Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 30 страниц)

Поблизу лісу душ десять солдатів морської піхоти зайняли позиції в нашвидку викопаних окопах. За кілька кроків від окопів, сховавшись за товстим деревом, лежав молодий сержант з автоматом напоготові. Побачивши мене й Арикі, він щось крикнув і задріботів до нас. Я подав йому перепустку капітана. Сержант прочитав, ворушачи товстими губами, перевірив підпис і печатку і повернув мені. Потім віддав честь, повернувся на старе місце і знову заліг за деревом. Ми більше його не цікавили.

– Ходімо! – сказав я Арикі.

– Куди?

– До жовтого тани.

– Ти ж казав, що він у селищі?

– Був тут, але цей жовтий диявол сказав, що він пішов у гори до маленької хатини.

Над селищем, на горбі, стояла маленька хатина, в якій у негоду мисливці знаходили притулок, а коли ніч заставала їх у джунглях, то й ночували в ній. Я мав на меті відвести Арикі подалі від японців, а там уже легко було впоратися з ним. Я рішуче попрямував у гори, думаючи: «А що як він одмовиться? На очах у японців я не можу примусити його йти зі мною. Невже мій план – відвести Арикі в джунглі до племені – провалиться в останню мить? Чи повірить мені й цього разу головний жрець, чи здогадається, що я йому готую»? Оглянувшись, я побачив, що він іде за мною. Повільно й непевно, але все ж іде… Ми увійшли в ліс. Піднімалися вгору повільно, хапаючись за ліани, які були прив'язані до дерев, наче вірьовки. Стежка була настільки крута, що без допомоги цих ліан ми мусили б повзти. Крім того, товсті корені велетенських дерев перетинали шлях і створювали високі сходи, які теж утруднювали підйом. Арикі стомився, і мені часто доводилося чекати, доки він відпочине.

Коли ми нарешті піднялися на пагорб, перед нами відкрилася велика частина берега і вся затока. Внизу вився голубий димок від недогорілих хатин. Було видно й підводні човни, які скидались на сталеві сигари, закинуті в безмежну широчінь океану.

– Ох, немає сили! – зітхнув Арикі і важко опустився на землю.

Мені здалося, що за цей день він постарів на десять років. На його обличчі був вираз страждання. Він примружив очі, ті самі очі, в яких ще вчора спалахували злі вогники. Я ладен був сказати йому правду і дати змогу самому вирішити, чи йти до племені, чи повернутися до японців. Але пригадавши, скільки зла він зробив мені – та не тільки мені, а й багатьом тубільцям, – я подумав: «Не шкодуй його. Він цілком заслужив кари, яка його жде. Непокараний злочин заохочує злочинця…»

Ми знову рушили й за півгодини добралися до хатини. Вона була збудована біля високої скелі, з якої збігав невеликий потік. Протягом віків вода видовбала в граніті глибоку яму, в якій тепер вирувала й пінилася. Навколо піднімалися високі дерева, тінь від яких падала на водоспад. Цей красивий, затишний куточок наче був створений саме для відпочинку. Людина, яка перша подала ідею збудувати тут маленьку хатину, безумовно, душею і серцем була поетом.

Я присів на виступі скелі. Внизу піді мною вода шуміла і розсипалася тисячами дрібних крапель, які сяяли на сонці всіма барвами райдуги. Арикі піднявся видовбаними в граніті сходами і заглянув у хатину.

– Жовтого тани немає тут! – розгублено вигукнув він.

Я мовчав. Головний жрець швидко зійшов до мене і повторив:

– Чуєш, Андо! Жовтого тани тут немає! Ти мене обдурив!

– Так, обдурив! – признався я.

Я зніяковів і не міг дивитися в очі головному жерцеві, хоч і вважав, що він цілком заслуговує того, що я йому готував.

– Що ти хочеш зробити зі мною, Андо? – захлипав Арикі. – Куди мене ведеш?

– До тани Боамбо.

– Ні, ні! – закричав у відчаї Арикі і відскочив назад. – Одне;– А мене до жовтого тани! Ти ж обіцяв! Ти мені сказав, що жовтий тана дасть мені багато коньяку і цигарок!..

Я одвернувся від огидного старика. Так, він був невиправним. Навіть і зараз в ньому не заговорило сумління. А скільки гріхів було на його совісті! Ця людина не заслуговувала співчуття і милості…

– Ходімо зі мною, падлюко! – крикнув я суворо і, міцно схопивши його під руку, повів стежкою між високої трави аланг-аланг, що вкривала галявину біля хатини.

– Ні, ні! – вирвався головний жрець і сів у траву. – Не піду! Не хочу йти до Боамбо. Він забере у мене сім поясів мудрості і прожене в джунглі! Не хочу, чуєш! Одведи мене до жовтого тани! Шаміт каже, що в жовтого тани є багато коньяку й цигарок.

– Іди зі мною, негіднику! Ти зрадив своє плем'я і перейшов до його ворогів. За коньяк і цигарки ти готовий продати і рід, і все плем'я! Вставай! Швидко!

Зрозумівши, що я не жартую, Арикі підвівся й повільно поплентався поперед мене, схиливши голову. Він був схожий на злочинця, якого кайдани гнітили дужче, ніж вчинений злочин.

– Якось ти казав мені, що є добрі пакегі, – бурмотів він, ледве переставляючи ноги по втоптаній стежці. —І Шаміт сказав мені сьогодні: «Пакегі нанай-нанай». О, він мені збрехав! І ти обдурив мене! За що? Арикі старий. Арикі стомився. Арикі не може йти…

Все-таки він ішов, хоч і повільно. Ми знову увійшли в ліс. Нас одразу ж огорнула півтемрява, ніби погасло сонце. Звідусіль повіяло прохолодою. В тиші цієї півтемряви людина почуває себе самотньою і беззахисною…

Несподівано із-за товстого дерева вийшов молодий тубілець і перетнув нам шлях довгим списом. Все його тіло з голови до п'ять було вимазане сажею, а обличчя, спина й груди – розмальовані білими смугами, які означали, що плем'я веде війну…..:

– Стій! – крикнув юнак. – Куди йдете?

– До тани Боамбо, – відповів я.

– А де були?

– У пакегі.

– У жовтих дияволів, – поправив він мене. Юнак підозріливо подивився на нас і спитав:

– І Арикі був у них?

– І він.

– Значить, це правда! – похмуро сказав молодий тубілець. – Всі кажуть, що Арикі залишився у жовтих дияволів…

– Так, він був у них, – підтвердив я.

– Ух! – блиснув на нього очима тубілець. – Зрадник! Тепер гнів Дао впаде на твою стару голову. Ходімо! – І він пішов попереду, застерігши нас: – Дивіться! Якщо побачите на стежці стрілу або списа, не доторкайтесь до них – вони приносять смерть. Поглянь-но сюди, Андо! Бачиш цю ірену? – І він показав мені довгий стовбур пальми ротанг, який перетинав стежку на висоті біля метра від землі. – Вона смертельна. Пильнуй!

Він низько нахилився і проповз під ліаною, не доторкнувшись до неї.

На стежці ми бачили ще багато таких смертоносних перепон. Кожна з них була прив'язана тонкою ліаною, замаскованою в буйній зелені. До другого кінця ліани була прикріплена, теж схована в зелені, натягнута тятива з отруєною стрілою. Легкий дотик до встромленого в землю списа або до тонкої ліани, яка перетинає стежку – і з лісу вилітає заздалегідь налагоджена отруєна стріла…

«Японцям нелегко буде заволодіти островом, – подумав я. – Вони захопили тільки узбережжя біля затоки і селище тубільців, але навряд чи їм вдасться проникнути в глиб острова».

Стежка пролягала через непрохідний ліс, серед вікових дерев і спускалася в глибокий яр з крутими берегами і обвалами, що утворилися від великих злив. Зараз у вузькому руслі протікав струмок з кришталево чистою водою. Ми втолили спрагу і відпочили, потім почали підійматися на протилежний схил. Він був дуже крутий, і ми змушені були повзти, хапаючись за коріння дерев або за кілки, вбиті в землю спеціально для цього. І якби наш провідник не вказував, які кілки і коріння небезпечні, ми, напевно, стали б жертвою однієї з отруєних стріл.

Арикі задихався від утоми. Він проклинав і мене, і Сміти, і всіх пакегі, хоч сам був винен у нещасті, що спіткало його.

III

Нарешті ми вийшли на маленьку рівну галявину, зарослу молодою травою і всіяну червоними, голубими і жовтими квітами. Навколо піднімалися високі дерева джунглів, верхів'я яких губилися в безхмарному небі. В холодку, прямо на м'якій траві, розташувалося чоловік сто тубільців у найрізноманітніших позах: одні сиділи, підгорнувши ноги і поклавши руки на коліна, і тихо розмовляли, другі лежали горілиць, заклавши руки за голову, мрійно дивлячись на сонячне небо, треті лежали на животі й палили. Боамбо сидів під банановим деревом, оточений десятком літніх тубільців. Серед них був і Гахар. Усі втекли від японських куль і снарядів, але почували себе спокійно, знаючи, що приховані з лісі отруйні стріли і пости на стежках охороняють їх від ворогів.

Побачивши мене, тубільці посхоплювалися з місць і закричали:

– Андо! Андо!

– Наш Андо прийшов!

– Іди до нас, Андо!

Я підійшов до вождя. Він зустрів мене світлим поглядом і широкою посмішкою, радий з моєї несподіваної появи.

– Ти живий, Андо! – вигукнув він і по-дружньому поплескав мене по плечах. – А я вже думав, що жовті дияволи тебе вбили!..

– Живий, тана Боамбо, – відповів я. – Жовті дияволи послали мене до тебе. Нам треба поговорити. А де Амбо?

– Я тут! – відгукнувся син вождя і, проштовхавшись крізь натовп, підійшов і потис мені руку над ліктем.

– А Зінга? – спитав я.

– Зінга з жінками з нашого селища. Там і мати Дугао.

Він пояснив мені, що всі жінки, діти й старики, які не можуть кидати списи, пішли далі в джунглі. Там є велика галявина, вкрита високою травою аланг-аланг. Біля галявини протікає невеличка річка. Жителі Букту, за винятком стрільців, влаштували там свій табір.

Всі посідали в холодку, тільки Арикі залишився на галявині. Він затулив обличчя руками, ніби не смів глянути на людей, які ще вчора боялися його.

– Звідки взялася ця собака? – спитав мене Амбо, показавши рукою на головного жерця. В його голосі було чути ненависть. Він не зміг полюбити головного жерця навіть після того, як одружився з його дочкою.

Я розповів про всі наші розмови з головним жерцем в його хатині, як він вирішив здатися японцям, як японці наказали йому вичерпувати воду з човнів і як він хотів, щоб я одвів його до жовтого тани. Тубільці вислухали мене. Зрада головного жерця страшенно обурила їх. Вони й раніше не любили його і підкорялися тільки із страху, а зараз, коли Арикі вчинив злочин, їх гнів вибухнув з новою силою. Вони ладні були розправитися з ним, але все-таки ніхто не підняв руку, всі чекали, що скаже Боамбо.

– Арикі здався ворогам, зганьбив плем'я і сім поясів мудрості! – гнівно крикнув вождь. – Велика рада обере іншого пуі-рара, а цього ми проженемо в джунглі до мавп.

– В джунглі! До мавп! – закричали з усіх кінців. Обурення тубільців показувало, що вони твердо вирішили позбутися ненависного головного жерця.

– А ти чого пішов до жовтих дияволів? – спитав мене Гахар.

– Я пішов до них не добровільно. Вони захопили мене, перш ніж я встиг сховатися в джунглях, і відправили на великий човен до свого вождя.

– Чуєте? – обернувся Гахар до тубільців: – Андо не здався добровільно жовтим дияволам. Андо був разом з нами проти них. Андо наш!

– Наш! Наш! – пролунало багато голосів.

Мене спитали про Сміта й Стерна. Я сказав їм, що обидва в полоні у японців.

– А як же ти втік від жовтих дияволів? – спитав мене Гахар.

– Я не втік, Гахаре, – відповів я. – Вождь жовтих дияволів сам послав мене до вас. Він хоче, щоб ви здалися без бою.

Здатися без бою! Хе-хо! Цей жовтий тана – великий дурень, його стрільці ввійшли в селище, але сюди вони ніколи не дійдуть.

– Ніколи! – підтвердив я. – Жовті дияволи сильні, коли стріляють з великих човнів. Вони сильні й тоді, коли б'ються на відкритому місці, тому що мають багато стріл, які пускають блискавки. Але в джунглях вони безпорадні. Тут за кожним деревом на них чатує смерть. Жовтий тана знає це і хоче вас ошукати.

– Він нас не ошукає! – крикнув Боамбо. – Ми будемо битися до останнього, але не здамося жовтим дияволам. Анге бу!

Він витяг люльку з торбинки, що висіла на грудях, набив її жовтим листям і запалив, щоб заспокоїтись.

Дивлячись на тубільців, я подумав: «Ці люди люблять свободу і свою землю і не відступлять перед японськими гарматами та кулеметами. Цей маленький, але мужній народ не загине, навіть якщо буде переможений».

Боамбо наказав зірвати сім поясів мудрості з стегон Арикі. Амбо ніби цього тільки й чекав – він кинувся до головного жерця і закричав так, щоб чули всі:

– Встань, собако! Скидай сім поясів мудрості! Швидко! Ти не гідний їх носити!

Головний жрець важко підвівся, покірно зняв пояси і подав їх Амбо. Потім знову сів, не вимовивши й слова.

Амбо подав пояси батькові. Боамбо підперезався одним з них, другий дав Гахару, а решту – п'ятьом стрільцям з дорученням віднести їх у п'ять селищ племені і передати тауті. Кожен з поясів належав одному з селищ племені. Коли обрали Арикі пуі-рара, вони дали йому пояси і цим виявили йому своє довір'я. Арикі зловжив цим довір'ям і тепер не мав права носити пояси, їх буде вручено тому, кого Велика рада ренгаті й тауті обере головним жерцем.

Незважаючи на те, що Боамбо був вождем племені, в мирний час він не мав права відняти в Арикі пояси і позбавити його посади. Це могла зробити лише Велика рада ренгаті й тауті. Але зараз плем'я перебувало в стані війни, права вождя були більші, ніж у мирний час, і він скористався ними з такою рішучістю, якої ніколи раніше не виявляв. Це пояснювалося тим, що зрада, особливо під час війни, вважається найбільшим злочином. Зараз було слово за Великою радою: чи схвалить вона рішення Боамбо і чи вижене Арикі в джунглі?

IV

Вранці наступного дня з різних селищ племені майже одночасно прибули ренгаті й тауті. Кожен із них ніс у правій руці пучок сухих прутиків. Боамбо зустрів їх мовчки і відвів на середину галявини. До них приєднався й Гахар, який був тауті Букту. Я дізнався про це тільки вчора, коли Боамбо дав йому один із поясів мудрості. Хоч ми й були друзями, він ніколи не говорив, що він тауті. Гахар був дуже скромний.

Тауті і ренгаті стали в коло і поклали перед собою сухі прутики. Боамбо став посередині і поклав до ніг сухий загострений кілочок і невеличку суху дощечку з діркою – прилад для добування вогню. На поданий знак тауті почали рухатися навколо вождя. Цю церемонію я бачив уже під час нашого всиновлення, тільки тоді нею керував головний жрець, а тепер – вождь. В кінці церемонії Боамбо так само, як і тоді, запалив-люльку від свого вогнища, тричі затягнувся і випустив дим один раз у небо, другий в землю і третій – до сонця. Люлька обійшла всіх тауті й ренгаті і знову повернулася до Боамбо. Вождь вибив ще не згаслий попіл у вогнище, поклав люльку в маленьку торбинку і встав, а тауті й ренгаті залишилися на своїх місцях. Боамбо подивився на всіх по черзі, кинув погляд і на стрільців, що зібралися в коло, підніс руку і почав довгу промову проти Арикі. Він виклав усе, що я йому розповів: як головний жрець вирішив залишитися у жовтих дияволів з великого човна і як просив мене сказати їх вождеві, що він пуі-рара і накаже племені припинити боротьбу, якщо жовтий тана дасть йому коньяку й цигарок. Одно слово, він звинувачував Арикі в зраді. Наприкінці звернувся до мене і попросив підтвердити те, що він сказав. Я повторив усе, що чув із уст головного жерця і що бачив на власні очі.

Тоді Боамбо звернувся до Арикі:

– Ти залишився у жовтих дияволів. Ти зганьбив свій рід і все плем'я. Ти хотів запродати плем'я нашим ворогам. Чи вірно це?

Арикі мовчки кивнув головою. Він не міг заперечити звинувачення.

Боамбо обернувся до тауті і ренгаті й сказав:

– Арикі зламав слово, дане Великій раді, і зганьбив сім поясів мудрості. Яку кару визначимо йому?

Хтось запитав, що пропонує сам Боамбо.

– Пропоную, – відповів вождь, – відняти у Арикі сім поясів мудрості і обрати іншого пуі-рара. Пропоную виключити Арикі із Великої ради. Але він зрадив свій рід і мусить бути вигнаний із нього. Хай іде жити в джунглі до мавп або в гори до іншого племені. Анге бу!

Ренгаті й тауті кивнули головами на знак згоди.

Арикі стояв мовчки, схиливши голову. Зараз він не був схожим на того самовпевненого, нахабного і властолюбного головного жерця, який лякав тубільців білим листям, а швидше на людину, підхоплену каламутними водами, – немічну, беззахисну і зневірену. Але ніхто не жалів його.

– Встань! – крикнув Боамбо. – Що ти скажеш?

– Мені нема чого говорити, – засмучено відповів головний жрець.

Боамбо глянув сердито на нього, але в ту ж мить у його погляді засвітилася іскра співчуття, і він сказав уже м'якше:

– Геть з-перед очей, не можу дивитися на тебе!

Арикі відійшов убік, як побитий пес.

– А зараз оберемо нового пуі-рара, – звернувся Боамбо до ренгаті й тауті. – Хто серед тауті найдостойніший носити сім поясів мудрості? Кажіть, я слухаю!

– Хай тана Боамбо скаже! – озвався один із тауті.

– Нана, скажу! Я гадаю, що Гахар, син роду Бан-тен-го і брат роду Бінторон-га найдостойніший носити сім поясів мудрості. Ви згодні, комунатуа?

– Згодні! Згодні! – хором відповіли всі.

Тоді Боамбо повернувся до Гахара і запитав його:

– Що скаже Гахар, син роду Бантен-го і брат роду Бінторон-га? Чи згоден вірно служити племені занго і чи обіцяєш берегти сім поясів мудрості незаплямованими?

Гахар знітився. Певно, він не чекав такої пропозиції і ніби соромився високої честі, яку виявила йому Велика рада. Переступаючи з ноги на ногу, він соромливо поглядав жвавими чорними очима на вождя, ніби питаючи: «Навіщо ти зробив це? Хіба я найдостойніший?»

– Чи згоден ти? – вдруге спитав Боамбо.

– Згоден, – тихо відповів Гахар.

Тауті подали йому пояси, які він тут же надів. Цим закінчилася церемонія. Арикі був покараний. Ганьба, якою він заплямував свій рід і все плем'я, лишилася його особистою ганьбою. Пізніше я дізнався, що рід виключив його і позбавив права називатися сином племені занго. Арикі взяв свої особисті речі – сокиру, яку я подарував йому, спис, лук, стріли і торбу варених бататів – і зник у джунглях…

V

Наступного дня після засідання Великої ради, я вирішив повернутися на підводний човен. Перед цим мені хотілося побачити Зінгу, але я не знайшов її в таборі тубільців. Вона пішла в Каліо. Ніхто не міг сказати, чому вона туди пішла. Можливо, через незручності табірного життя? Звичайно, нари, заслані рогожею, – зручніше ліжко, ніж тверда, гола земля, але чи могла заради цього Зінга ризикувати своїм життям? Якщо японцям спаде на думку висадитися в Каліо, вона може постраждати, її вчинок був нерозважним. Я порадив Боамбо наказати всім жителям Каліо негайно залишити селище і йти в гори. Краще терпіти незгоди й нестатки, ніж ризикувати життям. Боамбо відразу ж покликав сина і послав його в Каліо.

– Хай усі прийдуть до нашого табору, – сказав він. – Але стрільцям залишатися в селищі й захищати його від жовтих дияволів.

Перед тим як піти, я вирішив серйозно поговорити з Гахаром. Після «розжалування», разом із сімома поясами мудрості, Арикі передав Гахару і вахтовий журнал яхти. Я міг його знищити ще вчора і звільнити плем'я від гидоти, названої головним жерцем «білим листям», але не наважився. За такий зухвалий вчинок плем'я могло зажадати від мене відповіді, а я не хотів ні роздратовувати людей, ні поділяти долі Арикі. Зараз, коли журнал потрапив до рук Гахара, я постарався умовити його спалити біле листя і попіл розвіяти за вітром.

Спочатку Гахар не погоджувався. Він вважав біле листя священним і навіть боявся доторкнутися до пошарпаних палітурок журналу. Але хто міг дати гарантію. що за якийсь час Гахар не стане використовувати журнал на шкоду тубільцям? Тільки після того, як я пояснив йому, що являє собою біле листя, Гахар завагався. І справді, хіба може бути священним те, що належало пакегі? Ні, звичайно! Ті жовті дияволи – японці, – яких Гахар теж вважав пакегі, перебили багато людей, підпалили хатини і вигнали жінок і дітей у джунглі… Гахар не хотів мати нічого, що б нагадувало йому пакегі. В майбутньому плем'я не допустить на острів, жодного з них. Звичайно, я можу залишитися, тому що я добрий. Сміт і Стерн теж можуть жити на острові, бо й вони сини племені, але якщо вже вони пішли до жовтих дияволів, то нехай у них і зостануться. Я єдиний лишився вірним племені, і тому Гахар мене любить ще більше, ніж раніше.

– Послухай мене, спали біле листя, – знову порадив я йому. – Воно приносить нещастя племені, повір мені.

– Нана, спалю, – рішуче сказав Гахар, – спалю, не хвилюйся.

Я. не хвилювався, бо знав, що Гахар не кидає слів на вітер.

Час був повертатися на підводний човен. Всі радили мені залишитися з ними, але я відмовився. Доки капітан Сігеміцу, якого тубільці назвали таною жовтих дияволів, мені довіряв, я міг бути корисним племені або як посередник, або якимось іншим чином.

– А тебе не вб'ють жовті дияволи? – спитав мене Боамбо.

Коли я сказав, що не вб'ють, він знову запитав:

– Скажи, Андо, ти ворог жовтих дияволів?

– Так! – відповів я. – Ваші вороги – мої вороги. Але я повернуся на великий човен тому, що хочу допомагати племені.

Боамбо дивився на мене задумливо й здивовано. Він не міг зрозуміти, як може бути корисною для племені людина, що йде до його ворогів.

– Якщо не віриш мені, – сказав я, – то я готовий залишитися з вами.

– Вірю! – сказав Боамбо. – Ти наш. Ми тебе любимо, і ти нас любиш. Роби, що задумав, коли це на користь нам.

Попрощавшись з усіма, я пішов назад тією ж стежкою, якою прийшов учора. Попереду йшов учорашній провідник. Коли ми зайшли глибоко в ліс, я сказав, щоб він повертався до своїх, я сам знайду дорогу, бо тільки одна-єдина стежка веде до затоки… Але провідник заперечливо похитав головою.

– Подивися вгору і ти побачиш, як небезпечно самому ходити в джунглях.

Я подивився на густі крони дерев, але нічого небезпечного не помітив. Тоді мій провідник якось особливо свиснув, і у відповідь почувся такий же самий свист. Тільки тоді я зрозумів, що між гілками на деревах поховалося багато стрільців, які чекають появи жовтих дияволів, щоб вразити їх отруйними стрілами і списами.

Жоден ворог не міг наблизитися до табору тубільців. І якщо японці все ж наважаться «прочистити» острів, буде їм лихо! Смерть підстерігала їх на кожному кроці.