Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)

Террі загупала до Оббо у двері й зачекала. Постукала знову, але ніхто не озвався. Вона впала на поріг, тремтячи з голови до ніг, і заплакала.

Дві прогульниці з Вінтердауна, проходячи повз неї, озирнулися.

– Це ж мама Кристал Відон! – голосно вигукнула одна.

– Ота лахудра? – ще голосніше перепитала друга.

Террі не знайшла в собі сил обматюкати їх, так гірко вона ридала. Пирскаючи й хихочучи, дівчата почимчикували геть.

– Шалава! – загорлала одна з них з другого кінця вулиці.

III

Ґевін міг би запросити Мері у свій кабінет, щоб обговорити недавнє листування зі страховою компанією, але натомість вирішив навідати її вдома. Він не планував на другу половину дня жодних зустрічей, ану ж бо вона запропонує йому лишитись на вечерю. Мері чудово куховарила.

Він інстинктивно намагався не надокучати їй під час жалоби, але їхні зустрічі ставали дедалі частіші. Мері завжди подобалася Ґевінові, але Баррі затьмарював її собою в товаристві. Не те, щоб її гнітила така другорядна роль; навіть навпаки: здавалося, що їй подобалося прикрашати собою заднє тло, вона весело сміялася з жартів Баррі і була щаслива просто бути з ним поруч.

Ґевін сумнівався, що Кей була б задоволена життям, якби їй довелося грати другу скрипку. Він піднімався, перемикаючи швидкості, вгору Соборним провулком і думав, як би обурилася Кей, якби хтось запропонував їй змінити поведінку або стишити свої амбіції заради втіхи, радості чи самоповаги її партнера.

Мабуть, ще ніколи він не почувався таким нещасним у стосунках з іншими жінками, як зараз. Навіть у тій нескінченній агонії, в яку перетворилися його відносини з Лайзою, траплялися тимчасові перемир’я, кумедні моменти, раптові зворушливі згадки про кращі часи. А ситуація з Кей нагадувала справжню війну. Іноді він навіть забував, що між ними взагалі могла існувати якась взаємна симпатія. Чи він їй хоч подобався?

Між ними вибухла, мабуть, найзапекліша сварка, коли вони зідзвонилися зранку після вечірки в Майлза і Саманти. Скінчилося все тим, що Кей пожбурила слухавку, обірвавши Ґевіна на півслові. Цілу добу він був свято переконаний, що їхнім стосункам настав кінець, і, хоч саме цього він і хотів, відчував не так полегшення, як страх. Він фантазував, що Кей просто зникла, вернулася в Лондон, хоча насправді вона загрузла в Пеґфорді, отримавши тут роботу, а її донька навчалася у Вінтердауні. Хоч куди б він подався в цьому крихітному містечку, він завжди міг наштовхнутися на неї. Напевне, вона вже активно додавала отрути до джерела пліток, налаштовуючи всіх проти нього. Він уявляв, як вона повторює ті дурниці, що наплела йому по телефону, Саманті або тій старій нишпорці з продуктової крамниці, від якої в нього мурашки по спині лізли.

« Я зірвала з місця доньку, кинула роботу, переїхала сюди заради тебе, а ти ставишся до мене, як до курви, якій навіть платити не треба».

Усі скажуть, що він погано вчинив. Може, так воно й було. Можливо, була якась вирішальна мить, коли він мав би спинитися, але він її пропустив.

На вихідних Ґевін розмірковував, як то воно, коли всі тебе вважають негідником. Досі йому ще не доводилося потрапляти в таку ситуацію. Коли його покинула Лайза, всі були такі люб’язні і так йому співчували, особливо Фербразери.

Його мучив страх і переслідувало почуття провини, аж поки в неділю ввечері він не витримав і подзвонив Кей, щоб вибачитись. Тепер він знову опинився там, де не хотів бути, і за це ненавидів Кей.

Припаркувавшись біля під’їзду Фербразерів, як він це часто робив, коли ще Баррі був живий, Ґевін попростував до вхідних дверей, зауваживши, що хтось підстриг газон, відколи він тут був останнього разу. Мері майже відразу відповіла на дзвінок.

– Привіт, як… Мері, що з тобою?

Її обличчя було мокре, а в очах бриніли прозорі, як діамант, сльозинки. Вона пару разів ковтнула повітря, похитала головою, а потім, навіть не зрозумівши, як це сталося, Ґевін усвідомив, що тримає її в обіймах на порозі хати.

– Мері? Щось трапилось?

Він відчув, що Мері кивнула. Розуміючи, що їх можуть побачити з вулиці, Ґевін обережно завів її в будинок. Вона була така маленька й тендітна в його обіймах. Вчепилася в нього пальцями, припавши лицем до плаща. Він якомога обережніше опустив портфель, але звук, з яким портфель упав на підлогу, змусив її відсахнутися від Ґевіна, уривчасто дихаючи й затуляючи рота руками.

– Вибач мені… Вибач… О Боже, Ґев…

– Що сталося?

Голос його звучав інакше, ніж зазвичай: вольовий, командний тон, подібний до того, як часом розмовляє Майлз, коли в нього якась криза на роботі.

– Хтось виклав… я не… хтось виклав від Баррі…

Вона повела його в кабінет Баррі, затишний, занедбаний і захаращений усякою всячиною. Полиці були заставлені старими призами Баррі за веслування, а на стіні висіла велика обрамлена фотографія восьми дівчаток-підлітків, які стояли з медалями на шиях, переможно здійнявши руки. Тремтячим вказівним пальцем Мері показала на екран комп’ютера. Не знімаючи плаща, Ґевін сів у крісло і придивився до веб-форуму на сайті пеґфордської місцевої ради.

– Я б-була зранку в гастрономчику, і Морін Лоу розповіла мені, як багато людей висловили співчуття на сайті… тож я х-хотіла написати п-повідомлення з подякою, і… дивись…

Він це помітив, ще поки вона говорила. « Саймон Прайс не достойний балотуватися в раду», опублікував « Привид Баррі Фербразера».

– Господи Ісусе! – обурився Ґевін.

Мері знову залилася слізьми. Ґевін хотів було ще раз її обійняти, але не наважився, особливо тут, у цій маленькій, затишній кімнатці, сповненій духом Баррі. Він узяв її за тонке зап’ястя й повів коридором до кухні.

– Тобі треба щось випити, – звелів він їй тим самим незвично сильним і вольовим голосом. – До біса кава. Де тут щось нормальне?

Але він і сам це пригадав, не чекаючи відповіді. При ньому Баррі не раз діставав пляшки з кухонної шафки, тож Ґевін змішав їй трохи джину з тоніком: о такій порі, думав він, нічого міцнішого вона пити не буде.

– Ґеве, зараз четверта дня.

– Кого це хвилює? – мовив Ґевін своїм новим голосом. – Пий, пий.

Схлипування змінилося нервовим сміхом. Вона взяла склянку й відсьорбнула з неї. Ґевін дістав рулон паперових рушничків і витер їй сльози з очей і обличчя.

– Ти такий добрий, Ґеве. Хочеш чогось? Кави чи… чи пива? – спитала вона і знову кволо усміхнулася.

Він узяв собі з холодильника плящину, зняв плаща і сів навпроти неї за столиком серед кімнати. Невдовзі, випивши майже увесь джин, вона заспокоїлась і стала такою, якою він завжди її знав.

– Як думаєш, хто б це міг зробити? – спитала вона.

– Якесь останнє мурло, – відповів він.

– Вони зараз усі там чубляться за його посаду в раді. Як завжди, сперечаються про Поля. А він і досі тут, вставляє свої п’ять копійок. Привид Баррі Фербразера. Може, це й справді вінпублікує на сайті повідомлення?

Ґевін не зрозумів, чи це був жарт, тож посміхнувся ледь помітно, щоб у разі потреби ця посмішка могла миттєво зникнути.

– Знаєш, я хотіла б думати, що Баррі, де він там зараз є, турбується за нас, за мене й за дітей. Але я сумніваюся. Думаю, що він і досі найбільше переживає за Кристал Відон. Знаєш, що він, можливо, сказав би мені, якби був зараз тут?

Вона осушила келих до дна. Ґевін був упевнений, що зробив слабенький мікс, але в неї на щоках вже з’явився рум’янець.

– Ні, – обережно відповів він.

– Сказав би, що мені є на кого покластися, – мовила Мері, і Ґевін, на свій подив, відчув нотки злості в її голосі, який він завжди вважав таким лагідним. – Ага, він сказав би, мабуть: « У тебе є велика родина, наші друзі й діти, які тебе підтримують, а ось у Кристал, – Мері почала підвищувати голос, – у Кристал немає нікого, хто б нею опікувався». Ти знаєш, що він робив у річницю нашого весілля?

– Ні, – знову повторив Ґевін.

– Писав статтю для місцевої газетки про Кристал. Про Кристал і Поля. Чортові Поля. Та щоб вони згоріли! Хочу ще джину. Мені замало.

Ґевін механічно взяв її склянку й пішов до шафки з напоями. Він був приголомшений. Він завжди вважав її шлюб з Баррі практично ідеальним. Йому навіть на думку не спадало, що Мері могла не схвалити бодай якусь витівку чи авантюру, до яких був схильний її невгамовний Баррі.

– Вечорами тренував їх, а на вихідні возив на веслярські перегони, – скаржилася вона крізь шурхіт кубиків льоду, які він вкидав у її склянку, – а більшість вечорів сидів за комп’ютером, збирав собі там прихильників Полів і готував матеріали для порядку денного засідань ради. А всі завжди казали: «Який Баррі чудовий, як він усе це встигає, і все добровільно, і все для блага громади». – Вона знову добряче хильнула джину з тоніком. – Ага, чудовий. Чудовий-пречудовий. Аж поки це звело його в могилу. Цілісінький день на нашу з ним весільну річницю він намагався встигнути дописати ту ідіотську статтю. А вони ще й досі її не надрукували.

Ґевін не міг відвести від неї очей. Злість і алкоголь повернули колір її обличчю. Вона сиділа випроставшись, а не так похилено й похнюплено, як перед цим.

– Це його й звело в могилу, – чітко повторила вона, і її голос розійшовся луною по кухні. – Він віддавав усе й усім. Усім, окрім мене.

Відколи поховали Баррі, Ґевін з відчуттям власної неповноцінності постійно думав про те, який незначний слід, порівняно з Баррі, залишив би він по собі в громаді після своєї смерті. Дивлячись тепер на Мері, він думав, чи не краще було б залишити по собі великий слід у серці однієї людини. Невже Баррі не розумів, що відчувала Мері? Невже не усвідомлював, як йому пощастило?

Вхідні двері гучно відчинилися, і він почув, як до будинку вбігло четверо дітей – голоси, кроки, гупання черевиків і рюкзаків.

– Привіт, Ґеве, – вигукнув вісімнадцятирічний Ферґус, цілуючи маму в чоло. – Ти що, мамо, п’єш?

– Це через мене, – захистив її Ґевін. – Я винен.

Які ж чудові дітки ці Фербразери. Ґевінові так подобалося те, як вони розмовляли з мамою, як обіймали її, як говорили між собою і з ним. Вони були відкриті, ввічливі й веселі. Він подумав про Ґаю, про її колючі репліки, про загрозливі, як гостре скло, мовчанки, про те, як вона постійно гаркає на нього.

– Ґеве, ми так і не поговорили з тобою про страхування, – нагадала Мері, поки діти нишпорили кухнею в пошуках напоїв і наїдків.

– Дурниці, – відповів, не подумавши, Ґевін, а тоді поспіхом виправився: – Може, перейдемо до вітальні, чи?..

– Ага, давай.

Мері похитнулася, встаючи з високого кухонного стільця, і він знову зловив її за руку.

– Ґеве, залишишся на вечерю? – гукнув йому Ферґус.

– Лишайся, якщо хочеш, – мовила Мері.

Хвиля тепла накрила Ґевіна.

– З радістю, – погодився він. – Дякую.

IV

– Дуже сумно, – сказав Говард Моллісон, погойдуючись на пальцях ніг перед каміном. – Справді, дуже сумно.

Морін щойно закінчила розповідати йому про смерть Кетрін Відон. Їй це все, включно зі скаргами внучки Кет Відон, переповіла реєстраторка Карен, її подруга. Саманті, що була в дуже кепському настрої, зморшкувате обличчя Морін з виразом захоплення і осуду нагадувало земляний горіх. Майлз, як це прийнято в подібних випадках, здивовано й співчутливо гмикав, а Шерлі просто дивилася в стелю, не виявляючи жодних емоцій. Вона ненавиділа, коли Морін опинялася в центрі уваги з новинами, які Шерлі мала б почути першою.

– Моя мати знала родину покійної, – сказав Говард Саманті, яка і так це знала. – Вони сусідували на вулиці Надії. Кет була, можна сказати, порядна жінка, знаєш, у певному сенсі. Удома в неї завжди було чистенько, і працювала вона навіть тоді, коли їй виповнилося шістдесят. О, так, Кет Відон була справжня роботяга, не те, що решта її родини.

Говард любив віддавати належне тому, хто на це заслуговував.

– Коли закрили сталеливарний завод, її чоловік залишився без роботи. Спився страшенно. Тій бідній Кет велося нелегко.

Саманті було непросто вдавати бодай якусь зацікавленість, але, на щастя, втрутилася Морін.

– В газеті також критикують Джаванду! – каркнула вона. – Уявіть, як їй зараз, коли це все опублікували! Родина підняла страшний скандал, ну, але ж їх можна зрозуміти, стара пролежала три дні сама в тому домі… То ти її знаєш, Говарде? Хто з них Деніел Фаулер?

Шерлі встала й вислизнула з кімнати у фартусі. Саманта всміхнулася і відсьорбнула трохи вина.

– Дайте подумати, дайте подумати, – мовив Говард. Він пишався тим, що знав у Пеґфорді майже всіх, але останні покоління Відонів належали радше Ярвілу. – Це не може бути донька, Кет мала чотирьох хлопців. Мабуть, онучка.

– Вона домагається розслідування, – сказала Морін. – Ну, але до цього все йшло. Інакше й бути не могло. Я взагалі дивуюся, що це не сталося раніше. Доктор Джаванда не прописала синові Габбардів антибіотики, і його госпіталізували з астмою. Ти не знаєш, вона вчилася в Індії, чи…

Шерлі, яка слухала все це з кухні, помішуючи соус, почала, як завжди, дратуватися, що Морін, по суті, монополізувала розмову: принаймні Шерлі так здавалося. Рішуче намірившись не повертатися до кімнати, аж поки Морін закінчить розмову, Шерлі пішла в кабінет, щоб перевірити, чи ніхто не повідомив про свою неявку на наступне засідання ради. Виконуючи обов’язки секретарки, вона вже складала порядок денний.

– Говарде… Майлзе… ходіть сюди, подивіться!

Голос Шерлі втратив свою звичну м’якість і співучість, і став різкий та пронизливий.

Говард пришкандибав з вітальні разом із Майлзом, який ще й досі був у тому костюмі, в якому прийшов з роботи. Морін пильно, наче собака-нишпорка, дивилася їм услід своїми густо підведеними тушшю й налитими кров’ю очима. Жагуче прагнення довідатись, що ж там знайшла чи побачила Шерлі, було написане в неї просто на лобі. Своїми кістлявими пальцями, суглоби яких випиналися з-під напівпрозорої плямистої шкіри, Морін перебирала, наче вервечки, хрестик з розп’яттям і весільну обручку, що висіли на ланцюжку в неї на шиї.

Глибокими зморшками, що тяглися від кутиків губ до підборіддя, Морін завжди нагадувала Саманті ляльку-черевомовця.

Ну, що ти тут забула? – подумки вигукнула Саманта цій уже немолодій жінці. – Та я вже сита по горло Говардом і Шерлі, тільки тебе ще мені бракує.

Саманту мало не знудило від огиди. Їй захотілося сплющити цю задушливу, захаращену мотлохом кімнату, щоб уся ця королівська порцеляна, газовий камін і фотографії Майлза в позолочених рамцях розлетілися на друзки, а тоді втрамбувати розтрощені уламки разом з кістлявою, розмальованою і скрипучою Морін і з розмаху, наче якийсь міфічний дискобол, запустити далеко за обрій – туди, де сідає сонце. Саманта уявляла, як ця розплющена вітальня з приреченою старою каргою всередині ширяє в небесах і занурюється в безкрайній океан, полишивши Саманту сам-на-сам з безмежною тишею Всесвіту.

Сьогодні в неї був жахливий день. Відбулася чергова тривожна розмова з бухгалтеркою. Вона майже не пам’ятала, як доїхала додому з Ярвіла. Хотіла зігнати злість на Майлзі, але він, жбурнувши в коридорі портфель і знявши краватку, відразу спитав: «Ти ще не вечеряла?». Тоді демонстративно понюхав повітря і сам собі відповів: «Бачу, що ні. Ну й добре, бо нас запросили до себе мама й тато». Випереджаючи її протести, він різко докинув: «До ради це не має жодного стосунку! Ми лише обговоримо святкування татового шістдесятип’ятиріччя».

Злість принесла їй полегшення, затьмаривши собою тривогу і страх. Вона пішла вслід за Майлзом до машини, закипаючи від люті. А коли, повернувши за ріг Евертрі Кресент, Майлз нарешті поцікавився, як пройшов її день, Саманта відповіла: «Просто офігенно!»

– Цікаво, що там сталося? – спитала Морін, порушивши тишу вітальні.

Саманта знизала плечима. Шерлі завжди любила викликати своїх чоловіків на розмову, залишаючи жінок у невіданні. Але Саманта аніскілечки не хотіла демонструвати свій інтерес, щоб не давати тещі привід для зайвої втіхи.

І ось затріщав паркет від слонячих кроків Говарда. У Морін від нетерплячки аж відвисла щелепа.

– Так-так-та-а-ак, – загудів Говард, ввалившись до кімнати.

– Я тут саме перевіряла сайт ради, – пролепетала захекано Шерлі, – чи всі зможуть прийти на наступне засідання…

– Хтось опублікував звинувачення проти Саймона Прайса, – сказав Майлз Саманті, проходячи повз батьків і беручи на себе місію оголошення новин.

– А в чому його звинувачують? – запитала Саманта.

– В отриманні крадених товарів, – відповів Говард, рішуче переводячи увагу на себе, – і ще кажуть, що він дурив своїх босів на типографії.

Саманта була втішена, що це її анітрохи не стурбувало. Та вона й поняття не мала, що то за один, той Саймон Прайс.

– Публікація під псевдонімом, – вів далі Говард, – і навряд чи цей псевдонім вам сподобається.

– Він що, непристойний? – спитала Саманта. – Великий Товстопуцько, чи як?

Говард так зареготав, що аж загриміла кімната, Морін нажахано верескнула, Майлз спохмурнів, а Шерлі це просто збісило.

– Та ні, Сáмо, не зовсім так, – відповів Говард. – Ні, він називає себе «Привид Баррі Фербразера».

– Ой, – тільки й вимовила Саманта, і усмішка одразу зникла з її обличчя. Це їй не сподобалось.

Вона ж врешті-решт сиділа у швидкій, коли в непритомне тіло Баррі встромляли голки і якісь трубочки; вона дивилася, як він помирав з тією маскою на обличчі; вона бачила, як Мері хапала його за руку, чула її стогін і ридання.

– Ой, ні, це дуже неприємно, – мовила Морін своїм голосом ропухи. – Яка ницість! Говорити від імені мертвих, намарно їх згадувати. Так не робиться.

– Ні, не робиться, – погодився Говард. – Він замислено пройшовся по кімнаті, дістав пляшку вина і налив Саманті у спорожнілий келих. – Тому, хто вирішив позбавити Саймона Прайса виборчих шансів, явно бракує доброго смаку.

– Якщо ми з тобою подумали про одне й те саме, тату, – почав Майлз, – то хіба не мали б вони взятися насамперед за мене, а не за Прайса?

– А звідки ти знаєш, що за тебе ще ніхто не взявся?

– Тобто?.. – здивувався Майлз.

– Тобто, – сказав Говард, до якого прикипіли всі погляди. – Кілька тижнів тому я отримав анонімного листа про тебе. Нічого особливого. Там було написано, що ти й нігтя Фербразерового не вартий. Я був би дуже здивований, якби виявилось, що цього листа написала інша особа, ніж та, що на сайті. І там, і там ідеться про Фербразера, вас це не дивує?

Саманта занадто різко нахилила келих, і вино потекло їй по підборідді, саме там, де з часом і в неї з’являться глибокі зморшки, від чого й вона стане схожа на ляльку-черевомовця. Вона витерла обличчя рукавом.

– А де цей лист? – запитав Майлз, ледь стримуючи збентеження.

– Я його порвав. Він був анонімний. Не варто перейматися.

– Ми не хотіли тебе засмучувати, дорогенький, – сказала Шерлі й поплескала Майлза по плечу.

– У них на тебе нічого немає, – запевнив сина Говард, – інакше б вони давно вже облили тебе брудом, як і того Прайса.

– У Саймона Прайса чудова дружина, – зітхнула співчутливо Шерлі. – Я не вірю, що Рут могла знати про шахрайські оборудки Прайса. Вона моя подруга з лікарні, – пояснила Шерлі Морін. – Медсестра.

– Ну, вона далеко не перша дружина, яка не бачить того, що діється в неї під носом, – зронила Морін, демонструючи перевагу житейської мудрості над конфіденційною інформацією.

– Нечуване нахабство користуватися ім’ям Баррі Фербразера, – мовила Шерлі, вдавши, що не почула Морін. – Ніхто не подумав про його вдову, про родину. Готові на все заради своєї мети. Продадуть рідну маму.

– Ну, тепер ми бачимо, з ким маємо справу, – сказав Говард і замислено почухав складку на череві. – Зі стратегічного боку – це розумний хід. Я зразу бачив, що Прайс розпорошить голоси тих виборців, які підтримують Поля. Треба віддати належне Безнадійдер-Банді, вона це теж зрозуміла і хоче його позбутися.

– Але, – заперечила Саманта, – цілком можливо, що Парміндер і все її оточення взагалі тут ні до чого. А раптом це хтось, кого ми взагалі не знаємо, хто просто має зуб на Саймона Прайса?

– Ой, Сáмо, – деренчливо засміялася Шерлі, похитуючи головою. – Зразу видно, що в політиці ти повний нуль.

« Пішла ти на фіг, Шерлі.»

– Ну, а чого тоді вони взяли ім’я Баррі Фербразера? – сердито зиркнув на дружину Майлз.

– Але ж воно на сайті, хіба ні? І це ж його вакантне місце.

– Кому потрібно задля цього лізти на сайт ради? Ні, – спохмурнів він. – Це тільки інсайдер, той, хто знає ситуацію всередині.

Всередині… Ліббі якось розповідала Саманті, що всередині водяної краплини зі ставка можуть бути тисячі мікроскопічних організмів. Смішні вони всі, думала Саманта, сидять собі поміж меморіальних тарілочок Шерлі, наче в залі для урядових засідань на Даунінґ Стріт, ніби та нещасна плітка, запущена на сайті місцевої ради, – то якась масштабна продумана акція, ніби це має хоч якесь значення.

Цілком свідомо й нарочито зухвало Саманта взагалі перестала на них зважати, а задивилася на чисте вечірнє небо за вікном і думала про Джейка, того м’язистого юнака з улюбленого гурту Ліббі. Сьогодні вдень Саманта пішла по сендвічі й купила музичний журнал, у якому було інтерв’ю з Джейком і рештою учасників гурту. Там було багато фотографій.

– Це для Ліббі, – сказала Саманта своїй помічниці у крамничці.

– Ого, дивіться на нього! Я б його не вигнала з ліжка, навіть якби він накришив там грінками, – сказала Карлі, тицьнувши пальцем на Джейка, голого до пояса, з відкинутою головою, щоб було видно його міцну широку шию. – Ой, ти глянь, йому ж тільки двадцять один. Я з малолітками не бавлюся.

Карлі було двадцять шість. Саманті було якось начхати, на скільки Джейк за неї молодший. Вона стеребила сендвіч, прочитала інтерв’ю й уважно роздивилася фотографії. Ось Джейк тримається рукою за стійку над головою, а його накачані біцепси випираються з-під чорної футболки; ось Джейк у розстібнутій білій сорочці немовби хизується пружними м’язами живота, що випинаються з-понад вільно приспущених джинсів.

Саманта пила Говардове вино й дивилася на небо над темним живоплотом, що мало ніжно-рожевий відтінок, як і її соски до того, як вони потемніли й набухли після вагітності й годування дитини. Вона уявила себе дев’ятнадцятирічною, поруч з молоденьким Джейком, знову зі стрункою талією, звабливими вигинами, пласким і пружним животиком, якому так чудово пасують білі шорти десятого розміру. Вона ще не забула, як то воно сидіти в шортах на колінах у хлопця, відчуваючи під голими стегнами тепло нагрітої сонцем джинсової тканини, а його великі руки обіймають її за гнучку талію. Вона відчувала, як Джейк дихає їй у шию, як вона повертається й дивиться у ці блакитні очі, майже торкаючись його високих вилиць і такого виразного, наче різьбленого, рота…

– … у парафіяльній залі, і нас обслуговуватиме Бакноулз, – казав Говард. – Ми запросили всіх: Обрі, Джулію, всіх. І якщо пощастить, це буде подвійне святкування – твого обрання в раду і чергової річниці моєї молодості…

Саманта була захмелена і хтива. Коли вже вони почнуть їсти? Вона помітила, що Шерлі вже немає у вітальні, і тішила себе надією, що та вже накриває на стіл.

Біля самого ліктя Саманти задзвонив телефон, і вона аж підстрибнула. Перш ніж хтось поворухнувся, Шерлі знову влетіла до кімнати. На одній руці в неї була квітчаста кухонна рукавиця, другою вона підхопила слухавку.

– Два-два-п’ять-дев’ять? – проспівала Шерлі, закінчивши на високій ноті.

– О… вітаю, Рут, дорогенька!

Говард, Майлз і Морін враз принишкли і уважно дослухалися до розмови. Шерлі так пильно глянула на чоловіка, ніби намагалася очима передати йому зміст Рутиних слів.

– Так, – виспівувала Шерлі. – Так…

Саманта сиділа найближче до слухавки, і до неї долинав голос співрозмовниці, але виокремити слова ніяк не вдавалося.

– Що, справді?..

Морін знову роззявила рота: вона нагадувала якесь прадавнє пташеня чи радше птеродактиля, що жадібно завмерло в очікуванні нової поживи.

– Так, дорогенька, я розумію… з цим не повинно бути проблем… ні, ні, я поясню Говардові. Ні, справді, не журися.

Шерлі не зводила своїх карих очиць з Говардових вирячених блакитних очей.

– Рут, дорогенька, – сказала Шерлі, – Рут, я б не хотіла тебе тривожити, але… ти заходила сьогодні на сайт ради?.. Ну… це не дуже приємна річ, але я думаю, що ти маєш знати… хтось там опублікував якісь брудні плітки про Саймона… ну, ти, мабуть, краще сама почитай, я б не хотіла… добре, дорогенька. Добре. Маю надію, що побачимося в середу. Так. Па-па.

Шерлі поклала слухавку.

– Вона не знала, – підсумував Майлз.

Шерлі похитала головою.

– А чому вона дзвонила?

– Її син, – сказала Говарду Шерлі, – твій новий помічник. У нього алергія на арахіс.

– Як гарно, в продуктовій крамниці, – вишкірився Говард.

– Вона хотіла попросити, щоб ти для нього тримав у холодильнику голку з адреналіном, про всяк випадок, – мовила Шерлі.

Морін чмихнула носом.

– Тепер усі діти мають якісь алергії.

Шерлі ще й досі стискала рукою слухавку. Вона мовби сподівалася відчути в ній якісь полохливі вібрації з Дому-на-пагорбі.