Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)

– Що ж ви тепер будете робити? – звернувся я до обох англійців. – Воюватимете разом з племенем проти ворогів Англії?

– Ні, – сказав капітан. – Ніколи в житті я не воював. Всі війни, які провадила Англія за мого життя, я плавав капітаном торговельних кораблів.

– А ви, містер Сміт?

Сміт важко зітхнув.

– Я? Я попрошу капітана підводного човна відправити мене до Японії. У мене є знайомі в Токіо і в Йокогамі. Відомі промисловці, з якими я торгував. Сподіваюсь, вони щось та зроблять для мене… В гіршому випадку потраплю в полон до самураїв. Кінець кінцем це не так уже й страшно. Перший-ліпший японський банк прийме мої чеки. А гроші – велика сила. Вони пом'якшують найчерствіші серця. Але я маю й іншу можливість… – Подумавши, Сміт тихо додав: – Гадаю, що капітан човна згодиться висадити мене в якому-небудь порту. Наприклад в Джакарті. За таку послугу я б добре заплатив.

– Виходить, ви думаєте підкупити капітана? – запитав його Стерн.

– А чому б ні?

– І ви певні, що це вам удасться?

– Я певен лише в одному, – сказав Сміт, дивлячись на підводного човна, – краще бути в полоні у японців, ніж на волі у цих дикунів. Ви згодні зі мною, Стерн?

Капітан мовчки одвернувся.

Човен повільно наближався до затоки. Зараз ще краще було видно і прапор, і маленьких японських моряків, які зняли чохли з двох гармат і спрямували їх жерла на берег.

III

Я попередив Боамбо, що пакегі з великого човна готуються пустити «блискавки» із своїх «стріл». Вождь тут же наказав Сміту видати рушниці, які він забрав у мисливців під приводом того, що немає патронів. Сміт удав, що не зрозумів його.

– Я вимагаю стріли, що пускають блискавки! – повторив Боамбо, і голос його прозвучав твердо, як наказ. – Не розумієш? Дум-дум! – І він зробив жест, ніби стріляв.

– Навіщо йому рушниці? – стурбовано запитав плантатор. – Без патронів вони не можуть стріляти. Поясніть йому, сер…

Я пояснив, але вождь не повірив. Він ще наполегливіше вимагав рушниці. Сміт мусить зараз же видати їх. Цю ж мить. Якщо ні, тубільці самі підуть і візьмуть. Знайдуть і патрони. В хатині Сміта все є.

Зрозумівши намір вождя, плантатор запротестував. Як сміє цей дикун вдиратися дорого житла! Сміт тепер син племені. Його житло священне і недоторкане! Вождь не має права заходити туди і тим більше ритися в його ящиках.

– Заступіться за мене, сер, – попросив мене Сміт. – Поясніть вождеві, що такий вчинок образливий. Він рівнозначний пограбуванню… – І, глянувши мені прямо в вічі, додав: – Чи й ви на його боці?

Я не відповів. У цю хвилину мене мучили найсуперечливіші думки. Японці намагатимуться окупувати острів і перетворити його на військово-морську базу, а жителів – на рабів. Це поза всяким сумнівом. Адже прибули вони з Японії не на прогулянку. Що мені робити? Битися разом з тубільцями проти нападників чи лишатися нейтральним, як Стерн. Один голос підказував, що моє місце серед захисників острова. Але інший – опирався і примушував мене замислитись. Пригадалася похила хатина в горах з заклеєними папером вікнами, гіллястий горіх… Мощеним двором проходить стара жінка… Вона в чорній хустці, очі сухі, сумні – багато, багато пролили сліз вони за вигнанцем-сином… Пригадався й батько – його я не міг уявити сумним, бо ніколи не бачив таким. На нещастя він дивився, як філософ, що знає ціну життя. Від природи веселий жартівник, батько зустрічав лихо з усмішкою і ні перед ким не схиляв голови. Пригадались і друзі, і велике місто біля підніжжя Вітоші, і Чорний Верх, з якого відкривається вся Софійська рівнина, а за нею на північ і на південь, на схід і на захід – високі гори й чудові долини, взимку вкриті глибокими заметами, а влітку – буйною зеленню… Пригадав усе й подумав: «Цей підводний човен – частина твого світу. Ці моряки відвезуть тебе в якесь місто, звідки ти зможеш повернутися на батьківщину. Інша нагода навряд чи буде…» Але перший голос одразу ж заперечив: «Цей човен належить колонізаторам. Вони послали його сіяти смерть. Самураї перетворять квітучий острів на справжнє пекло, поневолять плем'я, і за кілька десятків років від нього не лишиться й сліду. З ким ти, син хороброго й волелюбного болгарського народу? З колонізаторами чи тубільцями? З поневолювачами чи з борцями проти неволі? Ти ж нащадок Ботева і Левського – подумай добре!». Сміт перебив мої думки.

– Чому ви мовчите? – запитав він. – Невже ви допустите нікому не потрібне кровопролиття. Якщо тубільці чинитимуть опір, японці зметуть їх за якусь годину! Адже так, Стерн? – повернувся він до капітана. – Не можна допустити цього. Треба зустріти японців як рятівників. Чому ви не відповідаєте, Стерн? Може, й зараз скажете, що ви нейтральні?

Капітан, який досі замислено мовчав, раптом рішуче труснув головою і сказав:

– Зараз я не можу лишатися нейтральним! Японія – ворог Англії. Це вирішує все. Я англієць, тому битимуся, доки голова тримається на плечах. Так, битимусь! – повторив старий морський вовк. – Іду за рушницями. Патрони у зеленому ящику, так? Дайте мені ключ, сер!

Зараз він був невпізнанним: обличчя почервоніло від хвилювання, голубі очі блищали.

Сміт сторопів. Він сподівався від капітана підтримки й співчуття, а той, сповнений рішучості, вимагав у нього рушниці й ключі від ящика з патронами. Плантатор не чекав такої зради. Навіть я був здивований поведінкою Стерна. Раніше, під час наших постійних суперечок з Смітом, він завжди відмагався нейтралітетом і спокійно пихкав люлькою. А зараз раптом втрутився. І проти кого? Проти японців, од яких Сміт чекав порятунку…

– Чи ви це говорите, Стерн? – глухим голосом промовив Сміт.

– Я!

– Отже, ви будете битися на боці дикунів?

– Так!

– Але… це божевілля, Стерн!

– Божевілля? – підвищив голос капітан. – Ні, сер! Це найблагородніша справа, яка може випасти на долю чесної людини.

– Не кривіть душею, Стерн… Ви йдете проти власних інтересів.

– Я сказав своє рішення, і воно остаточне. Можу додати, що від дикунів я бачив тільки добро. Вони не зробили мені нічого поганого. А японці – вороги Англії. Ви хочете піти з ворогами тому, що це в ваших особистих інтересах. Але я не можу цього зробити. Я англієць і, передусім, чесна людина.

– Але це безумство! – повторив Сміт.

В його голосі бринів відчай. Він поперхнувся й закашлявся – мабуть, хотів ще щось додати, але втримався.

– Я сказав те, що хотів сказати, – твердо заявив капітан. – Який сенс повторюватись? Питаю вас знову: ви дасте ключа від зеленого ящика?

– Ні! – різко відвернув голову Сміт.

– Гаразд, я розіб'ю ящик! – Капітан вороже глянув на нього і попрямував до селища.

Вождь, який досі терпляче слухав їхню розмову, повторив, що коли цей пакегі не дасть рушниць добровільно, він візьме силою. Я заспокоїв його, що капітан принесе їх.

І справді, незабаром Стерн повернувся в супроводі п'яти тубільців, які несли рушниці і зелений ящик.

– Востаннє питаю вас: дасте ключ? – звернувся капітан до плантатора.

– Ні!

Одним ударом сокири Стерн розбив ящик. У ньому було повно патронів. Тубільці розхапали рушниці. Деякі з них стріляли раніше і мали певний досвід.

В цей час японці кинули якір, і гумові човни з озброєними моряками наближалися до берега.

Стрільці зайняли позиції за скелями і в прибережних кущах. Човни підійшли до берега. Матроси взяли автомати напоготів. Їх було десять душ – по п'ять у кожному човні. Між ними був один офіцер, який виділявся своєю формою. Справді, вони були дуже самовпевнені, збираючись з такими незначними силами висадитись на берег. Я наказав тубільцям не стріляти без моєї команди. А коли човни наблизились настільки, що матроси могли чути мене, я випростався і крикнув англійською мовою, щоб вони зупинилися.

– Якщо хочете вести з нами переговори, хай зійдуть на берег два чоловіки без зброї! – крикнув я.

– Ніяких переговорів! – відгукнувся офіцер ламаною англійською мовою. – Ми вимагаємо здати острів без бою. Інакше знищимо вас до одного!

– Назад! – крикнув я і вистрілив у повітря. Хотів, щоб японці зрозуміли, що ми маємо вогнепальну зброю і не жартуємо. Це подіяло. Матроси повернули човни і, лише відійшовши од берега, відкрили вогонь. Ми відповіли. Тоді з підводного човна загриміли дві гармати. Снаряди безладно вибухали на березі, не завдаючи ніякої шкоди.

Потім вогонь обох гармат японці перенесли на селище. Кілька хатин спалахнуло. Сміт підбіг до мене й закричав у відчаї:

– Припиніть чинити опір, безумці! Це самогубство! Ви не знаєте японців! За кожного вбитого солдата вони переб'ють тисячі дикунів!. Підніміть білий прапор!

Я не відповів. Бачачи, що його ніхто не слухає, Сміт побіг у селище.

Обидві гармати стріляли безперервно і замовкли тільки тоді, коли матроси піднялися на борт підводного човна. В селищі і в кількох місцях у лісі спалахнули пожежі.

– Ми перемогли! – крикнув Боамбо.

Я кивнув головою. Він не знав, яка це сила – японці з гарматами, автоматами і кулеметами, а я не хотів його лякати. Хай думає, що ми перемогли. Віра в перемогу – сама по собі вже напівперемога.

З кількох селищ прийшли люди і сповістили, що вночі великий човен пакегі обходив острів, пускав блискавки й грім і підпалив кілька хатин в Каліо. І більше нічого. Японці ніде не пробували зійти на берег. Це показувало, що вони вибрали нашу затоку як найзручніше місце для висадки десанту. Але чому припинили стрільбу! Невже злякалися наших десяти рушниць?

Весь день минув спокійно, лише пожежі нагадували про напад, але скоро й вони погасли. Підводний човен легко погойдувався вдалині як символ нещастя.

Вдень прийшла Зінга і сказала батькові, що Арикі хоче говорити з ним. Головний жрець разом з іншими тубільцями ховався в горах, але бачачи, що великий човен не пускає більше блискавок і грому, повернувся в свою хатину. У нього був і Сміт.

Боамбо суворо подивився на дочку і наказав їй зараз же повернутися в гори.

– Не гнівайся, набу, – тихо мовила Зінга. – Арикі мене послав. Він хоче говорити з тобою.

– Скажи Арикі, хай дасть мені спокій!

Ніколи Боамбо не говорив так грубо з дочкою. Але він гнівався не на неї, а на головного жерця. Надумав кликати його на розмови саме тоді, коли вирішується доля племені…

– Піди подивися, що хоче цей божевільний старик, – звернувся до мене Боамбо. – Скажи йому, що я не можу залишити стрільців. Якщо він має сказати щось важливе, хай прийде сюди.

Ми з Зінгою пішли до селища. Вона була стурбована. Жахливі люди – пакегі з великого човна! Спалили кілька хатин, підпалили ліс… Добре, що всі втекли в гори і ніхто не постраждав… Погані пакегі… Хочуть спалити острів. Невже це їм удасться? Невже вони переможуть плем'я?

– Не переможуть вони його! – впевнено сказав я.

– Ні? Дуже добре! Але ти бережись, Андо! Бережись, а то тебе вб'ють…

Біля хатини Арикі ми розійшлися: Зінга пішла в гори, а я зайшов до головного жерця.

Арикі сидів на нарах. Поруч, підігнувши ноги і схрестивши на грудях руки, сидів Сміт. Він в усьому наслідував Арикі, гадаючи, що цим може догодити йому. Тільки-но я увійшов, плантатор накинувся на мене:

– Чому ви не дали японцям зійти на берег? Навіщо даремно проливаєте кров? Хто вам дав право?

– Про що ви говорите, сер? Немає жодного вбитого…

– Все одно, плем'я не встоїть проти гармат і кулеметів японців. Чому не поясните вождеві, що чекає плем'я, коли воно не здасться без бою?

– А що його чекає, коли воно здасться? – запитав я.

– У вас все навпаки! – скипів Сміт. – Але знайте, ви відповідатимете!

– Чи не перед вами?

– Можливо, й переді мною!

Я повернувся до нього спиною і сказав Арикі:

– Цей пакегі не знає, що говорить…

– І я не знаю, що він говорить, але послухай, що скаже Арикі. – Він примружив очі, нахилив голову і, подумавши, заговорив глухим голосом: – Пакегі спалять острів і переб'ють нас. Перетворять наші хатини на попіл. Хто відповідатиме? Ти й Боамбо! Так, ви відповідатимете вашими головами! Анге бу!

Він говорив те, що йому підказав Сміт. Плантатор не знав добре мови племені, але вони з Арикі розуміли один одного з півслова, з одного жесту чи погляду. Єдиним бажанням Сміта було вирватися з острова хоч і полоненим японців. Але Боамбо не пустив їх на берег, і ця можливість вислизнула. Це його найдужче дратувала

– Що сказати тані Боамбо? – спитав я головного жерця.

– Те, що я тобі сказав: дозволити пакегі зійти на берег. Шаміт говорить, що вони непогані люди…

– Гаразд, скажу.

Я рушив до виходу, але Сміт зупинив мене:

– Де Стерн? – спитав він.

– На березі з стрільцями.

– І він стріляв у японців?

– Так, і він.

– Я вважав його за розумну людину…

– Він не тільки розумний, але й чесний, – сказав я і вийшов.

Протягом усього дня японці не робили нових спроб висадити війська, а ввечері, знявшись з якоря, підводний човен потонув у темряві ночі.

– Пішли! – з полегшенням зітхнув Боамбо. – Тепер можна й запалити спокійно.

І він справді запалив вперше за цілий день. Але заспокоїтись не міг: часто обходив пости, подовгу вдивлявся в океан і жодного разу не присів відпочити. Тільки десь опівночі приліг просто на траву, а я пішов до хатини.

Я теж дуже стомився, але довго не міг заснути. «Шкода, – думав я, – відкрито останній невідомий і ніким не загарбаний острів. Японці так легко не відмовляться од своїх намірів. Рано чи пізно, але вони повернуться сюди, можливо, не на одному, а на кількох підводних човнах. Вони вдерлися в неосяжні китайські землі, з нечуваною самовпевненістю ополчилися проти найчисленнішого в світі народу, окупували багато островів у Тихому океані, проникли і в Індійський океан… Чому не захопити й острів Тамбукту? Хто їх зупинить?»

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Битва. Рішення Сміта й Арикі. В полоні у японців. Капітан Сігеміцу. «Бажаю вам успіху, союзнику!» Головний жрець у пастці. Знову у племені занго. Заслужена кара.

І

Вони й справді прийшли. Ще не розвиднілось, коли я прокинувся від сильного гуркоту. Я швидко вийшов з хатини і в ранкових сутінках побачив два підводних човни, що стояли на якорях недалеко від берега. На них часто спалахували блискавки – стріляли гармати, а з двох кінців селища було чути тріскотню автоматів і кулеметів. Мені все стало ясно – вночі японці висадили війська на острів далеко від селища і зараз наступали з двох боків. В самому селищі було чути вибухи снарядів і крики жінок та дітей, що повернулися з гір після того, як зник підводний човен. Знову палали пожежі і освітлювали темні води океану кривавим сяйвом.

Боамбо розділив стрільців на два загони: один бився на східному боці селища, а другий – на західному. Бій тривав недовго: тубільці змушені були відступити. Правда, вони билися хоробро і відступали крок за кроком, але все-таки відступали, а на світанку відійшли в гори.

Я збирався теж тікати з ними, але перед тим вирішив зайти в хатину Сміта. Там була захована касетка з щоденником Магеллана. Японці, звичайно, обшукають все і знайдуть її. Щоденник потрапить їм до рук. При одній думці про це я забув про небезпеку і кинувся до хатини плантатора. Але її вже не існувало, тільки головешки ще диміли. Я згадав, що ніяка пожежа не могла знищити вогнетривку касетку, але не мав часу ритися в гарячому попелі. В першу-ліпшу хвилину могли з'явитися японці…

Я побіг до Арикі. Я знав, що застану там і Сміта.

– Ваша хатина згоріла! – крикнув я плантаторові. Він зіскочив з нар і перелякано витріщився на мене.

– Згоріла? Справді?

– Так. Від неї лишилася тільки куча попелу.

– О, тепер я останній бідняк! – схопився за голову Сміт. – Чуєте, сер? Останній бідняк!

– Але ж касетка не згоріла? – спитав я.

– О сер! – вигукнув плантатор, і його очі радісно заблищали. – Ви безумовно праві! Касетка ціла! Ніяка пожежа не може її знищити, запевняю вас! А в ній мої коштовності і чекова книжка!

– І щоденник Магеллана, – додав я.

– Так, і щоденник Магеллана. Все гаразд, сер… Ми знайдемо касеті сховаємо від японців.

– Але я не збираюсь лишатися з японцями.

– Невже? Значить, до кінця вірні племені?

– Так.

– Воля ваша, – подивився на мене співчутливо Сміт.

– Ви знайдете касетку, чи не так? – спитав я.

– Звичайно, знайду і сховаю.

– Гаразд. Але запам'ятайте – щоденник Магеллана не тільки ваш.

– Навіщо ви про це нагадуєте, сер? – ображено сказав Сміт. – Невже ви думаєте, що я зловживатиму вашим довір'ям? До речі, де мій капітан?

– Не знаю.

– Чи не вбито його? – захвилювався Сміт.

– Не думаю. А що збирається робити Арикі? І він залишиться в японців?

Сміт ствердно кивнув головою.

– Це правда? – повернувся я до головного жерця. – І ти лишаєшся у пакегі, які спалили селище і вбили багато жінок і дітей?

Арикі чухав груди й дивився в землю. Він дуже добре розумів, що робить, і не смів глянути мені в вічі.

– Так, – промовив він нарешті і, показавши рукою на Сміта, тихо додав: – Він каже, що пакегі – добрі люди і нічого поганого Арикі не зроблять. Пакегі поважатимуть Арикі більше за тебе…

Я махнув рукою і вийшов. Я розумів Сміта, хоч і не виправдував його. Він вважав за краще полон, ніж острів Тамбукту, бо хотів за всяку ціну повернутися в Англію до свого багатства. Але чому Арикі залишається у ворогів свого племені?

Я пішов стежкою в гори. Несподівано за спиною пролунав незнайомий голос і примусив мене оглянутись. Я побачив край лісу двох японців з автоматами. Обидва були невисокі, але досить широкоплечі, з жовтими обличчями і вузькими розкосими очима. Один був дуже низький, взутий у важкі підковані черевики з білими гетрами, а другий, трохи вищий, – у чоботи, які були йому до колін. Солдат у білих гетрах крикнув щось по-японському і націлився на мене. Я підняв руки і завмер… «Невже стрілятиме цей ідіот?» – промайнуло в голові.

Але він не вистрілив. Як тільки я підніс догори руки, солдат опустив автомат і рушив до мене.

– Інгліш? Америкен? – спитав він.

– Болгарин, – відповів я.

– Бюлгар? – здивувався маленький солдат у білих гетрах.

Я кивнув головою:

– Бюлгар.

Він недовірливо оглянув мене з ніг до голови і щось замимрив своєю мовою, але я лише знизував плечима і мовчав. Тим часом другий солдат, у високих чоботях, зайшов до хатини головного жерця і вивів звідти Сміта й Арикі.

Маленький солдат залишив мене і підійшов до Сміта.

– Інгліш? Америкен? – запитав він.

– Інгліш, – відповів Сміт. – Підданець його величності англійського короля!..

– Інгліш! – загорлав солдат і штовхнув плантатора прикладом.

Сміт не чекав цього. Як кожна багата людина, він жив досі з почуттям переваги над іншими, що робило його самовпевненим і навіть зневажливим у ставленні до людей. Крім того, він надто вірив у могутність Англії і думав, що досить промовити слово «англієць», як кожен упаде перед ним на коліна. І тому удар прикладом був для нього як грім серед ясного неба.

А що сказати про Арикі? Йому теж не сподобались японці. Виявилось, що вони зовсім не такі, якими їх зображував Сміт.

Солдати погнали нас до затоки. Тут і там на стежці лежали вбиті чоловіки, жінки й діти, були й поранені, які марно простягали до нас руки і просили допомоги. Навколо палали пожежі.

В затоці панувало пожвавлення. Японці перевозили на берег ящики з амуніцією. Вони користувалися вузькими човнами тубільців, які не були пристосовані для перевезення великих вантажів і завдавали їм чимало клопоту.

Тут був і капітан Стерн. Він так зрадів, побачивши нас, що ледве не впустив важкого ящика, якого ніс на спині. Він теж не встиг втекти в джунглі і потрапив у полон.

– Ви, Стерн? – вигукнув Сміт і зупинився вкрай здивований. – Невже вони примусили вас носити ці важкі ящики?

– А ви думаєте, що я роблю це з власного бажання? – відповів Стерн, обережно ставлячи ящик на пісок.

– Як можна?! – обурився Сміт.

Можна, можна!

Дивуюся, Стерн…

– А я нітрохи не дивуюся.

– Але ж ви їм сказали, що ви капітан?

– Сказав.

– І незважаючи на це…

– Незважаючи на це, – перебив його Стерн, – а можливо, саме тому мене примусили носити ці важкі ящики.

Солдатик у білих гетрах кудись пішов і незабаром повернувся з офіцером. Офіцер був низенький, як і солдат, і його очі були чорні й розкосі, а жовте широке обличчя було вкрите ластовинням. Він щось сказав своєю співучою мовою і показав на човни, навантажені ящиками. Ми зрозуміли, що треба братися до роботи.

Ящики справді були дуже важкі. Сміт пихтів під ними і лаяв японців, але стиха, щоб ніхто не чув. Маленький солдатик переконав його, що самураї не жартують. Вони знайшли роботу навіть для старого Арикі. Бачачи, що він не може носити ящики, офіцер примусив його виливати воду з човнів.

По обіді з підводного човна приїхав офіцер і сказав ламаною англійською мовою, що їхній капітан хоче поговорити з нами. І це було дуже до речі, бо ми справді знемагали під важкими ящиками і пекучим сонцем. Капітан, трохи розставивши ноги і заклавши руки за спину, чекав нас на палубі. Він був невисокий, дебелий, із засмаглим вилицюватим обличчям.

– Я протестую, сер! – нетерпляче заговорив Сміт, задихаючись від утоми й спеки. – Ваші солдати били мене! Я член Палати громад, сер! Я підданець його величності англійського короля!

Капітан мовчки дивився на нього холодними чорними очима.

– Ваші солдати невиховані, сер! – вів далі Сміт ще з більшим запалом. – Вони били мене, а потім примусили переносити ящики з амуніцією. Це принизливо, сер! Я протестую!

Він замовк і витер піт на шиї. На обличчі капітана промайнуло щось подібне на посмішку, але очі лишилися холодними. Він гукнув сержанта, який був поблизу, і щось сказав йому японською мовою. Сержант кивнув головою Сміту і повів його у внутрішнє приміщення підводного човна.

– А ви хто? – звернувся до мене капітан. – Сподіваюсь, що ви не член Палати громад?

– Ні, сер. Я болгарин.

– Болгарин? О'кей! А ви? – обернувся він до Стерна.

– Я англієць, – холодно відповів Стерн. – Капітан далекого плавання.

– На військових кораблях?

– Ні, на торговельних. Вірніше, був капітаном яхти у пана, якого тільки-но повели.

– Хіба в нього була яхта?

– Так, він мав яхту.

– Мені сказали, що ви потерпіли корабельну аварію.

– Так, сер, Яхта розбилась он об ті скелі. – Стерн показав на скелі, між якими виднілися рештки нашої яхти.

Сержант повернувся, капітан знову щось сказав йому. Сержант віддав честь і зробив знак Стерну йти за ним. Коли ми залишилися самі, капітан спитав мене:

– Значить, ви болгарин?

– Так, болгарин, – підтвердив я.

Він слухав мовчки, трохи нахиливши набік голову, як людина, що недочуває і намагається вловити кожне слово співбесідника. Потім знову закидав мене запитаннями. Чи мають тубільці якусь зброю, крім рушниць? Ні? Ол райт! Чи є ще європейці на острові? Немає? І ніяких військ? А звідки у тубільців рушниці? З яхти? Добре, дуже добре! А скільки мешканців на острові? Де їхні селища? Далеко в джунглях? І немає ніяких доріг? А чи добре я володію мовою племені? Чи знаю вождя? Навіть дуже добре? О'кей!

Коли я відповів на численні його запитання, капітан, вимушено посміхаючись, сказав:

– Ми з вами союзники. Болгарія приєдналася до осі – нам це відомо? Так? О'кей! Ходімо вип'ємо, союзнику… Але насамперед давайте познайомимося: капітан Сігоміцу. А наніс ім'я? Антон? О'кей!..

Ми зайшли до тісної кают-компанії підводного човна, освітленої лише однією електричною лампочкою, що горіла тьмяним жовтим світлом. Маленький столик, до якого ми сіли, був пригвинчений до підлоги. Стільці були теж залізні й нерухомі. Товстий матрос у білому фартусі приніс бутерброди з копченою рибою і пляшку вина. Бутерброди пахли димом, але вино було хороше, типу французького бордо, хоч і з етикеткою Філіппінських островів. Коли ми цокнулись чарками, капітан сказав, що головне не у випивці, а в цоканні, – і цокнувся ще раз.

– Ми ж союзники, – додав він посміхаючись.

Так, він ставитиметься до мене як до союзника, а не як до полоненого. І я повинен ставитись до нього з довірою. На нас чекає спільна робота. Так-так, спільна, корисна робота… Що від мене вимагається? Лише одне: повернутися на острів і умовити вождя припинити опір. Хай усі тубільці повертаються в селище і займаються мирною працею. Це найрозумніше, що можуть вони зробити. Треба пояснити вождеві, що всякий опір буде марним. Все одно дикуни будуть переможені, і тоді плем'я, разом із жінками і дітьми, буде знищене до ноги. Японцям потрібний острів. Він буде перетворений на військово-морську базу. Японці перетнуть шлях американським кораблям, які возять зброю для Росії через Персидську затоку. А потім перетнуть шлях і англійським кораблям в Індію, і на Зондські острови. Британський лев з обскубаною гривою буде замкнений в клітці на своєму маленькому острівці і там добитий остаточно.

– Я кажу вам усе це, – заявив капітан Сігеміцу, – для того щоб ви зрозуміли, наскільки важливий зараз для нас цей острів. Постарайтеся пояснити племені. Хай усі зрозуміють, що справа дуже серйозна і я не збираюся з ними жартувати.

– Гаразд, я поясню вождеві, – сказав я. – А що робиться в Росії? Ми були відрізані од світу майже цілий рік і нічого не знаємо.

– Німецькі війська в Сталінграді, – відповів капітан.

– А Москва і Ленінград?

Капітан похмуро сказав:

– Коли німці дійдуть до Уралу, Москва і Ленінград самі здадуться. – І, збагнувши, що сказав більше, ніж належить знати «союзникові», він додав: – Як бачите, я з вами цілком одвертий і не приховую, що цей маленький острів має велике значення для нашої остаточної перемоги. Треба за всяку ціну переконати вождя припинити опір. Обіцяйте йому все. Я десь читав, що дикуни все можуть віддати за просту дрібничку.

Я пригадав Смітові дрібнички і сказав:

– Навпаки, тубільці непідкупні. Вони великі патріоти.

– Патріоти? Ви мене смішите, сер… – І він справді розсміявся, трясучи широкими плечима і вискаливши жовті зуби. Потім одразу став серйозним і похмуро додав: – Якщо вони не підкоряться, знищу всіх. Скажіть це вождеві. У мене досить війська і зброї для зграї в дві тисячі душ.

Я аж кипів від обурення, але оволодів собою і спитав:

– А що ви думаєте зробити з двома англійцями?

– Ах, так… Добре, що ви мені нагадали. Чи правда, що той бовдур – член англійської Палати громад?

– Не знаю. Можливо… Він багатий промисловець, має плантації на Кокосових островах.

– А чи справді другий був капітаном його яхти?

– Так, був.

– Гаразд! – кисло посміхнувся Сігеміцу. – Член англійської Палати прибиратиме клозети, а морякові я дам почесну роботу: він чиститиме картоплю і митиме посуд на кухні. – Випивши чарку одним подихом, капітан несподівано встав і сказав: – Отже, вирішено. Зараз дам вам перепустку, з якою ви зможете вільно ходити по острову в будь-який час дня й ночі. Якщо буде потрібно, мої солдати подадуть вам допомогу. З цього моменту ви під захистом японського прапора і солдат імператора сонця. Якщо успішно закінчите переговори з вождем, дістанете нагороду. Якщо, крім того, приведете вождя на підводний човен, ваші груди прикрасить золота медаль. Бажаю успіху, союзнику.

Він простягнув мені руку і пішов у свій кабінет, навіть не спитавши, чи згоден я бути посередником.

II

Два матроси відвели мене на берег. Тут ще кипіла робота: одні відкривали ящики з патронами, другі складали кілька важких кулеметів, станки яких глибоко загрузли в піску, треті копали кулеметні гнізда на найближчих горбах. З усього було видно, що японці бояться нападу і готуються до оборони.

Головний жрець теж був тут. Він усе ще вичерпував воду з човнів. Побачивши мене, підбіг і почав хникати:

– О Андо! Скажи пакегі, щоб вони дали мені спокій. Я старий, не можу працювати. Скажи, що я хочу поговорити з їхнім таною…

– Що ти йому говоритимеш?

– Скажу, що я головний жрець і можу бути йому корисним.

– Чим же ти можеш бути йому корисним? – спитав я.

– Накажу моїм людям не воювати з пакегі.

– Але вони тебе не послухають.

– Послухають, Андо! Люди з мого роду послухають. Скажи жовтому тані, що я його усиновлю, і він буде жити на острові, як син нашого племені. І його стрільці стануть синами нашого племені. Якщо жовтий тана дасть коньяк і цигарки Арикі…

– Замовкни! – крикнув я. – Ти непотрібний жовтому тані. Він має досить стрільців, щоб вибити все плем'я.

Я рушив до селища, але Арикі вхопив мене за руку і не хотів відпускати. Він дивився маленькими мишачими очицями і скиглив. Мені стало гидко.

Біля нас зібралося душ десять матросів, підійшов і офіцер, якого я бачив уперше. Я сказав йому, що мені капітан дав спеціальне завдання, і показав перепустку. Прочитавши її, офіцер став струнко і віддав мені честь.

– Чи можу бути вам чимось корисним? – спитав він англійською мовою.

– Дайте мені цього старика, – кивнув я головою на Арикі. – Для роботи він не годиться, а мені потрібний.

– Візьміть, – махнув рукою офіцер, ніби відганяючи настирливу муху. – Вивчив два англійських слова і весь час повторює: «Коньяк, цигарки, коньяк, цигарки». Хай швидше забирається з-перед очей. Ми звикли самі пити коньяк і палити цигарки.

Арикі сидів на піску і дивився то на мене, то на офіцера. Я звелів йому встати і йти зі мною.

– Куди ти мене поведеш? – спитав він.

– До жовтого тани.

– До жовтого тани? Справді?

– Так.

– А де він?

– В селищі.

– А не на великому човні?

– Ні, він у селищі.

– А ти не брешеш?

– Навіщо мені брехати? Я йду до нього. Якщо хочеш, іди й ти, а не віриш, вичерпуй воду з човнів.

– О Андо! Піду, Андо!

І він почвалав слідом за мною.

Ми пішли в селище. Там ще диміли недогорілі хатини. На майдані зяяла глибока воронка від снаряда. Поблизу лежала горілиць вбита жінка з закривавленим обличчям, притиснувши до грудей немовля з відірваними ногами.

Ми зайшли до хатини головного жерця. Вона була ціла. Рогожі й горщики були на місці. Японці нічого не взяли.

– Візьми біле листя, – сказав я головному жерцеві.

– Навіщо? – спитав він, глянувши на мене недовірливо.

– Воно знадобиться тобі. Зараз підемо до жовтого тани. Жовтий тана скаже: «Ні, цей чоловік не Арикі. У Арикі є біле листя, а у цього немає».

Арикі підозріливо поглядав на мене й вагався. Чи не обдурюю я? Чи не хочу відібрати в нього біле листя? Воно було його силою, ним головний жрець дурив тубільців. Якщо втратить його, чим тоді залякуватиме непокірних?

– Бери і ходімо швидше до вождя пакегі, – сказав я твердо. – Він дасть тобі коньяку й цигарок. Багато коньяку і багато цигарок. Дасть тобі браслети й намисто. Все тобі дасть.

Я справді хотів знищити біле листя, щоб вирвати з рук головного жерця найсильнішу зброю, яка вселяла страх у тубільців і примушувала їх беззаперечно коритися йому. Арикі підозрював це й вагався. Але коли почув, що вождь пакегі дасть йому багато коньяку і цигарок, забув про все на світі. Він розкидав нари, засунув руку під бамбукове пруття, витяг звідти вахтовий журнал яхти, поклав його в торбину, і ми пішли.

Прийшли в селище. Сподіваючись знайти касетку з щоденником Магеллана, щоб віднести її до тубільців, я попрямував до того місця, де колись стояла хатина Сміта і Стерна, але зараз же відмовився від свого наміру.