Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 36 страниц)

V

Вибух обурення в Пеґфорді поступово вгамувався, і на зміну йому прийшло врівноваженіше, але не менш потужне почуття невдоволення. Поля оскверняли й розбещували осередок умиротворення й краси, тож місцеве населення, затамувавши гнів, рішуче налаштувалось відмежуватися від цього житлового масиву. Проте минав час, тривали диспути, відбувалися реформи місцевого врядування, а все залишалося без змін: Поля й далі вважалися частиною Пеґфорда. Новоприбулі до містечка дуже швидко усвідомлювали, що найкращим шляхом для здобуття прихильності пеґфордської еліти, від якої все залежало, було звинувачення масиву в усіх смертних гріхах.

Але тепер нарешті, коли вже минуло шістдесят років, відколи старий Обрі Фаулі передав Ярвілу цю фатальну земельну ділянку, після десятиліть наполегливої праці, вироблення стратегій і підписання петицій, звіряння інформації й виголошення палких промов у підкомітетах – пеґфордські борці з Полями відчули, що перемога зовсім близько.

Економічний спад змушував місцеву владу вдаватися до скорочень, обмежень і реорганізацій. Деякі члени ярвілської окружної ради передбачали, що можуть отримати кращі шанси на наступних виборах, якщо приєднають до міста той жалюгідний житловий масив, що занепадатиме прискореними темпами під дією суворих фінансових обмежень, нав’язаних національним урядом, і збільшать таким чином число виборців за рахунок його невдоволених мешканців.

Пеґфорд мав свого представника в Ярвілі: члена окружної ради Обрі Фаулі. Це був не той чоловік, завдяки якому розпочалося будівництво Полів, а його син, Обрі-молодший, який успадкував маєток Світлавів, а працював у лондонському комерційному банку. Його участь у місцевих справах несла на собі печать спокути, так, ніби він намагався загоїти рану, легковажно завдану його батьком цьому маленькому містечку. Разом зі своєю дружиною Джулією він спонсорував сільськогосподарські виставки, роздаючи призи переможцям, брав участь у кількох місцевих комітетах і щороку організовував різдвяну забаву, запрошення на яку цінувалися дуже високо.

Говард надзвичайно пишався й тішився тим, що вони з Обрі були такими близькими спільниками у безперестанних намаганнях перепідпорядкувати Поля Ярвілу, адже Обрі крутився у вищих комерційних сферах, що викликало в Говарда захоплення й повагу. Щовечора після закриття крамнички Говард витягав шухляду своєї старомодної каси й перераховував монетки й брудні банкноти перед тим, як покласти їх у сейф. Натомість Обрі ніколи не торкався грошей під час своєї роботи в банку, але завдяки його трансакціям вони перетинали різні континенти в неймовірних кількостях. Він керував ними, множив їх, а за менш сприятливих обставин велично стежив, як вони зникають. У Говардових очах Обрі був наділений якоюсь містичною силою, і жодна світова фінансова криза не могла йому зашкодити.

Власник гастрономчика був нетерпимий до тих, хто звинувачував таких, як Обрі, в безладі, що в ньому опинилася країна. Ніхто не нарікав, коли все йшло добре, постійно повторював Говард, порівнюючи Обрі з шанованим генералом, пораненим під час непопулярної війни.

Тим часом Обрі як член окружної ради мав доступ до вельми цікавих статистичних даних і міг ділитися з Говардом інформацією про клопіткого пеґфордського сусіда. Вони удвох абсолютно точно знали, скільки окружних ресурсів убабахувалося – без жодної віддачі або видимого покращення – в занедбані вулички Полів. Знали, що на Полях ніхто не мав свого власного будинку (тоді як будинки з червоної цегли в дільниці Кентерміл майже всі тепер належали приватним власникам, набравши неймовірно ошатного вигляду з усіма своїми квітковими вазончиками на вікнах, верандами й охайними галявинами). Знали вони також, що дві третини мешканців Полів живуть за рахунок державної допомоги і що чимала їхня кількість проходила свого часу крізь двері наркоклініки «Белчепел».

VI

Говарда постійно переслідував уявний образ Полів, наче спогад про кошмарний сон: вікна, забиті дошками з матюками на них, підлітки з цигарками в зубах на загиджених автобусних стоянках, сателітні антени, звернені до небес, немов оголені маточки понурих металевих квітів. Він часто ставив риторичне запитання: чому вони не здатні навести спільно лад – що заважає мешканцям скласти докупи свої убогі ресурси і купити для себе бодай газонокосарку? Цього ніколи не траплялося: Поля завжди чекали, що хтось за них це зробить – місцева рада, міська, окружна, – хтось усе поприбирає, відремонтує, буде утримувати й давати їм ще, ще і ще.

Говарду тоді пригадувалася вуличка Надії з його дитинства, з крихітними городиками, де земельні ділянки були не більші за скатертину, але всі, як і в його мами, рясніли стеблами стручкової квасолі й картоплі. На думку Говарда, ніщо не перешкоджало полянам вирощувати свіжі овочі, ніщо не перешкоджало їм дисциплінувати своїх лиховісних виплодків у капюшонах, які розмальовували довколишні стіни, ніщо не перешкоджало їм зібратися в одну громаду й заходитися відчищати довкілля й самих себе від бруду й занедбаності, ніщо їм, зрештою, не перешкоджало знайти собі якусь роботу, ніщо. Отож Говард врешті дійшов до висновку, що поляни самі, з власної волі, обрали собі цей спосіб існування, а те, що їхній житловий масив мав на собі печать загрозливої деградації, було нічим іншим, як фізичною маніфестацією їхнього невігластва й лінощів.

Пеґфорд, навпаки, уявлявся Говарду містечком, яке випромінювало своєрідний ореол моральності, неначе колективна душа громади проявляла себе в його брукованих вуличках, пагорбах, мальовничих будиночках. Для Говарда місце його народження було не просто поєднанням старих будівель, швидкоплинної річечки, величавого силуету монастиря або висячими кошиками з квітами на Майдані. Для нього це містечко було своєрідним ідеалом, способом існування, мікроцивілізацією, що чинила рішучий опір загальнонаціональному занепаду.

– Я належу Пеґфорду, – любив казати він туристам, що прибували влітку, – я тут народився і став собою. – Цими дещо банальними словами він насправді робив собі прихований комплімент. Він народився в Пеґфорді і тут він помре, навіть не мріючи про те, щоб кудись звідси виїхати, і не прагнучи інших змін, аніж споглядання того, як чергуються пори року, трансформуючи довколишні ліси й річку, як розквітає Майдан навесні або іскриться різдвяними вогниками взимку.

Баррі Фербразер це знав; фактично він казав про це не криючись. Він реготав, сидячи навпроти Говарда за столом у парафіяльній залі, реготав, дивлячись йому в очі: «Знаєш, Говарде, для мене тий Пеґфорд – два чоботи пара». А Говард, анітрохи не збентежившись (бо завжди був готовий дати відсіч Баррі), відповідав: «Я це сприймаю, Баррі, як великий комплімент з твоїх уст, хоч ти й не мав такого наміру».

Він міг дозволити собі глузувати. Єдина мета, що залишалася в Говардовому житті, була так близько, що майже можна було відчути її на дотик: повернення Полів під юрисдикцію Ярвіла здавалося неминучим.

А тоді, за два дні перед тим, як Баррі Фербразер замертво звалився на паркінгу, Говард довідався з надійного джерела про те, що його опонент порушив усі можливі правила й домовленості, вирішивши надрукувати в місцевій газеті статтю про те, яким щастям було для Кристал Відон мати змогу навчатися в школі Св. Томаса.

Ідея про те, щоб виставити Кристал Відон напоказ перед читачами як успішний приклад інтеграції Полів і Пеґфорда, могла б (як казав Говард) видатися смішною, якби не була настільки серйозною. Не було сумніву, що Фербразер розтлумачив би дівчині, що їй казати, і вся правда про її лихослів’я, постійні прогули, сльози інших дітей, регулярні покарання – усе це загубилося б під шаром брехні.

Говард довіряв здоровому глузду своїх земляків, але побоювався журналістських перекручень і втручання невігласів-добродійників. Його заперечення були не лише принципові, а й мали особистісне підґрунтя: він не забув, як у нього на руках ридала внучка із закривавленими яснами і як він намагався заспокоїти її, обіцяючи, що зубна фея принесе їй потрійну нагороду.

Вівторок

І

Через два дні після смерті чоловіка Мері Фербразер прокинулася о п’ятій ранку. Вона спала в подружньому ліжку разом із дванадцятирічним Декланом, що приповз до неї в сльозах зразу після опівночі. Він уже міцно спав, тож Мері навшпиньки вийшла зі спальні й спустилася на кухню, де могла нарешті нестримно розридатися. З кожною годиною, що минала, її туга поглиблювалася, адже вона все більше віддалялася від живого образу чоловіка й дедалі чіткіше усвідомлювала ту самотню вічність, що очікує її попереду. Проте вона й далі на якісь короткі миті впадала ніби в прострацію, забуваючи, що він відійшов назавжди й ніколи вже не зможе її розрадити.

Коли до неї прийшли сестра зі шваґром, щоб зготувати сніданок, Мері взяла телефон Баррі й попрямувала до кабінету, де почала шукати номери декого з його численних знайомих. Не минуло й кількох хвилин, як мобілка в її руці завібрувала.

– Слухаю, – пробурмотіла вона.

– О, вітаю! Мені потрібен Баррі Фербразер. Це Елісон Дженкінс з газети «Ярвіл і околиця».

Безтурботний жіночий голос гримів у Меріному вусі немилосердно гучно, мов тріумфальні фанфари, вона навіть не могла збагнути змісту слів.

– Вибачте?

– Елісон Дженкінс з газети «Ярвіл і околиця». Чи могла б я поговорити з Баррі Фербразером? Це з приводу його статті про Поля.

– Так, – промовила Мері.

– Він не уточнив деякі деталі стосовно дівчини, про яку йдеться в статті. Ми маємо взяти в неї інтерв’ю. Кристал Відон?

Мері здавалося, ніби кожне слово було ляпасом. Вона заклякла в старому кріслі Баррі, не опираючись граду цих ударів, що сипалися на неї.

– Ви мене чуєте?

– Так, – відповіла надтріснутим голосом Мері. – Чую.

– Я знаю, що містер Фербразер дуже хотів бути присутнім під час інтерв’ю з Кристал, але нас підганяє час…

– Він не зможе бути присутнім, – прохрипіла Мері. – Він не зможе більше говорити про ті клятіПоля, і ні про що інше, ніколи!

– Що? – не зрозуміла дівчина з другого кінця лінії.

– Мій чоловік помер, ось що. Він мертвий, і нехай тепер Поляобходяться якось без нього, ясно?

Руки Мері так затремтіли, що телефон вислизнув їй крізь пальці, і поки вона намацувала його, щоб відключити дзвінок, журналістка могла чути її уривчасті ридання. Тут вона пригадала, що свій останній день на землі, який збігся з річницею їхнього шлюбу, Баррі майже повністю присвятив своїй одержимій манії стосовно тих Полів і Кристал Відон. Її охопила лють, і вона з такою силою пожбурила мобілку, що та перелетіла через усю кімнату і вдарилася в обрамлену фотографію їхніх чотирьох дітей, збивши її на підлогу. Мері так гучно заридала й залементувала, що сестра зі шваґром перелякано примчали до неї в кімнату.

Спочатку вони змогли з неї витиснути тільки таке: «Поля, прокляті, проклятущіПоля…»

– Ми з Баррі там виросли, – пробурмотів її шваґро, але на цьому й умовк, побоюючись, що Мері остаточно впаде в істерику.

II

Соціальна працівниця Кей Баден та її донька Ґая переїхали з Лондона лише чотири тижні тому і були цілком новоспеченими мешканцями Пеґфорда. Кей не була знайома із суперечливою історією Полів. Для неї це просто була дільниця, де мешкали багато її клієнтів. Про Баррі Фербразера вона знала тільки те, що його смерть призвела до жалюгідної сценки на кухні, коли її коханець Ґевін покинув її напризволяще разом з яєчнею, розбивши таким чином усі надії, які він пробудив у ній своїм зляганням.

У вівторок свій обідній час Кей провела на придорожній стоянці між Пеґфордом і Ярвілом, перекусивши прямо в автомобілі бутербродом і перечитавши великий стос документів. Одна з її колег звільнилася з роботи, не витримавши стресу, в результаті чого Кей одразу ж отримала в додаток до своїх ще й третину її файлів. Приблизно перед першою вона вирушила в напрямку Полів.

Кілька разів вона вже бувала в цій дільниці, але ще погано орієнтувалася в лабіринті вуличок. Нарешті вона розшукала Фолей Роуд і вже здаля вирізнила серед інших будинок, у якому, на її думку, й мали жити Відони. З матеріалів досьє було зрозуміло, з ким вона мала б зустрітися, і вже перший погляд на будівлю підтвердив її очікування.

Під стіною будинку височіла ціла гора мотлоху: паперові й пластикові торбинки з відходами впереміш зі старим одягом і загидженими підгузниками. Поросла чагарником галявина була всіяна всіляким непотребом, а більшу частину сміття було просто звалено на купу під одним із вікон. Посеред галявини лежала стара облізла шина. Її перетягли на це місце недавно, бо неподалік виднілося жовтувато-руде коло прим’ятої засохлої трави. Натиснувши кнопку Дзвінка, Кей помітила використаний презерватив, що виблискував у траві біля її ніг, неначе прозорий кокон якоїсь величезної личинки.

Вона знову відчула легеньку тривогу, що її так і не змогла Досі перебороти, хоча це не йшло в жодне порівняння з тим переляком, який охоплював її колись перед кожними незнайомими дверима. У перші дні своєї роботи, попри всю попередню підготовку, попри те, що її майже завжди хтось супроводжував, вона іноді просто ціпеніла від жаху. Розлючені пси, чоловіки з ножами в руках, діти з роз’ятреними ранами – чого вона тільки не бачила упродовж тих років, коли відвідувала чужі помешкання.

Ніхто не відповів на її дзвінок, але через напівпрочинене вікно ліворуч від себе вона могла чути вередування якоїсь малої дитини. Вона спробувала постукати в облуплені двері, з яких відвалився крихітний шматочок засохлої білої фарби, впавши їй на ногу. Це нагадало Кей про стан її помешкання. Було б гарно, якби Ґевін запропонував свою допомогу з косметичним ремонтом, але він про це навіть не згадував. Часом Кей починала перераховувати все, що він не казав або не робив, немов та скнара, що переглядає боргові розписки, і відчувала тоді гіркоту і злість, рішуче налаштовуючись добитися від нього відшкодування.

Вона знову постукала, намагаючись відволіктися від власних думок, і цього разу хтось озвався:

– Та йдувже, курва.

Двері прочинились, і в проході з’явилася жінка з дитячо-старечим виглядом, вбрана в брудну блідо-голубу футболку й чоловічі піжамні штани. Зростом була така ж, як і Кей, тільки якась зіщулена. Крізь тонку білу шкіру гостро випиналися вилиці й грудна клітка. Її пофарбоване волосся, кошлате й нестямно руде, здавалося перукою, нап’яленою просто на череп, зіниці очей були крихітні, а груди цілком пласкі.

– Привіт, Террі, – це ви? Мене звати Кей Баден, я із соціальної служби. Я заміщаю Метті Нокс.

Кістляві сіруваті руки жінки були всуціль усипані сріблястими віспинками, а на передпліччі ятрилася відкрита червона рана. Через численні шрами на правій руці й шиї шкіра там зробилася лискучою, наче пластик. Кей згадала одну знайому лондонську наркоманку, що випадково підпалила власний будинок, занадто пізно усвідомивши, що сталося.

– Ага, ясно, – сказала Террі після довжелезної паузи. Заговоривши, вона одразу ніби постаріла. Їй бракувало кількох зубів. Вона відвернулася від Кей і невпевнено почалапала вглиб темного коридора. Кей пішла слідом. Дім просмердівся тухлими харчами, потом і неприбраним сміттям. Террі повела Кей до маленької вітальні ліворуч.

Там не було жодних книг, картин чи фотографій, ніякого телевізора – нічого, крім пари старих потертих крісел і поламаних поличок. Підлога була всипана сміттям. Кілька новесеньких картонних коробок, складених на купу під стіною, мали тут недоречний вигляд.

Посеред кімнати стояв голоногий малюк у сорочинці й набряклому підгузнику. Кей знала з досьє, що йому було три з половиною роки. Його ниття здавалося підсвідомим і нічим не вмотивованим, таким собі гудінням двигуна, що сигналізувало про його присутність. Він стискав у руках малесенький пакетик з-під вівсянки.

– Це, мабуть, Роббі? – спитала Кей.

Хлопчик подивився на неї, коли вона назвала його ім’я, але скиглити не перестав.

Террі відсунула вбік стару пошкрябану бляшанку з-під печива, що лежала на одному з брудних обшарпаних крісел, і скрутилася там клубочком, дивлячись на Кей з-під напівзаплющених повік.

Кей сіла на інше крісло, на бильці якого лежала переповнена попільничка. Кілька недопалків упали на сидіння крісла. Кей відчула їх під стегном.

– Привіт, Роббі, – сказала Кей, відкриваючи досьє Террі.

Малюк, не перестаючи пхинькати, потрусив пакетиком з-під вівсянки. Усередині там щось заторохтіло.

– Що там таке в тебе? – поцікавилася Кей.

Він не відповів, але ще завзятіше потрусив пакетиком. З нього вилетіла маленька пластмасова фігурка і впала кудись за картонні коробки. Роббі почав рюмсати. Кей зиркнула на Террі, яка безтямним поглядом дивилася на сина. Врешті вона пробурмотіла:

– Шо таке, Роббі?

– Ану, чи зможемо ми це дістати? – запитала Кей, зрадівши нагоді встати й обтрусити попіл зі свого стегна. – Давай-но подивимось.

Вона підійшла до стіни й зазирнула у проміжок за коробками. Маленька фігурка зачепилася за одну з верхніх коробок. Кей запхала руку в проміжок. Коробки були важкі й не рухалися з місця. Кей зуміла нарешті схопити фігурку, що виявилася товстим яскраво-фіолетовим чоловічком, подібним на Будду.

– Ось, маєш, – сказала вона.

Роббі перестав рюмсати. Він схопив фігурку й поклав її назад у пакетик з-під вівсянки, а тоді знову почав ним трусити.

Кей роздивилася довкола. Під поламаними поличками лежали догори колесами дві маленькі іграшкові машинки.

– Ти любиш машини? – запитала Кей у Роббі, показуючи на них.

Він не глянув туди, але скоса зиркнув на неї, немовби щось вираховуючи. Тоді почалапав до машинок, узяв одну з них і показав їй.

– Біп, – сказав він. – Сина.

– Так-так, – відповіла Кей, – дуже добре. Машина. Бі-біп.

Вона знову сіла в крісло й видобула з сумки блокнот.

– Отже, Террі. Як ваші справи?

Після деякої паузи Террі відповіла:

– Нормально.

– Мушу пояснити: Метті захворіла, тому я її заміщаю. Маю уточнити деяку інформацію, залишену для мене, щоб перевірити, чи нічого не змінилося, відколи вона бачила вас минулого тижня, добре?

– Отже, Роббі тепер ходить у ясла, так? Чотири рази на тиждень зранку і двічі вдень?

Здавалося, що Террі чує голос Кей ніби здаля. Так, ніби вона сиділа на дні якогось колодязя.

– Ага, – нарешті відізвалася вона після паузи.

– І як там йому? Подобається?

Роббі запхав машинку в пакетик з-під вівсянки. Узяв один з недопалків, що впав зі штанів Террі, і також застромив його в пакетик разом з машинкою і фіолетовим Буддою.

– Ага, – напівсонно відповіла Террі.

Кей уважніше придивилася до нерозбірливих нотаток, залишених їй Метті перед звільненням з роботи.

– Террі, а хіба він нині не мав там бути? Сьогодні ж вівторок?

Террі, здається, докладала зусиль, щоб не заснути. Кілька разів її голова починала хилитися додолу. Урешті-решт вона пояснила:

– Його мала завести Кристал, але не завела.

– Кристал – це ваша дочка? Скільки їй років?

– Чотирнадцять, – заспано відповіла Террі, – з половиною.

Кей бачила з нотаток, що Кристал було шістнадцять років. Запала мовчанка.

Біля ніжок Терріного крісла стояли два щербаті кухлі. Брудна рідина в одному з них була подібна на кров. Террі сиділа, склавши руки на пласких грудях.

– Я його вдягла, – сказала Террі, ледве видобуваючи слова з глибини своєї свідомості.

– Вибачте, Террі, але я мушу запитати, – звернулася до неї Кей. – Ви щось приймали зранку?

Террі провела кістлявою рукою над губами.

– Нє-а.

– Хоцу каку, – повідомив Роббі й почалапав до дверей.

– Треба йому допомогти? – запитала Кей, коли Роббі зник з поля зору, й вони почули, що він дряпається сходами нагору.

– Нє, він може сам, – пробурмотіла Террі.

Вона підперла голову кулаком, впершись ліктем у бильце крісла. Роббі зарепетував нагорі.

– Две-лі! Две-лі!

Вони чули, як він загупав по дереву. Террі не поворухнулася.

– Допомогти йому? – запропонувала Кей.

– Ага, – погодилася Террі.

Кей піднялася сходами й відчинила двері в туалет. Там стояв несусвітній сморід. Ванна була сіра з рудезними смугами довкола, а в унітазі не спустили воду. Кей зробила це, а вже тоді дозволила Роббі вилізти на сидіння. Він скривився й почав щосили тужитися. Пролунав гучний плюскіт, і до й так уже важкого протухлого повітря додався новий сморід. Він підвівся й почав, не підтираючись, натягувати свій набряклий підгузник. Кей зупинила його і спробувала переконати підтертися, але він не розумів, що вона від нього хоче. Зрештою вона зробила це сама. Його задок був червоний, вкритий кіркою і подразнений. Підгузник страшенно смердів. Вона спробувала його зняти, але Роббі заскиглив, хотів її вдарити, а потім вирвався і з провислим підгузником подріботів сходами назад до вітальні. Кей хотіла помити руки, але там не було мила. Намагаючись не дихати, вона причинила за собою двері туалету.

Перш ніж іти вниз, вона зазирнула до спалень. Усі в цьому домі спали на матрацах. Скидалося на те, що Роббі ночував у тій самій кімнаті, що й мати. Серед розкиданого по підлозі брудного одягу валялися кілька дешевих пластмасових іграшок для немовлят. Кей була здивована, що пухова ковдра мала підковдру, а подушки – наволочки.

У вітальні знову скиглив Роббі, луплячи кулачком по стосу картонних коробок. Террі спостерігала за цим з напівзаплющеними очима. Кей витерла рукою сидіння крісла і аж тоді сіла.

– Террі, ви проходите курс лікування метадоном у наркоклініці «Белчепел», так?

– Угу, – сонно буркнула Террі.

– І як воно, Террі?

Кей зачекала з авторучкою в руці, вдаючи, ніби відповідь не напрошується сама собою.

– Ви й далі відвідуєте клініку, Террі?

– Була того тижня. У п’ятницю.

Роббі лупасив коробки кулачком.

– І скільки вам дають метадону?

– Сто п’ятдесят міліграмів, – відповіла Террі.

Кей зовсім не здивувало те, що Террі добре пам’ятала це, але забула вік своєї доньки.

– Метті тут пише, що ваша мама допомагала опікуватися Роббі та Кристал. Вона й досі допомагає?

Роббі з розгону гупнувся усім своїм тілом у стос коробок, від чого той захитався.

– Обережно, Роббі, – застерегла його Кей, а Террі прохрипіла: – Не рухай нічого. – І Кей чи не вперше відчула в її байдужому голосі тривожну інтонацію.

Роббі знову почав лупасити коробки кулачками, отримуючи, мабуть, задоволення від цього глухого барабанного бою.

– Террі, ваша мама й далі опікується Роббі?

– Не мама, а баба.

– Його бабуся?

– Моя, а не його. Вона не… вона хвора.

Кей знову поглянула на Роббі, тримаючи напоготові ручку. Не можна було сказати, що він недоїдає. Коли вона витирала йому, напівголому, задок, то бачила, що він нормальної ваги як на свій вік. Його сорочинка була брудна, але коли вона схилилася над ним, то відчула, на свій подив, запах шампуню від його волосся. На його молочно-білих рученятах і ніжках не було ніяких синців, от лише той обвислий і промоклий підгузник.

– Їсти, – крикнув він, востаннє вдаривши коробку. – Хоцуїсти.

– Візьми печиво, – буркнула Террі, не зрушивши з місця. Роббі почав голосно рюмсати й верещати. Террі навіть не намагалася встати з крісла. Роббі так репетував, що неможливо було розмовляти.

– Я можу йому дати печиво? – вигукнула Кей.

– Ага.

Роббі побіг повз Кей до кухні. Там було майже так само брудно, як і в туалеті. Крім холодильника, плити й посудомийки, там більше майже нічого не було. На поличках стояли брудні тарілки, ще одна переповнена попільничка, валялися паперові торбинки і шматки запліснявілого хліба.

Лінолеум був липкий і клеївся до підошов Кеїних черевиків. На переповненому бачку для сміття лежала, ледве не падаючи, коробка з-під піци.

– Там, – тицьнув пальцем у стінну шафку Роббі, навіть не дивлячись на Кей. – Он там.

У шафці було більше харчів, ніж очікувала побачити Кей: консервні банки, пачка з печивом, бляшанка з розчинною кавою. Вона взяла з пачки два печива й дала хлопчику. Він їх хапнув і знову побіг назад до матері.

– Ну, Роббі, чи тобі подобається ходити в ясла? – запитала вона, поки він наминав печиво, сидячи на підлозі.

Він не реагував.

– Ага, подобається, – відповіла за нього Террі, яка трохи очуняла. – Правда, Роббі? Йому подобається.

– А коли він там був останнього разу, Террі?

– Останнього? Вчора.

– Вчора був понеділок, він не міг там бути, – зауважила Кей, роблячи нотатки. – Він туди не ходить по понеділках.

–Шо?

– Я питаю про ясла. Роббі мав би бути там сьогодні. Я мушу знати, коли він там був останнього разу.

– Та я ж уже казала. Останнього разу.

Її очі були майже розплющені. Голос був ще млявий, але в ньому вже відчувалися ворожі нотки.

– Ти лесбі? – запитала вона.

– Ні, – відповіла Кей, продовжуючи писати.

– А виглядаєш як лесбі, – сказала Террі.

Кей і далі писала.

– Соку, – крикнув Роббі, на підборідді якого були сліди шоколаду.

Цього разу Кей не зрушила з місця. Після довгої паузи Террі важко встала з крісла й почвалала до коридору.

Кей нахилилася і відкрутила покришку з бляшанки з-під печива, залишену Террі біля крісла. Там був шприц, шматок брудної вати, заіржавіла ложка і вкрита порохом поліетиленова торбинка. Кей міцно закрутила покришку, а Роббі спостерігав за нею. Спочатку почулося дзенькання, а тоді Террі повернулася з чашкою соку і ткнула її хлопчикові.

– Ось, – сказала вона не так синові, як Кей, і знову впала в крісло. Проте з першої спроби їй не вдалося потрапити на сидіння, і вона гримнулася стегном об підлокітник. Удар був досить сильний, але Террі, здається, не відчула ніякого болю. Вона просто вмостилася зручніше й почала розглядати соціальну працівницю туманним і байдужим поглядом.

Кей перечитала її досьє від початку до кінця. Вона знала, що майже все, що становило якусь цінність у житті Террі Відон, засмоктала чорна діра її згубної залежності, що вона вже втратила двох дітей і була на грані втрати ще двох, що вона займалася проституцією, щоб покрити видатки на героїн, що за нею тягнувся шлейф усіляких дрібних злочинів і що на даний час вона робила вже надцяту спробу вилікуватися від наркоманії.

Не відчувати нічого, не дбати ні про що… « Зараз вона, – подумала Кей, – щасливіша за мене» .