Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

І справді, спочатку моряки мали успіх: вони схопили Пакуо і замкнули в якійсь хатині і вождем проголосили одного з своїх офіцерів, Серандоса.

Злякавшись вогнепальної зброї іспанців, плем'я спочатку підкорилось, але потім вступило в союз з іншими племенами, і на острові спалахнула кровопролитна війна. У іспанців кінчився порох, дехто з них загинув, а решті прив'язали до ніг по каменюці і втопили в океані. Тільки Джону Джігерсу пощастило втекти у джунглі.

Що сталося з ним далі – ніхто сказати не може. Із записів у щоденнику теж важко було що-небудь зрозуміти, хоч я й не проминув жодного рядка, а кінець запам'ятав дослівно. Ось він:

«5 листопада 1523 року. Діється щось жахливе! П'ятеро наших убито, а інших чотирьох схопили живими, прив'язали їм до ніг каміння й потопили в океані. Тільки мені пощастило втекти. Тепер я зовсім один, як палець. Блукаю по джунглях без зброї, без вогню, без одягу… Ночую на деревах, наче мавпа, їм дикі плоди. І чому ми не жили спокійно, навіщо було скидати вождя? Певно, це лукавий штовхнув нас на такий злочин, щоб занапастити наші душі. Правда була на боці племені, воно захищалося. Плем'я всиновило нас, прийняло до своєї сім'ї, а ми чим віддячили?»

Невідомо, чому Джігерс не записував далі і як кінчився його життєвий шлях. Відомо лише одне: легенда про моряків Магеллана не вигадана. Вони справді жили на острові Тамбукту. Безперечним фактом було й те, що Магелланів щоденник не знищено, як вважають історики. Він опинився в моїх руках, і я дав собі слово будь-що зберегти його для людства.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Велике полювання. Амбо помиляється. «Хочу тебе вбити!» Чим інколи може кінчитися дуель.

І

Якось уранці до мене зайшов Боамбо і ще знадвору загукав:

– Вставай, Андо! Мерщій! Сьогодні день великого полювання!

День великого полювання для тубільців – справжнє свято. До нього готуються заздалегідь, як у нас, наприклад, до сівби чи до жнив. Чоловіки виготовляють нові списи й стріли, натягають тятиви луків, а жінки плетуть з лика нові торби й лагодять старі голками з риб'ячих кісток.

Боамбо теж готувався. Протягом кількох днів. я навчав його стріляти з гвинтівки. Спочатку постріли лякали вождя, але згодом він звик і радів, мов дитина, показуючи мені пробоїни в деревах, зроблені його кулями.

Навчалися стріляти й інші мисливці, які одержали гвинтівки чи двостволки. Серед них був і син вождя. Останнім часом у нього з капітаном Стерном зав'язалася міцна дружба, і часто можна було бачити, як вони вранці йдуть удвох на полювання. Інколи їхні постріли лунали зовсім близько й лякали дітвору.

Якось Стерн похвалився мені, що Амбо навчився чудово стріляти. Коли я запитав, чому вони не беруть і мене з собою, капітан тільки плечима знизав. Але потім таки признався, що Амбо не хоче зустрічатися зі мною.

Я й раніше це помічав, і навіть коли нам доводилося стикатись на стежці, він вітався зі мною ледь помітним кивком голови й поспішав далі:

«Чому він дметься? – думав я, риючись у пам'яті. – Чи не образив я його, сам того не помічаючи?»

Ні, нічим я не міг образити його. В усьому винен Арикі. Клятий жрець стояв між нами непорушною стіною. Тільки чому Амбо слухає його?

– Чуєш бурум? Люди вже збираються, – перервав мої думки Боамбо. – Ну, ходімо!

– Зайди викуримо по люльці тютюну, доки я лаштуватимусь, – запросив я вождя, відчинивши двері.

Боамбо ввійшов, закинувши гвинтівку за плече, підперезаний поверх своїх барвистих поясів ще й патронташем. Він був збуджений, і в голосі його відчувалася твердість і мужність.

Я вмився і одягнув мисливський костюм, який мені подарував Сміт. Збагнувши нарешті, що не зможе втримати свого майна, плантатор став надзвичайно щедрим: крім мисливського костюма й нових чобіт, він подарував мені ще й голландську пінкову люльку.

Я вже зовсім зібрався, коли прийшов і сам містер Сміт, теж у новому мисливському костюмі, шеврових чоботях, з напужиною пір'їною на зеленому капелюсі. За плечима на новому ремінці висіла гвинтівка.

– Ви теж на полювання? – запитав я.

– А чому мені не піти? – здивовано глянув на мене Сміт. – Вже й так остогидло цілими днями вилежуватись у холодку.

– Невже? – посміхнувся я. – А ви пам'ятаєте, що я вам колись казав?

– Що ж ви таке казали?

– А те, що тубільці йдуть на роботу залюбки, бо без праці життя перетворилося б на пекло.

– По-перше, мисливство не праця, а розвага, – заперечив Сміт, – а по-друге, навіщо нам знову сперечатися? Та й настрою хорошого псувати не варто.

Він і справді був у доброму гуморі і до самого майдану безтурботно щось насвистував і жартував.

– Чудний пакегі, – шепнув мені Боамбо. – Пам'ятаєш, ти якось казав мені, що в своїй країні його вважали дуже сильною людиною. Цс правда?

Я ствердно кивнув головою.

– Коли так, то в його країні люди зовсім нікчемні.

Зінга нещодавно казала мені те саме. Отже, її батько також робив висновок про людську силу, дивлячись на 'язи, а не на багатство.

Люди з усіх кутків села прийшли на майдан. Лунали збуджені голоси, кожен поспішав, тільки старі та діти сумно стояли збоку, шкодуючи, що не можуть узяти участі в такому великому святі.

Коли мисливці зібралися, Боамбо вийшов уперед, змахнув рукою, і всі, розтягнувшись довгою низкою, пішли до лісу. За мисливцями йшли жінки, перекинувши через плечі торбини, повні таро, ямсу, бананів, посуду.

Стежка вела все глибше й глибше в ліс. Тут дерева були ще товщі й вищі, переплетені густою сіткою ліан. Ліани пообкручували стовбури й гілля до самих вершин, звідти перекидалися на інші дерева або звисали до землі. Це були справжні джунглі. Кілька разів нам довелось переходити вбрід холодний прозорий струмок, що змійкою звивався на нашому шляху. Довкола нависла парка півтемрява, хоч день був сонячний. На листі рясно блищала роса. Високо над нашими головами з гілки на гілку стрибали прудкі гібони. Неприємно верещали зелені й жовті папуги, але тубільці не звертали на них уваги.

На вершину гори ми дісталися тільки ополудні. Над нами знову з'явилось яскраве сонце, і спека стала нестерпною. Мисливці сіли у холодку під деревами перепочити й підкріпитися. З високої верховини відкривалася на півночі велична панорама океану, а на півдні зеленіла широка долина, перетята навпіл повноводою річкою. Тубільці називали її Коломоною, що зангською мовою означало «спокійна й велична». Вона й справді була така. Витікаючи десь на західному кінці острова, Коломона вбирала в себе багато струмків і струмочків, що збігали з навколишніх схилів, і неподалік од Каліо впадала в океан. Вздовж обох берегів, порослих густою зеленню, не видно було жодного селища. Очевидно, долина була незаселена.

– Райська долина, сер! – вигукнув Сміт.

його захоплення здивувало мене. Я думав, що плантатор уже давно втратив чуття прекрасного. Але, наче навмисне для того, щоб розвіяти мої сумніви, він раптом додав:

– Ви знаєте, сер, яку тут плантацію можна було б розбити! Аби оце зараз хоч десяток тракторів!..

– І сотню рабів, – вставив я, але плантатор, захоплений своїми думками, не почув.

– Не одну сотню гектарів можна відвести під сади, – мріяв Сміт, – і не менше – під цукрову тростину. А ще коли б і труби цукроварні задиміли… Ех! У мене аж мороз поза шкірою ходить, як гляну, яке тут багатство пропадає даремно. Візьміть хоч би оці водоспади. Скільки енергії приховано в них, скільки лісопилок і деревообробних фабрик могли б вони приводити в рух!..

– А кому належатимуть плантації та фабрики? – запитав я.

– Звичайно, тому, чиї будуть машини, – відповів Сміт.

– А що тоді буде з тубільцями? Нахмурившись, плантатор махнув рукою:

– Не турбуйтесь, кожен з ваших тубільців матиме все необхідне. Кілька бананів і таро щодня – цього з них цілком досить.

– А все інше, перетворившись у золотий струмок, потече до сейфів містера Сміта, чи не так?

– Ви завжди доскіпуєтесь до кінцевих наслідків, – докорив мені плантатор. – Ну, гаразд, будемо говорити про цей самий золотий струмок. Чому б мені або комусь іншому не скористатися з цього, якщо у тубільців не вистачає на це глузду? Ви тільки уявіть собі, яке тут може рости какао, кава, який запашний чай! А тикове дерево в будівництві не має собі рівних. Або візьміть кокосові пальми, про які ніхто не піклується. На них гронами звисають мільйони фунтів стерлінгів, і якщо комусь пощастить їх зірвати, він зробить людству велику послугу, запевняю вас.

– Чому «комусь», а не «всім»? – запитав я.

– А хто це такі «всі», сер? Чи не дикуни, бува? Так вони ж нічого не вміють робити, ви ж самі бачите.

– Навчаться, не турбуйтесь.

– Водити трактори? Не смішіть мене, сер.

– Не тільки трактори, а й літаки. Ви бачите, чого добилися внуки російських кріпаків? Вони перетворили свою землю в квітучий сад…

– Я вас розумію, – перебив мене Сміт. – Ви натякаєте на соціалізм.

– Не натякаю, а кажу відверто. Тільки соціалізм може перетворити цей острів у квітучий сад, де всі працюватимуть для загального добра.

Сміт встав і, глянувши на мене звисока, процідив крізь зуби:

– Фанатик!..

І перейшов під інше дерево.

«Вовк линяє, але норову свого не міняє», – подумав я. Привал кінчився, і наш караван рушив далі. Тепер стежка весь час кружляла на полонині. Тут було багато галявин, укритих високою травою аланг-аланг, траплялися і товсті крислаті дерева, листя яких під час посушливих зимових місяців опадає. Стрімкі південні схили, на яких погано затримується вода, поросли ксерофітними лісами, місцями непрохідними через гущавину та гострі шпильки. Ми б і не змогли продертися крізь цю стіну з колючого дроту, якби тубільці заздалегідь не поробили в ній просіки. І, наче навмисне для того, щоб прикрасити цю колючу стіну, обабіч просіки здіймалися високі стрункі дерева з розложистими кронами, які весною вкриваються строкатою ковдрою рожевого, жовтого й червоного цвіту.

Стежка повернула круто праворуч, і ми почали спускатися південним схилом. Тут ліс був не такий густий, як на північному схилі, Інколи доводилося переходити через глибокі прірви або під навислими скелями. На одній стрімкій скелі над глибокою безоднею я побачив Зінгу з Канеамеєю. У мене аж дух захопило.

– Іди до нас! – гукнула до мене Зінга.

Я швидко повернувся стежкою назад і подерся до них.

– Не схиляйтесь над прірвою, упадете! – схопив я дівчат за руки й потягнув їх далі.

Вони розповіли мені, що здаля помітили Амбо і залізли сюди, сподіваючись побачити, куди він подався, але юнак зник.

– Ховається від нас, – сумно промовила Канеамея.

Вона була чимось стурбована, неуважно відповідала на мої запитання і раз у раз озиралася на всі боки, певно, виглядала Амбо. А Зінга, навпаки, була весела, але стримувалась і рідко сміялася вголос, наче боялась образити свою сумну подругу.

Я по-своєму пояснював таку різницю в настроях дівчат. Хоч Зінга й не знала про нашу зустріч з Канеамеєю тієї буремної ночі, але вона помітила холодне ставлення Канеамеї до мене, і, мабуть, це й радувало дочку вождя. А в Канеамеї були причини сердитись. Я й справді образив дівчину. Вона принесла мені біле листя старого Арикі, а я, не здогадуючись про справжню причину такого пізнього візиту, боявся наговору і поспішив вирядити її додому.

Ми втрьох почали спускатися стежкою вниз. Караван був уже далеко, і ми мусили його наздоганяти. Канеамея йшла мовчки, нахиливши голову. Вона явно уникала дивитись на мене, а Зінга часто повертала до мене голову і посміхалася. На стрімкому спуску ліана, за яку я тримався, обірвалась, і я шкереберть покотився вниз. Зінга так голосно реготала, що сполохані пташки закружляли у нас над головою.

Надвечір караван зупинився на березі Коломони. Чоловіки наловили риби, а жінки розвели вогонь і приготували вечерю. Юшка з свіжої риби та м'які перепічки з тіста хлібного дерева після важкої дороги здавались особливо смачними.

Після вечері Боамбо змахнув рукою, і бурум загримів гучно й урочисто, мов перед атакою. Мисливці, озброєні списами та луками, з'юрмилися навколо вождя. Боамбо знову підняв руку, і бурум замовк. Настала повна тиша. Мисливці мовчки чекали, що скаже вождь. А він, ставши на великий камінь і окинувши всіх орлиним поглядом, почав свою промову. Хто цього разу буде долахо (першим мисливцем)? Той, хто наздожене кро-кро і влучить його в серце. В нагороду ім'я мисливця буде відзначено, і він одержить роги забитої тварини, звичайно, без права носити їх як прикрасу, бо таке право мають лише ренгаті й тана. Нехай ніхто не вбиває телят кро-кро, вони залишаться на наступний рік, якщо виростуть до того часу.

Промова тани Боамбо відзначалася лаконічністю і діловим тоном.

Після промови всі розбрелися по лісу, шукаючи затишне місце для ночівлі.

II

На світанку Боамбо, розділивши мисливців на дві групи, наказав їм розсипатись ланцюгом на відстані кількох кроків один від одного. Ланцюги флангами сягали гірських схилів, що здіймались обабіч долини. Коли всі приготувалися, Боамбо подав знак, і мисливці з галасом посунули до гір. Сполохані бантенги – дикі бики, яких тубільці називали «кро-кро», – тікали з долини до гір, щоб сховатись у густих лісах, алеутам на кожній стежці їх уже підстерігали мисливці.

Я йшов поруч з таною Боамбо, але незабаром мене наздогнав задиханий Амбо і покликав з собою.

Це мене дуже здивувало. Досі він старанно уникав навіть зустрічатися зі мною, полювати ходив тільки з капітаном, а тепер сам прийшов. Чому? Що в нього на думці? Я хотів відмовитись, але він наполягав на своєму. Мовляв, там більше кро-кро, ніж у верхів'ях річки. І селище Каліо недалеко, де ми вже одного разу були, я побачу багато знайомих: ренгаті, Ладао…

Я знову відмовився. Амбо скипів і гнівно крикнув:

– Знаю, чому ти відмовляєшся. Знаю, знаю!

– Чому ж?

– Тому, що боїшся мене! Він тримав себе дуже зухвало.

– Чому я маю тебе боятися? – здивовано спитав я.

– Авжеж боїшся. Арикі правду каже, що ти боягуз.

Для мене не було несподіванкою, що Арикі ненавидить мене, але як Амбо попався на його гачок? Чому він розмовляє зі мною, ніби з ворогом? Я вирішив, що настав час поговорити відверто, і пішов з ним.

Ми йшли стежкою понад річкою: я попереду, Амбо – кілька кроків за мною. Він не поспішав, і я змушений був часто зупинятися.

– Ходім швидше, треба наздогнати мисливців, – нагадав я.

Амбо нічого не відповів. Він недбало перекинув гвинтівку за плече дулом униз, – очевидно, сьогоднішнє полювання не цікавило його. А мені хотілося вбити найбільше бантенгів, щоб стати долахо (першим мисливцем). Тоді б кожний рід охоче всиновив мене: рід завжди пишається своїм долахо. А якщо я не вб'ю жодного бика, мене засміють. «Пакегі має уду, що стріляє громом, а не вбив жодного кро-кро!» Можливо, Амбо саме цього й домагався, тому й зволікав…

– Я прийшов полювати, а не байдики бити, – сказав я і, прискоривши ходу, додав: – Піду наздоганяти інших, а ти роби, як знаєш.

– Стій! – гнівно вигукнув Амбо.

Я повернувся й побачив, що він зняв гвинтівку з плеча. Очі у нього спалахнули хижими вогниками.

– В чому справа? – запитав я.

– Розповідай усе, що знаєш про жерцеву дочку.

– Все! – підкреслив він.

У голосі його бриніли виклик і погроза.

– Що значить «усе»?

– Тобі краще знати що! – грубо відповів Амбо.

Такий тон змусив мене замислитися. Невже йому відомо, що Канеамея приносила мені біле листя, яке Арикі так старанно приховував од мене? Невже Амбо бачив її в ту ніч? І невже це його стріла забриніла в стіні у мене над головою? Не може бути! Ні, ні! Амбо не такий підлотник.

– Гаразд, я скажу тобі все, як було, – промовив я. – Але спочатку ти повинен сказати, чия стріла просвистіла над моєю головою.

Ми стояли один проти одного. Я теж зняв гвинтівку з плеча, міцно стискаючи її в руці.

– Моя, – визнав Амбо.

– Так це ти хотів мене вбити?

– Коли б хотів, не став би цілитись вище твоєї голови.

– Я в ту мить саме нахилився, і стріла пролетіла над головою.

– Не сміши мене, – похмуро сказав Амбо. – Я навмисне вистрілив у ту мить, коли ти нахилився.

– Навіщо?

– Хотів нагадати тобі, що я непоганий лучник. Ти забув про це.

– Невже ти здатний вистрілити другові в спину?

– Ні! Я не пакегі. Я син племені занго! – гордо відповів Амбо.

– Що ж, я не син вашого племені. Але я досі нікого не вбив і ні на кого не напускав кадіті.

Амбо насупився.

– Я зрозумів тебе, – збентежено промовив він. – Я збирався вбити Арикі. Але чому? Знову ж через тебе!

Він говорив правду. Не знаючи, що відповісти на це, я лагідно промовив:

– Навіщо нам сваритися? Що ми з тобою не поділили? Чим я тебе образив? Скажи!

Амбо заговорив про ту буремну ніч і про Канеамею. Він бачив, як вона зайшла до мене, і, доки не вийшла, стояв, притулившись до дерева.

Канеамея колись дала згоду стати його сахе, але я буцімто переманив її, і вона відмовила йому. Тепер, мовляв, я домагаюся, щоб вона стала моєю сахе, та Арикі не дозволяє. Так-так! Арикі не дозволяє, і мені ніколи не бути головним жерцем. Ніколи!

– Це Арикі тобі сказав?

– Так, Арикі. Він тебе ненавидить.

– Арикі бреше. Я ніколи не хотів стати дато Канеамеї. Ніколи! – повторив я, підвищивши голос.

– Арикі говорить правду. А ти брешеш. Ти хочеш стати рапуо. Але май на увазі: цього не буде!

Я вирішив покінчити з неприємною розмовою і роздратовано сказав:

– Що тобі від мене треба? Кажи!

– Я хочу, щоб ти більше не чіпав Канеамею.

– Канеамею? – удавано посміхнувся я. – А чому це ти про неї так піклуєшся? Вона ж не вашого роду. Ти не маєш права захищати її.

Амбо вдруге зніяковів. За звичаями племені, тільки член роду Канеамеї має право вимагати від мене пояснень, якби я справді образив її. Крім того, я нічого такого не зробив, що могло б ославити дівчину, і був страшенно здивований, що Амбо повірив Арикі. Хіба він не знає, що цей дідуган здатний посварити і найкращих друзів?

– Ти сам бачиш, що не правий, – сказав я трохи лагідніше. – Обміркуй усе гаразд, а після великого полювання знову поговоримо.

– Зараз будемо говорити! – злобно крикнув Амбо.

– Що тобі, зрештою, потрібно від мене? – скипів я.

– Хочу тебе вбити!

– За чим же справа? На, вбивай! – Я підступив ближче. – Стріляй!

– Ні, – ступив він крок назад. – Я хочу вбити тебе як людину, а не як собаку. Битися на списах або на луках я з тобою не буду, бо ти цього не вмієш. Зате добре стріляєш із гвинтівки. Ну, чого ж ти мовчиш? Чи, може, злякався? Та ти справді боягуз! Арикі мав рацію!

Від його слів у мене в горлі пересохло і кров ударила в голову. Амбо ставав надто зухвалим.

– Хто стрілятиме першим? – запитав я.

– Вибирай сам. За тобою слово…

– Гаразд, я стрілятиму першим. Ти згоден? Чи, може, відмовляєшся?

Та синові вождя й на думку не спадало відмовлятися. Він добре знав, що я влучно стріляю, і все ж погодився, щоб я стріляв першим. Це було рівнозначно самогубству.

– Іди стань он. під те дерево і приготуйся, – сказав я. – Лічитиму до трьох. Якщо не влучу, лічи й ти до трьох і стріляй.

Я сподівався, що в останню мить він злякається й відмовиться від поєдинку, але помилився. Амбо рішучим кроком підійшов до дерева і став, високо піднявши голову, наче хотів сказати: «Стріляй, ненависний пакегі, я не боюся тебе!»

Я навів гвинтівку прямо на голову:

– Раз!

В мене тремтіли руки. Амбо мовчав.

– Два!

Відстань між нами була незначна. Я прицілився. Варто було натиснути спусковий гачок – і син вождя впав би на землю мертвий.

– Три! – вигукнув я і, піднявши мушку, вистрілив у повітря.

Все тіло охопила слабість, руки й ноги дрижали. Я сперся на гвинтівку й сказав:

– Тепер твоя черга. Стріляй!

– Ні! – вигукнув Амбо. – Ти стріляв не так, як треба. Ти з мене глузуєш, але нічого не вийде! Будемо битися по-мисливськи. Сховаємось у лісі і підстерігатимемо один одного. Кожен має право стріляти, як тільки помітить супротивника. Коли хочеш – можеш знову стріляти в повітря: твоя воля. Але знай, я вб'ю тебе, як тільки помічу. Стережись! Велике полювання починається.

І не встиг я отямитись, як він зник у лісі. Я стояв мов укопаний, не знаючи, що робити. Ховатись у лісі й підстерігати один одного, мов хижаки, – це просто жахливо!

– Стережись! – пролунав удруге голос Амбо. – Велике полювання починається!

В ту саму мить тріснув постріл, над головою в мене просвистіла куля, і під самі ноги впала збита гілочка.

Я швидко впав на землю й заховався за найближчий стовбур. Ясно було: Амбо не жартує. Він заліг десь у хатах і ловив мене на мушку. Трохи згодом пролунав новий постріл, і куля застряла в стовбурі мого дерева.

Необхідно було якомога швидше залишити це небезпечне місце.

Поза кущами я доповз до іншого дерева, потім переліз у густий чагарник і причаївся. Довкола панувала тиша. Тільки серце калатало в грудях. У горлі пересохло, страшенно хотілось пити, але я боявся навіть поворухнутися, хоч річка хлюпотіла зовсім близько. Я мусив стерегтися, бо кожен рух міг коштувати мені життя.

Лежав у хащах і прислухався. Високо наді мною сиділа барвиста чубата папуга. Я знову поповз далі, папуга знялась і полетіла. Пролунав постріл, і над самою головою в мене писнула куля. Птах виказав мене, доводилося змінити місце. Я натрапив на виїмку і заліг, прислухаючись.

Неподалік щось зашаруділо. Я прицілився й завмер. Невже Амбо знайде мене й тут, у цій майже непроглядній гущавині?

Поплазував до берега. Тут хоч немає небезпеки нападу ззаду. Але все одно треба бути насторожі. Під час полювання тубільці підповзають так тихо, що навіть тварини, які мають хороший слух, не помічають їх. А в людини і слух, і нюх набагато слабші.

Раптом я почув голос Зінги, вона гукала мене. Трохи згодом обізвалась і Канеамея. Дівчата, певно, шукали нас, але я не наважувавсь озватися, щоб Амбо не виявив моєї схованки. Він, мабуть, теж чує і мовчить.

– Андо! Андо! – гукала Зінга. – Де ти, Андо? Я, здавалося, і не дихав.

– Амбо, де ти? Озвися, Амбо!

Дівчата пройшли зовсім близько і не помітили мене. Тоді я підвівся.

– Де Амбо? – запитала Канеамея. Вона була стривожена.

Я мовчав. Дівчата здивовано дивилися на мене.

– Тана Боамбо сказав нам, що ви подалися в цей бік. Ми чули постріли… Де Амбо?

– Ось я! – несподівано обізвався Амбо, і голова його з'явилась між кущами, зовсім близько, кроків за десять від нас.

У мене аж мороз по спині пробіг. Як він так непомітно підкрався аж сюди? Коли б не дівчата, він би обов'язково виявив мене. На лобі й грудях у нього виступив рясний піт. Видно, за ці жахливі хвилини і він пережив чимало.

– Іди сюди! – махнула йому рукою Канеамея. – Чуєш, Амбо? Іди сюди!

Коли він підійшов, дівчина сказала:

– Ти сердишся, я знаю. Сердишся й на мене, й на Андо. Але знай: Андо ні в чому не винен.

– Винен! – заперечив Амбо, похмуро дивлячись собі під ноги. – Арикі все сказав мені.

– А сказав він тобі, що я ходила до Андо в ту ніч?

– Ні, він про це не знає.

– Знає! – вигукнула Канеамея. – Я сама розповіла йому все. Тільки не сказала, чому ходила, бо боялася. Коди б дізнався, він убив би і мене, й Андо. Тому я й промовчала. А тобі все розповім, хочеш?

Амбо похмуро мовчав.

– Хочеш? запитала Канеамея вдруге. – В ту прокляту ніч я сама пішла до Андо, щоб показати йому біле листя.

– Ти носила йому біле листя? – здригнувся Амбо.

– Так, кивнула головою дівчина. – Носила йому біле листя. Андо бачив біле листя. І воно розповіло йому все, що розповідає і моєму набу.

– О, якщо Арикі про це дізнається! – вигукнув юнак.

Канеамея махнула рукою:

– Не дізнається. Ти ж йому не скажеш?

– Оце і все? – запитав Амбо вже трохи лагідніше.

– Ні, не все. Андо ніколи не збирався стати моїм даго. Одного разу набу дуже розлютився на Андо. Сказав, що знову звелить кинути його у Велику воду. Я перелякалась і сказала своєму набу: «Набу, пакегі – на-най біля. У нього є нанай кобрай, і всі його за це люблять. Якщо звелиш кинути пакегі у Велику воду, люди зненавидять тебе». Набу дуже розгнівався й вилаяв мене. Тоді я сказала: «Набу, я хочу стати сахе пакегі». Набу знову почав лаятись, а потім подумав, погодився й послав мене по Андо. Набу сказав йому, щоб він став моїм даго. Пообіцяв зробити його спадкоємцем семи поясів мудрості і рапуо племені, але Андо відмовився. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Андо не винен, – повторювала Канеамея. – Ти не маєш права сердитись на нього. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Слухай далі, – посміхнулась дівчина. – В день свята Дао я стану твоєю сахе. Тепер ти задоволений?

Обличчя Амбо раптом прояснилось, очі засяяли. Він щосили намагався стримати свої почуття, але марно.

– А тепер потисни Андо руку, – не вгавала Канеамея.

Юнак рвучко потиснув мені руку, щиро посміхаючись. І я відчув, що ненависть його минула, що він любив мене навіть тоді, коли збирався убити.

– Тепер я все зрозумів, – схвильовано промовив Амбо. – Арикі обдурив мене. Він сказав: «Убий Андо! Убий Андо!» І я хотів убити тебе. Але тепер усе зрозумів. Андо не винен.

Він замовк. Очевидно, йому не хотілося завдавати Канеамеї болю, говорити погане про її негідного батька.

– Що було – травою поросло, – сказав я. – Дамо слово не слухати більше Арикі, і наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, _ як місяць.

– Даю слово! – І син вождя знову потис мені руку. – Наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, як місяць.

Ця клятва серед тубільців племені занго вважалася священною, і ніхто ніколи не порушував її.

І розійшлись. Амбо з Канеамеєю пішли вперед і незабаром зникли в лісі, а ми з Зінгою повернули в протилежний бік. Йшли глухим лісом і мовчали. Мисливці були вже далеко. Довкола панувала мертва тиша. Я сподівався, що Зінга заговорить перша, але вона не обзивалася.

– Ти мені нічого не скажеш? – запитав я.

– Стережись Арикі, – промовила Зінга. Таке попередження мені доводилося чути вже не раз і від неї, і від Амбо, і від їхнього батька. Мене це вже не дивувало. Я дуже добре знав, хто такий Арикі і на ідо він здатний.

– А про Канеамею що скажеш? – запитав я знову. Канеамея – хороша. Вона не така, як її батько.

Вона пообіцяла тобі показати біле листя – і не побоялася прийти навіть пізно вночі, коли заборонено заходити до чужих осель. В ту ніч вона зрозуміла, що ти не хочеш бути її даго. І вирішила: «Пакегі не для мене. Я стану сахе Амбо».

– От і гаразд, – сказав я. – А ти будеш моєю сахе? Вона посміхнулась і кивнула головою.

– А довго чекати до великого свята?

– Ще місяць, – відповіла Зінга. – В той день наше плем'я всиновить тебе. Але ти повинен убити сьогодні найбільше кро-кро.

Вона мала рацію. Велике полювання триває всього день, а я ще не вбив жодного бика.

Раптом Зінга зупинилась і схопила мене за лікоть.

– Глянь, – шепнула вона й показала очима вбік. Там, забравшись передніми ногами в річку, стояв

бик. Він підмів голову і тривожно нюхав повітря. Кро-кріт схожий п;і наших биків, з темно-сивою шерстю і гострими, крутими рогами, але з набагато більшим животом, завдяки чому здавався неповороткішим.

Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина! Від несподіванки вона стала дибки і одним стрибком опинилася на березі, але передні ноги її раптом підломились, і вона важко рухнула на землю. Коли ми підійшли, бик був уже мертвий, але очі залишилися широко розплющеними, немов питали: «За що ти вбив мене?»

Кожен мисливець мав свій умовний знак, вирізаний на списі й на стрілах, по якому зразу видно було, хто вбив тварину. Я ж не мав ні списа, ні стріл, тому вирізав на палиці хрестик і встромив у землю біля голови бика.

Ми знову пішли понад берегом, де ліс був найгустіший. Тут шукали порятунку бантенги, яким пощастило уникнути мисливського списа. Раптом щось зашаруділо, кущі розсунулись, і на стежку вийшов дикий бик. Побачивши людей, він зупинився, підвів голову, потім знову нахилив її аж до землі, очі в нього налилися кров'ю. Він люто засопів і посунув на нас. Я прицілився й вистрілив. Бик став дибки, заревів од болю і ще з більшою люттю кинувся вперед. Зінга заверещала й стрибнула в річку. Ледве я встиг заховатися за дерево, як бик пролетів мимо, мало не зачепивши мене рогами. Потім зупинився й повернув назад. Він стояв кроків за десять, і видно було, як горять його очі і збуджено тремтять ніздрі. Зорієнтувавшись, він знову навів роги, готовий кинутися на ворога. Цього разу я прицілився прямо в лоб. Бик ринувся вперед, але раптом немов перечепився і з розгону рухнув на землю кроків за три від мого дерева. Куля влучила в голову, якраз поміж роги. Рана була смертельна. Бик дриґнув кілька разів ногами і заорав рогом землю, гучно сопучи, потім розслаб і більше не поворухнувся.

Тільки тепер я зрозумів усю небезпечність полювання на бантенгів. Для того щоб стрілою або списом забити кро-кро, тубільці повинні оточити його з усіх боків і нападати зблизька. Якщо не пощастить убити тварину за першим разом, вона мов скажена кидається на людей. Коли мисливець бачить, що ошаленілий бик наздоганяє його, він миттю падає на землю, а бик, збитий з пантелику хитрістю людини, починає гнатися за іншим. В цю хвилину стріли та списи градом сиплються на жертву і впиваються в її тіло…

За мисливцями невідступно йшло кілька тубільців, які знімали з забитих тварин шкуру, розбирали туші і зносили м'ясо до мисливського табору. Вони ж збирали стріли та списи, що завдали тварині смертельного удару. По них тубільці визначали, хто скільки забив тварин.

Пізньої ночі всі зібрались у таборі. Боамбо оголосив наслідки великого полювання. Виявилося, що я досяг найкращих успіхів: два кро-кро і вепр. Вождь проголосив мене першим мисливцем.

Так закінчилося велике полювання.