Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)

VI

Уперше після смерті Баррі засідання місцевої ради мало стати вирішальним у затяжній боротьбі за долю Полів. Говард відмовився відкладати голосування з приводу майбутньої долі наркоклініки «Белчепел» і щодо наміру містечка передати Поля під юрисдикцію Ярвіла.

Ось чому Парміндер запропонувала Коліну й Кей зустрітися непередодні засідання, щоб намітити стратегію.

– Але ж Пеґфорд не може в односторонньому порядку вирішувати питання про зміну адміністративних меж? – запитала Кей.

– Ні, – терпляче пояснила Парміндер (Кей як новоприбула ще не все тут розуміла), – але окружна рада цікавиться думкою Пеґфорда з цього приводу, а Говард буде аж зі шкури пнутися, щоб проголосували саме за йогодумку.

Зустріч проходила у вітальні Волів, бо Тесса наполягла, щоб Колін запросив їх обох сюди, аби вона теж могла чути їхню розмову. Тесса подала келихи з вином, поставила на журнальний столик чималу миску чипсів, усілася в крісло і мовчки слухала, не втручаючись у розмову.

Вона була виснажена і роздратована. Анонімний допис спровокував у Коліна гострий панічний напад, настільки потужний, що він не зміг піти до школи. Парміндер знала, що він дуже хворий, адже сама виписувала йому лікарняний, і все одно залучила його до цієї дискусії, так, ніби їй було байдуже, що вночі на Тессу знову навалиться черговий сплеск його параної.

– Тут усі, безперечно, обурені тим, як поводяться Моллісони, – мовив Колін зарозумілим, професорським тоном, до якого він інколи вдавався, намагаючись приховати свій страх і параною. – Я думаю, людей уже починає дратувати, що вони намагаються говорити від імені всього нашого містечка. Принаймні в мене склалося таке враження під час передвиборної агітації.

«Було б добре, – подумала з гіркотою Тесса, – якби Колін бодай інколи випромінював цю вдавану впевненість і заради неї». Колись, дуже давно, їй подобалося бути єдиною хранителькою Колінових таємниць і страхів, надійним джерелом розради, але тепер ця роль уже не приносила їй жодної втіхи. Цієї ночі він не давав їй спати аж до ранку, сидів на краю ліжка і розгойдувався туди-сюди, стогнав, плакав, казав, що хоче вмерти, що більше не витримає, що дарма встрягав у ці вибори і що почувається абсолютно розчавленим…

Тесса почула на сходах кроки Жирка і насторожилася, але він пройшов на кухню повз їхні відчинені двері, обмежившись тільки нищівним поглядом на Коліна, що сидів, підібгавши ноги, на шкіряному пуфику перед каміном.

– А може статися таке, що балотування Майлза на несподівану вакансію налаштує людей проти нього, навіть тих, хто його традиційно підтримував? – з надією спитала Кей.

– Гадаю, може, – ствердно кивнув головою Колін.

Кей повернулася до Парміндер.

– Думаєте, рада справді проголосує за те, щоб виселити «Белчепел» з їхньої будівлі? Я розумію, що людей дратують розкидані голки й наркомани на околицях, але ж клініка далеко звідси… яке діло Пеґфорду до неї?

– Говард і Обрі – два чоботи пара, – пояснила Парміндер з напруженим обличчям і темними мішками під очима. (Завтра саме їй належало йти на засідання ради, щоб без підтримки Баррі протистояти Говардові Моллісону з його поплічниками.) – їм треба скоротити витрати на окружному рівні. Якщо Говард викине клініку з теперішньої дешевої будівлі, то її утримання значно подорожчає; тоді Фаулі зможе заявити, що витрати зросли і фінансувати клініку з міського бюджету недоцільно. А після цього Фаулі зробить усе для того, щоб перепідпорядкувати Поля Ярвілу.

Стомившись пояснювати, Парміндер вдала, що розглядає нову пачку документів про «Белчепел», які принесла Кей, і таким чином припинила цю розмову.

« Навіщо мені це все?» – запитувала вона сама себе. Вона ж могла сидіти вдома з Вікрамом, який, коли вона йшла, дивився по телевізору якусь комедію разом із Джасвант і Раджпалом. Їхній сміх діяв їй на нерви. Коли востаннє вона усміхалася? Навіщо прийшла сюди, навіщо п’є це огидне тепле вино, навіщо бореться за клініку, яка ніколи їй не знадобиться, і за житловий масив, заселений людьми, від яких вона, мабуть, відверталася б, зустрівши на вулиці? Вона ж не Бгай Кангайя, котрий не робив різниці між душами друзів і ворогів. Вона не бачила Божого світла в душі Говарда Моллісона. Їй важливіше побачити поразку Говарда, ніж зберегти за дітьми з Полів право навчатися в Святому Томасі, а за полянськими наркоманами – звертатися в «Белчепел», хоча якщо тверезо поміркувати, то це, звичайно, гарні і благі справи…

(Але насправді вона знала причину. Вона хотіла перемогти заради Баррі. Він розповідав їй про те, яке значення мало для нього навчання в школі Святого Томаса. Однокласники запрошували його до себе в гості, і він, який тулився з мамою й двома братами у фургончику, просто умлівав від охайних і теплих будиночків на вулиці Надії і захоплювався солідними вікторіанськими будинками в Соборному провулку. Він навіть побував на дні народження в тому самому будинку з коров’ячою мордою, який потім купив для своєї сім’ї.

Він закохався у Пеґфорд, з його річкою, з його полями, з його масивними будинками. У мріях уявляв, що матиме колись садочок, у якому зможе гратися, дерево, на якому повісить гойдалку, багато зелені і простору. Він збирав там каштани і привозив їх на Поля. Успішно закінчивши школу Святого Томаса (був одним із найкращих учнів), він першим зі своєї родини вступив до університету.

« Любов і ненависть, – подумала Парміндер, трохи налякана власного відвертістю. – Любов і ненависть – ось що привело мене сюди…»)

Вона гортала документи Кей, вдаючи, що пильно їх вивчає.

Кей була втішена такою увагою Парміндер, адже ці нотатки забрали в неї купу часу і нервів. Вона вірила, що будь-кого, хто перечитає ці матеріали, не доведеться зайвий раз переконувати, що наркоклініку «Белчепел» треба залишити.

Та попри всю статистику, розгляди анонімних справ і свідчень пацієнтів, Кей насправді бачила клініку лише крізь призму одного такого пацієнта: Террі Відон. Кей відчувала зміни в поведінці Террі, вона цим пишалася і водночас боялася цього. Террі демонструвала кволі спроби керувати власним життям. Вона вже двічі поспіль казала Кей: «Роббі вони в мене не заберуть, я їм не дозволю», – і це було не безсиле нарікання на долю, а певна заявка про серйозний намір.

«Вчора я відвела його в ясла, – сказала вона Кей, яка мала необережність здивуватися цій звістці. – А чо ти, курва, вирячила очі? Шо, я не можу відвести малого в ті довбані ясла?»

Кей була переконана: якщо двері «Белчепел» зачиняться перед Террі, то та хитка конструкція, яку вони намагалися вибудувати з уламків її пропащого життя, буде остаточно зруйнована. Схоже, Террі відчувала перед Пеґфордом якийсь зачаєний нутряний страх, причин якого Кей не розуміла.

– Ненавиджу його, курва! – буркнула Террі, коли Кей мимохідь згадала про Пеґфорд.

Окрім того, що там жила її покійна бабуся, Кей не знала нічого, що могло пов’язувати Террі з цим містечком, але боялася, що якби Террі була змушена щотижня їздити туди по метадон, її впевненість у собі похитнулася б, розваливши й без того крихкий підмурівок, на якому трималася безпека її родини.

Після Парміндер слово взяв Колін, він переповідав історію Полів. Кей знуджено кивала головою, вставляючи вряди-годи «гм», але думками вона була далеко звідси.

Колінові дуже лестила манера цієї привабливої молодої жінки ловити кожне його слово. Відтоді, коли він прочитав той жахливий допис, йому ще ні разу не було на душі так спокійно, як сьогодні. Жодного з тих катаклізмів, які він малював ночами в своїй уяві, так і не сталося. Його не звільнили. Перед дверима не зібралася розлючена юрба. Ніхто на сайті пеґфордської місцевої ради, та й узагалі будь-де в інтернеті (а Колін поґуґлив добряче), не вимагав його арешту чи ув’язнення.

Повз прочинені двері пройшов Жирко, смакуючи йогуртом. Він зазирнув до кімнати і на якусь мить зустрівся поглядом з Коліном. Коліну одразу ж вилетіло з голови, про що він говорив.

– …і… ну, двома словами, це все, – закінчив він, затинаючись.

Зиркнув на Тессу, шукаючи підтримки, але його дружина з кам’яним обличчям дивилася кудись перед собою. Це трохи образило Коліна. Він думав, що Тесса зрадіє, коли побачить, що йому вже набагато краще після тієї кошмарної ночі і що він себе контролює. Він знову відчув, як у животі зарухалися щупальці страху, але його трохи заспокоїла присутність такої ж, як і він, сіромахи й жертви гидких пліток Парміндер, а також співчутлива увага вродливої соцпрацівниці.

На відміну від Кей Тесса і справді прислухалася до кожного слова, сказаного Коліном щодо права Полів залишатися під юрисдикцією Пеґфорда. Але, на її думку, аргументам Коліна бракувало переконливості. Він хотів вірити в те, у що вірив Баррі, хотів перемогти Моллісонів, бо цього хотів Баррі. Коліну не подобалася Кристал Відон, але їй симпатизував Баррі, тому він переконував себе, що просто недобачає усіх її чеснот. Тесса знала, що її чоловік – це дивовижна суміш зарозумілості й покори, непохитних переконань і крайньої невпевненості в собі.

« Вони так помиляються, – подумала Тесса, глянувши на цю трійцю, що саме розглядала якусь діаграму, видобуту Парміндер з-поміж Кеїних нотаток. – Думають , що кількома папірцями зі статистикою зможуть перекреслити накопичені за шістдесят років образи і злість». Але жоден із них не вартий Баррі. Він був наочним прикладом того шляху, про який вони говорять суто теоретично: поступ завдяки освіті від злиднів до заможності, від безсилля й залежності – до статусу впливового громадського діяча. Хіба вони не усвідомлюють усієї своєї безпомічності порівняно з покійним Баррі?

– Людей справді дратує, що Моллісони прибирають усе собі до рук, – повторив Колін.

– Я впевнена, – відповіла Кей, – що коли вони прочитають усі ці матеріали, їм буде дуже важко й далі вдавати, ніби робота клініки неефективна.

– У раді ще не всі забули про Баррі, – мовила тремтячим голосом Парміндер.

Тесса раптом усвідомила, що її масні пальці намарно мацають повітря. Поки інші розмовляли, вона сама спорожнила цілісіньку миску чипсів.

VII

Був світлий духмяний ранок, а з наближенням обідньої перерви в комп’ютерному класі вінтердаунської загальноосвітньої школи стало доволі душно. Крізь брудні вікна сіялося розмите світло, відбиваючись на моніторах грайливими сонячними зайчиками, що неабияк відволікали увагу. І хоч у класі не було ні Гаї, ні Жирка, Ендрю Прайс ніяк не міг зосередитись. Подумки він постійно повертався до підслуханої учора ввечері розмови між батьками.

Вони цілком серйозно обговорювали переїзд до Редінґа, де мешкали Рутина сестра з чоловіком. Нашорошивши вуха, Ендрю стояв у темному коридорчику і прислухався: схоже, дядько, якого Ендрю й Пол майже не знали, бо Саймон його дуже не любив, запропонував батькові якусь роботу або принаймні повідомив про таку можливість.

– Там менше платитимуть, – вагався Саймон.

– Як ти знаєш? Він не казав…

– Але схоже на те. Та й жити там значно дорожче.

Рут ухильно пирхнула. Ендрю стояв у коридорі, затамувавши подих: уже той факт, що мати не квапилася погоджуватись із Саймоном, свідчив про те, що вона таки хоче їхати.

Ендрю не міг уявити батьків у якомусь іншому будинку, окрім Дому-на-пагорбі, і ні в якому іншому, ніж Пеґфорд, місті. Для нього було природно, що вони залишатимуться тут назавжди. Він, Ендрю, поїде колись до Лондона, але Саймон і Рут мешкатимуть отут до самої смерті, неначе врослі в це узгір’я дерева.

Він піднявся до своєї кімнати й задивився з вікна на мерехтливі вогні Пеґфорда, що лежав ув оточеній пагорбами темній улоговині. Йому здалося, ніби він ніколи досі не помічав цього краєвиду. Десь там унизу курить у своїй мансарді Жирко, дивлячись, мабуть, якусь порнуху на комп’ютері. Ґая теж була десь у тому напрямку: виконує свої загадкові дівочі ритуали. Ендрю раптом спало на думку, що Ґая вже пережила щось подібне, адже її вирвали з корінням із знайомого місця й пересадили на інше. Нарешті він знайшов з нею якусь глибинну спільність. Такі думки приносили Ендрю несподівану меланхолійну втіху.

Але ж вона не хотіла, щоб її так пересаджували. Ендрю в сум’ятті схопив мобілку і написав повідомлення Жиркові: «С.-П. пропонують роботу в Редінґу. Мабуть, погодиться».

Жирко так і не відповів, і Ендрю ще й досі його не бачив, бо в них не було спільних уроків. Ці два тижні вони не перетиналися навіть на вихідні – Ендрю тепер підпрацьовував у «Мідному чайнику». Їхня найдовша за останній час розмова стосувалася Жиркового посту про Каббі на сайті місцевої ради.

– Здається, Тесса підозрює, – недбало кинув Жирко. – Дивиться на мене так, ніби щось знає.

– І що ти їй скажеш? – злякано спитав Ендрю.

Він знав про Жиркове прагнення слави і визнання, і про його пристрасть використовувати правду, наче зброю, але не був певний, чи його приятель усвідомлює, що ніхто не повинен дізнатися про вирішальну роль Ендрю у діяльності «Привида Баррі Фербразера». Жиркові й раніше важко було розтлумачити, що означає мати такого батька, як Саймон; зрештою, останнім часом взагалі щось пояснити Жиркові ставало дедалі важче.

Коли вчитель інформатики відійшов трохи далі, Ендрю пошукав в інтернеті інформацію про Редінґ. Порівняно з Пеґфордом, це було величезне місто. Там щорічно відбувався музичний фестиваль. Від Лондона якихось сорок миль. Ендрю переглянув залізничні сполучення. Можливо, він зможе відвідувати столицю на вихідні так само, як зараз їздить автобусом до Ярвіла. Але все здавалося надто нереальним: крім Пеґфорда, він просто нічого не знав і досі не міг уявити, що його сім’я могла б жити деінде.

Під час обідньої перерви Ендрю відразу вирушив на пошуки Жирка. Відійшовши подалі від цікавих очей, він запалив цигарку і саме засовував у кишеню запальничку, коли на превелику втіху почув знайомий дівочий голос: «Привіт!»

Його наздогнали Ґая й Суквіндер.

– Привіт, – сказав він їм, видихаючи дим подалі від чарівного личка Ґаї.

Останніми днями цю трійцю пов’язало щось таке, чого не було між іншими учнями. Спільна робота в кав’ярні сполучила їх невидимою ниточкою взаєморозуміння. Вони вже вивчили всі заяложені Говардові фрази, звикли до нездорового зацікавлення Морін подробицями їхнього особистого життя, спільно кепкували з її зморшкуватих колін, що стирчали з-під коротесенької офіціантської спіднички, й обмінювалися, мов ті купці у чужих заморських країнах, невеличкими партіями приватної інформації. Таким чином дівчата дізналися, що батька Ендрю звільнили з роботи; Ендрю й Суквіндер з’ясували, що Ґая працює, аби заробити на зворотний квиток до Гекні; а Ендрю з Ґаєю довідалися, що мати Суквіндер терпіти не може Говарда Моллісона, з яким їй доводиться співпрацювати.

– А де твій Жирний дружбан? – запитала Ґая, коли вони пішли далі утрьох.

– Не знаю, – відповів Ендрю. – Я його не бачив.

– Ну й добре, – сказала Ґая. – Скільки цигарок ти викурюєш за день?

– Я не рахую, – відповів Ендрю, втішений її цікавістю. – Хочеш одну?

– Ні, – відповіла Ґая. – Я не люблю курити.

Йому стало цікаво, чи ця її відраза поширюється і на поцілунки з курцями. Нів Фербразер не нарікала, коли на шкільній дискотеці він обстежив язиком її рот.

– А Марко не курить? – поцікавилася Суквіндер.

– Ні, він постійно на тренуваннях, – відповіла Ґая.

Ендрю тепер уже майже звикся з думками про Марко де Луку. У тому, що Ґая зберігала вірність комусь поза межами Пеґфорда, були навіть свої переваги. Їхні з Марко спільні фотографії на сторінці Ґаї у «Фейсбуці» вже не справляли на Ендрю аж такого враження. Він не вважав, що сприймає бажане за дійсне, коли став помічати, що Ґая з Марко листуються щораз рідше і не так приязно. Він не міг знати, що відбувається, коли вони спілкуються по телефону або мейлами, але явно бачив, що Ґаю пригнічували згадки про Марко.

– А ось і він, – сповістила Ґая.

Але перед ними постав не красунчик Марко, а Жирко Вол, який біля газетного кіоска теревенив з Дейном Таллі.

Суквіндер завмерла, але Ґая схопила її за плече.

– Ти маєш право ходити, куди схочеш, – сказала вона, легенько підштовхнувши Суквіндер перед собою, а її зелені очі з карими цяточками звужувались, що ближче вони підходили туди, де курили Жирко з Дейном.

– Здоров, Арф, – привітався Жирко, коли вони підійшли ближче.

– Привіт, Жирко, – озвався Ендрю.

Щоб уникнути якоїсь халепи, особливо якби Жирко почав знущатися із Суквіндер на очах у Ґаї, Ендрю спитав:

– Отримав мою есемеску?

– Яку есемеску? – перепитав Жирко. – А… оту, про Сая? То шо, ти від’їжджаєш?

Байдужість, з якою це було сказано, Ендрю міг пояснити насамперед присутністю Дейна Таллі.

– Ага, мабуть, – підтвердив Ендрю.

– А куди ти їдеш? – спитала Ґая.

– Старому пропонують роботу в Редінґу, – пояснив Ендрю.

– Ого, але ж там живе мій тато! – здивовано вигукнула Ґая. – Ми зможемо тусуватися, коли я приїду надовше. Там класний фестиваль. Суксі, хочеш сендвіч?

Ендрю настільки приголомшила ця несподівана пропозиція Ґаї проводити час разом, що він навіть не встиг відповісти перед тим, як вона зникла в кіоску. На якусь мить ця брудна автобусна зупинка, кіоск і навіть нікчемний, увесь у татуюваннях, Дейн Таллі у зношеній футболці і спортивних штанях освітилися ледь не небесним сяйвом.

– Ну, я маю справи, – мовив Жирко.

Дейн захихотів. Перш ніж Ендрю встиг щось вимовити чи бодай запропонувати скласти Жиркові компанію, той подався геть.

Жирко був переконаний, що Ендрю зачепить і образить таке холодне ставлення, і це неабияк його тішило. Жирко не запитував себе, чому це його тішило і чому останнім часом ним оволоділо непереборне бажання завдавати комусь болю. Недавно він вирішив, що зацікавлення власного мотивацією – ознака несправжності, і в підсумку його особиста філософія стала зручніша й легша в користуванні.

Ідучи в напрямку Полів, Жирко думав про вчорашню вечірню розмову з матір’ю, коли вона вперше після Жиркової сутички з Каббі зайшла до його кімнати.

(– Цей допис про твого батька на сайті місцевої ради, – почала вона тоді. – Я хочу… я мушу спитати тебе, Стюарте, і мені хотілося б… Стюарте, це ти написав?

Їй знадобилося кілька днів, щоб набратися хоробрості і звинуватити його, тож він був готовий.

– Ні, – заперечив він.

Мабуть, для справжності варто було б сказати «так», але з якого дива він має виправдовуватись.

– Не ти? – перепитала вона тим самим тоном і з тим самим виразом обличчя.

– Ні, – повторив він.

– Тому що дуже-дуже мало людей знає, що татко… щосаме його непокоїть.

– Ну, але це був не я.

– Допис з’явився того самого вечора, коли ви з татом посварилися і тато вдарив…

– Я вже сказав тобі, що це не я.

– Стюарте, ти ж знаєш, що він хворий.

– Знаю, бо ти постійно мені це кажеш.

– Кажу, бо це правда! Він не винен… у нього серйозна психічна хвороба, через яку він тяжко страждає.

Задзижчала Жиркова мобілка, і він глянув на повідомлення від Ендрю. Прочитав його й відчув, ніби хтось його лупнув у живіт: Арф від’їжджає назавжди.

– Я з тобою розмовляю, Стюарте…

– Я знаю… що?

– Усі ці дописи… про Саймона Прайса, про Парміндер, про тата… ти знаєш усіх цих людей. Якщо за ними стоїш ти…

– Я ж кажу тобі – це не я.

– … то ти завдав величезної шкоди. Тяжкої, непоправної шкоди людським життям, Стюарте.

Жирко спробував уявити життя без Ендрю. Вони знали один одного з чотирьох років.

– Це не я, – повторив він.)

Тяжкої, непоправної шкоди людським життям. Вони самі довели своє життя до цього, презирливо подумав Жирко, повертаючи на Фолей Роуд. Жертви «Привида Баррі Фербразера» погрузли в лицемірстві й брехні, і їм не сподобалося, коли їх викрили. Це просто примітивні таргани, що тікають від світла. Вони нічого не знають про справжнє життя.

Жирко побачив попереду хатину, перед якою на траві лежала лиса шина. Він припускав, що саме там живе Кристал, а коли побачив номер, зрозумів, що не помилився. Він тут ніколи ще не бував. Кілька тижнів тому він би взагалі не погодився зустрічатися в цій розвалюсі під час шкільної обідньої перерви, але ситуація змінилася. Він сам змінився.

Кажуть, що її мати – повія. А ще вона – наркоманка. Кристал повідомила йому, що вдома нікого не буде, бо мати піде в «Белчепел» по чергову дозу метадону. Не сповільнюючи ходи, Жирко пройшов по садовій доріжці і, несподівано для себе, відчув якусь тривогу.

Кристал спостерігала за ним з вікна своєї кімнати. Вона позамикала всі двері внизу, щоб він не побачив нічого, крім коридора. Позаносила все, що там валялося, до вітальні і на кухню. Килимок був брудний і в кількох місцях пропалений, шпалери заплямлені, але з цим вона вже нічого не могла вдіяти. Дезодорант із запахом хвої закінчився, тож вона знайшла якийсь відбілювач і похлюпала ним на кухні і в туалеті, де смерділо найбільше.

Коли Жирко постукав, Кристал збігла вниз. Треба було поспішати. Террі, мабуть, повернеться разом із Роббі десь о  першій. Малувато часу, щоб зачати дитину.

– Здоров! – привітала вона його, відчиняючи двері.

– Привіт, – буркнув Жирко, випускаючи дим через ніздрі.

Він не знав, чого сподіватися. Дім ізсередини нагадував якусь брудну порожню коробку. Не було жодних меблів. Усі двері були замкнені, і це його насторожило.

– Ми тут самі? – спитав він, переступивши поріг.

– Ага, – відповіла Кристал. – Можемо піти нагору. В мою кімнату.

Вона повела його за собою. Що далі вони йшли, то гидкішим ставав сморід від сміття, покропленого відбілювачем. Жирко намагався на це не зважати. На сходовому майданчику усі двері теж були замкнені, окрім одних. Туди і ввійшла Кристал.

Жирко намагався приховати своє здивування, бо в кімнаті не було нічого, крім матраца, застеленого простирадлом і пуховою ковдрою, та купки одягу в кутку. До стіни скотчем були приліплені кілька фотографій з таблоїдів: поп-зірки та інші знаменитості.

Кристал зробила цей колаж учора, наслідуючи вигляд стіни у кімнаті Ніккі. Знаючи, що прийде Жирко, вона хотіла надати кімнаті привітнішого вигляду. Засунула тонкі штори, і вони забарвили денне світло в блакитний відтінок.

– Дай мені цигарку, – попросила Кристал. – Вмираю без курива.

Він запалив їй цигарку. Жирко ще ніколи не бачив її такою розгубленою; вона більше йому подобалася зухвалою і самовпевненою.

– У нас мало часу, – сказала вона йому й почала роздягатися, не випускаючи з рота цигарки. – Стара скоро повернеться.

– Шо, пішла в «Белчепел»? – уточнив Жирко, намагаючись бодай подумки повернути Кристал її жорсткий образ.

– Ага, – відповіла Кристал, сідаючи на матрац і скидаючи спортивні штани.

– А шо, як клініку закриють? – спитав Жирко, знімаючи піджак. – Я чув такі розмови.

– Не знаю, – буркнула Кристал, але їй стало страшно. Сила волі її матері, крихка і квола, мов неоперене курчатко, не витримають такого удару.

Кристал уже роздяглася до білизни. Жирко саме стягав черевики, коли раптом помітив щось біля купки з її одягом: маленьку пластикову коробочку з-під прикрас, у якій лежав знайомий йому годинник.

– Це ж моєї старої? – здивувався він.

– Шо? – запанікувала Кристал. – Ні, – збрехала вона. – Це баби Кет. Не рух!..

Але він уже витяг його з коробки.

– Це ж її, – сказав Жирко. Він упізнав ремінець.

– Ні, блін, не її!

Кристал не на жарт перелякалася. Вона вже майже забула, де і в кого його поцупила.

Жирко мовчав, і їй це не подобалось.

Годинник у Жирковій руці був для нього водночас і викликом, і докором. Він поперемінно уявив, як виходить звідси, недбало засовуючи його собі в кишеню, а тоді, як, стенувши плечима, віддає його Кристал.

– Він мій, – наполягала Кристал.

Жирко не хотів грати роль поліцейського. Він волів бути над законом. Але рішення прийшло саме собою, коли він згадав, що цей годинник – мамин дарунок від Каббі, Жирко віддав його Кристал і став роздягатися далі. Розпашіла Кристал зняла ліфчик, трусики і гола ковзнула під ковдру.

Жирко підійшов до неї в трусах-сімейках, тримаючи в руці запакований презерватив.

– Не треба цього, – буркнула Кристал. – Я ковтнула таблетки.

– Справді?

Вона посунулася, звільняючи йому місце на матраці. Жирко пірнув під ковдру. Знімаючи сімейки, він подумав, чи не бреше вона й про таблетки, як про годинник. Але він і сам хотів спробувати без презерватива.

– Давай, – прошепотіла вона і, висмикнувши з його руки фольговий пакетик, шпурнула його зверху на Жирків шкільний піджак, що валявся на підлозі.

Він уявив, що Кристал від нього завагітніла; які обличчя будуть у Тесси і Каббі, коли вони про це почують. Його власна дитина на Полях, його плоть і кров. Каббі таке й не снилося.

Жирко виліз на Кристал.

«Оце, – подумав він, – і є справжнє життя».