Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

Несподівано з лісу вийшов високий тубілець з маскою на обличчі, обвішаний з голови до ніг пальмовим листям. Він тримав у руках довгий спис. Всі повернулися до нього. Коли він наблизився, танцюючі розступилися і дали йому дорогу. Замаскований увійшов у коло і почав танцювати перед парами. Вдивляючись у них, він погрозливо хитав головою і щось викрикував. Ці викрики були, схожі на собаче гарчання. В той же час він грізно замахувався списом, ніби хотів встромити в когось, і не жартома, бо кожен, проти кого він зупинявся, боязко щулився і спішив швидше відійти геть.

Я спитав Боамбо, чи знає він цю небезпечну людину, але він знизав плечима. Виявилося, що ніхто з присутніх не знав, хто він такий, і не мав змоги впізнати його, бо маска закривала все обличчя, а пальмове листя покривало тіло нижче колін. Вождь сказав мені, що невідомий має право поранити будь-кого з хлопців і навіть убити того, хто не поважає своїх старих батьків і не турбується про них, а також того, хто гудить Арикі і не слухається його порад.

Я здригнувся від самої думки про те, яка небезпека загрожувала б мені, коли б я танцював разом з іншими. Тубілець із списом безумовно був людиною головного жерця. Якби злобній старик сказав йому: «Проколи Андо списом», людина в масці могла б убити мене, не несучи за це відповідальності.

Нарешті головний жрець обернувся до натовпу і голосно крикнув:

– Чоловік, який хоче кинути свою жінку, і жінка, яка хоче кинути свого чоловіка, хай підійдуть до мене! Хлопець, який лишився без сахе і хоче одружитися, хай теж підійде до мене!

Троє хлопців, серед яких був і Боро, підбігли до Арикі. Жоден чоловік і жодна жінка не підійшли до головного жерця. Це означало, що на нинішньому великому святі не буде розлучень. На торішньому святі було одне розлучення. Жінка, яку бив чоловік, після першого ж виклику головного жерця підійшла до нього. Арикі послав її в ліс. Пішли її шукати двоє – один з них був її чоловік. Але жінка вийшла з лісу з іншим.

Троє хлопців, які підійшли до Арикі, не змогли знайти собі дівчат, і зараз їм надавалась остання можливість одружитися. Але це залежало тільки від самих дівчат. Якщо котрась із них залишить свого обранця і підійде до одного з трьох хлопців, то стане його дружиною. Але жодна дівчина не підійшла до них. Боро даремно поглядав на Анду – вона не звертала на нього уваги.

Постоявши так деякий час в досить дурному становищі, троє хлопців повернулись до натовпу осоромлені, їм лишалося одне: або викрасти дівчину з чужого племені, або чекати наступного великого свята.

Танці були в повному розпалі. Чоловік у масці теж не зупинявся. Тепер він одійшов від молоді і танцював перед глядачами, все так же грізно розмахуючи списом. Раптом він рушив до мене й Боамбо, але вождь сердито глянув на нього, і він одійшов.

Бурум і дудки замовкли. Танець молодожонів закінчився. Влившись за руки, молодята пішли з галявини і приєдналися до інших. Головний жрець лишився сам. Високо піднявши голову, тонкий і високий, він стояв і урочисто оглядав натовп. Настала напружена тиша. Всі чекали чогось особливо важливого.

Стемніло відразу, як завжди, а хмари згустилися ще дужче. Раптом мигнула блискавка, сліпуче світло залило все небо і осяяло вершини гір, хвилі в океані і обличчя людей, а за мить ударив грім і темрява знову поглинула все. То був перший удар грому, який струснув під нами землю. Темрява зробилася ще густіша і непроглядніша.

– Запаліть вогнище! – прозвучав голос Боамбо.

Він був біля мене, але я його не бачив – так було темно. Вогнище погасло, люди забули про нього.

– Запаліть вогнище! – повторив Боамбо, і сильний голос його прозвучав тривожно.

Кілька тубільців підкинули у вогнище сухих дров, і воно знову розгорілося. Високі язики полум'я розсіяли темряву навколо, і людям ніби полегшало.

– Приведіть полоненого! – крикнув Арикі. – Полоненого приведіть, чуєте!

Габон! Нещасний Габон із племені бома!.. Я забув про нього, а це непростимо. У мене в самого багато турбот і неприємностей, але все-таки не слід було забувати, що в одній з хатин замкнений старий друг. Останні дні й ночі він слухав удари бурума й вигуки тубільців, які йому нагадували про смерть. Я хотів його врятувати, просив Боамбо не приносити його в жертву проклятому ідолові, хотів його вирвати якось із хатини і влаштувати втечу, але два сторожі невідступно вартували біля дверей, готові, в разі потреби, пустити в хід списи. Що я міг зробити?

Скоро Габон загине. Ось двоє тубільців вирили біля великого вогнища глибоку яму і забили в неї жертовний стовп, до якого прив'яжуть Габона. І справді, незабаром привели його на галявину і прив'язали до стовпа. Я подивився на старого друга, побачив його видовжене, похмуре обличчя – обличчя приреченого на смерть, і в моїй душі знялася хвиля обурення. Мені здавалося, що й сама природа не була байдужа до цього огидного видовища – вітер дужчав, блискавка і гуркіт грому стали частішими, тропічний ліс зашумів і застогнав на тисячу голосів, буря розбушувалася на всю силу…

Прив'язаний до стовпа, Габон стояв мовчки, схиливши голову. Обидва сторожі відійшли, і полонений залишився сам біля вогнища. Тоді до нього наблизився Арикі й крикнув:

– Бурум! Бийте в бурум!

– Бийте в бурум! – повторили й інші голоси. – Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості!

Пролунали удари в бурум і пискляві звуки дудок. Арикі постояв деякий час нерухомо, потім почав повільно, в такт бурума, пританцьовувати навколо прив'язаного Габона, бурмочучи щось нерозбірливе. Він розв'язав один із своїх семи поясів і кинув на землю. Обійшовши тричі пояс, він розв'язав другий і кинув його поряд з першим. Знову обійшов тричі пояси і розв'язав третій. Так, один по одному, головний жрець скинув із стегон всі сім поясів і пританцьовуючи покидав їх навколо зв'язаного Габона. Жрець ступав дрібними кроками, згинаючи ноги в колінах, нахилявся і знову випростовувався, відкидав голову назад і вигукував: «Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!» Цей сухорлявий, жилавий, з випнутими ребрами старик танцював з легкістю, якій можна було позаздрити. Дивлячись на нього, я думав: «Так, він здоровий, і алкоголь не скоро зруйнує його організм. Арикі житиме ще довго, і ще багато паскудства можна чекати від нього…»

Вітер посилився, верхів'я дерев гнулися і стогнали, блискавки розтинали темряву ночі, і на мить ставало видно як удень, а потім лунав страшний удар грому, ніби обвалювалась гора, і луна довго розлягалася серед ночі. Іншим разом Арикі, певно, танцював би цілу годину, а може, й більше, але зараз він поспішав. Обійшовши кілька разів зв'язану жертву, він почав збирати свої пояси й зав'язувати їх навколо стегон.

В цей час два тубільці принесли ідола на спеціальних носилках, сплетених з ліан, і поставили біля вогнища обличчям до зв'язаного Габона. Ідол мусив бути присутнім на святі і прийняти жертвоприношення. Коли я роздивився його дерев'яне обличчя, освітлене вогнем, я ще раз переконався, що він справді схожий на Арикі. Таке ж довгасте обличчя з випнутими вилицями, такі ж примружені хитрі очі, навіть його права рука, піднесена до неба, з відставленим вказівним пальцем була довга і тонка, як рука головного жерця.

Бурум і дудки замовкли. Арикі став ліворуч від ідола, підніс руку і виголосив:

– Великий Дао! Ти, який запалив сонце, щоб воно нас гріло і світило нам; ти, який посилаєш дощ на землю, щоб вона родила; ти, який створив рибу у Великій воді і охороняєш наше плем'я від ворогів, – будь щедрим до нас і сприяй нам, як сприяв досі. На знак вдячності ми приносимо тобі в жертву нашого ворога – він згорить на вогнищі на твоїх очах: ми розвіємо прах його, щоб і сліду не лишилося від наших ворогів. Прийми від нас цю жертву, великий Дао, і не дозволяй ні очковим зміям умертвляти нас, ані крокодилам пожирати нас…

Буря бушувала з страшною силою і заглушала слова головного жерця. Як він не кричав, але не міг перекричати виття вітру і тріску дерев у лісі, які буря розгойдувала і ламала, як сухий хмиз. Раптом небо ніби прорвалося – почалася злива. Вогнище погасло, і все потонуло в суцільній темряві. Це був справжній ураган, який може бути тільки в тропіках. Я нічого не бачив за крок від себе. Зі темного неба лилися цілі потоки, наче якась сила підняла води океану над островом і хотіла його затопити. Тропічний ліс стогнав, дерева гнулись і тріщали, вітер шаленів, ніби хотів змести нас в океан. Всі розбіглись і поховалися в лісі серед товстих дерев. Боамбо схопив мене за руку.

– Тікаймо! – почув я його голос.

Але я лишився на місці. Зараз саме був слушний момент, щоб врятувати старого друга. Ніхто не міг побачити мене в таку темну, буряну ніч…

Поки я думав, що робити, буря несподівано схопила мене і закрутила. Я захитався і впав. Це мене врятувало – інакше вітер міг підхопити мене і вдарити об якесь дерево. Я лежав на землі й думав: «Пора, пора…»

Я поповз до Габона. Вогнище давно погасло, і жодна іскорка не освітлювала мені шлях. Я довго шукав жертвенний стовп, блукаючи у темряві і обмацуючи руками мокру землю. «Габоне! Габоне!» – гукнув я кілька разів, але ніхто не відповів. Габон не чув або не хотів озватися. Нарешті я знайшов стовп, намацав ноги Габона, вийняв ножа, що висів у мене на поясі, і розрізав у кількох місцях мотузки, якими був зв'язаний полонений. Він поворухнувся і впав на землю як неживий. Я струснув його за плечі і крикнув – Габоне! Друже! Тікай! Це я, Андо… Андо, пакегі гена… Тікай, Габоне! Тікай!

Він заворушився, глибоко зітхнув, ледь чутно промовив:

– Андо! О Андо! Друже!

– Тікай! – повторив я. – Тікай, поки не стихла буря!

– О Андо! – знову простогнав Габон. – Ходімо зі мною, Андо! Ходімо до нашого племені, Андо! Ходімо!..

Він поповз до берега, міцно тримаючи мене за руку і повторюючи:

– Ходімо зі мною, Андо! Ходімо!..

– Я прийду, пізніше прийду. А ти тікай, рятуйся!..

Ми потисли один одному руки, і Габон зник у темряві.

Дощ лив наче з відраді шумів, як водоспад, дерева навколо гуділи й стогнали… Я доповз до лісу, притулився до товстого дерева і чекав, доки вщухне буря.

Вона вщухла так само раптово, як і знялася – вітер розігнав хмари, небо проясніло, зорі заблищали яскраво й холодно. Місяць виринув з-за дерев і залив усе навколо м'яким срібним світлом. Тубільці повиходили з лісу і один за одним почали збиратися на галявині. Стовп, до якого був прив'язаний Габон, зловісно стирчав біля згаслого вогнища, але самого Габона не було. Вітер перекинув ідола, і він лежав ниць. Спочатку всі здивовано дивилися на голий стовп і перекинутого ідола, але швидко отямились і тривожно закричали:

– Полонений втік!

– Жертва зникла!

– Тана Боамбо! Іди подивися, що трапилося!

Тубільці з'юрмилися біля стовпа. Прийшов Арикі й Боамбо. Натовп затих. Усі чекали, що скажуть вождь і головний жрець. Я сховався за товстим деревом край лісу і спостерігав, що буде далі. Я чув кожне слово, бачив кожен рух людей, але мене ніхто не бачив. Капітан і плантатор теж вийшли з лісу і підійшли до натовпу. Побачивши, що трапилось, Сміт сказав капітанові:

– Це його робота!

– Мовчіть! – відповів капітан і суворо глянув на плантатора.

– Це він! – знову сказав Сміт. – Клянуся всіма святими, що тільки він здатний на такий злочин.

– Це не злочин, – заперечив капітан. – Це гуманний вчинок, від якого я в захваті.

– В захваті? Ви в захваті, Стерн?

– Так, в захваті від хлопця. Якщо всі болгари такі, як він, – честь і хвала їм! Він зробив те, що зробив би і я, коли б мав його мужність.

Капітан повернувся спиною до плантатора і зник у натовпі. В ту хвилину я ще дужче полюбив його.

Боамбо стояв біля стовпа мовчазний і похмурий. До нього підійшов Арикі.

– Хтось розрізав мотузок. Подивися! – і він показав вождеві куски розрізаного мотузка. – Хто це зробив?

– Не знаю, – тихо відповів Боамбо.

– Андо, пакегі гена! Він перерізав мотузок!

– Не знаю, – повторив Боамбо.

– Він, він! – голосно закричав Арикі. – Де він? Де Андо, пакегі гена? Хай прийде сюди! Зараз же! Знайдіть його й приведіть сюди!

Сховавшись за дерево, я думав, що мені робити. Тікати було пізно та й неможливо, бо густий ліс був непролазним. Я зробив помилку, лишившись тут. Треба було тікати разом із Габоном. Після того як я врятував його від смерті, плем'я бома знову прийняло б мене як друга й бажаного гостя. Але цікавість штовхнула мене на цей непродуманий вчинок – сховатися в лісі, щоб дізнатися, чи знайдуть тубільці винуватця, а потім втекти, коли бачитиму, що мені загрожує якась небезпека… Але зараз я стояв біля дерева, і нікуди було мені подітися…

Тубільці кинулися на пошуки, двоє з них ішли прямо в мій бік і ось-ось мали виявити мене. Що робити? Лишалося одне: самому вийти на галявину і зустрітися з лихом віч-на-віч.

Так я й зробив. Закинувши ножа в чагарник, я вийшов з лісу.

– Ось він! Ось він! – пролунало кілька голосів.

Усі повернулися до мене. Настала тиша, серед якої я чув биття власного серця.

Я вийшов на середину галявини до згаслого вогнища і став проти Арикі. Він ніби тільки цього й чекав – поклав суху кістляву руку на моє плече і голосно крикнув:

– Ось він, злочинець! Він розрізав мотузок і звільнив нашого ворога! Замкніть його в хатині! Тепер він не врятується! Я сам прив'яжу до його ніг важкий камінь і відправлю його акулам.

Двоє тубільців кинулися до мене, але Боамбо зупинив їх.

– Чекайте! – крикнув він, і голос його прозвучав як наказ. Потім повернувся до мене і спитав, чи я звільнив ворога.

І в голосі, і в погляді його я вловив мовчазне співчуття і тривогу за мою долю. Боамбо ніби хотів мені сказати: «Збреши цьому клятому старику, щоб урятуватися. Скажи, що це не ти».

– Про який мотузок ідеться? – спитав я, ніби нічого не розуміючи.

– Про мотузок, яким був зв'язаний наш ворог, – злісно сказав Арикі. – Ти його розрізав і звільнив жертву.

– Це неправда! – заперечив я. – Чим я міг його розрізати? У мене немає ножа.

– А хто його розрізав? – спитав Арикі, пронизавши мене гострим поглядом.

Раптом у мене майнула рятівна думка, і доки я її обмірковував, Арикі повторював свої прокляті запитання:

– Хто це зробив? Може, я? Чи тана Боамбо? Говори!

– Дао! – відрізав я.

– Дао? – подивіться на мене Арикі і застиг з відкритим ротом. – Чи добре я почув?

– Так, тільки Дао і ніхто інший.

– Не може бути! Ти брешеш! Дао не міг розрізати мотузок! У Дао немає ножа, а руки в нього з дерева!

– Що з того, що з дерева? – не здавався я. – Ти багато разів казав, що Дао все може. Пам'ятаєш? Він може прогнати рибу з Великої води? Може?

– Може! – неохоче погодився Арикі.

– А може всушити дерева і примусити землю не родити ямс і таро?

– Може.

– Може наслати арамру?

– Може, – насупився Арикі.

– А чому не може розрізати мотузка? Це набагато легше, ніж наслати арамру і розтрясти всю землю. Чи не так?

– А навіщо йому розрізати? – спитав Арикі. – Навіщо йому звільняти жертву? Вона була обіцяна йому.

– Саме тому, що була йому обіцяна. Дао не хоче жертв і тому звільнив її. Анге бу!

Арикі розгубився. Він не вірив моїй вигадці, але не знав, як заперечити, бо сам же стільки разів повторював тубільцям, що Дао всемогутній і все може. Заперечувати це означало б виявити і скомпрометувати себе перед тубільцями, які оточили нас і напружено слухали кожне слово. Ні, головний жрець ніколи цього б не зробив. Бачачи, як кипить він од люті і безсилля, я подумав: «Так йому й треба! його камінням по його ж голові!»

– Андо має рацію, – втрутився Боамбо. – Дао не захотів прийняти нашої жертви. Коли ми підійшли, він лежав лицем до землі і спиною до жертвенного стовпа. Дао розрізав мотузок, а потім одвернувся від жертви. Анге бу!

Тубільці мовчки чекали розв'язки. Всі погляди були звернені на головного жерця, а той мовчав. Про що він думав у цю напружену хвилину? Які плани будував? Чи звелить все ж таки замкнути мене в хатині? Почувалося загальне збентеження, якому Боамбо поспішив покласти край:

– Гей, люди! Принесіть сухі дрова і запаліть вогнище! Чуєте? Я танцюватиму танангу!

Всі відразу заворушилися, напруження зникло, почулися радісні вигуки:

– Тананга! Тананга!

– Несіть сухі дрова!

– Тана Боамбо танцюватиме, танангу!

– Зумба-бозамба! Хе-хо!

Кілька юнаків кинулися до хатин і незабаром повернулися з великими оберемками сухих дров і палаючими головешками. Вогнище розгорілося, язики полум'я піднімалися в темне небо, і на галявині стало видно як удень.

– Бийте в бурум! – наказав Боамбо.

Гучно загудів бурум, запищали дудки. Боамбо почав танцювати танангу – танець трьох поясів, яким закінчувалося велике свято.

Частина третя

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Зірки в океані. Невідомий корабель. Рішення Боамбо. Логіка Сміта. Кому належить острів Тамбукту? Прапор сонця, що сходить. Голос у батьківщини та обов'язку. Несподіване рішення Стерна. Бажання Арикі.

І

Якось увечері, коли тубільці зібралися на галявині біля великого вогнища і готувалися розпочати танці, хтось несподівано крикнув:

– Гляньте: чудо! Зірки у Великій воді!

Всі звернули погляди на океан і побачили два вогники, що миготіли в темряві, як великі зірки, і повільно наближалися до острова. Я здригнувся, побачивши їх. Не було ніякого сумніву – це вогні корабля. Самого корабля не було видно, але рух вогників, хоч і дуже повільний, ясно показував, що корабель наближався до берега.

Боамбо підійшов до мене і, вказуючи рукою на «зірки», сказав:

– Я бачив зірки, які падають з неба, але вони відразу згасали, коли потрапляли у воду. А ці не гаснуть. Чому?

Боамбо говорив про метеорити, гадаючи, що це зірки падають з неба. Коли я пояснив йому, що «зірки», які ми бачимо зараз, зовсім не зірки, а вогні великого човна, в якому є багато пакегі, Боамбо здригнувся.

– Великий човен з безліччю пакегі? – вигукнув він. – Чи не так? Ми їх не пустимо на острів! Бий в бурум! – наказав він низенькому барабанщикові, що сидів навпочіпки біля свого дерев'яного корита. – Всі до зброї! Комунатуа, беріть стріли і списи! Жінкам і дівчатам розійтися по своїх хатинах! Ми будемо битися з пакегі! Кара-рам! Карарам!

Не порадившись зі мною, як це робив в інших, менш важливих випадках, Боамбо вирішив захищати острів од чужинців, якщо вони нападуть. Безумовно, він мав рацію. На острові жило тільки троє європейців, а скільки турбот і неприємностей завдали всім! А що ж буде, коли з'явиться багато пакегі! Ні, ні! Боамбо не буде з ними панькатись! Проллє кров, але не пустить їх на острів.

Так міркував Боамбо. І я б так зробив, коли б був вождем племені. Але я сам чужинець і без вагання поїхав би на пароплаві, який наближався. Хоч як добре було мені тут, але за Болгарією я тужив день і ніч. Я часто бачив уві сні невелике сільце біля підніжжя Старої Планини, молодь, серед якої виріс, і друзів, з якими боровся проти ненависного ворога. Часто, дуже часто мені пригадувалися мудрі слова Мехмеда-ага: «Людина народжується не з своєї волі і вмирає, не бажаючи цього, але в останню мить свого життя завжди згадує місце, де народилася». Правда, я був далекий від останньої хвилини свого життя, але ніколи не забував рідного села, маленької хатки, вимощеного двору, напівзруйнованого сарая і гіллястого горіха, який взимку вкривали цілі хмари горобців і ворон.

Раптом на кораблі спалахнула яскрава блискавка, а за мить пролунав грім. Земля здригнулася під нами, снаряд просвистів над головами і вибухнув у лісі за селищем. Було ясно, що до острова наближався військовий корабель.

Жінки і діти кинулися в селище. Берег сповнився криками. Бій бурума посилював паніку. Чоловіки взяли зброю і поприв'язували до поясів торбинки із стрілами.

– Погасіть вогнище! – крикнув Боамбо. – Чуєте, погасіть вогнище!

Чоловіки загасили вогнище. Настала тиша. Я наказав стрільцям залягти між скелями. Всі слухняно виконали наказ. Вони не розбіглися навіть тоді, коли друга блискавка освітила на мить океан і снаряд з величезною силою розірвався недалеко від нас.

Прибігли Сміт і капітан. Вони вже збиралися лягати спати, коли почули вибухи. Побачивши вогні на кораблі, Сміт вигукнув:

– Кінець нашим стражданням! Кінець собачому життю! Ми врятовані! Клянуся всіма святими – це військовий корабель!

– В таких очевидних речах зовсім непотрібні клятьби, – зауважив я плантаторові.

Він захлинався від радості – наші надії здійснювалися. До острова наближався корабель, який прийшов з цивілізованого світу і знову повернеться туди. Якщо він забере нас, ми побачимо свої країни. Що може бути кращим за це?

Але я думав і про тубільців. Що буде з ними, коли корабель висадить на берег війська? В перший день чужинці «досліджуватимуть» острів, на другий день поженуть чоловіків будувати укріплення, а на третій – почнуть ґвалтувати жінок. Незалежно від того, кому належить корабель – Америці, Франції чи Японії, – тубільцям загрожувала велика небезпека, з якою я мусив рахуватися.

Смітові буле легко, його не цікавила доля племені. Навпаки, зараз він зможе здійснити свою мрію. Якщо корабель англійський – привласнить найкращі землі на острові і перетворить їх на прибуткові плантації. Якщо корабель іншої держави, він повернеться у свій вовчий світ. У всіх випадках він у виграші.

А що думає Стерн? Тільки одне: якомога швидше потрапити в Александрію до маленької дочки, а потім прийняти командування яким-небудь кораблем і щомісяця відкладати для неї кілька фунтів стерлінгів.

Ніч була темна. Хмари вкрили все небо. Ні зірок, ні місяця. Вогні корабля спочатку наближалися до острова, але потім звернули на захід і почали повільно віддалятися…

Сміт підняв тривогу:

– Чому він одпливає? Чому не кинув якоря в затоці?

– Він не може зайти в затоку, – сказав Стерн. – Моряки помітили надводні скелі і вирішили шукати іншу, зручнішу затоку.

– А як не знайдуть? – хвилювався Сміт. – Корабель піде й ніколи більше не повернеться. О, це буде жахливо! Треба щось робити… Дамо йому сигнал зупинитися… Чому мовчите, Стерн? Ви ж знаєте, що треба робити.

– Знаю, – сказав капітан. – Треба розкласти два вогнища. Це сигнал біди.

– Розкладайте, Стерн! – крикнув Сміт. – Я вам допоможу. Тільки швидше, швидше!

Капітан замислено сказав:

– Дуже шкодую, сер, але не можу цього зробити.

– Чому?

– Тому що вождь не дозволить.

– Вождь! – вигукнув Сміт. – Ми його й питати не будемо!

– Не можна, сер… Острів Тамбукту не Англія, і ми не можемо розпоряджатися тут, як у себе вдома.

– Але ж від цього залежить наш порятунок.

– Порятунок від кого? – запитав капітан і тихо додав: – Я не бачу від кого і від чого нам треба рятуватися.

Зрозумівши, що Стерн непохитний, Сміт звернувся до мене і сказав у відчаї:

– А ви? Що скажете ви?

– Те ж, що й капітан, – відповів я.

– Безнадійні люди! – крикнув Сміт і побіг стежкою понад берегом.

– Куди? – закричав йому вслід капітан, але плантатор не відповів.

Плавучі вогники заховалися за Скелею Вітрів. Корабель потонув у темряві тропічної ночі. І тоді на ближньому горбі несподівано запалало два вогнища. Дивлячись на яскраве полум'я, Стерн сказав:

– Пізно…

II

Вранці наступного дня невідомий корабель знову з'явився. За ніч він, мабуть, обійшов острів і, не знайшовши зручного місця для стоянки, знову повертався до затоки. Я вийшов на галявину. Боамбо і стрільці були там. Вони провели ніч просто неба. Прийшли й обидва англійці. Капітан був спокійний, а Сміт мав дуже стомлений вигляд, мабуть, всю ніч не спав. Він завжди був блідий, а зараз обличчя його аж посіріло, а біля запалих очей з'явилися дрібні зморшки, ніби сліди від пташиних лапок. Але в очах світилася бадьорість. Адже корабель знову наближався до затоки і певно скоро кине якір. А він нічого іншого й не хотів…

– Англійський? – звернувся він до капітана.

– Ні. Це не корабель, а підводний човен. І не англійський.

– Ви певні?

– Цілком, – скипів капітан. – Я знаю всі види англійських підводних човнів.

– Можливо, американський?

– Ні. І не американський.

– Кінець кінцем, це не має значення, – сказав Сміт.

– Має, – заперечив капітан. – Уявіть собі, що підводний човен належить ворожій країні. Наприклад, Японії…

– Японський підводний човен в Індійському океані? – перебив його Сміт. – Це неможливо! Японці б не насмілились дійти аж сюди.

– Чому ви так думаєте? – спитав я.

– Тому що через Індійський океан проходить єдиний морський шлях, який з'єднує Англію з Індією. Наш флот не допустив би, щоб тут плутався японський підводний човен. Він, мабуть, з якоїсь дружньої країни. Роздивіться краще, Стерн.

Стерн вдивлявся в підводний човен, але більш нічого не міг сказати. А Сміт міркував уголос:

– Якщо човен дружньої країни, ми допоможемо морякам набрати прісної води, плодів і – прощавай, Тамбукту! Але не назавжди, звичайно. Я полюбив цей райський куток і думаю знову повернутися сюди, тільки вже не сам…

– Мабуть, з англійськими військами і кількома священиками, – зауважив я.

– Навіщо з кількома? – посміхнувся Стерн. – Священики дорожчі од солдатів. Досить і одного, а от солдатів треба побільше.

– Риба ще в морі, а ви до неї цибулю кришите, – згадав я одну нашу приказку.

– Помиляєтесь, – заперечив Сміт, посміхаючись згорда. – Риба вже на сковороді. Цей острів належатиме англійській короні.

– А чому не тим, хто його населяє?

– Тому що вони не заслуговують цього. Я певен, що ці нещасні, – він показав на кількох тубільців, які були поблизу, – почуватимуть себе далеко краще підданцями Англії, ніж якоїсь іншої країни.

– Чому ви так думаєте? – поцікавився я.

– О, це дуже просто! Уявіть собі, що сюди прийдуть японці. Хіба ви можете порівняти їх з нами, англійцями?

– А чому б ні? Я не бачу особливої різниці…

– Не бачите різниці? Ах, так! Я забув, що ви однаково ненавидите і японців, і англійців.

– Помиляєтесь, сер. Я однаково люблю японців і англійців і однаково ненавиджу колонізаторів, байдуже – японці вони чи англійці.

– Даремно, – сказав Сміт. – Ми за демократію, а японські завойовники – фашисти.

– І в ім'я демократії ви поневолили частину Африки й Аравії і всю Індію з її чотирьохсотмільйонним населенням? Ні, сер. Що б ви не говорили, ослові байдуже, хто на нього кладе вантаж.

– Зовсім не байдуже! – заперечив Сміт. – Бо, крім вантажу, є ще й батіг.

– А за батогом – ніж. Я не був у Індії, але знаю, що там є пам'ятники англійським генералам, які катували індійський народ в ім'я вашої демократії.

Сміт був готовий вибухнути, але швидко оволодів собою і сказав примирливо:

– Якщо так будемо розмовляти й далі, то знову посваримось. А саме зараз я цього не хочу.

– Чому?

– Тому що ви мені потрібні. Так-так, не дивіться на мене. Я знаю, що кажу. Ви будете моїм свідком…

– Свідком?

– Так, свідком. Ви підтвердите перед капітаном того іноземного підводного човна, що ми з Стерном були першими білими людьми, які зійшли на острів.

– Але яке це має значення? – здивувався я.

– Зараз поясню. Припустімо, що цей човен ворожий, наприклад, японський. Якщо японці висадять десант і окупують острів, Англія на законній підставі зможе втрутитися і вигнати японців.

Я здивовано глянув на плантатора. Мене вразило, що він шукає «законних підстав» для «втручання» Англії проти Японії в той час, коли обидві країни вхопили одна одну за горло.

– Видно, що ви не дипломат, – поблажливо посміхнувся Сміт. – Ви пам'ятаєте, що сталося, коли Японія напала на Пірл-Харбор до оголошення війни Америці. Увесь світ обурив цей піратський напад. Завоювавши загаль: А думку, Америка розв'язала собі руки і вступила в війну. Так що випадок з Пірл-Харбором був американцям дуже до речі.

– Хіба Америка не втрутилась би в війну, якби японці не напали на її фортецю? – спитав я.

– Даруйте, сер, але я ще раз мушу сказати, що ви не дипломат. Кожна війна починається задовго до того, як загримлять гармати. Вона ведеться між пропагандистськими апаратами двох ворогуючих таборів за завоювання громадської думки. Ясна річ, що й без випадку з Пірл-Харбором Америка втрутилась би в війну. Вона шукала приводу, і нетерплячі самураї дали його самі.

– А Гітлер напав на Радянський Союз раптово, не підготувавши громадської думки, – заперечив я.

– У Гітлера – запаморочення від успіхів, йому лише гамівна сорочка допоможе, і мені здається, зараз вона шиється в Москві. Але повернімося до першого питання. Існує старий закон, який гласить, що всяка нічия земля належить тій державі, підданець якої першим ступив на неї.

Як це не дивно, в словах Сміта була певна логіка. Я пригадав суперечки між Португалією і Іспанією понад чотириста п'ятдесят років тому, коли вони були наймогутнішими морськими державами світу. Вони сперечалися за кожен нововідкритий острів навіть і після того, як папа поділив земну кулю навпіл і західну півкулю віддав Іспанії, а східну – Португалії. Ще тоді було встановлено цей хижацький принцип: здобич належить тому, хто першим вчепився в неї своїми пазурами. За чотириста п'ятдесят років світ докорінно змінився, навіть і лице землі змінилось, тільки колонізатори лишилися такими самими. А втім, не можна сказати, що вони такі ж самі. І вони змінилися, змінився і їхній «принцип». Зараз здобич не належить тому, хто першим схопить її, бо завжди може з'явитися інший, сильніший хижак» який відніме здобич у слабшого. Такий закон джунглів, засвоєний колонізаторами.

– Так от, сер, – вів далі Сміт, жуючи кінець сигари. – Острів Тамбукту належить Англії, тому що англійські піддані першими ступили на нього.

– Помиляєтесь, сер, – заперечив я. – Острів Тамбукту належить Болгарії.

– Що? – вигукнув Сміт і навіть перестав жувати сигару.

– Так, він належить Болгарії, бо я першим ступив на нього. Капітан доплив до берега після мене, а ви, містер Сміт, зійшли з яхти значно пізніше.

Сміт втупився в мене, ніби намагався збагнути, жартую я чи говорю серйозно, а потім розсміявся.

– Болгарії? Ха-ха! Ви комік, сер! Ви просто вб'єте мене своїми жартами. В якому кінці земної кулі лежить ваша Болгарія? Давно я не розгортав карти і забув, хоч колись мав п'ятірку з географії. Наскільки пригадую, ви межуєте з якимось болотом. Які ж морські сили має ваша… гм… Болгарія?

– Отже, вся справа в силі, а не в тім, хто першим ступив на острів. Говоріть точніше, сер!

– Саме так, якщо ви наполягаєте на точності… Стерн, який рідко втручався в наші суперечки і уникав ставати на чийсь бік, раптом закричав:

– Погляньте! На підводному човні піднімають японський прапор!

– Не може бути! – здригнувся Сміт. – Японський підводний човен в Індійському океані? Просто неймовірно.

– Прапор японський, – повторив капітан. – Роздивіться його краще, і ви побачите на ньому зображення сходу сонця.

Підводний човен підійшов так близько, що добре було видно прапор і матросів, що сновигали по палубі. Безсумнівно – човен японський. Сміт мовчки дивився на нього, наче онімів. Англія воювала з Японією, і він не міг чекати нічого хорошого від цієї зустрічі. Це стосувалося й капітана.