Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 30 страниц)

Чим більше я думав, тим більше переконувався, що моє посередництво між контр-адміралом і Боамбо не принесе нічого хорошого тубільцям. Я дуже добре знав, що слова «демократія» і «свобода», так урочисто сказані контр-адміралом, були пустими словами, а портрети Лінкольна, Гладстона і Рузвельта висіли на стінах його салону для декорації. І все-таки я вважав, що вигнання японців і захоплення острова американцями було корисне для перемоги над фашизмом. Американські кораблі перевозили зброю для Радянського Союзу, а німецькі підводні човни із Ангра-Пекена і японські з Яви та Суматри хотіли перетнути їм шлях. Це суперечило інтересам Радянського Союзу. Я вважав себе зобов'язаним допомагати американцям. Моя роль посередника між контр-адміралом і Боамбо знаходила своє виправдання. Людина з двох зол завжди повинна вибрати менше.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

У погорілому селищі. Зустріч а Гахаром. Знову переговори. Плани, контр-адмірала. Поговір про «захист і допомогу» укладено. Прибуття товарного корабля. Сміта знову пограбовано! Тривога на «Лінкольні». Острів Тамбукту в полум'ї.

І

Я зовсім не розуміюсь на кораблях і не можу сказати, чи був корабель контр-адмірала лінійним, чи броненосцем, а чи крейсером. Я не знав і його тоннажу, але це справді був великий корабель з десятком гармат різних калібрів з обох боків палуби. Завдяки довгим жерлам, корабель був схожий на великого їжака з настовбурченими голками, що відчув небезпеку і приготувався зустріти її. І на цьому великому кораблі для мене не знайшлося місця, я спав у матроській їдальні на лаві. Між іншим, вона була досить зручна, хоч і тверда, як нари в моїй хатині. Увечері матроси давали мені подушку і ковдру. Електричні лампи горіли цілу ніч, і світла було досить, щоб читати, але на всьому кораблі я не міг знайти жодної цікавої книжки, крім кількох кримінальних романів. Я б із задоволенням прочитав англійською мовою Марка Твена, Джека Лондона або Теодора Драйзера і запитав ад'ютанта, чи не може він мені знайти книжку одного з них американських письменників.

– Що ви кажете! – вигукнув здивований нащадок креолів. – Морякам заборонено читати такі книжки.

– Чому?

– Тому, що вони небезпечні. Драйзер – комуніст, Джек Лондон – соціаліст, а Марк Твен, хоч і не був ні комуністом, ні соціалістом, але ще небезпечніший, ніж ті двоє.

Не маючи чого читати, я йшов до їдальні тільки опівночі, лягав на свою лаву і відразу ж засинав, а на світанку піднімався на палубу до матросів. В цю ранню годину вони звичайно мили палубу, а оскільки офіцери ще спали, дозволяли собі різні вільності та жарти. Це були молоді, веселі, життєрадісні хлопці мого віку, і я легко знаходив з ними спільну мову.

Якось до мене підійшов ад'ютант і сказав, що вартові помітили в селищі чоловік десять тубільців, які оглядали погорілі хатини. Але коли моряки підійшли ближче, вони розбіглися і зникли в лісі. Це стало відомо контр-адміралові, і той звелів мені відправитись на берег і порадити тубільцям спокійно повернутися в селище і зайнятися своїми справами. Ніхто їм не завдасть ніякого лиха. Навпаки, дадуть все необхідне для відбудови погорілих хатин. Контр-адмірал навіть хотів послати їм на допомогу з десяток японців. Якщо тубільці не хочуть мати справи з японцями, він згоден дати американських матросів і двох теслярів. Взагалі контр-адмірал ладен був зробити все можливе, щоб полегшити становище тубільців і поправити зло, заподіяне японцями.

– Старик вимагає від нас доброго ставлення до дикунів, – сказав ад'ютант на закінчення.

Контр-адміралові було років п'ятдесят п'ять, а нащадок креолів називав його стариком. І я подумав: «Так, дітям батьки завжди здаються старими».

– Вам знову є робота, – посміхнувся ад'ютант. – Старик посилає вас до дикунів із спеціальною місією.

Він замовк, чекаючи, мабуть, що я запитаю, про що йдеться, але я мовчав.

– Може, ви не хочете? – подивився він на мене здивовано.

– Чому? Я й раніше говорив контр-адміралові, що завжди готовий бути йому корисним.

– Коли ви думаєте зійти на берег?

– Хоч і зараз, якщо треба.

– Гаразд, я доповім старику.

Він пішов доповідати, а я лишився на палубі. Душ десять босих матросів з закачаними холошами, голі до пояса, з галасом набігли звідкись і почали мити палубу. Один тримав гумовий шланг, скручений, наче змія, і поливав дошки сильним водяним струменем, а другий тер їх щітками, прив'язаними до довгих держаків. Їхні мокрі, засмаглі спини блищали на сонці. Всі були здорові, спритні й веселі. Той, що тримав шланг, «ненароком» впустив його так, що, падаючи, він описав велику дугу і облив холодним душем голі спини товаришів. Зчинився гамір, вигуки й сміх лунали з усіх боків.

– Без хитрощів, Тоде! – крикнув високий, худий юнак з веснянкуватим обличчям. Всі порозбігалися, а він стояв, розкарячивши довгі ноги, і ніби приріс до місця. – Давай прямо, не бійся, Тоде! – знову крикнув він матросові, який «упустив» шланг. – Якщо зіб'єш мене з ніг, матимеш пляшку рому.

– Гаразд, патагонцю! – відповів Тод. – Зараз ти лежатимеш на палубі, а я вип'ю твій ром одним духом.

І він справді вхопив шланг, щоб направити на «патагонця», але той зупинив його.

– Стривай, Тоде! Мені неясно. Якщо ти мене зіб'єш, одержиш пляшку рому. Але якщо не зіб'єш, то даси мені пляшку, і я вип'ю її за твоє здоров'я. Згоден?

– Згоден, патагонцю.

– Цілу пляшку, Тоде! Подумай!

– Подумав, патагонцю. Цілу пляшку! Коли прибудемо в перший порт, де буде ром, ти мені купиш, і я вип'ю його на твоє незадоволення. Ну, та вже пригощу й тебе чарчиною, обіцяю! Слово честі!

Вони побилися об заклад при загальному схваленні решти матросів; сильний струмінь води зашумів і вдарив у спину «патагонця», прозваного так, мабуть, за довгі ноги. Він трохи подався вперед, широко розставив ноги і не поворухнувся, хоч водяний струмінь бив у спину досить сильно. Тод закусив губи, надув щоки, навіть жили на. шиї нап'ялися від напруження, ніби хотів цим посилити напір води, але «патагонець» не ворухнувся. Матроси ревіли від захоплення:

– Тримайсь, патагонцю!

– Давай, Тоде!

– Нижче, нижче!

Ад'ютант з'явився в дверях кубрика і, побачивши матросів, зупинився посміхаючись. -

– Виграв, патагонцю, – сказав нарешті Тод і кинув шланг у відчаї.

На палубі пролунав новий вибух жартів і сміху. Всі оточили «патагонця», плескали по спині й по плечах, тисли руку, ніби він виграв першу нагороду на Олімпійських іграх.

Ад'ютант підійшов до них і сказав:

– Обережно, хлопці! Старик уже не спить!..

Матроси знову взялися за свою роботу, а ми з ад'ютантом сіли в моторний човен і поїхали на острів.

Ми пішли стежкою до моєї хатини. Що з нею сталося? Схована в лісі, осторонь від селища, вона лишилася ціла – снаряди не зачепили її. Я заглянув у двері й побачив, що на стінах висить кілька солдатських ранців. Нари були застелені солдатськими ковдрами. В одному кутку стояв глечик для води, а в другому – іржаве відро, яке є в кожній арештантській камері. Тут розмістилося чоловік десять японських полонених. Вночі вони Спали в хатині під вартою американських матросів, а вдень працювали на укріпленнях.

– Ця хатина була моїм домом, – сказав я ад'ютантові. – Тут я пережив багато радощів і скорбот. На цих нарах я спав. На них сиділи вождь племені, його дочка Зінга і син Амбо. Сюди приходив і старий Гахар, який зараз головний жрець племені. Всі вони були моїми друзями.

– Невже ви шкодуєте за цією глушиною? – здивувався ад'ютант.

– Мені шкода тубільців. Японці спалили хатини, а їх прогнали в джунглі. Зараз вони сплять просто неба або в маленьких куренях із гілок та листя. У них не вистачає посуду, щоб зварити їжу, і вони їдять печений ямс і таро…

– Саме тому вони мусять повернутись і побудувати нові хатини.

– Так, але потім що з ними буде? Які наміри контр-адмірала?

– О, він має добрі наміри!..

– Які можуть дати погані наслідки, – перебив я його.

– Чому?

– Тому що його добрі наміри не збігаються із бажаннями тубільців.

– Чому ви так думаєте? Старик – добра людина. Він щиро хоче допомогти дикунам. Зараз вони житимуть спокійніше, ніщо не загрожуватиме їхньому життю. Доки острів у наших руках, жодна країна не посміє напасти на нього. Старик викликав ще бойові кораблі й авіаносець. А втім, ви самі бачили, що сталося з японцями.

– Бачив. Але я знаю також, що буде потім…

– Що?

– Те, що сталося з японцями.

– Як? Ви гадаєте, що ми будемо биті, як вони? Але хто посміє напасти на нас? Чи не японці?

– Ні, тубільці. Плем'я не примириться, доки ви не залишите острів. Вождь сказав це позавчора і не змінить свого рішення.

– Ми ж для того й прибули сюди, щоб поговорити з ним. Старик хоче, щоб ви переконали вождя, що не в інтересах племені чинити опір нашим намірам.

– А які ваші наміри, можна запитати?

– Побудувати тут фортецю. Острів Тамбукту буде перетворений на важливу військово-морську «базу.

– Але ж тубільці саме цього й не хочуть!

– А що ж вони хочуть?

– Хочуть жити так, як жили раніше, без білих і жовтих хазяїв.

– Але це неможливо! – вигукнув ад'ютант.

– Саме через те, що неможливо, конфлікт неминучий.

– Хай тільки посміють, – погрозився ад'ютант, – ми їх знищимо й зітремо на порох їхній острів.

– Якщо так, – відповів я, – немає рації вести переговори з вождем.

Але ад'ютант був іншої думки. Він вважав, що вождь погодиться на все, коли я йому добре розтлумачу, що чекає плем'я в разі непокори.

– Ходімо в селище, – запропонував він. – Ми ж приїхали вести переговори.

В тій частині селища, де жив Боамбо, не видно було живої душі. Всі хатини згоріли. На майдані зяяла глибока яма від снаряда, а навколо виднілися кучі попелу та чорні, обвуглені колоди. Скрізь витала смерть, і нам не було чого тут робити. І в інших частинах селища та сама картина. Пустка й розруха панували там, де нещодавно кипіло життя…

Ми повернули до берега, коли хтось несподівано покликав мене. Я оглянувся й побачив Гахара, який стояв на стежці край лісу і запитливо дивився на мене. Він з'явився несподівано, як уміють з'являтися тільки тубільці. Мабуть, стежив за нами з лісу і, бачачи, що ми вже йдемо, вирішив озватися. Я не сумнівався, що в лісі є й інші тубільці, озброєні стрілами й списами, готові прийти на допомогу своєму товаришеві, якщо йому загрожуватиме небезпека. Але Гахар був без зброї.

– Іди сюди, Гахаре, – гукнув я. – Іди сюди, поговоримо.

Він обережно зробив кілька кроків і зупинився. Як він схуд! В глибоко запалих великих очах застигла важка туга, видовжене темне обличчя було сухе й сіре, як у мумії. Лише за десять днів страждань він постарів на десять років. Смерть дружини завдала йому великого й несподіваного удару, потім навала японців, варварське бомбардування й пожежі, втеча в джунглі, а тепер нове лихо загрожувало племені – американські бойові кораблі. Події відбувалися одна за одною з карколомною швидкістю. Людям, які жили все життя тихо й спокійно із своїми дрібними турботами, було не під силу перенести всі ці нещастя.

Хоч і дуже схудлий, хоч і прибитий горем, Гахар був показний старик – високий, з благородною поставою і повільними рухами, а сім поясів мудрості, що оперізували його стегна, надавали йому ще більшої поважності.

– Тана Боамбо тут? – спитав я.

– Немає.

– А Амбо?

– Теж немає, – похитав головою Гахар. Ад'ютант роздивлявся його з великою цікавістю.

– Це не вождь? – спитав він мене.

– Ні, це головний жрець. Він має великий вплив на плем'я.

– Значить, ми можемо вести з ним переговори?

– Звичайно.

Я запитав Гахара, чи сам він прийшов сюди, чи є ще хто з ним.

– Є, – відповів він.

– А де вони?

– Тут, – непевно сказав Гахар.

Значить, я не помилився. Гахар був не сам. Я звелів йому покликати й інших, але він удав, що не почув, і спитав, показуючи на ад'ютанта:

– Це і є вождь пакегі з великих човнів?

– Ні, Гахаре. Цей білий чоловік – каліман біля, поважна особа, але не тана пакегі. Він хоче говорити з тобою.

– Ні! – відрізав Гахар.

його відмова була для мене несподіваною.

– Чому, Гахаре? Він нанай біля – добра людина.

Ваш приятель.

– Приятель? – глянув на мене Гахар здивовано. – Не вірю, Андо. Тільки ги наш приятель. Ось я прийшов до вас без списа, а цей пакегі з стрілою, що пускає блискавки. Чому?

І справді, в ад'ютанта на поясі висів чималий пістолет. Я знав, що не слід було йти до тубільців із зброєю, і ще на кораблі хотів сказати ад'ютантові, щоб він залишив пістолета, але на наважився. Боявся, щоб він не подумав чого поганого. Ад'ютант помітив недружелюбний погляд Гахара і спитав мене, в чім річ.

– Головний жрець не хоче вести переговори з нами…

– Чому? – здивувався ад'ютант.

– Коли два ворогуючих племені вирішують вести переговори, – пояснив я, – вони сходяться в певному місці без зброї. А ви прийшли з пістолетом. Головний жрець розглядає це як ворожий акт по відношенню до племені і не хоче вести переговорів.

– Що ж я маю робити? – спитав ад'ютант.

– Залиште пістолет край лісу і поверніться без нього.

– О ні, це неможливо! Статут забороняє!

– Гаразд, тоді дайте пістолет мені.

Ад'ютант відстебнув пістолет од пояса і віддав мені.

– Тепер ми можемо говорити, так? – звернувся я до Гахара.

– Тепер можемо говорити, – сказав він і підійшов ближче до нас.

«Переговори» почалися. Гахар сказав, що Велика рада вирішила, щоб усі повернулися до селищ і збудували собі нові хатини, якщо пакегі обіцяють не турбувати їх своїми відвідинами. Вони не хочуть од пакегі ніякої допомоги і не бажають з ними зустрічатися. Коли я сказав йому, що пакегі допоможуть їм швидше збудувати хатини, Гахар замахав руками:

– Ні і ні! Не треба нам їхньої допомоги. Ми самі побудуємо хатини. Чи обіцяє біла людина, що жоден пакегі не зайде в наше селище?

Я переклав його слова ад'ютантові. Трохи подумавши, він сказав:

– Нічого я не можу обіцяти. Доповім старику.

Він не мав права давати будь-яких обіцянок. Контр-адмірал послав його вести переговори, але не дав йому ніяких прав. Це показувало, що «старик» недооцінював тубільців.

А Гахар чекав відповіді. Треба було якось вийти з цього смішного становища – стояти перед Гахаром і не мати змоги сказати ні «так» ні «ні».

– Гахар, – звернувся я до мого старого приятеля. – Я казав тобі, що цей пакегі – нанай біля, але він не тана пакегі. Вождь пакегі на великому човні. Зараз ми поїдемо до нього і розповімо все, що говорили з тобою. Завтра в цей же час я приїду і дам тобі відповідь.

– Нана – добре, – кивнув головою Гахар. – Завтра я чекатиму тебе тут. А цей пакегі приїде з тобою?

– Мабуть, приїде.

– Гаразд! Скажи йому, щоб не брав з собою стріли. Анге бу!

II

Авіаносець, що про нього згадував ад'ютант, прибув того ж дня. Я ніколи не бачив зблизька такої великої плавучої платформи, на якій було з десяток, а може й більше літаків. Він виднівся на обрії як невелика темна пляма на чистій водній гладіні. Авіаносець жодного разу не наблизився до острова, але з нього щодня піднімалося по кілька літаків і літали, далеко на схід, певно, в розвідку, а коли поверталися назад, завжди кружляли над островом зовсім низько, над самими верхів'ями дерев.

З прибуттям авіаносця контр-адмірал змінився. Раніше він мав вигляд тихої, спокійної, розсудливої і розумної людини, зараз став дуже нервовим і нетерплячим. Ад'ютант виструнчився перед ним і доповів про результат нашої розмови з Гахаром. Дізнавшись, що тубільці не хочуть ніякої допомоги, контр-адмірал почав їх лаяти і навіть нахвалявся, що, коли не погодяться на його умови, він зітре їх з лиця землі. Слухаючи його недвозначні погрози і дивлячись, як він нервово ходить по салону, закусивши губи, схрестивши руки, червоний від гніву, я питав себе: «Що він хоче від тубільців? Чому так наполягає на їхньому поверненні до погорілих селищ? Чому нав'язує їм свою допомогу?» Я ні разу не спитав про його наміри, бо все одно він би нічого не сказав, але коли ад'ютант якось проговорився, що будівництво укріплень посувається дуже повільно, мені все стало ясно. Для будівництва потрібно багато людей. Японців було мало. Крім того, це були полонені, що працювали з примусу, а насильство ніколи й нікого не запалювало до роботи. Правда, на укріпленнях працювали й американці, в більшості фахівці, але скільки їх? Тисяча або дві тисячі тубільців зробили б удесятеро більше, ніж сто японців і двадцять американців. Але тубільці сховалися в джунглях і хотіли, щоб їм дали спокій. Це дратувало контр-адмірала і примушувало його нервувати.

– Що думають ці люди? Які плекають надії? На що розраховують? Мабуть, вони не мають уявлення про нашу силу. Те, що зробили японці, – дитячі іграшки. Воєнний жарт – не більше. Або вони приймуть нашу допомогу і заступництво, або…

Я мовчав. Ад'ютант стояв як на голках.

– Поясніть їм це! – обернувся до мене контр-адмірал. – Їдьте завтра і скажіть, що коли вони не погодяться на мої умови, я знищу їх до одного разом з їхніми джунглями. Вони бачили «великих птахів» – здається, так вони називають літаки? Скажіть, що всього за якихось дві години ці «птахи» знищать всіх до одного дикунів, де б вони не були. А якщо хтось випадково і врятується від бомб, то живий засмажиться в джунглях, бо я все перетворю на попелище. Я дуже вас прошу, поясніть усе це тому твердолобому вождеві. Скажіть йому, що це моя остання спроба порозумітися з ним. Після цього моя совість буде чиста. Я не злодій, але війна є війна!

Контр-адмірал дивився мені прямо в вічі – мабуть, хотів бачити, яке враження справлять його слова. По суті, вони нічим не відрізнялись од погроз японського капітана – хіба, може, тим, що в погрозах Сігеміну почувалось його безсилля, а в погрозах контр-адмірала звучала холодна впевненість людини, яка може їх виконати.

– Старик страшенно розлючений, – сказав ад'ютант наступного дня, коли ми їхали моторним човном на острів. – Якщо й на цей раз дикуни не повернуться до своїх селищ, він і справді виконає свою погрозу. Ви бачите ці красиві горби, ліси, ці велетенські дерева? Може, завтра все це перетвориться на чорне згарище.

– Але це дуже жорстоко! – сказав я. – Цього навіть японці не зробили.

– Тому що в них не було літаків.

– Так, але це буде масове вбивство! – насмілився сказати я. – Тубільці ні в чому не винні. Вони пішли в джунглі і нікому не загрожують, нікого не турбують. Досі жоден американський солдат не постраждав від руки тубільця. Чому контр-адмірал хоче їм нав'язати свій договір про захист і допомогу?

– Старик уже не наполягає на укладанні договору, – відповів ад'ютант. – Він каже, що переможець може діяти і без договору. Зараз він хоче тільки одного: щоб тубільці повернулися до своїх селищ. Нічого іншого.

– А чому б не залишити їх жити так, як вони вважають за краще для себе?

– Жити так, як вони вважають за краще? Ха-ха! А хто будуватиме укріплення?

Все зрозуміло: контр-адміралові потрібні раби. Тубільці повинні залишити джунглі, американські матроси допоможуть їм побудувати нові хатини замість погорілих, а потім тубільці допоможуть американцям побудувати укріплення. Будівництво хатин закінчиться за два-три тижні, будівництво укріплень за два-три роки. Крім того, контр-адмірал має намір прокласти шосейну дорогу по узбережжю навколо всього острова – так говорив ад'ютант.

– Навіщо йому ця дорога? – запитав я. – Тубільці мають стежки, які їх цілком задовольняють.

Ад'ютант іронічно посміхнувся.

– Невже ви думаєте, що ми будуватимемо шосе для дикунів? Шосе потрібне нам самим. На острові будуть воєнні й цивільні власті. Приїдуть енергійні люди, які забезпечать роботу тубільцям. Тут чудова природа, острів може стати прекрасним курортом. Старику тут дуже подобається. Він має намір проводити тут свою відпустку. Навіть сказав містерові Сміту, що розширить його плантацію і, коли піде у відставку, житиме тут і взимку. Старик із Ванкувера, а там зима досить сувора.

– А містер Сміт нічого йому не заперечив щодо плантації? – спитав я.

– Заперечив, звичайно. Він сказав, що плантація його власність, визнана вождем племені, а весь острів належить Англії, бо Сміт першим зійшов на нього. Ха-ха! Він навіть попросив у старика солдатів для охорони йоги плантації.

– А той що?

– Засміявся й сказав: «Якщо цивільні власті неспроможні захистити ці вікна, то мої солдати можуть захистити і цивільні власті, і вікна».

– Як треба розуміти ці слова? – запитав я.

– Хіба не здогадуєтесь? Старику всерйоз припала до душі плантація англійця. А оскільки дикуни завжди можуть її відняти, старик захистить від них і плантацію, і самого Сміта, звичайно, ціною його плантації.

– А Сміт?

– Він почав костричитись і залякувати старика, що поставить це питання в якомусь міжнародному суді, а старик спокійнісінько йому сказав: «Не дозволяю гавкати на мене собаці, яку я годую!»

– Отже, вони посварилися не жартома?

– О, далеко не жартома! – підтвердив балакучий нащадок креолів. – Третій день містер Сміт не розмовляє з стариком, а той проходить повз нього, як повз телеграфний стовп.

– А як тримається капітан Стерн?

– Капітан – чудова людина! – вигукнув ад'ютант. Наші хлопці полюбили його, а старик запропонував йому стати до нас на службу, але він відмовився. Хоче якомога швидше потрапити в Александрію. У нього там маленька дочка…

Я спитав його, чи взагалі дозволять нам залишити острів і виїхати якимось американським кораблем. Ад'ютант сказав, що це можливо. Старик зажадав, щоб йому вислали з Америки корабель із будівельними матеріалами. Після того як корабель розвантажиться на Тамбукту, ми зможемо виїхати на ньому.

– І скоро прибуде корабель? – спитав я.

– Через два тижні.

– А чи правда, що контр-адмірал дозволить нам виїхати на ньому?

– Так, старик казав, що дасть розпорядження про наш від'їзд.

– Куди? Може, звідси корабель піде прямо в Америку?

– Не знаю. Це буде відомо після його прибуття.

Моторний човен зупинився біля берега, і ми пішли до погорілого селища. Гахар і Боамбо вже чекали на нас. Вони зустріли мене дуже сердечно, стискали ліву руку над ліктем і поплескували по спині, а ад'ютантові ледь кивнули головою, хоч він і перший віддав їм честь. Лейтенант удав, що не помітив цього, – він не був уразливий.

Цього разу переговори проходили гладенько, бо ад'ютант погоджувався на всі умови Боамбо. Мабуть, така була дана вказівка від контр-адмірала. Тубільці самі побудують хатини. Американські солдати не ходитимуть в селище. Я буду посередником між вождем і контр-адміралом. Як син племені і його друг, я можу ходити до тубільців, коли забажаю, і, якщо хочу, можу жити в самому селищі. В такому разі мої друзі побудують окрему хатину – так сказав Боамбо.

Переговори закінчилися благополучно. Ми з ад'ютантом повернулися на корабель. Погрози контр-адмірала повисли в повітрі – принаймні я так думав, але пізніше збагнув, як жорстоко я помилився.

III

Останнім часом контр-адмірал нічим не турбував мене. Переговори були закінчені, тубільці будували собі хатини, і я йому був непотрібний. Тим краще! Я служив у армії і знав солдатську мудрість: чим рідше потрапляєш на очі начальству, тим спокійніше тобі. І тому я почував себе далеко краще серед матросів, ніж у кают-компанії для офіцерів.

Хоч ми й жили нарізно, проте щодня бачились із Смітом і Стерном, а іноді навіть і двічі на день – вранці і ввечері, коли виходили на палубу подихати свіжим повітрям. Сміт, відколи потрапив під захист американського прапора, охолов до мене. Але це не дивувало мене. Стерн залишився таким же сердечним і щирим, як і раніше. Він сумував за своєю маленькою дочкою і хотів якомога швидше поїхати до неї в Александрію.

І ось настав цей час. Якось, коли моряки обідали в їдальні, хтось повідомив, що прибув товарний корабель. Всі покидали ложки й кинулися на палубу.

Корабель зайшов у затоку. На носовій частині ясно було видно напис: «Лінкольн». Корабель носив ім'я великого американця, який любив свободу і хоробро бився за неї. Будучи президентом Сполучених Штатів Америки, Лінкольн п'ять років воював із плантаторами Південних Штатів за звільнення негрів від рабства. Він переміг тому, що з ним був увесь американський народ, але переможені рабовласники жорстоко помстилися: вони підкупили одного негідника, і його куля обірвала життя президента.

«Лінкольн» дав довгий гудок і зупинився. Загриміли ланцюги, заторохтіла лебідка, і важкий якір потонув у воді. Трохи згодом од корабля відчалив невеликий човен і попрямував до нашого крейсера. (Забув сказати, що обидва бойові американські кораблі були крейсерами. Про це я дізнався від ад'ютанта). На човні прибув капітан «Лінкольна». Ад'ютант зустрів його на палубі і повів до каюти контр-адмірала. Трохи згодом ад'ютант прибіг до нас і сказав, що звідси «Лінкольн» піде в Бразілію, візьме там каучук і одвезе його в Англію.

– В Англію! – крикнув Сміт, і очі його засвітилися радістю. – Це правда?

– Так, – підтвердив ад'ютант. – Через чотири дні «Лінкольн» вирушає. Капітан пообіцяв старику взяти вас.

Плантатор був настільки збуджений новиною, що не знав, що робити, і тільки повторював:

– Англія! О, ви не знаєте Англії! Велика країна, сер! Лондон! О, ви не уявляєте, що таке Лондон!

Він говорив до ад'ютанта, а Стерн мовчки дивився на прибулий корабель. Він був сумний, бо знав, що йому не скоро вдасться побачити свою дочку.

Сміт помітив його настрій і запитав:

– Чому ви сумні, Стерн? Хіба ви не чули, що сказав цей молодий джентльмен? Ми поїдемо додому, Стерн. Додому, в Лондон!

– Додому? – повторив Стерн. – У мене немає дому ні в Лондоні, ні де б то не було в Англії.

– Немає дому? Не маєте свого дому, Стерн?

Стерн не відповів. Сміт зніяковів і почав жувати сигару, що диміла в його зубах. Потім сказав:

– Нічого, Стерн, це невелика біда. І без дому Англія – така ж ваша батьківщина, як і моя, і ви повинні радіти не менше, ніж я, швидкому поверненню.

– Я радію, – тихо сказав Стерн. – Може, дужче, ніж ви…

– Не видно, Стерн, не видно…

– А ви що хочете? Щоб я бив себе в груди і кричав, що люблю Англію? Кому це потрібно?

Після цих слів капітан Сміт замовк: чи то засоромився, чи охололо захоплення. Трохи згодом він сказав, ніби вибачаючись:

– Темперамент, сер… Не можу стримувати своїх почуттів. А ви? – обернувся він до мене. – Сподіваюсь, що й ви радієте?

– Так, – підтвердив я. – Англія набагато ближче до Болгарії, ніж острів Тамбукту. Але я думаю і про своїх друзів, які залишаються тут. Що буде з ними?

Плантатор оглянувся і, переконавшись, що ад'ютант пішов, сказав:

– Те, що сталося з американськими індійцями.

Я здригнувся від жаху, коли згадав, як жорстоко й немилосердно американські колонізатори розправилися з індійцями. Білі хазяї пролили ріки крові й пройшли через сотні тисяч трупів, доки заволоділи американським континентом.

– Ви серйозно говорите? – обернувся я до плантатора. – Контр-адмірал якось заявив, що його прапор несе свободу і демократію.

– І ви повірили йому? О, санкта сімпліцітас! [28]28
  Санкта сімпліцітас– свята простота (лат.).


[Закрыть]Контр-адмірал одверто заявив, що перетворить острів Тамбукту на військово-морську базу. А звичайною мовою це означає, що Сполучені Штати Америки загарбають острів. Контр-адмірал навіть сказав мені, без будь-якого сорому, що він розширить мою плантацію, тобто привласнить її. З цього ви можете зробити висновок, що пишеться на його прапорі.

– А чому ви не покликали мене за свідка! – посміхнувся я, згадавши колишні запевнення Сміта, що острів Тамбукту належатиме Англії, бо англійські підданці першими відкрили його і першими ступили на нього.

– Облиште жарти, – махнув рукою Сміт.

– Ні, я не жартую. Кажу вам цілком серйозно. Я був і завжди буду на боці пригноблених і скривджених. Зараз ви скривджені, і я готовий бути вашим свідком.

– Свідком! – процідив Сміт. – Перед ким? Перед вовком, який хоче з'їсти ягня… Але я цього так не залишу! О, він мене не знає! Я ніколи не зупиняюся на півдорозі, ніколи! Ми ще зустрінемося з ним, тільки за інших обставин…

IV

Японські полонені працювали по шістнадцять годин на добу і розвантажили «Лінкольн» за три дні. Човнів, які були на американських кораблях, було не досить, довелося використовувати човни тубільців, хоч які малі вони були. Четвертого дня вранці Сміт, Стерн і я сіли в моторний човен контр-адмірале, і ад'ютант одвіз нас на товарний корабель. Ми попрощалися з веселим нащадком креолів, він сердечно потис нам руки, побажав «щасливої дороги» і повернувся на крейсер, а ми піднялися на палубу «Лінкольна». Зустрів нас широкоплечий мічман І чорними обвислими вусами і одвів до капітана. Капітан був міцний п'ятдесятилітній чоловік, його смагляве довгасте обличчя було порізане глибокими зморшками, а високого лоба перетинав шрам від старої зарубцьованої рани, одержаної, мабуть, ще замолоду, коли капітан був простим матросом. Він підтвердив те, що казав ад'ютант: корабель піде в Манаус, пристань на річці Амазонці. В Манаусі «Лінкольн» забере каучук і відвезе його в Англію. Рейс триватиме довго. Корабель пройде понад двадцять тисяч кілометрів – половину шляху навколо земної кулі. По дорозі тільки раз зупинимося на три-чотири дні в Кейптауні, поблизу мису Доброї Надії в Південній Африці.

– Подорож буде не особливо приємною, – попередив нас капітан. – Корабель ітиме впорожні, і хвилі кидатимуть його, як пір'їну. Найгірше буде біля мису Доброї Надії: там віють сильні вітри, часто лютують бурі, і океан завжди бурхливий. – І, посміхнувшись, він додав: – Але ви загартовані, якщо потерпіли корабельну аварію.

– Це так, сер, – сказав Сміт. – Мокрий дощу не боїться.

Капітан не забув нам сказати й про те, що в разі потреби нам доведеться допомагати екіпажеві.

– Звичайно! – жовчно сказав Сміт. – Після того як я був слугою японців, вже ніщо мене не може здивувати.

Це був натяк, тонка іронія на адресу американців, але капітан її не зрозумів. Він не знав, що контр-адмірал збирався загарбати плантацію Сміта.

Ми погодились на всі умови, які нам поставив капітан, бо «Лінкольн» був єдиним кораблем, який міг доставити нас в Європу, хоч і обхідними шляхами. Друга така нагода не скоро трапиться нам.

Як на крейсері, так і на «Лінкольні», Сміта і Стерна розмістили між командним складом корабля, а мені дали койку в приміщенні для матросів, Це мене не образило і не зробило нещасним. Як і на крейсері, матроси «Лінкольна» були чудовими людьми – іноді грубими, але завжди справедливими. На крейсері більшість команди складала молодь, що відбувала військову службу, на «Лінкольні» ж матроси були літні люди, досвідчені морські вовки, які по десять-двадцять років плавали морями й океанами. Вони самі зазнали чимало поневірянь і ставилися до мене з теплим співчуттям.

Корабель мав знятися з якоря о третій годині дня. В цей час я сидів у приміщенні для матросів. Четверо запальних гравців у белот сиділи на ковдрі, розісланій на підлозі, перекидалися веселими жартами, як це роблять усі картярі на світі, а навколо них стояло душ десять матросів і мовчки спостерігали. Раптом пролунали далекі постріли, а слідом за цим і тривожний сигнал, за яким матроси мусять одразу з'явитися на палубі. Гравці кинули карти і наввипередки побігли до вузьких залізних трапів. Я вийшов на палубу останнім. Стрілянина чулася з боку селища тубільців. Боцман швидко зліз із командного містка і закричав матросам: