355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дж. Ролiнг » Несподівана вакансія » Текст книги (страница 33)
Несподівана вакансія
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 18:49

Текст книги "Несподівана вакансія"


Автор книги: Дж. Ролiнг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 36 страниц)

X

Ґевін був у темних окулярах, що могли захистити його від сонця, але не від Саманти Моллісон, котра легко розпізнала б його машину. Помітивши, як вона бреде тротуаром з похиленою головою і руками в кишенях, Ґевін різко звернув ліворуч і замість того, щоб їхати до будинку Мері, перетнув старий кам’яний міст і запаркувався в бічній вуличці з другого боку річки.

Він не хотів, щоб Саманта побачила його біля будинку Мері. Це не грало великої ролі в будні, коли він приходив сюди в діловому костюмі з портфелем, або раніше, коли він ще не зізнався сам собі у своїх почуттях до Мері, але зараз це вже мало суттєве значення. До того ж ранок був прегарний, а прогулянка давала йому трохи часу на роздуми.

«У мене є ще свобода маневру», – розмірковував він, ідучи мостом. Унизу на лавці ласував цукерками якийсь малюк. «Я не мушу нічого казати… діятиму за ситуацією…»

Однак його долоні геть спітніли. Він цілу ніч не міг заснути, думаючи, що станеться, якщо Ґая розповість близнючкам Фербразер про те, що він закохався в їхню маму.

Мері зраділа, побачивши його.

–  А де твоя машина? – спитала вона.

–  Там, біля річки, – відповів він. – Сьогодні чудовий ранок. Я вирішив прогулятись, а тоді подумав, що міг би покосити газон, якщо ти…

–  О, Ґрем уже допоміг, – відповіла вона, – але це дуже люб’язно з твого боку. Заходь на каву.

Пораючись на кухні, вона не вмовкала. На ній були старі підкорочені джинси й футболка. У цьому одязі було видно, наскільки вона схудла, але її волосся знову мало характерний полиск, що так подобався Ґевіну. На свіжоскошеному газоні він побачив дівчат-близнючок, що лежали в навушниках на розстеленій ковдрі, слухаючи музику зі своїх айподів.

–  Як там усе коло тебе? – спитала Мері, сідаючи біля нього.

Він не зрозумів, чому вона така стурбована, а тоді пригадав, що вчора під час коротенького візиту сам повідомив їй, що розійшовся з Кей.

–  Нормально, – відповів він. – Усе, що робиться, – на краще.

Мері усміхнулася й поплескала його по руці.

–  Я вчора почув, – сказав він, відчуваючи, що йому пересохло в роті, – що ти збираєшся переїжджати.

–  Як швидко поширюються чутки в Пеґфорді, – здивувалася вона. – Ще нічого не відомо. Просто Тереза хоче, щоб я повернулася до Ліверпуля.

–  А діти що кажуть?

–  Ну, спочатку треба, щоб дівчатка і Ферґус склали в червні іспити. А з Декланом особливих проблем не буде. Але, чесно кажучи, ніхто з нас не хоче залишати…

На очах у неї виступили сльози, але він так зрадів, що простяг руку й торкнувся її тонкого зап’ястя.

–  Звичайно ж, ні…

–  …могилу Баррі.

–  А, – мовив Ґевін, і його радість згасла, мов свіча.

Мері витерла долонею сльози. Ґевін бачив у цьому якусь неприродність. Його родина завжди кремувала своїх небіжчиків. Похорон Баррі був лише другим похороном, на якому йому довелося бути, і він відчував відразу до всього, що там відбувалося. Ґевін завжди сприймав могилу як місце, де лежить і розкладається труп, кепське місце, однак люди вбили собі в голови, що могили треба навідувати та ще й покладати на них квіти, так, ніби мрець від того воскресне.

Мері встала й пішла по серветки. На газоні за вікном близнючки вирішили поділитися одним навушником і тепер синхронно хитали головами під ту саму пісню.

–  То що, посаду Баррі здобув таки Майлз? – поцікавилася Мері. – Мені аж сюди було чути, як там учора веселилися.

–  Ну, це Говард святкував… але так, це правда, – відповів Ґевін.

–  І Пеґфорд, можна вважати, уже майже позбувся Полів, – додала вона.

–  Так, схоже на те.

–  І тепер, коли Майлз у раді, закрити «Белчепел» буде неважко, – не вгавала вона.

Ґевін не зразу зрозумів, про що йдеться, його такі речі абсолютно не цікавили.

–  Ага, мабуть, що так.

–  Отже, все, чого домагався Баррі, пропало?

Її сльози вже висохли, а щоки зарум’янилися від злості.

–  Мабуть, – сказав він. – Це прикро.

–  А я не розумію, – заперечила Мері. – Чого це Пеґфорд має платити за ті Поля? Баррі завжди дивився на це однобоко. Він думав, що на Полях усі такі, як він. Він думав, що Кристал Відон така, як він, але ж це не так. Йому навіть на думку не спадало, що поляни, можливо, й не хочуть нічого міняти, бо їм і так добре.

–  Ага, – підтакнув Ґевін, радіючи, що вона в чомусь не згідна з Баррі, й відчуваючи, що тінь його могили вже не нависає над ними. – Я розумію тебе. З того, що я чув про Кристал Відон…

–  Він приділяв їй більше часу й уваги, ніж власним донькам, – вела далі Мері. – А вона навіть на вінок не дала жодної копійки. Мені дівчата казали. Вся веслувальна команда скинулася на вінок, окрім Кристал. Та що там, вона навіть на похорон не прийшла, і це після всього, що він для неї зробив.

–  Ага, ну так, з цього видно…

–  Вибач, але я не можу про це не думати, – не дала йому договорити Мері. – Мені постійно здається, ніби він і досі хоче, щоб я переймалася тією клятою Кристал Відон. Я так більше не можу. Йому в той день голова з болю аж розколювалася, а він ані в вус не дув і все строчив ту чортову статтю!

–  Я знаю, – сказав Ґевін. – Я знаю. Мені здається, – обережно додав він, відчуваючи, ніби пробує ногою хиткий мотузяний міст, – що це типово чоловіча риса. Майлз такий самий. Саманта не хотіла, щоб він балотувався в раду, а він все одно подався туди. Знаєш, є чоловіки, які люблять відчути певну владу…

–  Баррі був там не заради влади, – заперечила Мері, і Ґевін квапливо відступив.

–  Ні-ні, звичайно. Баррі був там, щоб…

–  Баррі не міг нічого з собою вдіяти, – сказала Мері. – Думав, що всі такі, як він, що варто простягти руку – і людина стане кращою.

–  Так, – погодився Ґевін, – але річ у тім, що є й інші люди, яким потрібна ця рука… близькі й рідні…

–  От і я про це! – вигукнула Мері і вкотре розридалась.

–  Мері, – почав Ґевін, встаючи зі стільця й підходячи ближче до неї (тим самим мотузяним мостом, зі змішаним почуттям паніки й надії), – послухай… воно ніби й невчасно… тобто ще зашвидко… але ж ти обов’язково зустрінеш когось іншого.

–  У сорок років, – схлипнула Мері, – з чотирма дітьми…

–  Знайдеться багато чоловіків, – почав було він, але зупинився, бо не хотів, щоб Мері думала, ніби в неї надто широкий вибір. – Знайдеться порядний чоловік, – уточнив він, – який не зважатиме, скільки в тебе дітей. Тим паче, що вони такі чудові… кожен буде радий їх прийняти.

–  О, Ґевіне, ти такий хороший, – сказала вона, вкотре витираючи очі.

Він пригорнув її, і вона не відштовхнула його руку. Вони стояли мовчки; Мері висякалась; відчувши, що вона заспокоюється, Ґевін мовив:

–  Мері…

–  Що?

–  Я мушу… Мері, думаю, що я закохався в тебе.

На кілька секунд він відчув себе відважним парашутистом, що відштовхується від твердої поверхні, щоб опинитися у вільному просторі.

Вона відсахнулася від нього.

–  Ґевіне, я…

–  Вибач, – сказав він, побачивши неприязнь на її обличчі. – Просто я хотів, щоб ти це почула від мене. Я сказав Кей, що саме тому хочу з нею порвати, і боявся, що тобі хтось інший це перекаже. Інакше я мовчав би місяцями. Роками, – додав він, намагаючись повернути її посмішку і той настрій, коли вона назвала його хорошим.

Але Мері хитала головою, склавши руки на схудлих грудях.

–  Ґевіне, я ніколи в житті…

–  Забудь, що я сказав, – дурнувато видушив Ґевін. – Просто забудь.

–  Я думала, ти розумієш, – сказала вона.

Він мав би здогадатися, що Мері захищена невидимим панциром своєї скорботи.

–  Я розумію, – збрехав він. – Я не зізнався б тобі, якби…

–  Баррі завжди казав, що я тобі подобаюсь, – мовила Мері.

–  Ні-ні! – почав безтямно заперечувати Ґевін.

–  Ґевіне, ти дуже добра людина, – вимовила Мері і їй перехопило подих. – Але я не… тобто, навіть якби…

–  Не треба, – вигукнув він, не даючи їй договорити. – Я розумію. Слухай, мені треба йти.

–  Ти можеш залишитись…

Але тепер він майже зненавидів її. Він почув те, що вона збиралася сказати: «…навіть якби я не була в жалобі за чоловіком, я б не захотіла тебе».

Його візит виявився таким коротким, що коли Мері тремтячою рукою виливала його каву, вона ще не встигла охолонути.


XI

Говард сказав Шерлі, що погано себе почуває, тому краще полежить у ліжку й відпочине, а «Мідний чайник» обійдеться нині без нього.

–  Я подзвоню Мо, – сказав він.

–  Ні, я їй подзвоню, – гостро відрізала Шерлі.

Зачинивши двері спальні, Шерлі подумала: «Хоче все звалити на серце».

Він сказав їй: «Не будь дурна, Шерлюсю!», а тоді: «Це наклеп, дурна нісенітниця!» – і вона більше не тисла на нього. Роками вони благопристойно уникали дражливих тем (Шерлі буквально відібрало мову, коли двадцятитрирічна Патриція заявила: «Я лесбійка, мамо»), і це внутрішнє табу весь час її стримувало.

Дзенькнув дверний дзвіночок. Лексі промовила:

–  Татко казав, щоб я прийшла до вас. У них з мамою якісь справи. А де дідусь?

–  Спить, – відповіла Шерлі. – Трохи перебрав учора.

–  Гарна була вечірка, правда? – спитала Лексі.

–  Так, на диво, – відповіла Шерлі, в душі якої бушувала буря.

Внуччине базікання невдовзі її втомило.

–  Може, підемо в кав’ярню, – запропонувала Шерлі. – Говарде! – гукнула вона через зачинені двері спальні, – ми з Лексі йдемо обідати у «Мідний чайник»!

Він стривожився і це її втішило. Вона не боялася Морін. Зараз вона подивиться Морін у вічі…

Коли вони вже йшли по вулиці, у Шерлі раптом закралася підозра, що Говард узявся телефонувати Морін, щойно вони вийшли з дому. Яка ж вона дурепа… чомусь вирішила, що, сповістивши Морін про Говардову хворобу, покладе край їхнім телячим ніжностям… як вона могла забути…

Знайомі, облюбовані вулички сьогодні здавалися їй чужими. Вона завжди ревно виважувала, які свої іпостасі виставляти на вітрину цього маленького затишного містечка: дружина й мати, волонтерка в лікарні, секретарка місцевої ради, дружина Почесного громадянина, – Пеґфорд слугував їй своєрідним дзеркалом, шанобливо відображаючи усі її чесноти і статус. Але «Привид» мовби припечатав досконалу поверхню її життя бридким одкровенням, звівши нанівець усі заслуги: «Її чоловік спав зі своєю бізнес-партнеркою, а вона навіть не здогадувалась…»

Це буде все, що скажуть люди, згадуючи про неї; все, що пам’ятатимуть про неї.

Вона штовхнула двері кав’ярні. Дзенькнув дзвіночок, і Лексі вигукнула:

–  О, тут Арахіска Прайс!

–  Що з Говардом? – каркнула Морін.

–  Просто втомився, – відповіла Шерлі, неспішно підходячи до столика й сідаючи за нього, хоч серце в неї калатало з такою силою, що вона навіть побоювалася інфаркту.

–  Передай йому, що жодна з дівчат не вийшла на роботу, – сварливо промовила Морін, крутячись біля їхнього столика, – і ні одна, ні друга навіть не зволили передзвонити. Добре, хоч клієнтів небагато.

Лексі пішла до стійки поговорити з Ендрю, який сьогодні був за офіціанта. Тим часом Шерлі сиділа за столиком, відчуваючи свою незвичну самотність; вона згадала Мері Фербразер на похороні Баррі: випростана й знеможена, вона була огорнена у своє скорбне вдівство, наче в королівську мантію, викликаючи в присутніх жаль і благоговіння. Втративши чоловіка, Мері стала мовчазним і смиренним об’єктом загального захоплення, а вона, Шерлі, прикута до чоловіка, який її зрадив, кутається в брудне ошмаття і виставлена на посміховисько…

(Колись давно у Ярвілі чоловіки дозволяли собі відпускати на адресу Шерлі непристойні жарти через непевну репутацію її матері, хоч сама Шерлі була чиста, як янгол.)

–  Дідусь захворів, – розповідала Лексі Ендрю. – А з чого ці тістечка?

Він нахилився під прилавок, ховаючи почервоніле обличчя.

Я лизався з твоєю мамою.

Ендрю ледве змусив себе вийти на роботу. Боявся, що Говард одразу його вижене за те, що цілувався з його невісткою, а ще більше жахався того, що в кав’ярню може увірватися Майлз Моллісон. Та разом з тим він був не настільки наївний, щоб не розуміти: Саманта, якій було вже добре за сорок, виступатиме в цьому фарсі головною лиходійкою. Його алібі просте: «Вона була вгашена й почала першою».

Але, попри сором, Ендрю відчував і певну втіху. Він страшенно хотів побачити Ґаю, щоб розповісти, як пристрасно на нього запала цілком доросла жінка. Він сподівався, що вони посміються з цього, так само, як сміялися з Морін, але ця розповідь неминуче вразить Ґаю, і ось так, сміючись, він і випитає в неї, чим вони займалися з Жирком і як далеко вона дозволила йому зайти. Він був готовий пробачити їй – вона ж теж була забухана. Але Ґая так і не прийшла.

Він пішов по серветку для Лексі і мало не зіштовхнувся з дружиною свого боса, що стояла за прилавком, тримаючи його «ЕпіПен».

–  Говард хотів, щоб я тут дещо перевірила, – сказала Шерлі. – І ми не можемо тримати тут цей шприц. Я занесу його в підсобку.


XII

Спорожнивши півпачки цукерків «Роло», Роббі відчув спрагу. Кристал не купила йому нічого попити. Він зліз із лавки і сів на теплу травичку, звідки в кущах ледь виднілася Кристал з тим незнайомцем. Не витримавши, він з’їхав до них похилим берегом.

–  Хоцу пити, – заскиглив він.

–  Роббі, іди звідси! – вигукнула Кристал. – Іди сядь на лавку!

–  Я хоцу пити!

–  Блін… іди зачекай на лавці, я зараз принесу шось попити! Іди звідси, Роббі!

Рюмсаючи, він видерся слизьким схилом назад до лавки. Він звик, що йому ніколи не дають того, чого він просить, звик не коритися свавільним дорослим, бо вони постійно міняють власні правила і все забороняють. Тому навчився скрізь, де тільки можна, шукати нагоду задовольняти свої нехитрі бажання.

Образившись на Кристал, Роббі відійшов від лавки і потупцяв далі. Назустріч йому ішов тротуаром чоловік у темних окулярах.

(Ґевін забув, де припаркував машину. Він вискочив від Мері і попростував Соборним провулком; та лише порівнявшись із будинком Саманти й Майлза, зрозумів, що йде зовсім не в тому напрямку. Не бажаючи повертатися до будинку Фербразерів, він пішов до мосту в обхід.

Там він побачив хлопчика, замурзаного шоколадом, недоглянутого і якогось не надто приємного. Ґевін пройшов повз хлопчика, заглиблений у невеселі роздуми, і мало не повернув до будинку Кей, де можна було б знайти мовчазне заспокоєння… вона завжди найкраще ставилася до нього, коли він був нещасний, і це свого часу й привабило його до неї.)

Плюскіт річки лише посилив спрагу Роббі. Він поплакав і побрів у другий бік від моста, повз ті кущі, де ховалася Кристал. Кущі хиталися. У пошуках води він пішов далі і враз побачив дірку в живоплоті, що тягнувся ліворуч від дороги. Заглянувши туди, побачив футбольне поле.

Він проліз у дірку і став розглядати широке зелене поле з воротами і розлогим каштаном. Роббі знав, що це таке, бо колись двоюрідний брат Дейн учив його грати в футбол на дитячому майданчику. Ще ніколи в житті Роббі не бачив стільки зелені.

Через поле широким кроком, склавши руки на грудях, понуро брела якась жінка. (Саманта йшла світ за очі, йшла і йшла, куди-небудь, тільки б подалі від Соборного провулка. Вона ставила собі багато запитань, але знаходила мало відповідей. Наприклад, чи не зайшла вона задалеко, розповівши Майлзу про той ідіотський п’яний лист, відісланий нею зі злості, який здавався їй тепер не таким і безневинним…

Вона підняла голову й зустрілася поглядом з Роббі. Діти часто по вихідних пролазили крізь дірку в живоплоті, щоб пограти в футбол. Навіть її доньки це робили, коли були малі.

Саманта перелізла через хвіртку і повернула від річки у напрямку Майдану. Відраза до самої себе намертво вчепилася до неї, хоч як вона намагалася від неї втекти.)

Роббі виліз назад крізь дірку в живоплоті і трохи пройшов услід за тією жінкою, але скоро вона зникла йому з очей. Цукерки «Роло» танули в руці, але він не хотів їх викидати; його й досі мучила спрага. Може, Кристал уже звільнилася. Він розвернувся й пішов назад.

Підійшовши до перших-ліпших кущів на березі, Роббі побачив, що вони вже не хитаються, і вирішив, що можна сміливо підходити.

–  Клистал, – покликав він.

Але в кущах нікого не було. Кристал зникла.

Роббі заплакав і почав кликати Кристал. Він видряпався на берег і налякано розглядав дорогу, але Кристал ніде не було.

–  Клистал! – зарепетував Роббі.

З протилежного боку дороги насуплено зиркнула на нього жінка з коротким сивим волоссям.

Шерлі залишила Лексі в «Мідному чайнику», де тій, схоже, подобалось бути, і вийшла на Майдан; там вона помітила Саманту – кого-кого, а її вона аж ніяк не хотіла бачити, тож Шерлі хутко розвернулася й пішла у протилежному напрямку.

За спиною в неї чувся плач і лемент якогось хлопчика, але вона йшла собі далі, стискаючи в кишені «ЕпіПен». Вона не буде об’єктом брудних жартів. Вона збиралася бути чистою, як Мері Фербразер, і щоб усі її жаліли. Її лють була така несамовита, така страхітлива, що Шерлі навіть не могла зв’язно думати. Їй хотілося діяти, карати, нищити.

Неподалік старого кам’яного мосту, ліворуч від Шерлі, захиталися кущі. Вона глянула туди й побачила щось мерзенне, гріховне і дике. І це ще рішучіше погнало її далі.


XIII

Суквіндер тинялася Пеґфордом ще довше, ніж Саманта. Вона вийшла з Олд-Вікеридж невдовзі після того, як мати звеліла їй іти на роботу, і просто блукала незнайомими вуличками, старанно оминаючи невидимі заборонні зони поблизу Соборного провулка, вулиці Надії і Майдану.

У неї в кишені було майже п’ятдесят фунтів, зароблених у кав’ярні і на святкуванні, а ще лезо бритви. Вона хотіла взяти ще й свою розрахункову книжку, що лежала в одній із шухляд батькового кабінету, але Вікрам не вставав з-за письмового столу. Чекаючи на зупинці автобус до Ярвіла, вона помітила на дорозі Шерлі і Лексі Моллісонів і поквапливо сховалася.

Ґаїна зрада була брутальна й неочікувана. Обійматися з Жирком Волом… він тепер і не гляне на Кристал, маючи Ґаю. Будь-який хлопець покине будь-яку дівчину заради Ґаї, це зрозуміло. Суквіндер просто не могла піти на роботу, де її єдина спільниця казатиме, що Жирко – нормальний чувачок. Ніяк не могла.

Завібрувала її мобілка. Ґая вже надіслала їй дві есемески:

«Я вчора була сильно забухана?»

«На роб. ідеш?»

Ані слова про Жирка Вола. Ані слова про те, що вона лизалася з мучителем Суквіндер. Нова есемеска запитувала: «Як ти?»

Суквіндер знову запхала мобільний у кишеню. Вирішила пройтися ще трохи в бік Ярвіла і сісти на автобус вже за містом, де її ніхто не побачить. Батьки спохопляться не раніше п’ятої тридцять, коли вона зазвичай поверталася з кав’ярні.

Отак вона йшла, розпашіла і втомлена, а в голові у неї зароджувався відчайдушний план: якби ж то їй знайти нічліг, дешевший за п’ятдесят фунтів… усе, що їй було потрібно, – це опинитися на самоті і дати волю лезу.

Шлях її пролягав уздовж річки Орр. Зараз через міст – і далі провулками аж до об’їзної дороги.

–  Роббі! Роббі! Де ти?

Берегом річки металася Кристал Відон. Жирко Вол курив, запхавши руку в кишеню, і спостерігав, як вона метушиться.

Суквіндер різко взяла праворуч, налякана, що хтось із них може її помітити. Крики Кристал відлунювали від річкового скла.

Погляд Суквіндер раптом помітив щось там унизу, на воді.

Ще не усвідомлюючи, що робить, вона вже схопилася за гарячий кам’яний парапет і вилізла на перила мосту.

–  Він у річці, Крис! – вигукнула Суквіндер і стрибнула солдатиком у воду.

Її ногу до крові розсік розбитий монітор комп’ютера, а саму Суквіндер затягло течією вглиб.


XIV

Шерлі відчинила двері до спальні й побачила там два порожні ліжка. За логікою там мав би спати Говард. Треба буде загнати його назад у ліжко.

Але ні з кухні, ні з ванної не долинало жодного звуку. Шерлі занепокоїлась, що могла розминутися з ним, вертаючись додому попри річку. Мабуть, він уже вдягнувся й пішов на роботу. Можливо, навіть сидить зараз разом із Морін у підсобці і перемиває кісточки Шерлі. Можливо, навіть замишляє розлучитися з нею й одружитися з Морін, адже таємне стало явним і приховувати більше нічого.

Вона кинулася до вітальні з наміром зателефонувати в «Мідний чайник». Говард у піжамі лежав на килимі.

Його обличчя посиніло, очі вирячились, з рота проривалися ледь чутні хрипи. Однією рукою він схопився за груди. Піжама на животі задерлася. Шерлі побачила там ділянку заструпілої подразненої шкіри – саме туди вона збиралася встромити шприц.

Говард зустрівся поглядом із Шерлі, німо благаючи про допомогу.

Шерлі нажахано витріщилася на нього, а тоді прожогом вискочила з кімнати. Спочатку вона сховала «ЕпіПен» у бляшанку з-під печива, потім витягла його звідти й запхала подалі, аж за кулінарні книжки.

Прожогом метнулася до вітальні, схопила телефон і набрала 999.

–  Пеґфорд? Ви телефонуєте з котеджу Оррбенк? Ми вже вислали туди швидку.

–  О, дякую, дякую, слава Богу, – проказала Шерлі і, вже кладучи слухавку, раптом усвідомила, що сказала не те, й заверещала: – Ні-ні, це не з котеджу Оррбенк!..

Але на тому кінці дроту слухавку вже кинули, і Шерлі мусила ще раз набирати номер. Вона так панікувала, що випустила з руки слухавку. Говардові хрипи на килимі ставали дедалі слабшими.

–  Це не з котеджу Оррбенк! – закричала вона. – Це Евертрі Кресент, тридцять шість, Пеґфорд… у мого чоловіка серцевий напад…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю