Текст книги "Острів Тамбукту"

Автор книги: Марко Марчевски

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц)

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Поради Сміта і Серна. Арикі гнівається. Тривога плантатора.

І

Я поплив до яхти, щоб розповісти англійцям про свою зустріч з Арикі і порадитися з ними. Я був ще молодий і недосвідчений, а вони могли дати мені корисну пораду й застерегти від необачного кроку.

Найголовніше, що турбувало мене зараз, – іти по селищах лікувати хворих, незважаючи на заборону, чи підкоритися волі головного жерця. Що я виграю, коли піду, і що програю? Приверну на свій бік серця простих тубільців усіх п'яти селищ племені. Допоможу багатьом хворим і полегшу їхні страждання. Люди будуть мені вдячні за це й скажуть: «Пакегі – нанай біля, каліман біля». Якщо Сміт не поскупиться, я подарую їм дзеркальця і намисто, і вони радітимуть. А може, доведеться обпалювати на спирту голку шприца, тоді тубільці побачать на власні очі, що пакегі може запалити воду. А що програю? Викличу ненависть Арикі? Ну що ж, він і так ненавидить мене…

Коли я все це розповів капітанові й Сміту, плантатор, подумавши, неквапливо промовив:

– Стережіться, сер, тубільці – народ підступний. Я їх знаю ще з Кокосових островів. Коли відчувають вашу силу, вони мовчки й покірливо виконують кожне ваше бажання. Але не доведи вам боже зустрітися з ними віч-на-віч у темряві: загородять спис у спину, навіть не моргнувши оком. Убити білого – відкрито чи з засади – це для них питання честі й обов'язку.

Плантатор мав на увазі тубільців з Кокосових островів, тих, до кого він ставився гірше, ніж до робочої худоби. Але я півроку жив серед тубільців племені бома, і за цей час нікому й на думку не спадало вбити мене, хоч вони й могли зробити це кожну мить. Більше того: у цих простих і щирих людей не було й краплини тієї ненависті, яку Арикі відверто виявляв до мене. Але ненависть головного жерця – його особиста справа: ніхто з племені занго не поділяв її. Правда, спочатку тубільці племені бома жахались мене, не довіряли, ховали своїх жінок і дітей, побоюючись, щоб я не заподіяв їм чого лихого. Та коли дізналися, що я можу їх залишити і перейти до іншого племені, сам Лахо привів мене в селище і почав сватати за найкращих дівчат, аби тільки я залишився у них. Ці люди не були підступні і не вміли брехати. Те саме можна сказати й про плем'я занго. Арикі примусив його не відступати од звичаїв своїх предків і виконати наказ великого вождя Пакуо, тому плем'я послухало Арикі. Все це було цілком природно. Але коли люди почали довіряти мені, Боамбо сам запросив мене жити в хатині для гостей і полюбив, як власного сина. Один тільки жрець і ненавидів мене, але його ненависть була водночас і його слабість: не любив, бо боявся. Боявся за свій авторитет і за спою владу над людьми, яку підтримував брехнею та підступами. У мені головний жрець вбачав людину, яка може розкрити його шахрайство і вивести на чисту воду. Але чого варта ненависть Арикі, коли на моєму боці любов усього племені?!

Ці докази не переконували плантатора. Щодо тубільців у нього була власна думка – він не визнавав інших засобів у спілкуванні з ними, крім погроз і насилля. Але якщо це йому минало на Кокосових островах, де за спиною плантатора стояла англійська поліція, то тут про не годі було й думати.

А що ж капітан? Мовчки вислухавши мене, він промовив:

– Наскільки я зрозумів, ви збираєтеся показати всьому племені справжнє обличчя головного жерця. Чи не так? Правильно я вас зрозумів?

– Правильно, – відповів я.

– Не схвалюю, хлопче, не схвалюю. Навіщо це вам здалося? Чому ви втручаєтесь у справи головного жерця? Він – особа високопоставлена. А мені відомо, що інколи жерці мають на дикунів більший вплив, ніж самі вожді. Чи не краще було б вам привернути його на свій бік?

– О, це неможливо! – зітхнув я. – На мій бік він ніколи не перейде.

– Чому? – запитав капітан.

– По це суперечить його інтересам.

Подумавши мить, Стерн додав:

– Тоді перейдіть ви на його бік.

– А це вже всупереч моїм принципам.

– Всі принципи хороші, якщо вони нам на користь, – обізвався Сміт. – Так-так, сер! – вигукнув він. – І кращого ви не придумаєте. Зять водночас головного вождя і головного жерця – це ж чудово! Ви самі тікаєте від того щастя! Не сьогодні-завтра жрець помре, і ви заступите його місце… Чудово! Яка перспектива! Що ж тут гадати? Тоді й ми з капітаном полегшено зітхнемо, перестанемо тремтіти за свою шкуру, паче злочинці, яких кожну мить можуть витягти з нори й перетопити, мов сліпих цуценят.

– Ні, – заявив я, – головним жерцем я ніколи не буду.

– Ну, коли не хочете самі, то не чіпайте й старика. Перестаньте з ним гризтися, бо нашкодите не тільки собі, а й нам. Не забувайте, що ви на острові не самі, що несете відповідальність і за наше життя. Правильно я говорю, Стерн?

Але капітан несподівано схопився з крісла й стрімголов помчав на кухню. Звідти потягло солодкуватим смородом горілого м'яса. За розмовами він забув, що на плиті вариться страва. А Сміт вів далі:

– Ви неспокійна людина, сер. Вас завжди обурює якась уявлювана несправедливість, до якої вам аніякого діла немає. Хіба ви винні в тому, що плем'я вірить у дерев'яних ідолів? Звичайно, ні. До того ж воно має потребу в цьому. Адже їхня віра не з неба скотилась, як ви гадаєте? Її створили самі дикуни, бо вона їм необхідна. Ця віра надає їм сили і робить схожими на людей. – Він затягся сигарою, яку тримав у руці. – Так-так, сер. Віра навіть у дерев'яні ідоли – велика сила, і ніхто не може її зруйнувати. Та й кому це потрібно? Без віри дикуни були б подібні до хижих тварин і стали б ще небезпечнішими. Зараз вони знають, що Дао карає поганих людей, і це стримує їхні дикі інстинкти… Ех, коли б я знав їхню мову! – зітхнув Сміт.

– Що б ви зробили?

– Що? Та я б із своїми дзеркальцями, намистом та браслетами багато б дечого зробив! Насамперед, втерся б у довір'я до головного жерця і загрібав би жар його руками. Якщо намисто, браслети та дзеркальця не допомогли б, у мене є ще коньяк, джин, вино… Інколи алкоголь виявляється сильнішим за саму віру, сер. А якщо б і алкоголь не допоміг, у мене є рушниці. Безперечний факт, що всі народи і племена земної кулі розуміють мову зброї.

– Так чому ж ви зволікаєте? – запитав я. – Чому не заговорите з ними цією мовою?

– Тому що я сам. А одна людина навіть з десятьма рушницями нічого не зробить. Мені необхідна підтримка хоча б цього вашого жерця. Знову ж таки не знаю їхньої проклятої мови…

Сміт з сигарою в руці напівлежав на кушетці, опершись на м'яку спинку. На маленькому столику перед ним стояла пляшка коньяку. Сухе обличчя і довгу шию плантатора заливало потом, і він раз у раз витирався шовковою хусточкою. Я сидів і мовчки слухав його теревені. А що йому скажеш? Заперечувати – зайва річ. Але моя байдужість, видно, ображала плантатора, бо він підвищив тон.

– Раніше я був про вас кращої думки, – докорив він мені. – Сподівався, що ви, зрештою, зрозумієте моє становище. Я в цій яхті скоро збожеволію, сер! Тут удень, мов у печі, зовсім нічим дихати. Вам добре: виїжджаєте щоранку до своєї хатини, вилежуєтесь у холодку, зустрічаєтеся з різними людьми, ходите на полювання, ловите рибу, черепах, а тепер ось надумалися йти по селищах…

– І обов'язково піду, – обізвався я.

– Ви підете, – зітхнув Сміт, струшуючи попіл з сигари, – а ми будемо смажитися тут, мов карасі на сковороді. Я не хочу вас ображати, але з вашого боку це егоїзм, сер! Найнещаснішому в'язню живеться не так гірко, як нам отут. Згадайте ж нарешті й про нас! Стерн ще коли-не-коли сходить на берег, а я? Чи є у вас серце?! Я в цій тюрмі довго не витримаю, сер! У мене підірване здоров'я, слабе серце та і з печінкою не все гаразд… Чому ви не поговорите з головним жерцем та з вождем, щоб дозволили й мені сходити на берег? Слізно благаю нас! Я ж вам даю ліки, дзеркальця й цигарки, за допомогою яких ви втираєтесь у довір'я племені? За все у спій час плачено гроші, а тепер я віддаю все дурно. Невже ж таки я не заслужив, щоб про мене подбали? Зробіть щось, я вас благаю… І чим раніше, тим краще, бо коли кінчаться всі ліки, намисто та інші брязкальця – а край приходить усьому, – тоді вже буде пізно. Докладіть зусиль, витягніть мене з цього пекла, сер… Слізно пас благаю…

Сміт мав рацію. Я надто захопився змаганням з Арикі, забувши про те, що я тут не сам, що треба думати не лише про себе. Про Стерна я не турбувався: він мав дозвіл жити на острові. Але у Сміта такого дозволу не було. Як тільки він зійде на берег, тубільці схоплять його і кинуть у море. Я мусив зробити все можливе, щоб «легалізувати» плантатора.

– Гаразд, поговорю з вождем, – пообіцяв я. – А буде необхідно – і до жерця піду.

– Дякую вам, – сказав Сміт, трохи заспокоївшись. – Не зайве було б занести їм по пляшці коньяку. Що ви скажете на це?

– Перший підкуп? – посміхнувся я.

Стерн покликав до їдальні. На столі стояла гаряча страва, яку капітан щойно приготував з консервованої свинини і ямсу. Посередині лежала нарізана чимала диня. Почувши, що Сміт збирається жити на острові, капітан саркастично засміявся:

– Чи не надто сміливо, сер? Щодо мене, то я краще спатиму тут, ніж на твердих нарах у курені.

– Коли б і я щодня сходив на берег, то сказав би те саме, що й ви, – сумно відповів Сміт.

– А хто ж вам забороняє, сер? Ідіть хоч зараз.

– Ви бажаєте мені лиха, Стерн, – докорив йому плантатор. – Ви ж добре знаєте, що я не маю на це дозволу. Не забувайте й того, що я не вмію плавати…

На обличчі капітана застигла поблажливо-добродушна посмішка.

– Не турбуйтеся, – сказав він. – Тубільці ніколи не розпізнають нас. Вони завжди плутатимуть нас. Тільки в тому разі, якщо ми з'явимось на острові всі втрьох, вони зрозуміють, що серед нас є хтось новий. Але це теж півбіди. Скажемо, що третій теж врятувався…

– Ви маєте на увазі…

– Я маю на увазі Грея. Звичайно, якщо ви погодитеся грати роль повара…

Сміт неспокійно засовався на стільці.

– Я згоден, сер! З великою радістю! Але вони можуть узнати правду…

– Як? – запитав Стерн.

– Грей був дуже гладкий і низький на зріст, а я худий і високий. Не слід покладатися на їхню коротку пам'ять.

– На такі дрібниці ніхто не зверне уваги, – засміявся Стерн.

А що ж, І це ідея. Чи пощастить плантатору видати себе за Грея? Якщо вождь і Арикі встигли забути гладкого повара і вважатимуть Сміта за третього пакегі, якого вони вже кидали в океан, то плантатор може спокійно сходити на берег.

II

Попоївши, я негайно сів у човен і поплив до селища. Боамбо саме спав у холодку під стріхою, а стара Дугао з Зінгою сиділи під крислатим деревом. Я не хотів будити вождя й підійшов до жінок. Зінга в'язала з якогось лика нову саронгу. Вона тіпала кору дерев'яним кийком, віддирала від неї лико і, скручуючи тоненькі мотузочки, фарбувала їх у червоний та чорний колір. Поруч у кокосових шкаралупах стояла фарба, зварена з якогось листя. Саронга мала бути досить красивою, з червоними й чорними смужками. Коли вона буде готова, Зінга нав'яже довкола густі торочки, а на торочки понанизує різнобарвні черепашки. Тоді саронга стане ще красивішою. А стара Дугао з такого самого лика плела велику торбу. Цією торбою вона носитиме з городу таро, ямс та батати.

Прокинувся Боамбо і сів біля нас. Я подав йому цигарку й клацнув запальничкою. Він завагався, потім глянув на згасле вогнище, подумав і припалив од запальнички.

– Пакегі – розумні люди, – сказав вождь.

Мені було соромно обманювати його, і я сказав, що у великому човні є й третій пакегі, який не наважується зійти на берег, щоб, бува, не кинули його в океан.

– Третій пакегі? – здивувався Боамбо. – Так вас же й було троє?

– Ні, нас було четверо. Один потонув, залишилось троє. Третій живе в великому човні.

– Уїн-уїн, – зітхнув Боамбо. – Якщо третій пакегі зійде на берег, Арикі скаже, щоб йому прив'язали до ніг каменюку й кинули в Велику воду.

– А ти що скажеш? – глянув я йому в очі.

Подумавши хвилинку, Боамбо тихо промовив:

– Я скажу, щоб не кидали, тільки ж Арикі не послухає.

Знову Арикі! Ще одне людське життя повисло на волоску. Мені згадалися слова, сказані колись жерцем: «Боамбо – тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою…» Отже, так воно й є.

– Як же бути? – запитав я.

– Піду поговорю з Арикі, – відповів Боамбо, підводячись.

– Зараз і йдеш?

– Піду.

– А чи не міг би ти сказати йому, що третій пакегі – це той самий, кого вже раз топили у Великій воді?

– Ні! – відрубав Боамбо. – Я тана, а тана ніколи не бреше!

І він швидко пішов до Арикі.

– Арикі – уїн біля, – обізвалася стара Дугао. – Арикі накаже, щоб того пакегі кинули у Велику воду.

– Але ж пакегі буде оборонятися, – сказав я. – У пакегі є стріла, яка випускає грім. Пакегі вб'є Арикі.

– А хіба він може вбити його? – запитала Зінга.

– Може.

– Мовчіть! – прошепотіла Дугао. – Арикі почує.

– Як же він почує, коли його нема тут? – посміхнувся я.

– Біле листя йому все скаже.

– А що буде, коли пакегі й справді вб'є старого Арикі? – спитав я.

– Буде щось страшне, – відповіла Дугао.

– А що саме?

– Не знаю…

– Нічого не буде, – впевненим голосом сказав я. – Коли не стане Арикі, біляр занго ще подякує тому, хто вб'є цього лиходія.

– Якщо пакегі вб'є Арикі, – прошепотіла Зінга, – то біляр занго повбиває всіх пакегі. І тебе вб'є.

– І мене теж?

Зінга кивнула головою:

– І тебе теж. – Згадавши щось, вона знову звернулася до мене: – Ти був у Арикі. Що він тобі сказав?

– Сказав, щоб я не ходив по селищах і не давав людям нанай кобрай. Арикі хоче, щоб усі люди померли від страшних хвороб.

Зінга тільки сумно похитала головою, але нічого не відповіла.

Боамбо повернувся додому похмурий. Дізнавшись, що в великому човні живе третій пакегі, Арикі аж затрясся від гніву і так розходився, що все селище збіглося. Чого тільки він не наговорив про нас… Треба, мовляв, знищити цих пакегі! Треба їх ще раз кинути у Велику воду!

– Скажи третьому пакегі, щоб не сходив на берег, – порадив Боамбо.

Збентежений і сумний повертався я на яхту. Сміт чекав на палубі. Він весь час простояв під пекучим промінням сонця і ще здалеку запитав, що мені пощастило зробити.

– Жрець не погоджується, сер, – промовив я. – Нахвалявся, що власними руками прив'яже вам каменюку до ніг і кине в океан.

Обличчя плантатора враз змарніло. Він обтер хусткою спітнілу шию й промовив:

– Я ж вам казав, що дикуни – народ непевний. А ви їх захищали. Тепер ви переконалися, що я мав рацію?

– Ні, – заперечив я. – Дикуни тут ні при чому. В усьому винен головний жрець. З вождем я домовився дуже швидко, але він не наважується, йти проти жерця. А плем'я про це нічого не знає.

– Бачте, ви знову їх виправдовуєте! – гнівно вигукнув Сміт. – Але цікаво знати, що ви робитимете, коли не стане консервів? А їх лишається не більше як на тиж-день-два. Що тоді?

– А рис є?

– Ну, є.

– І борошно є?

– І борошно є.

А цукор теж є?

І цукор є.

– А масло?

– Масла малувато, але маслинова олія є.

– Чудово! – підбадьорив я його. – Борошно і рис, цукор і олія – це ж царська їжа, сер! А полюватимемо – і м'ясо буде. Ну, чого вам ще треба? Крім того, інколи я приноситиму таро, ямсу, бананів, динь. А потім призвичаїмось і до цукрової тростини. Я куштував: твердувата, але їсти можна…

– А коли й олії не стане, що будемо робити без жирів? – запитав Сміт.

Згадавши про гладких черв'яків, які колись приносив Гахар, я сказав:

– У трухлявих стовбурах у лісі живуть такі черв'яки…

– Досить, сер! – гидливо поморщився Сміт і квапливо пішов до каюти.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Намисто Сміта. Тривога. Подорож до Каліо. Зустріч. Вождь селища і його дружина Ладао.

І

Щоранку, повертаючись з яхти до своєї лібати орованди, я знаходив на ослоні біля хатини таро, батати, банани, а інколи й кокосові горіхи, дині і навіть здоровенні плоди хлібного дерева. Одного разу, щоб якось віддячити тому, хто все не приносить, я залишив у хатині на нарах три разки намиста й два дзеркальця, а сам, забравши продукти, поїхав на яхту. Коли наступного ранку повернувся до лібати, намисто й дзеркальця лежали на своєму місці. Тоді я зрозумів, що коли господаря немає, до його хатини ніхто не заходить. Довідавшись про це, Сміт страшенно зрадів:

– Чудово! Ми повинні економити, сер!

– Що, банани?

– Та ні, намисто! – посміхнувся плантатор.

Якось увечері повз мою хатину проходило кілька жінок і дітей, які несли з городів плоди. Двоє хлоп'ят підійшли до мене й поклали на ослоні по грону бананів. Я почепив малюкам на шию по разку намиста, і вони радісно побігли за матерями.

– Пакегі гена – нанай біля! Дивіться, що він дав нам! Дивіться! – щебетали діти й гордовито випинали груди, показуючи матерям намисто.

Надвечір прийшов Амбо, і від нього я довідався, що в Каліо, найближчому від Букту селищі, кобра вкусила дитину. Нещасний батько схопив її на руки й побіг до мене, але дорогою дитина вмерла, і він повернувся назад. Жителі Каліо збентежені. В нестямі бідний батько почав рубати кокосові пальми навколо своєї хатини, і люди ледве зупинили його. Пальми ж, мовляв, не винні в смерті його маленького сина.

– В Каліо багато хворих, – сказав Амбо. – Чому ти не підеш туди?

– Арикі не пускає, сам знаєш!

– А ти його не слухай!

Я розповів юнакові про нахваляння жерця. Підступність старого шахрая страшенно обурила Амбо. Очі його спалахнули гнівом. Боамбо, хоч і з болем у серці, все ж погоджувався з головним жерцем, але син його повставав проти злочинів шахрая з притаманним молодості бурхливим протестом і нестриманістю. Це надавало мені сили. Я бачив, що він не боїться Арикі і готовий підтримати мене. А його підтримка була дуже цінною, бо всі люди племені поважали молодого мисливця. Вони вважали, що Амбо – їхній майбутній вождь.

Я погодився відвідати Каліо, якщо й він піде зі мною.

– Піду! – не вагаючись промовив хлопець.

– Гаразд, – сказав я. – А тепер ходімо до твого набу.

Тану Боамбо ми застали в хатині. Коли я повідомив його про наше рішення, він нічого не відповів, тільки мовчки глянув на мене, наче хотів сказати: «Навіщо ти тривожиш мене? Я й так стомився від твоїх вигадок».

Він і справді мав вигляд людини, яка прагне лише одного: щоб їй дали спокій.

– Ну, так що ж? – запитав я. – Амбо теж збирається йти зі мною. Завтра вирушаємо.

– Ідіть, – погодився Боамбо. – Вранці я пошлю когось до Каліо – треба попередити людей.

II

Наступного ранку Амбо чекав мене біля човнів у малій затоці. Він убрався, мов на весілля. У волоссі юнака стриміли два бамбукові гребінці і кілька різноколірних папужиних пір'їн, у вухах погойдувались великі круглі серги, а на грудях яскріли три разки намиста: один з собачих зубів, другий з барвистих черепашок і третій – той самий, що я подарував. З-під браслетів виглядали яскраво-червоyі квіточки хібіскусу і маленькі гілочки райдужного колеусу. Підперезався Амбо новим поясом, сплетеним з червоної та чорної пряжі, обличчя пофарбував червоною фарбою, а на щоках і на лобі провів білі лінії. Новий спис вабив око складною мережкою. В такому вбранні, із списом у руках молодий воїн мав дуже показний вигляд. Щаслива посмішка, веселі іскорки в очах і кожний рух пружного тіла свідчили про радісне збудження.

Амбо був красивий і стрункий. На гладенькій шоколадній шкірі не було жодного шраму, жодного прищика. Гармонійно розвинене тіло випромінювало силу й молодість. Чорні іспанські очі, густі брови, що зрослися на переніссі, рівний римський ніс, високе чоло і навіть хвилястий і чорний, як смола, чуб чимось нагадували іспанських тореадорів.

Я теж убрався в новий одяг, куплений ще в Александрії: в короткі штани, картату сорочку, спортивні черевики і корковий шолом, до якого приколов червону напужину пір'їну. Патронташ Сміта надавав і мені імпозантного вигляду. Крім лікарської сумки, за плечем у мене висіла двостволка.

Стежка весь час кружляла понад берегом. Ліворуч шаленів океан, хвилі з ревом і плескотом розбивались об скелястий берег; праворуч здіймали в небо розложисте гілля велетні джунглів. В кінці великої затоки стежка круто повернула в ліс і повела вгору. Океан лишився позаду. Поступово стихав шум прибою. Нас оточила півтемрява тропічного лісу. Високо над головами гілля спліталось у густе шатро, крізь яке не проникало сонячне проміння.

Тут гірські стежки рідко в'ються у всі боки, як у нас, а підіймаються прямо вгору. Тому йти було дуже важко. Там, де земля була м'якша, люди замість східців повбивали в землю паколи, а на кам'янистих місцях з дерев звисали густо понав'язувані стебла ліан. Тримаючись за них, ми повільно, мов альпіністи, просувалися вгору. Там і сям поперек стежки лежали повалені бурями величезні дерева. Їх трухлява деревина обросла паразитами. Серед них можна було помітити чудові орхідеї з цвітом у вигляді келишка і барвисті бромелії, які відразливо смерділи. Траплялись і обпалені блискавкою дерева, теж густо порослі паразитами.

Амбо, як сарна, швидко збирався крутою стежкою, і мені доводилося напружувати останні сили, щоб не відстати від нього. Я страшенно стомився, але старанно приховував це, щоб син вождя не помітив, чого варта мені ця подорож, бо тубільці не поважають слабосилих.

Нарешті ми дісталися вершини й зупинилися мов укопані, вражені дивною картиною, що відкривалася перед нами. Прямо внизу, під горою, розкинулась квітуча долина, перетнута вздовж повноводою річкою. Біля самого гирла, потопаючи в густій зелені кокосових пальм, крислатих хлібних, динних та тикових дерев, виглядали гостроверхі хатини Каліо. По той бік долини підіймалось друге пасмо гір, значно вище за ту, на якій ми стояли. Гори були вкриті багатоповерховим тропічним лісом. Велетенські дерева сягали сімдесяти метрів у висоту. Біля підніжжя росли різні дикі пальми, фікуси, мімози, дур'ян, мангустани, деревоподібні папоротники з довгим нарізаним листям, а вище починалася зона вічнозелених дубів, лаврових дерев, каштанів і кленів. Вершини гір були вкриті колючим чагарником рододендрону і травами.

Внизу біля річки виднілися справжні бамбукові гаї, непрохідні хащі очерету, а незорані луки поросли високою цупкою травою аланг-аланг.

Відпочивши після важкої дороги, ми пішли далі. Тепер стежка збігала поміж дерев стрімко вниз, рівна, як і по той бік схилу. Але сходити з гори було набагато легше, ніж підійматися, і ми незабаром опинилися біля Каліо.

Все селище – від найстарішого дідуся до немовляти на материній спині – висипало нам назустріч. З гурту вийшло двоє чоловіків і привіталися з нами, потискуючи лівою рукою наші праві виїде ліктя і дружньо поплескуючи нас вільною рукою по плечах. Один з них – високий, стрункий, з добре розвиненим мускулястим тілом, підперезаний широким поясом, оздобленим різнобарвними черепашками, був ренгаті, вождь селища, а другий, старик, із зморшкуватим обличчям, підперезаний трьома вузькими поясами, був тауті – жрець селища. Ми з ними вже зустрічалися в Арикі, але я їх не впізнав.

Оточені збудженою юрбою, ми рушили до селища. Тубільці товпились і хвилювались, але ввічливо давали нам дорогу. Ті, кого витиснули далеко від нас, тяглися навшпиньки, а діти галасливою зграйкою бігли за дорослими. Але побачивши, що за батьками не проштовхнешся, вони швидко, наче мавпочки, здирались на дерева і, роззявивши від подиву роти, розглядали білу людину, що якимось чином прилетіла сюди з самого місяця.

Праворуч від мене йшов ренгаті, а ліворуч дріботів старий тауті. На березі ми сіли в один з човнів і попливли на той бік, де в густій зелені розкинулось селище. Інші тубільці теж посідали в човни, поспішаючи за нами, а дітлахи з вереском і сміхом кинулися в воду, наздоганяючи дорослих плавом. Глибока вола їх не лякала. Вони виросли на березі океану і були вже неабиякими плавцями.

Ренгаті повів нас до своєї господи, його молода дружина, вбрана по-святковому в намисто з черепашок та собачих зубів, у великих сергах і діадемі з якогось білого й чорного насіння, піднесла нам люльки й кисети з сухим листям. Перш ніж нагодувати гостя, його слід пригостити люлькою.

Зібралися всі старійшини селища. Я витяг з кишені портсигар і Смітову запальничку. Тубільці не зводили з мене очей, чекаючи, що ж робитиме біла людина. Вони вже не раз чули про те, що я вмію добувати вогонь без дерева, можу підпалити воду, але бачити цього їм ще не доводилось, і тепер усі, затамувавши подих, стежили за кожним моїм рухом. Коли я клацнув запальничкою і випустив з рота дим, усі ахнули. Тоді я подав цигарки тауті, але вождь одсунувся й не взяв. Відмовився й ренгаті. Тільки Амбо простяг руку за цигаркою і припалив її прямо від запальнички. Цей сміливий вчинок хлопця викликав у присутніх захоплення. Вони скрутили собі по товстій цигарці з власного тютюну і припалили від вогнища, що горіло посеред хатини.

Кожен старійшина був у новому поясі. Дружина ренгаті наділа нову саронгу, майстерно сплетену з різноколірної пряжі і оздоблену блискучими черепашками, її рябенький фартух з червоних та чорних торочок ді» ставав майже до колін. Такий «одяг» в умовах тропічної спеки дуже зручний. А моя спортивна сорочка, геть мокра від поту, прилипла до спини і неприємно лоскотала.

Господиня внесла глечик малоу. Терпке солодкувате вино здалося мені смачнішим за всі напої, які будь-коли доводилося пити.

Ренгаті заговорив про людей селища Каліо. Живеться їм непогано. Дерева гнуться від плодів, на городах доволі бататів, ямсу і таро, у Великій воді багато риби – чого тільки твоїй душі заманеться!

– Дао щедрий, – прошамкав і собі старий тауті, – а Арикі сім раз мудріший за нас.

– Чому саме сім? – спитав я.

– Хіба ти не знаєш? – здивувався жрець. – Арикі ж підперізується сімома поясами мудрості.

Перелічивши присутніх, я сказав:

– Нас тут якраз десять душ. У всіх разом десять поясів, значить, ми мудріші за Арикі.

Тауті знову щось шамкнув, але не промовив ні слова. Тоді Амбо почав розповідати, які «дива» може зробити «біла людина з місяця». Він згадав і про «вогонь без дерева», і про «воду, яка горить у моїх руках», і про «стрілу, що випускає грім». Розповів їм, як одного разу я вбив великого птаха, хоч той летів так високо, що ледь мерехтів у небі. Амбо навмисне перебільшував усе, щоб, як він сказав потім, ошелешити слухачів і довести їм, що я «в семи місцях по сім разів» мудріший за Арикі. Потім для більшої переконливості він витяг з кисета дзеркальце, яке завжди носив при собі, і показав старому тауті. Побачивши себе в дзеркалі, сільський жрець відсахнувся.

– Це мені пакегі дав, – гордо пояснив Амбо і, повернувшись до мене, почав просити, щоб я вистрілив з рушниці, нехай, мовляв, люди Каліо переконаються, що пакегі справді вміє «робити грім».

Усі посхоплювалися з місць і в один голос закричали:

– Не треба! Не треба! Це страшно! Ми помремо!

Я ледве заспокоїв їх, давши слово «не робити грому». Потім попросив, щоб мене відвели до хворих.

Ми вийшли на сільський майданчик. Посідавши в холодку під деревами, тубільці й досі чекали на мене.

Я теж сів під дур'яном, гілля якого пообвисало під вагою величезних плодів, завбільшки з добрий кавун, розстебнув сумку, розстелив на землі чисту білу хустку і розклав на ній свої баночки та скляночки з ліками.

Більшість моїх пацієнтів були хворі на шкірні хвороби. Можливо, жаркий клімат, вологе лісове повітря та солона морська вода були винні в тому, що незначна подряпинка довго не заживала. Найнебезпечнішою хворобою у них був вовчий лишай. Хоч він зустрічався рідко, але завдавав хворим нелюдських страждань, наганяючи на здорових людей забобонний страх, і вони обходили нещасних десятою дорогою. Тому хворі на вовчий лишай перев'язували свої рани зеленим листям. Досить часто серед тубільців можна було зустріти людей з хворими повіками, але найбільш поширеним виявився псоріаз, при якому шкіра хворого вкривається сухою білою лускою. На псоріаз хворіла навіть більшість дітей, але він не викликав болю, і тубільці не звертали на нього уваги.

Дехто хворів на грип. Інколи він набирав розмаху епідемії. У нас грип не вважається страшною хворобою, а тут він часто призводив до смерті, особливо старих людей.

Взагалі я прийшов до висновку, що деякі захворювання були наслідком одноманітної рослинної їжі. Тубільці дуже рідко вживають м'ясо. Із свійських тварин вони розводять лише свиней та собак, та їх було недостатньо, щоб задовольнити потреби населення. Правда, розводять ще й курей, але птиця живе біля осель у лісі в напівдикому стані, відкладає яйця в сухому листі, і їх часто поїдають собаки. Впіймати курку майже неможливо. Раз на рік тубільці полюють на диких биків, інколи заб'ють вепра, але добутого м'яса вистачає на два-три дні свята. Тубільцям не вистачає жирів, добувати ж олію з кокосових горіхів вони не вміють. Тому жирні черви вважаються делікатесом. Від рослинної їжі, особливо від цукрової тростини, у тубільців з'їдаються зуби, а старі люди, лишившись без зубів, починають слабнути і вмирають інколи від зовсім незначного захворювання.

Траплялась тут і малярія. Її періодичні приступи і висока температура були не меншим лихом для літніх тубільців.

Я промивав рани хворих риванолом і перев'язував.

Декому робив уколи проти малярії. Коли стало необхідно обпалити голки шприців і в маленькому блюдечку спалахнув спирт, тубільці аж скрикнули від подиву й страху.

До смерку я встиг прийняти всіх хворих і подати їм першу допомогу. Ніхто не боявся, що я зроблю «уїн кобрай». Всі довіряли мені і вважали мене своїм другом. Це була велика перемога.

III

На ніч мене запросив до себе ренгаті. Коли ми ввійшли до його хатини, він повторив слова, які сказав удень, слова, що їх говорить кожний тубілець своєму гостеві:

– Моя хатина – твоя хатина, і все, що в ній, – твоє.

– У мене є все, що треба, – відповів я і додав: – Охао каліо лао дагота (пташка щастя щебече на моєму плечі).

На вечерю господиня приготувала нам варене таро з курятиною, а в кокосових шкаралупах поставила салат з молодих пагонів цукрової тростини. Глечик був повний малоу. Повечерявши, ми посідали на нарах і закурили люльки, а молода господиня почала перемивати посуд.

– Багато місяців тому Ладао стала моєю сахе, – сказав ренгаті, випускаючи дим через ніс і мружачи проти вогню очі. – Багато місяців минуло відтоді, а дітей у нас немає. Тяжко, дуже тяжко! Двічі я був кращим мисливцем: на великому полюванні вбивав найбільше кро-кро. Тоді мене вибрали в ренгаті. Але Дао покарав ренгаті, і тепер мені все здається гірким: і таро, і банани, і солодка тростина… Ладао запитує: «Хто винен? Кого покарав Дао: Ладао чи ренгаті?» А я не знаю, що їй відповісти…

Полум'я освітлювало змарніле обличчя молодого вождя, на стіні, мов жива, стрибала величезна тінь від його кремезної постаті.

– Чому ти думаєш, що тебе покарав Дао? – запитав я. – Дао зроблений з дерева. Хіба дерево може карати людей? Хіба воно може робити добро чи зло?