Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

– Коштують, – згодився капітан, – але в Англії або в іншій якійсь цивілізованій країні. А на Тамбукту за повний човен черепашок ніхто вам не дасть і кокосового горіха.

Сміт почав гаряче переконувати нас, що рано чи пізно ми повернемося в наші країни «королями перлів». На його думку, зараз, під час війни, по Індійському океану крейсирує набагато більше кораблів, ніж у мирний час, і ймовірність, що повз Тамбукту пройде якийсь корабель – військовий чи товарний, – значно більша, ніж будь-коли.

Він мав рацію. Японія захопила Яву й Суматру, і кораблі самураїв хазяйнували в Індійському океані, а кораблі Англії і Сполучених Штатів постійно перевозили зброю в Африку і Персидську затоку. Яким великим не був Індійський океан, зараз по ньому плавало набагато більше кораблів, ніж у мирний час, і можливість відкриття нашого невідомого острова була набагато більша.

Капітан зустрів байдуже пропозицію плантатора. Не тому, що не хотів розбагатіти, він просто не вірив, що потрапить коли-небудь в Англію. А я міркував так: «Якщо мені пощастить колись повернутися на батьківщину, не потрібні мені ніякі перли. Вона сама – неоціненна перлина, дорожча за все на світі…»

Ідея перлодобувного товариства «Сміт і К°» провалилася.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Будівельники з кам'яними сокирами. Філософія Сміта. Втручання капітана. Парусний човен. Майбутня подорож.

І

– Надходило велике свято, і тубільці почали готуватися до його зустрічі. Насамперед було вирішено побудувати нові хатини для майбутніх молодожонів. Всі юнаки й дівчата, які одружаться на велике свято, повинні мати свої житла. Але будівництво жител – дуже важка робота, бо тубільці працюють майже голими руками. У них немає ніяких інструментів, крім кам'яних сокир і черепашок.

Якось уранці Боамбо зібрав людей, розділив їх на кілька груп, і всі взялися за роботу. Одні в лісі рубали молоді дерева для балок і підпорок, другі, зв'язавши їх міцними ліанами, тягли в селище, треті розрубували дерева по мірці, відповідно до величини хатини, очищали від кори й будували самі хатини. Робота посувалася дуже повільно. Щоб обтесати кам'яною сокирою стовп для основи і вбити його на півметра в землю, два-три чоловіки витрачали цілий день. А тільки для одної хатини потрібно було не менше десятка таких стовпів.

Дах був основною частиною кожної хатини, і тубільці докладали багато зусиль, щоб зробити його якомога надійнішим. Після цього будували стіни. На стовпах, що підпирають дах, настилали рядами бамбукові стебла, перев'язували їх ліанами, і стіна була готова. На передній стіні залишали вузький отвір для дверей. Потім робили нари – одні в хатині, а другі знадвору перед дверима. Над зовнішніми нарами прибудовували легенький навіс од сонця.

Жінки допомагали при будівництві хатин: рвали пальмове листя і з нього плели рогожі, приносили з лісу ліани і очищали їх від колючок, але не залишали і щоденної домашньої роботи.

Дивлячись, як мучаться люди з кам'яними сокирами і витрачають цілі години, щоб відрубати одну гілку, я згадав про сокири, пилки, тесла і гвіздки Сміта. Все це ржавіло в його хатині. Якщо роздати інструмент тубільцям і навчити користуватися ним, всі хатини будуть збудовані за тиждень-два.

Я вирішив поговорити з Смітом. Знайшов його на плантації. Він працював там з ранку до вечора: обкопував дерева, підрізував паростки, поливав і щиро радів із своїх успіхів. «Якби Сміт виріс в інших умовах, – подумав я, – міг би стати дуже корисною людиною». Він був досить досвідченим плантатором – лише за кілька місяців його маленька ділянка стала схожою на квітучий сад. Маленькі дерева швидко виросли і пустили гілки, а деякі навіть зацвіли і вже на перший рік мали дати плоди. Сміт радів кожному пагонку, турбувався, як справжній хазяїн, про кожну стеблину, годинами обдивлявся кущі чорного перцю, паростки какао й кави, до кожного деревця прив'язав картонну табличку з номером і постійно записував у зошит зміни, що сталися за добу. Хоч він і не був агрономом, але добре знав тропічну флору ще з Кокосових островів, а коли чого не знав, вичитував у книжках. Звичайно, і ми з капітаном йому допомагали. Сміт ніколи не забував подякувати нам, але завжди нагадував, що плантація – його справа і його власність. Це дратувало капітана, і в такі хвилини він кидав мотику, брав рушницю і йшов у ліс.

– Благодатна земля, сер! – вигукнув Сміт, коли я підійшов до нього. – Тепер я розумію, чому населення острова легко здобуває собі засоби до існування, незважаючи на те, що обробляють землю дерев'яними кілками й лопатами.

– Якщо ми навчимо їх обробляти землю залізними мотиками, вони одержуватимуть ще більші врожаї, – сказав я.

– Це непотрібно, – одразу заперечив Сміт. – Нам не слід втручатися в їхнє життя.

– Чому?

– Тому що ускладнимо його, а не полегшимо.

– Навпаки, залізні мотики й лопати допоможуть тубільцям, а високі врожаї поліпшать їхнє харчування. Це принесе велику користь племені.

Не знаючи, як заперечити, Сміт сказав:

– У мене не склад мотик і лопат. Їх і так зовсім мало, я повинен берегти для себе. Що я робитиму, коли вони зіпсуються і зробляться непридатними? Чи гадаєте, що і я мушу копати дерев'яними кілками і лопатами? Ні, сер! Мотики і лопати мої, дозвольте мені розпоряджатися ними, як я вважаю за потрібне. А про тубільців не турбуйтесь, і без моїх мотик вони почувають себе щасливими, бо вдовольняються тим, що мають.

Звичайно, я не погодився з плантатором, бо по його виходило, чим людина бідніша, тим вона щасливіша. Це була філософія феодала, зацікавленого в тому, щоб раби були бідні й неосвічені, щоб цілком залежали від нього.

– Так, так, – кивав головою Сміт. – Ці люди щасливі саме тому, що вдовольняються малим і не знають розкошів. А ви хочете привчити їх спати на пружинних ліжках і щодня їсти м'ясо й пити вино. Це безглуздо, сер! Я не маю ні фабрики пружинних ліжок, ні землеробських машин і знарядь.

– Мова йде не про ліжка і машини, а про найелементарніше: про те, щоб навчити їх краще обробляти землю. Дайте їм з десяток сокир, і вони значно швидше розчистять ліс і засіють більший простір корисними рослинами. Зараз тубільці будують хатини. Треба дати їм не тільки сокири, але й тесла, і гвіздки. Треба допомогти їм.

Сміт заперечливо похитав головою.

– Ні і ні! Дикун – дитя природи. Всяке відхилення від його способу життя створить тільки зайві турботи і нещастя. Так-так, і нещастя, запевняю вас. Бо людське око ненаситне. Жадоба не має меж, сер! Дайте людині палець, вона візьме всю руку. Чи знаєте, що буде, коли Арикі зрозуміє, що моє ліжко зручніше за нари. Він захоче його «позичити» і, якщо я упрусь, викине мене з хатини, як ганчірку. Хай хоч один дикун узнає, що взутому зручніше ходити, ніж босому, і він стягне взуття у мене з ніг серед білого дня. Ви бачили, як я роздав тубільцям цілий ящик намиста з умовою, що вони працюватимуть у мене. А що вони зробили? Розійшлися, навіть не подякувавши мені! Ні, сер! Нічому я не збираюсь їх навчати, бо чим більше вони знатимуть, тим ставатимуть небезпечнішими. Зараз вони нас поважають і навіть побоюються, вважаючи надприродними створіннями. А якщо ми їх навчимо всьому, що знаємо самі, зачарованість і обожнювання зникнуть, а це ні в якому разі не в наших інтересах. Чи є тоді сенс навчати їх розуму? Це означало б рубати сучок, на якому сам сидиш.

Тоді я нагадав, що він обіцяв Боамбо, коли той згодився відвести йому землю під плантацію, навчити тубільців культурно обробляти землю і одержувати по три врожаї на рік. А от зараз відмовляється.

– Це егоїзм, – докорив я йому.

– Ні, не егоїзм, а здорова логіка, – спокійно відповів Сміт.

– Яка здорова логіка в тому, що ви приховуєте від тубільців ваші знання і досвід, які можуть бути їм корисними? Навіть тварини допомагають одне одному, а ми ж розумні люди. Це ще більше зобов'язує нас…

– Ніхто не може примусити мене робити те, що мені невигідно, – сердито сказав Сміт і, повернувшись до мене спиною, попрямував назустріч капітанові, який ішов із селища.

II

Ми сіли в холодку біля маленької річки. Доки Стерн набивав люльку, я розповів йому про нашу суперечку із Смітом.

– Ганьба! – несподівано промовив Стерн, запаливши люльку. – Люди працюють, а ми сидимо тут у холодку і сперечаємось. Звісно, ми мусимо допомогти тубільцям. Якщо ви не дасте їм ваші сокири й тесла, – повернувся він до плантатора, я сам дам, не питаючи вас.

– Не маєте права, Стерн! – крикнув Сміт, і його бліде обличчя спалахнуло.

– Не маю права? – скипів і Стерн. – А ви маєте право лежати в холодку, в той час як тубільці будують хатини і носять з городів ямс і таро, якими ви харчуєтесь? Ніхто вам не давав такого права, сер! Ніхто!

Вибух капітана не здивував мене. Хоч він і не втручався в наші суперечки з плантатором, але був справедливою людиною і не терпів неправди.

Сміт нервово дістав сигару, запалив і сказав:

– Чому ви говорите зі мною таким тоном, Стерн? Чому ви мене кривдите?

– Заждіть! – перебив його капітан. – Я не все ще сказав. З завтрашнього дня ми починаємо працювати. Будемо допомагати тубільцям. Ми дамо їм інструмент і навчимо, як ним користуватися, а коли побудуємо їхні хатини, почнемо нашого човна. Так, сер, зробимо човна – це я твердо вирішив. Великого парусного човна. Тубільці нам допоможуть, чи не так? – повернувся до мене капітан.

– Авжеж допоможуть, – відповів я.

– Так… Ми побудуємо великого парусного човна. По-перше, зробимо на ньому кількаденну прогулянку морем – об'їдемо острів. Я навчу вас керувати човном. А потім, коли задме південно-східний чи південно-західний мусон, [24]24
  Мусон– вітер в Індійському океані та в інших районах тропіків, який дме тривалий час в одному напрямі.


[Закрыть]напнемо вітрила і скажемо: «До побачення, Тамбукту!»

– О, це зовсім інша річ! – вигукнув Сміт. – Коли так, то я згоден.

– А ви? – звернувся до мене капітан.

– І я згоден. Тільки от… в який же бік ми попливемо?

– Це ми вирішимо пізніше, – відповів капітан. – Якщо підемо на схід, досягнемо острова Суматри або Яви. Якщо рушимо на захід – потрапимо або на групу островів Чагос, або на Сейшельські острови, або прямо в Африку – на Танганьїку, в Занзібар, Момбасу або в Могадішо. Напрям залежатиме від того, куди подме вітер, коли човен буде готовий. Звичайно, я віддаю перевагу Африці, бо Єгипет знаходиться в Африці. Я хочу швидше добратися до моєї дочки в Александрію…

– Але ж Ява і Суматра ближче до Тамбукту, ніж Африка, – заперечив Сміт.

– Так, – погодився капітан. – Але не завжди найкоротший шлях – найближчий. Крім того, ми не знаємо, що робиться на Яві й Суматрі. Не забувайте, що після взяття Пірл-Харбора японці рушили на Сінгапур. А від Сінгапура до Суматри рукою подати. Не дивно, якщо вони захопили й ці острови. А мені щось не хочеться зустрічатися з японцями. Краще потрапити в далеку Африку, дикі ліси Мозамбіка, ніж до самураїв. Отож, дорогі друзі, до роботи! Насамперед треба подивитись, які ми маємо інструменти. Ходімо!

Ми пішли в селище. Капітан весь час збуджено говорив про нашу майбутню подорож. Кров моряка знову закипіла в його жилах. Він примирився з тихим і спокійним життям на острові Тамбукту лише тимчасово. Одноманітність йому вже набридла, і він знову готувався напнути вітрила. Батьківське почуття тягло його в Єгипет, в Александрію, де жила маленька дочка, а ми з Смітом мріяли про свої країни. Сміт хотів знову потрапити в Англію, в своє коло, а я хотів повернутися до рідної Болгарії. Нічого, що вороги заливали її кров'ю, – я був переконаний, що це не триватиме вічно. Війна матиме кінець, а цей кінець може бути лише один – перемога. Перемога народу над темними силами. Тоді я зможу повернутися додому вільно, не як блудний син, каючись і благаючи прощення, а повний молодих сил і волі до нового життя.

III

Наступного дня ми роздали тубільцям сокири, тесла й гвіздки і разом з ними почали будувати хатини. Робота кипіла. Тубільці дуже швидко переймали все, що ми їм показували, і з дивовижною вправністю користувалися інструментами. За два тижні всі нові хатини були готові. Після цього ми почали будувати човен. Капітан вибирав найміцніші дерева, тубільці рубали їх сокирами, очищали від гілок і розпилювали на дошки поздовжніми пилками. Ми з капітаном і Смітом весь час ходили від групи до групи і показували, що робити: як пиляти дошки, як їх згинати дугою, поки вони ще сирі. Незабаром на поляні, де ми працювали, уже стояв корпус нашого майбутнього човна – вісім метрів завдовжки і три завширшки.

За місяць човен був цілком готовий. Він мав палубу і три щогли з вітрилами. Вітрила сплели жінки з пальмового листя так, як плели рогожі.

Нарешті настав день, коли ми могли вже спустити човен на воду. Це було дуже важко – цілих три дні з ранку до вечора ми пересували його на круглих колодах, підпираючи з боків, щоб не перекинувся. І ось човен був на воді, велично погойдуючись на тихих хвилях. Залишалося сісти в нього, нап'ясти вітрила і вирушити в дорогу…

Але ми відклали нашу подорож. Треба було добре підготуватися, запастися достатньою кількістю прісної води і провізії, а перед тим ми вирішили об'їхати острів. Це кількаденне плавання було необхідне для того, щоб випробувати човен і навчитися керувати ним. Але якраз, коли човен був уже готовий, настало велике свято. Ми відклали подорож на невизначений час.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Полювання на людей. Нова сутичка з Арикі. Тубільці захоплюють полоненого для жертвоприношення.

I

Боамбо прийшов до мене в хатину і ще з порога крикнув:

– Вставай, Андо! Ходім на полювання!

Я саме читав книжку, лежачи на нарах. Він вп'явся в неї очима і відразу спохмурнів. Книга, мабуть, нагадувала йому біле листя Арикі.

– Вставай! – повторив він, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. – Наближається велике свято. Сьогодні полювання мусить бути успішним.

І Зінга, і Амбо, й Боамбо часто розповідали, що велике свято триває три дні й три ночі. Перших два дні минали в танцях і веселощах на зеленій галявині на березі моря, а третій день був особливо урочистим, ніби вінцем свята: це був день весіль. За звичаєм племені весілля святкувались тільки раз на рік, під час великого свята, і що ближче підходив цей день, то більше хвилювалася молодь. Хвилювалися юнаки, а не дівчата. Жодна дівчина по турбувалася, що може залишитися незаміжньою. Такої небезпеки не існувало, бо жінок на Тамбукту було менше, ніж чоловіків. Чим краще юнак полював, чим більше вбивав кро-кро під час великого полювання і чим хоробріше поводив себе у битві з ворожим плем'ям, тим бажанішим він був чоловіком. Амбо говорив мені, що на торішньому святі багато дівчат зажадали вийти за нього заміж, але він усім відмовив, бо любив Канеамею і вирішив чекати, доки вона стане повнолітньою. Я поцікавився, чи буває так, що юнак не знаходить собі дівчини, яка б погодилась вийти за нього заміж. «Буває, – відповів Амбо. – Жодна дівчина не хоче вийти заміж за полохливого й ледачого хлопця».

Полохливих і ледачих не шанували на Тамбукту, всі глузували з них. Такий юнак може здобути повагу людей двома способами: або проявивши себе на великому полюванні, або викравши дівчину з іншого племені. Але викрадання дівчат – важка і небезпечна справа, бо на городах, де працюють жінки й дівчата, завжди є озброєна охорона. Викрадання дівчат по праву вважається справою великої доблесті, і якщо воно вдається, про подвиг юнака розповідають ледве не все його життя. «Він хоробрий чоловік, – кажуть, – він викрав собі дружину у чужого племені».

Кілька днів я тільки й чув од тубільців: «Велике свято надходить! Надходить велике свято!» Всі були збуджені й радісні. Але чому похмурий Боамбо? Що трапилося?

– Що таке? – спитав я його. – Збираєшся на полювання, а не радієш? Чому?

– Погане полювання, – зітхнув вождь. – Вчора ми не могли піймати жодного бома.

– Якого бома? – здивувався я.

– Ти не знаєш? Треба захопити людину із племені бома.

– Навіщо?

– Щоб принести її в жертву Дао.

– В жертву Дао?

– Так, – кивнув головою Боамбо. – Для великого свята потрібна жертва. Такий звичай.

– Поганий звичай, – обурився я. – Хіба можна вбивати людину заради дерев'яного ідола?! Не жахливо, тана Боамбо! Ти не повинен дозволяти цього.

– Якщо не захопимо людини з якогось ворожого племені, – сказав Боамбо. – Дао розгнівається і відступиться од нас. Прожене рибу з Великої води і висушить дерева в садах. І ямс, і таро… Не стане риби, не стане плодів, ні таро, ні ямсу… Так каже Арикі.

– Знову цей Арикі! – обурено крикнув я. – Йому потрібна людська жертва! Це злочин, тана Боамбо! Ти розумієш? Великий злочин!

Я намагався переконати вождя відмовитись од такого ганебного «полювання», але він навіть не слухав мене. Я говорив, що ворожнеча між бома і занго виникла через якесь фатальне непорозуміння. Обидва племені мусять покласти цьому край. Я стану посередником і допоможу їм прийти до згоди. Краще бути у дружбі і допомагати одне одному, ніж ворогувати і вбивати…

Але Боамбо тільки похитував головою і повторював: «Такий звичай». І він мені розповів, що вчора його мисливці спробували наблизитися до городів племені бома, але повернулися з порожніми руками. Люди племені бома охороняли єдину стежку, що йшла від морського берега до їхнього селища в горах, і нікого не пропускали.

– Ти мусиш нам допомогти, – сказав Боамбо, встаючи. – Сьогодні ми знову спробуємо. Іди з нами.

– Ні! – крикнув я. – Ніколи не братиму я участі в такому злочині. Раджу й тобі не ходити.

Боамбо сумно похитав головою і промовив:

– Я мушу йти. Я тана і не можу залишатися вдома, коли мої мисливці йдуть на полювання.

– Звели їм не йти, – порадив я. – Заборони.

– Я не можу їм забороняти. Такий звичай… Ну, підеш?

– Ні, не піду!

– А білий пакегі піде, – сказав Боамбо.

– Який білий пакегі? – стрепенувся я.

– Худий Шаміт. Арикі каже, що він хороша й хоробра людина.

Отже, і Сміт замішаний у всій цій історії! А чому б і ні? Він же твердить, що мова рушниць інтернаціональна. Ще до того, як зійшов на острів, він радив стати на бік племені занго і підкорити решту племен. І ось тепер його час настав…

– Ходім до Сміта, – сказав я вождеві і вийшов.

II

Я застав плантатора в його хатині. Він був уже одягнений у мисливський костюм і заряджав рушницю. Побачивши мене, він зніяковів, повернувся до мене спиною і почав збирати патрони, розсипані на нарах.

– І ви йдете на полювання? – спитав я.

– А чому ні? – відповів плантатор з удаваною байдужістю. – Допоможу племені як можу і чим можу.

– Але ж це злочин, сер! Йдеться про людське життя!

– Життя дикуна, – зауважив Сміт.

– Але плем'я бома буде захищатися! Я добре його знаю і певен…

– Це його право, – холодно сказав Сміт.

– Але це означає війну! – закричав я.

– Чого ви кричите? Я не глухий!

– А що накажете мені робити? Спокійно дивитися, як убивають невинних людей? Ви культурна людина, сер. Замість того щоб переконати тубільців відмовитись од цього варварського походу, ви своєю участю заохочуєте їх.

Тільки зараз Сміт повернувся до мене і твердо сказав:

– А навіщо мені їх переконувати, раз вони вірять у те, що людська жертва принесе щастя племені, чому я мушу заперечувати? Я не безбожник, сер. Не моє діло втручатися в релігійні обряди племені, а тим більше в справи Арикі. Він головний жрець, і всі його слухаються. А що я для дикунів? Ніщо! Круглий нуль… Біла людина з місяця – ха-ха!

– Не смійтеся, сер! І не прикидайтеся наївним праведником. Ви дуже добре розумієте, що йдете вбивати невинних людей.

– Йду, правда… – промовив плантатор. – Але йду мимоволі. Цей похід не я вигадав, запевняю вас…

– Так, але задуми Арикі вам до душі, визнайте. Ви, ще не зійшовши на острів, говорили про війну між двома племенами. Мріяли стати радником вождя, трохи не міністром! А тепер хочете здійснити старі плани…

– Але я нічого не роблю, – почав виправдуватися плантатор. – Я виконавець чужої волі. Арикі запросив мене взяти участь разом з мисливцями в поході проти племені бома, і я згодився. Оце і все. Я не можу відмовити йому. Це б його образило. А я не бажаю його ображати, бо залежу від нього. Якщо завтра, на великому святі, він одмовиться зробити мене сином племені, що зі мною буде? Вам легко, у вас за плечима вождь, а мені на кого спертися?

Говорити далі з плантатором було марно.

– А капітан? – спитав я. – Яка його думка?

– Як завжди, він не має думки, – жовчно посміхнувся плантатор.

– Проте він не візьме участі в цьому ганебному поході, чи не так?

– Навіщо ці гучні фрази? – образився Сміт. – Чому ви називаєте ганебним походом звичай, що визнається як закон?

– Я не можу назвати його інакше. Чи братиме участь капітан? – спитав я знову.

– Ні. Він сказав, що вважає за краще піти на полювання фазанів або ловити рибу вудочкою.

«Все-таки капітан у тисячу разів кращий за Сміта», – подумав я.

Я попросив плантатора піти зі мною до Арикі, але він не погодився. Нема чого, мовляв, марно турбувати головного жерця. Він спить п'яний…

Поки ми сперечалися, мисливці зібралися на майдані. Звідти чути було голоси. Я вийшов із хатини і побачив душ сто чоловіків, в більшості молодь, які збуджено розмовляли між собою, а деякі підганяли товаришів:

– Ходімо! Ходімо!

– Де тана Боамбо? Чому його й досі нема?

Всі були озброєні списами і стрілами. Обличчя і тіла вимазані чорною фарбою, на шиях висіли разки намиста із черепашок, на руках і ногах – браслети, сплетені з лика, під які були повтикані квіти і маленькі зелені гілочки, а у волоссі стриміло різноколірне пір'я. Вони були в повній бойовій готовності. Очі в усіх горіли від хвилювання й нетерпіння. І я зрозумів, що неможливо людині зупинити цей натовп, який вважав похід проти племені бома за честь, а принесення людської жертви – за священний обов'язок. Нарешті прийшов Боамбо, і всі радісно закричали:

– Тана Боамбо!

– Умбf-бозамбо!

– Хай живе тана Боамбо!

– Комунатуа, ви готові? – спитав вождь, s dcs в один голос відповіли:

– Готові!

– Ходімо! Ми хоробрі мужі!

– Знищимо всіх ворогів до одного!

Тут був і Амбо. Я відкликав його вбік і спитав:

– Чому ви виступаєте проти племені бома? Воно ж нічого поганого не зробило вам!

– Мовчи! – збуджено крикнув юнак. – Ти не знаєш племені бома. Вони всі розбійники.

– Я знаю його краще за тебе, бо жив у нього шість місяців. Вони всі хороші люди. Навіщо їх убивати?

– Мовчи! – повторив Амбо. – Якщо тебе почують інші, то зненавидять.

Він повернувся спиною до мене і зник у натовпі. Тоді я підійшов до Боамбо і ще раз спробував переконати його відмовитись од цього ганебного походу.

– Що я можу зробити? – знизав він плечима. – Ти чув, що кажуть мисливці. Я не можу їх спинити.

– Можеш! – твердо мовив я. – Скажи їм, що коли не розійдуться по домівках, трапиться велике лихо.

Моя впевненість і рішучий голос збентежили вождя. Він пильно подивився на мене і запитав:

– Що ж трапиться? Скажи!

– Щось дуже погане! – повторив я, не знаючи, що йому відповісти.

Він почав наполегливо допитуватися, що саме трапиться, якщо вони не відмовляться від походу. Арамру – землетрус? Чи, може, я підпалю Велику воду?

– Кажи! – наполягав він. – Що трапиться?

– Не питай мене, нічого я тобі не скажу! – відповів я. – Якщо мисливці зараз же не розійдуться по домівках, постраждає все плем'я. Анге бу!

Біля нас зібралося чимало людей і уважно слухали нашу розмову. Почувши мої погрози, тубільці теж почали розпитувати, що трапиться. Чи можу я зробити щось погане племені? Чи можу я викликати землетрус і запалити Велику воду? Я мовчав. Тубільці розгубилися. Цього я й хотів, але Сміт був іншої думки. Побачивши нерішучість мисливців, він кудись зник і незабаром повернувся разом з Арикі. Отже, Сміт збрехав мені: головний жрець не був п'яний. Він стояв на майдані мовчазний і похмурий. Всі оточили його і почали питати, що хоче пакегі? Він довго мовчав, потім заговорив повільно і урочисто:

– Біле листя все мені сказало. Цей пакегі, – показав він на мене довгою кістлявою рукою, – хоче, щоб ми не приносили жертви Дао. Він каже, що плем'я бома – хороші люди, а ви всі знаєте, що вони наші вороги. Він так говорить тому, що він друг племені бома. Це правда? – повернувся до мене Арикі, але, перш ніж я встиг відповісти, він гаряче заговорив знову: – Бачите його? Він мовчить! Значить, я кажу правду! Плем'я бома – погані люди! Хіба вони не викрали Зуму, дочку Дамбо? Викрали! Хіба вони не викрали Лолу, дочку Ладана? Викрали! Хіба вони не вбили Зумбо, сина Малу? Вбили! А цей пакегі каже, що нібито вони хороші люди. Ну, гаразд! Хто говорить правду! Я чи цей пакегі?

– Арикі говорить правду! Арикі! – озвалося багато голосів.

Я ще раз переконався, що головний жрець не дурний. Він був справді небезпечною людиною. За поняттями тубільців, у його словах була залізна логіка. Те, що він сказав, було правдою. Двох дівчат, яких він назвав, плем'я бома викрало кілька років тому, коли вони працювали на городі. При цьому один із охоронців, Зумбо, був тяжко поранений і другого дня помер. Все це було так. Але Арикі не сказав, що плем'я занго теж викрадало жінок з племені бома. Він згадав усе зло, заподіяне племенем бома, але промовчав, що зробило плем'я занго племені бома. Він був однобічним і упередженим, але в цю хвилину загального збудження його слова справили сильне враження. Натовп заворушився, почулися погрози. Мені здавалося, що досить Арикі звеліти вбити мене, і ці люди не завагаються. Я вирішив мовчати, бо заперечувати головному жерцеві було небезпечно. Він, безсумнівно, мав своїх людей, які сліпо слухались його. В цьому я переконався, коли на мене напали в хатині і хотіли спалити живцем. Правда, і в мене були друзі, але жоден з них не допоміг би мені зараз, коли всі були переконані, що я друг їхніх ворогів. Тепер я розумів, чому Боамбо не хотів відмінити похід. Він дуже добре знав настрій людей і побоявся ризикувати, хоч у душі і не схвалював цього полювання на людей. Зараз він стояв збоку, мовчазний і похмурий, і жодного слова не промовив на мій захист. Але я не сердився на нього – він не міг зробити інакше.

А збудження натовпу росло. Чути було погрози. Хтось голосно крикнув:

– Цей пакегі проти нас! Киньмо його у Велику воду!

Моє становище ставало небезпечним. «Треба швидше забиратися звідси», – промайнуло у мене в голові, і я поспішив залишити майдан.

III

Того ж дня, надвечір, мисливці повернулися, і в селищі настало велике пожвавлення. Забив переможно бурум, з майдану долинали радісні крики, а я, самотній і сумний, сидів у хатині. Хоч би капітан прийшов та розповів, що там робиться… Він єдиний мене розуміє, хоч і не завжди співчуває. Що могли означати бій бурума й ці дикі вигуки? Торжество? Перемогу?

На порозі з'явився Амбо. Побачивши мене, він зайшов у хатину і збуджено вигукнув:

– Ми перемогли! Захопили одного бома!

Я промовчав. Я не поділяв його радості, вона була мені навіть огидна. Я ні про що його не розпитував, але він сам заговорив про похід. Мисливцям не вдалося наблизитися до городів племені бома, бо стежка охоронялась і з лісу на них посипалось безліч отруєних стріл. Сміт, на якого покладали великі надії, відразу ж утік, як тільки перша стріла просвистіла повз його вуха.

– Полохливий пакегі, ха-ха! – сміявся Амбо. – Першим утік, розумієш? Ні разу не стрільнувши з рушниці. Всі з нього сміялися.

Втекти з поля битви – це вважалося ганьбою. Сміт скомпрометував себе – чудово! Так йому й треба!..

– Коли ми поверталися, – розповідав Амбо, – я помітив одного бома. Він заліз на дерево і звідти пускав у нас отруєні стріли. Ми обережно оточили дерево і, коли в нього вийшли всі стріли, захопили його в полон.

– А де він?

– Ми замкнули в хатині. Двоє наших вартують його. Виразно чути було удари бурума й вигуки тубільців.

Всі були в захваті від вдалого «полювання», тільки я не поділяв їхніх радощів. Мені було важко на душі. Війна залила весь світ. Всі континенти палали. Гинули мільйони людей. І навіть тут не було миру й спокою.

Хоч і рідко, але племена воювали між собою. Правда, великих втрат не мали – не більше одного-двох убитих. Але війна є війна. Вона – зло, велике зло. І я безсилий запобігти йому…

Ніби у відповідь на мої думки, Амбо сказав:

– Сьогодні ти повівся дуже погано. Чому не хотів нас пускати? Я тобі радив мовчати, а ти що наробив? Арикі мав рацію. Цього разу Арикі мав рацію, – повторив він.

– Що ти говориш, Амбо? – сумно подивився я на нього. – Ви вб'єте невинну людину… Невинну людину, невже ти не розумієш?

Ні, Амбо не розумів мене. Для нього плем'я бома було ворогом племені занго, і ніхто не міг його переконати, що це не так. Не тільки Амбо – всі інші думали так само, як він. Можливо, ворожнеча між обома племенами існувала здавна і передавалася з покоління в покоління? Не знаю, але безсумнівно те, що вона однаково шкідлива для обох племен.

– Невже всі племена на острові ваші вороги? – спитав я. – А друзів має ваше плем'я?

– Має. Плем'я фарора. Воно живе по той бік острова. І плем'я улан, що за Скелею Вітрів.

І він знову заговорив про мій «нерозумний» вчинок. Так, моя спроба умовити людей не йти в похід проти племені бома була нерозумною. При тому я ще й залякував людей якимось лихом. Це було дуже погано з мого боку. Я добре зробив, що вчасно зник…

– А зараз ходімо в селище, – покликав він. – Забудь усе, і ходімо веселитися.

– Не піду, – відмовився я. – Ви повинні не веселитися, а плакати.

Амбо здивовано поглянув на мене, знизав плечима і вийшов.