355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дж. Ролiнг » Несподівана вакансія » Текст книги (страница 11)
Несподівана вакансія
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 18:49

Текст книги "Несподівана вакансія"


Автор книги: Дж. Ролiнг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 36 страниц)

Навіть бухнувшись горілиць на ліжко у своїй спальні, Ендрю не міг віддатися солодким мріям про Ґаю Баден. Думка про те, що його батько балотуватиметься в раду, нависла над ним, наче велетенський айсберг, відкидаючи свою тінь на все довкола, навіть на Ґаю.

Усе життя, скільки Ендрю себе пам’ятав, Саймон був самовдоволеним в’язнем власного презирства щодо інших людей, який перетворив свій дім на фортецю супроти всього світу, де єдиним законом були його бажання, а перепади його настрою слугували щоденним барометром внутрішньої атмосфери родини. Підростаючи, Ендрю усвідомив, що майже тотальна ізольованість його родини від світу не була типовою, і це його трохи бентежило. Батьки друзів розпитували, де він живе, не в змозі ідентифікувати його родину. Часом вони цікавились, чи його мати або батько мають намір відвідати якісь громадські заходи чи акції зі збору коштів. Іноді згадували Рут ще з часів початкової школи, коли матері зустрічалися на майданчиках для ігор. Вона була значно товариськіша за батька. Цілком можливо, що якби вона не одружилася з таким відлюдьком, то поводилася б, як мати Жирка, зустрічаючись із подругами за обідами чи вечерями, і мала б нормальні контакти з усім містечком.

У тих рідкісних випадках, коли Саймон опускався до спілкування з кимось, він починав удавати з себе грубуватого добрячка, від чого Ендрю аж тіпало. Батько починав тоді забагато говорити, вставляв недоречні жарти і частенько мимоволі зачіпав занадто болючі для інших теми, бо зовсім не розумів, не знав та й не хотів по-справжньому знати тих людей, з якими був змушений розмовляти. Останнім часом Ендрю здавалося, що Саймон взагалі не сприймав їх як реальних істот.

Ендрю не міг збагнути, навіщо батькові заманулося вийти на широку сцену, адже це неминуче принесе велику біду. Ендрю знав інших батьків, тих, які спонсорували, скажімо, велосипедні перегони, щоб зібрати гроші на нові різдвяні вогні для Майдану, або проводили скаутські табори, або засновували книжкові клуби. Саймон не займався нічим таким, що вимагало б співпраці з іншими, і ніколи не виявляв ані найменшого інтересу до тих речей, що не давали йому безпосередньої користі.

Розпалена уява Ендрю підкидала йому жахливі видіння: ось Саймон виголошує промову, пересипану очевидними для всіх вигадками, які лише його дружина могла прийняти за чисту монету; ось Саймон намагається залякати опонента своєю неандертальською фізіономією; ось Саймон втрачає контроль над собою і починає кидати прямо в мікрофон свої улюблені лайливі слівця: йохарний бабай, довбаний, срань, гівнюх

Ендрю підсунув до себе ноутбук, але одразу й відштовхнув його. Він навіть не торкнувся до мобілки, що лежала на столі. Будь-яке коротке повідомлення не змогло б умістити його безмежної тривоги й страху; він виявився перед ними безсилий, і навіть Жирко не зрозумів би, як тут бути.


П’ятниця

  Тіло Баррі Фербразера перевезли до ритуальної зали. Глибокі чорні розрізи на білій шкірі черепа, схожі на жолобки від ковзанів на льоду, ховалися за кучмою його густого волосся. У кімнаті прощань з приглушеним світлом і тихою музикою лежало холодне, воскове й порожнє тіло, вбране у вечірню сорочку й штани, що їх Баррі вдягнув на річницю шлюбу. Завдяки ретельному гриму обличчя виглядало майже живим. Могло здатися, що він просто заснув; але тільки могло.

Напередодні похорону попрощатися з тілом прийшли двоє братів Баррі, його вдова й четверо дітей. Мері майже до останньої хвилини не була певна, чи варто дозволяти усім їхнім дітям бачити батькові останки. Деклан був чутливий хлопчик, схильний до кошмарних снів. У п’ятницю пополудні, коли вона ще перебувала в гарячковому стані нерішучості, сталося непорозуміння.

Колін «Каббі» Вол вирішив теж піти попрощатися з покійним. Мері, зазвичай така м’яка й догідлива, сприйняла це як зайву надмірність. Вона почала говорити з Тессою по телефону на підвищених тонах. Тоді знову розплакалась і пояснила, що просто не планувала велелюдного прощання, що це все суто родинна подія… Страшенно вибачаючись, Тесса сказала, що все розуміє, після чого була змушена пояснити це Коліну, котрий смертельно образився й замовк.

Він просто хотів постояти на самоті біля тіла Баррі й мовчки віддати належне чоловікові, що займав у його житті таке особливе місце. Колін розповідав Баррі секрети й таємниці, яких не довірив би ніякому іншому приятелю, і маленькі карі очі-намистинки Баррі завжди іскрилися до нього теплом і розумінням. За все життя Колін не мав таких близьких друзів; лише поселившись у Пеґфорді, він отримав змогу насолоджуватися справжньою чоловічою дружбою, якої більше вже не сподівався зустріти. Те, що Колін, який завжди почувався диваком і аутсайдером, чиє життя складалося з постійної щоденної боротьби, зумів потоваришувати з життєрадісним, популярним і незмінно оптимістичним Баррі, завжди видавалося маленьким дивом. Колін зібрав докупи останні рештки власної гідності, рішуче налаштувався не тримати зла на Мері й решту дня провів у роздумах про те, яким, без сумніву, здивованим і скривдженим був би Баррі, довідавшись про таке рішення своєї дружини.

У трьох милях за Пеґфордом, у привабливому котеджі під назвою «Кузня», Ґевін Х’юз намагався відігнати свій безмежно понурий настрій. Трохи раніше йому подзвонила Мері. Тремтячим голосом вона розповіла, що приготували її діти для завтрашньої похоронної церемонії. Шіван виростила з зернятка соняшник, який збиралася зрізати й покласти зверху на труну. Усі четверо дітей написали листи, які хотіли залишити в труні разом із батьком. Мері теж склала листа і збиралася вкласти його в кишеньку чоловікової сорочки, біля серця.

Ґевін відклав слухавку і відчув, як підступає нудота. Він не хотів нічого знати ні про дитячі листи, ні про виплеканий роками соняшник, але ніяк не міг викинути ці речі з голови, самотньо поглинаючи за столом на кухні лазанью. Він за жодних обставин не хотів би читати Меріного листа, та водночас намагався уявити, що вона могла там написати.

У його спальні непроханим гостем висів чорний костюм у поліетиленовому чохлі з хімчистки. Він був, звичайно, вдячний за ту честь, якої удостоїла його Мері, публічно визнавши одним із найближчих товаришів такого популярного Баррі, але тепер його дедалі більше охоплював жах. Миючи посуд, Ґевін усвідомив, що з великою радістю взагалі уникнув би цього похорону. Йому і в голову не приходила думка про те, щоб розглядати тіло мертвого друга.

Минулого вечора він мав прикру сварку із Кей, і відтоді вони не розмовляли. Все почалося з того, що Кей запитала, чи хотів би він, щоб вона пішла разом з ним на похорон.

– Звичайно, ні, – вирвалося в Ґевіна, перш ніж він міг стриматись.

Він побачив її вираз й одразу зрозумів, як вона це інтерпретувала. « Звичайно, ні, люди подумають, що ми вже пара. Звичайно, ні, чого б я хотів іти з тобою?» І хоч саме так він і думав, та все ж спробував замилити їй очі.

– Тобто ти ж його не знала, правда? Це буде трохи дивно виглядати, згідна?

Але Кей було вже не спинити. Вона спробувала загнати його в кут, змусити сказати їй, що він насправді відчував, як уявляв їхнє майбутнє. Він відбивався, використовуючи всю зброю зі свого арсеналу: клеїв дурня, педантично ухилявся, ловив її на слові, і сам дивувався, як можна приховувати емоції, вдаючись до буцімто точніших формулювань. Урешті-решт вона звеліла йому забиратися з її дому. Він підкорився, хоч і знав, що цим усе не закінчиться. Сподіватися на це було явно завчасно. Його спотворене відображення в кухонному вікні було жалюгідне. Нездійсненне майбутнє Баррі стрімкою кручею нависло над його власним існуванням, він відчував свою неадекватність і провину, проте й далі бажав, аби Кей повернулася до Лондона.

Пеґфорд поринав у нічні сутінки, а в колишньому будинку священика Парміндер Джаванда переглядала свій гардероб, міркуючи, у що краще вбратися для прощання з Баррі. Вона мала декілька темних суконь і костюмів, що пасували б до цієї події, та однак знову і знову перебирала одяг, не в змозі щось вирішити.

« Надінь сарі. Це засмутить Шерлі Моллісон. Давай, надінь сарі».

Це була хибна думка… божевільна й неправильна… а ще гірше було уявляти, ніби це каже Баррі. Баррі помер. Вона пережила майже п’ять днів глибокої скорботи за ним, а завтра його поховають під землю. Ця перспектива була для Парміндер малоприємна. Вона завжди відчувала відразу до того, щоб тіло лежало під землею, поволі загниваючи й покриваючись личинками й мушками. Сикхи воліли спалювати тіло й розвіювати прах над проточною водою.

Вона обвела поглядом розвішаний одяг – чомусь здавалося, ніби до неї промовляють її сарі, які вона одягала ще в Бірмінгемі на родинні весілля й вечірки. Звідки це дивне бажання вдягтися в сарі, адже вона не любила надмірної до себе уваги. Парміндер торкнулася до складок її улюбленого сарі, золотисто-синього. Востаннє вона була в ньому на новорічній вечірці у Фербразерів, коли Баррі спробував навчити її танцювати джайв. Експеримент був напрочуд невдалий, передовсім тому, що він і сам добре не знав цей танець, але вона тоді реготала, як ніколи в житті, – шалено, безконтрольно – так, як регочуть сп’янілі жінки.

Сарі було елегантне й жіночне, воно вдало приховувало недоліки фігури та інші вади старшого віку: мати Парміндер, якій було вісімдесят два роки, носила його щодня. Сама Парміндер не мала потреби щось маскувати: вона й досі була струнка, як у двадцять років. Проте таки вийняла з шафи це довге сарі й приклала його до халата, розглядаючи витончену вишивку й відчуваючи м’який лоскіт матерії по босих ногах. В цьому сарі вона мовби обміняється з Баррі тільки їм двом зрозумілим жартом на кшталт будинку з коров’ячою мордою та іншими кумедними речами, які Баррі розповідав про Говарда, коли вони поверталися з тих нескінченних і нудних засідань місцевої ради.

Страшенний тягар лежав на її серці, але ж хіба Ґуру Ґрантх Сагіб не перестерігає друзів і родичів покійного, щоб вони не виявляли свого смутку, а святкували возз’єднання близької їм людини з Богом? Намагаючись відігнати непрохані сльози, Парміндер подумки прочитала нічну молитву, кіртан согіла.

 
Кажу тобі, мій друже – це найкращий час для служіння святим.
Отримай божественні дари в цьому світі й заживи у мирі й спокої в наступному.
Життя стискається щодня і щоночі.
О  вислухай, зустрінь свого Туру і впорядкуй усі справи…
 

Лежачи на ліжку в темній кімнаті, Суквіндер чула, чим займаються усі члени її родини. Знизу долинало ледь чутне бубоніння телевізора, яке раз по раз переривалося глухим реготом її брата й батька, котрі дивилися вечірнє комедійне шоу. Вона могла розрізнити голос старшої сестри, що з протилежного боку від сходів розмовляла по мобілці з однією з своїх численних приятельок. За стіною мати шаруділа в шафі, щось там вишукуючи.

Суквіндер заслонила вікна й поклала під двері м’яку циліндричну трубку – довжелезного пса-сардельку, щоб завадити протягам. Двері були без замка, тож цей пес заважав їм легко відчинятись, попереджаючи її про це. Хоч вона й була певна, що до неї ніхто не зайде. Суквіндер була там, де мала бути, й робила те, що мала робити. Принаймні так усі думали.

Вона щойно закінчила один зі своїх марудних щоденних ритуалів: відвідування своєї сторінки на «Фейсбуці» й видалення чергового посту від невідомого відправника. Варто їй було заблокувати когось, хто засипав її цими повідомленнями, як той тип міняв свій профіль користувача і надсилав нові меседжі. Сьогодні це була чорно-біла аватарка, репродукція з циркової афіші XIX століття.

« Справжня бородата жінка, міс Енн Джонс Еліот».

Там була фотографія жінки в мереживній сукні, з довгим темним волоссям і розкішною бородою та вусами.

Суквіндер була переконана, що це присилав Жирко Вол, хоч міг бути і хтось інший. Скажімо, Дейн Таллі зі своїми друзяками, які дражнили її мавпоподібними рохкаючими звуками щоразу, коли вона говорила англійською. Вони так насміхалися б із кожної кольорової особи. У Вінтердауні майже не було темношкірих учнів. Тому вона почувалася в такі моменти зганьбленою і недолугою, тим паче, що містер Гаррі ніколи їх не спиняв. Він просто вдавав, що не дочуває, а може, він теж сприймав Суквіндер Каур Джаванду за мавпу, волохату мавпу.

Суквіндер лежала горілиць на покривалах і щиро бажала собі смерті. Якби вона могла вчинити самогубство просто силою своєї волі, вона б це зробила не вагаючись. Смерть спіткала містера Фербразера; чому б таке не могло статися й з нею? Або ще краще – чому б їм було не помінятися місцями? Нів і Шіван знову мали б свого батька, а вона просто ковзнула б у небуття: зникла б, очистилась.

Її відраза до самої себе була неначе сукня з кропиви, яка нещадно колола й жалила кожну клітинку її тіла. Суквіндер щомиті мусила себе стримувати, щоб лежати й не рухатись, не квапитись робити ту єдину річ, що приносила їй полегшення. Спочатку вся родина мусить лягти спати. Але ж як важко було отак лежати й прислухатися до власного дихання, усвідомлюючи намарну вагу свого бридкого тіла на ліжку.

Їй подобалося уявляти, як вона тоне, занурюється в прохолодну зеленкувату воду і відчуває повільне розчинення в порожнечі…

« А наш гермафродіндер, як мумія спокіндер…»

Вона лежала в темряві, а сором палючою висипкою обпікав усе її тіло. Вона ніколи не чула цього слова, доки Жирко Вол не сказав його в середу на уроці математики. Вона була дислектиком, тому не могла б знайти його в словнику. Але в цьому й не було потреби, бо він сам усе люб’язно розтлумачив.

« Неопізнаний чоловічо-жіночий об’єкт…»

Він гірший за Дейна Таллі, чиї глузування були завжди однакові. Зловісний язик Жирка Вола вигадував щоразу нові ущипливі знущання, і вона просто не могла їх не чути. Кожнісінька його насмішка і образа вгризалася в пам’ять Суквіндер і залишалася там набагато довше за будь-які корисні речі. Якби її проекзаменували стосовно всіх прізвиськ, якими він її наділяв, вона б отримала найвищу в житті оцінку. « Гора сісьок і пісьок. Гермафродіндер. Бородата гантель».

Волохата, жирна і дурна. Простувата й незграбна. Ледача – так казала про неї мама, яка теж не втомлювалася шпетити її щодня, виливаючи своє роздратування. Трохи вайлувата, за словами батька, котрий казав це добродушно, не виявляючи поза тим жодного до неї інтересу. Він міг собі дозволити не надто перейматися її низькими оцінками. У нього були Джасвант і Раджпал, найкращі учні в своїх класах.

– Бідна Веселушка, – казав недбало Вікрам, переглядаючи її табель успішності.

Але батькова байдужість була краща за материн гнів. Парміндер ніяк не могла змиритися з тим, що вона народила дитину без ніяких талантів. Варто було комусь із учителів зробити бодай найменший натяк на те, що Суквіндер мала б докладати до їхнього предмету трохи більше зусиль, як Парміндер з готовністю хапалася за цю нагоду.

– «Суквіндер дуже легко зневірюється в своїх можливостях, вона мусить бути впевненішою у собі». Ось! Бачиш! Твоя вчителька каже, що ти мусиш більше старатися.

Про комп’ютерну інформатику – єдиний предмет, де Суквіндер спромоглася сягти рівня другої групи (там не було Жирка, тож іноді вона наважувалася підняти руку, щоб відповісти на запитання), Парміндер відгукнулася зневажливо:

– Ну, якщо врахувати, скільки часу ти проводиш за комп’ютером, я взагалі дивуюся, що ти ще не в першій групі.

Суквіндер навіть у голову не приходило розповідати батькам про мавпоподібне рохкання чи про нескінченний потік пакостей від Стюарта Вола. Це було б рівнозначно визнанню, що й інші люди поза родиною сприймали її як неповноцінну недотепу. До того ж її мама приятелювала з матір’ю Стюарта Вола. Суквіндер іноді дивувалася, що Жирка анітрохи не спиняли близькі стосунки їхніх матерів, але потім зробила висновок, що він просто не сумнівався, що вона його не викаже. Він бачив її наскрізь. Знав, що вона малодушна, знав, якої низької думки вона про саму себе, і вмів це дуже в’їдливо висміювати на втіху Ендрю Прайса. Колись Ендрю їй подобався, але дуже швидко вона зрозуміла, що не здатна приваблювати нікого, бо вона кумедна й дивакувата.

Суквіндер почула голоси батька й Раджпала – вони піднімалися сходами нагору. Раджпал гучно розреготався під самими її дверима.

– Уже пізно, – гукнула до них зі своєї спальні мама. – Вікраме, він має вже спати.

Біля дверей кімнати Суквіндер почувся лагідний голос Вікрама.

– Ти вже заснула, Веселушко?

Це було її іронічне дитяче прізвисько. Джасвант стала Крикушкою, а Суквіндер, плакса й вередунка, що майже не всміхалася, стала Веселушкою.

– Ні, – озвалася Суквіндер. – Я щойно лягла.

– Ну, мабуть, тобі цікаво буде довідатись, що твій братик, ось тут…

Але що саме вичворив Раджпал, Суквіндер так і не почула, бо той почав голосно протестувати й реготати. Вікрам рушив від дверей, не перестаючи піддражнювати Раджпала.

Суквіндер зачекала, поки все в будинку стихне. Вона, як у рятівне коло, вчепилася в єдину можливу розраду й чекала, чекала, доки всі полягають…

(Чекала й пригадувала той недавній вечір, коли вони в сутінках верталися після тренувань до парковки біля каналу. Усі були такі втомлені після веслування. Усім боліли руки й м’язи живота, але то був приємний біль. Вона завжди чудово спала після тренувань. І тут Кристал, наблизившись до неї ззаду, обізвала її «дурна пакистанська сучка».

Це сталося несподівано – ні сіло, ні впало. Вони всі любили дражнитися з містером Фербразером. Кристал вважала, що це прикольно. Замість «дуже» постійно казала «блін» і, здається, не бачила ніякої різниці між цими словами. А ось тепер бовкнула «пакистанська», так само, як могла сказати «тупа» або «ледача». Суквіндер відчула, як у неї відвисла щелепа, а всередині все перевернулося, мовби туди налили окропу.

Щоти сказала?

Містер Фербразер розвернувся, щоб поглянути на Кристал. До цього ще ніхто не бачив його по-справжньому сердитим.

– А шо такого, – напіврозгублено, напівдемонстративно озвалася Кристал. – Я пожартувала. Вона знає, шо це жарт. Скажи? – зажадала вона в Суквіндер, і та боязко пробурмотіла, що так, вона знає – це жарт.

– Щоб я більше ніколи не чув цього слова.

Усі знали, як добре він ставився до Кристал. Знали, що він кілька разів платив за неї зі своєї кишені, щоб вона могла поїхати з ними на змагання до інших міст. Ніхто так голосно не реготав з жартів Кристал, як містер Фербразер. Ці жарти бували дуже смішними.

Вони пішли далі, але всім було ніяково. Суквіндер боялася дивитись на Кристал. Почувалася винною, як завжди.

Коли вони вже підходили до мінівена, Кристал сказала так тихенько, що навіть містер Фербразер не міг почути:

– Це був жарт.

Суквіндер квапливо відповіла:

– Я знаю.

– Ну, от. В’бач.

Вона зробила це слово односкладовим, але Суквіндер було й цього досить. Це її очистило. Повернуло гідність. Зворотною дорогою до Пеґфорда вона вперше в житті сама запропонувала заспівати пісню-гімн їхньої команди і попросила Кристал почати з партії репера Джей-Зі.)

Поволі, неймовірно поволі, її родина нарешті повкладалася спати. Джасвант дуже довго була у ванній кімнаті, грюкаючи й брязкаючи там невідомо чим. Суквіндер зачекала, поки «Крикушка» вийде з ванни, поки батьки перестануть розмовляти у спальні, поки все в будинку затихне.

І ось, нарешті, вона була в безпеці. Сіла на ліжку й витягла з вуха старого свого іграшкового зайчика бритву. Вона поцупила її з шафки Вікрама у ванній кімнаті. Встала з ліжка, взяла з полички ліхтарик і жменьку паперових серветок і пішла в найдальший кінець кімнати, де в кутку було невеличке округле заглиблення, еркер. Вона знала, що світло ліхтарика тут обмежене стінами і не просочиться крізь дверні щілини. Суквіндер сіла, притулившись спиною до стіни, відгорнула рукав нічної сорочки й освітила ліхтариком темний хрестоподібний слід, залишений минулого разу. Рана майже зажила, але шрами від неї ще яріли на руці. Легенько здригнувшись від страху, що тепер зосередився тільки на одному (і це вже було блаженним полегшенням), вона приклала лезо до передпліччя і чикнула по шкірі в напрямку до ліктя.

Її обпік гострий полум’яний біль, струменем бризнула кров. Вона затулила рану серветкою і пересвідчилась, що кров не капає ні на сорочку, ні на килим. За пару хвилин зробила ще один надріз, горизонтальний, поперек першого, роблячи паузи, щоб зупинити серветками кров. Бритва допомогла зняти біль з її розпачливих думок і скерувала його в тваринне палання нервів і шкіри: кожен наступний надріз був сходинкою до вивільнення і легкості.

Нарешті Суквіндер витерла лезо й оглянула те, що накоїла: перехрещені криваві рани, пекучий біль, від якого по лиці котилися сльози. Можливо, вона засне, якщо дозволить біль, але треба зачекати хвилин десять-двадцять, доки загусне кров на свіжих ранах. Вона сіла, підібгавши коліна, заплющила зволожені очі і притулилася до стіни під вікном.

Її ненависть до самої себе витекла з неї, принаймні частково, разом із кров’ю. Вона почала думати про Ґаю Баден, нову дівчину, яка відчула до неї несподівану прихильність. Ґая могла б заприятелювати з ким завгодно, зважаючи на її вроду й лондонську вимову, проте під час обідніх перерв чи в автобусі вона постійно шукала товариства Суквіндер. Сама Суквіндер не могла цього збагнути. Їй навіть хотілося спитати, що це за гру вона затіяла. Щодня вона очікувала, коли ж ця нова дівчина зрозуміє, що вона, Суквіндер, волохата й мавпоподібна, повільна й тупа, що її треба зневажати, висміювати і ображати. Ґая, звісно, невдовзі збагне свою помилку, тож їй, Суквіндер, знову, як завжди, залишиться тільки змиритися з поблажливо-жалісливим ставленням до неї її давніх подруг, близнят Фербразерів.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю