Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 36 страниц)

– Як там твоя мати? – зненацька запитала вона, ніби ця думка щойно стрілила їй у голову.

– Добре, – відповіла, почервонівши, Суквіндер.

– Не дуже засмучена через ту гидоту на сайті?

– Та ні, – промимрила Суквіндер, і їй на очі накотилися сльози.

Ендрю вийшов на вогке подвір’я, де ставало вже доволі тепло й сонячно. Він сподівався, що Ґая теж зараз дихає там свіжим повітрям, але вона, мабуть, пішла в підсобку. Він розчаровано запалив цигарку. Ледве встиг затягтися, як із кав’ярні вийшла Ґая з баночкою спрайту.

– Привіт, – сказав Ендрю, і в роті йому пересохло.

– Привіт, – відповіла вона. А по хвилі: – Слухай, чого цей твій гівняний дружок так дістає Суквіндер? Щось особисте чи він расист?

– Він не расист, – відповів Ендрю і вийняв з рота цигарку, намагаючись приховати тремтіння рук, але не знав, що казати далі. Сонце, яке відбивалося від контейнерів, припікало його спітнілу спину. Її така близька присутність у цій обтягнутій чорній сукні була просто запаморочлива, особливо тепер, коли він уже знав, що було під нею. Він зробив ще одну затяжку, не пам’ятаючи, чи почувався колись таким захопленим і сповненим енергії.

– Але що вона йому зробила?

Вигин її стегон аж до вузенької талії; досконалість мигдалеподібних очей, які дивилися на нього поверх баночки спрайту. Ендрю хотів сказати:

« Нічого, просто він – падло, я його приб’ю, якщо дозволиш торкнутися до тебе…»

У дворі з’явилася Суквіндер, мружачись від сонця. Їй було незручно й парко у Ґаїній футболці.

– Він тебе кличе, – сказала вона Ґаї.

– Почекає,– холодно відрізала Ґая. – Я ще не допила. Мала тільки сорок хвилин перерви.

Ендрю й Суквіндер дивилися, як Ґая неспішно потягує свій напій, захоплені її гонором і вродою.

– Та стара сука щось гавкала про твою маму? – спитала Ґая в Суквіндер.

Суквіндер кивнула.

– Мені здається, що це йогодружбан, – сказала вона, знову глянувши на Ендрю, і її наголос на слові його видався йому страшенно еротичним, хоч вона й промовила це зневажливо, – виклав на сайті те повідомлення про твою маму.

– Не може бути, – відповів Ендрю, і голос його ледь помітно затремтів. – Той, хто це зробив, написав і про мого старого. Пару тижнів тому.

– Що? – перепитала Ґая. – Той самий запостив і про твого тата?

Він кивнув, тішачись, що викликав у неї таке зацікавлення.

– Щось про крадіжку, так? – відважилася спитати Суквіндер.

– Ага, – відповів Ендрю. – І вчора його за це звільнили. Отже, її мама, – він майже не кліпав, дивлячись у сліпучі Ґаїні очі, – не єдина, хто постраждав.

– Ні фіга собі, – мовила Ґая, перевернула баночку і викинула її в контейнер. – Тут усі явно хворі на голову.

IV

Повідомлення про Парміндер, яке з’явилося на сайті ради, перетворило нав’язливі страхи Коліна Вола на справжній кошмар. Він міг лише здогадуватись, звідки Моллісони черпають інформацію, але якщо вони знають таке про Парміндер…

– Заради Бога, Коліне! – казала йому Тесса. – Це просто злі язики! Нічого там немає!

Але Колін не йняв їй віри. Він за своєю природою був схильний припускати, що інші люди теж мають свої моторошні таємниці, які доводять їх до сказу. Він не знаходив розради навіть у тому, що всі ті біди і нещастя, яких він так боявся більшу половину свого дорослого життя, так ніколи й не матеріалізувалися, бо за теорією ймовірності бодай одна з тих бід мала колись та й справдитися.

Вертаючись о пів на третю з крамниці м’ясника, він був заглиблений, як це постійно бувало останнім часом, у роздуми, що його неминуче викриють, і лише тоді, коли його увагу привернув гамір, що долинав з нової кав’ярні, Колін усвідомив, де він зараз перебуває. Якби він ще не порівнявся з вітринами «Мідного чайника», то перейшов би, звичайно, на інший бік Майдану; йому тепер було лячно опинятися занадто близько до Моллісонів. І тут крізь вікно він побачив таке, що змусило його завмерти від подиву.

Коли хвилин десять по тому він зайшов до кухні, Тесса саме телефонувала сестрі. Колін поклав у холодильник баранячу ногу й піднявся нагору, до Жиркової мансарди. Відчинив двері навстіж і побачив, як і сподівався, порожню кімнату.

Він не пригадував, коли востаннє сюди заходив. Скрізь на підлозі було розкидано брудний одяг. У кімнаті стояв дивний запах, хоча Жирко й залишив просвіт у віконечку на даху. Колін помітив на Жирковому столі велику сірникову коробку. Відкрив її й побачив там купу скручених картонних недопалків. Пачка цигаркового паперу «Різла» зухвало лежала прямо на столі біля комп’ютера.

Коліну здалося, що його серце зараз вискочить із грудей.

– Коліне? – долинув знизу голос Тесси. – Ти де?

– Тут, нагорі! – гаркнув він.

Перестрашена й занепокоєна, вона прибігла до дверей Жиркової кімнати.

Колін мовчки взяв сірникову коробку і показав, що там було.

– Ох… – знесилено зітхнула Тесса.

– Він казав, що сьогодні піде гуляти з Ендрю Прайсом, – сказав Колін.

Тесса з острахом дивилася, як на Коліновій щелепі з боку на бік рухається маленька зловісна ґулька м’язу.

– Я щойно проходив повз оту нову кав’ярню на Майдані і бачив там Ендрю Прайса за роботою, він витирав столи. А де ж тоді Стюарт?

Тесса вже тижнями вдавала, ніби вірить Жиркові, коли той казав, що йде погуляти з Ендрю. Останніми днями вона переконувала себе, що Суквіндер помилялася, думаючи, що Жирко зустрічається (чи взагалі будь-коли принизиться до того, щоб зустрічатися) з Кристал Відон.

– Я не знаю, – відповіла вона. – Піди краще вниз і випий чаю. А я йому подзвоню.

– Я почекаю тут, – сказав Колін і сів на незастелене Жиркове ліжко.

– Та ну, Коліне… ходімо вниз, – благала Тесса.

Вона боялася залишати його тут. Не знала, що він ще може знайти у шухлядах або у шкільному портфелі Жирка. Вона не хотіла, щоб він копався у Жирковому комп’ютері чи заглядав під ліжко. Відмова лізти в темні закутки була її єдиною життєвою стратегією.

– Зійди вниз, Кол, – наполягала Тесса.

– Ні, – відказав Колін і схрестив на грудях руки, як малий бунтар, а м’яз на щелепі й далі перекочувався туди-сюди. – У кошику для сміття – наркотики. І це – син заступника директора.

Тесса, яка присіла на крісло біля Жиркового комп’ютера, відчула, як її знову охоплює роздратування. Вона знала, що зацикленість на собі – невідворотний наслідок його хвороби, але іноді…

– З цим зараз експериментує безліч підлітків, – мовила вона.

– Що, далі його захищаєш? Тобі ніколи не приходило в голову, що через ці твої постійні виправдання його вчинків він тепер упевнений, що все йому зійде з рук?

Вона намагалася стримувати свої нерви, бо мусила залишатися своєрідним буфером поміж ними двома.

– Вибач, Коліне, але ти й твоя робота – не кінець світу…

– Ага… то ж якщо мене звільнять…

– Чого б це тебе мали звільняти?

– Заради Бога! – обурено крикнув Колін. – Це все відбивається на мені… уже ж далі нікуди… він уже один з найпроблемніших учнів у…

– Брехня! – закричала Тесса. – Усі, крім тебе, вважають Стюарта цілком нормальним підлітком. Це ж не Дейн Таллі!

– Він іде тією самою стежкою, що й Таллі… наркотики у кошику для сміття…

– А я тобі казала, що треба було його вислати до Пакстонської середньої школи! Я знала, що у Вінтердауні ти постійно чіплятимешся до нього! Нічого дивного, що він бунтується, якщо кожен його крок повинен завжди додавати балів твоїй репутації! Я ніколи не хотіла, щоб він ішов до твоєї школи!

– А я, – заревів, зірвавшись на ноги, Колін, – взагалі ніколи не хотів цього вилупка!

– Не кажи такого! – зойкнула Тесса. – Я знаю, що ти сердитий… але такого не кажи!

Унизу грюкнули двері. Тесса нажахано роззирнулася, ніби Жирко міг миттєво матеріалізуватися за їхніми спинами. І налякав її не лише цей звук. Стюарт ніколи не грюкав вхідними дверима; він зазвичай прошмигував у них ледь чутно, мов якийсь перевертень.

Його знайомі кроки на сходах; чи знав він, чи підозрював, що вони в його кімнаті? Колін вичікував, міцно стискаючи кулаки. Тесса почула, як рипнула одна сходинка, і ось уже Жирко стояв перед ними. Вона була впевнена, що він заздалегідь скорчив свою міну: суміш нудьги й зневаги.

– Вітаю, – сказав він, перевівши погляд з матері на батька, закляклого й наїжаченого. Жиркові ніколи не бракувало самовладання, не те що Колінові. – Який сюрприз.

Сповнена відчаю, Тесса спробувала ввести його в курс справи.

– Тато хвилювався, де ти пропав, – благальним тоном мовила вона. – Ти ж казав, що будеш нині з Арфом, але тато бачив…

– Ага, зміна планів, – відповів Жирко.

Він зиркнув туди, де лежала сірникова коробка.

– То, може, розкажеш нам, де ти був? – спитав Колін. Довкола рота в нього з’явилися білі плями.

– Можу, якщо вам цікаво, – відповів Жирко і зробив паузу.

– Стю… – чи то прошепотіла, чи то застогнала Тесса.

– Я зустрічався з Кристал Відон, – сказав Жирко.

« О Боже, ні! – подумала Тесса. – Ні, ні, ні…»

– То ти… – перепитав Колін, якого це так приголомшило, що він аж забув, що мусить звучати суворо.

– Я зустрічався з Кристал Відон, – трохи голосніше повторив Жирко.

– І відколи це, – спитав Колін після короткої паузи, – вона стала твоєю дівчиною?

– Уже якийсь час, – озвався Жирко.

Тесса бачила, що Колін намагається сформулювати якесь аж надто ядуче запитання.

– Ти мав би нам розповісти, Стю, – сказала вона.

– Що розповісти? – здивувався він.

Вона боялася, що ця розмова закінчиться погано.

– Куди ти ходив, – сказала вона, встаючи і намагаючись приховати свої справжні емоції. – Наступного разу подзвони нам.

Вона глянула на Коліна, сподіваючись, що він піде вслід за нею до дверей. Але Колін застиг посеред кімнати, з жахом дивлячись на Жирка.

– То ти… щось маєшіз Кристал Відон? – запитав Колін.

Вони стояли один супроти одного, і хоч Колін був на кілька сантиметрів вищий, ситуацію контролював Жирко.

– Щось маю? – перепитав Жирко. – А що ти маєш під цим на увазі?

– Сам знаєш, що я маю на увазі! – крикнув, наливаючись кров’ю, Колін.

– Хочеш знати, чи я її трахаю? – спитав Жирко.

Кволий зойк Тесси: «Стю!» – потонув у вереску Коліна:

– Як ти посмів, негіднику!

Жирко просто дивився на Коліна, глузливо осміхаючись. Насмішка і виклик – у цьому був увесь Жирко.

– Що? – запитав він.

– То ти… – Колін намагався підшукати слова, щораз дужче багровіючи, – … ти спиш із Кристал Відон?

– А якби й так, хіба це проблема? – спитав Жирко і, кажучи це, глянув на матір. – Ви ж усі підтримуєте Кристал, хіба не так?

– Підтримуємо…

– Хіба ви не боретеся за ту наркоклініку, щоб допомогти родині Кристал?

– Який це має стосунок?..

– Я просто не розумію, в чому проблема, якщо ми зустрічаємося.

– А ти справдіз нею зустрічаєшся? – гостро запитала Тесса. Якщо вже так пішло, то вона воліла дізнатися про все. – Ти з нею кудись ходиш, Стюарте?

Їй стало недобре від його глузливої посмішки. Він не бажав дотримуватися бодай найменших правил пристойності.

– Ну, ми не займаємось цим удома, а…

Колін замахнувся міцно стиснутим кулаком. Він влучив Жиркові в щоку, і Жирка, який розмовляв у цей час з матір’ю, це застало зненацька. Він похитнувся, вдарився об стіл і одразу сповз на підлогу. За мить він уже знову зірвався на ноги, але Тесса встигла стати між ними, обличчям до сина.

Колін стояв у неї за спиною і повторював:

– Ти малий вилупок. Малий вилупок.

– Так? – сказав Жирко, який уже не усміхався. – Краще вже бути вилупком, ніж таким сцикуном, як ти!

– Ні! – верескнула Тесса. – Коліне, йди геть! Геть!

Трясучись від жаху й безсилої люті, Колін на мить завагався, а тоді кинувся геть із кімнати; було чути, як він ледь не спіткнувся на сходах.

– Як ти міг?! – прошепотіла Тесса синові.

– Шо як я міг, бляха? – сказав Стюарт, і вираз його обличчя так її збентежив, що вона поспіхом зачинила двері до кімнати.

– Ти використовуєш цю дівчину, Стюарте, ти ж сам це знаєш, а те, як ти зараз розмовляв зі своїм…

– Як це я, бля!.. – розпалився Жирко, забувши про своє самовладання і ходячи взад-уперед по кімнаті. – Як я її, бля, використовую?! Вона чудово знає, чого хоче… а те, що вона живе на тих довбаних Полях, нічого не… якщо чесно, то ви з Каббі просто не хочете, щоб я її трахав, бо вона з низів…

– Неправда! – заперечила Тесса, хоч це було чистісінькою правдою, і зважаючи на те, щоТесса думала про Кристал, вона була б рада знати, чи вистачало Жиркові розуму вдягати презерватив.

– Ви довбані лицеміри – і ти, і Каббі, – сказав він, далі міряючи кроками кімнату. – Несете всю цю фігню про те, як ви прагнете допомогти Відонам, а насправді не хочете навіть…

– Досить! – вигукнула Тесса. – Не смій так зі мною розмовляти! Ти що, не розумієш… не усвідомлюєш… невже ти й справді такий чортів егоїст?..

Їй забракло слів. Вона відвернулася, шарпнула і відчинила навстіж двері його кімнати і вийшла, щосили ними грюкнувши.

Її відхід якось дивно вплинув на Жирка. Він завмер і кілька секунд дивився на зачинені двері. Потім понишпорив у кишенях, витяг цигарку і запалив її, не переймаючись тим, щоб випускати дим у віконечко на даху. Кружляв колами по кімнаті і не міг позбирати докупи власні думки: уривчасті, недовершені образи заповнювали мозок і зникали десь у розбурханих хвилях його люті.

Він пригадав той п’ятничний вечір, майже рік тому, коли Тесса піднялася до його спальні і сказала, що завтра батько хоче взяти його з собою пограти в футбол з Баррі і його синами.

(– Що?! – Жирко був приголомшений. Це була безпрецедентна пропозиція.

– Для розваги. Побуцаєте м’яча, – сказала Тесса, розглядаючи розкиданий по підлозі одяг, щоб уникнути насупленого погляду Жирка.

– Навіщо?

– Бо тато подумав, що це було б гарно, – відповіла Тесса і нахилилася, щоб підняти шкільну сорочку. – Декланові треба ввійти в форму, чи щось таке. У нього скоро матч.

Жирко досить непогано грав у футбол. Усіх це дивувало, бо вважалося, що він не любить спорт, тим паче командні ігри. Він грав так само, як і говорив: майстерно, з хитрими фінтами, обмотував незграб, сміливо використовував кожен шанс і не падав духом, якщо цей шанс не вдавалося реалізувати.

– Я навіть не знав, що він вміє грати.

– Тато дуже добре грає. Коли ми зустрічалися, у нього двічі на тиждень була гра, – роздратовано кинула Тесса. – Завтра о десятій ранку, добре? Я виперу твої спортивні штани.)

Жирко присмоктався до цигарки, знехотя згадуючи той день. Чому він тоді погодився? Тепер він би просто відмовився брати участь у цій ідіотській затії Каббі і пролежав би в ліжку, аж доки всі втомилися б репетувати. Рік тому він ще не розумів, що таке справжність.

(Але тоді він пішов з Каббі, не вимовивши жодного слова за ті п’ять хвилин, поки вони йшли разом. Кожен з них розумів, яка величезна прірва пролягала між ними.

Футбольне поле належало школі Святого Томаса. Було сонячно й безлюдно. Вони розділилися на дві команди по троє осіб, бо до Деклана на вихідні приїхав його приятель. Цей приятель, який мало не молився на Жирка, приєднався до команди Жирка й Каббі.

Жирко й Каббі спокійно перепасовувалися, а Баррі, однозначно найслабший серед них гравець, щось вигукував і підбадьорював команду своїм ярвілським акцентом, гасаючи туди-сюди клаптиком поля, межі якого вони позначили своїми светрами. Коли Ферґус забив, Баррі побіг до нього з наміром привітати його молодецьким ударом грудей, але невдало підстрибнув і вгатив Ферґуса головою у щелепу. Обидва гепнулися на землю, Ферґус стогнав від болю й реготав, а Баррі почав перед ним кумедно вибачатися. Жирко теж засміявся, але, почувши недолуге гиготіння Каббі, насупився і відвернувся.

І тут настала та мерзенна, жалюгідна мить. Коли рахунок зрівнявся, Жиркові вдалося ефектно відібрати у Ферґуса м’яч, а Каббі закричав: «Давай, Стю, чувачок!»

«Чувачок». Каббі ніколи в житті не казав комусь «чувачок». З його уст це звучало жалюгідно, тупо й неприродно. Він прагнув бути подібним до Баррі, наслідувати його легку й невимушену манеру підбадьорювати своїх синів. Він намагався вразити цим Баррі.

Жирко з такою силою вдарив м’яча, що той шугонув, мов гарматне ядро. Але ще до того, як м’яч, цілком неочікувано для Каббі, розквасив йому обличчя, на якому застиг дурнуватий вираз, до того, як його окуляри трісли, а під оком виступила крапля крові, була коротка мить, під час якої Жирко усвідомив, що він зумисне хотів ударити Каббі і запустив м’яча йому в лице як заслужену відплату.)

Відтоді вони більше ніколи не грали в футбол. Ще один приречений на провал експеримент у взаєминах батька і сина було пущено коту під хвіст. Як і з десяток попередніх.

« А я взагалі ніколи не хотів цього вилупка!»

Жирко був упевнений, що це йому не почулося. Каббі явно говорив про нього. Вони ж були в його кімнаті. Про кого ще міг говорити Каббі?

« Та мені насрати», – подумав Жирко. Він завжди це підозрював.

От тільки не міг зрозуміти, чому йому раптом так похололо в грудях.

Жирко підсунув до комп’ютера крісло, яке відлетіло вбік, коли Каббі його вдарив. Справжньою реакцією було б відштовхнути маму і заїхати Каббі кулаком у пику. Знову розбити йому окуляри. Розквасити до крові його мармизу. Жирко цього не зробив – і тепер відчував огиду до самого себе.

Але є й інші методи. За ці роки він багато чого наслухався. Він знав про ідіотські батькові страхи і манії набагато більше, ніж вони гадали.

Жиркові пальці стали якісь незграбні й неповороткі. Коли він відкривав сайт місцевої ради, на клавіатуру посипався попіл з цигарки, що стриміла в нього в роті. Пару тижнів тому він переглядав ін’єкції SQL-коду і знайшов саме той рядок, яким Ендрю не захотів поділитися. Кілька хвилин досліджував сторінку веб-форуму, а тоді без проблем увійшов туди під логіном Бетті Россітер, змінив логін на «Привид_Баррі_Фербразера» і почав писати.

V

Шерлі Моллісон була впевнена, що її чоловік і син перебільшують небезпеку, яка нібито загрожує раді, якщо вчасно не видаляти з сайту повідомлення від «Привида». Вона не розуміла, чим ці повідомлення гірші за звичайні чутки, а за чутки, здається, ще нікого не саджали. Вона не вірила в існування таких ідіотських і примітивних законів, згідно з якими її можна було б покарати за те, що написав хтось інший: це була б жахлива несправедливість. І хоч вона й пишалася Майлзовим дипломом з права, але в цьому випадку, на її думку, він щось не так зрозумів.

Вона перевіряла веб-форум навіть частіше, ніж їй радили Майлз і Говард, але не тому, що остерігалася юридичних наслідків. Була переконана, що «Привид Баррі Фербразера» ще не завершив свою самозвану місію з дискредитації захисників Полів, тож їй кортіло першою побачити його черговий допис. Кілька разів на день вона дріботіла в колишню кімнату Патриції й відкривала потрібну веб-сторінку. А іноді, пилососячи або чистячи картоплю, раптом аж здригалася в дивному передчутті і прожогом бігла до комп’ютера, щоб уже вкотре зазнати розчарування.

Шерлі відчувала якийсь особливий, загадковий зв’язок із «Привидом». Він обрав саме її веб-сайт як форум, з якого міг викривати лицемірних опонентів Говарда, і вона пишалася цим, і від цього почувалася природодослідницею, що створила таке середовище, в якому залюбки гніздяться рідкісні види птахів. Ба навіть більше – Шерлі була захоплена шаленством «Привида», його люттю й зухвалістю, їй було цікаво, хто б це міг бути, й вона уявляла якогось мужнього й суворого чоловіка, соратника, що прокладає їм з Говардом шлях у стані ворогів, смертельно добиваючи їх дошкульними фактами.

Якось так виходило, що жоден чоловік у Пеґфорді не дотягував до ролі «Привида». Шерлі була б розчарована, якби ним виявився хтось із її знайомих антиполян.

– Якщо це справді чоловік, – припустила Морін.

– Слушна думка, – погодився Говард.

– Я думаю, що чоловік, – холодно зронила Шерлі.

У неділю вранці, коли Говард поїхав до кав’ярні, Шерлі прямо в нічній сорочці, наче сновида, і з горнятком чаю в руці машинально почовгала до кабінету і відкрила сайт.

«Фантазії заступника директора школи».

Відправник: Привид_Баррі_Фербразера.

Тремтячими руками вона поставила свій чай, клацнула на заголовок і прочитала його з роззявленим ротом. Тоді побігла у вітальню, схопила телефон і набрала номер кав’ярні, але там було зайнято.

Буквально через п’ять хвилин по тому Парміндер Джаванда, яка тепер теж заглядала на веб-форум ради частіше, ніж зазвичай, відкрила сайт і побачила те саме повідомлення. Як і в Шерлі, її миттєвою реакцією було схопити телефонну слухавку.

Родина Волів снідала без сина, бо той ще й досі спав нагорі. Коли Тесса підняла слухавку, Парміндер не дала їй навіть нагоди сказати «Алло!».

– На сайті ради з’явився пост про Коліна. Роби, що хочеш, але не підпускай його до сайту.

Тесса налякано зиркнула на чоловіка, але він сидів від неї на відстані витягнутої руки і чув кожне слово, тим паче, що Парміндер говорила чітко й голосно.

– Я тобі передзвоню, – поспішно відповіла Тесса. – Коліне, – мовила вона, незграбно відкладаючи слухавку, – Коліне, зажди…

Та було вже пізно: він підстрибом вийшов із кухні, міцно притиснувши руки по швах, тож Тесса мусила бігти, щоб наздогнати його.

– Може, не варто дивитися… – вмовляла Тесса Коліна, чия велика ґудзувата рука вже рухала по столі мишкою, – або, може, я прочитаю, і…

ФАНТАЗІЇ ЗАСТУПНИКА ДИРЕКТОРА ШКОЛИ

Один із тих, хто має намір представляти інтереси громади у місцевій раді, – Колін Вол, заступник директора вінтердаунської загальноосвітньої школи. Виборцям може бути цікаво довідатись, що Вол, прибічник суворої дисципліни, живе у світі вельми химерних фантазій. Містер Вол так боїться, що одна з учениць може звинуватити його у невідповідній сексуальній поведінці, що незрідка мусить брати лікарняний, щоб заспокоїти нерви. Чи справді містер Вол пестив першокласницю, Привид може тільки здогадуватись. Але нестримний феєрверк його фривольних фантазій дозволяє припустити, що він залюбки зробив би це, якби тільки випала нагода.

« Це Стюарт», – відразу подумала Тесса.

У світлі від монітора обличчя Коліна мало вигляд примари. Тесса саме таким його уявляла, якби в нього стався інсульт.

– Коліне…

– Це, мабуть, Фіона Шовкросс розпатякала, – прошепотів він.

Катастрофа, якої він завжди боявся, врешті сталася. Це був кінець усьому. Він завжди уявляв, як ковтатиме снодійне. Цікаво, чи достатньо вдома цих пігулок?

Тесса, на якусь мить жахнувшись від згадки про директорку, промимрила:

– Фіона б не… та й звідки їй знати…

– Вона знає, що в мене синдром нав’язливих станів.

– Так, але вона не знає, чого… чого ти боїшся…

– Знає, – сказав Колін. – Я розповів їй минулого разу, коли мені треба було на лікарняний.

– Навіщо? – вибухнула Тесса. – 3 якого дуру ти їй усе це розповів?

– Я хотів їй пояснити, чому мені було необхідно піти на лікарняний, – майже боязко відповів Колін. – Я думав, що їй треба знати, наскільки це серйозно.

Тесса ледве стрималася, щоб не зірватися на крик. Тепер було зрозуміло, чому Фіона ставилася до Коліна з такою неприязню. Тесса завжди її недолюблювала, вважаючи холодною і черствою.

– Все одно я не думаю, що Фіона якось пов’язана з…

– Не напряму, – сказав Колін, приклавши тремтячу руку до спітнілої губи. – Але ці чутки якось дійшли до Моллісона.

« Це не Моллісон. Це Стюарт, я знаю, що це він». Тесса впізнавала сина у кожному рядку. Вона була здивована, що Колін цього не помітив, не пов’язав цей допис зі вчорашньою сваркою, коли він ударив сина. « Він навіть не втримався від алітерації. Мабуть, він і все попереднє писав – і про Саймона Прайса, і про Парміндер». Тессу охопив жах.

Але Колін навіть не думав про Стюарта. Він намагався відтворити подумки усі свої яскраві спогади, чуттєві враження, ниці й нестямні фантазії. Ось його рука мимоволі стискається й тремтить, коли він проходить у метушливій юрбі юних тіл; хтось зойкає від болю, він бачить викривлене лице дитини. Колін знову й знову запитував себе: невже він і справді це зробив? Отримав задоволення? Він не міг пригадати. Він лише знав, що постійно про це думає, бачить, як це стається, відчуває. М’яка плоть під тонкою бавовняною блузкою; доторк, стиск, біль і шок. Серйозне правопорушення. Як часто? Він не знав. Годинами він розмірковував про те, скільки дітей про це знають, чи обговорюють вони це між собою, скільки часу мине, поки його викриють.

Не довіряючи самому собі, він узяв за правило перед виходом у коридор займати руки стосами паперів і папок. Кричав дітям, щоб розступалися перед ним, давали йому дорогу. Але це не допомагало. Завжди хтось наштовхувався на нього, і хоч руки в нього були зайняті, він вигадував інші способи для фізичного контакту: міг раптом виставити лікоть, щоб зачепити чиїсь груди; ступити зненацька вбік, ненароком вивернути ногу, щоб пах якоїсь дитини торкнувся до нього.

– Коліне, – нагадала про себе Тесса.

Але він раптом заридав, здригаючись усім своїм неоковирним тілом, а коли вона пригорнула його, припавши до нього обличчям, її сльози потекли по його щоці.

За кілька миль звідти, у вітальні Дому-на-пагорбі, за новеньким комп’ютером сидів Саймон Прайс. Дивлячись, як Ендрю від’їжджає на велосипеді на роботу до Говарда Моллісона, і думаючи про те, що за цей комп’ютер він був змушений угатити повну ціну, Саймон дратувався й почувався несправедливо скривдженим. З тієї ночі, коли крадений комп’ютер булькнув у річку, Саймон жодного разу не заглядав на сайт місцевої ради, але раптом йому спало на думку перевірити, чи не красується там ще й досі та дурня, яка коштувала йому роботи, адже її могли побачити потенційні працедавці.

Допису вже не було. Саймон не знав, що це сталося завдяки його дружині, бо Рут боялася зізнатися, що телефонувала Шерлі – нехай навіть для того, щоб попросити видалити повідомлення. Трохи збадьорившись, Саймон пошукав пост про Парміндер, але і його вже не було.

Він уже зібрався закривати сайт, аж раптом помітив найновіший допис під назвою «Фантазії заступника директора школи».

Він перечитав його двічі і зайшовся дикунським тріумфальним реготом. Йому ніколи не подобався той стрибастий високочолий чолов’яга. Приємно було усвідомлювати, що він, Саймон, порівняно з Коліном ще дуже легко відбувся.

На порозі, боязко усміхаючись, з’явилася Рут. Її втішило, що Саймон сміється: після звільнення він ходив темний як ніч.

– Що там смішного?

– Знаєш Жиркового старого? Вола, заступника директора? Він – довбаний педофіл.

Усмішка зникла з обличчя Рут. Вона кинулася читати пост.

– Я йду в душ, – оголосив Саймон у неймовірно доброму гуморі.

Рут дочекалася, доки він вийшов з кімнати, і взялася телефонувати Шерлі, щоб попередити її про цей новий скандал, але телефон Моллісонів був зайнятий.

Шерлі, нарешті, додзвонилася до Говарда в крамничку. Вона так і не перевдяглася з нічної сорочки.

Говард походжав у кімнатці за прилавком.

– …годинами тебе видзвонюю…

– Просто Мо висіла на телефоні. То що там написано? Читай повільно.

Шерлі зачитала допис про Коліна виразно, наче диктор. Ще не дочитала до кінця, як Говард її урвав.

– А ти це скопіювала?

– Тобто? – перепитала вона.

– Ти з екрану читаєш? Повідомлення ще там? Ти його не видаляла?

– Саме збираюся видаляти, – швидко збрехала Шерлі. – Думала, що ти хотів би…

– Видали його негайно! На Бога, Шерлі, це вже переходить усякі межі – не можна тримати такі речі на сайті!

– Я просто думала, що ти…

– Переконайся, що ти його видалила остаточно, і ми поговоримо про це, коли я повернуся додому! – проревів Говард.

Шерлі нетямилася з люті: вони ніколи не підвищували голос одне на одного.