355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марко Марчевски » Острів Тамбукту » Текст книги (страница 5)
Острів Тамбукту
  • Текст добавлен: 20 сентября 2016, 18:28

Текст книги "Острів Тамбукту"


Автор книги: Марко Марчевски



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 30 страниц)

Та спати не хотілося. В голові роїлись нерадісні думки. Спасибі сердитій мавпі, тепер я забезпечений їжею на кілька днів. Але попереду були не дні й не тижні, а ціле життя. Треба було, доки не скінчились горіхи, запастись продуктами. Тільки де їх узяти? Мене здивувало, що в такому лісі нема жодного плодового дерева. Ні, цього не може бути. Тут повинні рости дикі кокосові та хлібні дерева, які я бачив біля селищ. Можливо, їхні плоди й не такі смачні, як культурних дерев, та порожній шлунок не вередливий…

Відпочивши, я спробував пробратися глибше в ліс. Довго довелося мені рачкувати попід колючим чагарником, щоб подолати якихось десять кроків. Особливо заважали гострі шипи ротангу, [9]9
  Ротанг– довга, витка ліана.


[Закрыть]
які чіплялися за одяг і до крові роздирали обличчя. Вибившись із сил, я сів на землю й озирнувся. Навколо стояли джунглі, справжні таємничі джунглі. Сюди ніколи не проникали сонячні промені, крізь гілля й густе листя не блищало небо. Я залі і на низеньке дерево, з нього перебрався на вище, потім на трете, ще вище, але плодів ніде не було. Хотілося хоч оглянути місцевість, проте високі густі дерева затуляли все навкруги.

І ось тут, високо над землею, серед розложистого гілля віковічних гігантів я згадав про тих мавп, з яких давно-давно колись виникла людина. Ці найдавніші наші предки жили на деревах і їли дикі фрукти й солодке коріння. Сидячи на гілляці, я зараз був схожий на них. Тільки мавпи могли швидко лазити, і в них були гострі зуби та пазури для захисту від ворога. Я був менш повороткий, у мене не було таких міцних зубів та гострих пазурів, зате було інше, те, чого не мали вони, – людський розум. І все ж тут, серед диких джунглів, мені на кожному кроці загрожувала небезпека. Якщо на мене нападе хижак – ніхто мені не допоможе, навіть розум. І я пожалкував, що не маю зубів та пазурів наших далеких предків…

Отже, ніде нічого їстівного. Але ж, крім їжі, я мусив подбати ще й про житло. Правда, тут ночі набагато тепліші, ніж у нас, і спати можна просто неба, але ж хижаки! Мавпи не страшні, мангусти теж бояться людей. Левів і тигрів тут нема – це я знав певно. На землі тільки на двох островах є тигри – на Цейлоні і Борнео. А леви на островах зовсім не живуть. Я знав, що на Тамбукту немає також ні ведмедів, ні шакалів, ні гієн. Зате обов'язково є змії – небезпечніші за всяких хижаків. Що робити, коли на мене нападе один з таких жахливих плазунів? Адже по дерезах вони лазять не гірше, ніж по землі…

Труснувши головою, я прогнав ці жахливі думки. Не такий страшний чорт, як його малюють…

Ввечері, підклавши у вогнище сухих дров, я спокійно ліг спати, знаючи, що, крім людини, до вогню ніхто не наважиться підійти… Раптом щось зашаруділо. Я схопився, підійшов ближче до вогню – це був мій єдиний захисник – і напружив зір. Тихенько дзюрчав струмок, вітру не було, а шум дужчав. Він линув звідкілясь згори, де в темряві зникало верховіття дерев. Нарешті я побачив якихось тварин – вони кружляли високо над вогнищем, певно, їх приваблювало світло. Тварини скавучали, мов собаки. Та це ж і є собаки! Летючі собаки – колонги. Вдень вони сплять, висячи, мов кажани, вниз головою на деревах, а вночі вилітають на полювання, їхня звичайна їжа – плоди дерев, проте колонги не відмовляються й від комах, а інколи ловлять і дрібних тварин. Колись я читав, що на островах Ява та Суматра колонги нападають на сади і геть знищують урожай. Тубільці жорстоко переслідують цих шкідників, але дехто їх приручає, і ручні колонги ревно охороняють сади від своїх диких родичів.

Летючі собаки покружляли ще трохи над вогнем і кудись полетіли.



РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Зустріч з двома тубільцями. У мене є кам'яна сокира й дерев'яний спис. Смак сирих раків. У садах тубільців. Нова зустріч. Тубільці самі приносять мені їжу. Перше знайомство. Лахо, вождь племені.


І

Рано-вранці я пішов у сад забрати свої горіхи, які заховав учора в кущах. Але горіхи зникли. Це мене страшенно збентежило. Хто їх забрав? Невже мавпа? Чи, може, тубільці випадково натрапили на схованку? Прокляття! Ні, мені таки не щастить… З учорашнього дня в мене залишився один-єдиний горіх, а мавпу на кокосовій пальмі зустріти вдруге не так легко.

Зненацька пролунали людські голоси, і я шугнув у кущі. По той бік огорожі стежкою пройшло кілька тубільців. Коли вони зникли за деревами і голоси стихли, я вийшов з городу й подався назад. Невдача страшенно збентежила мене. Я не знав навіть, що й думати. Хіба таке може бути, щоб мавпа позабирала горіхи? А якщо це зробили тубільці, то як вони їх знайшли в гущавині?

Отак міркуючи, я й не помітив, як на стежку навпроти мене вийшло двоє тубільців. Один з них тримав у руці кам'яну сокиру, другий – спис. Углядівши мене, бідолахи так перелякалися, що покидали зброю і кинулись тікати. Я підібрав спис і сокиру і пішов далі, щасливий, що нарешті маю хоч яку-небудь зброю.

Дерев'яний спис був дуже довгий, рівний і добре відшліфований, з гострим бамбуковим наконечником. Я спробував наконечник нігтем – твердий, мов залізо, видно, його обпалювали на вогні. Від вогню бамбук твердіє, і спис з таким наконечником стає надійний. Ним можна забити будь-яку тварину. Кам'яну сокиру, звичайно, важко порівнювати з стальною, проте й нею можна користуватися. Топорище було коротке, добре вистругане й міцно прив'язане ликом.

Я негайно взявся до діла: зрубав кілька молоденьких дерев, обчухрав гілля й зробив піраміду. Потім зв'язав піраміду вгорі ліаною, вкрив гіллям та високою травою, що росла поруч на галявині, з такої ж трави зробив ліжко – і курінь був готовий. На це пішло в мене кілька годин. Неподалік протікала річка, яка тут повертала круто вбік. Крислаті дерева вкривали курінь густою тінню.

Про житло я подбав дуже вчасно: вночі знявся вітер, небо облягли чорні хмари, спалахнула блискавка. Дерева зашуміли. Раз у раз було чути тріск, який луною котися по лісу: то падали повалені бурею дерева. Тропічний ліс паче прокинувся, ожив. Почалася злива, але мій курінь не пропускав ані краплини. А що б я робив у такий дощ, якби тубільці виявились трохи сміливішими? Коли б не оця сокира, довелось би мокнути на дощі.

Запівніч буря вщухла, дощ перестав. Перед світанком небо прояснилось, висипали зірки й заблимали колодним блиском. Незабаром зійшло сонце, і зорі наче розтанули. Я вийшов з куреня й подався до річки ловити рибу та раків. Довго бовтався попід камінням, але так нічого й не впіймав. В одному місці, де гілля дерев звисало до самої води, в корчаках пощастило впіймати л на раки. Я хотів їх спекти, але від вогнища лишилась тільки купка мокрого попелу: залило дощем. Довелось їсти раків сирими. Без солі біле м'ясо в цупкому панцирі здавалось огидним. Та й м'яса того – як кіт наплакав. Я пообсмоктував усі суглобики й клішні, а їсти захотілося ще дужче.

Дивна річ: весь час, з ранку до вечора, я думав про їжу. «Чого б з'їсти?» Звичайно, не менше хвилювали мене й тубільці. Вони справді полохливі, але я сам, а їх багато. Голод змушував мене лізти в їхні сади, а страх тримав на відстані. Так я боровся сам з собою днів зо два, зрештою голод узяв своє, і я вирушив шукати їжі.


II

Я вирішив стежити за тубільцями здалеку. Ходив уранці до городів, залазив на дерево й виглядав з-за густого віття. Незабаром помітив деяку закономірність. Городи й сади були в лісі. До садів, як правило, ходили чоловіки, та й то коли треба було нарвати фруктів або прогнати з дерев мавп і птахів. А на городах працювали жінки й діти. Їх завжди супроводило по одному-двоє чоловіків, озброєних списами й стрілами, але самі вони працювали рідко. Здебільшого сідали біля вогнища, курили й розмовляли. Тільки коли треба було закладати нові грядки, чоловіки копали землю довгими й товстими кілками.

Помітив я й те, що на роботу жінки й діти вирушали вранці, зразу після сходу сонця, а додому повертались увечері, перед заходом. Це мені було з руки. Щодня перед заходом сонця, причаївшись неподалік, я терпляче ждав, доки тубільці порозходяться додому, потім спокійно заходив у хвіртку, викопував кілька корінців батату, вибирав бульби в картуз і повертався до свого куреня. Копав я батати кам'яною сокирою, як правило, по корінцю з грядки, щоб не так помітно було.

Сирі батати були солодкі, але не дуже смачні. За кілька днів вони мені остогидли й викликали нудоту. Була й інша незручність, та й немала. В тропіках темніє зразу ж після заходу сонця. Навибирати бататів я встигав завидна, але повертатись назад доводилось поночі, і я ледве знаходив свій курінь, розташований у хащах, де навіть удень було не зовсім видно.

Тоді я вирішив ходити на промисел рано-вранці. Так було зручніше: до сходу сонця встигав навибирати цілий кашкет бататів і задоволений повертався назад. Але одного разу я спізнився і біля самого тину зіткнувся з тубільцями. Це була невелика група – кілька жінок, душ десять дітей і два чоловіки. Дорослі були підперезані вузенькими поясами. З-за поясів у жінок звисали густі довгі торочки, закриваючи ноги майже до колін. Малеча бігала зовсім гола. У дітлахів були великі животи й кудлаті голівки. Побачивши мене, жінки й діти заверещали й кинулись урозтіч, а чоловіки, не зводячи з мене очей, застигли на місцях, наче остовпіли з переляку. Я теж стояв як укопаний і стежив за кожним рухом тубільців. Чи наважаться напасти? Зрештою, отямившись, вони й собі повтікали, а я швидко подався стежкою назад. Та не встиг дійти до свого куреня, як десь далеко задумкотів бубон. Я добре знав ці звуки, бо кілька разів чув їх раніше, на березі океану. Тубільці били тривогу. Що ж буде далі?..

До самого смерку я був напоготові. Сподівався, що дикуни шукатимуть мене, але в джунглях панувала мертва тиша.

Бататів, нарваних раніше, могло вистачити ще днів на два-три, до того ж у мене не було вогню, а сирі бульби я вже не міг їсти. Тоді я згадав тубільців, що колись приходили до джерела по воду й залишили там тліючу головешку. Певно, вони часто приходять. І я вирішив підстерегти їх. Я виліз на скелю і причаївся в кущах. Тепер я був сміливішим, бо мав зброю: в разі небезпеки спис міг знадобитися.

Почало припікати. Пісок біля річки так розжарився, що не можна було встояти босоніж. Правда, я був узутий, черевики ще тримались, але що я робитиму, коли вони розпадуться? Доведеться звикати, адже тубільці якось живуть. Нічого не вдієш…

Внизу щось зашаруділо. Перехилившись, я побачив величезного варана, [10]10
  Варан– найбільша з сучасних ящірок. Іноді зустрічаються варани до 3 м завдовжки. Живляться дрібними тваринами та рибою.


[Закрыть]
довжиною понад півтора метра. Тіло в нього було гладке, кабаняче, хвіст довгий, а морда гостра, як у більшості ящіроподібних. Варан, обережно переставляючи довгі ноги, нюхав повітря. Я прицілився й кинув спис, але промахнувся. Незважаючи на вайлуватість, ящірка миттю зникла в скелях.

Аж ополудні пролунали людські голоси. Невдовзі з лісу вийшло душ десять озброєних тубільців. Вони зупинилися по той бік річки і уважно оглянули всю місцевість. Трохи згодом, впевнившись, що поблизу нікого немає, з групи вийшли два чоловіки й попрямували до джерела, несучи в руках дві великі дерев'яні таці. Поставивши їх на землю, тубільці квапливо повернулись до товаришів. Після цього всі подалися стежкою в ліс.

Спочатку я подумав, що тубільці готують мені пастку, і довго ще не наважувався вилізти з кущів. Але дикунів не було й сліду. Давно вже затихли в джунглях їхні голоси.

Я обережно спустився вниз і підійшов до джерела. На одній таці була смажена риба, на другій – варене таро, обгорнене в пальмове листя. Не довго думаючи, я забрав посуд і поніс до куреня.

Спершу покуштував рибу. Вона була ще тепла, але без солі і тому несмачна. Покуштував таро – солоне. Разом з таро і риба здавалася смачнішою. Я наївся досхочу, ще й на вечерю чимало залишив.

Непокоїла думка: навіщо тубільці принесли мені їжу? А в тому, що рибу й таро принесли саме для мене, не було ніякого сумніву. Але ж я нічим не заслужив такої шани. Згадались тубільці, від яких я втік. Ті теж годували нас добре, перш ніж кинути в океан. Невже й ці готують щось подібне? Е ні, дзуськи! Тепер у мене є спис, битимусь до останньої краплини крові, а живий до рук не дамся…

Раптом у голові промайнула жахлива думка: продукти отруєні! Тубільці вирішили отруїти мене, щоб позбавитись небажаного гостя!

Від такої думки аж серце похололо. Я ліг у курені й приготувався до найгіршого. Через який час після отруєння настає смерть? Дивлячись, яка отрута. Якщо сильна – враз, а якщо слабка, то повільніше.

Відтоді, як я почав їсти, минуло понад десять хвилин. Минуло ще десять – нічого, ще десять – теж нічого. Від повного шлунку по всьому тілу розходилось приємне тепло. Але цілком заспокоївся я лише тоді, коли й за годину й за дві не відчув ніякого болю. Чому ж це тубільцям спало на думку годувати мене? Чим я заслужив на таку увагу? Нічим. Як то кажуть, не орав, не сіяв. Яка ж причина? Може, хочуть усипити мою пильність і впіймати живим? Але якщо у них були такі наміри, чому ж вони зразу пішли додому? Чому не сховалися в лісі й не вистежили моєї схованки? Ні, тут сам лихий ногу зламає…

Наступного ранку я відніс порожній посуд до джерела й сховався в кущах. Чекати довелось недовго. Тубільці прийшли, оглянулись на всі боки, як і вчора, залишили на траві дві повні таці, забрали порожні й зникли и лісі.

І так повторювалося щоранку. Я забирався в гущавину над джерелом і чекав. Тубільці приносили мені їжу й повертались додому. Тепер по доводилось нишпорити по чужих городах і лякати мирних людей.

Але одного разу я знову зустрівся з тубільцями. Я саме вирішив віднести до джерела порожній посуд… І не встиг сховатись у куші, як тубільці з'явились на стежці. Побачивши мене, вони зупинилися вражені. Зупинився і я. Як і ті, що жили на березі океану, ці були озброєні списами й стрілами. Нападуть чи ні? Якийсь голос нашіптував мені: «Тікай, рятуйся! Не давай їм опам'ятатися, бо оточать з усіх боків і вб'ють або знову зачинять у хатині. Адже саме так було на узбережжі: спочатку злякались, а потім отямились. Тікай, доки не пізно!..» Це був голос страху. А другий голос шептав: «Якщо почнеш утікати, вони зрозуміють, що ти злякався, наздоженуть і прикінчать тебе списами. Не тікай, а повільно відійди і стеж здалеку, що вони робитимуть. Якщо не підуть слідом – твоє щастя». Це був голос розуму, і я послухав його. Поставив порожній посуд на землю, потім повагом рушив униз до водоспаду… Помітивши, що я вже відійшов далеченько, двоє з тубільців віднесли повні таці до джерела й повернулись назад. Я махнув їм рукою, щоб підійшли до мене, але вони квапливо перебрели річку і змішалися з гуртом. Їхній страх надав мені сміливості: недовго думаючи, я попростував до тубільців, впевнений, що вони втечуть. Але дикуни не тікали. Повертатись назад було вже пізно. Що ж тепер робити? Невже отак самохіть лізти вовкові в зуби?

Зупинився я за три кроки від них. Тубільці стояли, мовчки стежачи за кожним моїм рухом. Не знаю чому, мені спало на думку сісти – і я сів. Можливо, хотів цим підкреслити, що нікого не боюсь? Чи, може, щоб показати свої миролюбні наміри? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки те, що потім пошкодував за свій необачний вчинок, та пізно. Тепер я був цілком у їхніх руках, і тубільці вільно могли мене вбити або захопити в полон.

Нас розділяла всього-на-всього вузенька річечка. В цьому місці ширина її не досягала й двох метрів. Коли я сів, мені раптом спала нова думка помити ноги в прохолодному струмку. Розшнуровуючи черевики й стягуючи з ніг шкарпетки, я ні на мить не зводив очей з дикунів. На їхніх обличчях застигли цікавість і подив. Мабуть, уперше в житті бачили взуття. Вони всі були босі. Їхні ноги з порепаними п'ятами й розтоптаними ступнями були геть подряпані.

Помивши ноги і взувшись, я неквапливо підійшов до джерела, забрав таці з їжею і подався до свого куреня.

Після цього ми почали зустрічатися щодня. Коли тубільці з'являлися вранці біля джерела, я підходив ближче. Вони завжди з цікавістю дивились на мене, але досить було глянути котромусь у вічі, як той враз одвертався. Чому вони бояться моїх очей?


III

Поступово дикуни звикли до мене, а я до них. Через декілька днів вони вже залишали зброю на березі й сміливо підходили до джерела. Дехто навіть намагався розмовляти зі мною, проте ні я їх не розумів, ні вони мене. Майже кожен з них жував якесь зелене зілля й спльовував на землю. Обличчя свої вони не мазали чорною фарбою, як ті, що жили на березі океану, але волосся в них було таке саме буйне й чорне. Дехто з літніх чоловіків носив бороду й вуса, проте більшість голилася. Чим вони, цікаво, голяться? Наконечники на списах та стрілах у них не металеві. Це свідчить про те, що вони не знають заліза, а тим більше таких гострих інструментів, як бритви, ножиці та ножі. Згадавши про ножик капітана Стерна, я дістав його з кишені й почав стругати паличку. Чорношкірі аж завищали од подиву.

Так і є: вони ніколи не бачили ножів. Я подав ножик тому, що стояв найближче до мене. Він пошкрябав пальцями свою кучеряву борідку, видно вагався, але, так і не взявши ножика, підійшов убік.




Один тубілець виділявся серед інших високим зростом і численними прикрасами. Це був кремезний чоловік років сорока. У м'якому чорному чубі його стриміли два бамбукові гребінці один над лобом, другий на потилиці – і кілька різноколірних пір'їн: чорні, зелені, білі, жовті й червоні. Обидві руки над ліктями були перетягнені браслетами з лика чи з якоїсь трави. Дикун не зводив з мене лагідних темyо-карих очей і весь час добродушно посміхався. І в цьому погляді я не помічав нічого ворожого. Широкі плечі та мускулясте тіло тубільця свідчили про силу й здоров'я. Не було ніякого сумніву, що переді мною вождь племені.

Як і приморські, ці тубільці так само підперізувались неприкрашеними поясами. Але браслети носили всі, навіть на ногах. Крім того, на шиї в кожного висів невеличкий мішечок з красивими черепашками та сухим листям для курива. Кожен курець носив при собі тліючу головешку, від якої припалював.

Я спробував завести розмову з вождем. Склавши руки на грудях, я промовив:

– Антон! Розумієш? Антон! Він посміхнувся й повторив:

– Андо! Андо!

Всі забелькотали за ним моє ім'я, хоч і не зовсім правильно. Потім і чоловік з красивим поясом ударив себе в груди й сказав:

– Лахо! Тана Лахо!

Тана? Мені вже доводилось чути це слово. Так називали приморські тубільці велетня з трьома барвистими поясами. Слово «тана», певно, означає «старійшина», або «вождь».

За таною Лахо почали й інші бити себе в груди й називати свої імена. Я встиг запам'ятати лише кілька з них: Олам, Габон, Малан… Але слова «тана» ніхто більше не повторив.

Витягши з торбинки кілька зелених листків якоїсь рослини, горіхове зерно й грудочку крейди, тана Лахо почав жувати. Потім дав кілька листків і мені. Щоб не образити тубільців, я й собі взяв у рот кілька листочків разом із зерном кенгарового горіха й грудочкою крейди. Але в роті запекло, і я виплюнув цю незвичайну жвачку. Тубільці зареготали. Листя бетелю, [11]11
  Бетель(piper betle) – невисокий виткий кущ сімейства перцьових. Його батьківщина – тропічна Азія. Тепер вирощується скрізь. Листки бетелю овальної форми, дуже ароматичні, кислі на смак. В Південно-Східній Азії і на деяких тропічних островах поширена звичка жувати листя бетелю з зернятком арекової пальми або пінанга і грудочкою крейди (для нейтралізації кислоти листя). Від бетелю чорніють зуби. Звичка жувати бетель поширена і серед європейців, що живуть у цих краях.


[Закрыть]
яке вони жували, було кисле й дуже ароматичне.

Після такого знайомства тубільці почали сміливо приходити до джерела. Посідавши за кілька кроків од мене, вони крутили цигарки, жували бетель, жваво розмовляли, часто згадуючи при цьому моє ім'я. Найчастіше бував тут тана Лахо, який ще здалеку гукав: «Андо! Андо!» Він швидше за всіх звик до мене і вже не одвертався, коли я заглядав йому в очі. Але ні він, ні жодний з інших тубільців так і не наважився підійти до того місця, де стояв мій курінь. Якщо біля джерела мене не було, вони гукали, і я приходив.

Якось Лахо сказав:

– Андо, пакегі гена… Пакегі гена…

І показав пальцем на небо. Я знизав плечима, мовляв, не розумію. Він ще кілька разів повторив те саме, дивлячись на мене якось особливо і тикаючи пальцем у небо. Я посміхнувся й кивнув головою. Лахо й собі посміхнувся. Він був чимось задоволений, але чим? Можливо, думав, що я його зрозумів?

– Пакегі гена, – торочив Лахо. – Пакегі ді-до карам ано, – і, загнувши на руці два пальці, показував ними в бік океану.

З його слів я зрозумів тільки те, що важко, дуже важко буде вивчати їхню мову…

Іншим разом, показуючи на дерев'яну тацю, в якій мені принесли їсти, я запитав:

– Як це зветься?

– Онам, – відповів Лахо.

Я повторив за ним, і він ствердно кивнув головою. Тоді я взяв його спис і знову запитав:

– Як це зветься?

– Гом, – відповів тубілець.

– А це? – і я показав на лук.

– Ака.

– А це? – торкнувся я до стріли, що виглядала плетеного колчана, прив'язаного до пояса.

– Уда.

– А це? – показав я на пояс.

– Саронга, – відповів Лахо.

Я раз у раз повторював за ним кожне слово, і вождь ствердно кивав головою.

Так, слово за словом, почав я вивчати їхню мову. Показуючи рукою на що-небудь: камінь, траву, воду, дерево, – я запитував у тани Лахо:

– Як це зветься?

І Лахо відповідав мені. Він уже знав, що означають слова: «Як це зветься».



    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю