Текст книги "Несподівана вакансія"
Автор книги: Дж. Ролiнг
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)
II
– Ну, що ж, приготуйся, – почав дражнити сина Говард Моллісон, подзвонивши йому в суботу пополудні. – Мама вже викладає результати на сайті. Хочеш дочекатись оприлюднення чи, може, сказати зараз?
Майлз інстинктивно відвернувся від Саманти, що сиділа навпроти за столиком на кухні. Вони допивали каву перед тим, як Саманта й Ліббі мали їхати на станцію, а звідти на концерт до Лондона. Притискаючи до вуха слухавку, він відповів:
– Та кажи вже.
– Ти переміг. Переконливо. Майже вдвічі більше голосів, ніж у Вола.
Майлз засяяв посмішкою, дивлячись на кухонні двері.
– Гарно, – сказав він якомога стриманіше. – Радий це чути.
– Чекай-но, – сказав Говард. – Мама ще хоче пару слів.
– Прекрасно, дорогенький! – радісно привітала його Шерлі. – Така чудова новина! Я знала, що ти зможеш.
– Дякую, мамо, – відповів Майлз.
Саманті було достатньо цих двох слів, щоб усе зрозуміти, але вона вирішила приховати своє презирство і сарказм. Вона вже спакувала футболку із зображенням гурту, зробила собі зачіску, купила нові туфельки на підборах і з нетерпінням чекала поїздки.
– То що – член ради Моллісон, так? – спитала вона, коли він відклав слухавку.
– Так, – дещо насторожено підтвердив він.
– Мої вітання, – сказала вона. – Сьогодні, мабуть, буде грандіозне свято. Шкода, що я його пропущу, – збрехала вона, страшенно тішачись, що має нагоду його уникнути.
Майлз зворушено нахилився до неї і стиснув її за пальці.
До кухні вбігла заплакана Ліббі. Вона стискала в руці мобілку.
– Що таке? – перелякалася Саманта.
– Прошу тебе, подзвони мамі Гарієт.
– Чому?
– Прошу тебе.
– Але чому, Ліббі?
– Вона хоче з тобою поговорити, бо… – Ліббі витерла рукою очі й носа, – ми з Гарієт дуже посварилися. Подзвони їй, будь ласка!
Саманта перейшла з телефоном до вітальні. Вона дуже слабко уявляла собі ту жінку. Відколи дівчата почали навчатися у школі-пансіоні, вона практично жодного разу не зустрічалася з батьками їхніх однокласниць.
– Мені страшенно прикро, що так сталося, – почала мама Гарієт. – Я сказала Гарієт, що поговорю з вами, бо вона вбила собі в голову, що Ліббі не хоче взяти її з собою… а ви ж знаєте, які вони приятельки, мені аж серце болить, коли бачу їх розсвареними…
Саманта глянула на годинник. Вони вже мали вирушати за хвилин десять, не пізніше.
– Гарієт чомусь упевнена, що Ліббі мала зайвий квиточок, але не захотіла поїхати разом з нею. Я сказала їй, що це неправда… це ж ваш квиток, бо ви не хочете, щоб Ліббі їхала сама, правильно?
– Ну, звісно, – відповіла Саманта, – вона не може їхати сама.
– Я так і знала, – на диво радісно вигукнула співбесідниця. – І я чудово розумію вашу стурбованість, і ніколи б вам цього не запропонувала, якби не думала, що це може звільнити вас від зайвих переживань. Просто дівчата такі дружні… а Гарієт страшенна фанатка цього дурнуватого гурту… і мені здається, з того, що я чула, коли вони розмовляли по телефону, що Ліббі насправді дуже хоче, щоб Гарієт таки поїхала. Я абсолютно розумію, чому ви хочете супроводжувати Ліббі, але річ у тім, що моя сестра бере туди двох своїх дівчаток, так що догляд за ними буде забезпечений. Я могла б підвезти Ліббі і Гарієт до стадіону і біля входу передати їх з рук у руки сестрі, а тоді ми всі разом у неї й заночуємо. Я даю вам гарантію, що з Ліббі постійно буде або моя сестра, або ж я сама.
– Ой… це так люб’язно з вашого боку. Але моя подруга, – сказала Саманта, відчуваючи дивний дзвін у вухах, – уже нас там чекає, розумієте…
– Але ж ви можете поїхати й побачитися з подругою… просто вам тепер не доведеться йти на той концерт, якщо з дівчатами хтось буде… А Гарієт у дикому розпачі… просто місця собі не знаходить… Я не збиралася втручатись, але їхня дружба зараз під загрозою…
А тоді діловито додала:
– Ми, звісно, заплатимо вам за цей квиток.
Саманту загнали в глухий кут, і їй не було куди діватися.
– Ох, – зітхнула Саманта. – Ну, добре. Я просто хотіла піти з нею…
– Їм удвох буде набагато цікавіше, – безапеляційно заявила мама Гарієт. – Ну й вам не треба буде пригинатися, щоб не закривати сцену тим дітлахам, хі-хі… моїй сестрі не страшно, вона й сама метр з кепкою.
III
На превелике розчарування Ґевіна, все складалося так, що він не міг відкрутитися від святкування ювілею Говарда Моллісона. Якби Мері, клієнт фірми і вдова його найкращого друга, запросила його на вечерю, він мав би моральне право не йти на бенкет… але Мері його не запросила. До неї приїхала родина, і вона чомусь дуже розхвилювалася, коли з’явився Ґевін.
« Не хоче, щоб знали родичі», – подумав він, втішаючись, як вона зніяковіла, проводжаючи його до дверей.
Він поїхав до своєї «Кузні», прокручуючи в голові розмову з Кей.
« Я думала, він був твоїм найкращим другом. Він лише кілька тижнів тому помер!»
« Так, і я заради Баррі піклуюся про неї, – відповів їй подумки Ґевін, – він би сам цього хотів. Ніхто не чекав, що так станеться. Баррі помер. Йому це вже не зашкодить».
Вдома він підшукав собі відповідний костюм, бо на запрошенні було зазначено «вечірній одяг», і спробував уявити, як цей малий язикатий Пеґфорд обсмоктуватиме новину про Ґевіна й Мері.
« Ну то й що? – подумав він, здивований власного хоробрістю. – Невже вона все життя має бути самотня? Всяке трапляється. Я піклувався про неї».
І попри все його небажання йти на ту нудну й виснажливу вечірку, він відчував, як на нього накочується хвиля радісного збудження.
У Домі-на-пагорбі Ендрю Прайс укладав собі волосся маминим феном. Ще ніколи він так ретельно не готувався до будь-яких дискотек чи вечірок, як сьогодні. Йому, Ґаї й Суквіндер за додаткову оплату доручили обслуговувати бенкет. Говард з цієї нагоди навіть узяв напрокат відповідний одяг: білу сорочку, чорні штани і краватку-метелик. Він буде працювати поруч із Ґаєю – і не простим хлопчиком на побігеньках, а офіціантом.
Але це було ще не все. Ґая порвала з тим славетним Марко де Лукою. Сьогодні після обідньої перерви, коли Ендрю вибіг перекурити на заднє подвір’я «Мідного чайника», він побачив там заплакану Ґаю.
– Він ще пошкодує, – кинув Ендрю, намагаючись не виказати своєї радості.
А вона шморгнула носом і сказала:
– Дякую, Енді.
– Ти шо, голубий? – вишкірився Саймон, коли Ендрю нарешті вимкнув фен.
Саймон уже кілька хвилин чекав нагоди сказати це, підглядаючи з темного сходового майданчика крізь щілину в дверях, як Ендрю марафетиться перед дзеркалом. З несподіванки Ендрю аж здригнувся, але за мить розсміявся. Саймона дратонув його гарний настрій.
– Це ж треба, – глузливо осміхнувся він, коли Ендрю пройшов повз нього в сорочці з метеликом. – Такого метелика хіба на бабу начепити. Ти в ньому як педик.
« А я тебе, довбойобе, зробив безробітним».
Ендрю ледь не щогодини змінював ставлення до того, що він утнув зі своїм батьком. Іноді його страшенно гризло сумління, а потім раптом мінявся настрій і він уже тішився своїм потаємним тріумфом. Сьогодні думка про це ще більше підігріла хвилювання. Коли Ендрю на гоночному велосипеді Саймона спускався пагорбом у містечко, він відчував, як під тонкою білою сорочкою його пощипують мурашки від вечірньої прохолоди, а в серці розпалюється неабияке збудження. Він був сповнений надії. Ґая доступна і як ніколи вразлива. Її батько жив у Редінґу.
Коли він під’їхав до парафіяльної зали, там стояла у вечірній сукні Шерлі Моллісон і прив’язувала до огорожі величезні золоті повітряні кульки, зроблені у вигляді п’ятірок і шісток.
– Здоров, Ендрю, – бадьоро привіталася вона. – Відкоти, будь ласка, велосипед подалі від входу.
Він відкотив велосипед за ріг, оминувши новісінький гоночний зелений кабріолет «БМВ», припаркований неподалік. По дорозі до зали обійшов машину довкола, милуючись розкішним салоном.
– А ось і Енді!
Ендрю відразу підмітив, що гарний настрій і збудження винуватця свята не надто відрізнялися від його власного. Говард розгулював залою, вбраний у довжелезний оксамитовий смокінг і трохи нагадував фокусника. З гостей ще майже нікого не було: до початку вечірки лишалося хвилин двадцять. Скрізь були порозвішувані сині, білі й золоті кульки. Величезний фуршетний стіл заставлено тацями із закусками, накритими полотняними серветками. На верхньому ярусі зали немолодий діджей налаштовував апаратуру.
– Енді, піди допоможи Морін, добре?
Морін саме розставляла склянки на краю довгого столу, яскраво освітлена лампою, що висіла в неї над головою.
– Диви, який красень! – каркнула вона, коли він підійшов.
Коротка облягаюча сукня підкреслювала усі контури її кістлявого тіла, з якого подекуди звисали жирові складки й подушечки, що невблаганно випирали крізь тканину. Звідкись пролунало знайоме «привіт»: біля коробок з тарілками навпочіпки сиділа Ґая.
– Енді, повитягай, будь ласка, з коробок склянки і клади їх сюди, – звеліла Морін, – тут у нас буде бар.
Він усе це зробив. Коли розпаковував коробки, до нього підійшла жінка, якої він ніколи досі не бачив, з кількома пляшками шампанського в руках.
– Це має бути в холодильнику, якщо він тут є.
У неї був гострий, як у Говарда, ніс, великі, як у Говарда, сині очі і кучеряве, як у Говарда, світле волосся, але якщо у Говардових рисах проглядалося щось жіноче й пухкеньке, то його донька – а це, без сумніву, могла бути тільки його донька – не була красунею, але приваблювала своїми низько посадженими бровами, великими очима і ямочкою на підборідді. Вона була в штанях і шовковій сорочці з розстебнутим коміром. Поставивши пляшки на стіл, відвернулася. Її манери й одяг підказали Ендрю, що власницею припаркованого «БМВ» була саме вона.
– Це Патриція, – шепнула йому на вухо Ґая, і по його тілу мовби пробіг електричний розряд. – Говардова донька.
– Ага, я так і подумав, – сказав він, але вся його увага прикипіла до того, як Ґая відкорковує пляшку горілки і наливає в келих. Вона випила це одним духом, легенько здригнувшись. Ґая ледве встигла закрутити зáкрутку, як біля них з’явилася Морін з відерцем льоду.
– От курва стара, – кинула їй услід Ґая, дихнувши на Ендрю спиртним. – Ти тільки гляньна неї.
Він засміявся, озирнувся й застиг на місці, бо біля них стояла Шерлі з усмішкою збитошної кицьки.
– Міс Джаванда ще не прийшла? – спитала вона.
– Ось-ось буде, якраз прислала мені есемеску.
Але Шерлі було насправді начхати на Суквіндер. Просто вона підслухала розмову Ендрю й Ґаї про Морін, і це відразу повернуло їй гарний настрій, зіпсутий тим, як Морін випендрювалася в своєму « вечірньому туалеті». Гідно пробити панцир такого обмеженого й тупого марнославства було непросто, але Шерлі, прямуючи від тих двох підлітків до діджея, вже знала, що скаже Говардові за першої-ліпшої нагоди.
« До речі, вся молодь, м’яко кажучи, потішалася з Морін… І нащо було виряджатися в таку сукню?.. Шкода, що вона робить із себе посміховисько…»
Але ж є з чого й тішитися, нагадала собі Шерлі. Вона, Говард і Майлз – усі втрьох будуть тепер у раді: це буде чудесно, просто чудесно.
Шерлі перевірила, чи знає діджей, що Говардова улюблена пісня – «Зелена-зелена трава» у виконанні Тома Джонса, і обвела очима увесь зал, чи не залишилось бува ще якихось дрібних недоглядів, але замість цього її погляд наткнувся на причину, яка трохи затьмарила її сьогоднішню радість.
Патриція стояла у гордій самотності, розглядаючи герб Пеґфорда на стіні, і навіть не намагалася зав’язати з кимось розмову. Шерлі воліла б, щоб Патриція хоч деколи вдягала спідницю. Добре, що хоч приїхала сама. Шерлі боялася, що в «БМВ» з нею приїде ще дехто, але те, що вона приїхала сама, стало для Шерлі хоч якоюсь полегкістю.
Хіба можна не любити власну дитину? Ні, треба любити своїх дітей, не зважаючи ні на що; навіть, якщо вони не такі, як нам хочеться, навіть якщо з них виросли такі персони, яких ми воліли б обійти десятою дорогою. Говард ставився до цього значно спокійніше: він навіть міг, бувало, пожартувати на цю тему, коли Патриції не було поруч. Шерлі ж не могла настільки цим легковажити. Зараз вона відчула, що варто скласти Патриції компанію, підсвідомо сподіваючись якось нейтралізувати своїм бездоганним одягом і поведінкою те дивне враження, яке, на її жаль, могла справити на присутніх Патриція.
– Може, вип’єш чогось, дорогенька?
– Ще ні, – відповіла Патриція, й далі розглядаючи герб Пеґфорда. – Учора я мала веселу нічку. Певно, трохи перебрала. Ми гуляли зі співробітниками Меллі.
Шерлі непевно всміхнулась і теж втупилася очима в герб.
– З Меллі все гаразд, дякую, що запитала, – саркастично мовила Патриція.
– Ну й чудово, – пробурмотіла Шерлі.
– Прикольне запрошення, – сказала Патриція. – Пат і гість.
– Ой, вибач, дорогенька, але так прийнято писати, коли, знаєш, люди неодружені…
– Ага, то це ти списала з довідника етикету? Не дивно, що Меллі не захотіла їхати, якщо на запрошенні навіть не вказано її ім’я, і ми через це дуже посварилися, і ось я тут сама. Класно, правда?
Патриція неквапливо відійшла до бару, а Шерлі приголомшено застигла на місці. Навіть у дитинстві Патриція лякала її своїм гнівом.
– Ви запізнилися, міс Джаванда, – гукнула Шерлі, намагаючись повернути самовладання, коли до неї підбігла схвильована Суквіндер.
На думку Шерлі, це дівчисько проявило певне нахабство, з’явившись на святкування після всього того, що її мати наговорила Говардові тут, у цій залі. Вона простежила, як Суквіндер квапливо приєдналася до Ендрю з Ґаєю, й подумала, що варто порадити Говардові взагалі відмовитися від такої помічниці. Мало того, що вона спізнилася, та ще й має екзему, що неприпустимо з гігієнічного погляду, дарма, що приховала її довгими рукавами чорної футболки. Шерлі поклала собі не забути перевірити на улюбленому медичному сайті, чи екзема не заразна.
Гості почали прибувати рівно о восьмій. Говард звелів Ґаї стояти біля нього й виконувати роль гардеробниці: йому подобалось при всіх називати її на ім’я – хай бачать, як вона в своєму чорному платтячку й мереживному фартушку слухняно виконує його накази. Але скоро верхнього одягу назбиралося так багато, що Говард мусив закликати на підмогу Ендрю.
– Заникай пляшчинку, – звеліла Ґая Ендрю, коли вони у крихітному гардеробі розвішували по три-чотири плащі на один вішак, – і заховай на кухні. Будемо по черзі туди забігати…
– Чудово! – весело відповів Ендрю.
– Ґевіне! – вигукнув Говард, коли партнер його сина переступив поріг зали о пів на дев’яту.
– А де ж Кей, Ґевіне? – поквапилася спитати Шерлі, щоб випередити Морін, яка вже перевзувалася біля стола у блискучі туфлі на шпильках.
– Вона, на жаль, не змогла, – відповів Ґевін і з жахом побачив, що опинився віч-на-віч з Ґаєю, яка чекала, щоб забрати в нього пальто.
– Мама могла прийти, – чітко й виразно промовила Ґая, – але Ґевін її кинув, правда, Ґев?
Говард поплескав Ґевіна по плечу, вдаючи, що не розчув слів Ґаї, і загудів:
– Радий тебе бачити, проходь, візьми собі щось випити.
Шерлі вдалося зберегти незворушний вираз обличчя, але ця сенсаційна новина настільки її вразила, що, вітаючи наступних гостей, вона ще довго не могла отямитись. Коли Морін в своєму «диво-туалеті» причапала до входу, щоб разом з нею вітати гостей, Шерлі з величезною насолодою повідомила їй на вухо:
– Ми щойно мали вельмипікантну сценку. Вельмипікантну. Ґевін і мамуня Ґаї… о Господи… хто ж міг знати…
– А що? Що сталося?
Але Шерлі тільки похитала головою, смакуючи рідкісною нагодою подратувати Морін з її невситимою цікавістю, і широко розкинула руки, зустрічаючи Майлза, Саманту й Лексі.
– А ось і він! Член ради Майлз Моллісон!
Саманта дивилася, як Шерлі обіймає Майлза, мовби той повернувся з далекої подорожі. Вона так раптово звалилася з вершини солодкого передчуття поїздки у прірву шоку й розчарування, що всі її думки обернулися на суцільний білий шум, який заважав адекватно сприймати зовнішній світ.
(Майлз тоді зрадів:
– Як чудово! Тепер ти зможеш піти на татів бенкет, ти ж сама казала…
– Так, – озвалася вона. – Я пам’ятаю. Дуже гарно.
Але коли він побачив її у джинсах і футболці бойз-бенду, про який вона мріяла цілий тиждень, це його спантеличило.
– Має бути вечірній одяг.
– Майлзе, це ж пеґфордська парафіяльна зала.
– Я знаю, але ж у запрошенні…
– Я йду в цьому.)
– Вітаю, Само, – зустрів її Говард. – Чудово виглядаєш. Мабуть, цілий день виряджалася.
Та його обійми були, як завжди, палкі, а рука звично поплескала її по туго обтягнутій джинсами сідниці.
Привітавши Шерлі стриманою холодною усмішкою, Саманта пройшла повз неї до бару. Підленький голосок у її голові допитувався: « Ну, а чого ти, власне, чекала від того концерту? Чого аж так туди рвалася? Що ти хотіла?»
« Нічого. Просто розважитись».
Мріяла про сильні молоді руки на її знову стрункій талії, сміх, що мав стати своєрідним катарсисом; гострий присмак чогось нового, незвіданого – але усім її фантазіям раптово обрубали крила і вона стрімголов падає до землі…
« Просто хотіла подивитися».
– Маєш класний вигляд, Сáмо.
– А, привіт, Пат.
Вона вже понад рік не бачила невістку.
« Я люблю тебе найбільше за всіх у цій сім’ї, Пат».
З ними порівнявся Майлз і поцілував сестру.
– Як ти? Як Мел? Вона не приїхала?
– Ні, не захотіла, – відповіла Патриція. Вона пила шампанське з такою міною, наче то був оцет. – У запрошенні написали: Пат і гість… ми посварилися. Один—нуль на користь нашої мами.
– Ой, Пат, перестань, – сказав, усміхаючись, Майлз.
– Ой, Пат, що, блін, перестати, Майлзе? – Саманту охопила радісна лють: є зачіпка для нападу. – Це ж просто хамство отакзапрошувати партнерку твоєї сестри, Майлзе, і ти це знаєш. Як на мене, твоїй матері не завадило б повчитися гарних манер.
Він дуже розтовстів за минулий рік. Вона бачила, як випинається його шия з-під комірця сорочки. У нього смерділо з рота. Він перейняв від батька манеру розгойдуватися на кінчиках пальців. В пориві фізичної відрази Саманта пішла до іншого кінця столу, де Ендрю й Суквіндер наповнювали і подавали гостям келихи.
– Чи є у вас джин? – спитала Саманта. – Дайте мені скляночку.
Вона спочатку не впізнала Ендрю. Наливаючи їй джину, він намагався не витріщатися на її обтягнуті футболкою пишні груди, але з таким самим успіхом можна було б не мружитись, коли тобі в очі сліпить сонце.
– Подобаються? – спитала Саманта, спорожнивши півсклянки джину з тоніком.
Ендрю зашарівся і геть розгубився. На його жах, вона зухвало захихотіла:
– Я питаю про цих хлопців з бойз-бенду.
– Ага, я… ага, я чув про них. Але це… трохи не мій стиль.
– Справді? – спитала вона, вихиливши решту напою. – Мені ще один, будь ласка.
Вона нарешті згадала, хто це: хлопчик-сіра-мишка з продуктової крамнички. В одязі офіціанта він здавався старшим за свої роки. Ну, а те, що він кілька тижнів тягав туди-сюди важкі ящики, допомогло йому наростити трохи м’язів.
– О, кого я бачу! – сказала Саманта, помітивши постать, що віддалялася від неї, – це ж Ґевін. Пеґфордський зануда номер два. Після мого чоловіченька, звісно.
Вона пішла, вкрай задоволена собою, з новою склянкою джину. Алкоголь ударив їй у голову саме тоді, коли вона цього потребувала, гамуючи біль і додаючи енергії. Відходячи, вона подумала: « Запав на мої цицьки; цікаво, що він подумає про мою дупу».
Ґевін помітив, що до нього наближається Саманта, і спробував уникнути її, долучившись до будь-чиєї розмови. Найближчим до нього виявився Говард, і Ґевін квапливо підійшов до групки гостей, що оточили винуватця бенкету.
– Я ризикнув, – розповідав Говард своїм слухачам. Він розмахував сигарою, і дрібка попелу впала на вилогу оксамитового смокінга. – Я ризикнув і тяжко працював. Усе просто. Жодних магічних формул. Ніхто не давав мені… а ось і Сáма! Хто ці молоді люди, Саманто?
Четверо літніх чоловіків прикипіли поглядами до футболки із зображенням поп-групи, яка щільно облягала її груди, а Саманта повернулася до Ґевіна.
– Здоров! – привіталася вона, нахилившись до нього так, що він змушений був її поцілувати. – Кей не прийшла?
– Ні, – коротко відказав Ґевін.
– Ми тут говоримо про бізнес, Сáмо, – бадьоро пояснив їй Говард, і це нагадало Саманті про її крамничку, приречену на провал. – Я от заснував свій бізнес сам, – повідомив він своїм слухачам, сідаючи на улюбленого коника. – Оце й усе. Нічого більше. Я сам себе зробив.
Масивний і кругловидий, він, наче оксамитове сонце, випромінював гордість і задоволення. Склянка бренді вже добряче вплинула на його мову, додавши їй м’якості й округлості. – Я пішов на великий ризик… бо ж міг втратити все.
– Ні, це ваша мама могла втратити все, – підкорегувала його Саманта. – Хіба ж це не Ґільда заклала свій будинок, щоб внести половину завдатку у стартовий капітал крамниці?
Вона помітила, як спалахнули Говардові очі, але усмішка не згасла на його обличчі.
– Що ж, тоді віддаю всі заслуги своїй матері, – не розгубився він, – за те, що тяжко працювала, заощаджувала й допомогла синові розпочати справу. Я примножую те, що отримав, і віддаю назад родині… оплачую, скажімо, навчання твоїх дівчат у школі Святої Анни… бо ж як гукнеться, так і відгукнеться, правда, Сáмо?
Вона могла сподіватися на таку відповідь від Шерлі, але не від Говарда. Всі спорожнили свої склянки, і Саманта навіть не спробувала зупинити Ґевіна, коли той відійшов набік.
У Ґевіна одне було на думці: як йому непомітно змитися. Він і так був знервований, а цей банкетний шарварок ще більше його дратував.
Відколи він зіткнувся біля дверей з Ґаєю, йому не давала спокою жахлива думка: а що, як Кей усе розповіла доньці? Що, як дівчина знає, що він закохався в Мері Фербразер, і вже розповіла про це іншим? Мстиві шістнадцятирічні дівчатка ще й не на таке здатні.
Він жахався, що пеґфордці довідаються про його кохання до Мері Фербразер, перш ніж він їй освідчиться. Він гадав, що відважиться на це трохи згодом, через кілька місяців, можливо, навіть через рік… після першої річниці смерті Баррі… а поки що треба було плекати ці крихітні паростки довіри, яка виникла між ними, в надії, що нею поступово оволодіють ті ж почуття, які переповнювали його…
– Ти нічого не п’єш, Ґеве! – вигукнув Майлз. – Мусимо виправити цю прикру помилку!
Він рішуче підвів свого колегу до столика з напоями і подав йому пиво, не замовкаючи ні на мить і випромінюючи, як і Говард, неприховану радість і гордість.
– Ти ж чув, що я переміг на виборах?
Ґевін не чув, але й не мав настрою вдавати здивування.
– Ага. Вітаю.
– Як там Мері? – по-панібратськи запитав Майлз: сьогодні він дружив з усім містечком, бо ж воно його обрало. – У неї все гаразд?
– Так, гадаю…
– Я чув, наче вона збирається переїжджати до Ліверпуля. Може, це й на краще.
– Що? – здивовано перепитав Ґевін.
– Морін розповідала зранку, що нібито сестра Мері переконує її вертатися з дітьми додому. У неї велика родина у Лівер…
– Але ж її дім – тут.
– Я думаю, що це Баррі любив Пеґфорд. Я не певний, що Мері захоче тут жити без нього.
Ґая спостерігала за Ґевіном крізь нещільно причинені кухонні двері. У неї в руці був пластиковий стаканчик з чималою дозою горілки, яку припас для неї Ендрю.
– Який гівнюк, – процідила вона. – Ми й досі були б у Гекні, якби він не звабив маму. А вона така дурепа, блін. Я ж бачила, що вона його не особливо цікавить. Він навіть нікуди її не запрошував. Йому тільки щоб трахнути її – і змитися.
Ендрю стояв за її спиною, накладаючи бутерброди на майже порожній таріль. Він не міг повірити, що Ґая вживає такі слова, як «трахнути». Та Ґая, якою він її собі вимріяв, була авантюрна, щедра на сексуальні фантазії, але незаймана. А чим займалася чи не займалася справжня Ґая з Марко де Лукою, він волів не думати. Однак такі її судження вразили Ендрю, бо скидалося, ніби вона знає, як поводяться чоловіки після сексу, якщо їх не цікавитьпартнерка…
– На, випий, – сказала вона Ендрю, коли він підійшов до дверей з тарелем, і тицьнула йому до рота пластиковий стаканчик зі своєю горілкою. Він трохи відпив. Вона хихикнула, відступила, пропускаючи його в двері, і гукнула вслід:
– Скажи, щоб Суксі теж забігла і дзьобнула з нами!
У залі було велелюдно і страшенно гамірно. Ендрю виклав на стіл свіжі сендвічі, але закуски гостей уже давно не цікавили. Суквіндер за баром ледве встигала розливати спиртне. Дехто вже не соромився наливати собі сам.
– Ґая кличе тебе до кухні, – повідомив Ендрю, стаючи на її місце. Виконувати роль бармена вже не було сенсу, тож він просто наповнив усі келихи, щоб кожен охочий міг причаститися сам.
– Привіт, Арахіско! – гукнула до нього Лексі Моллісон. – Можна мені шампусика?
Вони разом вчилися в Святому Томасі, але відтоді він її давненько вже не бачив. У школі Святої Анни навіть вимова її змінилася. Він ненавидів кличку Арахіска.
– Он, перед тобою, – показав він пальцем.
– Лексі, ти не питимеш, – заявила Саманта, виринувши з натовпу. – Ані краплі.
– А дідусь казав…
– Мене це не цікавить.
– Але ж усі…
– Я сказала: ні!
Лексі потупотіла геть. Ендрю на радощах усміхнувся Саманті й дуже здивувався, коли вона теж засяяла усмішкою.
– Ти теж задираєшся отак з батьками?
– Ага, – зізнався він, і вона засміялася. Її груди були справді пишненькі.
– Пані і панове! – загримів голос із мікрофона, і всі вмовкли, слухаючи Говарда. – Я хотів сказати кілька слів… більшість із вас, мабуть, уже знає, що мого сина Майлза обрали до місцевої ради!
Пролунали оплески, і Майлз підняв над головою склянку на знак подяки. Ендрю аж здригнувся з несподіванки, коли Саманта досить чітко прошепотіла:
– Ура-курва-ра!
По напої тим часом ніхто не підходив. Ендрю шмигонув на кухню. Ґая і Суквіндер сиділи там самі, пили й реготали, а коли побачили Ендрю, вигукнули в один голос:
– Енді!
Він теж розреготався.
– Ви що, вже вгашені?
– Ага, – підтвердила Ґая.
– Ні, – сказала Суквіндер. – Тобто я – ні, а вона вгашена.
– Мені начхати, – сказала Ґая. – Моллісон може мене звільняти, якщо захоче. Мені вже все одно не треба збирати на квиток до Гекні.
– Тебе він не звільнить, – сказав Ендрю, пригубивши горілку. – Ти його фаворитка.
– Ага, – буркнула Ґая. – Старий слизький гандон.
І вони всі втрьох знову зареготали.
Крізь скляні двері долинуло підсилене мікрофоном квакання Морін:
– Ану, Говарде! Давай… дует на честь твого дня народження! Пані й панове… улюблена пісня Говарда!
Підлітки з удаваним жахом перезирнулися. Ґая захихотіла і, спіткнувшись, штовхнула двері.
З колонок гримнули перші такти «Зеленої-зеленої трави», а тоді загудів Говардів бас на пару зі скрипучим альтом Морін:
Ґевін був єдиний, хто почув за спиною хихотіння й пхикання, та, озирнувшись, він побачив тільки, як легенько гойднулися двері до кухні.
Майлз поквапився назустріч Обрі і Джулії Фаулі, що прибули найпізніше і тепер обдаровували всіх ввічливими посмішками. Ґевіна знову охопило знайоме відчуття жаху й сум’яття. Його нетривкий просвіт щастя й надії затьмарили дві загрози: Ґая може розпатякати про те, що дізналася від матері, а Мері збирається назавжди покинути Пеґфорд. Що ж йому робити?
– Кей не прийшла?
Спершись біля нього на стіл, йому знову усміхалася Саманта.
– Ти вже питала, – буркнув Ґевін. – Ні.
– У вас все нормально?
– А яке тобі діло?
Це само зірвалося йому з язика, бо його вже нудило від цих її постійних розпитувань і глузувань. Добре, що вони були сам на сам; Майлз ще й досі загравав з подружжям Фаулі.
Саманта трохи переграла з обуреним здивуванням. Її очі налилися кров’ю, і вона ретельно зважувала кожне слово. Уперше Ґевін відчув до неї радше неприязнь, аніж острах.
– Вибач, я просто хотіла…
– Спитати. Ясно, – буркнув він, дивлячись, як похитуються у такт музиці Говард і Морін, взявшись попід руки.
– Я була б рада, якби ви з Кей були разом. Ви дуже пасували одне одному.
– Угу, але мені подобається свобода, – сказав Ґевін. – Мені не часто траплялися щасливі подружжя.
Саманта занадто багато випила, щоб відчути, як тонко він її вколов, але щось таки зачепило її за живе.
– Подружнє життя – це завжди велика таємниця для інших, – виважено мовила вона. – Ніхто не знає того, що знають двоє. Тож не тобі про це судити, Ґевіне.
– Дякую за осяяння, – сказав він, не на жарт роздратувавшись, відклав порожню баночку з-під пива і рушив до гардеробу.
Дивлячись йому вслід, Саманта тішилася, що розмова досягла результату, а тоді переключила увагу на свою свекруху, що стояла в натовпі, слухаючи, як співають Говард і Морін. Саманта вдоволено споглядала, якого ляпаса отримала роздратована Шерлі, котра весь вечір стискала губи в холодній посмішці. Говард і Морін уже роками співали дуетом. Говард узагалі дуже любив співати, а Морін колись навіть була бек-вокалісткою в місцевому оркестрику. Коли вони доспівали, Шерлі лише раз плеснула в долоні, мовби викликала прислугу. Саманта з цього гучно зареготала і пішла до столу з напоями, але, на жаль, хлопця в метелику там уже не було.
Тим часом Ендрю, Ґая й Суквіндер ще й досі реготали на кухні. Реготали з дуету Говарда й Морін, а також з того, що вже на дві третини спорожнили пляшку горілки, але найбільше сміялися просто тому, що їм було смішно і своїм сміхом вони заражали одне одного так, що ледве трималися на ногах.
Маленьке віконце над раковиною, відчинене навстіж для припливу повітря, раптом грюкнуло і в ньому з’явилася голова Жирка.
– Добрий вечір! – привітався він. Очевидно йому довелося на щось видертись, бо коли він почав пролізати у вікно, було чути, як це щось заскрипіло, а потім важко гупнуло на землю. Нарешті Жирко зіскочив на сушарку для посуду, збивши кілька склянок, що розлетілися на друзки.
Суквіндер вийшла з кухні. Ендрю відразу зрозумів, що Жирко тут зайвий. І тільки Ґаю це, здається, анітрохи не стурбувало. Не припиняючи хихотіти, вона сказала:
– До речі, тут є двері.
– Серйозно? – сказав Жирко. – А де тут бухло?
– Це наше, – сказала Ґая, обхопивши пляшку. – Енді для нас заникав. Мусиш сам собі роздобути.
– Легко, – незворушно мовив Жирко і вийшов у залу.
– Хочу пі-пі… – пробелькотіла Ґая, заховала горілку під раковину і теж вийшла з кухні.
Ендрю подався за ними. Суквіндер повернулася до столу з напоями, Ґая зникла в туалеті, а Жирко стояв, спираючись на стіл, і тримав в одній руці пиво, а в другій бутерброд.
– Не думав, що ти сюди припрешся, – сказав Ендрю.
– Мене запросили, чувак, – відповів Жирко. – У запрошенні написали, що чекають на сімейство Волів.
– А Каббі в курсі, що ти тут?
– Не знаю, – відповів Жирко. – Він ховається. Так і не дістав посаду Баррі. Тепер усьому капець, бо Каббі не буде в раді. Бляха, шо це за гівно? – скривився він, випльовуючи півбутерброда. – Хоч’ цигарочку?
