Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)

 II

Ендрю Прайс узявся за кермо батькового гоночного велосипеда й обережно вивів його з гаража, намагаючись не пошкрябати автомобіль. Потім зніс його кам’яними сходами вниз і покотив через металеву хвіртку на вулицю. Став однією ногою на педаль, відштовхнувся, проїхав так декілька метрів, і лише потім закинув через сідло другу ногу. Звернув ліворуч на стрімкий схил і, не торкаючись гальм, помчав униз у напрямку Пеґфорда.

Живопліт і небо злилися в одну смугу. Він уявив себе на велодромі, а вітер батожив йому волосся й обпікав щойновмите обличчя. Біля клиноподібного городика Фербразерів довелося трішки пригальмувати, бо кілька місяців тому на цьому крутому повороті він зарізко повернув і впав. Після того мусив вертатися додому в подертих джинсах і з роздряпаним з одного боку лицем.

Тримаючи кермо однією рукою, він в’їхав у Соборний провулок і насолодився ще одним, хоч і не таким швидким, спуском вниз, бо змушений був пригальмувати, коли побачив, що біля церкви ставлять у катафалк труну, а з важких дерев’яних дверей виходить зодягнута в темне юрба. Ендрю енергійно натиснув на педалі, завертаючи за ріг і зникаючи з виду. Він не хотів бачити Жирка, що виходитиме з церкви разом із зажуреним Каббі в новому дешевому костюмі з краваткою, який він так комічно й гидливо вчора описав під час уроку з англійської. Це було б те саме, що відволікати приятеля, коли він намагається випорожнитись.

Поволі об’їжджаючи по колу Майдан, він відкинув з лиця пасмо волосся й подумав, що могло статися з його фіолетово-червоними прищами через холодне повітря, і чи те протибактеріальне мило хоч трохи допомогло. Тоді він вигадав історію для прикриття: він вертався від будинку Жирка (що він цілком міг зробити – чому б ні?), а це означало, що вулиця Надії була очевидним маршрутом у напрямку річки, і так само очевидним був намір скоротити дорогу, завернувши в першу-ліпшу бічну вуличку. Тож Ґаї Баден (якби вона раптом визирнула з вікна свого будинку, і раптом побачила його, і раптом упізнала б) не було підстав думати, що він приїхав сюди заради неї. Ендрю не передбачав, що йому доведеться пояснювати причини своєї з’яви на цій вуличці, просто хотів сам повірити у власну версію, бо це, як йому здавалося, допомагало мати впевнений і незворушний вигляд.

Він просто хотів дізнатися, де стоїть її будинок. Він уже двічі на вихідні проїжджав на велосипеді цю коротеньку вуличку з будиночками, які щільно ліпилися один до одного, і кожен його нерв аж дзвенів від хвилювання, проте він ще й досі так і не з’ясував, у якому будинку зберігається його чаша Ґрааля. Усе, що він дізнався, підглядаючи крадькома крізь брудні вікна шкільного автобуса, було те, що вона мешкала з правого боку вулички, де стояли будинки з парними номерами.

Звернувши за ріг, він спробував набрати якомога спокійнішого вигляду, вдаючи велосипедиста, що сповільна їде до річки найкоротшим маршрутом, заглиблений у серйозні роздуми, хоч і готовий привітатися з однокласниками, якби такі тут раптом з’явилися…

Вона стояла там. На тротуарі. Ендрю й далі тиснув на педалі, зовсім їх не відчуваючи, і раптом усвідомив, які тоненькі в нього шини коліс, щоб утримувати на них рівновагу. Вона щось шукала в своїй шкіряній сумочці і її мідне волосся затуляло обличчя. Номер десять на дверях, напівпрочинених за її спиною, чорна маєчка, що не закривала талії, смужка оголеного тіла, широкий пояс і вузенькі джинси… коли він уже майже проминув її, вона замкнула двері і обернулася. Ніщо не затуляло її прекрасного обличчя, і вона чітко вимовила своїм лондонським акцентом:

– О, привіт.

– Привіт, – відповів він. Його ноги не переставали тиснути на педалі. Він віддалився на два метри, на чотири. Чому він не спинився? Він приголомшено їхав далі, не наважуючись озирнутися. Був уже в кінці вулички. « Тільки не впади, йопересете». Він завернув за ріг, не в змозі навіть збагнути, що відчув, залишивши її позаду – полегшення чи розчарування.

От бляха.

Він їхав далі в напрямку лісистої ділянки біля підніжжя пагорба Парджеттер, де крізь дерева коли-не-коли зблискувала мерехтлива поверхня річечки, та він не бачив нічого, крім образу Ґаї, що неоновим спалахом відбився в сітківці його очей. Вузька доріжка перетворилася в ґрунтову стежину, а лагідний від річки вітерець пестив йому обличчя, яке, мабуть, не встигло навіть почервоніти, так швидко все сталося.

– Бляха-муха! – голосно вилаявся він, звертаючись до свіжого повітря й безлюдної стежки.

Він почав схвильовано перебирати в уяві цей розкішний, несподіваний скарб: її досконале тіло в обтягнутих джинсах і еластичній бавовняній маєчці, табличка з номером десять за її спиною на потертих і покоцаних блакитних дверях, так природно й невимушено мовлене «о, привіт» – отже, його риси явно зафіксувалися в її мізках, прихованих за цим дивовижним личком.

Велосипед трясло на всипаній галькою нерівній стежині. Збуджений Ендрю спішився лише тоді, коли почав уже втрачати рівновагу. Він покотив велосипед уздовж дерев аж до вузенького річного берега. Там поклав його на землю – на лісові анемони, що відтоді, як він був тут востаннє, повідкривалися, наче крихітні білі зірочки.

Коли він уперше почав позичати в батька велосипед, той йому сказав: «Як заходиш в крамницю, прив’язуй його ланцюгом, бо якщо хтось його свисне, то не кажи, що я тебе не попереджав…».

Але ланцюг був закороткий, щоб дотягтися бодай до якогось деревця; до того ж що далі Ендрю віддалявся від батька, то менше його боявся. Усе ще думаючи про смужку оголеного живота й чарівне личко Ґаї, Ендрю підійшов до того місця, де річка наштовхувалася на розмитий бік пагорба, що прямовисною кручею нависав над швидкоплинною зеленавою водою.

Найвужча смужка слизького й крихкого берега нависала карнизом уздовж цієї кручі. Тепер, коли ступні стали удвічі більші, ніж тоді, коли Ендрю навідався сюди вперше, пройти цією смужкою можна було тільки бочком, притиснувшись до прямовисної стіни і міцно тримаючись за корені і випнуті каміння.

Прілий запах води й вологого ґрунту був до болю знайомий Ендрю, як і відчуття під ногами цієї вузенької смужки землі й трави. Вони з Жирком знайшли це потаємне місце, коли їм було по одинадцять років. Вони знали, що чинять щось заборонене й небезпечне, їх попереджали про загрозу, що несе в собі річка. Налякані, але рішуче налаштовані не зізнаватися в цьому одне одному, вони просувалися бочком уздовж каверзного карниза, хапаючись за все, що стирчало зі скелястої кручі, а в найвужчому місці вхопившись один одному за футболки.

За ці роки Ендрю навчився майже на автоматі просуватися, мов краб, цією смужкою понад бурхливою течією річки за якийсь метр під його ногами. Тоді спритним рухом він розвертався і опинявся в розколині пагорба, яку вони відкрили багато років тому. Тоді це їм видалося божественною винагородою за відвагу. Він уже не зміг би випростатись на повен зріст – місця в печері було не більше, як у двомісному наметі, проте, лежачи, вони спокійно тут поміщалися, слухаючи, як шумить унизу ріка, і дивлячись, як дерева намагаються заступити їм трикутничок неба, що виднілося з печери.

Першого разу вони заповзялися обстукувати і шкрябати задню стіну палицями, але так і не знайшли слідів потаємного ходу, що вів би до монастиря нагорі. Та для їхнього щастя досить було й того, що саме вони виявили цю схованку, тож хлопці заприсяглися, що це стане їхньою довічною таємницею. Спершу вони назвали це місце печерою, але потім дали йому нову назву – «каббінка».

Ця невеличка заглибина пахла землею, хоч її похила стеля була кам’яниста. Темно-зелена позначка рівня води свідчила про те, що колись її заливало мало не до верху. Земля була всипана їхніми недопалками й картонними мундштуками для косяків. Ендрю сів, звісивши ноги над мулуватою зеленою водою, і видобув з куртки запальничку й цигарки, куплені за залишки грошей, подарованих йому на день народження, адже тепер його вже не фінансували. Він запалив цигарку, зробив глибоку затяжку і ще раз пережив дивовижну зустріч з Ґаєю Баден в усіх щонайменших подробицях: вузенька талія й округлі стегна, молочно-біла шкіра між паском і маєчкою, стиглий широкий рот, «о, привіт». Він уперше побачив її без шкільної форми. Куди вона йшла із шкіряною сумочкою? Що збиралася робити в Пеґфорді в суботу зранку? Може, хотіла зловити автобус до Ярвіла? Що вона зробила, коли зникла з його очей, які жіночі таємниці поглинули її?

Уже в надцятий раз він запитував себе, чи можна уявити, щоб настільки доладне тіло могло містити в собі банальну особистість. Він уперше почав замислюватися про це завдяки Ґаї. Йому ніколи не приходила в голову думка про існування тіла й душі як окремих сутностей, доки він уперше не глянув на неї. Навіть намагаючись уявити на вигляд і на дотик її груди, обриси яких проглядалися крізь напівпрозору шкільну сорочку, під якою ще був білий ліфчик, він не міг повірити, що чари, якими вона його зваблювала, мали суто фізичну природу. Вона зворушувала його не менше, ніж музика, що мала на нього найпотужніший вплив. Хіба ж не має бути дивовижним і той дух, який оживляв її незрівнянне тіло? Навіщо б тоді природі забаглося створювати таку форму, як не на те, щоб наповнити її чимось значно коштовнішим?

Ендрю бачив голих жінок, бо комп’ютер у переробленій спальні Жирка не мав батьківського контролю. Вони переглянули в інтернеті безліч порно-сайтів, які можна було дивитися безплатно: поголені вульви, рожеві статеві губи, широко розсунуті для демонстрації зяючих темних щілин, розчепірені сідниці зі зморшкуватими ґудзиками анусів, густо підмальовані помадою роти, з яких скрапує сперма. Збудження Ендрю завжди лише посилювалося панічним усвідомленням, що місіс Вол завжди нечутно піднімалася по сходах і виказувала свою присутність уже під дверима. Іноді вони натрапляли на такі химерні штучки, з яких реготали мов навіжені, хоч Ендрю не завжди розумів, що саме вони в нього викликали – збудження чи відразу (батоги й сідла, збруї, мотузки, шланги; якось навіть Жирко не спромігся на сміх, побачивши крупним планом чудернацький пристрій з металевими шарнірами й голками, що впивалися в тіла жінок, які верещали з перекошеними обличчями).

Вони з Жирком стали добрими знавцями збільшених силіконом грудей, величезних, тугих і круглих.

– Фальшивка, – зазначав зі знанням справи хтось із них, коли вони сиділи за монітором, а двері були заблоковані від Жиркових батьків. На екрані якась блондинка, піднявши вгору руки, сиділа верхи на волохатому чоловікові, її великі груди з коричневими пипками стирчали над грудною кліткою, наче м’ячі для боулінгу, а тонкі й лискучі фіолетові лінії під ними показували, де був імплантований силікон. Можна було відчувати, які вони на доторк: тверді й тугі, неначе під шкіру цій блондинці запхали футбольні м’ячі. Ендрю не міг уявити нічого еротичнішого за натуральні груди, м’які, піддатливі й до міри пружкі, а от пипки (сподівався він) мають бути для контрасту тверді.

Пізно вночі усі ці образи зливалися в його уяві з тими можливостями, які могли запропонувати справжні, не комп’ютерні, дівчата, і з тим, що можна було відчути крізь одяг, якщо достатньо близько притулитися. Нів була найменш вродливою з Фербразерових близнючок, але вона виявила більше бажання в задушливій актовій залі під час різдвяної диско-вечірки. Напівприховані запліснявілою сценічною завісою в темному кутку, вони притислися одне до одного, і Ендрю засунув їй у рот язик. Його пальці намацали бретельки ліфчика, але вона його відштовхнула. Ендрю передовсім підганяла думка, що Жирко десь там у темряві зайшов, мабуть, набагато далі. Але тепер у його голові не було місця ні для кого, крім Ґаї. Вона була і найсексуальніша з усіх відомих йому дівчат, і джерелом абсолютно іншої, цілком невимовної жаги. Певні зміни музичних акордів і певні ритми змушували здригатися все його нутро, і те саме робила з ним Ґая Баден.

Він припалив нову цигарку недопалком старої і жбурнув його в річку. Почув знайоме човгання, нахилився й побачив Жирка, ще й досі в похоронному костюмі, розпластаного на прямовисній стіні пагорба. Друг помаленьку просувався вузеньким карнизом до отвору, в якому сидів Ендрю.

– Жирко.

– Арф.

Ендрю підібгав ноги, щоб дати Жиркові можливість залізти в печеру.

– Довбанутися можна, – сказав Жирко, протиснувшись усередину. Він нагадував незграбного павука з довжелезними лапами, а чорний костюм тільки підкреслював його кістлявість.

Ендрю дав йому цигарку. Жирко завжди припалював так, ніби дув сильний вітер, захищаючи долонею вогник і хмурячись. Жирко затягнувся, випустив з «каббінки» кружальце диму і ослабив на шиї свою темно-сіру краватку. Він здавався старшим і, чесно кажучи, не таким уже й незграбним у костюмі, поплямленому глиною на колінах і манжетах після подорожі до печери.

– Вони таки точнобули голубими, – сказав Жирко, ще раз потужно затягнувшись.

– Каббі був сумний?

– Сумний? Та він, курва, мав істерику. На нього аж гикавка напала. Був гірший за довбану вдову.

Ендрю реготнув. Жирко випустив ще одне кружальце диму і смикнув себе за вухо.

– Я схіляв раніше. Вони ще навіть не поховали його.

З хвилину вони курили мовчки, дивлячись на замулену річку. Ендрю курив, розмірковуючи про слова «схіляв раніше» і про те, наскільки вільніший Жирко порівняно з ним. Поміж Ендрю і почуттям свободи стояв постійно роздратований Саймон: у Домі-на-пагорбі можна було часом нарватися на прочухан просто так, за саму присутність. Ендрю згадав, як його уяву заполонив один чудернацький міні-курс з філософії та релігії, де йшлося про примітивних божків з їхніми несамовито-свавільними нападами гніву, і про спроби ранніх цивілізацій умиротворювати їх. Він тоді замислився про саму суть справедливості й законності, уявляючи свого батька таким собі язичницьким божком, а матір – верховною жрицею якогось культу, що намагалася заступатись і пояснювати його дії вищими намірами, і хоч це їй зазвичай не вдавалося, вона й далі, попри всі наявні свідчення, наполягала на тому, що її божество керується глибинними резонами й великодушністю.

Жирко притулився головою до кам’янистої стіни печери, пускаючи до стелі кружальця диму. Він думав про те, чим хотів поділитися з Ендрю.

Ще під час похоронної служби прокручував у голові початок цієї розмови, поки його батько ковтав слину й ридав у носовичок. Жирко був такий збуджений самою перспективою цієї розповіді, що ледве стримувався, але був рішуче налаштований не вибовкати все зашвидко. Він вважав, що сказати про це було не менш важливо, ніж це зробити. Не хотів, щоб Ендрю подумав, ніби він прибіг сюди лише задля цього.

– Знаєш, що Фербразер був у місцевій раді? – запитав Ендрю.

– Ну, – відповів Жирко, радий, що Ендрю сам перервав мовчанку.

– Сай-Пай каже, що хоче поборотися за його місце.

– Сай-Пай?

Жирко похмуро зиркнув на Ендрю.

– Яка, блін, муха його вкусила?

– Він думає, що Фербразеру давали на лапу якісь підрядники. (Ендрю чув, як Саймон розповідав про це Рут. Цим усе пояснювалося.) – Він теж хотів би щось хапонути.

– То не був Баррі Фербразер, – засміявся Жирко, струшуючи попіл на долівку печери. – І це не було в місцевій раді. То був такий собі Фраєрлі з Ярвіла. Він був членом шкільної ради Вінтердауна. Каббі тоді мало не всрався. Йому дзвонили з газет за коментарями й таке інше. Фраєрлі тоді отримав по самі яйця. Що, Сай-Пай не читає «Ярвіл і околицю»?

Ендрю витріщився на Жирка.

– Цей довбанутий?

Він загасив цигарку об землю, ніяковіючи від батькової тупості. Саймон уже вкотре вступав у лайно. Він зневажав місцеву громаду, глумився з їхніх проблем, пишався своєю відокремленістю в цьому нікчемному будиночку на пагорбі, і ось, отримавши дрібку дезінформації, вирішив на її основі виставити свою родину на посміховисько.

– Довбаний аферюга твій Сай-Пай, скажи? – вишкірився Жирко.

Вони називали його Сай-Паєм, бо таке прізвисько дала своєму чоловікові Рут. Колись, коли Жирко зайшов до них на чай, він почув це від неї і відтоді не називав Саймона інакше.

– Угу, – погодився Ендрю, розмірковуючи, чи зможе він відрадити батька від його затії, якщо розкаже, що той переплутав ім’я чоловіка й назву ради.

– Цікавий збіг, – сказав Жирко, – бо Каббі теж хоче балотуватися.

Жирко випустив дим крізь ніздрі, дивлячись на розколину в стіні над головою Ендрю.

– Цікаво, кого оберуть виборці, – вишкірився Жирко, – сраку чи дупу?

Ендрю розреготався. Мало від чого він отримував більшу втіху, ніж тоді, коли Жирко обзивав його батька сракою.

– А тепер заціни, що я маю, – сказав Жирко, затиснувши цигарку між зубами й поплескавши себе по стегнах, хоч знав, що конверт лежить у внутрішній нагрудній кишені. – Ось, маєш, – докинув він, витягуючи конверт і показуючи Ендрю вміст: брунатні стручки завбільшки як перчинки в порошкоподібній суміші з висохлих стебел і листя.

– Це сенсімілья.

– Що це?

– Пагони й суцвіття незапліднених рослин маріхуани, – пояснив Жирко, – спеціально приготовлені для отримання курцем найбільшого задоволення.

– А яка різниця між цим і звичайною ширкою? – запитав Ендрю, з яким Жирко поділився в «каббінці» не однією грудкою воскоподібної чорної смолки коноплі.

– Просто інший кайф, – знизав плечима Жирко, гасячи свою цигарку. Він видобув з кишені пачку цигаркового паперу, дістав з нього три ламкі папірчики й зіжмакав їх докупи.

– Ти дістав це через Кірбі? – запитав Ендрю, мацаючи вміст конверта й нюхаючи його.

Усі знали, що Скай Кірбі, на рік старший за них, був головним місцевим постачальником наркоти. Його діда, старого хіпі, уже не раз судили за вирощування трави.

– Ага. Слухай, на Полях є ще такий тип – Оббо, – додав Жирко, розриваючи цигарки й висипаючи тютюн на папірчики, – він може дістати що завгодно. Навіть героїн, якщо, блін, треба.

– Героїн краще не чіпати, – сказав Ендрю, глянувши на Жирка.

– Ну, так, – відповів Жирко.

Він узяв конверт і посипав тютюн сенсімільєю. Тоді скрутив косячок, полизавши кінчик паперу, щоб заліпити його, акуратно вставив мундштук і стиснув його скраєчку.

– Гарно, – радісно сказав він.

Жирко планував поділитися з Ендрю новиною після того, як почастує його для розігріву сенсімільєю. Він простяг руку до Ендрю по запальничку, вставив у губи картонний мундштук, запалив косяк і зробив замислено-глибоку затяжку, випустивши дим довгим блакитним струменем, і знову повторив процедуру.

– М-м-м, – причмокнув він, затримавши дим у легенях і передражнюючи Каббі, якого Тесса колись на Різдво навчала дегустувати вино. – Кайф. Сильний присмак. З натяком на… блін…

Йому в голові раптом запаморочилось, і хоч він і сидів, але відчув, що втрачає рівновагу й зареготав:

– …спробуй це.

Ендрю нахилився і взяв косячок, хихикаючи в очікуванні кайфу. Побачив блаженну посмішку на Жирковому лиці, таку нетипову для нього, з його постійно насупленим поглядом спідлоба.

Ендрю затягся й відчув потужну наркотичну дію, яка променилася з його легенів, даруючи відчуття легкості й невимушеності. Ще одна затяжка, і здалося, що його свідомість потрусили, наче пухову ковдру, і на ній не лишилося жодних складок, усе стало гладеньке, просте, легке й приємне.

– Гарно, – повторив він за Жирком, і від звуку власного голосу на його обличчі з’явилася посмішка. Він передав косяк в очікувально простягнуті пальці Жирка, блаженно насолоджуючись своїм станом.

– Ну, хочеш почути щось цікаве? – запитав Жирко, не в змозі стримати посмішку.

– Давай.

– Я вчора її трахнув.

Ендрю мало не запитав «кого», перш ніж у його одурманеній свідомості спливло ім’я: Кристал Відон, звичайно, кого ж, як не Кристал Відон?

– Де? – дурнувато поцікавився він. Це було зовсім не те, про що він хотів запитати.

Жирко в своєму похоронному костюмі ліг на спину і простяг ноги до річки. Ендрю мовчки ліг біля нього, але ногами до стіни печери. Вони завжди спали валетом, коли в дитинстві лишалися ночувати в когось удома. Ендрю дивився в кам’янисту стелю, під якою завис, згортаючись клубами, сизий димок, і наготувався слухати.

– Я сказав Каббі й мамі, що буду в тебе, – почав Жирко і передав косяк Ендрю, потім зімкнув свої довгі пальці на грудях і почав дослухатися до власної розповіді. – Тоді сів на автобус на Поля. Зустрів її біля винарні «Оддбінс».

– Там, де супермаркет «Теско»? – запитав Ендрю. Він сам не знав, чому задає такі дебільні запитання.

– Ага, – підтвердив Жирко. – Ми пішли на майданчик. Там у кутку за туалетами є багато дерев. Гарно й затишно. Було вже досить темно.

Жирко змінив позу, і Ендрю віддав йому косячок.

– Засовувати було важче, ніж я думав, – вів далі Жирко, а Ендрю слухав як заворожений, боячись пропустити бодай наймешу відверту деталь і водночас ледве стримуючись від сміху. – Коли я пальцем туди влізав, то й то було вологіше.

Сміх проривався з грудей Ендрю, неначе гази, що накопичилися в кишках, але Ендрю не давав йому виходу.

– Довелося трохи поштовхатися, поки засунув нормально. Там вужче, ніж я думав.

Ендрю бачив, як піднявся вгору струмінь диму з того місця, де мала бути Жиркова голова.

– Я кінчив, блін, десь секунд за десять. Це дуже кайфово, блін, коли ти там.

Ендрю стримував регіт, очікуючи нових подробиць.

– Я мав гандон. Без нього було б краще.

Він подав косяк Ендрю. Ендрю замислено затягнувся. Важче засунути, ніж думав. Кінчив за десять секунд. Нічого особливого, але ж хіба він не хотів би спробувати? Він уявив Ґаю Баден, яка лежить перед ним на спині, і, сам того не бажаючи, легенько застогнав, хоча Жирко цього, здається, не розчув. Захопившись еротичними видіннями й відчуваючи ерекцію, Ендрю лежав на теплій від його тіла землі, затягувався косяком і прислухався до м’якого жебоніння води за метр від його голови.

– Що найголовніше, Арфе? – запитав Жирко після довгої замріяної паузи.

Відчуваючи, як його голова приємно кудись відпливає, Ендрю відповів:

– Секс.

– Так, – захоплено підтвердив Жирко. – Трахання. Це найголовніше. Відтверд… відтворення роду. Геть гандони. Плодіться!

– Ага! – розреготався Ендрю.

– І смерть, – додав Жирко. Його приголомшив вигляд труни: які тонкі стінки відгороджували справжнє мертве тіло від тих цікавських стерв’ятників. Він не шкодував, що пішов звідти до того, як труну опустили в землю. – Від цього не втекти, скажи? Смерть.

– Ага, – погодився Ендрю, думаючи про війну, автокатастрофи і загибель в ореолі швидкості і слави.

– Так, – сказав Жирко. – Потрахатись і вмерти. Ось і все, скажи? Потрахатись і вмерти. Оце і є життя.

– Потрахатись – і постаратися не вмерти.

– Або й постаратись померти, – сказав Жирко. – Є й такі люди. Що ризикують.

– Ага. Ризикують.

Знову запала мовчанка. Їхня схованка була прохолодна й імлиста.

– І ще музика, – тихенько додав Ендрю, дивлячись на сизі клуби диму, що зависли під темною скелястою стелею.

– Ага, – погодився звідкись здалека Жирко. – І музика.

Річка стрімко плинула повз їхню «каббінку».