Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Цікавість Гахара. Удаване примирення з головним жерцем. Крокодил у малій затоці. Тривоги Боамбо. Арикі знову на сцені. Крокодилові потрібна жертва. Поради Сміта. Банда головного жерця. Тривоги Зінги. Як можна вбити крокодила ножем.

І

Після смерті дружини Гахар ще дужче прив'язався до двох своїх онуків і тільки ввечері розлучався з ними, ідучи спати в свою хатину. Він часто водив їх до малої затоки, там діти купались і гралися, а він наглядав за ними, замислений і сумний. Оскільки затока була і моїм улюбленим місцем відпочинку, то ми часто зустрічалися там із стариком і довго розмовляли про життя і смерть.

Одного ранку він прийшов, коли я саме викупавсь і збирався йти, доки сонце не дуже припікало.

– Іди сюди, – сказав Гахар і сів у холодку під віковим деревом.

Настав час припливу, вода заливала частину піщаного берега і хлюпотіла біля наших ніг. Гахар заговорив про великий землетрус, який багато років тому зруйнував усі хатини на острові. Гора вкрилася димом, що його вивергав вулкан; набігла величезна хвиля, заввишки з дерево, під яким ми сиділи, і залила берег. Багато людей загинуло – одні потонули, інші були знайдені мертвими в зруйнованих хатинах. Тоді Гахарові було років десять. Він пам'ятає сильний гул, чорний дим і червоні язики полум'я, що виривалися з жерла вулкана. Гори тряслись аж до підошов, земля підскакувала і підкидала людей угору, як пір'їнки, вони падали покалічені і вмирали, придавлені поваленими деревами, а земля все двигтіла… І я зрозумів, чому люди так бояться землетрусу і чому Арикі так часто питав мене, чи можу я викликати арамру.

Онуки старого Гахара бавилися в теплій воді. Старший хлопчик, Акгахар, заліз по пояс у воду і шукав рибу, щоб наштрикнути на свого тонкого списа, а його молодший братик лежав горілиць на березі, бовтаючи ногами в воді.

Сонце тільки-но з'явилося над обрієм. Від океану повівало приємною прохолодою. На чистому голубому небі не було ні хмаринки. У повітрі літали великі й малі пташки. Висока вершина гори вимальовувалась на далекім обрії, мов величезна піраміда. Навколо було тихо й спокійно. Яскраво-зелене листя прибережних пальм звисало важко й нерухомо.

Раптом маленький Акгахар почав кричати від радості. Ми оглянулись і побачили, що він тримав у руках досить велику рибу, яка звивалась, даремно намагаючись вирватися, – хлопчик міцно тримав її і не випускав. Блискуча луска риби переливалася на сонці, як срібло. Хлопчик укинув рибу в торбинку, що висіла в нього на плечі, і ловив далі. Він вдивлявся у воду, трохи нахилившись уперед, і, коли помічав яку-небудь рибу, кидав у неї списа з назубленим, як у пилки, наконечником. Рибина, що потрапила на списа, вже не могла зірватися з наконечника. Але, щоб проколоти рибу таким списом, потрібна велика спритність і точний удар, бо риба плаває дуже швидко і не по прямій лінії. Тубільці те змалку вчаться ловити рибу таким способом і тільки після багаторічних тренувань стають добрими рибалками.

Над нами пролетіла невелика зграя папуг. Гахар простежив за ними поглядом і, коли птахи зникли за верхів'ями високих дерев, спитав мене:

– Скажи, Андо, ти можеш літати, як ті птахи?

– Ні, не можу, – відповів я, трохи збентежений цим запитанням, яке чув уже багато разів.

– А як ви потрапили сюди з місяця? – запитав мене старик.

По блиску його очей і по напруженню, з яким він чекав моєї відповіді, було видно, що це його особливо цікавить. Навіщо йому брехати? Я вже не раз казав, що ми з'явилися не з місяця, але Гахар не вірив мені. Він вважав, що тільки на «білому» місяці можуть народжуватися білі люди. Так думали всі тубільці, хоч я наполегливо пояснював їм, що країна пакегі не на місяці, а на землі.

– А далеко країна пакегі? – спитав Гахар.

– Так, досить далеко, – посміхнувся я. – За Великою водою є земля, більша від вашого острова. Там моя країна.

– А що є в твоїй країні?

– Білі люди, як я.

– А ріки є?

– Є, більші за Коломону.

– А гори є?

– І гори є вищі за ваші.

– А дерева?

– І дерева, і трава, і квіти, і птахи – все є.

– Значить, і твоя країна хороша?

– Дуже хороша, Гахаре.

– А чому ти потрапив до нас?

На це запитання мені було дуже важко відповісти, бо Гахар навряд чи зрозумів би мене. Все-таки я пояснив, чому втік із своєї країни і як потрапив на їхній острів. Він пильно дивився мені в очі і кивав головою. А коли я замовк, сказав:

– Зрозумів, усе зрозумів. Ти порушив звичаї вашого племені, і воно прогнало тебе. І в пас є такі звичаї. Коли хто-небудь тяжко провиниться, плем'я проганяє його, і ніхто не дає йому притулку. Винуватець блукає по лісах, їсть дикі плоди, і якщо де-небудь збудує собі хатину, люди руйнують її, як тільки знайдуть.

Я пояснив йому, що не я, а інші люди порушили звичаї нашого племені, але вони виявилися сильнішими за нас, і тому я вигнанець, а не вони. Гахар не міг цього зрозуміти, я ж не мав ніякої змоги розтлумачити йому, за що бореться народ моєї батьківщини, бо в мові племені немає понять «фашизм» і «класова боротьба». Тоді Гахар сказав:

– А худий пакегі з білим волоссям каже, що ви прибули з місяця…

Я й раніше помічав, що тубільці не можуть правильно вимовити прізвища Сміта і Стерна. Замість Сміт вони говорили то Шаміт, то Симіт, а найчастіше – «худий пакегі з білим волоссям», а замість Стерн – «товстий пакегі ч білим волоссям». Тільки моє ім'я вони вимовляли легко, перетворивши мене із Антона в Андо. Це ім'я схоже на їхні власні.

– Хто з вас каже неправду? – знову спитав мене Гахар. – Худий пакегі з білим волоссям чи ти?

– А ти як гадаєш, Гахаре? – в свою чергу спитав я. Він подивився на мене й сказав:

– Шаміт бреше. Шаміт – нехороша людина. Шаміт дає Арикі малоу. Арикі п'є малоу і засинає. Щодня, щовечора…

Малоу – так називав Гахар коньяк. І капітан одного разу сказав мені, що Сміт часто пригощає головного жерця коньяком. Сам Сміт випивав по одній-дві чарки, а головний жрець не знав міри, багато пив, співав пісень і танцював, після чого валився без пам'яті і хропів цілу ніч як убитий.

Я не був проти пияцтва головного жерці. Я нічого не втрачав од цього. Алкоголь зробить його безвільним, зруйнує його старечий організм, а може, й зовсім погубить його. Тим краще. Плем'я позбудеться небезпечної людини. Але у Сміта була інша мета. Він просто хотів здобути прихильність головного жерця і не скупився на коньяк. Я навіть підозрював, що Сміт приховує якісь плани і хоче їх здійснити через головного жерця. Але чи обмежиться він тільки ним? Чи не почне він пригощати інших тубільців, щоб прихилити їх на свій бік? «Ні, цього не трапиться, – подумав я. – У Сміта навряд чи вистачить коньяку влаштовувати оргії. Та й не настільки він дурний, щоб не розуміти, що дружба Арикі варта більше за дружбу десятка інших тубільців».

Я спитав Гахара, що говорить про мене Арикі.

– Про тебе? Нічого. Ні доброго ні поганого.

Це було вірно. Відтоді як Сміт і Стерн зажили поблизу головного жерця, Арикі перестав мною цікавитись. Звичайно і я намагався не зустрічатися з ним і якомога рідше потрапляти йому на очі. Це скидалося на негласне перемир'я між двома ворогами, які помірялися силами і більше не хочуть зустрічатися.

Я думав, що після неодноразових марних спроб нашкодити мені головний жрець визнав своє безсилля. Насамперед він спробував настроїти проти мене плем'я, але ніхто не спіймався на цей гачок. Після цього сталася інтрига з Амбо і Канеамеєю. Головний жрець хотів скористатися з кохання юнака до його дочки і примусити юнака вбити мене, але сама ж Канеамея повстала проти підступного батька, і ворожнеча Амбо до мене розвіялась, як дим. Наша дружба з сином вождя стала ще сердечнішою. Арикі програв і цю битву. Що ще міг він придумати? Звеліти тубільцям кинути мене в океан з прив'язаним до ніг каменем? Тубільці не послухаються, йому лишалося тільки одне – примиритись і удавати, що не помічає мого існування. Все ж я добре знав головного жерця і вважав, що удаване примирення між нами триватиме недовго. Рано чи пізно прихована ненависть Арикі прорветься з новою силою, як тільки я зроблю що-небудь всупереч йому. І саме тому я вважав, що його пияцтво мені на руку: що частіше він напиватиметься, то рідше згадуватиме про мене.

Так я думав, але незабаром переконався, що жорстоко помилився…

II

Маленький Акгахар, який ловив рибу в затоці, раптом голосно закричав і кинувся до берега. Ми з Гахаром побігли до нього. Хлопчик уже виліз із води й увесь тремтів.

– Що трапилось? Чого ти кричиш? – спитав його стурбований дідусь.

– Абадан! Абадан! – крикнув задиханий хлопчик.

Очі у нього були широко відкриті, обличчя потемніло від страху. (Я і раніше помічав, що в хвилини страху обличчя тубільців темніють).

– Де? – насторожився Гахар.

– Он він! – показав хлопчик на тихі води затоки. – Сюди наближається! Каліман абадан! Величезний крокодил!

Тільки тоді я помітив довгу морду крокодила, який підпливав до меншого внука Гахара. А дитя, захопившись грою, не помічало небезпеки і спокійно бовталось у теплій воді.

Крокодил швидко наближався до нього. Метрів за десять від берега було мілко, і ноги крокодила торкнулися піщаного дна, а товста спина показалася з води і важко заколихалася. Він був не дуже далеко від нас, і я бачив, як зловісно поблискували його безбарвні очі, а довгі великі щелепи з гострими зубами широко розкривалися. Він поспішав схопити свою жертву. Ми з Гахаром водночас притьмом кинулися бігти до дитини, схопили її за руки і потягли до лісу, коли страшний хижак був уже за кілька кроків од неї.

Крокодил злісно заревів, його рев був схожий на вовче виття і на собачий гавкіт водночас; потім сильно вдарив довгим хвостом по воді і заклацав зубами, як кулемет. Хижак проґавив здобич, і його люті не було меж. Ще раз дико завивши, крокодил незграбно повернувся і швидко поплив назад у глибокі води затоки, його широка спина, вкрита твердими роговими платівками, востаннє блиснула на сонці і зникла під водою.

Тубільці розповідали мені, що в великій затоці водиться багато крокодилів, але в малій затоці ці хижаки досі ніколи не з'являлися, бо не могли перебратися через мілку протоку. Як пробрався через неї крокодил? Було лише одне пояснення: він потрапив у малу затоку під час припливу, коли вода піднімається на два-три метри проти звичайного рівня.

Чутка про крокодила швидко облетіла селище і стурбувала всіх. Невелика затока була улюбленим місцем тубільців. На її рівному піщаному березі вони тримали свої човни, сюди щовечора приходило купатися багато молоді й дітей, а їх веселі голоси допізна відлунював тропічний ліс. А тепер затока відразу спустіла. Ніхто не насмілювався купатися в ній. Люди не виходили на човнах у відкрите море. Рибалки позбулися своєї улюбленої справи. Селище лишилося без риби. Це було справжнім нещастям. Тубільці харчувалися тільки плодами, ямсом, таро і солодкими бататами, але вони швидко їм набридли. Свиней, собак і маленьких напівдиких курей було мало, і м'ясо ріцко з'являлося у їхніх онамах.

Тоді Арикі знову виринув. Даремно я думав, що коньяк Сміта зробить його нешкідливим – він був невтомним у своїй злобі. Мабуть, він тільки чекав першої зручної нагоди, щоб знову почати свої інтриги. Коли чутка про крокодила розлетілась по селищу, головний жрець почав нашіптувати кожному, що Дао послав у затоку цього небезпечного хижака, щоб покарати тих, хто не шанує головного жерця і не прислухається до його порад. Зрозуміло, я був найбільшим грішником і головним винуватцем лиха – так сказав головний жрець тані Боамбо.

Якось Боамбо прийшов до мене в хатину, сів на нари і мовчки запалив цигарку, якою я почастував. З усього було видно, що він хоче щось сказати мені, але не знає, як почати. Завжди, коли він хотів повідомити щось важливе, він довго мовчав, перш ніж заговорити, але цього разу у мене не було терпіння чекати, і я спитав, що чути про крокодила.

– Дуже погано! – відповів вождь, не дивлячись на мене.

Він сидів схрестивши ноги, з похиленою головою, замислений і похмурий. Цигарка диміла в його руці, але він забув про неї, хоч був пристрасним курцем.

– Дуже погано! – повторив Боамбо, важко зітхнувши. – Нема риби. Люди кинулися ловити ящірок по схилах. Збирають черв'яків по трухлявих деревах і різних комах… Діти хочуть риби, але ніхто не наважується наблизитися до малої затоки. Люди бояться крокодила.

– А чому ви не вб'єте його? – спитав я.

– Не можемо, – відповів вождь.

– А ви пробували?

– Так, учора. Ми довго чекали в лісі. Нарешті крокодил виліз на берег погрітися на сонці. Коли він заснув, ми тихенько підкралися з лісу і кинули в нього списи. Вони влучили йому в спину і відскочили, не заподіявши шкоди. Наконечники поламалися об його тверду шкіру. Тоді Арикі заявив, що крокодил священний, і заборонив убивати його.

– Ну, добре, тоді я його вб'ю.

– Як?

– З рушниці.

– Облиш! Облиш! – замахав руками вождь. – Якщо ти його вб'єш, буде ще більше лихо.

– Яке лихо може трапитись?

– Та я ж тобі кажу, що крокодил священний. Так говорить Арикі.

– І ти йому віриш?

– Всі йому вірять. І всі кажуть: «Якщо вб'ємо крокодила, трапиться ще більше лихо».

Скільки я не допитувався у вождя, яке ж лихо може трапитись, нічого не зміг дізнатись. Мабуть, він і сам не знав.

Як і завжди, головний жрець діяв хитро. Він не говорив, яке лихо скоїться, коли хто-небудь уб'є крокодила. А лихо завжди може гранитися з кожним. Застала тебе буря в лісі, і ти сховався під якесь дерево. Ударила блискавка і вбила тебе… Ішов стежкою і випадково наступив на сплячу отруйну гадюку… Або випадково упав з пальми і зламав собі ногу… При кожному нещасті Арикі скаже: «Я ж вам говорив, що трапиться ще більше лихо…» Це була прозора, але лукава хитрість…

Так, головний жрець був небезпечною людиною. Він знав, що я можу вбити крокодила з рушниці, і поспішив оголосити його священним. Навіщо? Що він знову надумав?

А крокодил ставав дедалі нахабнішим і небезпечнішим. Він не міг знайти для себе вдосталь їжі в маленькій затоці, і голод все частіше примушував його вилазити на берег, а співи птахів і крики мавп вабили його в ліс. Одного разу тубільці бачили, як він підстерігав жертву з кущів, іншого разу зустріли на стежці, що йде від затоки до селища. Саме на цій стежці крокодил з'їв свиню. Селище охопила паніка. Всі позамикали дітей у хатинах і не випускали їх надзір.

Тоді Арикі пустив чутку, що крокодилові потрібна жертва. І не яка-небудь, а людська жертва. З'ївши її, хижак сам повернеться у великі води, звідки прийшов…

Так говорило Арикі біле листя. Те саме біле листя, яке ми з капітаном викрали з хатини головного жерця і замість нього поклали вахтовий журнал яхти – так от, це біле листя сказало йому, що крокодилові потрібна жертва! Чи плакати людині, чи сміятися з такої дурниці?

Так чи інакше, чутка про те, що крокодилові потрібна людська жертва, швидко розлетілася по селищу. Підтвердив ЇЇ й Амбо, син вождя. Якось він прийшов до мене стурбований і схвильовано сказав:

– Уїн-уїн, Андо! Арикі знову здурів. Тільки-но я чув, як він казав людям, що крокодилові потрібна жертва. Люди його спитали, кому ж бути жертвою, Арикі відповів: «Андо! Андо, пакегі гена, хай буде жертвою. Так каже біле листя!..»

Біле листя сказало, що я проти Дго і не слухаю порад головного жерця. Арикі багато разів скаржився на мене Боамбо, але вождь захищав мене, бо хотів зробити сином племені й одружити на своїй дочці. Люди слухалися Боамбо і не звертали уваги на слова Арикі, а той довго чекав повеління Дао. І от зараз ідол розгнівався і вирішив покарати людей. Він наслав на них крокодила. Якщо вони хочуть позбутися його, то повинні міцно зв'язати мене мотузком і залишити на березі. Крокодил з'їсть мене і повернеться в океан…

Мене охопив жах від підлості Арикі.

– А що кажуть люди? – спитав я хлопця.

– Люди мовчать, – відповів Амбо.

– А ти як думаєш – вони погодяться кинути мене крокодилові?

– Не знаю, – замислено відповів Амбо. – Всі налякані. Не наважуються вийти на човнах за рибою. Всі голодують…

Прокляття! Знову я винен в нещасті, яке спіткало тубільців. Що б не трапилося, все я винен! Цей лукавий головний жрець вміло використовував неуцтво інших. Тепер я зрозумів, яким чином за середньовіччя духівництво могло безкарно спалювати на вогнищах живих, ні в чому не винних людей…

Амбо похмуро дивився поперед себе. Потім підвів голову і несподівано спитав мене:

– Що ти скажеш про Шаміта? – Що тобі сказати?

– Хороша він людина? Любить він тебе?

– Не дуже…

– А послухає тебе, якщо ти щось попросиш?

– Не знаю…

Амбо трохи помовчав, далі промовив:

– Шаміт дає Арикі малоу. Щодня, щовечора… Арикі п'є малоу, голова у нього затуманюється, і він падає на землю як мертвий. Скажи Шаміту, хай він всипле в напій кілька крапель отрути із дерева смерті. Тоді Арикі засне і ніколи вже не прокинеться.

Амбо знову прийшов до думки ліквідувати головного жерця з допомогою отрути. Недавно він хотів підкинути в хатину старика очкову змію, але та вкусила його батька. Зараз придумав вірніший і більш безпечний спосіб – отрута анчара…

– Ні! – заперечив я. – Не варто! Ти вже раз хотів отруїти головного жерця кадіті, але я був проти – пам'ятаєш? І зараз я проти.

– Арикі повинен умерти! – підвищив голос Амбо, і очі у нього засвітилися. Він хоче віддати тебе в жертву крокодилові! Подумай!

– Мені нема чого думати. Арикі – негідник: це я не раз говорив. Але нам не слід бути схожими на нього.

– Ні і ні! – закричав Амбо і схопився розлючений. – Раз ти не хочеш, тоді я сам розправлюся з ним!

Він швидко пішов у селище. Треба було зупинити його, бо в хвилини великого гніву він і справді може зробити якусь дурницю. Я наздогнав його і сказав:

– Послухай мене, Амбо! Облиш Арикі. Якщо ти його вб'єш, все плем'я повстане проти тебе. Ти ж розумієш, що це дуже небезпечно?

– Але він наказує людям зв'язати тебе і кинути крокодилові.

– Не думаю, що його хтось послухає, – сказав я, сам тому не вірячи. – А якщо й послухають, я зумію викрутитись. Від тебе хочу тільки одного: обіцяй мені, що нічого не зробиш Арикі.

Я поклав руку на плече свого друга і пильно подивився йому в очі. Це його заспокоїло, і він тихо сказав:

– Гаразд, обіцяю. Але якщо Арикі спробує тобі нашкодити, він наразиться на вістря мого списа. Анге бу!

Я потиснув його руку на знак вдячності, і він пішов заспокоєний. Але я не був спокійний. Я серйозно замислився над тим, що мені робити? Якщо уб'ю крокодила, буду винен у всіх бідах і нещастях, які можуть трапитись у майбутньому з ким завгодно. А якщо я його не вб'ю, він сіятиме страх серед людей і, хто знає, може бути, що одного чудового дня вони послухають головного жерця і погодяться віддати мене в жертву хижакові. Як мені вийти з цього важкого й небезпечного становища?

III

Я вирішив порадитися з Смітом і Стерном і пішов шукати їх на плантації. Знайшов там тільки Сміта. Він вимірював висоту пагонів і акуратно заносив дані до свого блокнота. Я розповів йому про інтриги головного жерця. Але плантатор тільки недбало махнув рукою:

– Не звертайте уваги на цього знавіснілого дідугана, він нічого не може вам зробити.

– Чому ви так думаєте?

– Бо знаю, що дикуни люблять вас і вважають ледве не за божество. А його ніхто не любить.

Він сказав це з такою впевненістю, що вона мені навіть не сподобалась.

– Ви перебільшуєте, – сказав я. – Тубільці люблять мене, це вірно. Але не слід забувати, що я чужинець, а Арикі – їхній головний жрець.

Сміт розсміявся. Головний жрець – велике діло! Доти, доки вождь на моєму боці, мені не загрожує ніяка небезпека. Без згоди вождя головний жрець не посміє нічого вчинити проти мене.

Так думав Сміт, але він забув про деякі обставини, які я добре пам'ятав. У вирішальні хвилини Арикі не рахується з волею Боамбо і все робить по-своєму. Притому ніхто не міг сказати, як далеко сягає його влада. Вождь був тихий, лагідний і розумний чоловік, нікому не нав'язував своєї волі, а головний жрець був упертий, непокірний і недовірливий. Коли він хотів зробити людині зло, він не зупинявся ні перед чим. Адже ж за його настійною вимогою тубільці кинули нас в океан, коли ми вперше з'явилися на острові, а пізніше проти волі вождя він забрав ящики й мішки Сміта. Правда, Сміт виявився хитрішим від нього, і тому зумів повернути своє майно, але це ще не означало, що Арикі нешкідливий.

– Тепер уже ви перебільшуєте, – сказав Сміт, уважно вислухавши мене. – Я не бачу нічого страшного в безглуздій балаканині головного жерця. Але коли вже ви надаєте такого значення його словам, давайте подумаємо, що нам робити.

Ми пішли до струмка, що протікав поблизу, і сіли в тіні вікових дерев. Тут було прохолодно й тихо. Дикі бджоли літали навколо з легким гудінням з квітки на квітку, збирали пилок і знову летіли до своїх гнізд. Сміт розлігся на м'якій траві, запалив сигару. – Чи можу я відверто сказати, що я думаю про вас? – несподівано звернувся він до мене.

– Звичайно, – відповів я трохи здивований, його запитання було недоречним. Принаймні так мені здалося.

– Ви не образитесь? – знову запитав мене плантатор.

– Ні.

Гаразд, годі слухайте. Ви неспокійна людина. Непоправний ідеаліст, романтик і фантазер це я вам уже не раз говорив. Звідси і йдуть усі ваші нещастя. Казав же я вам, що дикуни небезпечні, – ви мені не повірили. Я радив вам скористатися з прихильності вождя до вас – ви мене не послухали. Арикі хотів зробити вас своїм зятем і спадкоємцем і простягав вам руку – ви її відштовхнули. Чому?

– Я ніколи не прийму руку такого злочинця.

– Злочинця? Це сильно сказано.

– Навпаки, всі слова бліднуть перед його підступністю.

– Ви так гадаєте? Але дикуни іншої думки…

– І вони не люблять головного жерця – ви самі це щойно сказали.

– Але бояться його, а це має значення, чи не так? Він їхній головний жрець. Через свою темноту вони його шанують, як божество. Обожнювання – так би я назвав їхнє ставлення до Арикі. А ви ополчилися проти нього. Навіщо? Заради ваших безглуздих принципів – даруйте на слові…

– Мої принципи у мене в крові, і я ніколи не відмовлюсь од них.

– Так, у вашій крові, вірно. Це ще раз підтверджує стару істину, сказану Сенекою: «Корінь зла не в обставинах, а в душі людській».

– Облиште застарілу філософію Сенеки – вона давно похована під руїнами Римської імперії і ніколи вже не воскресне.

– Навпаки, вона жива, це видно з вашого випадку. Вина у вас самому, а ви її шукаєте в Арикі. Головний жрець норовистий неук – нічого більше. Відмовтесь од ваших принципів, залиште його в спокої, і він слова не скаже проти вас, ручуся!

– Я ж вас не змушую відмовитись од ваших принципів і переконань? Чому ж ви хочете, щоб я відмовивсь од своїх?

– Тому, що не я прийшов до вас за порадою, а ви до мене. І тому, що мої принципи корисні мені, а ваші переконання чинять вам же зло. Ви хочете пробити головою стіну. Ви хочете стріляти горохом по фортеці. Це смішно, сер… Шукаєте істину і справедливість…

– Саме істину і справедливість, – перебив я його.

– І не рахуєтесь з умовами, в яких ви живете. Ви нагадуєте рицаря, що бився з вітряками. Дикуни залишаться дикунами, скільки б ви про них не турбувалися. Що більше ви будете з ними панькатися, то менше вони шануватимуть вас. Тубільці вважають нас надприродними істотами, які все знають і все можуть, а ви їм кажете, що ми такі ж люди, як і вони. Навіщо? Хіба це нам на користь? А, я забув, ви поборник правди… Але що таке правда? Правда має дві сторони і два кінці. Вона, як шабля, – з лезом і рукояткою. Кожна розумна людина візьметься за рукоятку, а ви хапаєтесь за лезо. Справедливість?.. Ну, гаразд! Давайте поговоримо про справедливість. Що таке справедливість? Пусте слово, вигадане для наївних, легковірних людей!.. Знайдіть мені хоч одну справедливу людину, і я вам укажу на тисячу її гріхів. Тільки аллах без гріха, – з іронією посміхнувся плантатор, – тільки він знає істину. Аллах все бачить і все знає, але нічого не каже, – за те йому люди і вклоняються до землі. Хай тільки одне словечко промовить, і вони огудять його. Мовчіть і ви. Удавайте, що нічого не бачите і нічого не чуєте. Залиште головного жерця в спокої, і він вас не чіпатиме. Не втручайтеся в його справи. Якщо ви мені це обіцяєте, – я поговорю з ним, і сьогодні ж увечері жрець знову подасть вам руку. Згодні?

– Ні, не згоден і нічого не можу вам обіцяти. Я ніколи не відмовлюсь од істини і справедливості – хоч як це буде важко мені. Для вас це пусті слова, а для мене вони мають глибокий зміст. Ми з вами люди різних світів, сер. Те, що для вас істина, для мене – брехня; те, що для вас є справедливість, для мене – кричуща неправда.

– Тоді чого ви до мене прийшли? Чим я можу бути вам корисний? – різко спитав плантатор.

– Чим? Скажіть Арикі, щоб замовк. Скажіть йому, хай припинить свої інтриги.

– І це все? – холодно подивився на мене Сміт. Він був ображений, це видно було і з насуплених брів, і з його обличчя, яке трохи зблідло.

– Все.

– Гаразд, я скажу йому.

– Я не заперечуватиму, якщо ви свої слова підкріпите пляшкою коньяку, – додав я.

– Добре, кивнув головою плантатор. – І це зроблю.

IV

Наступного дня до моєї хатини прийшла заплакана Зінга, сіла на нари і затулила обличчя руками.

– Що трапилося? – стривожено запитав я. – В чім річ?

– Уїн-уїн! Дуже погано!

– Що трапилося? Говори!

– О Андо! – схлипуючи сказала вона.

– Помер хто-небудь?

– Ні, Андо! Ще гірше!

– Зжер кого-небудь крокодил?

– Ні, Андо! Ще гірше!

– Що ж тоді трапилося? Говори!

Вона вхопила мене за руку і промовила крізь сльози:

– Тікай, Андо! Тікай якнайдалі звідси!

– Чому?

– Арикі хоче зв'язати тебе і кинути крокодилові. Тікай, Андо! Зараз сюди прийдуть…

– Хто прийде? – схопився я, остовпівши.

– Арикі і його люди. Вони зараз у нас. Арикі говорить: «Крокодилові потрібна жертва. Зв'яжемо Андо і віддамо крокодилові. Тоді він сам піде у Велику воду». А набу сказав: «Ні! Андо – хороша людина, я не згоден». А інші розкричалися: «Андо – погана людина! Кинемо його крокодилові!» Тікай, Андо! Тікай, доки вони не прийшли!

– А багато їх? – спитав я її. – Скільки чоловік послухались Арикі? П'ять? Десять?

– Може, п'ять, а може, й десять, – непевно відповіла Зінга. – Багато. О Андо! Тікай, Андо!..

Вона знову схопила мене за руку і потягла до дверей, але я не зрушив з місця.

Значить, цього разу Арикі не сам. Йому вдалось умовити чоловік з десять тубільців, і зараз він веде їх проти мене. Що робити?

Утекти – було найлегше. Взяти рушницю й сумку з ліками, піти в Каліо і залишитися там, доки не мине буря. Вождь Каліо був моїм другом, він влаштував би мене в якійсь хатині, і я б жив там не гірше, ніж у Букту. Я можу піти і в інші селища – в Зарум, в Хойду або Балду, – і там мешканці прийняли б мене як бажаного гостя. Вони знають, що я лікую людей від різних хвороб і з радістю дали б мені притулок. Але я зовсім не був упевнений, що довгі руки Арикі не дістануть мене й там. У цих селищах були таугі – жерці, які підлягали головному жерцеві. Якщо він звелить їм схопити мене і повернути в Букту, навряд чи вони насміляться порушити його волю. Що ж тоді робити? Тікати до племені бома? Але й до нього я не можу піти. Воно давно вважає мене своїм ворогом. Лишалось одне: тікати в джунглі і переховуватися там, як тоді, коли ми вперше зійшли на острів. Зробити невеликий курінь у відлюдному місці і жити самому, доки Арикі не помре, а потім повернутися, і ніхто нічого мені не скаже. Але я відкинув і цю думку. Втекти – це значить визнати себе винним. Тоді Арикі міг би казати тубільцям: «Я хотів кинути Андо крокодилові, але ви мене не послухали. От він утік, а крокодил чекає жертви. Ідіть шукати Андо і доставте його живим чи мертвим!» І не буде нічого дивного, коли підніметься все плем'я як один чоловік і кинеться шукати мене в лісах. Тоді знову доведеться ховатися від людей, як зацькованому дикому звіру…

Зінга знову потягла мене за руку:

– О Андо! Тікай швидше, Андо!

В цю ж хвилину надворі почувся гомін, і в двері просунулося кілька розкуйовджених голів.

– Тут він! – крикнув хтось.

– Хай вийде! Хай вийде! – закричало кілька голосів.

Чоловік десять тубільців стовпилися біля дверей моєї хатини. У всіх в руках були списи, якими вони погрозливо розмахували. На сонці блиснуло лезо сокири. Це був Арикі, бо він єдиний із тубільців мав сокиру. Я сам йому дав її за згоду дозволити Сміту вільно жити на острові.

– Виходь! Виходь! – знову зчинили галас дикуни. – Ми тебе зв'яжемо й кинемо крокодилові. Виходь!

Їхні обличчя спотворені злобою, очі – страшні, зуби блищали. В розкуйовдженому волоссі стирчало пташине пір'я.

– Назад! – крикнув я і зірвав із стіни рушницю. – Ніхто не сміє переступити поріг моєї хатини! Чуєте!

Дикуни закричали ще голосніше, розмахуючи довгими списами, а жрець почав рубати пари перед хатиною. Зінга забилася в куток і крикнула:

– Бережись, Андо! Вони уб'ють тебе, Андо!

Рушниця була заряджена. В ній було вісім патронів – менше ніж за одну хвилину я міг убити вісім чоловік. Але я не хотів проливати кров. Я все ще сподівався, що в останню хвилину дикуни отямляться. Але вони не вгавали:

– Виходь, боягузе! Виходь!

Порубавши нари перед хатиною, Арикі почав рубати стовп, який підпирав дах. В усі боки полетіли тріски.

– Дайте головешку! – почув я його голос. – Підпаліть хатину! Хай згорить живцем!

І справді, я бачив крізь відчинені двері, як хтось рушив до хатини з палаючою головешкою – досить доторкнутися до даху з сухого пальмового листя, і вона запалає. Зінга несамовито закричала. Я мусив захищати не лише себе, а й її. Якщо підпалять хатину, то й вона згорить разом зі мною…

Я підняв рушницю і вистрілив у повітря. В ту ж мить голоси замовкли, удари в стіну припинилися і почулося тупотіння босих ніг дикунів, що тікали в селище. Я виглянув з дверей – нікого не було. Нари перед хатиною були порубані вщент. Біля дверей валявся довгий спис із зламаним наконечником. Підпірний стовп був підрубаний майже наполовину і ледве тримався. Поряд диміла головешка.

– Ходім! – гукнув я Зінгу і вийшов з хатини.

Ми пішли в селище. На майдані перед хатиною вождя я побачив тих дикунів, які нападали на мене. Вони ледве трималися на ногах, похитувались і дико горлали, ніби намагалися перекричати один одного. З усього було видно, що вони п'яні. Хто їх напоїв? І навіщо? Щоб вони мене вбили? При моїй появі з рушницею в руках дикуни кинулися врозтіч і зникли в лісі.

В хатині я застав вождя і головного жерця. Вони сиділи на нарах і про щось збуджено сперечалися, а збоку стояв Гахар і мовчки слухав. Коли я ввійшов, вони замовкли. Я гадав, що Арикі злякається хоч рушниці, але він не рушив з місця і не глянув на мене. Від нього тхнуло коньяком. Обличчя його було холодне. Щось огидливе було у всій його миршавій постаті з чорною зморшкуватою шкірою і в гострому злому погляді, який пронизував і примушував здригатися.