Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 36 страниц)

– Він довбойоб, – відповіла Кристал.

– Це той високий тип з поголеною головою і татуюванням на шиї? – запитав Жирко, який уже вдруге цього тижня сачконув був зі школи, а потім цілу годину просидів на мурі в Полях, спостерігаючи за тим, що там діється. Той лисий чолов’яга, що нишпорив у багажнику старого білого фургона, його заінтригував.

– Нє, то Пайкі Прітчард, – заперечила Кристал, – якшо ти бачив його на Тарпен Роуд.

– А шо він робить?

– Не знаю, – знизала плечима Кристал. – Запитай у Дейна, він дружбан Пайкового брата.

Але їй подобалася ця його щира зацікавленість. Раніше він ніколи не виявляв аж такого бажання розмовляти з нею.

– Пайкі отримав умовний строк.

– За шо?

– Він порізав пляшкою якогось типа в районі Крос Кіз.

– А то чого?

– Звідки мені знати, блін. Я там не була, – огризнулася Кристал.

Вона була в чудовому настрої, від чого завжди ставала трохи зухвалою. Якщо відкинути її хвилювання за бабу Кет (яка, зрештою, й досі була жива, тож залишалася надія, що вона якось оклигає), то в цілому останні тижні були непогані. Террі знову почала дотримуватись приписаного в «Белчепелі» режиму, а Кристал пильнувала за тим, щоб Роббі ходив у ясла. Його задок уже майже загоївся. Соціальна працівниця здавалася цілком задоволеною таким прогресом. Кристал теж ходила щодня до школи, хоча й не відвідувала традиційні ранкові консультації з Тессою ані по понеділках, ані по середах. Вона й сама не знала, чому. Буває, що іноді втрачаєш набуті звички.

Кристал знову зиркнула на Жирка. Він їй навіть ніколи особливо не подобався, доки не обрав її своєю мішенню в залі для вистав під час диско-вечірки. Усі знали Жирка. Деякі з його жартів переповідали, наче кумедні приколи з телика. (Кристал завжди вдавала, ніби в них удома є телевізор. Вона доволі часто дивилася його в однокласниць і в баби Кет, тому могла успішно блефувати. «Ага, це було повне гівно, скажи?» «Знаю, знаю, я мало не всцялася», – вставляла вона свої п’ять копійок, коли заходила мова про різні телевізійні програми.)

Жирко намагався уявити, що буває, коли тебе поріжуть склом. Майже фізично відчував, як зазубрений уламок розтинає ніжну шкіру його обличчя, як печуть оголені нерви, як повітря щипає за порізану шкіру; відчував гарячу вологість крові, що заливає йому обличчя. Шкіра довкола його рота стала надзвичайно чутливою, немовби там уже запікся шрам.

– А Дейн і досі ходить з ножем? – запитав він.

– Звідки ти знаєш, шо в нього є ніж? – здивувалася Кристал.

– Він лякав ним Кевіна Купера.

– А, ну так, – сказала Кристал. – Той Купер гівнюк, скажи?

– Ага, – погодився Жирко.

– Дейн носить ножа через тих братів Ріордонів, – пояснила Кристал.

Жиркові подобалося, з якою буденністю Кристал це говорила: вона розуміла, що ніж може знадобитися, бо на хлопця мають зуб і можуть йому «дати прикурити». Така була сувора реальність. Решта все не мало значення… Перед тим, як того дня приїхав Арф, Каббі вимагав від Тесси поради, на якому папері йому краще друкувати передвиборну листівку: на жовтому чи на білому…

– Може, там? – запропонував за якийсь час Жирко.

Справа від них тягнувся довгий кам’яний мур, а крізь відкриті ворота виднілися зарослі кам’яні плити.

– Ага, можна, – погодилася Кристал. Вона тільки одного разу була на цвинтарі, разом з Ніккі і Ліан. Вони тоді сиділи на якійсь могилі, розпиваючи з бляшанок пиво, й почувалися не дуже певно, а потім якась жінка почала на них кричати й обзивати їх. Вони пішли звідти, а Ліан пожбурила в ту жінку порожню баночку.

Але тут їх буде видно, подумав Жирко, коли вони підійшли до широкої бетонної доріжки поміж могилами: порослі зеленню пласкі надгробні плити ніяк їх не сховають. Тоді трохи далі Жирко помітив під стіною живопліт з барбарису. Він пішов навпростець, перетнувши цвинтар, і Кристал рушила за ним услід, ховаючи руки в кишенях. Тепер вони ступали поміж прямокутними клумбочками, всипаними гравієм. Написи на потрісканих надгробках були нерозбірливі. То був величезний цвинтар, просторий і доглянутий. Невдовзі вони вже дійшли до новіших могил з блискучими чорними мармуровими надгробками і золотистими написами. Довкола лежали свіжі квіти, принесені для тих, хто помер зовсім недавно.

Тут спочиває Ліндсі Кайл,

15 вересня 1960 р. – 26 березня 2008 р.

Спи спокійно, мамусю.

– Ось тут буде добре, – сказав Жирко, дивлячись на темну прогалину поміж колючими кущами, порослими жовтими квітами, і цвинтарним муром.

Вони заповзли у просякнутий вологістю затінок і лягли на землю, притулившись спинами до холодної стіни. Всюди поміж кущів виднілися надгробки, але людей ніде не було. Жирко спритно скрутив косяк, сподіваючись, що Кристал це побачить і буде вражена.

Але Кристал дивилася кудись удалину з-під темного покрову лискучого листя і думала про Анну-Марію, що, як сказала тітка Шеріл, приходила в четвер до баби Кет. Якби вона тоді прогуляла школу і прийшла туди в той самий час, вони могли б нарешті зустрітися. Кристал уже безліч разів уявляла, як побачить Анну-Марію і скаже: «Я – твоя сестра». У цих її фантазіях Анна-Марія завжди була захоплена зустріччю, після якої вони починали бачитися мало не щодня, і, врешті-решт, Анна-Марія пропонувала Кристал переїхати до неї. Уявний будинок Анни-Марії був охайний і чистенький, як у баби Кет, але набагато сучасніший. А останнім часом до цього уявного сюжету Кристал додала ще й маленьке рожевощоке дитятко у вишукано оздобленому ліжечку.

– Тримай, – сказав Жирко, передаючи Кристал косяк. Вона зробила затяжку, на кілька секунд затримала дим у легенях і поринула у мрійливе забуття, відчуваючи, як починають діяти чари коноплі.

– А ти маєш братів або сестер? – поцікавилася Кристал.

– Не маю, – відповів Жирко і помацав кишеню з презервативами.

Кристал віддала Жиркові косяк. У голові їй приємно паморочилося. Жирко зробив потужну затяжку і випустив кільця диму.

– Мене всиновили, – сказав він після паузи.

Кристал витріщилася на Жирка.

– Всиновили, серйозно?

Їхні почуття ставали дедалі розкутіші, вони могли розмовляти довірливо й відверто, усе ставало легким-легким.

– Мою сестру теж удочерили, – сказала Кристал, зачудувавшись такому збігові і зрадівши, що з’явилася нагода поговорити про Анну-Марію.

– Ага. Мабуть, я з такої ж родини, як і в тебе, – мовив Жирко.

Але Кристал його не слухала. Вона хотіла говорити.

– Я маю старшу сестру і старшого брата, Ліама, але їх забрали від нас, коли я ше не народилася.

– Чого? – зацікавився Жирко.

Він раптом став дуже уважним.

– Моя стара була тоді з Річі Адамсом, – почала Кристал. Вона глибоко затяглася й випустила тоненьку цівку диму. – Він стопудовий псих. Отримав пожиттєве. Угробив одного типа. Страшенно бив маму й малих, а тоді прийшли Джон і Сью й забрали дітей, потім ше й соціалка втрутилась, і вони так і лишилися в Джона і Сью.

Вона знову затяглася косяком, уявляючи ті часи, коли її ще не було на світі, просякнуті кров’ю, люттю й пітьмою. Вона багато чого наслухалася про Річі Адамса, здебільшого від тітки Шеріл. Він гасив недопалки об рученята однорічної Анни-Марії й бив її так, що аж ребра тріщали. Розбив Террі обличчя; на її лівій вилиці й досі було видно вм’ятину. Террі тоді серйозно підсіла на наркотики. Тітка Шеріл без жодних емоцій згадувала про рішення забрати від батьків обох цих занедбаних і заляканих малят.

– Так мало статися, – казала Шеріл.

Джон і Сью були їхні далекі бездітні родичі. Кристал так ніколи й не могла збагнути, де саме розташувалася їхня гілка на її заплутаному родинному дереві і як вони здійснили це, за словами Террі, викрадення дітей. Після довгої бюрократичної тяганини вони, врешті-решт, отримали дозвіл на усиновлення дітей. Террі, що залишалася з Річі аж до самого його арешту, так більше ніколи й не побачила ні Анни-Марії, ні Ліама, і цього Кристал ніяк не могла зрозуміти. Уся ця історія наскрізь просякла тухлою ненавистю, непрощенними словами й погрозами, забороненими постановами і нескінченною вервечкою соцпрацівників.

– А хто тоді твій тато? – поцікавився Жирко.

– Сосиска, – відповіла Кристал. Вона спробувала згадати його справжнє ім’я. – Баррі, – невпевнено пробурмотіла вона, сама в цьому сумніваючись. – Баррі Коутс. Але в мене прізвище мами, Відон.

Спогад про юнака, який помер від передозування у Терріній ванні, прилинув до неї крізь пасма важкого, солодкого диму. Вона віддала косяк Жиркові і притулилася головою до кам’яного муру, вдивляючись у різану рану неба, поцятковану темним листям.

Жирко думав про Річі Адамса, який убив чоловіка, і про те, що, можливо, його біологічний батько теж сидить десь у в’язниці: весь у татуюваннях, як Пайкі, худий і м’язистий. Він подумки порівняв Каббі з цим міцним, незламним, справжнім чоловіком. Жирко знав, що його відлучили від біологічної матері ще немовлям, бо бачив фотографії, де Тесса тримає його, кволого й схожого на підбиту пташку, з білою вовняною шапочкою на голові. Він був недоношеною дитиною. Тесса йому розповідала дещо, хоч сам він ніколи її не розпитував. Його справжня мати була зовсім юна, коли завагітніла ним. Можливо, була така, як Кристал: не відмовляла нікому…

Жирко тим часом уже був добряче обкурений. Він обійняв Кристал за шию, притис до себе й почав цілувати, запихаючи їй у рот свого язика. Другою рукою мацав її за груди. У голові йому крутилося, а руки й ноги геть обважніли. Він навіть на дотик майже нічого не відчував. Трохи незграбно запхав руку їй під футболку, а потім ще далі, під ліфчик. Її розпашілий рот пахнув тютюном і травкою. Губи були сухі й потріскані. Його збудження було якесь притуплене. Здавалося, ніби всі його відчуття хтось пропускає крізь незриму ковдру. Набагато довше, ніж минулого разу, він вивільняв її з одежі, а ще важче було натягти презерватив, бо пальці геть задубіли і зробилися мляві. А тоді ненароком він ще й сперся ліктем, усією своєю вагою, на її м’яке, тендітне тіло під пахвою, й вона заверещала з болю.

Вона була сухіша, ніж раніше. Довелося докласти зусиль, щоб увійти в неї, та він був сповнений рішучості довершити те, за чим сюди прийшов. Час уповільнився і став клейким і тягучим, але Жирко чув своє пришвидшене дихання, і це його нервувало, бо він уявляв, що хтось там у темряві сидить навпочіпки біля них, спостерігає за ними й важко дихає прямо йому у вухо. Кристал ледь чутно застогнала. Вона відкинула голову, і ніс її здавався ширшим і схожим на рильце. Він задер їй футболку, розглядаючи гладенькі білі груди, що погойдувалися, випурхнувши з розстібнутого ліфчика. Несподівано кінчив, сам того не очікуючи, а його вдоволений стогін мовби належав тому чужинцеві, що сидів навпочіпки, підглядаючи за ними.

Він скотився з неї, стягнув презерватив і викинув його, а тоді застібнув ширіньку, відверто нервуючись і роззираючись, чи й справді вони тут самі. Кристал однією рукою надягала трусики, а іншою – футболку, сягаючи собі за спину, щоб застібнути ліфчик.

Небо заступили хмари, і вже добряче стемніло, доки вони були там за кущами. Жирко відчував якесь далеке дзижчання у вухах. Він страшенно зголоднів. Його мозок працював уповільнено, але слух став аж надміру чутливий. Жирка не полишав страх, що за ними стежили, можливо, просто з муру за їхніми спинами. Він хотів забратися звідси.

– Давай… – пробурмотів він і виповз, не чекаючи на неї, з-під кущів, після чого випростався й обтрусився. Метрів за сто від них біля якоїсь могили сиділа літня пара. Він хотів якнайшвидше втекти від тих ілюзорних очей, що могли чи не могли бачити, як він злягався з Кристал Відон. До того ж йому здавалося нестерпно обтяжливим, що зараз доведеться шукати потрібну автобусну зупинку, а тоді ще й сідати в автобус на Пеґфорд. Він волів би прямо зараз, цієї ж миті, опинитися у своїй кімнаті на горищі.

Кристал, похитуючись, човгала за ним. Вона розправляла футболку, дивлячись під ноги на порослу травою землю.

– Блін, – пробурмотіла вона.

– Шо? – спитав Жирко. – Давай, ходімо.

– Там містер Фербразер, – прошепотіла, не рухаючись, Кристал.

– Шо?

Вона показала на могилу перед ними. Там ще не було надгробка, але могила був встелена свіжими квітами.

– Бачиш? – мовила Кристал, присівши навпочіпки, і показала на листівки, причеплені до целофану. – Це Фербразер. – Вона легко розпізнала це прізвище з листів, що приходили додому зі школи, з проханням до її матері дати дозвіл, щоб Кристал поїхала на змагання. – «Дорогому Баррі», – поволі прочитала вона, – а тут написано «Татові», – старанно вимовила вона, – «від…»

Але імена Нів і Шіван були для неї заважкі.

– То й шо? – буркнув Жирко, хоча насправді від цієї новини йому поповзли по спині мурашки. Верболозна труна лежала в кількох метрах під ними, а в ній гнило під землею невисоке тіло й життєрадісне обличчя найдорожчого приятеля Каббі, завсідника їхнього дому. Привид Баррі Фербразера… Жиркові стало не по собі. Так, ніби це була якась помста.

– Пішли, – сказав він, але Кристал не рухалась. – Шо з тобою?

– Я веслувала в його команді, ясно? – огризнулася Кристал.

– А, ну так.

Жирко був неспокійний, як норовливий жеребець, і помалу задкував.

Кристал дивилася на могилу, обхопивши себе за плечі. Почувалася спустошеною, сумною й загидженою. Воліла б, щоб вони не займалися цим отут, зовсім поруч із містером Фербразером. Їй було холодно. На відміну від Жирка, Кристал прийшла без куртки.

– Пішли, – знову повторив Жирко.

Вона подалася вслід за ним, і тепер вони йшли мовчки. Кристал думала про містера Фербразера. Він завжди називав її Крискою, як ніхто інший. І їй подобалось бути Крискою. Веселий був чоловік. На очі їй наверталися сльози.

Жирко думав, яку смішну історію він зможе розповісти Ендрю про те, як обкурився, як трахнув Кристал, як став, мов той параноїк, уявляти, ніби хтось за ними стежить, як виліз з-під кущів мало не на могилу Баррі Фербразера. Хоч зараз йому ще зовсім не було смішно. Ще ні.

Частина третя

Двоїстість

7.25.Резолюція повинна стосуватися не більше, ніж однієї теми… Нехтування цим правилом зазвичай призводить до непорозумінь у дискусії, а це може призвести до непорозумінь у діях…

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання

 І

– …вибігла звідси з криками «вбили!», обзивала її «шмарою пакистанською», а тепер з газети дзвонять за коментарями, бо вона…

До Парміндер, коли вона минала лікарняну конференц-залу, двері до якої були напіввідчинені, донісся ледь чутний голос її реєстраторки. Одним легеньким порухом вона розчинила двері навстіж і побачила там реєстраторку, що шепотіла щось на вухо медсестрі-практикантці. Обоє аж підскочили й озирнулися.

– Докторе Джаван…

– Ви добре знайомі з угодою про конфіденційність, яку підписали, наймаючись сюди працювати, Карен?

Реєстраторка нажахано завмерла.

– Так, я… я не… Лаура вже… я йшла, щоб передати вам цю записку. Дзвонили з газети «Ярвіл і околиця». Померла місіс Відон, а її внучка каже…

– Це теж для мене? – холодно поцікавилася Парміндер, показуючи на папку з історією хвороби, яку Карен тримала в руці.

– О… так, – розгублено пробелькотіла Карен. – Він хотів бачити доктора Кроуфорда, але…

– Повертайся за стіл реєстрації.

Парміндер взяла історію хвороби і пішла до приймальні, аж пінячись зі злості. Та коли прийшла туди й побачила пацієнтів, то раптом збагнула, що навіть не знає, кого викликати, й зазирнула в папку.

– Містер… містер Моллісон.

Говард сяйнув посмішкою, підвівся й почвалав до неї своєю звичною ходою перевальцем. Парміндер відчула неприязнь, що підкотилася їй до горла клубком жовчі. Вона розвернулася й рушила до свого кабінету, а Говард потупотів за нею.

– Ну, і як там наша Парміндер? – запитав він, зачиняючи за собою двері і, не чекаючи запрошення, вмостився в крісло пацієнта.

Він так вітався завжди, але сьогодні це прозвучало як насмішка.

– Що хвилює? – безцеремонно відрізала йому Парміндер.

– Маленьке подразнення, – пояснив Говард. – Ось тут. Мені потрібна якась мазь.

Він витяг зі штанів сорочку й задер її на пару сантиметрів. Парміндер побачила червону подразнену шкіру в тому місці, де складки живота вивалювалися просто на стегна.

– Мусите зняти сорочку, – звеліла вона.

– Та ж мені свербить тільки тут.

– Я мушу оглянути все.

Говард зітхнув і звівся на ноги. Розстібаючи сорочку, він спитав:

– А ви отримали порядок денний, який я вислав зранку?

– Ні, я ще сьогодні не перевіряла пошту.

Це була брехня. Парміндер читала порядок денний і страшенно розлютилася, але зараз йому не варто було про це казати. Її обурювало те, що Говард навіть у лікарні не давав їй спокою з тією радою, немовби нагадуючи, що там він може командувати нею, хоча тут, у її кабінеті, вона могла наказати йому роздягтися.

– Ви не могли б… я мушу глянути під…

Він підняв угору своє черево, що звисало, мов фартух, над його штанами. Усміхався до неї, підтримуючи руками складки жиру. Вона присунула стілець ближче і її голова опинилася на рівні його пояса.

Вона побачила огидну лускату висипку, що розповзлася поміж складками Говардового пуза: яскраво-червону, як опік, що нагадувала якусь велетенську бридку посмішку, їй у ніздрі вдарив сморід гнилого м’яса.

– Себорейна попрілість, – діагностувала вона, – а там, де чухаєтесь, лишай. Усе, можна вдягатись.

Анітрохи цим не здивований, він опустив черево й потягся за сорочкою.

– Я там включив у порядок денний питання про долю «Белчепела». Цим зараз зацікавилася преса.

Вона не відповіла йому, зосереджено друкуючи щось на комп’ютері.

– Газета «Ярвіл і околиця», – уточнив Говард. – Я для них пишу статтю. Так би мовити, інший погляд на цю проблему, – додав він, застібаючи сорочку.

Вона намагалася його не слухати, та коли прозвучала назва газети, відчула, як у її животі щось стислося.

– Говарде, а коли вам востаннє міряли тиск? За останні півроку не бачу жодного запису.

– Усе нормально, я приймаю ліки.

– Усе одно треба перевірити, якщо ви вже тут.

Він знову зітхнув і старанно підкотив рукав.

– Вони спочатку опублікують статтю Баррі, а потім мою, – повідомив Говард. – Ви знали, що він надіслав їм статтю? Про Поля?

– Так, – відповіла вона, сама того не бажаючи.

– Може, маєте її копію? Ну, щоб я не повторював того, що він уже сказав.

Її пальці затремтіли. Вона намірилася міряти тиск, але манжета приладу була закоротка для Говардової руки. Парміндер зняла її й пішла по довшу.

– Ні, – сказала вона, повернувшись до Говарда спиною. – Я навіть її не бачила.

Він стежив за тим, як вона закачувала в манжету повітря й поглядав на манометр з поблажливою посмішкою чоловіка, що споглядає якийсь поганський ритуал.

– Зависокий, – повідомила вона, коли стрілка зафіксувала сто сімдесят на сто.

– Я приймаю таблетки від тиску, – повторив Говард, почухавшись там, де була манжета, і опустив рукав. – Доктор Кроуфорд ніби задоволений.

Вона переглянула на екрані список його медикаментів.

– Приймаєте від тиску амлодипін і бендрофлуметіазид, так? І симвастатин для серця… жодних бета-блокаторів…

– Через астму, – відповів Говард, розправляючи рукав сорочки.

– …правильно… і аспірин. – Вона повернулася до нього обличчям. – Говарде, головна причина всіх ваших проблем зі здоров’ям – ваша зайва вага. Вас коли-небудь направляли до дієтолога?

– Я вже тридцять п’ять років працюю в гастрономі, – усміхнувся Говард. – Не вам мене вчити нюансів харчування.

– Ну, якби ви хоч трохи змінили спосіб життя, то відразу б відчули різницю. Якби вам скинути…

Він ледь помітно підморгнув і сказав:

– Не треба все ускладнювати. Мені тільки потрібна якась мазь від сверблячки.

Парміндер роздратовано заклацала клавішами комп’ютера, набираючи рецепти протигрибкових і стероїдних мазей, тоді роздрукувала їх і мовчки вручила Говардові.

– Красно дякую, – сказав він, підводячись зі стільця. – І гарного вам дня.

II

– Чого тобі?

Зіщулене тіло Террі Відон видавалося ще меншим на тлі дверей до її будинку. Вона вчепилася руками, наче клешнями, за одвірки, намагаючись набрати поважнішого вигляду, й загородила собою прохід. Була восьма ранку. Кристал щойно вийшла з хати разом із Роббі.

– Хочу поговорити, – відказала сестра. Шеріл, широкоплеча й мужикувата, в спортивних штанах і білій жилетці,зробила затяжку і скоса зиркнула на Террі крізь дим від цигарки. – Померла баба Кет.

– Шо?

– Померла баба Кет, – повторила голосніше Шеріл. – Хоча яка тобі на фіг різниця.

Але Террі ще з першого разу все почула. Новина так її приголомшила, що вона розгубилася й перепитала ще раз.

– Ти кололася? – спитала Шеріл, вдивляючись у її перекошене й невиразне обличчя.

– Пішла на фіг. Я не колюся.

І це була правда. Цього ранку Террі нічого не вживала. Вона вже третій тиждень не вживала наркотиків. Вона цим не пишалася і не вивішувала на кухні ніяких «зоряних таблиць» для допомоги наркоманам. Іноді могла триматися й довше, навіть місяцями. Оббо вже два тижні, як кудись поїхав, тому їй було легше. Але все необхідне й далі зберігалося у старій бляшанці з-під печива, а жага забутися вічним вогнем розгоралася в її крихкому тілі.

– Вона померла вчора. Та довбана Деніел тільки сьогодні мені подзвонила, блін, – вилаялася Шеріл. – А я ше хотіла провідати її в лікарні. Деніел тепер хоче забрати хату. Хату баби Кет. Паскуда жадібна.

Террі вже давно не бувала в тому маленькому будиночку на вулиці Надії, але, слухаючи Шеріл, дуже чітко уявляла всілякі дрібнички на серванті й мереживні фіранки. А ще уявляла, як Деніел напихає кишені різними речами, нишпорячи в шафках.

– Похорон у вівторок о дев’ятій, біля крематорію.

– Ясно, – сказала Террі.

– Ця хата не тільки її, а й наша, – мовила Шеріл. —

Я скажу Деніел, що нам належиться частка. Сказати?

– Ага, – відповіла Террі.

Вона дивилася, як за рогом зникає яскраво-жовте волосся й татуювання Шеріл, а тоді вернулася до хати.

Баба Кет померла. Вони вже давно не розмовляли. Я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить. А з Кристал вона постійно бачилась. Кристал була її улюблениця. Вона завжди приходила на ті дурнуваті змагання, щоб подивитися, як веслує Кристал. На смертному ложі вона вимовила ім’я Кристал, а не Террі.

Ну, й добре, стара сучко. Мені пофіг. Пізно.

Террі здригалася, відчуваючи, як щось їй тисне в грудях, і тинялася смердючою кухнею в пошуках цигарок, хоч насправді марила ложкою, вогнем і голкою.

Тепер уже пізно казати старій те, що вона хотіла сказати. Пізно, їй уже не стати знову «солодкою Террі». « Великі дівчатка не плачуть… великі дівчатка не плачуть…» Це вже багато років потому вона зрозуміла, що пісенька, яку баба Кет наспівувала їй своїм прокуреним голосом, насправді була про «Солодку Шеррі».

Руки Террі порпалися в смітті, мов ті щурі, шукаючи сигаретні пачки й роздираючи їх на клапті, але всі вони були порожні. Кристал, напевне, скурила останню цигарку. Була така ж ненажерлива корова, як і та Деніел, що рилася в речах баби Кет, втаємничивши від усіх її смерть.

На масній тарілці лежав довгенький недопалок. Террі витерла його об футболку і припалила від газової плити. В голові у неї раптом пролунав її ж голос, коли їй було одинадцять.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Не хотіла про це згадувати. Схилилася над умивальником, закурила й подумала, що на неї чекає, уявляючи велику сварку, що назрівала між двома старшими сестрами. Ніхто не чіплявся до Шеріл та її чоловіка Шейна: вони обидвоє могли дати здачі, а Шейн якось засунув одному бідоласі в поштову скриньку вхідних дверей запалену ганчірку. За це й мотав свій черговий строк, але йому ще повезло, що нікого не було вдома. Але в Деніел була зброя, могутніша за кулаки: гроші, власний будинок і домашній телефон. А вона зналася зі всякими шишками і вміла з ними ладити. То була людина, яка завжди мала запасні ключі й потрібні документи.

Але Террі сумнівалася, що Деніел заволодіє будинком, попри всю її таємну зброю. Бо ж не лише вони втрьох претендували на нього. Баба Кет мала ще купу внуків і правнуків. Після того, як Террі віддали опікунам, її батько наплодив ще чимало дітей. Загалом дев’ятеро, порахувала якось Шеріл, від п’яти різних матерів. Террі ніколи не бачила своїх зведених братів і сестер, але Кристал якось їй розповіла, що баба Кет з ними зустрічається.

– Справді? – здивувалася Террі. – Ну й нехай обдеруть її до нитки, стару дурну сучку.

Отже, баба бачилася з рештою родини, хоч то були далеко не янголятка з того, що довелося чути Террі. Але тільки від неї одної, що була колись «солодкою Террі», баба Кет відреклася назавжди.

Коли не ширяєшся, з твого темного нутра виповзають лихі думки і спогади, а в черепі дзижчать чорні мухи, обсідаючи його зусібіч.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Террі мала на собі жилет, який оголював її вкриту рубцями від опіків руку, шию і спину. Ці шрами й рубці утворювали неприродно обвислі складки, подібні на розтале морозиво. Коли їй було одинадцять, вона шість тижнів пролежала в опіковому відділені південно-західної лікарні.

(«Як це сталося, сонечко?» – запитала мама дитини, що лежала на сусідньому ліжку.

Її батько жбурнув у неї сковороду з киплячим жиром, і на ній загорілася футболка.

– Нещасний випадок, – буркнула Террі. Вона казала так усім, навіть соцпрацівниці й медсестрам. Террі радше згоріла б живцем, аніж продала свого батька.

Невдовзі після того, як Террі виповнилося одинадцять, її матір покинула напризволяще усіх трьох своїх дочок. Уже за кілька днів Деніел і Шеріл стали жити в родинах тих хлопців, з якими зустрічалися. Террі лишилася наодинці з батьком, готуючи йому якусь їжу і не полишаючи надії, що мама повернеться. Навіть попри неймовірний біль і жах перших днів і ночей у лікарні, Террі раділа, що так сталося, бо була переконана, що мама про це почує, приїде й забере її звідси. Щоразу, коли Террі чула найменший порух біля дверей палати, її серце підстрибувало.

Але за всі ці шість довгих тижнів болю й самоти її не провідав ніхто, крім баби Кет. Тихої післяобідньої або вечірньої пори баба Кет приходила й сідала біля внучки, нагадуючи їй, що треба дякувати медсестрам. Була похмура й сувора, але разом з тим випромінювала неочікувану ніжність.

Вона принесла Террі дешеву пластикову ляльку в чорному блискучому плащику, та коли Террі його зняла, під плащиком на ляльці нічого не було.

– Бабо, в неї нема панталонів.

Баба Кет тоді захихотіла. А баба Кет ніколи не сміялася.

Я хочу, щоб ти була моєю мамою.

Вона хотіла, щоб баба Кет забрала її до себе. Вона попросила бабу про це, і баба погодилась. Іноді Террі думала, що ті шість тижнів у лікарні були найщасливішими в її житті, незважаючи на біль. Там було так безпечно, всі були з нею лагідні й доглядали її. Там вона мріяла, що поїде додому до баби Кет, до її будиночка з гарними мереживними фіранками, а не до батька, не до тієї спальні, двері якої відчинялися навстіж серед ночі, аж падала з них афішка Девіда Ессекса, яку залишила Шеріл, а потім заходив батько, розстібаючи ширіньку, і підступав до ліжечка, в якому вона благала його не робити цього…)

Доросла Террі пожбурила на кухонну підлогу тліючий фільтр недопалка і попростувала до вхідних дверей. Нікотину їй було замало. Вона рушила вулицею туди ж, куди пішла Шеріл. Краєчком ока зауважила двох сусідок, які про щось розмовляли на тротуарі, позираючи на неї. « Шо, блін, подобається? Дивіться-дивіться…» Террі знала, що про неї тут роками всі пліткували. Знала, про що вони пліткують, бо час від часу їй відверто все це гукали в спину. А одна сусідня сучка ще й постійно плакалася в раду на занедбане подвір’я Террі. « На фіг, на фіг, на фіг…»

Вона вже майже бігла, намагаючись відігнати спогади.

Ти навіть не знаєш, хто його батько, лахудро, га? Я вмиваю руки. З мене досить, Террі, досить.

Отак вони востаннє поговорили, і баба Кет обізвала її так само, як і всі інші, і Террі відповіла в тому ж дусі.

Ну то й пішла ти на фіг, стара коровисько, на фіг.

Вона ніколи не сказала їй: «Ти зрадила мене, бабо Кет.» Ніколи не спитала: «Чому ти не залишила мене в себе?» Ніколи не зізналася: «Я любила тебе більше за всіх, бабо Кет».

Террі молила Бога, щоб Оббо повернувся. Він мав повернутися сьогодні; сьогодні, чи завтра. Їй потрібна була доза. Інакше ніяк.

– Як ти, Террі?

– Ти бачив Оббо? – спитала вона хлопця, що курив і попивав, сидячи на мурі біля крамниці спиртних напоїв. Здавалося, ніби шрами на її спині знову почали пекти.

Він похитав головою, скоса зиркнувши на неї. Вона побігла далі. Їй надокучали думки про соцпрацівницю, про Кристал, про Роббі. Знову ці мухи, що набридливо дзижчать у голові, такі схожі на тих сусідок, що витріщаються й засуджують її. Але звідки їм зрозуміти пекучу нагальність і гостроту її потреби?

(Баба Кет забрала її з лікарні до себе і виділила їй окрему кімнату. То була найчистіша, найохайніша кімната, у якій Террі коли-небудь доводилося спати. Вона провела в баби три ночі. Після того, як баба Кет цілувала її на ніч, Террі сідала на ліжко й переставляла на підвіконні прикраси.

Там у скляній вазі подзвонював букетик скляних квітів, лежало пластикове рожеве прес-пап’є з мушлею всередині і стояв дибки, дурнувато посміхаючись, улюбленець Террі, керамічний коник.

– Я люблю коників, – сказала вона тоді бабі Кет.

Коли ще Терріна мати була з ними, в школі організували поїздку на сільськогосподарську виставку. Їхньому класу показали велетенського чорного коня породи шайр, спорядженого в збрую. Террі виявилася єдиною, хто насмілився його погладити. Її сп’янив його запах. Вона обняла гігантську колону його ноги, що закінчувалася масивним білим копитом, прикритим густою шерстю, й відчула живу кінську плоть. Учителька тоді сказала: «Обережно, Террі, обережно!», та літній чоловік, який привів коня, усміхнувся й сказав, що не треба боятися, бо Самсон нічого не зробить такій маленькій гарній дівчинці.

Керамічний коник мав інший колір. Він був жовтий з чорного гривою і хвостом.

– Він твій, – сказала баба Кет, і Террі пережила справжній екстаз.

Але на четвертий ранок приїхав батько.

– Їдемо додому, – скомандував він, і вираз його обличчя нажахав Террі. – Нема чого сидіти в цієї довбаної старої корови. Ти тут не залишишся. Я сказав ні, мала сучко.

Баба Кет налякалася не менше за Террі.

– Майкі, не треба… – белькотіла вона. Вже й сусіди почали визирати з вікон. Баба Кет тримала Террі за одну ручку, а батько схопив її за другу.

– Їдеш зі мною додому!

Він ударив бабу Кет в око і затягнув Террі в машину. А коли вони приїхали, він так відлупцював її, що на ній не лишилося живого місця.)

– Бачили Оббо? – крикнула Террі його сусідці, що стояла метрів за п’ятдесят він неї. – Він повернувся?

– Не знаю, – відповіла жінка й відвернулася.

(Коли Майкл не лупцював Террі, він займався з нею іншими речами, про які вона не хотіла говорити. Баба Кет більше не приходила. Террі втекла з дому в тринадцять років, але не до баби Кет. Вона не хотіла, щоб батько її знайшов. Проте її все одно впіймали й віддали опікунам.)