Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Припущення капітана Стерна. Чи існує людоїдство? Романи і дійсність. Танець під звуки дерев'яного бубна. Грей – перша жертва. Розповідь Стерна про дружину Доангу і маленьку дочку. І капітан стає жертвою дикунів.

І

Шість діб пролежали ми в темній хатині. Вранці сьомого дня нас розбудили сильні вигуки під звуки бубна. Капітан схопився, прислухався і почав збуджено ходити по хатині. Глухе бумкання і дикі вигуки не провіщали нічого доброго.

– Що це за галас? – поцікавився я. – Може, в тубільців свято?

– Свято, кажете? – здригнувся капітан, якось дивно глянувши на мене. – Можливо, й свято. Тільки… коли б не опинитись нам у ролі святкової жертви…

– Якої жертви?

– Колись я бачив, як жителі одного з тропічних островів приносять своїм ідолам жертву. Вони розклали велике багаття, спалили на ньому живого бика й розвіяли його попіл за вітром…

– Що ти хочеш цим сказати? – схопився мов ошпарений Грей.

– Те, що чуєш. Боюся, щоб і нас не спекли, як того бика.

– Навіщо ви лякаєте людину? – докорив я капітанові. – У нього й так хворе серце. Людських жертвоприношень давно вже немає.

– Ви певні? – запитав Стерн, гірко посміхнувшись.

– Цілком.

– Якщо я не помиляюсь, ви потрапили до дикунів уперше. А я бував на багатьох тропічних островах і знаю краще за вас звичаї тубільців.

– Маєте рацію, – погодився я. – Зате я прочитав безліч книжок про первісних людей…

– Е-е! Книжок! – вигукнув капітан. – Я читав такі книжки, що від однієї згадки про них волосся дибом стає.

– І я такі читав, – визнав я. – В них первісні племена зображені кровожернішими за хижаків: їдять людське м'ясо, вбивають кожну білу людину, яку тільки побачать, ведуть розпусний спосіб життя і таке інше… І все це вигадано від початку й до кінця, щоб якось виправдати «цивілізаторську місію» таких людей, як містер Сміт. Автори говорять: «Гляньте, які вони дикі, ці тубільці! їх треба приручити хрестом і євангелієм, а коли хрест не допоможе, – вогнем і мечем». Мета, мовляв, виправдовує засоби! Засоби колонізаторів ми добре знаємо, а от яка в них мета? Будувати палаци з кісток рабів. Звичайно, в романах про це не пишуть, але так буває в дійсності.

– Я з вами згоден, – промовив капітан. – Письменники пишуть за гроші, а гроші сховані в сейфі містера Сміта. За недоїдки з його багатої трапези ці писаки змушені прислужувати йому так само, як це робив і я. І все ж у тому, що я читав, є частка правди. Ви знаєте історію Лівінгстона? [7]7
  Девід Лівінгстон(1813–1873) – шотландець за походженням, видатний англійський мандрівник, дослідник Африки.


[Закрыть]Його вбили і з'їли африканські дикуни.

– Брехня, – заперечив я. – Лівінгстона африканські племена любили й поважали. А помер він од тропічної малярії. І це доведено. Африканське плем'я, яке жило на берегах озера Бангвеоло, де помер Лівінгстон, зберегло його прах, і пізніше цей прах було перевезено на батьківщину мандрівника.

– Вірю, – посміхнувся морський вовк. – А що ви скажете про Джонстона?

– Про такого мандрівника вперше чую.

– Це не мандрівник. Він був капітаном англійського корабля, його судно курсувало між Англією та Індонезією. Якось Джонстон кинув якір біля одного з Соломонових островів. Тубільці зустріли його дуже люб'язно, а їхній вождь навіть влаштував на честь капітана бенкет і наділив його всім, що тільки тому треба було. Джонстону сподобалась майстерно виготовлена тиква – вождь подарував йому тикву; сподобався спис, оздоблений зміїними реберцями, – подарував і спис. Привабив око разок намиста на вождевій шиї, зроблений з гадючих зубів, – дикун подарував і намисто. Вождеві здалося, що Джонстону подобаються кури, – і він наказав виловити й віднести на корабель усіх своїх курей. Помітив вождь і те, що капітан задивився на його вродливу дружину. І що ви думаєте? Коли Джонстон повернувся на судно, красуня була вже там. Вождь і дружину свою подарував. Капітана це розчулило, і, вирішивши показати тубільцям, що білі люди теж не скупі, він повернув вождеві дружину й послав при цьому чимало різних подарунків: трохи гавайського тютюну, шаблю, пляшок десять вина й коньяку, кілька разків намиста, дзеркалець та інший дріб'язок. Вождь племені зрадів, мов дитина. На думку дикуна, кожен разок простого намиста вартий всіх його курей, а за шаблю він був готовий виловити курей з усього острова. Та коли сказали, що капітан повернув назад його дружину, вождь страшенно розлютився. «Як! Білій людині не сподобалась моя дружина? Адже вона – найвродливіша жінка на острові!» І наказав негайно відіслати на корабель усі капітанові подарунки. Джонстону стало дуже ніяково. Йому не хотілося, щоб тубільці залишилися поганої думки про нього, і капітан зійшов на берег попросити в вождя пробачення. Та краще було б йому не сходити… Але хто ж міг припустити, що тубільці здатні засмажити й з'їсти людину тільки за те, що вона повернула чоловікові його законну дружину!

– В якому романі ви це вичитали? – посміхнувся я.

– Ні в якому, сер. Джонстон – не вигаданий герой. Капітан Джонстон – це мій дід. Чи не надто жорстоко буде, якщо й на мою долю випаде така сама смерть?

– Не вірю ні з яку долю, – заперечив я, – так само, як не вірю і в те, що досі існує людожерство. Якщо ваш дід справді загинув так трагічно, то це було щонайменше п'ятдесят років тому.

– Понад шістдесят, сер, – уточнив Стерн.

– Ось бачите! В ті часи людожерство ще існувало серед деяких первісних племен. Вони поїдали своїх ворогів, убитих під час війни. Але тепер такого не зустрінеш на всій земній кулі.

– Не будьте надто впевненим, – сумно промовив капітан. – Чи давно папи спалювали на вогнищах живих людей? Не більше, як триста років тому. А що зараз роблять фашисти? Та вони жорстокіші за найдикіших людожерів. Чому ж тоді тубільці острова Тамбукту не можуть їсти людського м'яса? Мені, власне, байдуже, що зроблять зі мною після смерті: чи з'їдять, чи зварять з мене туалетне мило.

А проте слова капітана не переконували. Ще ніхто не довів, що людожерство було постійним засобом існування. Справді, колись дикуни вживали людське м'ясо, але тільки в крайньому разі, коли племені загрожувала голодна смерть. Вживали його й під час воєн та релігійних свят. Деякі племена вірили, що людина, яка з'їсть серце та печінку і вип'є кров ворога, стане дужчою, і ворог не зможе помститися їй на тому світі. Залишки таких варварських звичаїв є й тепер, тільки в зміненій формі: церковні таїнства й причастя – це не що інше, як рештки дикунських вірувань.

Коли я все це сказав Стерну, він іронічно посміхнувся:

– Навряд чи мені буде легше, коли дикуни з'їдять мене не з голоду, а через свій релігійний фанатизм!

Раптом двері з шумом розчинилися. Охоронці просунули в двері кудлаті голови, подали знак виходити і кудись повели нас…

Над самим берегом, на великій галявині палало вогнище. Навколо нього танцювало багато напівголих тубільців. Кілька чоловік грало на сопілках з кокосових горіхів, троє вигукували щось в товсті бамбукові труби, а приземкуватий кремезний остров'янин щосили гатив двома кийками по великих дерев'яних ночвах. Навколо стояв неймовірний галас. Тубільці танцювали, рухаючись один за одним по колу, час від часу вигукуючи, ніби намагаючись перекричати «музик»:

– Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо! Нас увели в коло.

Танцюристи ще дужче залементували. А ми стояли серед них, зовсім ошелешені. Та ось коло розірвалось, і до нас підійшов чоловік з дівчиною, яких ми вже раз бачили. На дівчині було те саме вбрання, що й раніше: пояс з торочками, оздобленими барвистими черепашками, а у вухах великі серги, які переливались перламутровим блиском. Дівчина повільно підійшла, пильно оглянула кожного з нас і щось шепнула вождеві. Бубон і сопілки враз замовкли. Всі з'юрмились навколо нас. Вождь наблизився і мовчки поклав руку на плече Грея. Двоє тубільців схопили нещасного повара, прив'язали йому до ніг чималу каменюку, віднесли до берега й кинули з високої кручі в океан.

Черга була за мною. Я сподівався, що ось-ось підійде вождь, покладе й мені руку на плече. Я глянув на дівчину, і наші погляди зустрілися. Вона посміхнулася, мов нічого й не трапилось.

Коли з Греєм було покінчено, охоронці несподівано повели нас назад до хатини.

А навколо багаття знову розпочався танець. Ми ще довго чули звідти вигуки:

– Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

II

Життя в нашій хатинці не змінилося. Тубільці щоранку приносили тикну «еліксиру» й повну корзину смаженої риби, ямсу, таро, бататів, [8]8
  Батат– багаторічна витка ліана завдовжки до 5 м. Бульби батату схожі на картоплю, але з солодкуватим присмаком і набагато більші: важать до 4–5 кг, а іноді трапляються плоди вагою і до 25 кг. Їх їдять вареними, печеними або смаженими. Батьківщина батату – Америка. Але в Азію його завезено ще до відкриття Америки європейцями, а жителі Гавайських островів знали цю рослину за п'ять віків до нашої ери.


[Закрыть]але нам тепер було не до їжі.

Минуло ще кілька днів. Вартові змінювалися регулярно вранці і ввечері. А ми мовчки міряли хатину вздовж і впоперек. Та й про що ти говоритимеш! Хіба про смерть, яка чорною хмарою нависла над нами? Чи, може, сісти й оплакувати своє безталання? Але чоловікові сльози не до лиця.

Якось третього чи четвертого дня після трагічної смерті Грея капітан несподівано вигукнув:

– Вище голову, юначе! Ви будете жити!

– Навряд, – відповів я, тяжко зітхнувши.

– А я вам кажу, що житимете. Ось послухайте старого моряка. У мене пильне око. Ви не помітили, як того дня дивилась на вас дівчина? Не зійти мені з цього місця, коли той чолов'яга не вождь племені або ще якийсь великий начальник, а дівчина – його дочка. Дуже схожа на нього. Аби тільки захотіла, вона могла б вас врятувати.

– Аби ж… – зітхнув я. – Коли б не це кляте «аби». Крім того, цей вождь не схожий на вашого щедрого вождя з Соломонових островів. Грей уже покуштував його «щедрості»… Одного не розумію: чому й нас тоді не перетопили?

Замислившись, капітан повільно промовив:

– Мабуть, такі в них закони. На деяких тропічних островах тубільці не виконують більше одного смертного вироку на тиждень. Про цей звичай знають і наші правителі і дотримуються його на островах, якими володіють. Без суду вони можуть розстріляти й сотню тубільців за день, але за судовим вироком – лише одного на тиждень. Можливо, завдяки саме цьому звичаєві ми ще дихаємо. Коли так, то нам залишається жити кілька днів, а це не так мало. Для приреченого на смерть кожна хвилина варта вічності.

Я скрушно похитав головою:

– Краще нехай би я прожив роки, схожі на хвилини…

– І проживете! – сказав капітан.

Я здивовано глянув на нього:

– Що ви цим хочете сказати?

– Зараз поясню.

Стерн мовчки пройшовся по хатині і раптом стиха спитав:

– У вас є ножик?

– Ножик? Немає, – не розуміючи, до чого веде капітан, відповів я.

– Тепер наше життя залежить від звичайнісінького кишенькового ножика.

– Не розумію…

– Не дивіться на мене так, я ще не збожеволів, – понизив голос капітан, наче вартові могли його зрозуміти. – Шкода, що у вас немає ножика. А то ви б могли врятуватись. Як тільки вас кинуть у воду, ви перерізаєте мотузки й звільняєтесь від каменюки. А тоді вже не важко допливти до берега й сховатися в якійсь печері. Тубільці й не помітили б. Ви ж бачили, як сталося з Греєм? Шпурнули його в воду, мов оберемок сміття, – і гайда назад. Нікому й на думку не спало поцікавитись, чи він там потонув, чи ні. Слухайте далі. Як тільки камінь піде на дно, ви ховаєтесь десь під кручею й чекаєте ночі. Потім непомітно вилазите на берег, а там і до лісу недалеко. Холоду не бійтеся: тут цілий рік тепло, навіть жарко. Їстимете дикі плоди, їх тут має бути доволі, а коли пощастить убити щось і добути вогонь – матимете й печеню. Що ж, може, часом і не солодко доведеться, але хто ж на вашому місці не зміняв би смерть на життя печерної людини! Щодо мене особисто, то нехай я краще буду живим псом, ніж мертвим левом.

– Хай буде так, – погодився я. – Але й ця маленька можливість врятуватися залежить від кишенькового ножика, а його в мене чортма.

– Зате в мене є! Ось він, візьміть! – збуджено вигукнув капітан, – Наше щастя, що в тубільців немає звичаю нишпорити по кишенях арештантів, як це роблять у нас. Вони таки справді набагато відстали од культурних і цивілізованих народів.

Капітан подав мені свій ножик, та я відмовився його взяти. Хоч як хотілося мені жити, але такої жертви від Стерна я прийняти не міг. Ножик його, нехай він і спробує.

– Беріть, – наполягав старий моряк. – Ви людина молода, не встигли ще нажитися на світі, а я… я вже старий. Пожив п'ятдесят п'ять років – і досить.

Така наполегливість капітана здивувала й розчулила мене. Я подумав: «Справжня й щира дружба народжується в хвилини найбільшого нещастя, коли в людини нічого не лишається, крім життя».

– Ви повинні будь-що врятуватися, – не вгавав капітан. – А щоб ви краще зрозуміли причину, я розповім вам одну історію. Більше того: сповідь! Не бійтеся, це не буде каяття в старих гріхах. Ні, я з чистим сумлінням можу сказати, що прожив свій вік чесно і помру як чесна людина. Але перед смертю хочу розкрити вам свою душу. Отже, слухайте… У мене є дитина, дівчинка, їй зараз десять років. Живе вона в Александрії, у моєї сестри. Мати дівчинки – мулатка з острова Зумбава. Одинадцять років тому, ще будучи капітаном великого торгового пароплава, я кинув якір у зумбавській бухті й вирішив погуляти по містечку. На базарній площі саме виступав мандрівний цирк. Біля входу троє жонглерів підкидали в руках запалені факели й розпечені кулі, у четвертого з рота шугало полум'я, а Доанга з гадюкою на шиї танцювала босоніж на битому склі. То був прекрасний танець, сер! Вам доводилося бачити, як гнуться пальми під напором шаленого вітру? Отак вигиналася й струнка постать танцюристки. А вона була молода її дуже вродлива. Мулати взагалі вродливі: це діти від шлюбу кольорових жінок і білих чоловіків…

– Інколи трапляється й навпаки, – обізвався я.

– Трапляється, – погодився Стерн, – але рідко. Отже, коли я глянув на танцюристку, мене ніби варом обдало. Хоч у змії, що кільцем обкрутилась навколо шиї дівчини, були вирвані зуби, проте змія залишається змією. Та й по битому склу, погодьтесь, не дуже м'яко ступати босими ногами. Коли танець скінчився, я кинув танцюристці банкноту. Дівчина зраділа й запхнула гроші в пазуху. Тоді один з фокусників, той, що дихав полум'ям, накинувся на неї, скрутив назад руки і поліз у пазуху дівчини. Юрба навколо аж заходилась од сміху. Нікому й на думку не спало допомогти дівчині. Я скипів і одним ударом повалив нахабу на землю. А коли повертався до пристані, Доанга теж пішла за мною. Не побоялася й на пароплав піднятись. Так ми й оселилися в моїй каюті. Аж тоді я зрозумів, як приємно після вахти повертатись до своєї каюти, коли тебе чекає там кохана жінка… Морякам заборонено плавати на кораблі разом з сім'єю, але мені не хотілося розлучатися з Доангою, і я залишив її в себе.

Стерн замовк, насупився, певно, тяжкі думки гнітили його душу. А трохи згодом повів далі:

– Минув час, Доанга була на, останніх днях. Я влаштував її на острові Борнео. І в нас народилась дівчинка, таке жвавеньке, розумненьке, з чорним волоссячком, шоколадною шкірою. Інколи мені доводилось робити довгі рейси, я не бував дома цілими місяцями, але весь час думав лише про них обох. Саме тоді я зрозумів, що батьківські почуття набагато сильніші за будь-яку любов. Коли мій пароплав кидав якір біля Борнео, Доанга з дитиною зустрічали мене на пристані. Дружина й дитя – яка це радість! – сумно промовив капітан. – Так промайнули три роки. Потім Доанга заслабла. «Що з тобою?» – питаю я. Мовчить. Щось гнітило її. А лікарі безпорадно знизували плечима. Якось Доанга сказала: «Хочу вмерти в Зумбаві». Я відвіз її в Зумбаву, а сам вирушив у рейс. Повертаюсь через два місяці, а моя Доанга видужала: співає, танцює по кімнаті. У тубільців дуже розвинене почуття патріотизму, дужче, ніж у нас. Ми говоримо: «Сумую за рідним краєм», а вони кажуть: «Вмираю за рідним краєм». Доанга була здорова, весела, і в наш дім знову повернулося щастя. Та ненадовго… Одного разу, кинувши якір в Зумбаві після далекого плавання, я не застав Доангу вдома. Дитина гралася на підлозі: невмите, голодне, худеньке. Я звернувся до хазяйки, старої голландки: «Що це значить? Де Доанга?» – «Доанга погана жінка, сер, – відповіла вона. – Цілими днями волочиться з якоюсь цирковою труною, а дитину кидає саму». Я все зрозумів. Доанга знову повернулася до того циркача, що дихає полум'ям. І я забрав дочку з собою. Відвіз її до сестри в Александрію. Тепер доньці вже десять років. Чудова дитина: гарненька, талановита!.. З неї вийде неабияка художниця, слово честі! Якщо вам пощастить колись потрапити до Александрії, перекажіть їй, що я загинув. Вона живе в будинку біля музею. І прізвище в неї моє. Дівчинка мусить знати про смерть свого батька. Нехай звикає… З дня її народження я зберігав потроху з свого заробітку і вкладав гроші до одного з англійських банків. Цих грошей з неї вистачить до повноліття. Але щоб одержати їх, повинен бути свідок, який би підтвердив перед банком, що я помер. От ви й підпишете акт про. мою смерть. Тепер зрозуміли, для чого я віддаю свій ножик вам? Візьміть, прошу вас!

Я знову відмовився. Адже саме він, Стерн, повинен залишитися живим. У нього дочка, а за мною плакати нікому. Старенькі батьки навряд чи дізнаються коли про мою загибель, бо й самі десь доживають останні дні.

Здавалось, мої докази переконали капітана. Він якось враз погодився зі мною і більше про ножик не згадував.

Решта днів промайнули непомітно. Шість разів сходило сонце і шість разів заходило з того часу, як остров'яни кинули Грея в океан, а про нас ніби й забули. Проте сьомого дня вранці знову пролунали знайомі вигуки тубільців, почулося глухе гупання дерев'яного бубна. Двері розчинились, ми вийшли, і вартові повели нас до берега.

Там уже палахкотіло вогнище. Навколо нього стрибали тубільці в своєму дикому танці. Все повторилося знову. Підійшов вождь з дівчиною, поклав руку на плече капітана, двоє інших прив'язали до ніг бідолахи каменюку й понесли до берега. В останню мить капітан вигукнув:

– Ножик у вас в кишені! Не забувайте, про що я вас просив!

Я поліз у кишеню: так, ножик Стерна справді був там! Певно, капітан підсунув мені його вночі, а я й не почув. Коли старика кидали з кручі, він ще раз махнув рукою і зник…

«Прощай, капітане! – подумав я. – Якщо поталанить врятуватися, обов'язково виконаю твою просьбу. Клянусь».

А мене повели назад. Я впав горілиць на нари й пролежав так увесь день. Туга й розпач душили мене. За сім днів настане й моя черга… Сім днів…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Думки перед смертю. І мене кидають в океан. У темній печері. Втеча в гори. Нова зустріч з дикунами. Голод і страх. Як мавпа врятувала мене від голоду. Роздуми в джунглях.

І

Надвечір двері розчинились, і на порозі виросла постать тієї самої смуглянки. Вона прийшла разом з якимось хлопцем. Юнак був дуже схожий на неї, тільки шкіра його здавалася трохи темнішою та волосся було довше, ніж у дівчини. Хлопець теж був стрункий, але вищий за дівчину; і очі такі ж великі й чорні, і брови зрослися на переніссі. І хоч юнакові, здавалося, було щонайбільше вісімнадцять років., але м'язи рук і грудей були розвинені, як у дорослого. Намисто, серги та браслети хлопця нічим не відрізнялись від прикрас дівчини. Я подав їм знак рукою, щоб увійшли, але вони не наважились переступити через високий поріг. Певно, боялись мене. Юнак посміхнувся, блиснувши двома рядами білих, зубів, потім зачинив двері, і я знову лишився сам.

З того часу я все частіше думав, що ці тубільці вперше в житті бачать білу людину. Інакше не можна було пояснити незвичайну цікавість, з якою вони завжди розглядали мене. Коли б на острові були білі, вони б ні в якому разі не допустили, щоб нас перетопили в океані. Але ж у тропіках немає жодного острова, який би не належав тій чи іншій державі. Розподіл колоній. уже давно закінчився, наставала ера їх звільнення. Я не припускав і думки, що ненажерливі колонізатори могли не помітити такого квітучого острова, тоді як десятки їхніх кораблів щодня вздовж і впоперек міряють води Індійського океану. Щоправда, й досі на географічних картах є білі плями. Північний полюс поглинув чимало жертв, перш ніж його підкорили відважні папанінці. Навіть такий великий острів, як Нова Гвінея, відкритий понад чотириста років тому, ще не досліджений повністю. Зовсім недавно, в 1935 році, в горах Нової Гвінеї було виявлено десятки тисяч людей племені тарифурора, які до того не бачили білих людей. Так, на земній кулі ще немало недосліджених областей, несходжених пустель, а в океанах чимало таких місць, де не проходив пароплав.

Індійський океан – це велетенська водна пустеля, яку пароплави борознять в усіх напрямках, але завжди одними й тими ж трасами, де глибина вже давно виміряна і немає небезпеки розбитися об підводні скелі. А Тамбукту розташований далеко від цих трас, і нічого дивного немає в тому, що про нього й досі ніхто не знає. От і виходить, що ми перші білі люди, які потрапили на острів. Та ще, можливо, матроси Магеллана…

Такі думки роїлися в моїй голові, коли я чекав своєї смерті. Щовечора я вирізав ножиком на балці глибоку риску й думав: «Залишається ще шість днів… Ще п'ять… Ще три…» Кожна нова риска була кроком до смерті.

Сьомого дня до мене знову долинули знайомі верескливі звуки й глухі удари в дерев'яний бубон. Той самий велетень, якого тубільці звали «гана Боамбо», відчинив двері, подав знак, і вартові повели мене до берега.

Повторилося те саме, що з Греєм і Стерном. Мене поставили біля самого вогнища, навколо якого вже танцювали тубільці, барабанщик ще дужче почав гатити в дерев'яні ночви, оглушливо завищали свистки та бамбукові сопілки, а танцюристи з намазаними сажею обличчями понеслися круг мене в шаленому темпі. Я стояв і міцно стискав у кулаці капітанів ножик. Це була моя остання надія…

Двоє дикунів прив'язали мені до ніг каменюку й понесли до кручі. Я й незчувся, коли полетів униз. Востаннє блиснуло в моїх очах сонце й потонуло разом зі мною в океані. Але ножика я не випускав з рук. Хотів, було, відкрити його, та марно. Не так легко все це робиться під водою. Я заходився дриґати ногами. На превеликий подив, мотузка розв'язалась, каменюка пішла на дно, а я кількома поштовхами рук і ніг вибрався на поверхню. На кручі вже не було нікого. Тубільці порозходились.

Неподалік від мене зяяла глибока печера, вимита хвилями в кам'яній кручі. Вона була темна й страшна. Навряд чи наважився б я в інший час наблизитись до неї, але зараз тільки во» а й могла мене врятувати, якщо тубільцям заманеться поцікавитись моєю долею. І я мерщій поплив до печери.

Діставши ногами дно, я зупинився. Раптом до мене долинули якісь таємничі звуки, що линули, здавалося, з-під землі. Хоч вода була тепла, я весь дрижав. Що це за звуки і звідки вони? Трохи заспокоївшись, я зрозумів, що то був голос лісу, вітру, голос життя, що вирувало на острові.

Зайшло сонце. В печеру заповзла тягуча темрява. Я вибрався з печери й поплив попід кручею. Незабаром дістався гирла невеличкої річки і вийшов на берег. На небі блимало безліч яскравих зірок. Мені здавалося, що вони більші і яскравіші, ніж у наших краях. Трохи згодом зійшов місяць і стало досить видно.

Роззувшись і постягавши з ніг мокрі шкарпетки, я почвалав по піску понад берегом. Хотілось якнайшвидше відійти від небезпечного дикунського селища. Але чим далі залишався океан, тим вужчим ставало річище, тим швидше текла вода. Піщана смуга скоро кінчилась, починався крутий берег, порослий густим лісом. Довелося брести річкою. Вода ледве сягала до колін, але швидка течія несла вниз багато каміння, яке до крові пооббивало мені ноги. Іти берегом теж не можна було, бо дерева схилялися до самої води, утворюючи непрохідні зарості. А річка дедалі ставала бурхливішою, каміння ще дужче било по ногах. Від болю я ледве йшов. Інколи переді мною в темряві з'являлися пороги й водоспади. Не маючи змоги обійти їх, я перелазив через слизькі, вкриті мохом кам'яні вали. Раз у раз падаючи й зводячись, я дуже повільно просувався вперед, у гори.

Так минула ніч. Світанок застав мене високо в горах. Мучили страшенна втома й голод, позбивані ноги пекли вогнем. Та й вода тут була як лід, і я весь тремтів од холоду. Доплентавшись до великого водоспаду, я зупинився. Вода падала з високої крутої скелі і міріадами краплин розбивалась у глибокому виру. Поруч з водоспадом зеленіла невеличка галявинка, вкрита високою й густою травою. Я виліз на берег. Трава, що сягала мені вище голови, була цупка, мов очерет, і я ледве продирався крізь неї. Добравшись до лісу, я поліз рачки поміж деревами й колючим чагарником. Коли водоспад лишився позаду, я знову ввійшов у річку і побрів проти течії далі. Невдовзі переді мною виросла нова круча; тут било джерело, з якого брала свій початок річка. Довкола стіною стояли непрохідні джунглі. Куди податися?

Зібравшись з останніми силами, я заліз на кручу й сів перепочити. Дошкуляв голод, але навколо не було жодного плодового дерева. Що тепер я робитиму серед цих джунглів голими руками? Що їстиму? Насамперед треба відпочити, а там видно буде. Відшукавши затишний куточок, я ліг під кущем і одразу заснув…

Прокинувся я, коли сонце піднялося вже високо над деревами і мої ноги опинились під пекучим промінням.

Я відсунувся в тінь. Було чути, як з-під скелі тихенько дзюрчить вода. В лісі верещали мавпи, щебетали пташки. Була б оце рушниця, настріляв би я собі дичини, напік би м'яса й наївся досхочу. Але в мене не було ні рушниці, ні навіть лука з стрілами. Не було й сірників, щоб розвести вогонь. Нічого не було…

II

Раптом зовсім близько пролунали людські голоси. Схопившись на ноги, я кинувся у найближчі кущі. Незабаром з лісу по той бік річки вийшло, двоє тубільців. Кожен з них ніс на плечі бамбуковий стовбур довжиною метрів зо два і сантиметрів десять завтовшки. Один з остров'ян тримав у руці тліючу головешку. Дійшовши до джерела, во» и посідали під кручею, витягли з кисетів сухе листя, скрутили його, припалили від головешки й почали курити. Я сидів зовсім поруч, бачив кожен їхній рух і чув кожне слово. Покуривши, тубільці набрали в бамбукові стовбури води, позатикали їх дерев'яними чопами, взяли на плечі й пішли геть. Незабаром обидва зникли в хащах, і навколо знову стало тихо.

Я зліз із скелі й схопив головешку, яка ще тліла. «Є вогонь! – майнула радісна думка. – Вогонь!» Тільки тепер я зрозумів, як важко жилося первісним людям, коли вони ще не вміли добувати вогню і їли тільки дикі плоди та сире м'ясо.

Біля водоспаду, в тому місці, де річка круто повертала вбік, я розвів у затишку вогонь. Сюди вода понаносила багато гілля й корчаків, які вже встигли повисихати й горіли, мов порох. Незабаром у вогнищі зібралося стільки жару, що можна було б спекти вола. Та ба! Голими руками не впіймаєш навіть маленької пташки.

Я повернувся назад до джерела. Ніде нікого. «Куди тубільці понесли воду в своїх бамбукових посудинах? Певно, десь поблизу є селище», – промайнуло у мене в голові. Де є люди, там і селище, а де селище, там обов'язково має бути і печена риба, і кокосові горіхи… Чого б тільки я зараз не віддав за один горіх або за хвіст печеної риби!

Несподівано щось зашаруділо й засичало. Я швидко обернувся. Кроків за десять від мене серед каміння стирчала голова очкової змії. Плазун погрозливо на когось сичав. Перед ним на камені, наїжившись, мов кіт, сиділа мангуста. Вона люто гарчала, збираючись плигнути на ворога. Розсерджена кобра роздула шию капшуком, і чорні кільця з обох боків шиї здалеку й справді нагадували окуляри. Очкова змія – дуже отруйна, її укус смертельний. Врятуватись можна лише протизміїною вакциною. Але мангуста не боялася: на неї отрута очкової змії не діє. Звірок рвучко стрибнув на кобру, впився зубами в гнучкий хвіст змії і вмить відскочив, бо й кобра встигла вкусити його в ногу. Мангуста знову припала до землі. Змія теж витягла шию й засичала. Новий блискавичний стрибок – і мангуста вчепилася зубами цього разу вже в шию плазуна. Вона скажено гарчала, навалившись усім своїм тілом на кобру. Але й змія не здавалася. Вона стьобала мангусту хвостом, мов батогом, намагаючись вирватися з її гострих зубів і пазурів. Зібравши всі сили, кобра таки вирвалась і клубком покотилася до скелі, але мангуста знову наздогнала її, вчепилася пазурами й почала роздирати довге лускате тіло на шматки. Кобра затремтіла, скрутилась і затихла. Мангуста потягла свою здобич до лісу.

Вирішивши будь-що роздобути собі їжу, я обережно пішов стежкою в той бік, де зникли тубільці. Мені здавалося, що стежка обов'язково виведе мене до селища з рівно втоптаним майданчиком і гостроверхими хатинами. Та згадавши про озброєних дикунів, які живуть там, я нерішуче зупинився. Але думка про кокосові пальми, що ростуть навколо хатин, і про кокосове молоко надала мені сміливості. Один горіх або кілька печених ямсів могли врятувати мене від голодної смерті.

Я йшов обережно, часто зупинявся й прислухався. Людських голосів не було чути ніде. Тільки мавпи верещали на деревах. За півгодини стежка привела мене до високої бамбукової огорожі. За огорожею гомоніли люди. Я обережно підійшов ближче і заглянув у щілинку. Побачив тільки двох чоловіків (можливо, тих самих, що приходили по воду) і кількох жінок. Чоловіки товстими загостреними кілками довбали землю, а жінки вивертали великі брили землі і подрібнювали їх дерев'яними лопатками. За жінками йшла дітвора – хлопчики й дівчатка – й розминала землю руками. Трохи далі друга група жінок згортала подрібнену землю в купки й робила з неї круглі грядки. Всі працювали, розмовляли й сміялися, і їхні голоси відлунювали далеко в лісі. «Люди, які так щиро сміються, не можуть бути злими». – подумав я, але, згадавши тих дикунів, що хотіли вчора втопити мене в океані, квапливо одійшов від огорожі.

Я пішов стежкою далі. Спочатку вона вилася попід городом, а потім повернула до лісу. Людські голоси сюди не доходили. Трохи згодом я опинився біля іншого городу з круглими грядками, засадженими якимись рослинами. За грядками височіли стрункі кокосові пальми. На вершинах пальм серед довгого листя звисали цілі грона великих горіхів. Я спробував забратися в город, але не зміг продертися. крізь густий частокіл. Пройшовши ще трохи попід огорожею, я дійшов до невеличкої хвіртки, зробленої високо над землею, обережно відчинив її і ввійшов.

На городі не було нікого. Прислухався – тиша. Підбігши до однієї з грядок, я вирвав кілька стеблин, але на них не було нічого. Підійшов до кокосової пальми. Горіхи, великі й апетитні, росли дуже високо, а стовбури пальм – гладенькі, мов телеграфні стовпи: спробуй здертися! Хотілося збити хоч один горіх. Я кинув камінець, але не докинув. Пішов до нижчої пальми – теж невдача.

Несподівано щось заверещало. Я озирнувся – ніде нікого. Раптом біля моїх ніг упав великий кокосовий горіх. Я підвів голову. Серед довгого листя пальми сиділа невеличка мавпочка і, вишкірившись, сварилася на мене кулачком. Її неодмінно треба було прогнати, бо вереск міг викрити мене. Я знову взяв камінь і шпурнув у мавпу. Звірок закричав, ніби сміючись. Потім зірвав горіх і кинув у мене. Між нами розпочалася справжня перестрілка: я ціляв у мавпу камінням, а вона, регочучи й шкірячи зуби, відбивалась горіхами. Очевидно, це розважало її, а мене така розвага рятувала від голоду. Поховавши горіхи в чагарнику під огорожею, я схопив два, з них і побіг до свого вогнища. Там знайшов гострий камінець, пробив шкаралупу одного горіха і напився соку. Аж тепер я відчув страшенну втому. Подряпані, в синяках ноги нестерпно боліли. Я роззувся і, знайшовши під деревом затишне місце, ліг відпочити.