Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)

VIII

О  пів на сьому вечора Говард і Шерлі Моллісон увійшли до пеґфордської парафіяльної зали. Шерлі тримала в руках стосик паперів, а в Говарда на шиї висів клейнод, прикрашений синьо-білим гербом Пеґфорда.

Мостини підлоги зарипіли під важкою ходою Говарда, коли він рушив до зсунутих докупи подертих столів. Говард любив цю залу не менше за свою крамничку. По вівторках тут збиралися дівчатка-скаути, а по середах – «Жіноча спілка». Тут відбувалися благодійні розпродажі, ювілейні святкування, весільні церемонії і церковні свята. Уся зала просякла запахами старого одягу, пилюки, людських тіл упереміш з ароматом кави, домашніх пирогів і м’ясних салатів, але передовсім – запахом старої деревини і каменю. Латунні люстри звисали з дерев’яних балок на товстих чорних шнурах, а до кухні вели пишно оздоблені двері з червоного дерева.

Шерлі метушилася, розкладаючи на столах папери. Вона обожнювала засідання ради. Окрім того, що Шерлі пишалася й тішилася, як Говард вів ці засідання, там ще й не було Морін; не обіймаючи жодної офіційної посади, вона мусила вдовольнятися тими крихтами, якими зволювала поділитися з нею Шерлі.

Колеги Говарда по раді прибували по одному і парами. Він гучно з усіма вітався, і його низький голос луною відбивався від перекриття. Усі шістнадцять членів ради збиралися дуже зрідка; сьогодні очікувалося дванадцять.

Коли половину місць було вже заповнено, прибув Обрі Фаулі. Увійшов він, як завжди, неспішно, мовби опирався поривам сильного вітру, з похиленими плечима й опущеною головою.

– Обрі! – радісно вигукнув Говард, і вперше за сьогодні сам рушив назустріч новоприбулому, щоб привітатися. – Як ти? Як Джулія? Отримав моє запрошення?

– Вибач, я не…

– На моє шістдесятип’ятиріччя? Тут… у суботу… на другий день після виборів.

– А, так-так. Говарде, там за дверима чекає молода жінка – каже, що з газети «Ярвіл і околиця». Елісон… забув, як її там далі?

– Гм, – сказав Говард. – Дивно. Я щойно надіслав їй свою статтю, знаєш, моя відповідь Фербразеру… Може, вона щось хоче… Піду подивлюся.

Він почвалав перевальцем до виходу, відчуваючи незрозумілий острах. Коли вже підходив до дверей, назустріч йому зайшла Парміндер Джаванда. Насуплена, як завжди, вона пройшла повз нього не привітавшись, і Говард уперше звично не спитав у неї: «Ну, і як там наша Парміндер?»

На тротуарі він побачив молоду блондинку, міцну й пишну, сповнену такої нездоланної життєрадісності, за якою Говард миттєво розпізнав рішучість, подібну до його власної. Тримаючи в руці записник, вона розглядала ініціали роду Світлавів, викарбувані на двостулкових вхідних дверях.

– Вітаю, вітаю, – трохи задихано мовив Говард. – Елісон, так? Говард Моллісон. То ви оце стільки їхали, щоб сказати, який з мене нікчемний писака?

Вона сяйнула усмішкою й потисла його простягнену руку.

– Ой, ні, стаття нам сподобалась, – запевнила вона. – Просто ситуація стає такою цікавою, що я хотіла б посидіти на вашому засіданні. Ви ж не проти? Пресу, здається, пускають. Я переглянула регламент.

Говорячи так, вона невпинно просувалася до дверей.

– Так-так, пресу пускають, – відповів Говард, що йшов за нею слідом і ввічливо зупинився, пропускаючи її першою. – Якщо тільки нам не доведеться обговорювати деякі конфіденційні питання.

Вона озирнулася і зблиснула своїми білими зубами, які було видно навіть у сутінках.

– Наприклад, ті анонімні звинувачення на вашому веб-форумі? Від «Привида Баррі Фербразера»?

– О Святий Боже! – прохрипів Говард, усміхаючись їй у відповідь. – Хіба ж це якісь новини? Пара дурнуватих коментарів у інтернеті?

– Пара? А мені казали, що з сайту вже видалили цілу купу таких повідомлень.

– Ні-ні, хтось вас дезінформував, – заперечив Говард. – Наскільки я знаю, їх було два чи три. Суцільна маячня. Особисто мені здається, – почав імпровізувати він на ходу, – що це просто якась дітлашня.

– Дітлашня?

– Ну, знаєте, розваги якогось підлітка.

– А навіщо підліткам атакувати членів ради? – спитала вона, й далі усміхаючись. – До речі, я чула, що один потерпілий уже втратив роботу. Цілком можливо, через звинувачення, висунуті проти нього на вашому сайті.

– Це новина для мене, – збрехав Говард, хоч насправді Шерлі бачилася з Рут у лікарні й розповіла йому про це.

– Я бачу, що на порядку денному, – сказала Елісон, коли вони обоє увійшли до яскраво освітленої зали, – у вас питання про долю «Белчепела». І ви, і містер Фербразер у своїх статтях наводите вагомі аргументи, підтримуючи власну позицію… нам у редакцію надійшло чимало листів після того, як ми опублікували статтю містера Фербразера. Моєму редакторові це сподобалось. Усе, що спонукає людей писати листи…

– Так, я їх бачив, – мовив Говард. – Ніхто, здається, не відгукнувся про клініку надто схвально, правда?

Радники, що сиділи за столами, не зводили з них очей. Елісон Дженкінс відповіла їм усім своєю незворушною посмішкою.

– Дозвольте принести вам стілець, – сказав Говард і засопів, тягнучи за собою стільця, щоб посадити Елісон трохи звіддалеки, за три-чотири метри від столу.

– Дякую.

Вона підсунула стілець на два метри ближче.

– Пані й панове, – оголосив Говард, – сьогодні в нас присутні представники преси. Міс Елісон Дженкінс із газети «Ярвіл і околиця».

Дехто розглядав Елісон з явною симпатією, але більшість поставилася до неї підозріло. Говард пошкандибав на своє місце на чолі столу, де Обрі й Шерлі зустріли його допитливими поглядами.

– «Привид Баррі Фербразера», – сказав їм упівголоса Говард, обережно сідаючи в пластикове крісло (на одному з попередніх засідань таке саме крісло під ним розвалилися). – І «Белчепел». А ось і Тоні! – так гучно крикнув він, що Обрі аж підстрибнув. – Заходь, Тоні… ще зачекаємо кілька хвилин Генрі й Шейлу, гаразд?

За столами було тихіше, ніж зазвичай. Елісон Дженкінс уже щось записувала у свій нотатник. Говард сердито подумав: «Це все через того клятого Фербразера». Це ж він дозволив пресі відвідувати засідання. На якусь мить Баррі і «Привид» злилися в уяві Говарда в одну нероздільну істоту: живого баламута і мертвого.

Як і Шерлі, Парміндер принесла з собою цілий стос паперів; зверху на них поклала порядок денний і почала вдавати, ніби уважно його вивчає, щоб не вступати ні з ким до розмови. Насправді вона думала про жінку, що сиділа в неї за спиною. Саме «Ярвіл і околиця» написала про смерть Кетрін Відон і про скарги Відонів на лікаря. Там не згадувалося ім’я Парміндер, але ж ця журналістка, безсумнівно, знає, про кого йшлося. Можливо, Елісон чула і про анонімний допис про Парміндер на сайті місцевої ради.

Заспокойся. Ти ж не Колін.

Говард уже повідомив про тих, хто не зміг прийти на засідання, і пропонував деякі зміни до порядку денного, але в Парміндер так шуміло у вухах, що вона майже нічого не чула.

– А зараз, якщо ніхто не заперечує, – сказав Говард, – ми розглянемо спочатку восьме й дев’яте питання, бо член окружної ради містер Фаулі має для нас інформацію з обох цих питань, але не зможе затриматися довше, ніж…

– До восьмої тридцять, – уточнив Обрі, дивлячись на годинник.

– …так, отож якщо немає заперечень… ні?., вам слово, Обрі.

Обрі виклав свою позицію просто й без зайвих емоцій. Невдовзі має відбутися новий перегляд адміністративних кордонів, і цього разу чи не вперше в історії певне оточення за межами Пеґфорда має бажання перепідпорядкувати Поля Ярвілу. Це оточення готове взяти на себе порівняно невеликі витрати, які тепер несе Пеґфорд, щоб приєднати антиурядово налаштований електорат Полів до Ярвіла і таким чином забезпечити перевагу сил на наступних виборах, тоді як у Пеґфорді ці голоси погоди не зроблять, бо тут ще з п’ятдесятих років стабільно перемагають консерватори. Адміністративні кордони можна було б переглянути під виглядом спрощення і оптимізації: адже Ярвіл і так забезпечує Поля майже усім необхідним.

Обрі підсумував свій виступ словами про те, що якби Пеґфорд таки забажав позбутися Полів, то було б корисно, щоб усе містечко сформулювало відповідну думку й передало її до окружної ради.

– …вашу чітко сформульовану, конкретну позицію, – сказав він, – і цього разу, на моє глибоке переконання…

– Раніше це ніколи не спрацьовувало, – заперечив якийсь фермер під схвальний гул голосів.

– Може, й так, Джоне, але ж досі ніхто й не цікавився нашою позицією, – мовив Говард.

– То, може, ми спочатку узгодимо нашу позицію, перш ніж заявляти про неї публічно? – крижаним голосом запитала Парміндер.

– Добре, – люб’язно погодився Говард. – Ви хочете виступити, докторе Джаванда?

– Не знаю, чи багато людей читали статтю Баррі в газеті, – почала Парміндер. Усі обличчя повернулися до неї, і вона спробувала не думати про анонімний допис і про журналістку, яка сиділа до неї спиною. – Мені здається, що він там дуже чітко виклав аргументи на користь того, щоб залишити Поля під юрисдикцією Пеґфорда.

Парміндер зауважила, що Шерлі, яка щось активно записувала, ледь помітно всміхнулася.

– І головний аргумент, що потрібно турбуватися про таких, як Кристал Відон? – спитала старша жінка на ім’я Бетті з другого кінця столу.

Парміндер завжди відчувала до неї відразу.

– Головний аргумент, що мешканці Полів – невід’ємна частина нашої громади, – відрізала вона.

– Вони вважають себе ярвілцями, – втрутився фермер. – Завжди вважали.

– Чудово пригадую, – додала Бетті, – як Кристал Відон штовхнула якусь дитину в річку під час прогулянки на природі.

– Неправда, – сердито заперечила Парміндер, – це було на очах у моєї доньки… двоє хлопців побилися… але не це важливо…

– А я чула, що це зробила Кристал Відон, – стояла на своєму Бетті.

– Вас дезінформували! – сказала Парміндер; власне, не сказала, а закричала.

Усі були шоковані. Вона й сама була приголомшена. Її крик луною відбився від старих стін. Парміндер ледве проковтнула слину. Вона похилила голову, втупившись у порядок денний, і почула десь позаду голос Джона.

– Краще б Баррі розповів про себе, а не про ту дівчину. Йому дуже багато дала школа Святого Томаса.

– Біда в тому, що на кожного такого Баррі, – мовила інша жінка, – припадає купа бандюг і хуліганів.

– Вони належать Ярвілу – і все, крапка, – додав якийсь чоловік.

– Неправда, – заперечила Парміндер, зумисне не підвищуючи голос, але усі враз принишкли, чекаючи, коли вона знову зарепетує. – Це просто брехня. Гляньте на Відонів. У цьому вся суть статті Баррі. Ця родина віддавна мешкала в Пеґфорді, але…

– Вони переїхали в Ярвіл! – втрутилася Бетті.

– Тут їм просто не було де жити, – відрізала Парміндер, намагаючись опанувати своє хвилювання, – ніхто з вас не хотів, щоб розбудовували околиці містечка.

– Вас там не було, перепрошую, – сказала Бетті і її щоки вкрилися рум’янцем. Вона демонстративно відвернулася від Парміндер. – Ви не знаєте нашої історії.

Усі почали говорити одночасно. Зібрання поділилось на кілька групок – кожен доводив своє, і Парміндер нічого не могла зрозуміти. У горлі їй пересохло, вона не наважувалась підняти очі.

– То, може, проголосуємо? – перекричав усіх Говард, і в залі знову запанувала тиша. – Хто за те, щоб довести до відома окружної ради бажання Пеґфорда змінити адміністративні межі й вивести Поля з-під нашої юрисдикції?

Парміндер стисла на колінах кулаки, вп’явшись нігтями в долоні. Всюди довкола неї зашелестіли рукави тих, хто піднімав догори руку.

– Чудово! – вигукнув Говард, і його радісний голос переможною луною відбився від склепіння зали. – Ну, тоді я складу разом із Тоні й Гелен попередній проект заяви, ми розішлемо його всім для ознайомлення, а потім передамо далі. Прекрасно!

Кілька членів ради заплескали в долоні. У Парміндер перед очима все попливло, і вона щосили закліпала. Дивилася в порядок денний і нічого не бачила. Раптом у залі стало так тихо, що Парміндер наважилася підвести голову. Говард так розхвилювався, що мусив видобути свій інгалятор, і більшість членів ради співчутливо за цим спостерігали.

– Ну, гаразд, – прошипів, ховаючи нарешті інгалятор, розчервонілий і вдоволений Говард, – якщо ні в кого немає зауважень, – він зробив секундну паузу, – пункт дев’ятий. «Белчепел». Тут Обрі теж має для нас інформацію.

« Баррі не дозволив би цьому статися. Він би сперечався. Він би розсмішив Джона і схилив би його на наш бік. Краще б він написав про себе, а не про Кристал… Я підвела його».

– Дякую, Говарде, – мовив Обрі, і в Парміндер знову зашуміло у вухах; вона ще сильніше вп’ялася нігтями в долоні. – Як ви знаєте, нам доведеться доволі радикально скоротити фінансування на окружному рівні…

Вона закохалася в мене, і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього…

– …і один із тих проектів, на який нам варто звернути особливу увагу, – це наркоклініка «Белчепел», – вів далі Обрі. – Я вирішив виступити з цього приводу, адже, як ви знаєте, будівля належить нашій парафії…

– …а термін оренди завершується, – підхопив Говард.

– Саме так.

– Але ж кому потрібна ця стара будівля? – озвалася з другого кінця столу колишня бухгалтерка, що вже була на пенсії. – Я чула, що вона в жахливому стані.

– О, я впевнений, що ми знайдемо нового орендаря, – спокійно мовив Говард, – але йдеться про інше. Нас цікавить, наскільки клініка взагалі ефективна…

– Це навіть не обговорюється, – урвала його Парміндер. – Місцева рада не може вирішувати, корисна ця клініка чи ні. Ми не фінансуємо її роботу і не несемо за неї відповідальності.

– Але ми – власники будівлі, – відповів Говард, усе ще з посмішкою і нарочито ввічливо, – тому я думаю, що цілком природно обговорювати…

– Якщо ми хочемо розглянути інформацію про діяльність клініки, то тут дуже важливо, на мою думку, отримати збалансовану картину, – мовила Парміндер.

– Я дуже перепрошую, – втрутилася Шерлі, змірявши поглядом Парміндер, – але чи не могли б ви не перебивати голову ради, докторе Джаванда? Страшенно важко вести запис, коли люди перекрикують одне одного. Ой, а це ж тепер я й сама перебиваю, – додала вона посміхнувшись. – Перепрошую.

– Я припускаю, що рада й далі хоче отримувати прибуток з цієї будівлі, – сказала Парміндер, не зважаючи на Шерлі. – А наскільки мені відомо, ще жоден потенційний орендар не стоїть у черзі за нею. Тому мені цікаво, чому ми взагалі розглядаємо питання про припинення оренди клініки?

– А там нікого не лікують, – втрутилася Бетті. – Там просто дають ще більше наркотиків. Я була б щаслива, якби ми її позбулися.

– Нам доведеться зробити деякі непрості рішення на окружному рівні, – сказав Обрі Фаулі. – Уряд планує заощадити понад мільярд на місцевому врядуванні. Ми більше не можемо надавати послуги в попередньому обсязі. Така реальність.

Парміндер просто втрачала терпець, дивлячись, як її колеги з ради поїдають очима Обрі, як впиваються його глибоким басом, як схвально кивають у відповідь на кожне його слово. Вона чудово знала, що дехто з них прозиває її Безнадійдер-Бандою.

– Дослідження показують, що нелегальне вживання наркотиків зростає під час економічних спадів, – сказала Парміндер.

– Це їхній особистий вибір, – заперечила Бетті. – Ніхто ж їх не змушує приймати наркотики.

Вона роззирнулася, шукаючи підтримки. Шерлі усміхнулася до неї.

– Нам іноді доводиться робити дуже важкий вибір, – промовляв Обрі.

– Отже, ви собі спільно з Говардом, – урвала його Парміндер, – вирішили, що можете ось так просто прикрити клініку і викинути її з будівлі на вулицю?

– Можна витрачати гроші на речі набагато достойніші, ніж підтримка купки правопорушників, – сказала бухгалтерка.

– Особисто я урізала б їм усі пільги, – додала Бетті.

– Мене запросили на це засідання, щоб розповісти вам про те, що діється на окружному рівні, – спокійно пояснив Обрі. – Не більше того, докторе Джаванда.

– Гелен, – голосно промовив Говард, показуючи пальцем на ще одного члена ради, яка вже цілу хвилину тримала підняту руку, намагаючись висловити свою думку.

Парміндер не чула нічого, що казала та пані. Вона зовсім забула про купу паперів, що лежали під порядком денним, над якими так ретельно працювала Кей Баден: статистика, приклади успішного виліковування, пояснення переваг метадону над героїном, дослідження, де прораховано фінансові й соціальні витрати, у які обходиться державі залежність від героїну. Усе довкола неї стало якесь розмите і нереальне. Вона відчувала, що зараз зірветься, як ніколи, і цього вже не уникнути, і не треба за цим шкодувати, й опиратися не треба. Лишається тільки спостерігати за собою збоку, бо вже пізно щось змінити, надто пізно…

– … фінансової допомоги, – говорив Обрі Фаулі. – Для людей, які не працювали жодного дня в житті.

– Але ця проблема, глянемо правді у вічі, – сказав Говард, – легко вирішується. Не треба вживати наркотики.

Він обернувся до Парміндер із примирливою посмішкою. – Вони це називають «зав’язати», так, докторе Джаванда?

– О, то ви гадаєте, що вони самі повинні взяти відповідальність за наркозалежність і змінити свою поведінку? – запитала Парміндер.

– В принципі, так.

– Щоб державі не довелося тратити на них великі гроші.

– Абсолю…

– А ви, – голосно крикнула Парміндер, відчуваючи, як вибухають її емоції, – чи знаєте ви, скільки десятків тисяч фунтів витрачає держава на вас, Говарде Моллісон, через вашу абсолютну неспроможність перестати набивати свого кендюха?

Величезна темно-бордова пляма розповзалася з Говардової шиї на його щоки.

– Ви знаєте, скільки коштувало ваше шунтування, ваші медикаменти, ваше перебування в лікарні? А прийоми у лікарів зі скаргами на астму, тиск і висипку на шкірі, спричинені вашим небажанням скинути зайву вагу?

Коли Парміндер зірвалася на крик, інші члени ради почали протестувати, захищаючи Говарда. Шерлі зіскочила з місця, а Парміндер усе ще репетувала, незграбно намагаючись позбирати папери, що порозліталися у неї з-під рук.

– А як же конфіденційність інформації про пацієнта?! – крикнула Шерлі. – Нечувано! Просто нечувано!

Парміндер була вже біля виходу із зали і, ледве стримуючи розлючені ридання, почула, як Бетті вимагає її негайного виключення з ради. Вона майже зірвалася на біг, знаючи, що спричинилася до справжньої катастрофи, і хотіла тільки одного: навічно провалитися в темряву.

IX

Газета «Ярвіл і околиця» вирішила не надто ризикувати й опублікувала далеко не все з того, що було сказане під час чи не найгострішого засідання за всю історію пеґфордської місцевої ради. Але це не врятувало ситуацію: навіть така цензурована й урізана публікація, доповнена яскравими свідченнями присутніх на цьому засіданні, стала приводом для численних пліток. Додала гостроти ще й стаття на першій сторінці, у якій детально описувалися анонімні інтернет-атаки від імені небіжчика, що, за словами Елісон Дженкінс, «стали причиною палких дискусій і значного обурення. Продовження репортажу на четвертій сторінці». І хоч імена жертв і деталі правопорушень, у яких їх було звинувачено, у статті не наводились, але там зустрічалися такі слова, як «серйозні підозри» і «злочинна діяльність», а це стурбувало Говарда чи не більше, ніж самі дописи на сайті.

– Треба було захистити сайт одразу після першого повідомлення, – сказав він дружині і партнерці по бізнесу, вмостившись перед газовим каміном.

Тихий весняний дощ покропив вікно, а газон на подвір’ї відблискував крихітними червонястими крапельками світла.

Говарда лихоманило, і він намагався зігрітися теплом від штучного вугілля. Ось уже кілька днів майже всі відвідувачі гастрономчика й кав’ярні точили ляси про анонімні дописи, про «Привида Баррі Фербразера» і про вибрик Парміндер Джаванди на засіданні ради. Говарду страшенно не хотілося, щоб люди почали пліткувати про всі ті речі, що їх оприлюднила Парміндер. Уперше в житті він почувався незатишно у власній крамничці і був стурбований тим, чи не похитнулися його такі досі стійкі позиції в Пеґфорді. Вибори на вакантну посаду Баррі мали відбутися вже завтра, але замість душевного азарту і олімпійського спокою Говард відчував лише тривогу і дратівливість.

– Це нам сильно нашкодило. Дуже сильно, – повторював він.

Його рука сама тяглася почухати живіт, але Говард її відсмикнув і почав боротися зі сверблячкою з виглядом великомученика. Ох, нескоро він зможе забути ті слова, що їх викрикувала доктор Джаванда на очах у членів ради і представниці преси. Разом із Шерлі він уже переглянув усю інформацію про неї в реєстрі Генеральної медичної ради, переговорив із доктором Кроуфордом і подав офіційну скаргу. Після того засідання Парміндер на роботу не виходила, тож не було сумнівів, що вона вже шкодує про свій вчинок. Проте Говард ніяк не міг забути виразу її обличчя, коли вона на нього кричала. Він був приголомшений, що викликав до себе таку люту ненависть.

– Усе минеться, – заспокоювала його Шерлі.

– Я щось не впевнений, – засумнівався Говард. – Не впевнений. Це виставляє нас у поганому світлі. Нашу раду. Суперечки на очах у преси. Так, ніби у нас розкол. Обрі каже, що в окрузі цим дуже невдоволені. Це підточило довіру до нашої заяви щодо Полів. Привселюдний скандал, брудні інсинуації… у них складається враження, що така рада не може представляти інтереси Пеґфорда.

– Але ж це справді воля пеґфордців, – усміхнулася Шерлі. – Ніхто ж у Пеґфорді не хоче Полів… практично ніхто.

– З цієї статті виходить, ніби наші прибічники переслідують прихильників Полів. Намагаються їх залякати, – не в силах боротися зі спокусою, він почав несамовито чухати живіт. – Певна річ, Обрі знає, що це все не так, але ж та писака усе так спотворила. І ось що я тобі скажу: якщо Ярвіл виставить нас некомпетентними або нечесними… вони вже роками шукають нагоди підім’яти нас під себе.

– Цього не станеться! – випалила Шерлі. – Цього просто не може статися.

– Я думав, що питання закрите, – казав Говард, не зважаючи на дружину і думаючи про Поля. – Я вважав, що ми все вирішили. Думав, що ми їх уже позбулися.

Привид Баррі Фербразера і скандальний випад Парміндер затьмарили собою статтю, якій він присвятив стільки часу, пояснюючи, чому цей житловий масив і наркоклініка «Белчепел» висмоктують усі соки з Пеґфорда. Говард зовсім забув, скільки втіхи принесло йому звинувачення проти Саймона Прайса і як йому тоді навіть не спало на думку видалити їх, доки про це не попросила місіс Прайс.

– Прийшов мейл із окружної ради, – сказав він Морін, – і  там купа запитань про наш сайт. Вони хочуть знати, яких заходів ми вживаємо для боротьби з наклепами. Вважають, що ми не надаємо достатньої уваги захисту сайту.

Шерлі, сприйнявши це як особистий докір, холодно процідила:

– Я ж казала тобі, Говарде, що я вже про все подбала.

Учора, коли Говард був на роботі, до них заходив племінник їхніх друзів. Хлопець учився на комп’ютерника. Він порадив Шерлі повністю видалити цей «хакабельний» сайт, знайти когось, хто «знає в цьому толк» і запустити цілком новий сайт.

Шерлі зрозуміла хіба одне з десяти слів комп’ютерного жаргону, яким сипонув на неї той хлопчина. Вона знала, що «хакнути» означало нелегально втрутитися, і коли студент закінчив молоти свою абракадабру, вона зрозуміла, що «Привид» якимось чином зумів дізнатися чужі паролі, – мабуть, підступно вивідавши їх під час звичайних розмов.

Саме тому вона розіслала мейли з проханням змінити паролі і за жодних обставин не повідомляти їх одне одному. Оце вона й мала на увазі, кажучи: «Я про все подбала».

Що ж до пропозиції взагалі закрити сайт, адміністратором і модератором якого вона була, Шерлі так і не вжила жодних заходів і навіть не розповіла Говардові про таку рекомендацію. Шерлі боялася, що сайт з усіма тими ступенями захисту, які пропонував додати той крутий комп'ютерник, виявиться поза межами її управлінських і технічних можливостей. Вона вже й так максимально проявила усі свої таланти, а відмовлятися від посади адміністратора сайту не бажала ні за які гроші.

– Якщо Майлза оберуть… – почала було Шерлі, але Морін перебила її своїм низьким голосом:

– Будемо сподіватися, що та вся гидота йому не надто зашкодить. Дай Боже, щоб це не відбилося на ньому.

– Люди зрозуміють, що Майлз тут ні до чого, – холодно відрізала Шерлі.

– Зрозуміють? Ти певна? – засумнівалася Морін, і Шерлі аж пересмикнуло. Як вона сміє сидіти в її вітальні і заперечувати їй? Мало того – ще й Говард киває головою, погоджуючись із Морін!

– Оце мене й турбує, – сказав він, – а Майлз нам тепер потрібен як ніколи. Щоб повернути раді колишню згуртованість. Після всього, що наговорила Безнадійдер-Банда… після того рейваху… ми навіть не проголосували за «Белчепел». Нам потрібен Майлз.

Шерлі мовчки вийшла з кімнати на знак протесту проти того, що Говард підтримав Морін. Вона розлючено переставляла чайні чашки, міркуючи, чи не подати на стіл лише дві з них, демонстративно натякнувши Морін, на що вона заслуговує насправді. Хай там як, але Шерлі й досі була щиро захоплена «Привидом». Його звинувачення викрили правду про людей, яких вона не любила й зневажала, руйнівників і збоченців. Вона була впевнена, що виборці Пеґфорда побачать усе її очима і проголосують за Майлза, а не за того мерзотника Коліна Вола.

– Коли ми підемо голосувати? – спитала Шерлі Говарда, повернувшись до кімнати з брязкітливим чайним підносом і відверто ігноруючи Морін (адже це за їхнього сина ставитимуть відповідні позначки в бюлетенях).

Але до її ще більшого роздратування Говард запропонував їм піти проголосувати втрьох після закриття крамниці.

Майлз Моллісон не менше за батька хвилювався, що безпрецедентно нездорова атмосфера напередодні голосування підірве його шанси. Зайшовши зранку до газетного кіоска біля Майдану, він почув уривок розмови між жінкою, яка сиділа за касою, і якимось літнім покупцем.

– … Моллісон завжди чомусь вважав себе королем Пеґфорда, – казав старий, не звертаючи уваги на кам’яний вираз обличчя продавчині. – Мені подобався Баррі Фербразер. Це така трагедія, така трагедія! А молодший Моллісон допомагав нам складати заповіти, і здався мені занадто самовдоволеним.

Майлз не витримав і вислизнув з кіоска, зашарівшись, як школяр. Він подумав, чи цей балакучий старий часом не є автором того анонімного листа. Майлзова віра, що він подобається людям, похитнулася, і він спробував уявити, як почуватиме себе, якщо завтра за нього ніхто не проголосує.

Роздягаючись перед сном, він розглядав відображення своєї мовчазної дружини у дзеркалі туалетного столика. Останніми днями, коли Майлз згадував про вибори, Саманта щоразу реагувала на це з неприхованим сарказмом. Цього вечора йому, як ніколи, була необхідна бодай якась підтримка чи розрада. І ще він відчував неабияке сексуальне збудження. Уже давненько він цього не мав. Востаннє таке було ще, здається, напередодні смерті Баррі Фербразера. Сáма була тоді трохи напідпитку. Останнім часом вона не лягала з ним у ліжко без чарчини.

– Як там робота? – спитав він, бачачи в дзеркалі, як вона розстібає ліфчик.

Саманта відповіла не зразу. Вона розтерла глибокі червоні смужки, залишені затісним бюстгалтером, і промовила, не дивлячись на Майлза:

– Я, власне, збиралася з тобою про це поговорити.

Насправді вона страшенно цього не хотіла. Вже кілька тижнів уникала цієї розмови.

– Рой вважає, що мені треба закрити крамницю. Справи йдуть не надто.

Якби Саманта розповіла Майлзові, наскільки кепські справи в крамниці, він був би шокований. Вона вже пережила цей шок, коли бухгалтерка відверто все їй описала. Саманта була до цього й готова, і не готова. Розумом розуміла, а серцем не приймала.

– Он як, – мовив Майлз. – Але ж інтернет-магазин ви залишите?

– Так, – відповіла вона, – інтернет залишимо.

– Ну, хоч це добре, – підбадьорив її Майлз. Він витримав хвилинну паузу з поваги до наглої смерті її крамнички, а тоді сказав: – Я сподіваюся, ти не читала сьогоднішній випуск газети?

Саманта потяглася за нічною сорочкою, що лежала на подушці, і він зміг насолодитися виглядом її грудей. Секс явно допоміг би йому розслабитись.

– Мені дуже прикро, Сáмо, – мовив він, залізаючи на її половину ліжка й вичікуючи, поки вона вбере нічну сорочку. – Я про крамничку. Чудова була місцинка. Ти ж довгенько її мала, скільки… років з десять?

– Чотирнадцять, – відповіла Саманта.

Вона чудово розуміла, чого він хоче. Збиралася було послати його кудись подалі й перейти в кімнату для гостей, але біда в тому, що все це скінчиться сваркою й напруженою атмосферою. А вона ж найбільше в світі хотіла через два дні поїхати разом із Ліббі до Лондона, де вони одягнуть однакові футболки, які вона заздалегідь купила, і цілий вечір проведуть поруч із Джейком та його бойз-бендом. Ця екскурсія була необхідна Саманті для відчуття особливого щастя. Крім того, секс міг би трохи пом’якшити наростаюче невдоволення Майлза з приводу її відсутності на ювілеї Говарда.

Отож вона дозволила йому себе обняти, а потім і поцілувати. Тоді заплющила очі, сіла на нього і уявила, що це Джейк і що вони на безлюдному пляжі з білесеньким піском. Їй дев’ятнадцять, а йому двадцять один. Вона кінчила, уявляючи, як, крутячи педалі катамарана, за ними здалека спостерігає в бінокль розлючений Майлз.