Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)

II

Наступного ранку Парміндер не виходила на роботу, але їй було призначено зустріч у Ярвілі. Коли діти пішли до школи, вона почала неспішно ходити по хаті, перевіряючи, чи приготувала все необхідне, та коли задзвонив телефон, аж підстрибнула, випустивши з рук сумку.

– Так? – скрикнула перелякано Парміндер.

Тессу, що дзвонила їй, це трохи спантеличило.

– Міндо, це ж я! З тобою все гаразд?

– Так… так… я просто не сподівалася дзвінка, – відповіла Парміндер, дивлячись на підлогу кухні, всіяну ключами, паперами, монетками і тампонами. – Що таке?

– Нічого особливого, – відповіла Тесса. – Я просто хотіла поговорити. Спитати, як справи.

Тема анонімного допису повисла між ними, наче якась глузлива потвора, що гойдалася собі на телефонному дроті. Парміндер ще вчора урвала Тессу на півслові, коли та згадала про це по телефону. Вона тоді крикнула: – Це брехня, брудний наклеп, і не кажи мені, що Говард Моллісон тут ні до чого!

Тесса не насмілилася продовжувати тему.

– Я не маю часу на розмову, – відрізала Парміндер. – У мене зустріч у Ярвілі. Перегляд справи щодо хлопчика з групи ризику.

– А, зрозуміло. Вибач. Подзвонити пізніше?

– Так, – відповіла Парміндер. – Чудово. Бувай.

Вона поскидала в сумочку все, що лежало на підлозі, й вибігла з хати, але потім повернулася, щоб перевірити, чи добре замкнула двері.

Останнім часом, їдучи кудись машиною, Парміндер ловила себе на думці, що зовсім не пам’ятає, як проїхала останній кілометр, і завжди в таку мить наказувала сама собі сконцентруватися на дорозі. Але зараз вона знову і знову подумки верталася до того лиховісного анонімного повідомлення. Вона вже знала його напам’ять.

Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Як я був ще живий, вона закохалася в мене, і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього. На кожному засіданні ради вона голосувала так, як казав їй я.

Тепер, коли мене немає, з неї не буде ніякої користі, бо власний розум вона давно вже втратила.

Уперше вона побачила це повідомлення вчора, коли відкрила сайт ради, щоб перевірити протокол минулого засідання. Шок від побаченого відчувався майже фізично: вона почала прискорено й уривчасто дихати, наче під час найболісніших моментів пологів, коли намагалася пересилити жахливий біль і звільнитися від нестерпного тягаря.

Тепер усі про це знатимуть. Від цього не сховатися.

У її голові роїлися найдивніші думки. Наприклад, що б сказала її бабуся, якби дізналася, що Парміндер прилюдно звинуватили в тому, що вона закохалася в жонатого чоловіка, та ще й у ґора, білого. Їй ввижалося, як бебезатуляє обличчя подолом сарі, хитає головою й погойдується взад-уперед, як вона завжди робила, коли важко кривдили її родину.

– Тут деякі чоловіки, – сказав їй Вікрам минулої ночі, і його сардонічна посмішка набрала якогось химерного, нового відтінку, – хотіли б знати, чи це правда.

– Звичайно, ні! – вигукнула Парміндер, затуляючи тремтячою долонею рота. – Як ти можеш таке питати? Звичайно, неправда! Ти ж його знав! Він був моїм другом… просто другом!

Парміндер уже проминала наркоклініку «Белчепел». Як це вона так далеко проїхала, нічого не помітивши? Вона ставала небезпечним водієм. Була напрочуд неуважна.

Їй пригадався той вечір, років із двадцять тому, коли вони з Вікрамом погодилися одружитись і пішли до ресторану. Тоді вона розповіла йому, який галас зчинили батьки, як її відпровадив додому Стівен Гойл, і Вікрам погодився, що це дурниця. Тоді він це розумів. Але ось коли її звинуватив Говард Моллісон, а не її вузьколоба родина, цього він зрозуміти не захотів. Мабуть, не припускав, що ті ґора можуть бути такі примітивні, брехливі, лиховісні…

Ну ось, вона пропустила поворот. Треба зосередитись. Треба бути уважною.

– Я дуже спізнилася? – спитала вона в Кей Баден, яка чекала її на автостоянці. Вона вже бачилася з цією соцпрацівницею, коли та одного разу прийшла до неї поновити рецепт на якусь пілюлю.

– Зовсім ні, – відповіла Кей. – Я подумала, що проведу вас до офісу, бо тут зараз просто мурашник якийсь…

Будівля, в якій розташувалася соціальна служба Ярвіла, була гидкою адміністративною спорудою сімдесятих років. Коли вони підіймалися ліфтом, Парміндер думала, чи знає Кей про анонімний пост на сайті ради або про те, у чому її звинувачує родина Кетрін Відон. Їй уявлялося, як відчиняються двері ліфта, а там уже стоїть ціла вервечка людей у костюмах, які тільки й рвуться звинуватити і засудити її. А що, як перегляд справи Роббі Відона – тільки підступний привід заманити її на суд над нею самою…

Кей повела її пошарпаним, занехаяним коридором до конференц-зали. Там уже сиділи три жінки, що привітали Парміндер усмішками.

– Це – Ніна, вона займається матір’ю Роббі в «Белчепелі», – відрекомендувала Кей, сідаючи спиною до заслонених жалюзями вікон. – А це – Джилліан, моя керівниця, а це – Луїза Гарпер, вона наглядає за яслами на Енчор Роуд. Доктор Парміндер Джаванда, сімейний лікар Роббі, – додала Кей.

Парміндер погодилася випити кави. Інші четверо жінок почали розмову без неї.

(« Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи…»

Яка вдає, що дуже переймається. Який же ти мерзотник, Говарде Моллісон. Баррі казав, що Говард завжди вважав її лицемірною.

«Він думає, що я прагну заполонити Пеґфорд ярвілцями, адже я полянин. А ось ти – нормальний фахівець, тому, на його думку, ти просто не маєш права підтримувати Поля. Він вважає, що ти або лицемірка, або завдаєш усім клопоту просто заради розваги».)

– …зрозуміти, чому цією родиною займається сімейний лікар із Пеґфорда? – спитала одна з незнайомих Парміндер соцпрацівниць, чиї імена вона вже встигла забути.

– У нас зареєстровано декілька родин з Полів, – одразу пояснила Парміндер. – Але у Відонів, здається, були якісь непорозуміння з їхніми попередніми…

– Так, їх вигнали з кентермілської клініки, – відповіла Кей, тримаючи перед собою цілий стос паперів. – Террі там напала на медсестру. А як давно вони вже ходять до вас?

– Майже п’ять років, – відповіла Парміндер, котра заздалегідь переглянула всі записи у своєму кабінеті.

(Вона бачила Говарда в церкві на похороні Баррі: він вдавав, що молиться, стуливши перед собою свої жирні долоні, а Фаулі стояли за ним навколішках. Парміндер знала, у що повинні вірити християни. Люби ближнього свого, як самого себе… Якби Говард був чеснішим, він мав би повернутися боком і молитися на Обрі…

« Як я ще був живий, вона закохалася в мене і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього…»

Невже й справді вона не могла цього приховати?)

– … востаннє його бачили, Парміндер? – запитала Кей.

– Коли його сестра приходила з ним по антибіотики від вушної інфекції, – відповіла Парміндер. – Тижнів вісім тому.

– І в якому він тоді був стані? – спитала інша жінка.

– Ну, розвивається він досить нормально, – сказала Парміндер, видобуваючи з сумки тоненький стосик ксерокопій. – Я дуже ретельно його оглянула, бо… ну, я знаю історію його сім’ї. У нього добра вага, хоча я сумніваюся, що в нього достатньо поживний раціон. Вошей або гнид я в нього не знайшла. Його сіднички були трохи подразнені, а його сестра казала, що він ще й досі іноді ходить під себе.

– Вони йому постійно вбирають підгузки, – додала Кей.

– Але ви не виявили в нього, – спитала у Парміндер жінка, яка першою почала її розпитувати, – жодних серйозних проблем зі здоров’ям?

– Слідів побиття не було, – відповіла Парміндер. – Я пригадую, що зняла з нього сорочинку, щоб перевірити, і не знайшла жодних синців або інших пошкоджень.

– З ними не живуть чоловіки, – вставила Кей.

– А вушна інфекція? – спитала керівниця Кей.

– Звичайна бактеріальна поствірусна інфекція. Нічого особливого. Типова для дітей його віку.

– То, в цілому…

– Траплялися набагато гірші випадки, – відповіла Парміндер.

– Ви казали, що його привела сестра, а не мати? Террі теж лікується у вас?

– Я вже не бачила Террі років, мабуть, зо п’ять, – відповіла Парміндер, а керівниця звернулася до Ніни.

– Як у неї справи з метадоном?

(« Коли я ще був живий, вона закохалася в мене…»

Парміндер подумала: « А може, привид – це зовсім не Говард, а Шерлі або Морін, бо саме ці пліткарки могли стежити за нею, коли вона бувала з Баррі, сподіваючись знайти бодай якусь поживу для своїх дурнуватих підстаркуватих мізків…»)

– …поки що найдовше тримається, – розповідала Ніна. – Вона доволі часто згадувала про перегляд справи. Мені здається, Террі розуміє, що це її останній шанс, інакше все, кінець. Вона не хоче втратити Роббі. Кілька разів сама про це казала. Мушу визнати, Кей, що ви знайшли до неї підхід. Я вперше, відколи її знаю, побачила, що вона бере на себе бодай якусь відповідальність за ситуацію.

– Дякую, але радіти ще рано. Ситуація й далі вельми нестабільна. – Ці застережливі слова не зовсім пасували до ледь помітної самовдоволеної посмішки Кей. – А як справи у яслах, Луїзо?

– Ну, він знову почав ходити, – відповіла четверта соцпрацівниця. – За останні три тижні жодного пропуску, а це неабиякий прогрес. Його приводить сестра-підліток. Одяг на ньому затісний і переважно брудний, але він згадує в розмовах про домашню їжу і душ.

– А поведінка?

– Він розумово пригальмований. Розмовляє ще дуже погано. Не любить, коли в ясла заходять чоловіки. Коли з’являється чийсь батько, Роббі тулиться до нянь і страшенно нервує. А раз або й два, – додала вона, перегортаючи сторінку своїх нотаток, – він показував дівчаткам жести, що явно імітують статеві зносини.

– Думаю, що в будь-якому разі його ще завчасно знімати з групи підвищеного ризику, – сказала Кей, і всі з цим погодились.

– Мені здається, що все залежить від того, чи Террі й далі виконуватиме вашу програму, – звернулася керівничка до Ніни, – і чи встоїть вона перед спокусою.

– Це, звісно, суттєво, – погодилася Кей, – але мене хвилює інше. Навіть коли вона не зловживає героїном, Роббі отримує від неї занадто мало материнської опіки. Його виховує Кристал, а їй шістнадцять і в неї багато власних проблем…

(Парміндер згадала, що вона недавно сказала Суквіндер.

« Кристал Відон! Та це ж дурепа! То ти для цього була в одній команді з Кристал Відон, щоб опуститися до її рівня?»

Баррі подобалася Кристал. Він розгледів у ній щось таке, чого не бачили інші.

Якось, ще дуже давно, Парміндер розповіла Баррі історію про Бгай Кангайю, героя сикхів, який допомагав пораненим у бою – своїм і чужим. Коли його спитали, чому він допомагає усім, не перебираючи, з якого вони табору, Бгай Кангайя відповів, що Боже світло сяє у кожній душі, і що він не міг побачити між ними різниці.

Боже світло сяє у кожній душі.

Вона сказала, що Кристал дурепа, маючи на увазі, що та з низів. Баррі такого ніколи б не сказав. Їй було соромно.)

– … коли ще жила прабабуся, яка трохи допомагала виховувати малого, але…

– Вона померла, – втрутилася Парміндер, намагаючись випередити інших. – Емфізема й інсульт.

– Так, – підтвердила Кей, не відриваючись від нотаток. – Отож повертаємося до Террі, яка й сама зростала без батьків. А вона колись відвідувала курси материнства?

– Ми проводимо такі курси, але вона ніколи не була в належному стані, щоб бути на них присутньою, – сказала вихователька з ясел.

– Якби вона захотіла на них записатися і, власне, відвідувала б їх, це був би величезний крок уперед, – сказала Кей.

– Якщо нас закриють, – зітхнула Ніна з клініки «Белчепел», звертаючись до Парміндер, – то, мабуть, по метадон їй доведеться приходити до вас.

– Боюсь, вона цього не робитиме, – сказала Кей, перш ніж Парміндер встигла щось відповісти.

– Що ви маєте на увазі? – сердито спитала Парміндер.

Усі жінки глянули на неї.

– Ну, просто, їздити кудись автобусами і записуватись на прийом до лікаря – це не для Террі, – відповіла Кей. – А до «Белчепела» їй лише кілька хвилин пішки.

– О… – напружено мовила Парміндер. – Так. Справді. Так, мабуть, ви маєте рацію.

(Вона подумала, що Кей натякала на скаргу про смерть Кетрін Відон і на те, що Террі Відон, на її думку, не довірятиме Парміндер. « Зосередься і слухай, що вони кажуть. Та що ж це з тобою?»)

– Отже, що ми маємо… – почала керівничка, заглядаючи в нотатки. – Недбала материнська опіка з рідкісними моментами адекватного догляду. – Вона зітхнула, скоріше роздратовано, ніж сумно. – Кризовий стан минувся… вона перестала вживати наркотики… Роббі знову в яслах, де ми можемо за ним належним чином наглядати… його безпеці наразі нічого не загрожує. Проте, як запропонувала Кей, ми залишаємо його в групі ризику… Думаю, що нам з вами треба обов’язково зібратися ще раз тижнів за чотири…

Минуло ще хвилин із сорок, перш ніж зустріч закінчилася. Кей провела Парміндер до парковки.

– Дуже гарно з вашого боку, що ви з’явилися особисто: більшість лікарів просто надсилають нам звіт.

– У мене був вільний ранок, – мовила Парміндер. Вона просто хотіла пояснити свій прихід тим, що не любила сидіти вдома на самоті, нічого не роблячи, але Кей, здається, подумала, що Парміндер напрошується на ще більшу похвалу, і не забарилася з нею.

Довівши Парміндер до машини, Кей сказала:

– Ви член ради, правда ж? Чи передав вам Колін мою інформацію про «Белчепел»?

– Так, передав, – відповіла Парміндер. – Було б добре нам з вами колись про це поговорити. Питання про наркоклініку включено до порядку денного наступного засідання.

І вже коли Кей дала їй свій номер телефону і попрощалася, ще раз подякувавши, Парміндер знову замислилася про Баррі, про Привида і про Моллісонів. Вона саме проїжджала Поля, коли простенька думка, яку вона намагалася відкинути, поховати, забути, нарешті прослизнула повз її оборонні редути.

Мабуть, я таки кохала його.

III

Ендрю промучився не одну годину, обмірковуючи, що одягнути першого дня роботи у «Мідному чайнику». Нарешті вибрав і повісив одяг на спинку крісла у спальні. Величенький гнійний пухирець на лівій щоці вирішив перетворитися на повноцінний прищ саме сьогодні, тож Ендрю, щоб якось його приховати, ризикнув поцупити з шухляди туалетного столика Рут її косметичний грим.

Цього п’ятничного вечора, накриваючи на стіл у кухні, він уявляв, як побачить Ґаю і проведе поруч із нею сім неймовірних годин, що мали настати вже зовсім скоро, – аж тут повернувся з роботи батько. Він був пригнічений і розгублений – таким Ендрю ще ніколи його не бачив.

– Де мама?

Рут метушливо вибігла з комірчини.

– Привіт, Сай-Паю! Як… що сталося?

– Мене скоротили.

Рут нажахано затулила руками обличчя, але наступної миті кинулася до чоловіка, обійняла його за шию і пригорнула до себе.

– Чому? – прошепотіла вона.

– Через повідомлення, – відповів Саймон. – На тому блядському сайті. І Джима з Томмі теж погнали. Сказали, або погоджуйтесь на скорочення штату, або ми вас звільнимо без жодних компенсацій. Така от хріновина. Ще гірше, ніж вони зробили з Браяном Грантом.

Ендрю закляк на місці. Здавалося, ніби він ось-ось закам’яніє й перетвориться на статую провини.

– Бля… – вилаявся Саймон в плече Рут.

– Знайдеш щось інше, – прошепотіла вона.

– Тільки не тут, – зітхнув Саймон.

Він сів у крісло в кухні, так і не знявши плаща. Сидів і тупо роззирався по кімнаті – очевидно, надто приголомшений, щоб говорити. Рут метушилася довкола нього зі сльозами на очах, розгублена і знічена. Ендрю втішився, помітивши в застиглому погляді Саймона натяк на його типову надмірну афектацію й театральність. Від цього він відчув себе не таким винним. Він і далі накривав на стіл, не зронивши й слова.

Під час вечері за столом було тихіше, ніж звичайно. Пол, дізнавшись про сімейні новини, сидів наляканий, йому здавалося, що батько зараз звинуватить його у всіх бідах. Спершу Саймон поводився, як християнський мученик, поранений, але сповнений гідності перед лицем невиправданих гонінь. Але потім:

– Я заплачу тому, хто скрутить шию цьому уйобкові, – гаркнув він, ковтаючи яблучний пиріг. Усі зрозуміли, що він мав на увазі Говарда Моллісона.

– Знаєш, на сайті ради з’явилося ще одне повідомлення… – мовила, затамувавши подих, Рут. – Не тільки тобі дісталося, Саю. Мені сказала Шер…. одна моя співробітниця. Той самий автор… «Привид Баррі Фербразера»… понаписував жахливі речі про доктора Джаванду. Говард і Шерлі найняли людину, щоб перевірити безпеку сайту, і виявилось, що той, хто це робить, заходив на сайт, використовуючи логін і пароль Баррі Фербразера. Тому, задля безпеки, вони забрали це все з… бази даних, чи як там воно…

– І що, це поверне мені мою йобану роботу?

Рут на кілька хвилин замовкла.

Ендрю неабияк стурбувало почуте. Його налякало, що почали розшукувати, хто може ховатися під іменем «Привид_Баррі_Фербразера», і те, що хтось повторив його авантюру.

Хто ще, крім Жирка, міг використати логін і пароль Баррі Фербразера? Тільки чого б це Жиркові нападати на доктора Джаванду? Може, таким чином він хотів познущатися із Суквіндер? Ендрю це все дуже не подобалось…

– Що з тобою? – гаркнув Саймон з іншого кінця столу.

– Нічого, – промимрив Ендрю і почав відбріхуватись: – просто я в шоці, знаєш… твоя робота…

– О, ти просто в шоці, справді? – крикнув Саймон, а Пол випустив з руки ложку і захляпався морозивом. (« Полінко, малий гомику, ану підітрися!») Ласкаво прошу у реальний світ, прищавий! – люто зиркнув на Ендрю Саймон. – Скрізь є засранці, які аж зі шкури пнуться, щоб тебе опустити! Тож тепер ти, – він показав пальцем на старшого сина, – мусиш накопати купу бруду на Моллісона, інакше можеш завтра не приходити додому!

– Са…

Саймон відсунув стілець від столу, кинув ложку так, що вона з брязкотом вдарилася об підлогу, і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Ендрю знав, що це неминуче станеться, і не був розчарований.

– Для нього це такий кошмарний шок… – прошепотіла синам тремтяча Рут. – Після стількох років, які він віддав компанії… він переживає, як тепер нас утримувати…

Коли наступного ранку о пів на сьому задзвонив будильник, Ендрю миттєво його вимкнув і тут-таки зірвався з ліжка. Маючи просто-таки різдвяний настрій, він швиденько вмився й одягнувся, а тоді хвилин сорок розчісувався й наводив марафет на обличчі, старанно маскуючи гримом найбільші прищі.

Він був готовий, що Саймон підстерігатиме його, коли скрадався нишком повз батьківську спальню, проте ніхто його не перепинив. Хутенько поснідавши, викотив з гаража гоночний Саймонів велосипед і помчав униз пагорбом у бік Пеґфорда.

Був імлистий ранок, що провіщав гарний сонячний день. Жалюзі у продуктовій крамничці були ще опущені, але, коли Ендрю натис на клямку, двері дзенькнули і піддалися.

– Не сюди! – крикнув Говард, прямуючи до нього. – Заходь з чорного входу! Велосипед можеш залишити там, біля контейнерів, забери його з-під вітрини!

Задній двір гастрономчика, куди можна було зайти вузеньким проходом, являв собою невеличкий і вогкий кам’янистий дворик, оточений високими мурами, де стояло кілька металевих контейнерів для сміття, а ще тут був люк, що вів стрімкими сходами у погріб.

– Можеш прив’язати його десь там збоку, – розпорядився Говард, з’явившись біля чорного ходу. Він хрипів, а з його обличчя стікав піт.

Доки Ендрю вовтузився із замком на ланцюзі, Говард промокнув лоба фартухом.

– Ну, що ж, почнімо з погреба, – сказав він, коли Ендрю прив’язав велосипед. Він показав на люк. – Лізь туди і все роздивися.

Говард нахилився над люком, проводжаючи поглядом Ендрю, який спускався сходами вниз. Він уже давно не міг залізти у власний погріб. Раніше Морін постійно дріботіла туди-сюди сходами по декілька разів на тиждень; але тепер, коли увесь погріб був завалений продуктами для кав’ярні, молодша пара ніг була незамінна.

– Добре все навколо роздивися! – крикнув Говард до Ендрю, який уже зник з виду. – Бачиш там ящики з печивом і булочками? І ще великі мішки з кавовими зернами й коробки з чаєм? А в кутку – туалетний папір і пакети для сміття, бачиш?

– Ага, – луною озвався голос Ендрю звідкись із глибини.

– Можеш називати мене містером Моллісоном, – із в’їдливою ноткою прохрипів Говард.

Ендрю не був певен, чи варто це робити відразу.

– Добре… містере Моллісоне…

Це прозвучало справді саркастично, але він швидко виправився ввічливим запитанням:

– А що в цих великих шафах?

– Подивися сам, – нетерпляче відрубав Говард. – Ти ж для цього й спустився туди. Щоб знати, куди що класти і звідки що брати.

Говард прислухався, як Ендрю відчиняв важкі двері, з надією, що хлопець не виявиться геть-таки недолугим і йому не треба буде багато пояснювати. Сьогодні Говардова астма якось особливо загострилася. Цього сезону було аж забагато пилку на рослинах, та ще й навалилося чимало додаткових турбот, хвилювань і дріб’язкових проблем, пов’язаних із відкриттям кав’ярні. Якщо він і далі буде пріти такими темпами, то доведеться дзвонити Шерлі, щоб принесла йому нову сорочку, перш ніж вони відчинять двері.

– Їде фургон! – вигукнув Говард, почувши з дороги гуркіт. – Піднімайся! Будеш зносити все в погріб і розкладати там, ясно? І принеси мені в кав’ярню пару літрів молока. Зрозумів?

– Ага… містере Моллісон, – почувся знизу голос Ендрю.

Говард почвалав назад у крамничку по інгалятор у куртці, яка висіла за прилавком у підсобці. Вдихнув кілька разів і йому стало набагато краще. Ще раз витер обличчя фартухом і вмостився в одному зі скрипучих крісел, щоб трохи перепочити.

Відколи Говард був на прийомі в доктора Джаванди з приводу висипки на шкірі, він постійно згадував, що вона казала про його зайву вагу: нібито саме це й було причиною усіх його негараздів зі здоров’ям.

Явна нісенітниця. Узяти хоча б сина Габбардів: тонкий, як тичка, а має страшну астму. Скільки Говард себе пам’ятає, він завжди був огрядний. На тих кількох фотографіях з батьком, що покинув сім’ю, коли Говардові було чотири чи п’ять років, Говард був ще просто щокатий. Коли ж батько від них пішов, мати садовила Говарда на чолі столу, поміж собою і бабусею, і ображалася, якщо він відмовлявся від добавки. Поступово він так роздався, що заповнював собою увесь простір між мамою і бабусею, а в дванадцять років важив уже так само, як і батько. Говард почав пов’язувати свій звірячий апетит із суто чоловічими якостями. Маса стала однією з його визначальних характеристик. Він став таким опасистим завдяки любові жінок, що вклали в нього свою душу, тож його анітрохи не здивувало, що Безнадійдер-Банда, ця занудна чоловіконенависниця, хотіла позбавити його цього скарбу.

Але іноді траплялися моменти слабкості, коли Говардові ставало тяжко дихати чи рухатися, і він відчував страх. Шерлі, звичайно, молодчинка, що вдає, ніби йому ніколи й ніщо не загрожувало, але він пам’ятав ті довгі ночі в лікарні після шунтування, коли не міг заснути, боячись, що зупиниться серце. Щоразу, коли Говард ловив на собі погляд Вікрама Джаванди, він згадував, що саме у Вікрамових довгих смаглявих пальцях тоді билося його живе оголене серце; добродушність, яка переповнювала його при кожній зустрічі з Вікрамом, була просто засобом позбутися цього примітивного тваринного жаху. У лікарні йому казали, що варто хоч трохи схуднути, але він і так змарнів там кілограмів на десять, бо мусив їсти ті огидні лікарняні харчі, тож після виписки Шерлі поставила собі за мету якнайшвидше його відгодувати…

Говард посидів ще кілька секунд, насолоджуючись легкістю, з якою дихав, скориставшись інгалятором. Цей день дуже багато для нього означав. Тридцять п’ять років тому він познайомив Пеґфорд з вишуканими делікатесами, неначе той шукач пригод з шістнадцятого століття, що вертається додому із заморськими марципанами. Пеґфордці спочатку остерігалися цих дивовиж, але потроху почали обережно й зацікавлено зазирати в його полістиролові банячки. Він із сумом пригадав свою покійну матір, яка б так пишалася ним і його успішним бізнесом. Він би так хотів, щоб вона побачила кав’ярню. Говард підвівся, зняв з гачка свого мисливського капелюха й урочисто надів його на голову, мов королівську корону.

Нові офіціантки приїхали разом о пів на дев’яту. Для них він приготував несподіванку.

– Ось маєте, – сказав він, простягаючи їм однакове вбрання: чорні платтячка і білі мереживні фартушки, саме такі, які він собі уявляв. – Повинні вам підійти. Морін казала, що знає ваші розміри. Вона теж у такому.

Ґая ледве не розреготалася, коли усміхнена Морін зайшла в крамничку з кав’ярні. Вона була в чорних панчохах і сандалях. З-під її занадто короткої сукні стирчали зморшкуваті коліна.

– Дівчата, можете переодягтися в підсобці, – мовила вона, показуючи туди, звідки щойно вийшов Говард.

Ґая вже скидала джинси біля туалету для персоналу, коли раптом помітила вираз обличчя Суквіндер.

– Шо сталося, Суксі? – спитала вона.

Нове прізвисько додало Суквіндер відваги озвучити те, про що б вона за інших обставин змовчала.

– Я не можу це носити, – прошепотіла вона.

– Чому? – спитала Ґая. – Воно тобі пасуватиме.

Але чорне платтячко було з короткими рукавами.

– Я не можу.

– Але ж… о Боже! – зойкнула Ґая.

Суквіндер закотила рукави джемпера. Її руки були вкриті потворними перехресними шрамами, а від зап’ястка до передпліччя тяглися свіжі роз’ятрені порізи.

– Суксі… – прошепотіла Ґая. – Що це за штучки, мала?

Суквіндер захитала головою, а на очах у неї виступили сльози.

Ґая трохи подумала й сказала:

– Я знаю… ходи сюди.

Вона почала знімати з себе футболку з довгими рукавами.

Погано замкнені двері струсилися від сильного удару й розчинилися навстіж. Спітнілий Ендрю однією ногою вже ступив досередини, тримаючи в руках дві великі пачки туалетного паперу, але тут його спинив напівдорозі сердитий вереск Ґаї. Він позадкував і наштовхнувся на Морін.

– Вони тут перевдягаються, – осудливо мовила вона.

– Містер Моллісон звелів мені занести це в убиральню.

Бляха-муха, бляха-муха. Вона роздяглася до ліфчика і трусиків. Він бачив майже все.

– Вибачте! – крикнув Ендрю крізь зачинені двері. Він так засоромився, що йому аж засіпалося обличчя.

– Ідіот! – буркнула Ґая у відповідь. Вона простягла Суквіндер футболку. – Одягни під плаття.

– Я матиму смішний вигляд.

– Не страшно. На другий тиждень одягнеш чорну, і буде здаватися, ніби в тебе просто довгі рукави. А йому ми щось наплетемо…

– У неї екзема, – пояснила Ґая, коли вони з Суквіндер вийшли з підсобки в сукенках і фартушках. – Трохи пошрамована.

– А-а, – сказав Говард, зиркнувши на вбрану в білу футболку Суквіндер та її руки, а тоді перевів погляд на Ґаю, яка мала просто розкішний вигляд, як він того й сподівався.

– На той тиждень я вдягну чорну, – сказала Суквіндер, не дивлячись Говардові в очі.

– Добре, – погодився він і поплескав Ґаю трохи нижче пояса, скеровуючи їх обидвох до кав’ярні. – Приготувалися! – гукнув він усім. – Увага… Морін, прошу відчинити двері!

За дверима на тротуарі вже зібралася чималенька юрба відвідувачів. На вивісці знадвору було написано: «Мідний чайник». «Сьогодні відкриття – перша кава безплатно!»

Протягом наступних годин Ендрю взагалі не бачив Ґаю. Говард завалив його роботою: він мав бігати стрімкими сходами, тягаючи з погреба молоко і фруктові соки, а також мити шваброю підлогу невеличкої кухоньки в самому кінці кав’ярні. Обідня перерва в нього була раніше за решту офіціанток. Другий раз він її побачив, коли Говард звелів йому прийти до прилавка кав’ярні, і вони розминулися на відстані якихось пару сантиметрів, – Ґая прямувала в інший бік, до підсобного приміщення.

– Море народу, містере Прайс! – вигукнув Говард, що був у дуже доброму гуморі. – Накинь-но чистий фартух і витри пару он тих столиків, поки Ґая обідає!

Майлз і Саманта Моллісони вмостилися з двома доньками і Шерлі за столиком біля вікна.

– Здається, все йде чудово, так? – роззирнулася довкола Шерлі. – Але що це в дідька на тій малій Джаванді під платтям?

– Бинти? – припустив, примружившись, Майлз.

– Привіт, Суквіндер! – гукнула Лексі, що знала її ще з початкової школи.

– Не кричи, дорогенька, – дорікнула Шерлі онучці.

Саманта наїжачилась.

З-за прилавка вигулькнула Морін у коротенькій сукні й мереживному фартушку, і Шерлі мало не захлинулася кавою.

– О мамо рідна! – прошепотіла вона, коли Морін із сяючою посмішкою рушила до них.

Саманта подумала, що Морін і справді мала комічний вигляд, особливо поруч із парою шістнадцятирічних дівчаток в однакових платтячках. Вона не збиралася тішити Шерлі своєю підтримкою. Демонстративно відвернувшись убік, задивилася на хлопця, що витирав неподалік столи. Він був худорлявий, але на диво широкоплечий. Вона бачила, як рухаються під просторою футболкою його м’язи. Неймовірно, що великий жирний зад Майлза теж колись був такий зграбненький і пружний. Хлопець обернувся, і вона побачила його прищі.

– Дуже навіть непогано, правда? – квакнула Морін до Майлза. – Цілий день яблуку ніде впасти.

– Отож, дівчата, – звернувся Майлз до своєї сім’ї, – що замовимо, щоб підкинути дідові грошенят?

Саманта без особливого ентузіазму замовила миску супу, а Говард і далі ходив туди-сюди перевальцем, зустрічаючи клієнтів і перевіряючи, як поповнюється каса.

– Шалений успіх, – сказав він Майлзові, підходячи до них і вмощуючись за столом. – Як тобі наша кав’яренька, Сáмо? Ти ж не була ще тут? Як тобі розписи? А порцеляна подобається?

– Ммм… – похвалила Саманта. – Гарно.

– Я думав відсвяткувати тут свій шістдесят п’ятий день народження, – мовив Говард, несвідомо чухаючи те місце на череві, яке ще не вилікували мазі Парміндер, – але тут замало місця. Мабуть, зупинимось на парафіяльній залі.

– А коли це, дідусю? – пропищала Лексі. – Можна мені прийти?

– Двадцять дев’ятого, а тобі скільки зараз… шістнадцять? Звичайно, можна, – радісно погодився Говард.

– Двадцять дев’ятого? – спитала Саманта. – Ой, але ж…

Шерлі грізно зиркнула на неї.

– Говард виношував цей план місяцями. Ми вже давно про це говорили.

– …саме того вечора у Ліббі концерт, – сказала Саманта.

– Шкільний? – поцікавився Говард.

– Ні, – відповіла Ліббі. – Мама дістала квитки на мій улюблений гурт. Це в Лондоні.

– І я їду з нею, – сказала Саманта. – Їй не можна самій.

– Мама Гарієт казала, що може…

– З тобою поїду я, Ліббі, якщо ти хочеш до Лондона.

– Двадцять дев’ятого? – спитав Майлз, пильно дивлячись на Саманту. – Наступного дня після виборів?

Саманта випустила іронічний смішок, який вона взагалі-то припасла для Морін.

– Це ж місцева рада, Майлзе. Ти ж не плануєш там проводити прес-конференції.

– Що ж, нам тебе бракуватиме, Само, – мовив Говард і звівся на ноги, спираючись на спинку її крісла. – Ну, я пішов… гаразд, Ендрю, тут уже досить… піди глянь, чи треба щось принести з погреба.

Ендрю мусив чекати біля прилавка, поки люди заходили й виходили з убиральні. Морін подавала Суквіндер тарілки з сендвічами.