Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Таємні помисли Сміта. Вовк линяє, але норову свого не міняє. Плантація Сміта. Чорного ніяке сонце не вибілить.

I

Останній місяць я часто відвідував яхту. Смітова бібліотека залишилася там, бо не було чим перевезти на берег важку й масивну шафу, в якій вона містилася. Та коли б і перевезли, шафа однак не влізла б у дверцята хатини. Мене найбільше цікавили наукові книжки, але їх було дуже мало. Проте з п'ятисот томів дещо можна вибрати, і я інколи цілий день просиджував на яхті.

Якось Сміт поїхав зі мною і заходився ритись у бібліотеці. Відтоді він почав з'являтися тут щодня і все дужче II дужче захоплювався читанням. Але мене дивувало найбільше те, що Сміт читав спеціальну літературу з ґрунтознавства й рослинництва островів Зондського архіпелагу, до якого, певно, належав і Тамбукту або принаймні мав подібну флору та фауну. Плантатора переважно цікавила практична сторона питання: як обробляти грунт, які культури можуть рости в цих місцях і як їх доглядати. Захоплення Сміта дуже здивувало мене, проте я не розпитував і чекав, що з цього вийде.

Якось він завітав до моєї хатини й попросив піти разом і ним до Арикі. Я відмовився. Дав собі слово не стрічатися з цим нечесним і зухвалим стариком – і дотримаю його. Тоді Сміт попросив повести його до Боамбо. У нього до вождя були якісь дуже важливі справи, але він не знав мови, і мені довелось іти за перекладача.

– Про що ж ви збираєтесь вести переговори? – запитав я дорогою.

– Хочу просити в нього землі, – відповів Сміт. – Коли б ви знали, яке я уподобав собі чудове місце за селищем, там, де протікає струмок.

– І навіщо вам те чудове місце? – здивувався я.

– Під посів. У мене збереглося різне насіння, яке я віз на Кокосові острови. Тепер я його посію тут. Крім того, посаджу й місцеві культури: таро, ямс, кокосові пальми, хлібні дерева…

– Що ви з усім цим робитимете? – ніяк не міг я збагнути… – Тут і так всього доволі.

– Хочу урізноманітнити свою їжу.

– Хіба ви голодуєте?

– Не голодую, – визнав Сміт, – але й не об'їдаюсь. У мене потреби набагато вищі, ніж у тубільців. У них їжа одноманітна: таро, батати і ямс, потім знову ямс, батати і таро. А це одне й те саме, бо в усіх трьох культурах містяться майже однакові поживні речовини: крохмаль і цукор та ще, може, якийсь вітамін. Їдять ще цукрову тростину, печені коржі, плоди, рибу та молюски… Цього замало, сер. Людина – істота м'ясоїдна, а в тубільців дуже рідко буває на столі м'ясо. Їхніх свійських свиней, собак та курей зовсім недостатньо, а я звик їсти м'ясо щодня.

– Так ви ж збираєтесь обробляти землю, а не тварин доглядати, – заперечив я.

– Це вірно, – погодився Сміт. – Збираюся посіяти деякі культури, щоб урізноманітити їжу. Але справа тут не тільки в цьому. У мене є багато ідей, сер. Я хочу показати дикунам, на що здатна культурна людина. Вони саджають таро та ямс первісним способом. Овочів майже не вирощують, користуючись тим, що природа їм дає в готовому вигляді. Вони просто не вміють використовувати багатий грунт свого острова. А я їм покажу, як треба працювати. Не забувайте, що я плантатор і трохи розуміюсь на землеробстві. От і вирішив робити досліди над різними культурами. Я навчу тубільців знімати по три врожаї щороку.

Ідея Сміта мені сподобалась. Якщо, наприклад, посіяти культури, які на острові не зустрічаються, плем'я матиме від цього велику користь. Різноманітна їжа дуже важлива для людського організму. Крім того, тубільці навчаться обробляти землю й вирощувати різні культури, як того вимагає наука, ідея була справді чудова, і я пообіцяв допомогти Смітові.

– Але з умовою, сер, – сказав він.

– З якою?

– Земля, яку я оброблятиму, і врожай з цієї землі будуть моєю власністю.

Він так підкреслив слова «моєю власністю», що я втратив навіть бажання заперечувати йому. Як не можна вирвати з коренем столітнього дуба, так само неможливо вирвати з свідомості Сміта поняття «приватна власність».

Боамбо погодився. Збагнувши, яку користь племені може принести Сміт своїми дослідами, він дозволив англійцеві робити з тим шматком землі все, що йому заманеться. Більше того: він пообіцяв, що люди з Букту допомагатимуть обробляти грунт.

– Розтлумачте вождеві гарненько, – наполягав Сміт, – що не тільки земля, а і весь урожай належатиме мені.

Боамбо і з цим погодився.

З того дня плантатор почав обробляти свою ділянку. Інколи й ми з капітаном допомагали йому, хоч Сміт щоразу попереджав нас, щоб у майбутньому не мали до нього ніяких претензій. Він, мовляв, збирається зробити собі невеличку плантацію і хоче бути її повновладним хазяїном. Подяка, мовляв, це єдина річ, на що ми можемо розраховувати за свою добровільну допомогу. Крім того, якщо ми бажаємо, він може нас ще й похвалити…

– Ви ж самі якось запевняли мене, – іронічно посміхнувся Сміт, – що похвала – це єдина нагорода мисливцеві за вбиту тварину, чи не так? Тоді я вважав це несправедливим, але ви переконали мене, і я зрозумів, що помилявся.

– Вашим камінцем та по вашій голівці, – сміючись підморгнув. до мене Стерн.

Сміт вибрав собі чималу галявину, вкриту високою травою аланг-аланг, над якою де-не-де здіймалися кущі та дикі пальми. За прикладом тубільців ми підпалили пересохлу траву з усіх боків, і галявина перетворилась на рівний чорний майдан, обтиканий високими обсмаленими деревами. Лишилося найскладніше: викорчувати обпалений чагарник і перекопати землю заступами. Завдання не дуже легке, особливо для людей, що не звикли до фізичної праці. Але ми не дуже й поспішали. Хоч плантація і вважалася власністю Сміта, але ми не вважали його своїм хазяїном, та й він не наважувався нас підганяти. До того ж Сміт і сам частенько сідав у холодку покурити.

Коли галявину було перекопано, тубільці порадили нам обгородити її частоколом, інакше дикі свині вириють усе, що б ми не посадили. Але обгородити таку галявину – не так-то просто. Для цього необхідно нарубати бамбукових паколів заввишки з людину, позабивати їх у землю на відстані сантиметрів десять один від одного, до того ж у два ряди, потім обплести тонкими ліанами і заповнити порожнину між двома рядами ліси гіллям та цурпаллям. На це потрібно дуже багато часу. Але тубільці виручили нас. Спочатку вони приходили подивитись, як ми працюємо, але побачивши, що пакегі копають так само, як і вони, перестали цікавитись. Та коли ми почали робити огорожу, тубільці з'юрмилися навколо нас, давали поради, вчили, як забивати в землю паколи, як переплітати їх ліанами, і непомітно так захопилися, що не встигли ми й навчитися, як огорожа була готова.

Така допомога дуже сподобалася плантаторові.

– Чудові люди, сер! – радів він. – А я був про них далеко гіршої думки. Працьовитий народ, що й казати…

Він часто просив мене повторяти тубільцям, що цей город-«секула» – приватна власність Сміта.

– Розтлумачте їм добре, сер. Вони повинні це зарубати собі на носі і поважати приватну власність.

Тубільці дивувались і запитували мене:

– А чому пакегі не хоче працювати разом з нами? У нас городи куди більші за цей.

На таке питання я не міг нічого відповісти. Говорив тільки, що це буде дуже корисно для всіх. Сміт навчить їх краще обробляти грунт і збирати втричі більше таро і ямсу.

– Так нехай прийде до нас на городи та й покаже, – говорили тубільці.

Як не намагався я пояснити їм бажання Сміта мати власний город, вони не могли нічого второпати. А Сміт не хотів зрозуміти їх. Це була вперта людина з твердими переконаннями.

II

Одного разу, прямуючи до хатини, де жили англійці, я побачив, що плантатор сидить навпочіпки під деревом, а навколо нього з'юрмилося чимало люду. Всі простягали руки і щось просили. Біля Сміта стояла скринька, повна намиста, дзеркалець і дешевих браслетів, а сам він ламаною англо-зангською мовою пояснював людям, що кожний, хто погодиться працювати на його плантації, одержить «дорогоцінність». За робочий день Сміт обіцяв браслет, або дзеркальце, або разок намиста. Показуючи тубільцям брязкальця, він з запалом вигукував:

– Хто згоден? Дивіться, які красиві! Кала-кала! Тацірі! Хто згоден?

Кожен простягав руку і брав хто дзеркальце, хто браслет, хто намисто, не цікавлячись умовами.

– Це нечесно, сер, – докорив я Сміту. – Навіщо ви обманюєте людей? За якусь копійчану дрібничку ви примушуєте їх працювати на вас цілий день…

– Я нікого не примушую, – сердито буркнув плантатор. – Все на добровільних началах. І взагалі попрошу вас не сунути свого носа, куди не просять.

– Але ж ці люди не розуміють, що ви вимагаєте від них.

– Навпаки, заперечив Сміт. – Розуміють, ще й як! Сперечатися було марно. Хіба переконаєш вовка не різати вівцю?

Я відійшов убік і стежив, що буде далі. Звідусіль до Сміта тяглися руки, і як тільки хтось одержував дзеркальце, браслет чи разок намиста, миттю біг додому, радий, мов дитина, якій дали цяцьку.

Коли скринька спорожніла, біля Сміта залишилося двоє чи троє тубільців, та незабаром і ті порозходились. Марно англієць умовляв їх іти на плантацію. Ніхто не звертав на нього уваги. Сміт сумно глянув на порожню скриньку.

– Бачили? – вибухнув він, відкинувши погою скриньку так, то вона кілька разів перевернулася. – Шахраї! Пограбували мене й порозбігалися. Як це можна назвати? Де їхня совість?!

Він говорив крізь зуби, стиснувши кулаки, але нічого не міг заподіяти тубільцям, бо не мав над ними влади. О. коли б це трапилось на Кокосових островах, негайно б з'явилась поліція, і картина була б зовсім іншою. Але тут люди були вільними, і погрози Сміта їх не хвилювали.

– Даремно ви обурюєтесь, сер, – обізвався я. – Пам'ятаєте, коли ми робили огорожу навколо вашої плантації, тубільці допомогли нам, не вимагаючи за свою працю ніякої плати. І ви повинні визнати, що вам і на думку толі не спало віддячити їм. Це вам сподобалось, і ви вирішили примусити їх працювати на городі весь день за якесь брязкальце. Але знайте, тубільці теж не ликом шиті. На всьому острові ви не знайдете жодного, хто б поголився працювати на вас навіть за цілу торбу намиста. Не тому, що вони не цінують ваших брязкалець, а тому, що не звикли гнути спину за інших.

Сміт дивився на мене спідлоба. Він стояв навпроти, нахиливши голову, схожий на бика, що ось-ось накинеться на ворога.

– Мене зовсім не дивують ваші слова, – роздратовано сказав він. – Давно відомо, що ви захищаєте цих зухвалих дикунів.

– Не забувайте, – заперечив я, – що ці «зухвалі дикуни» дали вам притулок і дозволили жити на своєму острові на рівних з ними правах. А що б сталося з тубільцем, коли б його спіткало лихо і він виліз на берег Темзи з однією люлькою в зубах? Чи зустріли б його так, як вас отут?

– Як би там не було, але у нас людину, що зазнала катастрофи, не кинули б у море з каменюкою на ногах, – відповів Сміт.

– Тут ви, звичайно, маєте рацію, – погодився я. – І все-таки я вас виправдати не можу…

– Та мені ваше виправдання непотрібне, – махнув рукою плантатор і додав: – Я дуже добре знаю, що за допомогою вашої діалектики дуже легко перетворити чорне на біле, а біле – на чорне. Але не забувайте: цих чорношкірих не вибілить ніяке сонце. Дикунами народилися, дикунами й помруть. Тільки батіг може зробити з них людей.

І, підкинувши ще раз ногою порожню скриньку, він поплентався до своєї плантації сам.

Зустрівши невдовзі Стерна, я розповів йому про цей випадок. Нареготавшись досхочу, капітан розкрив мені таємні помисли плантатора. А помисли ці були такі: якщо пощастить колись вибратись з цього острова, Сміт збирався знову повернутись на Тамбукту з одним чи двома кораблями й захопити острів. От він і вирішив поки що провадити досліди і виявити, що тут найкраще росте, щоб колись, повернувшись сюди, не витрачати даремно часу.

Мені згадалися слова Сміта: «Чорношкірого ніяке сонце не вибілить». Це було сказано про тубільців, а стосувалось самого плантатора. Так, він докладе всіх зусиль, хисту й хитрощів, щоб домогтися своєї мети: підкорити плем'я.

Так думав я тоді і не помилився…

Частина друга

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дружина Гахара. Хитрощі Арикі. Дивне поховання. Анчар – «дерево смерті».

І

Майже щодня я вставав рано, ще до схід сонця, і ходив до малої затоки купатися. В цей час вода була особливо приємна. Вдень від сонця вона нагрівалась, як у лазні, і тільки опівночі ставала трохи холоднішою. Крім того, вранці затока була тихою, безлюдною, мене ніхто не турбував, і я плавав до повної знемоги.

Одного такого ранку Гахар прибіг до затоки схвильований і ще здалеку збуджено закричав:

– О Андо! Ходімо швидше, Андо! Уїн-уїн, Андо!

– Що трапилось, Гахаре? – спитав я.

Він сказав, що його дружина дуже хвора. Вчора була зовсім здорова, ходила на город полоти таро, набрала повну торбу кенгарових горіхів, поклала їх сушити на сонці, щоб легше було облущувати, потім зварила юшку з риби й бататів; вони повечеряли і полягали спати. А вночі вона почала стогнати і корчитись від болю в животі. Тепер вона була в дуже тяжкому стані.

– Врятуй її, Андо! – благав Гахар. – Вона помре! Ходімо швидше, вилікуй її…

– Риба, яку ви їли, була свіжа чи сушена? – спитав я.

– Свіжа.

– Коли ти її спіймав?

– Кілька днів тому.

Гахар сказав, що і в нього заболів живіт од риби і що йому стало легше тільки після того, як виблював. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що хвора отруїлася несвіжою рибою. Але Гахар думав інакше. Він був певен, що їм пороблено. Годі було йому доводити, що це не так. Не гаючи часу, я збігав у свою хатину за ліками. Гахар невідступно ходив за мною по п'ятах і підганяв:

– Швидше, Андо, швидше! Вона скоро помре, вона скоро помре…

Моя аптека була дуже бідна. Скринька з кількома пляшечками, тюбиками та баночками, коробочки хіни і атебрину, кілька пакетів з таблетками і порошками, ампули з вакциною проти зміїної отрути – оце і все. Що міг я дати хворій? Тільки проносне, більше нічого. Я взяв пляшечку з рициною і пішов до селища.

Біля хатини Гахара зібралося душ десять тубільців, а всередині ціла юрба жінок метушилася біля хворої. Всі були мовчазні й налякані. Мешканці Тамбукту відчували невимовний жах перед смертю. Для них смерть не була природним кінцем кожної живої істоти, а чимось викликаним надприродними силами. Оскільки ніхто не помирає з власної волі і кожна людина, перш ніж померти, звичайно чимось хворіє, тубільці вірили, що якась погана людина заворожила хворого. Ця погана людина знаходить десь закинуту або забуту саронгу, ріже її на дрібні клаптики і з заклинанням спалює. Після цього власник саронги починає хворіти. Якщо хто-небудь зірве плід, не доїсть його і кине і цей недоїдок потрапить до рук ворога, він дрібно нарізує його, спалює з заклинаннями, і людина, що кинула недоїдений плід, теж починає хворіти. Якщо знайдена саронга або недоїдений плід будуть негайно спалені, хворий помре того ж дня. Але іноді ворог буває підступний і мстивий. Він спалює знайдену саронгу по клаптику протягом тижня, двох, місяця, щоб довше помучити свою жертву.

Звісно, не кожна людина вміє чаклувати, бо мало хто знає слова заклинання. Але в кожному племені є така людина. В племені занго – це був Арикі. Тубільці вірили, що головний жрець може заворожити кого схоче і звести його із світу або зняти з людини чари і врятувати хворого від смерті. Але якщо, незважаючи на все, хворий помирає, Арикі говорив: «Він не послухав моїх порад, і Дао не захотів його врятувати». Таким чином одним пострілом він убивав двох зайців: вселяв страх і марновірство в душі тубільців і рятував свій авторитет.

Я робив якраз протилежне. Завжди, коли лікував якого-небудь хворого, не пропускав нагоди пояснити йому, що Дао не має нічого спільного з його хворобою. Дао зроблений з дерева. Якщо кинути його в полум'я, він згорить, і тільки попіл залишиться. Дао не може заподіяти хворобу здоровій людині чи допомогти хворим. Говорив я і проти чаклунства. Тубільці слухали мене мовчки, з острахом, але не заперечували, бо думали, що я знаю всі таємниці і можу звільняти їх від усяких чар.

Дружина Гахара була стара, виснажена жінка із зморшкуватим обличчям, скривленим від болю. Вона лежала, скорчившись на нарах, і тихо стогнала, зціпивши зуби і тримаючись обома руками за живіт. Коли я зайшов у хатину, жінки розступились і дали мені дорогу. Я підійшов до хворої, взяв її за руку і нащупав пульс – він був ледве чутний. За кілька годин хвора помре. Ніякий лікар і ніякі заклинання не в змозі вже врятувати її. Марними були й мої ліки, але я не міг сказати правду. Гахар і жінки стежили за кожним моїм рухом і, затамувавши подих, чекали, як біла людина з місяця вижене смерть з тіла помираючої жінки. Та ба! Жодна земна сила неспроможна сотворити таке чудо. І все-таки я повинен спробувати допомогти хворій або принаймні удати, що допоможу їй. Сказати, що хвороба невиліковна, означало б скомпрометувати себе як лапао, цілителя всіх хвороб. Жоден лікар на моєму місці не зробив би цього. Лікарі не мають права сказати хворому, що його хвороба невиліковна навіть тоді, коли певні, що хворий помре.

Я знову нащупав пульс хворої, подивився на ручний годинник і почав лічити секунди. В хатині настала повна тиша. Навіть хвора замовкла в напруженому чеканні.

– Пізно ти мене покликав, Гахаре, – обернувся я до старого приятеля, що стояв за моєю спиною і нетерпляче переступав з ноги на ногу. – Якби ти покликав мене вчора ввечері, я б дав хворій нанай-кобрай, і вона б одужала. А зараз пізно, надто пізно…

Не пізно, вона ще жива, – наполягав Гахар. – Дай їй швидше нанай-кобрай, дай швидше!

– Я дам їй, Гахаре, але кажу тобі, що пізно..

Я дістав із сумки пляшечку з рициною, налив столову ложку і підніс до губів хворої. Вона подивилася на мене широко відкритими очима, і в її згаслому погляді я побачив тінь смерті. Ложка здригнулася в моїй руці.

– Відкрий рота, – тихо сказав я.

– Ні, ні! Не хочу! – заперечливо похитала головою хвора.

Всі почали її умовляти, але вона хитала головою і скиглила, як мале цуценя. Гахар хотів силою розкрити їй рота, але жінки вчепилися в нього і відтягли від хворої. Я знову підніс ложку до її губів, але хвора знову захитала головою, відштовхнула мою руку, і ліки розлилися.

Я взяв сумку і вийшов з хатини. Сюди увійшла смерть, і моя присутність була зайвою.

II

Опівдні з тієї частини селища, де жив Гахар, долинули оглушливі звуки бурума. Відгукнулися буруми в сусідніх частинах селища. Я пішов подивитися, що там трапилось. На майдані я застав цілий натовп чоловіків і жінок. Обличчя у всіх були намазані чорною фарбою. Чоловіки – озброєні списами й стрілами. Серед них був і Гахар, який теж тримав у руках списа, але на відміну від інших чоловіків, що стояли на одному місці, похмурі і мовчазні, він кричав на все горло: «Карарам! Карарам!» (Війна! Війна!) – і бігав маленьким майданом з кінця в кінець, войовничо розмахуючи списом, ніби хотів поразити ворога. Цими войовничими рухами й вигуками «Війна! Війна!» він висловлював своє горе і готовність помститися ворогам, що наслали чари на його дружину. З хатини лунали несамовиті крики. Я заглянув у відчинені двері і побачив дружину Гахара, яка лежала на землі на старій рогожі. Вона була мертва. Душ десять жінок стояли навколо неї н голосили…

Побачивши мене, Гахар підійшов і плачливим голосом почав скаржитись.

– Ох Андо! Вона померла, Андо! Вона не випила твоїх ліків і померла!..

Я ніяково мовчав. Було безглуздо запевняти його, що і мої ліки не врятували б її від смерті.

– Вона померла, померла! – в розпачі повторював Гахар. – Вона лягла і більше вже не встане! Ох, не встане!.. Вона лежить і не чує мого ридання! Ох, не чує мого ридання!.. Вона спить і вже не прокинеться! Ох, не прокинеться!.. Вона залишила мене і вже не повернеться до мене!.. Спустіє моя хатина, Андо! Ох, спустіє!..

Гахар почав рвати на собі волосся і бити кулаками себе по голові, але його схопили за руки, і він затих. Та трохи згодом знову почав бігати і розмахувати довгим списом, погрожуючи невидимому ворогові, що заподіяв смерть його дружині.

Я відійшов у холодок під пальму і стежив за Гахаром. Я не сумнівався в його горі, але мені здавалося, що біганина, розмахування списом і погрози невидимому ворогові були тільки звичаєм.

До мене підійшла Зінга. Вона теж намазала собі обличчя чорною фарбою так, що я ледве впізнав її. На шиї і руках не було ніяких прикрас. Вона була в жалобі. Покійниця доводилась їй родичкою. Гахар був братом Боамбо.

– О Андо! – тихо прошепотіла вона. – Дружина дядька Гахара не померла б, якби випила твої ліки.

– Звідки ти знаєш?

– Всі так кажуть, – відповіла Зінга.

І вона розповіла мені історію, яку я чув уперше.

Дружина Гахара була з племені бома. Багато років тому, коли вона була ще молодою дівчиною, Гахар викрав її, і вона стала його дружиною. Плем'я бома вирішило помститися. Воно напало на плем'я занго, але було відбите. Пізніше дружина Гахара сама відмовилась од свого племені і стала дочкою племені занго. Плем'я бома прокляло її і шукало нагоди помститись. І ось тепер (через сорок років!) воно помстилось. Кілька днів тому дружина Гахара забула свій мішок на городі. Мішок зник. Хтось із племені бома украв, і їхній жрець спалив його, примовляючи заклинання. Дружина Гахара захворіла. Вчора ввечері Гахар хотів покликати мене дати хворій ліки, але вона сказала: «Не ходи до білої людини. Спершу піди до Арикі. Що він скаже, те й зробимо». І Гахар пішов до Арикі. Головний жрець вилаяв його і заявив, що його дружина помре від моїх ліків швидше, ніж од чаклунства племені бома. Він обіцяв одвернути чари ворогів і вилікувати хвору. Це було вчора ввечері. Вночі хворій погіршало. Вранці Гахар покликав мене, але дружина вірила Арикі і відмовилася випити мої ліки…

Тільки тепер я зрозумів, що було б, якби хвора випила рицину. Вона все одно померла б, але тоді люди говорили б: «Арикі правий. Дружина Гахара випила ліки білої людини і померла». А зараз вони кажуть навпаки: «Якби випила ліки білої людини, вона б одужала». Сам того не підозріваючи, Арикі позбавив мене зайвих неприємностей.

– А де зараз Арикі? – спитав я дівчину. – Чи прийде він на похорон?

– Ні, він не хоче прийти на похорон, – відповіла Зінга. – Він каже, що Дао не захотів зрятувати дружину Гахара, бо вона була грішницею.

«Арикі легко, – подумав я. – Коли йому немає куди подітися, він кличе на допомогу свого ідола. Ну, а як би виправдувався я, коли не вірю в ідолів?»

А Гахар все ще метався по майдану з кінця в кінець і розмахував списом. Завивання в хатині затихли несподівано, як по команді. Я заглянув у двері і побачив, як троє чоловіків, родичів Гахара, посадовили покійницю, загорнули в рогожу, на якій вона померла, і перев'язали ліанами. Зовні стирчала тільки голова, але жінки і її накрили мішком. Після цього чоловіки загорнули клунок з покійницею у величезне бананове листя, знову міцно перев'язали і підвісили його до поперечної балки в хатині. Потім розклали під ним вогнище і всі вийшли геть.

Похоронна церемонія закінчилася. Всі розійшлися по домівках, тільки Гахар залишався підтримувати вогонь…

Ми з Зінгою пішли в мою хатину.

– Навіщо розклали вогнище під покійницею? – спитав я.

– Щоб вигнати з неї злих духів.

– Скільки часу це триватиме?

– Сім сонць.

Сім сонць – це значить сім днів.

Зінга пояснила мені, що через сім днів і сім ночей Гахар однесе клунок у ліс, до хатини вічного вогню, і повісить його на «дерево смерті». А коли мине ще в семи місцях по сім сонць, Гахар спалить клунок з покійницею на великому вогнищі перед хатиною вічного вогню і розвіє попіл за вітром. На цій церемонії буде присутнє все селище. Під час спалювання трупа Арикі танцюватиме «танець смерті». «Ця роль, безумовно, підходить йому», – подумав я.

Через сім днів я пішов до хатини вічного вогню. Клунок висів на дереві. Це був анчар – «дерево смерті», як його назвали тубільці.

І я згадав вірш Пушкіна:

 
В пустелі вбогій і скупій.
Де вітер мчить піски нагріті.
Анчар, як грізний вартовий,
Стоїть один у всьому світі.
 
 
Його зростила на біду
Природа у годину люту
І в зелень мертвісно-бліду,
І в корінь налила отруту.
 
 
До нього й птиця не летить,
І тигр не йде: лиш вихор буйній
На древо смерті набіжить
І мчиться геть, уже отруйний.
 
 
І якщо тучі грозові
Обмиють пагілля дрімучі,
То вже краплини дощові
Падуть, отруйні та жагучі.
 

Далі поет розповідає, як один володар послав свого раба до анчара за отрутою, щоб «загибеллю чорною» розбити ворога. І раб справді приніс сік смертоносного дерева.

 
Блідий, знесилений, він ліг
Під шалашем на всохлім лику
І вмер біля владарських ніг
Той раб, замучений без крику.
 

Пушкін помилявся. [23]23
  Не тільки Пушкін, але й ботаніки кінця XVIII століття вважали анчар дуже небезпечним деревом, і ніхто не наважувався дослідити його отруйний сік. Вони твердили, що досить птахові сісти на нього, як зараз же впаде мертвим, а якщо людина сяде відпочити в його затінку, вона більше не встане. В горах острова Ява є гола місцевість, що зветься Долиною Смерті. Там не росте трава, немає жодного деревця, жодного кущика. Ця гола пустеля довгий час була загадкою для вчених. Яванці розповідали, що тропічна рослинність в Долині Смерті була знищена отрутою анчара, і жоден вчений не наважився наблизитись до цього дерева. Тільки значно пізніше була відкрита справжня причина зникнення буйної рослинності в Долині Смерті. Виявилося, що з навколишніх скель іде отруйне випарування, яке знищило рослинність, отже, анчар ні при чому. Тільки після цього вчені вирішили дослідити отруйний сік анчара і розвіяли фантастичні вигадки про «дерево смерті».


[Закрыть]Отрута з анчара зовсім не така сильна, як він собі уявляв. Тубільцям відомі рослини з набагато сильнішою отрутою, і все ж вони називають анчар «деревом смерті» і вішають на нього покійників.