Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Каліо в огні. Знову серед тубільців. Зінга – полонянка японців. Гнів капітана Сігеміцу. «Союзник» стає полоненим. Розмова з Смітом і Стерном. У Зінги в арештантській каюті.

I

Тільки-но я піднявся на палубу підводного човна, як мене одразу ж одвели до капітана в його маленьку каюту. Не встиг я переступити поріг, як він запитав:

– Ну що, складуть зброю?

– Ні, – відповів я. – Вони заявили, що битимуться до кінця.

Капітан запалив цигарку і роздратовано кинув недогорілого сірника на килим. Потім наступив його ногою.

– Я їх знищу! До одного знищу! На що вони розраховують? На свої стріли й списи? Але це безумство! Чи пояснили ви їхньому вождеві, які сили маємо ми?

– Пояснив. Він бачив силу гармат і кулеметів. Усі відчули її на власній шкурі і все одно боронитимуть острів до останньої краплі крові.

– До останньої краплі крові! – закричав розлючений капітан, і на шиї в нього випнулися сині жили. – Вся Азія перед нами на колінах, а тут жменька дикунів збирається битися на смерть! Це нечуване зухвальство.

Вони в мене захлинуться у власній крові! Ви їм казали про це?

– Так.

– Ну? Що сказали вони? – Вождь пропонує…

– Ага, він пропонує умови! – перебив мене капітан. Так, він пропонує вам залишити острів.

Тільки це?

Тільки це.

– Гаразд! Я покажу цьому дикунові, що таке японська сила. Спалю селища, знищу всіх і все.

Він натиснув кнопку на письмовому столику. В каюту ввійшов підтягнутий матрос у білих як сніг гетрах. Вдарив каблуками і завмер, як по команді струнко.

– Скажи капітанові Ямото, хай піднімає якір. Курс – схід, відстань од берега – два кілометри. По десять запалювальних снарядів на кожне селище. Повтори!

Матрос повторив наказ, знову віддав честь і вийшов. За хвилину задзвеніли ланцюги, загуркотіли машини під нами, і підводний човен рушив.

Я здригнувся, згадавши, що перше селище, до якого пливемо, – Каліо. Протягом якихось двох хвилин воно буде знищене і люди – вибиті. І Зінга! Вона ж у Каліо!..

– Чи можу я вам щось сказати? – звернувся я до капітана. Мабуть, я був дуже блідий, тому що він здивовано подивився на мене.

– Говоріть!

– Ваш наказ поспішний.

– Я не можу витрачати час!

– Не забувайте, що ви маєте справу з дикунами, які не міркують, як ми, цивілізовані люди.

– Мене не цікавлять їхні міркування!

– Я знаю їхню вдачу і звичаї…

– Мене не цікавлять їхні вдача і звичаї! – роздратовано перебив мене капітан. Попіл із цигарки упав на блискучу поверхню стола.

– Чому б не спробувати щось інше…

– Що саме?

– Я добре знаю жителів першого селища, яке ви хочете знищити. Знаю і його вождя…

– Досить цих вождів! – крикнув капітан.

– Чого ви гніваєтесь? Я хочу допомогти вам.

– Кажіть!

– Я певен, що коли поговорю з вождем селища, він погодиться здатися без бою.

– Чому ви так думаєте? – капітан погасив цигарку у фарфоровій попільничці і сів навпроти мене. – Адже вождь сказав, що битимуться до останньої краплі крові? Я з них виціджу всю їхню нечисту кров…

– Так сказав тана Боамбо, це вірно. Він головний вождь усього племені. Але, крім нього, в кожному селищі є ренгаті – малий вождь. Саме малий вождь селища, яке ви хочете знищити, мій близький приятель і навіть трохи родич.

– Родич? Ви знущаєтесь з мене!

– Нітрохи. Пізніше я вам розповім, як ми стали з ним родичами. Гадаю, що він згодиться скласти зброю. Чому б не спробувати?

– Ми прийшли сюди не для того, щоб робити спроби! І ніяких переговорів! Я говоритиму з їхніми малими й великими вождями тільки мовою гармат і кулеметів!

Він підвівся. Розмова була закінчена.

Я вийшов на палубу. Вдалині показалося Каліо. Через годину «заговорять» гармати, і воно буде перетворене на згарище. Скільки невинних людей загине!.. Загине й Зінга. Ні-ні! Я мушу відвернути нещастя, але як? Капітан невблаганний!

Я знову підійшов до нього. Він стояв на палубі і роздивлявся в бінокль селище.

– Пане капітан!..

Він оглянувся. Бінокль повис на грудях.

– Я гарантую, що вождь Каліо здасть селище разом з його жителями без бою.

Капітан похмуро спитав:

– Ви гарантуєте?

– Так, гарантую! Я дуже добре знаю його. Ходив до нього в гості. Ми з ним немовби побратими. Я йому скажу, що ви його нагородите…

– О, звичайно! – посміхнувся капітан, і його жовті зуби блиснули на сонці.

– Як тільки він здасть селище, інші вожді наслідують його приклад. Вони, як вівці, – з болем сказав я, – рушила одна, інші самі підуть за нею.

– Можливо, ви праві, – промовив капітан і, глянувши на мене холодними очима, спитав: – Я не розумію одного: чому ви так турбуєтесь про дикунів? Чому так хвилюєтесь за них?

– Тому що… Як вам пояснити?.. Я хочу вам допомогти. Ми ж союзники? Крім того, я маю наречену, яка живе в тому селищі…

– Наречену? Хіба ці дикуни заручаються?

– Звичайно…

– Гаразд! – кивнув головою капітан. – Викладайте свій план.

У мене не було ніякого плану. Я просто хотів врятувати жителів Каліо – оце і все. Хотів врятувати Зінгу.

– Я зійду на берег, – швидко заговорив я, – умовлю вождя і жителів селища здатися без бою. Поясню, що їх чекає, коли не погодяться. Вони мене послухають. Якщо ви поставитесь до них добре, то й інші селища не чинитимуть опору.

– Гаразд! – знову кивнув головою капітан. – Треба берегти снаряди. Даю вам півгодини на переговори. Як тільки почуєте сигнал – гарматний постріл, одразу ж повертайтесь на підводний човен.

Я полегшено зітхнув. Півгодини досить, щоб тубільці втекли в джунглі, де ніякий снаряд їх не дістане.

Підводний човен став на якір недалеко від селища. Моряки спустили на воду гумового човна, і незабаром я вийшов на берег.

Скрізь було пусто. Амбо, певно, встиг попередити тубільців, і всі пішли в гори. А може, люди здалеку помітили підводний човен і втекли. Але чому залишили селище без охорони? Де стрільці? Якщо капітан побачить, що не зустріне опору, він висадить на берег солдатів і спалить усі хатини…

Я не збирався повертатися на підводний човен. Не було рації далі грати роль посередника, коли це даремно. Капітан Сігеміцу хотів захопити острів, підкорити всі племена або знищити їх – і ніщо не могло йому стати на перешкоді. Не можна чекати пощади від людей, які перетворили увесь світ на пекло. В цей час Німеччина і Японія були в зеніті своєї слави – на заході війська Гітлера досягли Ла-Маншу, на сході – Волги, на півночі – Шпіцбергену, на півдні наступали на пустелі Африки; японці були в Китаї, а їхні підводні човни шастали навіть у Індійському океані. Хто б міг переконати капітана, що він не зможе підкорити якесь «дике» плем'я?

«Так, – сказав я собі, – моя роль посередника скінчилася, час іти в гори до Боамбо».

Треба було поспішати, бо незабаром почнуть стріляти гармати… І справді, в ту ж мить пролунав постріл – це був умовний сигнал повертатися. Але замість того, щоб іти до підводного човна, я рушив у джунглі…

Тільки-но я заглибився в ліс, як повз мене просвистіла стріла і застряла в дереві.

– Не стріляйте, комунатуа! – крикнув я. – Не стріляйте, я ваш лапао!..

З дерева зіскочив молодий тубілець і крикнув:

– Комунатуа! Це наш пакегі!

З сусідніх дерев злізло ще кілька тубільців і оточили мене.

– Ти прийшов з великого човна, – сказав один, люто дивлячись на мене. – Ти був у жовтих дияволів. Ти наш ворог.

– Так, я був у жовтих дияволів, – повторив я. – А зараз іду до тани Боамбо. Але перед цим хочу поговорити з вашим ренгаті. Відведіть мене до нього.

Тубільці повели мене на берег. Тут я побачив те, що капітан не міг побачити навіть крізь бінокль: в кущах і між скелями причаїлося багато стрільців, які мовчки стежили за підводним човном, готові до бою. Серед них був і ренгаті. Він зустрів мене холодно.

Я пояснив йому, що Боамбо послав мене до жовтих дияволів сказати їхньому вождеві, щоб ішов геть з своїми великими човнами. Але жовтий вождь – уїн біля (погана людина) – не хоче йти звідси. Незабаром він почне пускати «блискавки» і спалить усі хатини.

– Але ви не лякайтеся, – сказав я, звернувшись до тубільців. – Жовтий вождь спалить усі хатини, але до вас не дістане. Заляжте й чекайте. Якщо жовтий вождь пошле стрільців, зустріньте їх як належить.

– О, ми знаємо! – сказав ренгаті.

Зараз японець міг здійснити свою погрозу і перетворити селище на попелище. Ну й що з цього? Тубільці побудують нові хатини в горах, але не схиляться перед ним.

Капітан, мабуть, подумав, що я став жертвою «чорних дикунів», – так презирливо він називав тубільців, – і, певно, уявив собі, як вони танцюють навколо вогнища, на якому смажитимуть мене. Навряд чи міг він припустити, що я добровільно залишився в тубільців і битимусь разом з ними проти свого «союзника».

Через півгодини після сигнального пострілу. гармати відкрили нищівний вогонь. Снаряди свистіли над нашими головами і з гуркотом розривалися в селищі. За кілька хвилин воно горіло з усіх кінців.

Підводний човен знявся з якоря і поплив уздовж берега. Пізніше ми почули нову канонаду – японці обстрілювали сусіднє прибережне селище…

II

Як хоробро не билося плем'я, воно не могло прогнати загарбників з острова. Самої хоробрості не досить для перемоги. Необхідно ще й багато зброї, а тубільці мали, крім стріл і списів, лише десять рушниць. Така зброя не могла врятувати плем'я занго від загарбників. Порівняно з гарматами, рушницями, кулеметами та бомбами японців стріли й списи були дитячими іграшками. Відомо, що коли турки воювали з візантійцями і облягли Царград, у них була лише одна-єдина гармата і, якщо вірити історикам, вистрілили з неї тільки раз, але цей єдиний постріл вирішив долю битви – візантійці здали місто. А в японців була не одна, а чотири гармати…

І все ж вони не могли ні захопити острова, ні зламати опору племені. Вони зруйнували і спалили прибережні селища, перебили багато людей, але в глиб острова не змогли пробратися та й не ризикували, бо знали, що їх чекає на лісових стежках.

Тубільці жили в неприступних джунглях так само вільно, як і раніше. Вони не звикли до розкошів і не відчували незручності твердого ложа. Спали на рогожах або на сухій траві і папороті, а непрохідні зарості оберігали їх від загарбників. На стежках, що вели від берега до нових селищ, вдень і вночі вартували стрільці. Іноді японці пробували проникнути цими стежками далі, але при кожній такій спробі залишали по кілька чоловік убитими й пораненими, доки, нарешті, зовсім не відмовились од цих намірів. Вони були господарями океану, але на самому острові володіли лише маленьким клаптиком землі й одним селищем, яке перетворили на згарище.

І саме тут, поблизу великої затоки, японці почали посилено будувати укріплення. Вдень ми стежили за ними з висот, а вночі найсміливіші стрільці тихо підкрадалися до окопів і несподівано нападали на них, вбиваючи або ранячи кількох солдатів. Але японці також не лишалися в боргу. Іноді вночі вони підходили на човнах до берега, висаджувались біля якого-небудь напівзруйнованого селища, і доки одні билися з стрільцями, що охороняли берег, інші обшукували хатини і всіх, кого встигали захопити, відправляли на будівництво укріплень. Вони не вбивали полонених тому, що їм потрібні були раби. А пізніше почали вдаватися до нових хитрощів: гнали двох полонених тубільців стежкою в джунглі і примушували їх знешкоджувати приховані смертоносні стріли. Але й ця хитрість провалилася. Стрільці, замасковані на деревах, убивали японців і звільняли полонених.

«Тільки раз трьом солдатам вдалося підкрастися близько до табору, в якому жила й Зінга. Вони пройшли крізь джунглі, проклавши собі шлях сокирами, і сховалися поблизу струмка, з якого жінки брали воду для пиття і готування їжі. Там і схопили Зінгу, яка, не підозріваючи небезпеки, прийшла по воду. В таборі почули її крики, і кілька стрільців одразу ж кинулися по слідах японців, але ті, стріляючи із автоматів, зникли в джунглях.

Викрадення Зінги викликало тривогу в цілому таборі. Це показувало, що окремі невеликі ворожі групи можуть проникати в глиб джунглів, і тубільці одразу вжили заходів, щоб це більше не повторилося. Було поставлено пости навколо табору, які вартували день і ніч. Якби японці ще раз спробували наблизитися до табору, на них чекала неминуча смерть.

Дізнавшись, яке нещастя трапилося з дочкою, Боамбо був приголомшений. Він увійшов у свою маленьку хатинку і, затуливши обличчя руками, довго стояв нерухомо й мовчав. Я не знаходив слів, щоб утішити його. І справді, що йому сказати? Я сам був засмучений. Зінга в руках у японців! Полонянка! Це жахливо…

Прийшов Амбо. Він також довідався про викрадення сестри і ще з порога крикнув:

– Я йду! Прощавай, набу! Я загину, але перед тим ще вб'ю з десяток ворогів.

Я схопив його за руку.

– Присядь, друже! Ти не врятуєш Зінгу. В кращому разі уб'єш одного чи двох жовтих дияволів, але й тебе вони вб'ють.

– Все одно! – крикнув Амбо. – Я йду! Пусти мене! Я міцно стис його руку.

– Ні, не пущу! – твердо сказав я. – Твій спис не допоможе. Я сам спробую врятувати Зінгу.

Боамбо зробив синові знак сісти і, обернувшись до мене, тихо спитав:

– Як ти її врятуєш?

– Піду до жовтого тани, а там побачу, що робити.

Боамбо подивився на мене й сказав:

– Якщо дочка жовтого тани потрапить до рук наших стрільців, вони відпустять її. Так і скажи жовтому тані. Скажи йому, що ми – чоловіки і воюємо з чоловіками. Ганьба! – додав він, набиваючи люльку. – Жовтий тана воює з жінками! Він убиває дітей і стариків! Ганьба!..

– Я скажу йому, – пообіцяв я і вийшов з хатини…

III

Поблизу селища я натрапив на японський пост. Показав матросам перепустку, яка давала мені право ходити по всьому острову в будь-яку годину дня й ночі, і вони повели мене до затоки. По дорозі нам зустрілося кілька тубільців, що несли на плечах довгу і важку колоду. Слідом за ними йшов матрос з автоматом на грудях. Всі тубільці, захоплені в полон, будували укріплення. Японці поспішали передусім укріпити береги єдиної затоки, а потім, звичайно, підвести човни й бойові кораблі, щоб перетнути шлях англо-американським кораблям до Індії та Персидської затоки. Але будівництво укріплення не легка справа. Потрібно багато робочих рук, а японці захопили в полон лише з десяток тубільців, які тепер були схожі на живі скелети. Важка робота з ранку до ночі відбирала в них останні сили. Але ще важче гнітило те, що вони змушені працювати на своїх ворогів. Дехто з них упізнав мене. Я привітався, але вони не відповіли.

Здригаючись від люті й обурення, я рушив до підводного човна. Охоплений безсилим гнівом і горем, навіть не подумав про те, що скажу капітанові і як виправдаю свою втечу до тубільців.

Капітан Сігеміцу не ждав мене. Він здивувався моїй несподіваній появі, але за мить його очі знову зробилися холодні, а лице байдуже й непроникне.

– Що це означає, союзнику? – запитав він, постукуючи олівцем по столу і вороже поглядаючи на мене. – Я гадав, що ваш великий вождь давно з'їв вас разом з кістками, а ви повертаєтесь живий і здоровий?

Хоч у словах його звучала іронія, але вони мені підказали, як виправдатись. О, я йому намалюю такі жахи про «лютих дикунів», що в нього волосся підніметься! Але, перш ніж я заговорив, він раптом підвівся і, вп'явшись у мене холодними очима, сердито процідив крізь зуби:

– Я вас відправив вести переговори з нашими ворогами, а ви залишились у них! Знаєте, як ми караємо дезертирів і зрадників?

– Насамперед, вислухайте мене, – заперечив я, – а потім думайте про покарання.

Він знову сів, умостившися зручніше в кріслі.

– Говоріть, я слухаю!

Я розповів йому наскільки неймовірну, настільки ж і страшну історію. Тільки-но я зійшов на берег, як «дикуни» схопили мене і повели до свого малого вождя. Побачивши мене, вождь заревів, як розлючений звір, і наказав живцем засмажити мене на вогнищі.

– Брешете! – несподівано перервав капітан.

У цей момент він хитро дивився на мене примруженими очима і, здається, посміхався, бо видно було зуби, але це була «посмішка» тигра, який підстерігає жертву.

Я розгублено замовк. Холодний піт виступив у мене на лобі. Я змахнув його й опустив очі. Мені здавалося, що брешу вдало, але капітан не повірив, і це мене збентежило.

– Коли ви зажадали зійти на берег, щоб умовити вождя здатися без бою, ви говорили мені, що він ваш побратим і перший приятель, чи не так? – запитав він.

Я кивнув головою, бо це була правда. Капітан говорив далі:

– Ви навіть казали, що ходили до нього в гості, пам'ятаєте? Тоді ви були певні, що він здасться без бою, а зараз розповідаєте, що він наказав вас засмажити живцем на вогнищі. Чи не вбачаєте ви протиріч у своїх словах? Чекаю вашої відповіді, союзнику… Я хотів би знати, коли ви мені брехали: чи тоді, коли хотіли відправитись до свого побратима, чи тепер?

– Все, що я вам говорив раніше, правда, – відповів я. – Але й те, про що розповідаю зараз, не брехня. Побачивши мене, мій побратим заревів, як дикий звір. Він був страшенно розлючений, вважаючи мене зрадником. Вождь знав, що я втік із його племені і сам пішов до вас, його ворога. Тому нема нічого дивного, що він хотів повестися зі мною так, як поводяться із зрадником.

– Ну, а що трапилося далі? – холодно спитав капітан.

– Дикуни прив'язали мене до дерева… А коли підводний човен відплив, розклали вогнище, забили в барабан і почали божевільний танець…

– Навіщо розклали вогнище? – усміхнувся капітан. – Все ж селище горіло від наших снарядів.

– Так, – підтвердив я, – селище горіло, але вони вважали, що цей вогонь запалений нечистою силою, і тому запалили свій, священний вогонь, добутий первісним способом від тертя двох сухих деревин. І почали свої дикі танці. Уявляєте моє становище – прив'язаний до дерева, я чекав, що мене ось-ось кинуть у полум'я… О, то було жахливо! Я ще й досі не можу прийти до пам'яті…

– Ви кажете, що вас прив'язали до дерева? – знову перебив капітан.

– Так, вони прив'язали мене до дерева…

– А от я читав, – сказав капітан, дивлячись на мене підозріливо, – що дикуни прив'язують свою жертву біля вогнища і танцюють навколо неї.

– Так, – підтвердив я, – і я читав щось подібне. Але ці дикуни прив'язали мене далеко від вогнища. Я ж вам казав, що вони вважають свій вогонь священним і не хотіли його опоганювати моєю близькістю…

– Опоганювати? Не розумію…

– Зараз вам поясню. Я пакегі – біла людина, або білий диявол, який опоганює все, до чого доторкнеться.

– Але ж… наскільки я пам'ятаю, раніше ви говорили, що вони добре ставились до вас?

– Раніше, коли вважали мене за свого приятеля, – так. Але не забувайте, що тепер я був їхнім ворогом. Вони дивилися на мене, як на прокаженого, тому й прив'язали далеко від вогнища, щоб я не опоганив його. А потім, коли вже натанцювалися, відв'язали мене й понесли на руках до вогнища…

Я витер на обличчі піт, що лився ручаями, і спитав:

– Чи можна запалити?

– Звичайно! – капітан подав цигарку і нетерпляче підігнав мене:

– Розповідайте, я слухаю…

Він і справді напружено слухав, спершись на письмовий стіл.

– Понесли мене на руках, щоб кинути у вогонь, але в цю хвилину прибіг один тубілець і крикнув, що жовті дияволи схопили дочку головного вождя і повели її на підводний човен.

– Жовті дияволи? Він так і сказав?

– Так, сер, вони так вас називають. Тоді я сказав їм: «Залиште мене живим, і я врятую дочку головного вождя».

– Дочка головного вождя? – стрепенувся капітан, пильно дивлячись на мене. – Ви знаєте її?

– Знаю, – відповів я.

– Чудесно, чудесно!.. А далі що відбулося?

– А далі я знову повторив тубільцям: «Якщо ви мене залишите живим, я попрошу жовтого вождя звільнити дочку тани Боамбо».

– І вони вам повірили й звільнили?

– Ні, звичайно! Вони не повірили і не звільнили мене. Тоді я попросив, щоб одвели мене до їхнього головного вождя, і вони погодились.

– З лиха та в біду! – буркнув капітан.

– Точно так. Побачивши мене, головний вождь розкричався: «Навіщо привели сюди білого диявола? Чому його й досі не з'їли?» А тубільці відповіли: «Ми саме збиралися засмажити його, коли почули, що жовті дияволи схопили твою дочку і повели на великий човен». Головний вождь ще дужче розлютився і закричав: «Так, жовті дияволи викрали мою дочку, але за це я жорстоко помщуся їм! Цей буде першою жертвою, – вказав він на мене. – Розкладіть вогнище і приведіть жовтих дияволів. Я голодний, як шакал…»

– Заждіть, заждіть! – зупинив мене капітан. – Хіба вони взяли в полон моїх солдатів?

– Так, вони привели п'ять ваших солдатів зв'язаними…

Капітан насторожився.

– Далі?

– Далі я сказав головному вождеві: «Якщо тана Боамбо залишить живими цих п'ятьох людей, я врятую його дочку». – «Як? – спитав мене вождь. – Як ти її врятуєш?» – «Я піду до жовтого вождя і скажу, що тана Боамбо поверне йому живими п'ять стрільців, якщо жовтий вождь звільнить його дочку». – «Ні! – відповів вождь. – Жовтий диявол зробив багато зла моєму племені. Вони наші вороги, а ми прощаємо нашим ворогам тільки тоді, коли засмажимо і з'їмо їх». – «Хай тана Боамбо добре подумає, перш ніж засмажити і з'їсти, – сказав я. – Якщо тана Боамбо не послухає мене, він ніколи більше не побачить своєї дочки». Але він не захотів мене слухати і наказав кинути нас у вогнище. Мене і п'ять ваших солдатів, його ненависть до вас була сильнішою за любов до власної дочки. Тоді втрутилася дружина вождя. Як кожна мати, вона впала до ніг чоловіка, заголосила, почала ламати руки й благати… Втрутилися й інші жінки, родичі вождя – ви ж знаєте, жіноче серце милостивіше за чоловіче, – і вождь здався. Він наказав погасити вогнище і послав мене сказати, що, коли ви відпустите його дочку, він звільнить п'ятьох ваших солдатів. А якщо ні, завтра тубільці засмажать ваших солдатів і з'їдять їх.

– Так! – сказав капітан і міцно потер руки. – Добре, добре!.. Чудово! Головний вождь у моїх руках!

– Він у джунглях, і ви ніколи не піймаєте його, – заперечив я.

– Він сам прийде…

– Цього ніколи не буде!

– Тим гірше для нього і його дочки! – відповів капітан.

– А ваші солдати? – запитав я. – Не забувайте, що п'ять ваших солдатів…

– Не турбуйтесь про них, – перебив мене капітан і недбало махнув рукою. – В армії імператора-сонця є традиція: кожен солдат, який потрапив живим до рук ворога, не вартий життя. Ці негідники мусили вмерти як герої, а не здаватися живими. Вони зганьбили і свою, і мою честь. Хай їх з'їдять дикуни – це буде наукою для інших…

«Жахлива людина! – подумав я. – Без серця, без почуття. Що робити?» Я згадав, що капітан говорив про честь. Здавшись живими, його солдати зганьбили свою і його честь. Ну гаразд! І в мене є честь!..

– Я поклявся головному вождеві, – сказав я, – що його дочка буде звільнена, і тільки тоді він погодився залишити живими ваших солдатів і мене. Якщо ви її не звільните, головний вождь скаже: «Білий варвар збрехав. У нього немає честі. Всі білі й жовті варвари – люди без честі…

– Ви мене смішите, – сказав капітан і справді в'їдливо розсміявся. – Невже вам не байдуже, що подумає про вас цей дикун?

– Зовсім не байдуже. Моє уявлення про честь…

– Лишайтеся при своєму уявленні, – перебив мене капітан Сігеміцу, – а дочка головного вождя залишиться моєю полонянкою. Або її батько капітулює, або…

– Або що? – насторожився я.

– Ви багато хочете знати, союзнику! – іронічно зауважив капітан.

Розмова була закінчена. Зінга лишалася його полонянкою, а я «союзником». Це було принизливо.

– Пане капітан, треба звільнити цю дівчину! – знову звернувсь я до нього.

– Треба? – перепитав він, глянувши на мене через плече.

– Так, треба! – мій голос прозвучав зухвало.

– Чому?

– Тому, що вона моя наречена!

Він повернувся до мене і, вимушено посміхнувшись, сказав:

– Союзнику, я вам не вірю. Я знаю, що дикуни не заручаються і не одружуються. Це в них робиться просто.

– Вони заручаються і одружуються так, як і ми, – заперечив я. – І захищають свою честь ретельніше, ніж деякі цивілізовані люди.

Капітан свиснув од здивування, потім сказав:

– Не говоріть дурниць, союзнику. Ця дівчина – моя полонянка, і я поведуся з нею, як мені заманеться. Насамперед сфотографую її і вставлю в альбом на згадку. У мене є альбом з фотографіями дівчат різних країн: китаянок, монголок, малайок, навіть європейок. Справжня дикунка серед них – це буде оригінально, чи не так?

– Ви цього не зробите! – крикнув я обурений.

– А хто мені перешкодить, союзнику?

– Моя честь і ваша совість!

– Ваша честь, – він кисло посміхнувся. – Давайте говорити одверто. Я визнаю лише одну честь – честь на полі бою і лише одну совість – Японії та імператора-сонця. Я прибув сюди, щоб зайняти острів і перетворити

Його на військову базу. Кожен, хто стоятиме на перешкоді, буде знищений без жалю. Зрозуміло, союзнику? Тут немає місця для романтики. Ця дівчина – дочка їхнього головного вождя, а він мій ворог.

– Але вона моя наречена, а я ваш союзник!..

– Союзник? Ну, гаразд! Тоді знайте, що ми не ділимося з своїми союзниками рибою, яка потрапляє в наші сіті. І я вам раджу підібгати хвоста, бо я церемонитись не буду.

Він натиснув кнопку на столі. Увійшов ординарець і віддав честь.

– Відведіть цього юнака на кухню, – наказав капітан.

– Що це значить?

– А ви не розумієте? Досі ви були моїм союзником, а віднині – полонений.

– Але це нечесно!

– Мовчать! – тупнув ногою капітан, і губи його скривилися від люті. – Пусти свиню за стіл! Геть звідси!

Ординарець виштовхнув мене за двері й погнав до кухні.

IV

Все було ясно. Доки капітан розраховував заманити плем'я переговорами, я був йому потрібний, і він поводився зі мною, як із союзником. А зрозумівши, що переговори марні і я йому більше непотрібний, зробив мене своїм полоненим і відправив на кухню на «почесну» роботу, як і Стерна.

Ми з Стерном чистили й різали цибулю й картоплю, мили казани, миски, каструлі й склянки, виливали помиї, підмітали й мили підлогу, працювали з ранку до вечора. Але нас не так гнітила робота, як грубе ставлення кока Ясуди. То він нас лаяв за те, що нарізали картоплю великими шматками, то за те що малими. Після обіду, коли він відпочивав, ми мусили чергувати біля його ліжка і відганяти мух. Він знущався з нас так, як колись китайські мандарини знущалися з своїх рабів.

Стерн і раніше не любив корабельних поварів і не вважав їх за справжніх моряків, а тепер до Ясуди відчував подвійну ненависть, бо той був не лише поваром, а й нашим мучителем. Але Стерн загартував свою волю в морських бурях і, зціпивши зуби, терпів грубощі кока. Якось він сказав мені:

– Якщо всі японці такі, як ця гадина і як капітан Сігеміцу, японська нація мусить бути стерта з лиця землі.

– Нація ні при чому, Стерн, – заперечив я. – Японці – хороший народ.

– Ви ідеаліст, – дорікнув мені Стерн. – Занадто вірите в добро і в людей.

– Я вірю в народ.

– А хіба Ясуда і подібні до нього не народ?

– Ні, вони погані вівці в отарі…

– Тоді в японській отарі надто багато поганих овець, – сказав Стерн.

Він не приховував своєї ненависті до японців і, проходячи повз них, не вітався, а коли діставав стусана від офіцера чи боцмана, не удостоював негідника навіть поглядом.

Він сказав мені, що тільки раз бачив Зінгу, коли її привели на підводний човен, і нічого не знає про п долю. Він припускав, що вона замкнена в каюті капітана, але я знав, що там її не було. «Де Зінга і як їй допомогти? – питав я себе. – Хоч «би мені побачити її, поговорити з нею, заспокоїти!..»

Одного разу, переносячи із складу важкий ящик з макаронами, у вузькому коридорі, що вів до кухні, я зустрів Сміта. Він дуже схуд. Обличчя було бліде, зів'яле, заросле щетиною, щоки позападали, очі горіли, як у лихоманці, порвана сорочка лахміттям звисала з плечей, а куценькі штанці були вкриті плямами червоної і синьої фарби – мабуть, його примусили щось фарбувати.

– Що, і вас спіткала наша доля? – здивувався він. – Ви ж були союзником цих свиней?

– Переможці не потребують союзників, – відповів я.

– Погано, дуже погано! – зітхнув Сміт. – Якщо ці бандити захоплять Азію, а Гітлер – Європу, не минути лиха ні Азії, ні Європі…

– Європа не кінчається ні біля Ла-Маншу, ні під Сталінградом, – заспокоїв я його, – а Азія тягнеться не від Шанхая до Кантона, ні навіть до Тамбукту. Німці биті під Москвою і Ленінградом…

– Це правда? Хто вам сказав?

– Капітан підводного човна.

– Невже він визнав це?

– Він признався, що Москва і Ленінград в руках росіян.

– О, я день і ніч молитимуся російському богові! – вигукнув Сміт. – Через цього Сігеміцу я зненавидів усіх японців!

– Чому ви не підкупите його? – запитав я.

– А чим? Касетка з коштовностями лишилась на згарищі…

Кажуть, що нещастя зближує людей. І це вірно! Ось нас із Смітом спіткала одна доля, і ми вже не відчували взаємної неприязні. Більше того, він навіть почав молитися російському богові.

В другому кінці коридора з'явився ординарець капітана і кудись зник. Нам треба було розходитися.

– Не знаєте часом, де Зінга? – тихо запитав я,

– В арештантській каюті під цими східцями. Перші двері праворуч…

Він показав мені двері й пішов. Я відніс ящик у кухню, вислизнув, не помічений коком, і поспішив до східців. Там нікого не було. Я відчинив «вічко» арештантської камери і заглянув усередину. Так, Зінга була тут. Вона сиділа зіщулившись у кутку і мовчки дивилася на «вічко».

– Зінго! – тихо, ледь чутно прошепотів я.

Вона схопилася й підбігла до дверей.

– Андо, це ти? Врятуй мене, Андо! Врятуй мене!

– Спробую…

– Я тут помру, Андо!

– Потерпи ще трохи. Цієї ночі спробую відімкнути двері…

Над головою почулися кроки – хтось спускався залізними східцями.

– Вночі я знову прийду, – сказав я і швидко відійшов од камери.

Сміт чекав на мене в кінці коридора.

– Що вони хочуть од дівчини? – обурювався він. – Навіщо привезли її сюди? Це ж не люди – ні!

– Коли ви змінили свою думку? – запитав я. – Раніше ви вважали, що полон краще, ніж свобода, якою ви користувалися на острові.

– Не нагадуйте мені про це, сер… Я не знав японців.

З кухні долинув крикливий голос кока, і Сміт поспішив піти.

Трохи пізніше прибіг на кухню захеканий ординарець Сігеміцу і щось забубонів по-японському, злякано поглядаючи на мене. З усього я зрозумів тільки одне слово – капітано, але й цього було досить, щоб здогадатись, що капітан викликає мене. Я пішов за жвавим підтягнутим ординарцем і думав: «Навіщо я потрібен капітанові Сігеміцу? Про нові переговори з тубільцями не може бути й мови. Тоді – навіщо ж? Може, надумав звільнити Зінгу, щоб завоювати серце її батька? Але цього не може бути. Капітанові Сігеміцу був потрібен сам вождь або його голова, а не серце й прихильність».

Ординарець постукав у двері каюти. Капітан відчинив і зустрів мене, широко посміхаючись.

– Чия це касетка? – спитав він.

Тільки зараз я помітив на підлозі касетку Сміта, закопчену і обгорілу, але зовсім цілу.

– Мої солдати знайшли її на одному з попелищ у селищі. Ваша?