-Пекен лишається німецькою базою, незважаючи на те, що в першу-ліпшу хвилину може стати англійською, причому без особливих жертв і зусиль.

Я пригадав історію Ангра-Пекена. Понад шістдесят років тому німецький торговець Ліндерец закупив у тубільців землі вздовж затоки Ангра-Пекен за двісті рушниць і дві тисячі марок. Ці землі послужили точкою опори німецької колоніальної політики в Африці. Вже через кілька років Німеччина володіла всіма землями далеко на північ від Ангра-Пекена і всім узбережжям аж до річки Оран. Одна частина місцевого населення була підкорена, інша – знищена. На його кістках Німецька імперія заснувала свою колонію – Німецьку Південно-Західну Африку. Тільки тоді англійці зрозуміли, які багатства проспали. Вони поспішили захопити пустинні острови, розташовані проти Ангра-Пекена, і збудували на них фортецю. І ось тепер німецькі підводні човни вільно входили й виходили з затоки Ангра-Пекен під жерлами англійських гармат, не зустрічаючи опору. Це справді було дивно. [26]26
  Таємницю Ангра-Пекена було розкрито тільки наприкінці війни. Метою німецьких підводних човнів було перешкоджати американським транспортним кораблям перевозити зброю до Персидської затоки. Частина цієї зброї йшла в Радянський Союз, а більша частина залишалася в Персії. Англійці вважали, що Сполучені Штати загрожують їхнім інтересам у Персії, і вирішили стати їм на перешкоді, давши «свободу дії» німецьким підводним човнам, з умовою, що вони не нападатимуть на англійські кораблі, а тільки на американські. Ця таємна угода між дипломатами Черчілля і Гітлера була спрямована не стільки проти інтересів Сполучених Штатів Америки, скільки проти Радянського Союзу.


[Закрыть]

– Те, що відбувається у Ангра-Пекені – містерія, – вів далі контр-адмірал. – Але настане час, і її буде розкрито, а винних засуджено історією. А втім, досить про це говорити… – і, звернувшись до мене, сказав: – Все-таки ви мені не відповіли, чи згодні ви вести переговори з вождем племені від мого імені?

– Так, сер.

– Дякую. Чи можете ви зараз піти до нього?

– Так, сер.

– Дякую. Скажіть йому, що плем'я може спокійно повернутися до своїх домівок. Я гарантую життя і цілість майна тубільців. Ви мене розумієте?

– Дуже добре, сер.

– Скажіть йому також, що я хочу говорити особисто з ним і запрошую його на корабель як гостя.

– Навряд чи він прийде.

– Чому?

– Побоїться.

– Побоїться? Після того, як я дам слово, що він буде моїм гостем?

– Так.

– Ото вони такі недовірливі, ці дикуни?'

– Навпаки, вони були дуже довірливі, але після того, як японці напали на них…

– Розумію, – перебив мене контр-адмірал. – Але ви поясніть вождеві, що японці – й наші вороги. Скажіть, що я їх переміг і зараз вони мої полонені. Скажіть йому й те, що я звільнив острів від японських загарбників, і всі тубільці тепер під захистом американського прапора, на якому написано «Свобода і демократія». Ви мене розумієте?

– Я вас розумію, сер, але вождь вас не зрозуміє. Він навряд чи зможе відрізнити японський фашизм від американської демократії.

– Невже він такий дурний?

– Не те щоб дурний… Навпаки, він од природи розумний чоловік. Але тут немає політичного суспільства, і такі слова, як фашизм, демократія незрозумілі для племені. В їхній мові немає таких слів. В оцінці людей у них є лише два поняття: добрий чоловік і поганий чоловік.

– Чудесно! – вигукнув контр-адмірал. – Скажіть вождю, що я добрий чоловік, його приятель і захисник. Він же зрозуміє це?

– Так, він-то зрозуміє, а от чи повірить?

– А чому ж ні? – запитав контр-адмірал трохи непевним голосом.

– Тому що плем'я надто багато потерпіло від японців…

– Знову ці японці! – поморщився контр-адмірал. – Я ж вам сказав, щоб ви пояснили вождеві, що ми вороги японців і будемо їх бити скрізь, де знайдемо. Ми боронитимемо плем'я від усіх і всіляких ворогів. Будемо його оборонцями, – розумієте?

– Розумію, сер. Ну, а якщо вождь скаже, що вони не мають потреби в оборонцях?

– Він не може цього сказати! – підвищив тон контр-адмірал. – Острів був окупований японцями, і я його звільнив. Закликаю всіх жителів повернутися до домівок і зайнятися мирною працею. І якщо японці знову спробують напасти на острів, то матимуть справу зі мною. Поясніть вождеві, що для його племені в тисячу разів краще стати союзником Сполучених Штатів Америки, ніж рабами японців. Скажіть йому, що мій уряд укладе з ним угоду про захист і допомогу. Сподіваюсь, він буде задоволений цією пропозицією. Отож, не гаймо часу. Коли ви можете зустрітися з ним?

– Сьогодні ж.

– Хіба він так близько?

– Так, він не дуже далеко звідси.

Контр-адмірал заплющив очі, трохи помовчав і сказав:

– Гаразд… Не забудьте запросити його на корабель. Я хочу говорити з ним особисто.

– Зрозуміло, сер, – ввічливо сказав я, встаючи. – Я передам вождеві все, що ви мені сказали. Але… у мене є до вас прохання. Дозвольте відвезти його дочку…

– Чию дочку? – здивовано запитав контр-адмірал.

– Дочку вождя. Вона була в полоні у японців і приїхала з нами на ваш корабель. Зараз вона чекає нагорі, на палубі.

– Як можна! – вигукнув контр-адмірал і, обернувшись до ад'ютанта, який стояв біля дверей, суворо спитав: – Чому ви мені не сказали про це, Чарлі? Дочка вождя! Зараз же приведіть її сюди!

Ад'ютант вискочив із салону і незабаром повернувся разом із Зінгою. Вона боязко увійшла, озираючись на всі боки. В її очах світилися страх і подив. Ще в моторному човні я встиг пояснити їй, що пакегі перемогли жовтих дияволів. Вона зрозуміла, що корабель, на який ми їдемо, належить переможцям, і коли ми зійшли на палубу, вона спитала мене, чи пакегі кращі від жовтих дияволів, чи вони теж замкнуть її, як ті, в якусь темну нору. Я заспокоїв її, запевнивши, що пакегі звільнять її і вона повернеться до своїх. Тепер Зінга стояла перед контр-адміралом і ніяково переступала з ноги на ногу.

Контр-адмірал встав і, наблизившись до неї, сказав з легким поклоном:

– Вітаю вас із свободою, міс… Прошу вас почувати себе на моєму кораблі як дома. Перекладіть їй це, сер, – повернувся він до мене.

Я сказав дівчині:

– Цей чоловік – каліман біля (великий чоловік), тана пакегі. Він каже, що його великий човен – твій і все на ньому – твоє.

– Я хочу додому, – тихо мовила Зінга.

Я передав контр-адміралові її бажання. Він примружив очі й сказав:

– О, нема нічого легшого! Але звичай гостинності не дозволяє мені відпустити її одразу. Перш ніж поїхати, вона мусить поїсти й відпочити. Я накажу надати їй окрему каюту.

– Навіщо вам турбуватися, сер? – сказав я. – Дочка вождя хоче зараз же їхати. Якщо ви їй дозволите поїхати зі мною, за дві-три години вона буде у своїх.

Але контр-адмірал не погодився. Він заявив, що особисто передасть Зінгу її батькові і нізащо на світі не позбавить себе цієї приємності…

III

І ось я знову в джунглях. Іду тією самою стежкою, всіяною численними видимими й невидимими перешкодами, а дерева тихо шелестять, і над головою висять густі хмари ліан, які закривають сонце і не пропускають денного світла. Скільки небезпек таїться в цій півтемряві! Один неуважний рух, один необережний крок – і вилетить отруйна стріла…)Я зупинивсь і оглядівся – ніяких слідів живої людини. Крикнув – ніхто не відповів. Я сів на стежці й замислився. Що мені робити? Без провідника я не наважувався йти далі. Я вдивлявся у гілля дерев, сподіваючись побачити замаскованого стрільця, але там нікого не було. Ліс ніби вимер. Навіть мавп не видно і не чути вереску папуг. Так, ніби все втекло далеко в неприступні джунглі.

– Комунатуа! – закричав я. – Тут ваш лапао! Ідіть сюди! Відведіть мене до тани Боамбо!

– Ми тут! – несподівано озвався хтось, і в ту ж мить із гущавини за два кроки від мене показалася розкуйовджена голова.

Через годину ми були в таборі стрільців. Він був на тому ж місці, на якому я залишив його останнім разом.

– Де Зінга? – були перші слова Боамбо.

– Зінга в надійному місці, – заспокоїв я його. – Незабаром вона буде тут, і жовті дияволи ніколи більше її не захоплять.

Я пояснив йому, що на двох великих човнах прибули добрі пакегі і вигнали жовтих дияволів з острова.

Боамбо мовчки вислухав мене. Коли я закінчив, він запитав:

– Раз пакегі гарні, чому вони не відпустили додому Зінгу?

– Проводир гарних пакегі сказав: "Нехай тана Боамбо приїде до мене на велику пірогу і сам візьме свою дочку".

– Нога тана Боамбо ніколи не ступить на велику пірогу! – заявив вождь.

Я спробував його переконати, що гарні пакегі не будуть палити хатини й убивати жителів острова. Плем'я буде жити так само вільно, як раніш. Вождь жовтих дияволів убитий, а його стріли в полону в гарних пакегі… Зараз уже ніхто не буде пускати блискавок і грому в плем'я…

Боамбо похмуро сказав:

– Якщо проводир пакегі гарний, нехай звільнить Зінгу й убирається звідси. Так і скажи білому проводиреві.

Я знав, що контр-адмірал не погодиться залишити острів. Він це заявив зовсім ясно. І моє посередництво між ним і Боамбо було також даремне, як і між японським капітаном і вождем. По суті, чим американський контр-адмірал був краще капітана Сігемітцу? Правда, він не був так грубий, затримав Зінгу не як бранку, а як гостю, навіть сказав, що відведе їй окрему каюту, але це не змінювало сутності справи.

Я знову заговорив про Зінге. Боамбо повинний зробити все можливе, що б її звільнити. Усе, але не зрадництво – з цим я був цілком згодний.

Ми довго говорили з ним, будували різні плани, поки нарешті не прийшли до рішення улаштувати зустріч Боамбо з контр-адміралом вранці, на світанку, у затоці, а не на судні.

– Вранці, коли зійде сонце, – сказав Боамбо, – я буду чекати білого вождя в моїй пірозі в Скелі Вітрів. У моїй пірозі будуть двоє неозброєних веслярів. Нехай і вождь пакегі візьме із собою двох неозброєних веслярів. Я буду з ним говорити, тільки якщо він привезе мою дочку. Анге бу!

IV

Контр-адмірал потирає долонею гладко виголену щоку.

– Виходить, проводир відмовився прийняти моє запрошення?

– Він запрошує вас відвідати його, сер, – відповів я. – Ви знаходитеся в територіальних водах Тамбукту, і покладається вам першому нанести візит. По протоколу так…

– Я не дипломат, а солдат, – заперечив контр-адмірал. – Я прибув сюди звільнити острів від японців без протоколу. Проводиреві б потрібно приїхати на моє судно висловити мені подяку – кожний на його місці так би зробив. Але, здається, він невихована людина і почуття подяки не є його чеснотою. Усе-таки він повинний був би знати, що переможець має важливу перевагу: він сильніше переможеного.

Він говорив спокійно, не репетував, як капітан Сігемітцу, не підскакував на місці і не бігав нервово з кута в кут своєї каюти. Але в його спокої почувалася не шляхетність гуманної людини, а непохитна воля переможця.

– У проводиря добрі наміри, – сказав я. – Але не треба забувати, що плем'я первісне й у нього поняття про виховання і подяку різняться від наших.

– Так, це, звичайно, так, – погодився контр-адмірал. – Містер Сміт мені розповідав про плем'я. Дійсні дикуни, чи не так?

– Не зовсім, – обережно заперечив я. – Дикуни жили в печерах і вдягалися в шкіри, а жителі Тамбукту будують собі хатини, виготовляють глиняний посуд, плетуть мережі і рогожі, мають домашніх тварин, обробляють землю дерев'яними колами, тому що ще не відкрили бронзи і заліза…

– Виходить, вони дуже відстали від гомеровських греків? – запитав контр-адмірал.

– Так, вони більш відсталі. Греки у часи Гомера вміли писати і читати, мали державу і великих поетів, обробляли залізо, а плем'я занго не знає жодного з придбань людського прогресу.

– Розумію, – кивнув головою контр-адмірал. – І тільки тому прощаю їхньому проводиреві. Ви передали йому усе, що я вам сказав?

– Абсолютно все, сер.

– І що він сказав?

– Він сказав: "Якщо проводир пакегі – гарна людина, нехай звільнити мою дочку і залишить острів". Передаю вам точно його слова, сер.

– Залишити острів, за який я пролив американську кров? Цього ніколи не буде! Тамбукту важливий стратегічний пункт. Якщо я його залишу, японці негайно ж знову окупують його. Цього вождь не може збагнути…

– Так, цього він не може збагнути, – підтвердив я. – Але згодом, коли він переконається у ваших добрих намірах, він, певно, змінить свою думку.

– Ви так гадаєте?

– Сподіваюся… Особливо, якщо звільните його дочку…

– Завтра він забере її, – сказав контр-адмірал і, погасивши сигару, встав. – Мій ад'ютант зробить усе, що триба.

І справді, вранці наступного дня молодий ад'ютант викликав мене і звелів готуватися в дорогу. Вже світало. На сході небо палало багрянцем. Океан був спокійний і безмежний. Сонце ще не зійшло, але його промені заливали гірські вершини, і вони горіли в далечі, ніби охоплені полум'ям. На острові панувала тиша й спокій. Ніяких ознак страшної драми, що тільки-но минулої ночі відбувалася тут.

Ад'ютант вивів Зінгу на палубу. Побачивши мене, вона кинулася до мене і заплакала.

– О Андо! Ти живий, Андо! Зінга дуже боялася за тебе…

Бідна Зінга! За цих кілька днів вона так багато пережила, звідала стільки тривог і небезпек, а турбувалася про мене!

– Не турбуйся, – заспокоїв я її. – Зараз ми відвеземо тебе до тани Боамбо.

– Справді? – скрикнула Зінга, і очі її засяяли.

– Так, зараз поїдемо на острів. Он пакегі спускають човен, який одвезе нас до Скелі Вітрів. Там нас чекає тана Боамбо.

– О, яка я рада, Андо!

– Де ти спала? – запитав я її.

– Я не спала, Андо… Не могла заснути всю ніч…

– Чому?

– Тому що мені було страшно. Пакегі замкнули мене в маленькій хатині. О, які там є речі, Андо! Дуже м'яке ліжко і велике дзеркало, м'яка сура і багато інших речей… Я лягла на землю, але щось гуділо і стукало піді мною. Я цілу ніч не змикала очей.

Виявилось, що контр-адмірал виконав свою обіцянку. Він дав дівчині окрему каюту, застелену килимом, з м'яким ліжком. Вона не посміла доторкнутися до ліжка і лягла на підлозі на килимі, але тут її лякав шум машин…

– Коли повернешся до своїх, виспишся, – сказав я їй.

О, звичайно, вона виспиться!.. Постеле суру на м'якій траві на галявині і спатиме, спатиме… Мати зварить батати або таро, Зінга добре наїсться і знову спатиме, спатиме…

– Прошу в човен! – ввічливо запросив нас ад'ютант

– Хіба не будемо чекати контр-адмірала? – питав я.

– О ні! Він не поїде.

– Чому?

– Мені незручно його питати, – посміхнувся ад'ютант, і в голосі його забриніла іронія.

– Але він казав мені вчора, що хоче говорити з вождем особисто.

– Так, якби вождь приїхав на корабель. Хіба ви думаєте, що гора повинна йти до миші?

– Мушу визнати, ви маєте почуття гумору.

– Я із Нового Орлеана, сер. Ви, мабуть, чули про таке місто?

Я не лише чув, але й читав про це південноамериканське місто, розташоване поблизу Мексиканської затоки, на березі річки Міссісіпі. Ще з часів свого заснування в 1717 році воно славилось як «веселе місто» – місто торговців, фабрикантів, авантюристів, шулерів, апашів та різних рецидивістів, які збиралися там не тільки з усіх кінців Луїзіани, але й з усіх континентів. Це строкате зборище людей відбилось і на характері міста, і на характері його жителів. Наприклад, нащадки англійців і янкі [27]27
  Янкі– американці.


[Закрыть]– люди діла й долара, а нащадки французів, так звані креоли, – безтурботні й веселі люди. Певно, ад'ютант був саме нащадком креолів, яі переселилися два століття тому в Америку, приваблені «золотою лихоманкою».

Коли ми наблизилися до Скелі Вітрів, од берега відійшов невеликий човен з трьома тубільцями і поплив до нас. Я здалеку впізнав Боамбо – він стояв у човні, а двоє інших веслували.

– Оце і є вождь? – спитав молодий ад'ютант. – Досить солідна фігура. А зустріч з ним безпечна? Не наниже він мене на свого списа?

– Ні, він хороша й миролюбна людина, – відповів я. – До того ж ми умовились не брати зброї на цю зустріч.

Ад'ютант подивився на три рушниці, що лежали на дні моторного човна, і посміхнувся. Я нічого йому не сказав.

Човни стрілися й зупинилися один проти одного. Ад'ютант віддав честь вождю. Боамбо злегка кивнув головою.

– Скажіть йому, що він справляє добре враження, – звернувся до мене ад'ютант.

Коли я переклав його слова, вождь знову кивнув головою.

– Скажіть, що ми перемогли його ворогів і звільнили острів від самураїв. Тубільці можуть тепер повернутися до своїх домівок.

– Нана, дуже добре, – сказав Боамбо.

– Скажіть йому, що ми звільнили з полону його дочку і зараз вона перейде в його човен.

– Нана, – знову кивнув головою Боамбо.

– Чи задоволений вождь? – спитав ад'ютант.

– Боамбо буде задоволений, коли пакегі заберуться геть звідси, – відповів вождь.

– Що він каже? – запитав мене ад'ютант, бачачи, що я не відразу перекладаю.

Про те, щоб пакегі йшли звідси, я промовчав, бо Зінга все ще була в моторному човні ад'ютанта.

– Каже, що задоволений…

– Його дочка може перейти до батька, – сказав молодий лейтенант, і голос його прозвучав якось урочисто. З усього було видно, що радість Зінги й Боамбо йому була не байдужа.

Я сказав, щоб Зінга перейшла до батькового човна. Не встиг я подати їй руку, щоб допомогти, як Зінга, ставши на борт, зробила спритний стрибок і опинилася в маленькому човні тани Боамбо, ледве не перекинувши його.

Я полегшено зітхнув. Збулося! Настав кінець гірким приниженням і стражданням Зінги. Вона була вільна. Контр-адмірал додержав слова і повернув її батькові. За кілька годин вона буде в таборі. Як зрадіє стара Дугао! Боамбо теж радий – це видно по його очах, в яких світиться тепла волога батьківської любові. Але обличчя його суворе, як і раніше.

– Спитай його, – сказав ад'ютант, – чи згоден він стати нашим союзником?

Боамбо різко відмовився. Він знову заявив, що бажає лише одного: щоб пакегі якомога швидше залишили острів.

– Моя місія закінчена, – сказав ад'ютант. – Якщо вам немає чого сказати вождеві, ми можемо повертатися.

Що мені говорити йому? Ми сказали все один одному ще вчора. Тоді Зінга була полонянкою білого вождя – Боамбо це дуже добре знав і, хоч ризикував ніколи більше не побачити дочки, все-таки не вагаючись заявив, що американці мусять залишити острів. Зараз, коли Зінга була в його човні, він не мав причин міняти своє рішення. Це було цілком ясно.

– Андо з нами поїде чи повернеться до пакегі? – спитав мене Боамбо, коли його гребці взялися за весла, готові повернути до берега.

– Повернуся до пакегі, – відповів я.

– Їдьмо з нами, Андо! – тихо промовила Зінга. В її голосі було чути і прохання, і страх.

– Я пізніше приїду, – пообіцяв я.

– Андо поїде з пакегі, – сказав Боамбо. – Він повернеться в свою країну.

Я пояснив йому, що ці пакегі не з моєї країни, і я не знаю, чи візьмуть вони мене на свої великі човни.

– А ти повернися в селище, тана Боамбо, – порадив я. – Хай всі повертаються. Побудуйте собі нові хатини. Я попрошу вождя пакегі допомогти вам. Сподіваюся, що він погодиться.

– Я подумаю, – відповів він. – Велика рада вирішить.

Я попрощався з Боамбо і Зінгою, ад'ютант віддав їм честь, і моторний човен рушив назад.

Сонце тільки-но зійшло, а над притихлою широчінню океану вже стояла страшенна спека. Між кораблями й берегом снували човни, навантажені амуніцією. Американці поспішали закінчити укріплення, розпочаті японцями. Але зараз на будівництві не видно було жодного тубільця: під час короткого, але жорстокого артилерійського двобою між американськими кораблями і японськими підводними човнами японцям було не до тубільців, і вони повтікали в джунглі до своїх. Зараз японці будували укріплення, але не для себе, а для американців. І я питав себе: як контр-адмірал переконає тубільців, що ці укріплення будують для їхньої користі? Правда, контр-адмірал хоче грати роль визволителя. Він визволив Зінгу з полону, звільнив плем'я від японців і поблажливо пропонує Боамбо договір про захист і допомогу. Але це ще нічого не значить. Саме за допомогою таких договорів у минулому Англія, Франція і Бельгія захопили половину африканського континенту, а Америка захопила багато островів у Тихому океані. Насамперед завойовники укладали договори «про захист і допомогу» з вождями окремих племен, потім розпалювали ворожнечу між тими племенами і, кінець кінцем, підкоряли їх під виглядом оборони. Так що цей спосіб поневолення не був винаходом американського контр-адмірала. Він хотів бути оборонцем тубільців, а ті жадали лише одного: якнайшвидше позбутися свого оборонця.