Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 36 страниц)

III

Щойно розпочалася друга, післяобідня, перерва, як Стюарт «Жирко» Вол пішов собі зі школи. Робив він це без жодного поспіху й метушні. Ще вчора він вирішив прогуляти урок інформатики, яким закінчувався цей шкільний день. Міг, звичайно, сачконути з будь-якого уроку, але так сталося, що його найкращий друг Ендрю Прайс (якого Жирко називав «Арфом») був у паралельній комп’ютерній групі, і Жирко так і не зміг знизити свою успішність, щоб опинитися там само.

Для них обох не було секретом, що саме Ендрю більше захоплюється й пишається їхньою дружбою, проте лише Жирко відчував, що насправді Ендрю потрібен йому більше, ніж він Ендрю. Останнім часом Жирку почало здаватися, що ця залежність є ознакою слабкості, але він розсудив так: якщо компанія Ендрю йому до душі, а на цьому здвоєному уроці його все одно не буде, то можна й злиняти.

Жирко отримав з надійних джерел інформацію про те, що єдиний безпечний шлях утечі з території Вінтердауна, щоб тебе не засікли з вікна, це бічна стіна біля сарайчика з велосипедами, через яку треба перелізти. Він так і зробив, опинившись у вузенькому провулку з другого боку. Спокійно зістрибнув зі стіни, пройшов кілька кроків провулком і звернув ліворуч на брудну й залюднену головну дорогу.

Відчувши себе в безпеці, він запалив цигарку й рушив повз занедбані крамнички. За якихось п’ять кварталів Жирко знову звернув ліворуч на першу з тих вуличок, з яких починалися Поля. Він трохи ослабив вузол на шкільній краватці, але не зняв її. Його мало хвилювало, що він був школярем. Жирко ніколи не намагався якось видозмінити свою шкільну форму – чіпляти на вилоги значки або зав’язувати краватку якимось моднішим вузлом. Він носив свою шкільну форму з погордою засудженого до ув’язнення.

Жирко вважав, що дев’яносто дев’ять відсотків людства помиляються, коли, соромлячись самих себе, вводять усіх в оману, намагаючись вдавати когось іншого. Чесність була найголовнішою цінністю для Жирка, його зброєю й захистом. Чесність лякала людей, шокувала їх. Жирко виявив, що інші люди постійно соромляться самих себе і грають чужі ролі, жахаючись того, що правда про них просочиться назовні. А от самого Жирка приваблювала справжність, усе потворне, але щире, усі ті бридкі речі, що непокоїли й дратували таких людей, як його батько. Жирко багато розмірковував про месій і парій, про божевільних і злочинців, про шляхетних юродивих, не визнаних напівсонними масами.

Найважче й найпрекрасніше було залишатися тим, ким ти є насправді, навіть якби ти був жорстокий чи небезпечний, особливоякщо жорстокий і небезпечний. Треба було мати відвагу не приховувати звіра, який сидить у тобі. Але, з іншого боку, не можна вдавати з себе ще більшу бестію, ніж ти є. Якщо піти цим шляхом і почати перебільшувати або фальшувати, легко стати таким собі Каббі, брехлом і лицеміром. Жирко постійно ділив усіх подумки на «справжніх» і «несправжніх». Ці слова мали для нього величезне значення, що наче лазером пронизували всіх, до кого він їх застосовував, і його самого теж.

Він вважав, що деякі риси його характеру були справжні, а отже, їх варто вдосконалювати й розвивати, але були й такі неприродні пунктики його нікчемного виховання, від яких аж тхнуло несправжністю, тому від них, відповідно, треба було очищатися. Останнім часом він вправлявся, щоб діяти згідно з тими імпульсами, які, на його думку, були справжніми, ігноруючи й притлумлюючи відчуття (несправжні) провини й страху, викликані такими діями. З часом робити це ставало дедалі легше. Він хотів загартувати себе, стати невразливим, перестати боятися наслідків, позбутися фальшивих понять добра і зла.

Одна з таких речей, що починала його дратувати, – залежність від Ендрю; його присутність стримувала Жирка й не давала йому до кінця розкрити свою справжню натуру. Ендрю мав свої уявлення щодо чесної гри за правилами, і Жирко останнім часом помічав на обличчі давнього друзяки слабоприховані ознаки невдоволення, збентеження й розчарування. Ендрю волів не вдаватися до таких крайнощів, як цькування когось і виставляння на глум. Це не впливало на ставлення Жирка до Ендрю, адже Ендрю був би несправжнім, якби поводився так, як Жирко. Біда полягала в тому, що Ендрю був схильний до того типу моралі, супроти якого Жирко вів дедалі рішучішу війну. Жирко передчував, що для досягнення повної справжності він мав би без зайвих сантиментів відпустити Ендрю – хай робить собі, як знає, та все ж йому ні з ким не було так добре, як з Ендрю.

Жирко був переконаний, що непогано пізнав самого себе. Він так ретельно дослідив усі найтемніші закутки власної Душі, як не досліджував і не вивчав останнім часом нікого іншого. Він годинами міг аналізувати власні імпульси, бажання й страхи, намагаючись відділити ті, що насправді належали йому, від тих, які нав’язані ззовні. Розмірковував про те, до кого відчуває прив’язаність (він не знав нікого, хто міг би бути настільки відвертий з самим собою; усі пливли за течією життя, неначе уві сні), і врешті дійшов до висновку, що найщирішу симпатію він відчував до Ендрю, якого знав ще з п’яти років; що й досі прихильно ставився до матері, хоч був уже в тому віці, коли бачив її наскрізь; і відверто зневажав Каббі, котрий був для нього вершиною, кульмінацією несправжності.

На своїй сторінці у «Фейсбуці» – їй Жирко присвячував уваги стільки, скільки не присвячував нічому іншому, – він помістив цитату з однієї книжки, що лежала на книжковій поличці його батьків:

« Не треба в мене вірити, я занадто лиховісний, щоб повірити в самого себе… Мене жахає, що колись мене можуть проголосити благочестивим… Не хочу бути святим, краще вже блазнем… хоч я, мабуть, і так блазень…»

Ендрю страшенно сподобалася ця цитата, а Жиркові сподобалося, що вона справила на нього таке враження.

За ті лічені секунди, поки він проминав букмекерську контору, у Жирковій голові промайнув образ покійного батькового приятеля, Баррі Фербразера. Жирко проходив повз плакат з рисаками, що висів за запорошеним вікном, і бачив, мов наяву, усміхнене бородате обличчя Баррі, чув гулке гиготіння Каббі, що часто починав сміятися раніше, ніж Баррі закінчував розповідати черговий банальний анекдот, так він тішився самою його присутністю. Жирко не хотів акцентувати увагу на цих спогадах, не цікавився, чому вони так раптово з’явилися, не збирався досліджувати, справжнім був покійник чи несправжнім. Він просто відкинув геть усі думки про Баррі Фербразера і про сміховинний батьків розпач, відкинув і забув про них.

Останніми днями Жирко був на диво безрадісний, хоч інших він смішив, як і раніше. Його намагання звільнитися від обмежувальної моралі були нічим іншим, як спробою відновити те, що було в ньому заглушене, притлумлене, те, що він утратив разом зі своїм дитинством. Жирко хотів повернути собі певного роду невинність, а шлях, обраний ним для цього, був пов’язаний з тими речами, від яких, як вважалося, не можна очікувати нічого доброго, але які парадоксальним чином здавалися Жиркові єдиним засо-бом здобуття автентичності і своєрідного очищення. Дивовижно, як часто все буває перевернуте з ніг на голову, означаючи зовсім не те, про що вам казали. Жирко починав був думати, що для пізнання істини необхідно всі почуті мудрі фрази й сентенції вивертати якось інакше, навиворіт. Він жадав мандрувати темними лабіринтами, долаючи зачаєні там химери; жадав викривати показне благочестя й лицемірство; жадав порушувати всілякі заборони, вичавлюючи з їхньої кривавої серцевини мудрість пізнання; жадав сягнути аморальної благодаті й бути розхрещеним назад у стан невідання і простоти.

Отож він і вирішив переступити через одне з небагатьох шкільних правил, яких ще досі не порушував, і, сачконувши зі школи, подався прямо на Поля. І не лише тому, що тут можна було краще, ніж будь-де, відчути шорсткий пульс реальності. Він мав також невиразну надію спіткатися з деякими сумнозвісними особами, що його інтригували. А ще в нього було глибинне бажання, в якому він навіть сам собі не зізнавався і для якого не міг би й підшукати відповідних слів, бажання знайти якісь прочинені двері, раптове впізнавання й гостинне запрошення до дому, про який він навіть не знав.

Проходячи повз жовтаво-сірі будинки пішки, а не минаючи їх у маминій машині, він помічав, що чимало з них були чистенькі, без будь-яких графіті, а деякі (як йому здалося) наслідували претензійну елегантність Пеґфорда своїми мереживними фіранками й декоративними підвіконнями. Ці Деталі не були помітні на автомобільній швидкості, коли Жирків погляд неминуче наштовхувався на забиті дошками вікна або засмічені подвір’я. Жирка не цікавили ошатні будиночки. Його вабили до себе місця, де панував хаос і беззаконня, хоч би й у такому поверховому варіанті, як от розмальовані фарбою з пульверизаторів стіни.

Десь тут неподалік (де точно, він не знав) мешкав Дейн Таллі. Його родина мала сумнозвісну славу. Його батько і обидва старші брати роками не вилазили з тюрми. Ходили чутки, що останнього разу, коли Дейн забив стрілку (як казали, з одним 19-річним хлопцем з дільниці Кентерміл), його батько пішов разом з ним і встряг там у бійку зі старшими братами Дейнового супротивника. Таллі приперся до школи з порізаним обличчям, розпухлою губою й підбитим оком. Було зрозуміло, що ця його рідкісна поява у школі була викликана одним лише бажанням похизуватися своїми ранами.

Жирко був певний, що сам би вчинив інакше. Зважати на те, що інші думають про твоє розбите обличчя, було ознакою несправжності. Жирко волів би після сутички поводитися так, мовби нічого не сталося, і якби хтось про це довідався, то лише випадково.

Жирка ще ніколи не били, хоч він не раз до цього провокував. Останнім часом він часто розмірковував про те, що відчував би під час бійки. Він передбачав, що справжність, якої він так прагнув, повинна мати в собі елемент насильства, принаймні не повинна його заперечувати. Готовність ударити і прийняти на себе удар здавалася йому невід’ємною складовою відваги, до якої він прагнув. Йому ніколи не доводилося вдаватись до кулаків – вистачало його гострого язика. Але оновлений Жирко починав зневажати власну красномовність і захоплювався справжньою грубою силою. Хоча, наприклад, до ножів Жирко ставився з обережністю. Якби він купив собі лезо тепер, та ще й почав би ним хизуватися, це стало б кричущим виявом несправжності, жалюгідним мавпуванням таких, як Дейн Таллі. Від однієї думки про це в Жирка перекрутилися всі нутрощі. Якщо колись настане такий час, що йому знадобитьсяніж, то це матиме зовсім інакший вигляд. Жирко не виключав можливості, що такий час може настати, хоч ця думка його жахала. Жирка лякало все, що розтинало тіло, будь-які голки чи леза. Він був єдиний, хто зомлів, коли їм у Св. Томасі робили щеплення від менінгіту. Ендрю знав, що Жирка дуже легко можна вивести з рівноваги, якщо в його присутності видобути «ЕпіПен» – голку з адреналіном, яку Ендрю мусив постійно носити з собою, бо в нього була небезпечна алергія на арахіс. Жиркові ставало погано, коли Ендрю починав розмахувати цією голкою або вдавав, що хоче вколоти його.

Блукаючи без жодної мети, Жирко раптом побачив знак з написом «Фолей Роуд». Тут жила Кристал Відон. Він не був певний, чи вона сьогодні в школі, і не мав жодного наміру давати їй привід думати, що він забрів сюди спеціально, щоб її розшукати.

Вони домовилися про зустріч у п’ятницю ввечері. Жирко сказав батькам, що піде до Ендрю працювати над якимось проектом з англійської. Скидалося на те, що Кристал зрозуміла мету їхньої зустрічі і була до цього готова. Вона вже якось дозволила йому встромити два пальці в свою вагіну, гарячу, пружну й слизьку. Він тоді розстібнув їй ліфчик і обмацав руками її теплі, пишні груди. Він умисно розшукав її на різдвяній диско-вечірці, вивів із зали під недовірливими поглядами Ендрю та інших, і затяг у темний кут зали для вистав. Вона була здивована не менше за інших, але, як він і очікував та сподівався, майже не чинила опору. Він обрав Кристал зумисне й свідомо, і мав напоготові зухвалу і зверхню відповідь, коли б його ровесники вирішили з нього поглузувати.

– Якщо хочеться чипсів, не йдеш у довбаний салат-бар.

Він заздалегідь приготував це порівняння, хоча й мусив його ще їм розтлумачити.

– Ви, пацани, займайтесь онанізмом. А я хочу трахатись.

Після цього ніхто вже не шкірився. Він не сумнівався, що всі, включно з Ендрю, прикусили від захвату свої язики, адже він так зухвало й безстрашно прямує до єдиної важливої і справжньої мети. Ніхто не сумнівався, що Жирко обрав Для цього найкоротший шлях. Ніхто не міг заперечити його здорового глузду й практичності, а Жирко бачив, що кожен із них запитував себе: а чому ж їм забракло відваги піти цим шляхом, що веде до такої солодкої мети.

– Зроби мені послугу – не кажи про це моїй старій, добре? – пробурмотів Жирко, набираючи в легені повітря в паузі між взаємними довгими, вологими дослідженнями ротів, тоді як його пальці активно терли соски Кристал.

Вона захихотіла, а тоді ще агресивніше стала його цілувати. Вона не питала, чому він обрав саме її, вона взагалі майже ні про що його не питала. Здавалося, що вона, як і він, отримувала втіху від злиття їхніх таких різних родинних станів, насолоджувалася розгубленістю спостерігачів і обуреною пантомімою його приятелів. Жирко й Кристал майже не розмовляли під час наступних трьох акцій плотських досліджень і експериментувань. Усе розпочинав Жирко, хоча вона теж сприяла цьому своєю доступністю, навмисне опиняючись там, де йому було легше її знайти. Вечір п’ятниці мав стати їхньою першою заздалегідь домовленою зустріччю. Він купив презервативи.

Перспектива пройти нарешті все до кінця, мабуть, зіграла певну роль у його сьогоднішньому сачкуванні і мандрівці на Поля, хоч він навіть не думав про Кристал (хіба що про її розкішні груди й чудесним чином незахищену вагіну), аж поки не побачив назву її вулиці.

Жирко відступив назад, запалюючи ще одну цигарку. Цей знак з написом «Фолей Роуд» чомусь зродив у ньому відчуття, що зараз не зовсім відповідний час. Поля сьогодні були банальні й непроникні, а те, що він шукав, та річ, яку він сподівався впізнати, коли знайде, ховалася десь удалині, подалі від очей. Отож він повернувся й подався назад до школи.

IV

Телефони не відповідали. У кімнаті захисту дітей Кей уже мало не добрих дві години набирала номери, залишала повідомлення, просила всіх відзвонити їй: патронажну сестру Відонів, їхнього родинного лікаря, кентермілські ясла і наркоклініку «Белчепел». На столі перед нею лежало обшарпане досьє Террі Відон.

– Що, знову колеться? – запитала Алекс, одна зі співробітниць Кей. – Цього разу її вже остаточно попруть з «Белчепела». Вона боїться, що в неї заберуть Роббі, але не може зіскочити з голки.

– Вона вже втретє лікується в «Белчепелі», – додала Уна.

Після всього, що вона побачила сьогодні, Кей вирішила,

що настав час повторно переглянути цю справу, зібравши свідчення всіх фахівців, які були відповідальні за певні фрагменти життя Террі Відон. У паузах між іншими обов’язками Кей постійно тисла на кнопку повторного виклику, а офісний телефон у кутку також безперестанку дзвонив і зразу перемикався в режим автовідповідача. Кімната захисту дітей була тісненька й захаращена, та ще й просмерджена зіпсу– гим молоком, бо Алекс і Уна мали звичку викидати кавовий осад зі своїх чашок прямо в горщик з напівзів’ялими стеблами юки, що стояв у кутку.

Останні нотатки Метті були нерозбірливі й хаотичні, там було багато закреслень, неточних дат і незавершених речень. Бракувало кількох ключових документів, включно з листом, висланим два тижні тому з клініки для наркоманів. Було простіше отримати потрібну інформацію від Алекс і Уни.

– Останній раз її справу переглядали… – замислилася Алекс, наморщивши чоло, – здається, понад рік тому.

– І певно вирішили, що Роббі може лишатися з нею, – додала Кей, притискаючи вухом слухавку до плеча й намагаючись безуспішно знайти в розбухлій папці торішні записи.

– Тоді йшлося не про те, чи він може залишитися з нею, а про те, варто чи не варто йому повертатися до неї. Його віддали названій матері, бо якийсь Террін клієнт так її побив, що вона опинилася в лікарні. Коли її привели до людського вигляду й виписали, вона без Роббі не знаходила собі місця. Пройшла курс лікування в «Белчепелі», перестала займатися проституцією і ревно старалася вести нормальний спосіб життя. Мати обіцяла їй допомагати. Отож вона забрала малого додому, а через кілька місяців знову почала ширятися.

– Але ж Террі, здається, допомагає не її мати, – сказала Кей, у якої від страшенно нерозбірливого почерку Метті аж розболілася голова. – Це її бабуся, тобто прабабуся дітям. Террі мені сказала, що вона захворіла. Якщо Террі зосталася тепер єдиною опікункою…

– Доньці шістнадцять років, – урвала її У на. – Саме вона опікується Роббі.

– Ну, але робить це не найкращим чином, – зітхнула Кей. – Коли я прийшла до них зранку, він був не надто доглянутий.

Хоч вона бачила й гірше: шрами й виразки, опіки й порізи, ґулі й синці, коросту й воші. Бачила немовлят, які лежали на килимках, загиджених собачим послідом, малюків, що повзали серед уламків кісток, а одного разу (це їй і досі ще снилося) бачила дитину, яку на п’ять днів закрив у серванті психопат-вітчим. Про це тоді писали всі газети. Найбільшою загрозою для Роббі Відона був той стос важких коробок у вітальні його матері, на який він пробував видряпатися, коли побачив, що цим привертає до себе увагу Кей. Перед тим, як піти, Кей старанно попереставляла їх, зробивши з одного стоса два менших. Террі це не сподобалось, як і фраза Кей про те, що з Роббі треба зняти наскрізь промоклий підгузник. Власне, це доволі розлютило Террі, і хоч вона була ще не зовсім сфокусована, їй не забракло концентрації, щоб обматюкати Кей і вигнати її з хати.

Задзвонила мобілка, і Кей відізвалася. Це була Терріна лікарка з клініки.

– Я вже кілька днів не можу до вас додзвонитися, – сердито повідомила жінка.

Кей довелося довго розтлумачувати, що вона – не Метті, але це аж ніяк не зменшило ворожий настрій лікарки.

– Так, ми ще й досі нею займаємося, але минулого тижня її аналізи знову були позитивні. Якщо вона знову вживає наркотики, може сюди не вертатися. У нас є двадцять осіб, які готові зайняти її місце і яким наша програма може допомогти. Вона вже втретє проходить курс лікування.

Кей не сказала їй, що Террі зранку знову вкололася.

– Чи є в когось парацетамол? – спитала Кей в Уни й Алекс після того, як лікарка розповіла про відсутність у Террі будь-якого прогресу в лікуванні й поклала слухавку.

Кей запила знеболювальне вистиглим чаєм, не маючи сили встати й піти до кулера в коридорі. У офісі було задушливо. Надворі сутеніло, і денне світло над її столом заяскравило жовтаво-білим відтінком усі папери, на яких вишикувалися нескінченні шеренги чорних літер.

– Наркоклініку «Белчепел» збираються закрити, май на увазі, – повідомила Уна, сидячи спиною до Кей за своїм комп’ютером. – Зменшують видатки. Рада виділяє кошти лише на одного лікаря. Будівля належить Пеґфорду. Я чула, що її збираються підремонтувати, а тоді віддати в оренду якомусь грошовитішому клієнту. Вони вже роками хотіли позбутися цієї клініки.

Кей відчула, як на її скроні запульсувала жилка. Вона засмутилася, почувши назву містечка, в якому тепер мешкала. Не роздумуючи, зробила те, що пообіцяла самій собі не робити, коли він так і не подзвонив їй минулого вечора: схопила мобілку й набрала номер Ґевінового офісу.

– Едвард Коллінз і компанія, – пролунав після третього гудка жіночий голос. У приватному секторі, коли від дзвінка могли залежати фінансові питання, ніколи не бари-лися з відповіддю.

– Чи не могла б я поговорити з Ґевіном Х’юзом? – спитала Кей, дивлячись на досьє Террі.

– Ваше ім’я, будь ласка?

– Кей Баден, – представилася Кей.

Вона не підводила голови – не хотіла зустрітися поглядом з Алекс або Уною. Пауза здавалася нескінченною. (Вони познайомилися в Лондоні на дні народження Ґевінового брата. Кей не знала там нікого, крім подруги, що затягла її туди за компанію. Ґевін якраз розійшовся з Лайзою. Він був трохи підхмелений, але видавався пристойним, надійним і порядним, зовсім іншим, ніж ті чоловіки, з якими зазвичай зустрічалася Кей. Він вилив їй душу, розповівши про свій невдалий зв’язок, а тоді пішов до неї додому в її квартирку в Гекні. Він з ентузіазмом ставився до їхніх відносин, поки вони були не надто близькі, відвідував її на вихідні й регулярно надзвонював. Але коли вона якимось чудом отримала роботу з меншою зарплатою в Ярвілі й виставила свою квартиру в Гекні на продаж, він, здається, перелякався…)

– Він ще розмовляє, ви зачекаєте?

– Так, будь ласка, – ледь чутно промимрила Кей.

(Якщо в них з Ґевіном нічого не вийде… але в них повинновийти. Вона заради нього переїхала сюди, змінила роботу, зірвала з насидженого місця доньку. Якби в нього не було серйозних намірів, хіба б він дозволив їй це робити? Він мав би передбачити, до яких наслідків це призвело б, якби вони розірвали стосунки: у такому маленькому містечку, як Пеґфорд, вони неминуче наштовхувалися б одне на одного, і ці зустрічі були б жахливо недоречні.)

– З’єдную вас, – повідомила секретарка, і в Кей знову заіскрилася надія.

– Привіт, – сказав Ґевін. – Як ся маєш?

– Добре, – збрехала Кей, бо Алекс і Уна нашорошили вуха. – Багато роботи?

– Дуже, – відповів Ґевін. – А в тебе?

– Теж.

Вона вичікувала, міцно притискаючи до вуха німу слухавку, і вдавала, ніби він щось їй говорить.

– Хочеш зустрітися сьогодні? – запитала вона врешті– решт, відчуваючи, як підступає до горла нудота.

– Е-е… не знаю, чи зможу, – завагався він.

« Як ти можеш не знати? Що тобі заважає?»

– Я мушу дещо зробити… для Мері. Дружини Баррі. Вона хоче, щоб я допоміг їй з похороном. Тому мушу… мені треба з’ясувати, що для цього потрібно й таке інше.

Коли вона в таких моментах просто замовкала, і в тиші ще дзвінкіше бриніло відлуння його недоладних виправдовувань, він іноді знічувався й давав задній хід.

– Хоч це, мабуть, не займе цілий вечір, – почав він. – Якщо хочеш, ми могли б зустрітися пізніше.

– Ну, то гаразд. Хочеш прийти до мене?

– Е-е… ага, добре.

– А коли? – запитала вона, бажаючи, щоб він сам прийняв бодай якесь рішення.

– Не знаю… десь близько дев’ятої?

Коли він повісив трубку, Кей ще якийсь час міцно притискала свою до вуха, а тоді сказала так, щоб почули Алекс і У на:

– І я тебе. До зустрічі, любий.