Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 36 страниц)

У залі стояв такий гамір, а гості так повпивалися, що всім було вже глибоко начхати, де подівся Ендрю. Коли хлопці вийшли надвір, то побачили там Патрицію Моллісон, яка самотньо стояла біля свого «БМВ», дивилася на чисте зоряне небо і курила.

–  Можете взяти по одній, – простягла вона пачку цигарок, – якщо хочете.

Потім цокнула запальничкою і тепер стояла, розслабившись і засунувши одну руку глибоко в кишеню. Було в ній щось таке, що відлякувало Ендрю. Він навіть не наважувався глянути на Жирка, щоб оцінити його реакцію.

–  Я Пат, – назвала вона себе за якийсь час. – Дочка Говарда і Шерлі.

–  Привіт, – озвався Ендрю. – Я Ендрю.

–  Стюарт, – представився Жирко.

Пат вирішила, що далі підтримувати розмову немає потреби. Ендрю це втішило і він спробував наслідувати її байдужість. Тишу порушили кроки й приглушені дівчачі голоси.

Ґая тягла Суквіндер за руку надвір. Реготала як навіжена, і Ендрю бачив, що алкоголь ще й досі бушував у ній.

–  Ти, – сказала Ґая Жиркові, – просто мерзенно ставишся до Суквіндер.

–  Перестань! – крикнула Суквіндер, намагаючись визволитися від Ґаї. – Я серйозно… відпусти…

–  Мерзенно! – випалила захекана Ґая. – Дуже! Чого ти їй пишеш всяку фігню на «Фейсбук»?

–  Перестань! – заверещала Суквіндер. Вона нарешті вирвалась і побігла назад у залу.

–  Мерзенні речі, – наполягала Ґая, хапаючись за огорожу, щоб не впасти. – Називаєш її лесбіянкою, і всяке таке…

–  Лесбіянка – це не образа, – сказала Патриція і її очі звузилися. – Як на мене, в цьому нема нічого поганого.

Ендрю помітив, як Жирко покосився на Пат.

–  Та я й не казав, шо це погано. Просто пожартував, – сказав він.

Ґая сповзла по огорожі на прохолодний тротуар і обхопила голову руками.

–  Як ти? – спитав Ендрю. Якби не було Жирка, він також присів би біля неї.

–  Забухана, – прошепотіла вона.

–  Стане легше, якщо запхаєш пальці в рот, – порадила Патриція, безпристрасно глянувши на Ґаю.

–  Класна тачка, – сказав Жирко, розглядаючи «БМВ».

–  Ага, – погодилася Патриція. – Нова. Я заробляю вдвічі більше, ніж мій брат, – додала вона. – Але Майлз – то маленький Ісусик. Майлз-месія… член місцевої ради Моллісон Другий Пеґфордський. Тобі подобається Пеґфорд? – спитала вона Жирка, поки Ендрю не зводив очей з Ґаї, що важко дихала й опустила голову між коліна.

–  Нє, – відповів Жирко. – Це затхла діра.

–  Ага… ну, я особисто не могла дочекатись, коли заберуся звідси. Ти знав Баррі Фербразера?

–  Трохи, – відповів Жирко.

Щось у його голосі збентежило Ендрю.

–  Він був моїм наставником у школі Святого Томаса, – сказала Патриція, дивлячись кудись удалину. – Приємний чолов’яга. Я обов’язково приїхала б на похорон, але ми з Меллі відпочивали тоді в Церматті. А що це за фігня, якою так тішилася моя мати… цей «Привид Баррі»?

–  Хтось присилає повідомлення на сайт місцевої ради, – поспіхом пояснив Ендрю, побоюючись, що Жирко може ляпнути щось не те. – Плітки й таке інше.

–  Ну, таке моя мати любить, – сказала Патриція.

–  Цікаво, що тепер напише «Привид»? – мовив Жирко, скоса зиркнувши на Ендрю.

–  Мабуть, більше нічого, бо вибори вже пройшли, – буркнув Ендрю.

–  Ой, не знаю, – засумнівався Жирко. – Якщо є щось таке, шо й досі дратує «Привида Баррі»…

Він знав, що Ендрю засмикався, і це його тішило. Ендрю весь час стирчав на цій нікудишній роботі, а скоро взагалі звідси поїде. Жирко нічим не був йому зобов’язаний. Справжність не має нічого спільного з докорами сумління і зобов’язаннями.

–  З тобою все добре? – спитала Патриція Ґаю, і та кивнула, й далі ховаючи обличчя. – Це в тебе від алкоголю чи, може, від того дуету?

Ендрю ввічливо реготнув, щоб хоч якось відійти від теми «Привида Баррі Фербразера».

–  Я теж мало не блювонула, – сказала Патриція, – коли мій старий і та потаскана Морін зайшлися дуетом. Та ще й під ручку. – Патриція зробила останню потужну затяжку, викинула недопалок і розтерла його каблуком. – Коли мені було дванадцять, я їх застукала, коли Морін відсмоктувала в нього, – сказала вона. – І він дав мені п’ятірку, щоб я не сказала матері.

Ендрю й Жирко ошелешено заклякли на місці, боячись навіть перезирнутися. Патриція витерла рукою обличчя: вона плакала.

–  Краще б я не приїжджала, – сказала вона. – Знала, блін, що не варто.

На очах у хлопців вона сіла у «БМВ», завела мотор, виїхала заднім ходом з парковки і помчала в нічну темряву.

–  Ні фіга собі, – сказав Жирко.

–  Я, здається, зараз виблюю, – прошепотіла Ґая.

–  Містер Моллісон кличе вас назад… подавати напої.

Повідомивши це, Суквіндер знову щезла.

–  Я не можу, – прошепотіла Ґая.

Ендрю залишив її на вулиці. Коли він прочинив двері, йому у вуха вдарив неймовірний гамір. Танці були в розпалі. Ендрю відступився, щоб дати дорогу Обрі і Джулії Фаулі. Повернені спинами до присутніх, вони вже не приховували втомленого полегшення, що можуть, нарешті, піти з вечірки.

Саманта Моллісон не танцювала, а стояла, спершись об стіл, що зовсім недавно ломився від моря пляшок. Поки Суквіндер бігала сюди-туди, збираючи порожні склянки, Ендрю розпакував останню коробку чистих келихів, склав їх у ряд і наповнив.

–  У тебе метелик з’їхав убік, – сказала Саманта і, перехилившись через стіл, поправила йому метелик. Він зніяковів і одразу шмигнув до кухні, щойно вона його відпустила. Ставлячи склянки в посудомийку, Ендрю кілька разів приклався до поцупленої ним пляшки. Він хотів напитися, як Ґая. Хотів, щоб знову повернулася та мить, коли вони нестримно реготалися, аж поки з’явився Жирко.

Хвилин за десять він знову перевірив стіл з напоями і побачив, що Саманта ще й досі стовбичила там з осклілими очима, а на столі перед нею стояли наповнені келихи, і вона могла пити, скільки влізе. Говард, стікаючи потом, робив вихиляси в центрі зали і голосно реготав з якогось жарту Морін. Ендрю проштовхався крізь натовп і знову вийшов на свіже повітря.

Спочатку він її не побачив. А тоді помітив їх обох. Метрів за десять від дверей Ґая з Жирком затискалися і цілувалися в засос.

–  Слухай, ти вибач, але я не можу робити все сама, – розпачливо мовила з-за його спини Суквіндер.

І тут вона помітила Жирка і Ґаю. З її грудей вирвалося щось середнє між зойком і схлипом. Онімілий Ендрю поплентався за нею до зали. На кухні він вилив решту горілки в склянку і залпом хильнув. Потім механічно, наче робот, наповнив раковину водою й заходився мити склянки, які не вмістилися в посудомийці.

Алкоголь діяв інакше, ніж трава. Ендрю відчував спустошеність і гостре бажання врізати комусь по пиці: скажімо, Жиркові.

Невдовзі він зрозумів, що стрілка на настінному годиннику перескочила з півночі на першу ночі; гості почали розходитись.

Йому сказали йти в гардероб. Це було нелегко, тож він, похитуючись, знову подався на кухню, залишивши замість себе Суквіндер.

Саманта зі склянкою в руці самотньо підпирала холодильник. Ендрю замиготіло перед очима, ніби він бачив серію слайдів. Ґая так і не повернулась. Напевно, давно пішла кудись разом із Жирком. Саманта щось говорила. Вона теж була п’яна. Тепер він її вже не соромився. Зате відчував, що його скоро знудить.

–  …ненавиджу цей клятий Пеґфорд, – казала Саманта, – але ти ще молодий і можеш забратися звідси.

–  Ага, – сказав він, не відчуваючи власних губ. – Я п-п-поїду… з-заберуся.

Вона відгорнула йому волосся з чола і сказала «милий». Образ Ґаї, яка засунула язика Жиркові в рот, стер з його пам’яті все інше. Від розпашілого тіла Саманти хвилями накочувалися пахощі її парфумів.

–  Це гівняний гурт, – сказав Ендрю, тицьнувши пальцем їй у груди.

Але Саманта, здається, його не почула. Її потріскані губи були гарячі, а перса величезні, і вона притискалася ними до його грудей. Її зад був завширшки, як…

–  Що за херня?!

Ендрю гепнувся на сушарку для посуду, а Саманту поволік із кухні дебелий мужчина з коротким сивуватим волоссям. До Ендрю почало туманно доходити, що сталася якась халепа, але все довкола почало мерехтіти й крутитися, і єдине, на що він мусив спромогтися, це добрести на непевних ногах до сміттєвого бачка на іншому кінці кухні і блювати, блювати, блювати…

–  Вибачте, сюди не можна! – почув він голос Суквіндер. – Тут двері заставлені!

Ендрю міцно зав’язав торбинку для сміття зі своїм блювотинням. Суквіндер допомогла йому прибрати на кухні. Його ще двічі знудило, але обидва рази він встигав добігти до туалету.

Була вже майже друга ночі, коли спітнілий, але усміхнений Говард подякував їм і побажав «на добраніч».

–  Чудова робота, – сказав він. – Ну, до завтра. Дуже добре… а де, до речі, міс Баден?

Ендрю залишив Суквіндер, щоб та щось понавигадувала, а сам вийшов надвір, відв’язав Саймонів велосипед і повів його в темряву.

Довга нічна поїздка до Дому-на-пагорбі трохи освіжила йому голову, але не втамувала ні гіркоти, ні відчуття власної нікчемності.

Чи казав він колись Жиркові, що йому подобається Ґая? Може, й ні, але Жирко це знав. Він знав, що Жирко це знав… може, вони зараз трахаються?

« Я все одно їду звідси, – подумав Ендрю, ведучи велосипед під гору і здригаючись від нічного вітру. – Так що пішли вони всі на хер…»

А тоді подумав: треба валити звідси… Невже він лизався з матір’ю Лексі Моллісон? Невже її чоловік їх застукав? Невже це сталося насправді?

Він боявся Майлза, але й хотів розповісти про це Жиркові, щоб побачити вираз його обличчя…

Коли він з останніх сил таки доплівся додому, з темної кухні долинув голос Саймона.

–  Ти завіз мій велосипед у гараж?

Саймон сидів за кухонним столом і їв вівсяну кашу. Було вже майже пів на третю.

–  Не міг заснути, – поскаржився Саймон.

Він чи не вперше не злився. Рут поблизу не було, тож йому не було потреби доводити, що він сильніший чи мудріший за своїх синів. Він здавався виснаженим і здрібнілим.

–  Думаю, нам доведеться переїхати в Редінґ, прищику, – повідомив Саймон. Це було сказано майже з любов’ю.

Усе ще трохи здригаючись і почуваючи себе контуженим ветераном, якого ще й гризуть докори сумління, Ендрю раптом захотів щось зробити для батька, щоб загладити свою провину. Настав час припинити ворожнечу і визнати Саймона союзником. Вони ж родина, врешті-решт. Їм разом переїжджати. Цілком можливо, що десь там їм буде краще.

–  Я маю для тебе одну річ, – сказав він. – Ходи сюди. Я в школі докумекав, як це зробити…

IV

Над Пеґфордом і Полями блакитним куполом нависло небо. Світанкове сяйво заграло над старим військовим меморіалом посеред Майдану, блиснуло на потріскані бетонні фасади будиночків на Фолей Роуд і пофарбувало в золотавий колір білі стіни Дому-на-пагорбі. Сідаючи в машину й готуючись до чергової виснажливої зміни в лікарні, Рут Прайс поглянула на річечку Орр, що сріблястою стрічкою виблискувала вдалині, й подумала, як несправедливо, що невдовзі і цей будинок, і його розкішний краєвид належатимуть комусь іншому.

А за якусь милю нижче, в Соборному провулку, Саманта Моллісон ще й досі міцно спала у кімнаті для гостей. Двері тут не замикалися, але перед тим, як завалитися в ліжко у напівроздягненому вигляді, вона забарикадувала їх кріслом. Лютий головний біль будив її серед ночі, а яскравий промінчик, проникнувши крізь шпаринку між шторами, різонув по оку, наче лазер. Вона покрутилася на ліжку, не бажаючи виходити з тривожної напівдрімоти, потерпаючи від спраги й важкого відчуття провини.

Унизу, на вилизаній до блиску кухні, випроставшись і втупившись у холодильник, самотньо сидів Майлз перед неторканим горнятком чаю. Він сидів і раз по раз прокручував у голові образ п’яної дружини в обіймах шістнадцятирічного школяра.

За три будинки звідти, навіть не переодягтись після бенкету Говарда, лежав і курив у своїй мансарді Жирко Вол. Він не хотів засинати і пролежав цілу ніч з розплющеними очима. У роті в нього все затерпло від викурених цигарок, але втома дала зовсім не той ефект, якого він сподівався. Думки стали невиразні, а відчуття пригніченості і неспокою лише наростало.

Колін Вол прокинувся в холодному поту від чергового кошмару, подібного до тих, що мучили його роками. У снах він завжди вичворяв жахливі речі: такі, які він понад усе боявся вчинити в реальному житті. Цього разу він убив Баррі Фербразера і про це стало відомо поліції, і йому прийшли повідомити, що вже зробили ексгумацію трупа і знайшли отруту, якою він, Колін, і отруїв Баррі.

Споглядаючи на стелі знайому тінь від торшера, Колін дивувався, чому він ніколи досі не припускав можливості, що це саме він убив Баррі, і перед ним одразу постало запитання: а як знати, що вбив його не ти?

Унизу Тесса колола собі в живіт інсулін. Вона знала, що Жирко вдома, бо чула запах цигарок на сходах, що вели до його спальні на мансарді. Але вона не знала, коли він повернувся і де пропадав, і це її лякало. Як могло дійти до такого?

Говард Моллісон солодко спав на своєму двоспальному ліжку. Штори з візерунками у вигляді рожевих пелюсток відкидали на нього тіні, захищаючи від раптового пробудження, але його гучне з присвистом хропіння перервало сон його дружини. Шерлі вже їла грінку й пила каву, сидячи на кухні, в окулярах і махровому халаті. Їй не йшов з голови образ Морін, що вихитується в залі попід руки з її чоловіком, і вся її жагуча до неї зненависть посилювалася з кожним ковтком.

У кількох милях від Пеґфорда, у «Кузні», Ґевін Х’юз намилювався під гарячим душем і розмірковував, чому йому завжди бракувало відваги, як іншим чоловікам, що примудряються робити правильний вибір серед безмежної кількості варіантів. У душі він сумував за тим життям, яке пролітало повз нього і смак якого він так і не відчув. Та водночас він і боявся такого життя. Небезпека полягала в тому, що, обираючи щось одне, мусиш знехтувати усіма іншими можливостями.

Виснажена Кей Баден лежала в ліжку на вулиці Надії і не могла заснути, вслухаючись у тишу ранкового Пеґфорда і дивлячись на Ґаю, що спала біля неї. У ранковому світлі Ґая мала блідий і змарнілий вигляд. Біля неї на підлозі стояло відро. Кей поставила його там під ранок після того, як мало не на плечах приволокла доньку з ванної, де добру годину мусила притримувати їй волосся, поки Ґая блювала над унітазом.

–  Чому ти привезла мене в цю діру? – стогнала Ґая над унітазом між нападами блювоти. – Іди від мене. Геть. Іди ти… Я ненавиджу тебе!

Кей дивилася на заспане обличчя Ґаї і згадувала маленьку гарненьку дівчинку, яка спала отак біля неї шістнадцять років тому. Згадувала, як Ґая заливалася слізьми, коли вона, Кей, порвала зі Стівом, з яким прожила вісім років. Він ходив до школи на батьківські збори, вчив Ґаю їздити на велосипеді. Згадувала й те, як плекала мрію (таку ж, якщо чесно, нездійсненну, як і бажання чотирирічної Ґаї мати єдинорога), що зійдеться з Ґевіном і в Ґаї нарешті з’явиться постійний вітчим і гарний заміський будиночок. Як відчайдушно жадала вона якогось казкового фіналу, щоб Ґая завжди з радістю поверталася сюди, адже її від’їзд наближався зі швидкістю метеорита, а Кей відчувала, що втрата Ґаї стане для неї катастрофою, яка похитне увесь її світ.

Кей торкнулася під ковдрою до Ґаїної руки. Тепло тіла, яке вона зовсім випадково привела на світ, змусило її раптом заридати – неголосно, але так нестямно, що аж затрусився матрац.

А в самому кінці Соборного провулка Парміндер Джаванда накинула на нічну сорочку пальто і вийшла з чашкою кави на заднє подвір’я. Сидячи під прохолодним сонечком на дерев’яній лавці, вона бачила, що день очевидно буде погожий, але серце не вірило тому, що бачили очі. Тягар у грудях притлумлював усі почуття.

Новина про те, що Майлз Моллісон здобув посаду Баррі у місцевій раді, не була для неї несподіванкою, але, побачивши невеличке повідомлення Шерлі на сайті, Парміндер відчула спалах того шаленства, що охопило її на минулому засіданні: бажання атакувати, яке майже відразу змінилося гнітючою безнадією.

–  Я відмовлюся від посади в раді, – сказала вона Вікрамові. – Бо який сенс?

–  Але ж тобі це подобається, – заперечив він.

Їй це подобалось, коли поруч був Баррі. Неважко було викликати його в уяві такого тихомирного ранку, як сьогодні. Невисокий чоловічок з рудуватою борідкою; він був на півголови нижчий за неї. Вона не відчувала до нього фізичного потягу, ніколи. «То що ж тоді любов?» – подумала Парміндер, коли легкий вітерець куйовдив високий кипарисовий живопліт, що оточував велику галявину на подвір’ї Джаванд. Якщо в твоєму житті була людина, а потім її не стало і в тебе в грудях зазяяла пустка – це любов?

« А я ж так любила сміятися, – подумала Парміндер. – Я скучила за сміхом».

І саме від згадки про сміх її очі наповнилися слізьми. Сльози крапали в каву, пробиваючи там крихітні отвори, що миттєво зникали. Вона плакала тому, що більше, мабуть, ніколи вже не засміється, а ще й тому, що вчора ввечері, коли до них долинало тріумфальне гупання дискотеки з парафіяльної зали, Вікрам сказав їй:

–  А чому б нам не гайнути влітку в Амрітсар?

Золотий храм, святая святих релігії, до якої він сам був байдужий. Вона знала, до чого хилить Вікрам. Час сочився крізь її пальці мляво й уповільнено, як ще ніколи досі в її житті. Вони не знали, яке рішення прийме Генеральна медична рада, довідавшись, що вона порушила усі норми медичної етики у випадку з Говардом Моллісоном.

–  Мандіп каже, що це просто приманка для туристів, – відповіла вона, одним махом відкинувши цю пропозицію.

« Навіщо я це сказала? – подумала Парміндер і зайшлася ще гіркішим плачем, не випускаючи з рук вистиглу каву. – Так гарно було б показати дітям Амрітсар. Він хотів підтримати мене. Чому я не погодилась?»

Їй навіть почало здаватися, що вона вчинила якусь зраду, відмовившись від Золотого храму. Крізь сльози перед нею проплив образ храму: його золотистий купол у формі лотоса віддзеркалювався на водяній поверхні на тлі білого мармуру.

–  Мамо.

Парміндер навіть не помітила, як на галявині з’явилася Суквіндер. На ній були джинси і мішкуватий светр. Парміндер поспіхом витерла сльози і, мружачись проти сонця, глянула на доньку.

–  Я не хочу сьогодні йти на роботу.

Парміндер відреагувала з таким самим автоматичним запереченням, як і тоді, коли вона відкинула пропозицію відвідати Амрітсар.

–  Це твій обов’язок, Суквіндер.

–  Я погано почуваюся.

–  Тобто ти втомилася? Але ж ти сама схотіла там працювати. Тож іди й працюй. Будь відповідальною.

–  Але ж…

–  Ти йдеш на роботу! – відрізала Парміндер, мовби виголосила вирок. І ледве стрималася, щоб не додати: «Я не хочу, щоб Моллісони отримали зайвий привід для зловтіхи».

Коли Суквіндер попленталася до будинку, Парміндер відчула провину. Вона вже хотіла було покликати доньку, але замість цього пообіцяла собі, що обов’язково вибере час, щоб сісти з нею й спокійно про все поговорити.

V

Осяяна вранішім сонцем, Кристал ішла по Фолей Роуд і їла банан. То був незнайомий для неї смак, і вона ніяк не могла зрозуміти, подобається він їй чи ні. Вони з матір’ю ніколи не купували фруктів.

Мама Ніккі щойно безцеремонно витурила її з хати.

–  Кристал, у нас справи, – заявила вона. – Йдемо на обід до бабусі.

Добре, хоч дала банан, щоб Кристал мала чим поснідати. Кристал пішла, не протестуючи. Родина Ніккі і так ледве вміщалася за кухонним столом.

Сонце аж ніяк не прикрашало Поля, ба навіть навпаки: воно висвічувало увесь довколишній бруд і занедбаність, потріскані бетонні стіни, забиті дошками вікна, розкидане сміття.

Зате пеґфордський Майдан щоразу, коли його освітлювало сонце, мав такий вигляд, наче його щойно пофарбували. Двічі на рік учні початкової школи йшли парами, взявшись за руки, центром містечка, прямуючи до церкви на Різдвяну чи Великодню служби. (Всі гидували брати за руку Кристал, бо Жирко пустив слух, що в неї воші. Цікаво, чи він це пам’ятав.) Скрізь висіли квіткові кашпо – фіолетові, рожеві й зелені плямки квітів; щоразу, коли Кристал проходила повз ці квітчасті кошики біля «Чорної гармати», вона зривала собі по одній пелюстці. Кожна пелюстка була прохолодна й гладенька на дотик, але затиснена в кулаці, вона швидко ставала липка й бура, тому в церкві Архангела Михаїла Кристал зазвичай витирала руку об низ теплої дерев’яної лавки.

Вона прийшла додому і крізь прочинені зліва двері зразу побачила, що Террі ще не лягала спати. Із заплющеними очима й роззявленим ротом вона сиділа в своєму кріслі. Кристал грюкнула дверима, але Террі навіть не поворухнулася.

Кристал чотирма кроками підбігла до Террі й шарпнула її за кістляву руку. Голова матері переважилась на запалі груди. Вона захропіла.

Кристал більше її не рухала. У підсвідомості чомусь промайнув образ того мертвого юнака у ванній.

–  Сучка дурнувата, – буркнула вона.

І тут Кристал раптом усвідомила, що в кімнаті немає Роббі. Вона метнулася вгору сходами, гукаючи його.

–  Я тут, – почула вона голос Роббі з-за дверей своєї кімнати.

Кристал штовхнула плечем двері й побачила там зовсім голого Роббі. Він стояв, а біля нього на її матраці лежав, чухаючи собі груди, Оббо.

–  Як справи, Крис? – шкірячись, запитав він.

Вона схопила Роббі й потягла його в дитячу кімнату. Її руки так тремтіли, що вона не одразу змогла його одягти.

–  Він шось тобі робив? – пошепки спитала вона братика.

–  Хоцу їсти, – відповів Роббі.

Нарешті його одягнувши, вона схопила братика на руки і збігла сходами вниз. Чула, як Оббо міряє кроками її кімнату.

–  Шо він тут забув?! – крикнула Кристал до заспаної Террі, яка щойно прокинулася в кріслі. – Чому з ним був Роббі?

Роббі намагався виборсатися з її рук; він не любив, коли кричали.

–  А це шо за фігня?! – заверещала Кристал, уперше помітивши біля крісла Террі дві великі чорні сумки.

–  Та нічо, – невпевнено відповіла Террі.

Але Кристал уже розстібнула одну блискавку.

–  Не руш! – закричала Террі.

Великі, мов цеглини, брикети гашишу, акуратно загорнені в поліетилен. Кристал, яка читала по складах і не знала назви половини овочів у супермаркеті, яка не мала уявлення, як звати прем’єр-міністра, чудово розуміла: якщо в них знайдуть ці сумки, то маму запроторять до в’язниці. Тут вона помітила, що на кріслі, в якому сиділа Террі, видніється бляшанка з візником і кіньми на накривці.

–  Ти ширялася! – У Кристал аж перехопило подих. Вона вже передчувала біду, усе довкола почало валитися. – Ти довбана…

Вона почула на сходах Оббо і знову притисла до себе Роббі. Він скиглив і борсався, наляканий її гнівом, але Кристал учепилася в нього мертвою хваткою.

–  Відпусти його нá фіг! – спробувала крикнути Террі, але Кристал уже відчинила вхідні двері і стрімголов вибігла на вулицю, притискаючи до себе Роббі, що верещав і намагався вирватись.