Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)

Чистина сьома

Допомога бідним…

13.5.Пожертви на користь бідних… розглядаються як благодійність, навіть якщо від них якимось чином виграють забезпечені…

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання

Сонячного квітневого ранку, майже три тижні по тому, як сонний Пеґфорд розбудило виття сирен, Шерлі Моллісон стояла самотньо у спальні і позирала на власне відображення в дзеркальній шафі. Вона ретельно поправляла одяг перед тим, як їхати в південно-західну лікарню, куди їздила тепер щодня. Сьогодні її ремінець затягнувся на одну дірочку тісніше, ніж два тижні тому, її сиве волосся вже потребувало стрижки, а з того, як вона кривилася, мружачись від яскравого сонця, можна було вгадати її настрій.

Шерлі вже цілий рік розносила по палатах різні документи і квіти, штовхала бібліотечні візочки, але ніколи навіть не могла уявити, що вона може стати однією з тих бідолашних, прибитих горем жінок, які просиджують біля лікарняних ліжок, бо життя пішло під укіс і їхні чоловіки знесиліли. Процес Говардового одужання виявився далеко не таким швидким, як сім років тому. Він нерухомо лежав, під’єднаний до пискотливих апаратів, замкнений у собі, ослаблений, із обличчям дивного кольору, став абсолютно залежним, а тому дратівливим. Іноді Шерлі мусила вдавати, що їй треба в туалет, аби тільки уникнути його тяжкого погляду.

Коли разом із нею до лікарні приходив Майлз, Шерлі давала йому нагоду виговоритись, і він монотонно переповідав Говардові пеґфордські новини. Вона почувалася набагато краще – водночас ніби й помітнішою, а ніби й затіненою і захищеною, коли високий Майлз крокував разом з нею прохолодними лікарняними коридорами. Він заводив милі розмови з медсестрами, подавав Шерлі руку, коли вони сідали в машину чи виходили з неї, і повертав їй відчуття власної унікальності, відчуття жінки, достойної опіки і захисту. Але Майлз не міг приходити щодня і посилав їй на поміч Саманту, що неабияк дратувало Шерлі, попри те, що Саманта стала однією з небагатьох, чия поява викликала посмішку на змертвілому фіолетовому обличчі Говарда.

До всього їй здавалось, що ніхто не розуміє, яка жахлива тиша стояла у неї вдома. Коли лікарі сказали родині, що процес одужання затягнеться на кілька місяців, Шерлі сподівалася, що Майлз запропонує їй переїхати в гостьову кімнату їхнього просторого будинку в Соборному провулку чи принаймні сам деколи ночуватиме в неї. Але ж ні: її залишили на самоті, напризволяще, якщо не враховувати ті три нестерпних дні, коли вона мусила приймати в себе Пат і Меллі.

« Я на таке ніколи б не пішла, – переконувала вона себе тихими безсонними ночами. – Я й наміру такого не мала. Просто була у відчаї. А так я ніколи б цього не зробила».

«ЕпіПен» Ендрю вона поховала, як маленький трупик, у пухку землю під пташиною годівничкою в саду. Але їй страшенно муляло, що вона знає – шприц там. Шерлі планувала викопати його вночі за день до вивозу сміття і підкинути в сусідський контейнер.

Говард ніколи не згадував про шприц. Він не питав, чому вона втекла, коли побачила його.

Шерлі часто відводила душу, відкрито проклинаючи тих, хто, на її думку, був винний у біді, що спіткала її родину. Найбільше, звісно, діставалося Парміндер Джаванді за її бездушну відмову рятувати Говарда. Наступними в її чорному списку йшли двоє підлітків, чия розпусна безвідповідальність призвела до того, що швидка прибула до Говарда з великим запізненням.

Аргумент був, мабуть, не надто переконливий, але давав приємну можливість зайвий раз спаплюжити Стюарта Вола і Кристал Відон, а в своєму колі Шерлі знаходила чимало вдячних слухачів, тим паче, що «Привидом Баррі Фербразера», як з’ясувалося, був не хто інший, як Стюарт Вол. Він сам зізнався в цьому батькам, і вони особисто обдзвонили всіх жертв цього дикого знущання і вибачалися перед ними. Новина про встановлення особи Привида миттєво поширилася містечком, і цей факт, разом з причетністю Стюарта до смерті трирічної дитини, перетворив знеславлення Стюарта на почесний і приємний обов’язок.

Шерлі висловлювалась найрізкіше за всіх. Своїми несамовитими прокльонами вона мовби здійснювала маленькі акти екзорцизму, виганяючи з себе те відчуття спорідненості і благоговіння перед Привидом і зрікаючись того жахливого останнього повідомлення, яке начебто ніхто більше й не бачив. Сім’я Волів не дзвонила й не вибачалася перед Шерлі, але на той випадок, якби Стюарт проговорився батькам чи хтось інший почав би щось патякати, вона припасла останній, нищівний удар по Стюартовій репутації.

«Звісно, ми знали про це, – могла б тоді сказати вона крижаним гордовитим тоном, – і я впевнена, що саме це потрясіння від прочитаного і довело Говарда до інфаркту».

Шерлі не раз проговорювала цю фразу в себе на кухні, шукаючи відповідні інтонації.

А ось питання, чи справді Стюарт Вол знав щось таке про її чоловіка й Морін, було не таке актуальне, бо Говард уже явно неспроможний зрадити свою Шерлі – ні зараз, ні, мабуть, уже ніколи, та й ніяких чуток ніхто, схоже, так і не розпускав. І якщо мовчанка, яку вона пропонувала Говардові, невідворотно залишаючись із ним віч-на-віч, мала присмак взаємної образи, то перспектива його тривалої недієздатності і відсутності вдома сприймалася Шерлі набагато спокійніше, ніж якихось три тижні тому.

Пролунав дзвоник, і Шерлі побігла відчиняти. До них шкутильгала Морін на необачно високих підборах і в кричущій аквамариновій сукні.

–  Це ти, дорогенька, заходь, – привіталася Шерлі. – Зараз, я тільки візьму сумочку.

Вже краще їхати до лікарні з Морін, аніж самій. Морін було наплювати на Говардове мовчання. Її квакливий голосок не змовкав ні на мить, і Шерлі могла спокійнісінько собі сидіти, єхидно щиритися і відпочивати. А оскільки Шерлі тимчасово взяла під контроль Говардову частку бізнесу, у неї з’явилося чимало способів випоміщувати свої гнітючі підозри дрібними ляпасами в бік Морін, критикуючи будь-які її рішення.

–  Ти знаєш, що тут недалечко відбувається? – спитала Морін. – У церкві Архангела Михаїла? Похорон малих Бідонів.

–  У церкві Архангела Михаїла? – нажахано перепитала Шерлі.

–  Кажуть, що люди давали пожертви, – відповіла Морін, яка мало не лускала від кількості пліток, що їх пропустила Шерлі, безконечно їздячи до лікарні. – Хто збирав – краще не питай. Зрештою, я не думаю, що родина хотіла б поховати їх просто біля річки, правда?

(Замурзане й запущене хлоп’я, про існування якого мало хто знав, якого любили тільки мати й сестра, зазнало, втопившись, такої метаморфози у колективній свідомості пеґфордців, що всі про нього говорили тепер не інакше, як про «дитя вод», херувима, чистого й ніжного ангелика, якого всі оточили б любов’ю й ласкою, якби змогли врятувати.

Але голка й героїн аж ніяк не покращили репутацію Кристал. Якраз навпаки: вона назавжди закарбувалася в пам’яті старого Пеґфорда бездушною тварюкою, чия схильність до аморальних задоволень, як висловлювалися поважні люди, призвела до загибелі невинного дитятка.)

Шерлі вже надягала пальто.

–  Уяви, що я їх бачила того дня! – сказала вона, і на її щоках виступили червоні плями. – Хлопчик репетував біля одних кущів, а Кристал Відон і Стюарт Вол були в інших…

–  Ти серйозно?! І що вони, справді там?.. – ласо перепитала Морін.

–  Ще й як, – відповіла Шерлі. – Серед білого дня. Під відкритим небом. А хлопчик уже був коло самої річки, коли я його побачила. Пару кроків – і все.

Щось у виразі обличчя Морін покоробило Шерлі.

–  Я квапилася, – різко докинула Шерлі, – бо Говард сказав, що погано себе почуває, і я страшенно хвилювалася. Я взагалі не хотіла виходити з хати, але Майлз і Саманта відправили до мене Лексі… якщо чесно, то в них, по-моєму, був скандал… а тоді Лексі захотіла піти в кав’ярню… я тоді була сама не своя і думала лиш одне: я мушу повертатися до Говарда… я лише пізніше по-справжньому усвідомила побачене… але найгірше те, – мовила червоніша, ніж завжди, Шерлі, сідаючи на свого улюбленого коника, – що якби Кристал Відон замість того, щоб забавлятися в кущах, дивилася за дитиною, то швидка могла б вчасно приїхати до Говарда. Ти ж знаєш, що виїхали дві швидкі… вийшла плутани…

–  Це ясно, – перебила її Морін дорогою до машини, бо чула це вже не раз. – Слухай, я просто не розумію, з якого дива їх ховають тут, у Пеґфорді…

Морін натякала на те, щоб дорогою до лікарні вони проїхали повз церкву – дуже вже хотілося їй побачити те кодло Бідонів і, може, навіть глянути одним оком на ту запущену матір-наркоманку, але вона не могла придумати, як висловити цю пропозицію.

–  Знаєш, Шерлі, мене тішить одне, – проказала Морін, коли вони завертали на об’їзну дорогу. – Ми вже практично здихалися Полів. Для Говарда це, мабуть, велика втіха. Хоч він ще й не зможе ходити на засідання ради, та таки домігся свого.

Ендрю Прайс мчав стрімким схилом від Дому-на-пагорбі, сонце обпікало йому спину, а вітер куйовдив волосся. Синець під оком зробився жовто-зеленим і мав вигляд ще жалюгідніший, ніж тиждень тому, коли Ендрю прийшов до школи і взагалі не міг розплющити око. Учителям він тоді збрехав, що впав з велосипеда.

Настали Великодні канікули, і вчора ввечері Ґая надіслала есемеску – запитувала, чи йтиме він на похорон Кристал. Він негайно відповів «так», і ось тепер, після довгих роздумів, одягнув найчистіші свої джинси і темно-сіру сорочку, адже костюма не мав.

Він не дуже розумів, навіщо Ґаї йти на похорон, хіба щоб побачитися з Суквіндер Джавандою, до якої вона прикипіла ще сильніше, коли вирішилося питання з їхнім з мамою переїздом до Лондона.

–  Мама тепер і сама шкодує, що переїхала в Пеґфорд, – радісно сповістила Ґая на великій перерві, коли вони втрьох із Суквіндер і Ендрю сиділи на низькому парапеті біля газетного кіоска. – Тепер і до неї дійшло, що Ґевін – мудило.

Ґая дала Ендрю номер свого мобільного і пообіцяла, що вони побачаться, коли вона приїде в гості до батька в Редінґ, і навіть, між іншим, дала зрозуміти, що покаже йому свої улюблені місця в Лондоні, якщо він дістанеться туди. Вона роздавала ці розкішні обіцянки зі щедрістю солдата перед демобілізацією, і вони скрашували Ендрю перспективу його власного переїзду. Почувши, що батьки знайшли покупця на Дім-на-пагорбі, Ендрю не знав, тішитися йому чи сумувати.

Перед крутим поворотом на Соборний провулок, де в нього завжди підіймався настрій, Ендрю зовсім засмутився. Він бачив, як метушаться на цвинтарі люди, і спробував уявити, яким буде цей похорон. І вперше за сьогодні він серйозно задумався про Кристал Відон.

На нього раптом наринув глибоко зачаєний спогад про той день, коли на футбольному полі школи Святого Томаса Жирко знічев’я, для експерименту, пригостив його зефіром з арахіскою всередині… він ще й досі пам’ятав, як запекло йому в горлі, як він раптом не зміг дихати. Він не забув, як намагався кричати, як йому підкосилися коліна і він упав, як довкола з’юрмилися діти і спостерігали за ним з байдужою цікавістю, а тоді почувся пронизливий вереск Кристал Відон:

–  В Ендіпрайса лергічна ригакція!

Своїми коротенькими ніжками вона швиденько подріботіла до вчительської; директор схопив Ендрю на руки й довіз до найближчої лікарні, де доктор Кроуфорд ввів йому адреналін. Вона єдина зі всіх запам’ятала розмову, на якій вчителька попереджала про небезпечну для життя алергію Ендрю; вона єдина зі всіх розпізнала симптоми.

На шкільних зборах Кристал мали нагородити золотою зірочкою за заслуги, а може, навіть і грамотою «Учень тижня», але на другий день (Ендрю пам’ятав це так само чітко, як і власну ганьбу) вона так потужно зацідила Лексі Моллісон, що вибила тій два зуби.

Він обережно закотив Саймонів велосипед у гараж до Волів і якось неохоче подзвонив у двері. Відчинила Тесса Вол, на ній було найкраще сіре пальто. Ендрю був на неї сердитий: це з її милості у нього під оком ярів ліхтар.

–  Заходь, Енді, – насуплено сказала Тесса. – Ми будемо готові за хвилинку.

Він зачекав у коридорі. Вітраж на дверях відкидав різнокольорові тіні на підлогу. Тесса пішла до кухні, і Ендрю побачив там Жирка в чорному костюмі, що припав до крісла, мов розчавлений павук, тримаючи одну руку над головою, неначе захищався від ударів.

Ендрю відвернувся. Хлопці не розмовляли, відколи Ендрю привів Тессу до «каббінки». Жирко вже два тижні не з’являвся в школі. Ендрю кілька разів надсилав йому есемески, але Жирко не відповідав. Його сторінка на «Фейсбуці» не оновлювалася ще з дня народження Говарда Моллісона.

Тиждень тому, без жодного попередження, Тесса зателефонувала Прайсам, розповіла, що Жирко зізнався, що це він писав усі повідомлення під псевдонімом «Привид_Баррі_Фербразера», і принесла свої щирі вибачення за все, що їм довелося пережити.

–  А звідки він знав, що в мене новий комп’ютер? – заревів Саймон, насуваючись на Ендрю. – Як той йохарний Жирко Вол знав, що я маю халтуру на типографії?

Єдиною розрадою було те, що батько не знав усієї правди, бо інакше він, незважаючи на заступництво Рут, відлупасив би Ендрю до непритомності.

Ендрю не розумів, чому Жирко вирішив удавати, що це він усе написав. Можливо, тут проявився його егоїзм і прагнення в усьому бути першим – найнебезпечнішим і найдеструктивнішим з-поміж усіх. А, може, він подумав, що вчинить шляхетно, взявши на себе провину за них обидвох. У всякому разі Жирко наробив більше лиха, ніж міг собі уявити. Маючи розсудливих і цивілізованих батьків, вільготно живучи в своїй мансарді, він і близько не розумів, що означає жити з таким батьком, як Саймон Прайс, – розмірковував Ендрю, чекаючи в коридорі.

Ендрю чув, як Жиркові батьки про щось перешіптувались на кухні, двері до якої були відчинені.

–  Нам треба виходити, зараз, – казала Тесса. – У нього є моральний обов’язок, він зобов’язаний піти.

–  Але він уже й так тяжко покараний, – долинув голос Каббі.

–  Я ж не прошу його піти як…

–  Не просиш? – різко перепитав Каббі. – Заради Бога, Тессо. Думаєш, хтось захоче його там бачити? Ти йди сама, а Стю може лишитися зі мною.

За хвилю Тесса вийшла з кухні, щільно причинивши за собою двері.

–  Стю не йде, Енді, – сказала вона, і він бачив, що це її страшенно розлютило. – Мені дуже прикро.

–  Та нічого, – промимрив Ендрю. Він був навіть радий. Не уявляв, про що б вони могли зараз говорити. До того ж тепер він зможе сісти біля Ґаї.

Трохи нижче, в Соборному провулку, Саманта Моллісон стояла біля вікна у вітальні, тримала в руці каву й дивилася, як люди в жалобі проходять повз її дім до церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. Побачивши Тессу Вол, а біля неї, як їй здалося, Жирка, вона стиха аж зойкнула.

–  О Боже, і він пішов! – вимовила вона вголос сама до себе.

Але тоді вона впізнала Ендрю, зашарілася і рвучко відійшла від вікна.

Саманта сьогодні повинна була займатися інтернет-продажем з дому. Її ввімкнений ноутбук лежав перед нею на дивані, але вона ще зранку одяглася в стару чорну сукню, хоч і досі не була певна, чи варто їй іти на похорон Кристал і Роббі Відонів. Залишалися буквально лічені хвилини, щоб прийняти остаточне рішення.

Вона жодного разу в житті не сказала бодай доброго слова про Кристал Відон, тож чи не буде явним лицемірством приходити на її похорон лише тому, що Саманта пустила сльозу, читаючи про її смерть у газетці «Ярвіл і околиця», а ще тому, що пухкеньке личко Кристал сяяло посмішкою зі всіх шкільних фотографій, які Лексі приносила додому зі школи Святого Томаса?

Саманта відставила каву, квапливо підійшла до телефону і подзвонила Майлзові на роботу.

–  Привіт, кицюню, – озвався він.

(Вона пригортала його, коли він полегшено схлипував коло лікарняного ліжка, на якому лежав Говард, під’єднаний до апаратів, але живий.)

–  Привіт, – відповіла вона. – Як ти?

–  Непогано. Купа роботи з самого ранку. Радий тебе чути, – сказав він. – У тебе все нормально?

(Минулої ночі вони займалися коханням, і вона не уявляла, що робить це з кимось іншим.)

–  Ось-ось почнеться похорон, – сказала Саманта. – Люди вже збираються…

Вона майже три тижні тамувала в собі те, що хотіла сказати, – трохи через те, що Говард лежав у лікарні, трохи через те, що не хотіла нагадувати Майлзові про їхню жахливу сварку, але більше стримуватися не могла.

–  … Майлзе, я бачила того хлопчика! Роббі Відона. Я бачила його, Майлзе! – панічно виправдовувалася Саманта. – Він був на футбольному полі Святого Томаса, а я пройшла повз нього.

–  На футбольному полі?

–  Він, мабуть, блукав собі довкола, поки вони… він був сам, – проказала вона, згадавши це брудне й занедбане дитя.

Саманту не полишала думка, чи вділила б вона йому уваги більше, якби він був чистішим; може, на якомусь підсвідомому рівні вона сприйняла того хлопчика як дитя вулиці, загартоване і стійке?

–  Я думала, що він прийшов туди погратися, але з ним нікого не було. Йому було всього три з половиною рочки, Майлзе. Чому я не спитала, з ким він прийшов?

–  Тихо, тихо, – рішуче мовив Майлз, беручи ситуацію під контроль, і Саманта полегшено зітхнула, а на очах у неї виступили вдячні сльози. – Твоєї вини тут немає. Ти не могла знати. Ти ж, мабуть, думала, що його мати десь поруч.

(Отже, він не зненавидів її, не вважав лихою. Останнім часом він просто зворушував її здатністю все пробачати.)

–  Я не впевнена в цьому, – кволо заперечила вона. – Майлзе, якби я поговорила з ним…

–  Коли ти його побачила, він же не був біля річки.

« Але був біля дороги», – подумала Саманта.

Упродовж останніх трьох тижнів у Саманти визрівала потреба розчинитися в чомусь більшому, ніж її власна персона. Щодня вона сподівалася, що цей незрозумілий порив просто зникне (« Ось так люди вдаряються в релігію», – віджартовувалася вона подумки), але все натомість лише загострювалось.

–  Майлзе, – наважилась вона, – щодо місцевої ради… без твого тата… ну й Парміндер Джаванда теж іде… ти ж, мабуть, захочеш когось кооптувати на їхні місця, правда? – Вона знала всю термінологію, адже роками прислухалася до їхніх розмов. – Ти ж не захочеш нових виборів після цього всього?

–  О ні, не дай Боже.

–  Отже, одна вакансія може бути за Коліном Волом, – вела вона далі, – а я так собі думала, що в мене є час… адже бізнес тепер ведеться онлайн… то я могла би претендувати на другу вакан…

–  Ти?! – ошелешено перепитав Майлз.

–  Я б хотіла бути причетною, – сказала Саманта.

Кристал Відон померла в шістнадцять років, забарикадувавшись в убогій халупці на Фолей Роуд… Саманта за ці два тижні не випила жодного ковтка вина. Було б цікаво, подумала вона, вислухати всі аргументи щодо наркоклініки «Белчепел».

У будинку номер десять на вулиці Надії задзвонив телефон. Кей і Ґая вже й так запізнювались на похорон Кристал. Коли Ґая спитала, хто дзвонить, її миле личко спохмурніло, а вона сама немовби постаріла.

–  Це Ґевін, – сказала вона матері.

– Я не дзвонила йому! – прошепотіла Кей, мов перелякана школярка, і взяла слухавку.

–  Привіт, – сказав Ґевін. – Як ти?

– Іду на похорон, – сказала Кей, дивлячись на доньку. – Дітей Бідонів. Так що нічого доброго.

–  Ой, – розгубився Ґевін. – Боже мій, справді. Вибач. Я не подумав.

Побачивши знайоме прізвище в заголовку «Ярвіла і околиці» він зацікавився і чи не вперше купив цю газету. Ґевін пригадав, що ніби проходив неподалік від місця, де були ті підлітки й малий, але він зовсім не пам’ятав, чи бачив тоді Роббі Бідона.

Для Ґевіна це були неймовірно дивні два тижні. Йому страшенно бракувало Баррі. Він сам себе не розумів: замість того, щоб не знаходити собі місця й страждати, що його відшила Мері, його переслідувало тільки одне бажання – випити пива з чоловіком, чию дружину він сподівався забрати собі…

(Йдучи від її будинку, Ґевін промимрив собі під ніс: «Ось що стається, коли дружба з другом переходить в бажання одружитись», – і сам не помітив свого словоблудства.)

–  Слухай, – сказав він, – може, ми потім кудись підемо?

Кей мало не розреготалася.

–  Що, дістав гарбуза?

І простягла Ґаї слухавку, щоб та поклала її на місце. Вони квапливо вийшли з дому, майже бігом дісталися до кінця вулиці і перейшли Майдан. Проминаючи «Чорну гармату», Ґая взяла матір за руку.

Вони прийшли саме тоді, коли під’їхали катафалки, й поспішили на кладовище, доки ті, що мали нести труни, переминалися з ноги на ногу на тротуарі.

(–  Відійди від вікна, – звелів синові Колін Вол.

Але Жирко, якому відтепер належало жити з усвідомленням власного боягузтва, підступив ще ближче, намагаючись довести, що здатен витримати бодай це…

Труни пропливли біля них: перша – яскраво-рожева, і від побаченого Жирко аж задихнувся, а друга – крихітна, сліпучо-біла…

Колін занадто пізно став перед Жирком, щоб його захистити, але штори все одно засунув. У цій спохмурнілій вітальні Жирко недавно зізнався, що це він виставив напоказ усьому світові таємницю батькової недуги; привласнив усі провини, які спали йому на думку, в надії, що батьки вирішать, що він хворий чи в нього поїхав дах; узяв на себе такий страшний тягар, щоб уже напевно вони його прибили чи зарізали, як він на те й заслуговував, – Колін м’яко поклав руку синові на плече і повів його на залиту сонцем кухню.)

Перед церквою Архангела Михаїла і Всіх Святих чоловіки були готові рушати з трунами по церковній доріжці. Серед них був і Дейн Таллі у важкому чорному плащі, з сережкою у вусі й саморобним татуюванням-павутиною на шиї.

Джаванди й Бадени чекали разом у затінку тиса. Біля них вештався Ендрю Прайс, а трохи віддалік стояла з кам’яним обличчям Тесса Вол. Решта присутніх вишикувалися шеренгою перед входом до церкви. Хтось мав доволі агресивний вигляд, хтось, навпаки, покірний і смиренний. Дехто прийшов у дешевому чорному вбранні, але більшість були в джинсах чи спортивних костюмах, а одна дівчина з бодіпірсингом красувалася в коротенькій футболці, і від кільця на її пупку відблискувало сонце. Чоловіки несли доріжкою труни, на яких вигравало яскраве сонячне світло.

Це Суквіндер Джаванда вибрала рожевий колір труни для Кристал, бо була впевнена, що їй би сподобалось. Суквіндер займалася практично всім: організовувала, вибирала, переконувала. Парміндер постійно позирала на доньку, шукаючи приводу, щоб доторкнутися до неї: то забирала їй з чола волосся, що лізло в очі, то поправляла комірець.

Як і Роббі, який, втопившись, очистився в очах пеґфордців, так і Суквіндер Джаванда, яка ризикувала життям у спробі врятувати хлопчика, одразу стала героїнею Пеґфорда. Після статті в газеті «Ярвіл і околиця», після гучної заяви Морін Лоу, що рекомендувала місцевій поліції нагородити дівчину спеціальною відзнакою, а також після промови, яку виголосила директорка перед всією школою, Суквіндер уперше в житті зрозуміла, що означає затьмарити собою брата і сестру.

Але вона просто ненавиділа кожну хвилину своєї слави. Ночами вона знову і знову відчувала в руках мертве дитяче тільце, яке затягувало її в глибину вод, пам’ятала спокусливе бажання випустити його з рук і врятуватися самій – невідомо, скільки вона могла б ще протриматись. Глибокий поріз на нозі болів і пульсував, незалежно від того, рухалась вона чи ні. Новина про смерть Кристал Відон стала для неї таким потрясінням, що батьки навіть домовилися про прийом у психотерапевта. Однак відколи її витягли з річки, вона більше не різала себе бритвою. Те, що вона зазирнула в очі смерті, звільнило її від цієї потреби.

Згодом, коли вона вперше після цього прийшла до школи (Жирко й досі туди не ходив), усі учні в коридорах проводжали її захопленими поглядами, а до неї дойшли чутки, що в Террі Відон немає коштів на похорон дітей і на їхніх могилах не буде ніяких надгробків, а труни будуть найдешевші.

 –  Це дуже сумно, Веселушко, – сказала того вечора мама, коли вони всі разом вечеряли під стіною з родинними фотографіями. Вона сказала це так само лагідно, як і та жінка з поліції біля ріки: жодного докору не вчувалося тепер у голосі Парміндер, коли вона розмовляла з донькою.

–  Я хочу спробувати організувати пожертви, – сказала Суквіндер.

Парміндер з Вікрамом перезирнулись через кухонний стіл. Обоє відчули інстинктивний спротив на саму думку, щоб просити у пеґфордців гроші на таку справу, але вголос ніхто з них про це не сказав. Пам’ятаючи про порізані доньчині руки, вони тепер остерігалися якось її образити, і майбутнє звернення до психотерапевта нависало тінню над кожним їхнім спілкуванням.

–  А ще, – додала Суквіндер не менш гарячково, ніж це робила колись Парміндер, – я думаю, що відспівати їх мають тут, у церкві Архангела Михаїла. Як і містера Фербразера. Коли ми вчилися в Святому Томасі, Крис ходила туди на всі служби. Можу закластися, що вона ніколи в житті не бувала в якійсь іншій церкві.

« Боже світло сяє у кожній душі», – подумала Парміндер і раптом, на подив Вікрама, погодилась:

–  Так, добре. Побачимо, що можна зробити.

Левова частка витрат лягла на плечі сімей Джаванд і Волів, але Кей Баден, Саманта Моллісон і матері деяких дівчат із веслувальної команди теж доклалися. Тоді Суквіндер наполягла, що сама піде на Поля і роз’яснить Террі, що вони зробили і для чого; розкаже про веслувальну команду і про те, чому Кристал і Роббі треба відспівати саме в церкві Архангела Михаїла.

Парміндер не знаходила собі місця від хвилювання, коли відпускала доньку – саму – в Поля, та ще й у ту смердючу халупу, але Суквіндер не сумнівалася, що все буде добре. І Відони, і Таллі знали, що Суквіндер намагалася врятувати Роббі життя. Дейн Таллі перестав дражнити її рохканням на уроках англійської і відвадив від цього всіх своїх дружків.

Террі погодилась на все, що запропонувала Суквіндер. Змарніла і брудна, вона підтакувала односкладовими словами і залишалася до всього байдужа. Спершу, побачивши її поколоті руки і беззубий рот, Суквіндер злякалася, мовби її очікувала розмова з мертвяком.

У церкві процесія чітко розділилася: поляни посідали зліва від проходу, а пеґфордці – справа. Шейн і Шеріл Таллі завели попід руки в перший ряд Террі, одягнену в завелике на кілька розмірів пальто; вона, схоже, дуже приблизно розуміла, де перебуває.

Труни стояли одна біля одної на підвищеннях. На труні Кристал лежало весло, сплетене з бронзових хризантем, а на труночці Роббі – ведмедик із білих.

Кей Баден згадала кімнатку Роббі з кількома засмальцьованими пластиковими іграшками, і її пальці, що тримали аркуш відспівування, затремтіли. Зрозуміло, що розслідування не уникнути, адже на цьому наполягала місцева газетка, де на першій сторінці було опубліковано матеріал про те, що хлопчика залишили під опікою двох наркоманок і що його смерті можна було б запобігти, якби безвідповідальні соцпрацівники подбали про його безпеку. Метті послалася на стрес і знову пішла на лікарняний, і всі стріли посипалися на Кей, яка готувала матеріали для перегляду справи про опіку. Кей боялася думати, як це може вплинути на перспективу її працевлаштування у Лондоні, та ще й у такий час, коли влада постійно зменшує кількість соцпрацівників, і найтривожніше – як відреагує Ґая, якщо їм доведеться затриматися в Пеґфорді… про це страшно було й заговорити.

Ендрю скоса зиркнув на Ґаю, й вони обмінялися ледь помітними посмішками. В Домі-на-пагорбі Рут уже сортувала речі, готуючись до переїзду. Ендрю бачив, що його мати – невиправна оптимістка, котра сподівається, що коли вони пожертвують цим будинком і розкішним краєвидом, то в їхній сім’ї завирує нове життя. Засліплена ідеалістичним образом Саймона, вона воліла не бачити ні його злоби, ні крутійства, вона просто вірила, що все погане залишиться позаду, наче забуті при переїзді коробки… Але зате, думав Ендрю, він буде трохи ближче до Лондона, а Ґая запевнила, що була тоді надто п’яна і не тямила, чим займалася з Жирком, але після похорону, можливо, запросить його й Суквіндер до себе додому на каву…

Ґая, котра ніколи раніше не була в церкві Архангела Михаїла, неуважно вслухалася в наспівну проповідь священика, розглядаючи височенну, розмальовану зірками, стелю й вітражі на вікнах. Тепер, коли Ґая була за крок до переїзду, вона раптом почала відчувати привабливість Пеґфорда, за яким, можливо, й сумуватиме…

Тесса вирішила сидіти позаду, на самоті. Просто на неї спрямовував умиротворений погляд Архангел Михаїл, чия нога навічно застигла на спині скрученого, рогатого й хвостатого диявола. Тесса не переставала плакати, відколи побачила ті дві лискучі труни і, хоч як вона намагалася стримуватись, її приглушені схлипування долинали до всіх, хто сидів поблизу. Вона не здивувалася б, якби хтось із Бідонів, упізнавши в ній матір Жирка, накинувся на неї просто в церкві, але нічого такого не сталося.

(Її сімейне життя перевернулося з ніг на голову. Колін страшенно розгнівався на неї.

–  Що ти йому сказала?

–  Він хотів відчути смак справжнього життя, – ридала вона, – хотів побачити саме дно… хіба ти не розумієш, чому він вирішив так низько впасти?

–  І тому ти розповіла, що він міг стати плодом інцесту і що я хотів накласти на себе руки, коли він у нас з’явився?

Роками вона намагалася їх помирити… знадобилася мертва дитина і глибоке усвідомлення Коліном власної провини, щоб крига скресла. Минулого вечора Тесса почула, як вони розмовляли в Жирковій мансарді, й завмерла біля підніжжя сходів, нашорошивши вуха.

–  … можеш усе те… що припускала твоя мама, викинути геть з голови, – стверджував Колін. – Ти не маєш жодних відхилень – ані фізичних, ані розумових, правда? Тому… просто більше цим не переймайся. А психотерапевт навчить, як цього всього позбутися…)

Схлипуючи й сякаючись у вологу паперову серветку, Тесса думала про те, як мало вона зробила для Кристал, котра померла на підлозі ванної кімнати… от якби Архангел Михаїл зійшов зі свого осяйного вікна і проголосив вирок кожному присутньому, справедливо вказавши, скільки гріхів лежить на ній особисто за всі ці смерті, за поламані долі, за всі біди… Непосидючий малюк Таллі з другого боку проходу зістрибнув з лавки; міцна потатуйована жіноча рука схопила його й посадила на місце. Заплакана Тесса не змогла стримати здивованого зойку. На жирному зап’ястку вона легко впізнала свій загублений годинник.

Суквіндер, чуючи Тессині ридання, жаліла її, але обернутися не наважувалась. Парміндер була сердита на Тессу. Пояснюючи появу шрамів на руках, Суквіндер аж ніяк не могла не згадати Жирка Вола. Вона благала маму не дзвонити Волам, але Тесса сама зателефонувала Парміндер, коли Жирко зізнався про повідомлення від імені «Привида_Баррі_Фербразера», і Парміндер вилила на неї стільки жовчі, що відтоді вони не розмовляли.

Дивно, що Жирко це все зробив і навіть узяв на себе і її провину. Суквіндер сприйняла це майже як спробу вибачення. Жирко завжди, здавалося, умів читати її думки: чи знав він, що це вона знеславила свою матір? Суквіндер не була певна, що зможе зізнатися в цьому новому шкільному психологу, на якого покладали стільки надій її батьки, і чи зуміє вона колись розповісти всю правду умиротвореній і розкаяній Парміндер…