Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)

Субота

І

О  дев’ятій ранку в Соборному провулку вже не було жодного вільного місця для паркування. Вбрані в чорне люди збиралися на тротуарі поодинці, парами і групками, скупчуючись довкола церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, неначе притягнуті магнітом металеві ошурки. Доріжка, що вела до церковних дверей, поступово залюднювалася, і врешті там уже й яблуку ніде було впасти. Ті, хто не вмістився на доріжці, розтеклися поміж могил, намагаючись не наступати на мертвих, але й не відходити задалеко від входу до церкви. Було зрозуміло, що лавок у церкві аж ніяк не вистачить для всіх, хто прийшов попрощатися з Баррі Фербразером.

Його співробітники з банку, що скупчилися довкола екстравагантної гробниці Світлавів, насилу терпіли безглузду балаканину й ідіотські жарти якогось високого цабе з центрального офісу і не могли дочекатися, щоб він нарешті забрався. Лорен, Холлі і Дженіфер з команди веслувальниць залишили своїх батьків і тулилися одна до одної в затінку порослого мохом тиса. Строката купка членів місцевої ради вела поважну бесіду посеред доріжки: лисуваті потилиці й окуляри з товстими лінзами, чорні капелюхи й культивовані перли. Неголосно віталися між собою члени гольф– і сквош-клубів. Старі університетські друзі впізнавали одне одного і групувалися разом. А поміж ними всіма тулилися, мабуть, чи не всі мешканці Пеґфорда у своєму найкращому вбранні приглушених кольорів. У повітрі бринів відгомін неголосних розмов. В очікуванні мерехтіли обличчя.

Найкраще, з сірої вовни, пальто Тесси Вол мало такий вузький крій, що вона не в змозі була підняти руки вище грудей. Стоячи з сином збоку від церковної доріжки, вона обмінювалася зі знайомими сумовитими посмішками й помахами рук, одночасно сперечаючись із Жирком, але крізь стиснуті вуста, щоб ніхто не побачив.

– Заради Бога, Стю. Він був найкращий приятель твого батька. Хоча б зараз поводься належним чином.

– Ніхто не казав, що це так, бляха, затягнеться. Ти ж обіцяла, що все скінчиться о пів на дванадцяту.

– Не лайся тут. Я казала, що ми вийдемо з церкви десь о пів на дванадцяту…

– …то я й думав, що це все. І домовився з Арфом про зустріч.

– Але ти мусиш прийти на похорон, твій батько нестиме труну! Подзвони Арфу й домовся на завтра.

– Завтра він зайнятий. І я не маю при собі мобілки. Каббі казав, щоб я не брав її до церкви.

– Не називай батька Каббі! Можеш подзвонити Арфові з моєї, – порадила Тесса, нишпорячи в кишені.

– Я не пам’ятаю його номера, – незворушно збрехав Жирко.

Минулого вечора вони з Коліном вечеряли без Жирка, бо той поїхав на велосипеді до Ендрю, з яким працював разом над якимось завданням з англійської. Принаймні так він пояснив це матері, і Тесса вдала, що вірить йому. Вона й сама була рада позбутися Жирка, щоб той не псував настрій Коліну.

Добре, що він хоч погодився вдягти новий костюм, куплений Тессою в Ярвілі. Уже в третій крамниці вона втратила терпець, бо у всьому, що вона йому пропонувала, він виглядав як опудало, незграбно й неоковирно, аж вона з лютості подумала, що Жирко робить це зумисне, бо якби він тільки захотів, то будь-який костюм міг би чудово йому пасувати.

– Тсс! – застерегла його Тесса. Жирко нічого не казав, але до них наближався Колін, за ним ішли Джаванди. Він був такий знервований, що переплутав, здається, свою роль того, що несе труну, з тим, хто зустрічає гостей, тиняючись біля воріт і вітаючи новоприбулих. Парміндер у своєму сарі мала похмурий і безрадісний вигляд. Діти пленталися за нею, а Вікрам у темному костюмі був схожий на кінозірку.

Неподалік від церковних дверей стояла зі своїм чоловіком Саманта Моллісон. Ніхто не міг би її потіснити з вимощеної доріжки, хоч би скільки там стареньких пань мерзли по кісточки в траві, адже її шкіряні туфлі на високих підборах могли б застрягти в розм’яклій землі і забруднитися.

Майлз і Саманта приязно відповідали на вітання знайомих, але між собою не розмовляли. Минулого вечора між ними спалахнула сварка. Дехто розпитував їх про Лексі й Ліббі, які зазвичай приїжджали на вихідні додому, але цього разу дівчатка лишилися ночувати в друзів. Саманта знала, що Майлзові їх бракувало, бо він любив грати на публіці роль батька сімейства. Можливо, подумала вона, відчувши приємний напад люті, він попросив би її з дівчатами попозувати з ним на фото для своїх виборчих листівок. І тоді вона з величезною насолодою сказала б йому все, що думає про таку затію.

Вона бачила, що його здивувала така величезна кількість людей. Він, безсумнівно, шкодував, що не гратиме зіркової ролі під час церемонії, що мала ось-ось розпочатися. Це була б ідеальна нагода для початку прихованої кампанії за місце Баррі в раді перед такою аудиторією потенційних виборців. Саманта закарбувала в пам’яті цю думку, щоб при слушній нагоді в’їдливо натякнути йому про цей змарнований шанс.

– Ґевіне! – покликав Майлз, зауваживши знайому біляву голову з вузьким черепом.

– О, привіт, Майлзе. Вітаю, Сáмо.

Ґевінова нова чорна краватка вирізнялася на тлі білої сорочки. Під очима в нього виднілися фіолетові мішки. Саманта стала навшпиньки, щоб він не проминув поцілувати її в щічку і вдихнути аромат її парфумів.

– Багато людей, – сказав, роззираючись, Ґевін.

– Ґевін нестиме труну, – повідомив дружині Майлз таким тоном, ніби розповідав про якусь малу й безперспективну дитину, яку нагородили талоном на книжку. Правду кажучи, Майлз був трохи здивований, коли Ґевін розповів про виказану йому честь. Майлз, якщо чесно, припускав, що вони з Самантою будуть серед привілейованих гостей, оточених певною аурою втаємниченості й поважності, адже вони були біля смертного ложа. Було б гарним жестом, якби Мері чи хтось до неї наближений попросили його, Майлза, зачитати уривок з Біблії або виголосити коротке слово, визнаючи таким чином важливість тієї ролі, яку він відіграв у останні хвилини життя покійного.

Саманта ж навмисне не виявила ані найменшого здивування, що Ґевіна вирізнили серед інших.

– Ти був дуже близький з Баррі, правда, Ґеве?

Ґевін кивнув головою. Його кидало в жар і трохи піднуджувало. Цієї ночі він дуже погано спав і прокинувся ще вдосвіта від кошмарних снів, у яких спочатку з його рук вислизала труна й тіло Баррі вивалювалося в церкві на підлогу, а потім він ніби взагалі проспав похорон і прибігав до церкви, коли на цвинтарі нікого вже не було, окрім жахливо розгніваної й зблідлої Мері, яка верещала, що він усе зруйнував.

– Я не зовсім певний, де маю бути, – сказав він, озираючись. – Ніколи ще цього не робив.

– Нічого страшного, старий, – заспокоїв його Майлз. – Від тебе вимагається, по суті, тільки одне: нічого не випустити з рук, хі-хі-хі.

Дівчаче хихотіння Майлза якось дивно контрастувало з його зазвичай низьким голосом. Ні Ґевін, ні Саманта не всміхнулись у відповідь.

Колін Вол вирізнявся своїм зростом. Великий і незграбний, з високим гулястим чолом, він завжди нагадував Саманті якогось Франкенштейнового монстра.

– Ґевіне, – покликав він, – ось ти де. Думаю, нам, мабуть, варто стати там на бруківці, вони будуть тут за пару хвилин.

– Добре, – погодився Ґевін, зрадівши, що хтось ним керує.

– Коліне, – привітався Майлз, схиливши голову.

– Ага, привіт, – метушливо озвався Колін і зразу відвернувся, почавши проштовхуватися крізь юрбу.

Тоді знову всі зарухалися, й Саманта почула гучний голос Говарда: – Вибачте… я перепрошую… мушу долучитися до родини… – Натовп розступився перед його черевом, а за ним з’явився і сам Говард у вельветовому плащі. За ним дріботіли Шерлі й Морін, спокійна й умиротворена Шерлі в темно-синьому одязі, й кістлява, мов хижа птаха, Морін у капелюшку з чорною вуаллю.

– Привіт, привіт, – сказав Говард, смачно чмокаючи Саманту в обидві щоки. – І як ти, Сáмо?

Її відповідь заглушило скуте човгання численних ніг, бо всі почали відступати назад з доріжки. Відбулася прихована боротьба за свої позиції, ніхто не хотів поступатися завойованими місцями біля входу до церкви. Коли юрба таким чином розкололася навпіл, у місцях розколу, неначе зернятка, почали виринати знайомі постаті. Саманта зауважила Джавандів з їхніми лицями кольору кави серед молочно-білих фізій. Неймовірно вродливий Вікрам у темному костюмі. Парміндер, одягнена в сарі (навіщо вона це зробила? Невже вона не розуміла, що грає на руку таким, як Говард і Шерлі?), а біля неї низенька й огрядна Тесса Вол у сірому пальті, ґудзики якого мало не тріскали під натиском її тіла.

Мері Фербразер із дітьми поволі йшла доріжкою до церкви. Була вона страшенно бліда й набагато щупліша, ніж раніше. Невже вона за ці шість днів настільки схудла? Вона тримала за руку когось із близнят, другою рукою обіймаючи за плечі молодшого сина, а старший, Ферґус, ішов позаду. Мері йшла, дивлячись прямо перед собою, міцно стискаючи вуста. Інші члени родини ступали слідом за Мері й дітьми. Процесія перетнула поріг, і її заковтнув тьмяний інтер’єр церкви.

Усі відразу рушили до дверей, після чого виникло відверте стовпотворіння. Моллісони виявилися затиснутими поміж Джавандами.

– Після вас, пане Джавандо, після вас… – загудів Говард, пропускаючи хірурга наперед. Але все ж скористався своєю масою, щоб нікому не дозволити випередити його, й рушив одразу за Вікрамом, залишивши обидві родини позаду.

Блакитний килим встеляв увесь центральний прохід церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. На склепінчастій стелі мерехтіли золотисті зірки. Від латунних меморіальних дощечок відбивалося сяйво висячих світильників. Вітражі на вікнах були витримані у палітрі вишуканих відтінків. Десь посередині нефа, з правого боку, там, де читається послання, з найбільшого вікна на парафіян дивився сам архангел Михаїл у срібних обладунках. Над його плечима здіймалися небесно-блакитні крила, в одній руці він тримав напоготові меча, а в другій – золотисті терези. Нога в сандалях притисла спину сатани з кажанячими крильцями, змальованого темно-сірими фарбами, що вигинався, намагаючись випростатись. Образ святого був сповнений спокою.

Говард зупинився неподалік від архангела Михаїла і вказав своїй родині на ряд лавок зліва. Вікрам повернув у протилежний, правий бік. Поки інші Моллісони й Морін проходили повз нього, займаючи свої місця, Говард усе ще стояв на блакитному килимі, а коли попри нього йшла Парміндер, звернувся до неї:

– Яке жахіття. Баррі. Просто шок.

– Угу, – буркнула вона, подумки проклинаючи його.

– Мені завжди здавалося, що в цьому вбранні дуже зручно, правда? – додав він, показуючи на її сарі.

Вона нічого не відповіла й зайняла місце біля Джасвант. Говард теж умостився на лаві, перегородивши собою увесь прохід на цей ряд.

Шерлі шанобливо втупилася очима у власні коліна й сплела молитовно пальці, хоч насправді її думки були зайняті коротким діалогом Говарда й Парміндер щодо сарі. Шерлі належала до тих пеґфордців, які ніяк не могли змиритися, що в Олд-Вікеридж, побудованому багато років тому для парафіального вікарія з густими бакенбардами і обслугою в накрохмалених фартушках, тепер мешкала родина індусів (Шерлі ніколи не могла зрозуміти, якої релігії дотримуються Джаванди). Вона вважала, що якби, скажімо, вони з Говардом зайшли до храму чи мечеті, чи де там ще моляться Джаванди, то від них обов’язково вимагалося б накрити голови, зняти черевики і таке інше, інакше здійнявся б галас. А от Парміндер могла собі безперешкодно парадуватися в церкві в своєму сарі. А вона ж мала нормальне вбрання, в якому щодня ходила на роботу. Дратували саме ці подвійні стандарти. Вона навіть не замислювалася, що таким чином демонструє свою неповагу до їхньоїрелігії, а отже, й до самого Баррі Фербразера, до якого вона нібито ставилася з такою любов’ю.

Шерлі розплела пальці, підвела голову і звернула свою увагу на одяг парафіян, а також на розміри й кількість квітів і вінків, принесених для Баррі. Частина з них була складена біля огорожі для причастя. Шерлі зауважила дарунок від ради, для якого вони з Говардом організували збір коштів. Це був величезний вінок з білих та синіх квітів, що символізували кольори пеґфордського герба. Над усіма цими вінками й квітами височіло весло, зроблене в натуральну величину із бронзових хризантем, принесене дівочою веслувальною командою.

Суквіндер повернулася на лавці, розшукуючи Лорен, – її мати-квітникарка виготовила це весло. Вона хотіла показати жестами, як воно їй сподобалось, але людей було так багато, що Лорен вона не побачила. До скорботи додалася гордість, що вони це зробили, а надто коли Суквіндер зауважила, як люди, сідаючи на лави, показували одне одному на весло. П’ять із восьми членів команди заплатили за нього гроші. Лорен розповідала, як вона розшукала під час обідньої перерви Кристал, наразившись на глузування Кристалиних подружок, які курили, сидячи на низенькій стінці біля газетного кіоска. Лорен запитала, чи Кристал скидається разом з ними. «Ага, скидаюся», – пообіцяла Кристал, але так нічого й не дала, тому на картці не було її імені. Та й самої Кристал, як здалося Суквіндер, теж не було на похороні.

Все єство Суквіндер було мовби залите оловом, але біль у лівій руці, що тільки посилювався, коли вона нею рухала, слугував додатковим подразником, а Жирко Вол, що сердито хмурився в своєму чорному костюмі, був принаймні далеко від неї. Він не перетнувся з нею поглядом, коли їхні родини зустрілися віч-на-віч на церковному подвір’ї. Його стримувала присутність батьків, як іноді стримувала й присутність Ендрю Прайса.

Учора пізно ввечері її анонімний кібер-мучитель прислав їй чорно-білу, з вікторіанських часів, фотографію оголеної дитини, порослої темним м’яким пушком. Суквіндер побачила й видалила її зранку, збираючись на похорон.

Коли вона востаннє була щаслива? Вона пам’ятала, що в іншому житті, задовго перед тим, як на неї почали рохкати, вона роками відчувала втіху, сидячи в цій церкві і натхненно виспівуючи псалми під час Різдва, Великодня або свята врожаю. Їй завжди подобався архангел Михаїл з його вродливим, жіночним, як на картинах прерафаелітів, обличчям і кучерявим золотавим волоссям… але сьогодні зранку вона вперше побачила його іншими очима: він незворушно топтав знемагаючого смаглявого диявола, і в цій незворушності було щось лиховісне й пихате.

Усі лави були переповнені. Приглушені звуки, клацання підошов і тихе шелестіння одягу відлунювали в запорошеному повітрі, поки запізнілі прибульці втискалися до церкви, займаючи стоячі місця зліва під стіною. Дехто йшов навшпиньки уздовж проходу між рядами, сподіваючись знайти якесь випадкове вільне місце. Говард сидів незворушно, аж поки Шерлі поплескала його по плечу й прошепотіла:

– Обрі й Джулія!

Говард незграбно обернувся й помахав аркушем відспівування, щоб привернути увагу Фаулів. Ті одразу квапливо закрокували голубим килимом: Обрі, в темному костюмі, високий, худий і лисіючий, і Джулія, рудувате волосся якої було зібране на потилиці в шиньйон. Вони вдячно посміхнулися, а Говард посунувся на лавці, відсовуючи інших, щоб звільнити для Фаулів якомога більше місця.

Саманту так щільно затисли між Майлзом і Морін, що з одного боку в неї впивався кістлявий суглоб, а з другого – зв’язка ключів у кишені Майлза. Вона розлючено спробувала забезпечити собі бодай сантиметр вільного простору, але ні Морін, ні Майлз не мали можливості поворухнутись, тож вона мстиво зосередила думки на Вікрамі, котрий анітрохи не втратив своєї привабливості за той місяць з хвостиком, відколи вона востаннє його бачила. Його врода була така явна й настільки впадала в очі, що хотілося просто дурнувато загигикати. Довгоногий і широкоплечий, без натяку на черевце в тому місці, де сорочка була заправлена в штани, темноокий, з густими чорними віями, він виглядав як бог, порівняно з іншими чоловіками Пеґфорда, одутлими, мертвотно-блідими й пузатими. Коли Майлз нахилився, щоб пошепки обмінятися люб’язностями з Джулією Фаулі, його ключі трохи не пропороли Саманті стегно, й вона уявила, як Вікрам розриває її темно-синю сукню, і в цій уявній сцені на ній не було комбінації, яка приховувала глибокий каньон її бюсту…

Заскрипіли органні регістри й запала цілковита тиша, порушувана хіба ледь чутним шарудінням. Усі повернули голови: у проході з’явилася труна.

Здалося аж трохи комічним, наскільки не пасували одне одному ті, що несли труну. Обидва брати Баррі мали десь по метру сімдесят, а Колін Вол, який ішов ззаду, мав метр дев’яносто, тож, відповідно, задня частина труни була задерта догори. Сама труна було зроблена не з полірованого червоного дерева, а з плетеної лози.

« Та це ж якийсь кошик для пікніка!» – обурено подумав Говард.

На багатьох обличчях з’явився здивований вираз, коли повз них проносили верболозну труну, але декому про це було відомо вже заздалегідь.

Мері розповіла Тессі (а та переказала Парміндер), чому саме такий матеріал обрав старший син Баррі – Ферґус. Він зупинив свій вибір на вербі, бо це було витривале й швидкоросле дерево, а отже, вироби з нього були екологічно чисті. Ферґус був пристрасним ентузіастом усього зеленого й екологічно здорового.

Ця верболозна труна подобалася Парміндер набагато більше за всі ті важкі дерев’яні скрині, в які більшість англійців клали своїх небіжчиків. Її бабуся завжди відчувала забобонний жах від того, що чиясь душа опиняється в масивній і непроникній пастці, засуджуючи те, як бритійські гробарі намертво забивають цвяхами віко. Чоловіки, що несли труну, поставили її на вкритий парчею постамент і відступили: сини Баррі, брати і шваґро посідали на передні лави, а Колін підстрибом рушив назад до своєї родини.

Кілька непевних секунд Ґевін вагався. Парміндер бачила, що він не знав, куди йому йти, щоб не вертатися проходом між рядами під поглядами трьох сотень людей. Але Мері, мабуть, подала йому знак, бо він, страшенно почервонівши, хутко сів на передню лаву поруч із матір’ю Баррі. Парміндер тільки раз розмовляла з Ґевіном, коли брала в нього аналізи й лікувала від хламідії. Відтоді їхні погляди більше ніколи не перетиналися.

« Я є воскресіння і життя, сказав Господь; хто вірить у Мене, – хоч і помре, буде жити. І кожний, хто живе й вірить у Мене, – не помре повік…»

Здавалося, що вікарій не надто вдумувався в сенс тих слів, що виходили з його рота, звертаючи більше уваги на наспівність і ритміку своєї мелодекламації. Для Парміндер такий стиль був знайомий. Вона роками відвідувала разом з іншими батьками школи Святого Томаса Різдвяні богослужіння з колядками. Проте за всі ці роки вона так і не звикла ні до білолицого святого воїна, що дивився згори на неї, ні до темного дерева, твердих лавок і чужого для неї вівтаря з прикрашеним коштовностями золотим хрестом, ні до похоронних співів, що здавалися їй тривожними й непривітними.

Тому вона перестала слухати речитатив вікарія і знову згадала свого батька. З вікна кухні побачила, як він лежить долілиць, а її радіо й далі ревіло з дашка кролячої клітки. Він лежав там уже дві години, поки вона з матір’ю і сестрами вивчали асортимент у «Топшопі». Ще й досі відчувала на доторк його плече, коли вона трясла батька крізь нагріту сонцем сорочку: « Татку-у-у. Татку-у-у-у…».

Вони розвіяли Даршанів прах над невеличкою журливою річечкою Рей у Бірмінгемі. Парміндер і досі пам’ятала її тьмяну багнисту поверхню серед похмурого червневого дня і струмок біло-сірих порошинок, що відпливали від неї.

Оргáн глухо клацнув, пробуджуючись до життя, і вона підвелася разом з усіма. Побачила потилиці золотаво-рудих голівок Нів і Шіван. Вони мали стільки ж рочків, як і вона, коли від них відійшов Даршан. Парміндер відчула приплив ніжності, жахливий біль і бентежне бажання пригорнути їх, сказати, що вона знає, знає і розуміє…

« Настане ранок, як перший ранок…»

Ґевін почув недалечко від себе тоненький дискант: голос молодшого сина Баррі ще не ламався. Він знав, що цей псалом обрав сам Деклан. Це була ще одна моторошна деталь богослужіння, якою поділилася з ним Мері.

Похорон виявився для нього ще важчим випробуванням, ніж він очікував. Йому волілося, що краще б труна була дерев’яна. Він просто нутром відчував у цій легенькій домовині з лози присутність мертвого тіла Баррі, його фізичну масу. Усі ці самовдоволені люди, яких він проминав, ідучи проходом, невже вони не розуміли, щó саме він несе на плечах?

А ще той жахливий момент, коли він усвідомив, що ніхто не подбав про його місце, і що йому доведеться знову вертатися назад, і всі втупляться в нього, і він буде змушений ховатися аж десь там ззаду між стоячими парафіянами… а натомість його примусили сидіти в першому ряду, у всіх на очах. Так, ніби він опинився на першому сидінні в американських гірках, першим приймаючи на себе усі ті жахливі випробування на кожному повороті і стрімкому падінні вниз.

Сидячи серед моря жовтих фрезій і лілейників, на відстані витягнутої руки від соняшника Шіван, схожого на покришку від супниці, Ґевін, хоч як це й дивно, пошкодував, що не взяв з собою Кей. Сам не міг у це повірити, але так воно було. Його б заспокоїла присутність когось із своїх, хто принаймні міг би притримати йому місце. Він не подумав, яким сумним зайдою здаватиметься тут, прийшовши наодинці.

Відзвучав псалом. Наперед вийшов старший брат Баррі, щоб сказати прощальне слово. Ґевін не знав, як той міг спромогтися на це, коли прямо перед ним, під соняшником (вирощеним протягом місяців із зернятка), лежало тіло Баррі. Не розумів також, як Мері могла сидіти так спокійно, похиливши голову й розглядаючи власні руки, що лежали в неї на колінах. Ґевін активно намагався створити власні внутрішні бар’єри, які допомогли б йому не так боляче сприйняти надгробну промову.

« Він зараз розкаже про те, як Баррі зустрівся з Мері, коли закінчить розповідь про юні літа… щасливе дитинство, веселі витівки, ага, ага… Давай-но, скоріше…»

Потім вони знову покладуть Баррі в катафалк і відвезуть аж у Ярвіл, щоб поховати на місцевому цвинтарі, бо на малюсінькому кладовищі церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих забракло місця вже двадцять років тому. Ґевін уявив, як вони опускатимуть у могилу верболозну труну на очах у цієї юрби. Вносити й виносити її з церкви було просто дрібничкою порівняно з цим…

Одна з близнят заплакала. Куточком ока Ґевін побачив, як Мері взяла доньку за руку.

Закінчуйте ви вже з цим, чорт забирай. Будь ласка.

– Гадаю, буде справедливо сказати, що Баррі завжди знав, чого він прагне, – хрипким голосом промовив брат Баррі. Присутні делікатно усміхнулися, коли він розповів про дитячі витівки Баррі. Відчувалося напруження, з яким він говорив. – Йому було двадцять чотири, коли ми поїхали на вихідні до Ліверпуля на мою холостяцьку вечірку. Першого ж вечора ми залишили кемпінг і подалися до пабу, а там за стійкою бару була донька власника, студентка, чарівна блондинка, яка обслуговувала клієнтів суботнього вечора.

Баррі тоді цілий вечір провів біля стійки, базікаючи з нею, в результаті чого вона мала велику халепу з батьком. Але Баррі вдавав, що не знайомий з тими дебоширами, що галасували в кутку.

Делікатний смішок. Мері низько схилила голову, обидвома руками притуляючи до себе дітей.

– Тієї ночі, коли ми повернулися в шатро, він сказав, що хоче одружитися з нею. Я ще й подумав, « Зачекай, зачекай, це ж я мусив нині напитися». – Знову ледь чутне хихикання. – На другий вечір Баз примусив нас знову йти у той самий паб. Коли ми вернулися додому, він одразу ж купив поштову листівку й відіслав її до неї, повідомляючи, що приїде ще раз у наступні вихідні. Вони одружилися рівно через рік після того, як зустрілися, і я гадаю, що всі, хто його знали, погодяться, що Баррі мав дуже добрий смак. У них народилося четверо прекрасних дітей – Ферґус, Нів, Шіван і Деклан…

Ґевін обережно набирав у груди повітря й знову випускав його, намагаючись не слухати; думав про те, що міг би в подібній ситуації вигадати про нього його брат. Йому не пощастило так, як Баррі, його романтичні пригоди не могли слугувати сюжетом для гарної історії. Йому ніколи не траплялося зайти в паб і знайти собі там чарівну дружину, усміхнену блондинку, готову подати йому кухоль пива. Ні, в ньогобула Лайза, яка ніколи не була надто високої думки про нього. Сім років безнастанної ворожнечі, кульмінацією якої став банальний трипер, а тоді, майже одразу, в його житті з’явилася Кей, яка прилипла до нього, наче агресивний і загрозливий молюск…

Та все одно треба буде їй зателефонувати, щоб тільки не повертатися після таких випробовувань у порожній дім. Він чесно їй розповість, яким жахливим і стресовим був цей похорон і як він жалкував, що її не було поруч. Це, безсумнівно, допоможе їй забути образу після їхньої сварки. Він не хотів лишатися сьогодні на самоті.

Двома рядами позаду ледь чутно ридав Колін Вол, затуливши обличчя великою вологою носовою хустинкою.

Тесса поклала руку йому на стегно й легенько його стискала. Вона думала про Баррі, про те, як сподівалася, що він допоможе їй з Коліном, про розраду, яку давали їм спільні жарти і сміх, про безмежну щедрість духу Баррі. Вона бачила його як живого, низенького й червонощокого, як він танцює джайв з Парміндер на останній їхній вечірці, передражнює обурення Говарда Моллісона стосовно Полів і дуже тактовно, як тільки він міг це робити, радить Коліну сприймати поведінку Жирка як підлітковий бунт, а не соціопатичні відхилення.

Тесса боялася того, як відіб’ється смерть Баррі Фербразера на її чоловікові, боялася, чи вдасться їм якось упоратись із цією жахливою раптовою втратою, боялася, що Колін не зуміє виконати посмертну обітницю, яку він дав небіжчикові, і що він не усвідомлює, з якою антипатією ставиться до нього Мері, хоча він так прагнув з нею поговорити. І всі ці Тессині страхи й печалі свердлив маленький і настирний хробачок її постійної турботи: Жирко і те, як запобігти неминучому вибуху, як змусити його прийти разом з ними на похорон або як приховати від Коліна те, що він не прийшов (що, зрештою, було б простіше).

– Сьогоднішню прощальну церемонію ми завершимо піснею, яку вибрали донечки Баррі – Нів і Шіван – піснею, що мала велике значення для них і їхнього батька, – оголосив вікарій. Тон, яким він це сказав, дозволив йому відмежуватися від того, що мало статися.

З прихованих гучномовців так голосно гримнули барабани, що всі присутні аж підскочили. Гучний голос американського репера проказав: « А-га, а-га», а тоді Джей-Зі продовжив

 
Good girl gone bad —
Take three —
Action.
No clouds in my storms…
Let it rain, I hydroplane into fame
Comin’ down with the Dow Jones…
 

Дехто подумав, що сталася якась помилка. Говард і Шерлі обмінялися обуреними поглядами, але ніхто не вимкнув музику і ніхто не побіг уздовж проходу з вибаченнями. Тут залунав потужний і сексуальний жіночий голос:

 
You had my heart
And we’ll never be worlds apart
Maybe in magazines
But you’ll still be my star…
 

Чоловіки понесли верболозну труну назад до виходу, і Мері з дітьми рушила вслід за нею.

 
…Now that it’s raining more than ever
Know that we’ll still have each other
You can stand under my umbuh-rella
You can stand under my umbuh-rella [2]2
  Ти моє серце полонив
  І ми вже ніколи не розлучимось
  Хіба що на фото в журналі
  Але ти залишишся моєю зіркою…
  …Тепер, коли періщить небачений дощ
  Знай: ми належимо одне одному
  Стань під мою пара-парасольку
  Стань під мою пара-парасольку.


[Закрыть]
 

Парафіяни почали поволі виходити з церкви, намагаючись не йти в ритмі пісні.