Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 36 страниц)

XI

У вівторок зранку Кристал не відвела, як зазвичай, Роббі у ясла, а вбрала його так, щоб піти на похорон баби Кет. Підтягуючи йому найменш подерті штанці, що були ще й на кілька сантиметрів закороткі, вона намагалася розповісти йому хоч трохи про бабу Кет, бо Роббі взагалі її не пам’ятав. Він не міг збагнути, який стосунок до нього мала ця баба, і які ще можуть бути в нього родичі, окрім матері й сестри. Кристал знала, що й Террі, попри всі її історійки й двозначні натяки, не мала зеленого поняття про те, хто був його справжнім батьком.

Кристал почула на сходах материні кроки.

– Не чіпай! – гаркнула вона на Роббі, який потягся за порожньою бляшанкою пива, що лежала під кріслом Террі. – Ходи сюди.

Вона потягла Роббі в коридор. Террі спустилася сходами боса, в піжамних штанях і брудній футболці.

– Ти чо’ не перебралася? – запитала Кристал?

– Бо я не йду, – відповіла Террі, проштовхуючись повз сина й дочку до кухні. – Передумала.

– Чого це?

– Бо не хочу, – буркнула Террі, припалюючи від конфорки на плиті цигарку. – І не мушу.

Кристал досі не відпускала ручку Роббі, хоч як той смикався і пручався.

– Усі йдуть, – сказала Кристал. – Шеріл, Шейн, усі!

– То й шо? – сердито відмахнулася Террі.

Кристал боялася, що так і буде: її мати в останню мить відмовиться з ними йти. Похорон звів би її віч-на-віч з сестрою Деніел, яка вдавала, ніби Террі взагалі не існує, не кажучи вже про купу інших родичів, які від неї відцуралися. Може, там буде й Анна-Марія. Кристал трималася за цю надію, немов за смолоскип у пітьмі, усі ті ночі, які вона проплакала за бабою Кет і містером Фербразером.

– Ти мусиш піти! – звеліла Кристал.

– Нічо я не мушу.

– Це ж баба Кет!

– То й шо? – знову відмахнулася Террі.

– Вона нам помагала, – сказала Кристал.

– Нє, ні краплі, – огризнулася Террі.

– Ше й як, – наполягала Кристал, тримаючи Роббі за руку.

– Може, тобі й помагала, – сказала Тері. – А мені ні хріна. Іди, бля, й пореви собі над тією сраною могилою, як тобі так приспічило. А я когось чекаю.

– Кого? – запитала Кристал.

– Не твоє собаче діло, ясно?

Над ними нависла стара знайома тінь.

– Шо, знову припреться Оббо?

– Не твоє собаче діло, – повторила Террі з жалюгідною подобою гідності.

– Пішли на похорон! – крикнула Кристал.

– Сама йди!

– Спробуй тільки вколотися, блін! – пискнула Кристал вищим на октаву голосом.

– Я й не думала, – сказала Террі і відвернулася, дивлячись у брудне вікно, з якого було видно заросле давно некошеною травою і всіяне сміттям подвір’я.

Роббі нарешті висмикнув свою ручку з Кристалиної долоні і шмигонув у вітальню. Кристал розправила плечі, запхала руки в кишені спортивних штанів і намагалася вирішити, що ж їй робити. Їй аж наверталися сльози від думки про те, що вона не піде на похорон, але, з іншого боку, вона відчувала полегшення, що не доведеться зіштовхнутися з цілою армадою ворожих очей, які свердлили її, бувало, вдома у баби Кет. Вона була сердита на Террі, але якимось дивним чином почувалася на її боці. « Ти навіть не знаєш, хто його батько, лахудро, га?» Вона хотіла зустріти Анну-Марію, але боялася.

– Добре, тоді я теж залишусь.

– Не мусиш. Іди, якшо хочеш. Мені пофіг.

Але Кристал була впевнена, що прийде Оббо, тому залишилася. Оббо не було вже більше тижня, він прокручував десь там свої кримінальні оборудки. Кристал воліла, щоб він здох і ніколи сюди не повертався.

Щоб зайняти чимось руки, вона почала прибирати в хаті, потягуючи одну з тих самокруток, що дав Жирко Вол. Їй не подобалися самокрутки, але подобалося, що вона їх дістала саме від нього. Кристал зберігала їх у поцупленій у Ніккі пластиковій коробочці з прикрасами, разом із годинником Тесси.

Вона вже думала, що ніколи більше не побачиться з Жирком після того, як вони перепихнулися на цвинтарі, адже тоді він навіть не попрощався з нею, але недавно вони знову зустрілися у відпочинковій зоні. Вона бачила, що цього разу йому сподобалося більше, ніж минулого. Вони не були обкурені, і він довше протримався. Він лежав біля неї на траві під кущами й курив. А коли вона розповіла йому, що померла баба Кет, він сказав, що мати Суквіндер Джаванди дала бабі Кет якісь погані ліки чи щось таке; він сам точно не знав, що сталося.

Кристал була шокована. То баба Кет померла не своєю смертю! Вона б і досі жила в своїй охайній хатинці на вулиці Надії, де, за потреби, Кристал завжди могла б знайти затишний притулок з чистою постіллю, крихітною кухонькою, де було повно їжі й стояла порцеляна, зібрана з різних сервізів, з маленьким телевізором у кутку вітальні: « Я не хочу бачити того бруду, Кристал, вимкни!»

Кристал любила Суквіндер, але ж її мати вбила бабу Кет. Членів ворожого племені не розрізняють. Кристал не приховала свого бажання стерти Суквіндер у порошок, але втрутилася Тесса Вол. Кристал не пам’ятала в деталях, що їй там наговорила Тесса, але начебто Жирко усе наплутав, або принаймні щось недочув. Вона неохоче дала Тессі обіцянку не переслідувати Суквіндер, але такі обіцянки-цяцянки ніколи не тривали довго в безумному й нестабільному світі Кристал.

– Ану поклади! – гаркнула Кристал на Роббі, що намагався підважити накривку коробки з-під печива, де Террі тримала свій інструментарій.

Кристал забрала в нього коробку і довго тримала її в руках, мов живу істоту, що боротиметься за своє життя, а знищення її матиме жахливі наслідки. На накривці було зображено пошкрябану картинку: карету з багажем на даху тягнуть засніженою вулицею четверо гнідих коней, а візник у циліндрі тримає в руці мисливський ріжок. Поки Террі сиділа на кухні й курила, Кристал занесла коробку нагору й заховала у своїй спальні. Роббі поповз за нею слідом.

– Хоцу глатися в палку.

Вона інколи водила його в парк, де були гойдалки і карусель.

– Не сьогодні, Роббі.

Він трохи порюмсав, поки вона не крикнула, щоб він заткався.

Незабаром, коли стемніло – після того, як Кристал зварила для Роббі бульйон з макаронових кружалець і скупала його, – у двері постукав Оббо. Кристал помітила його з вікна спальні Роббі і спробувала прошмигнути до дверей першою, але Террі її випередила.

– Як діла, Тер? – привітався він і, не чекаючи запрошення, переступив поріг. – Чув, шо ти мене шукала того тижня.

Хоч Кристал і наказала Роббі сидіти в своїй кімнаті, але він теж спустився слідом за нею. Запах шампуню від його помитого волосся перебивав навіть сморід від дешевих цигарок і застарілого поту, яким просякла заношена шкіряна куртка Оббо. Той уже був під газом. Коли він скоса осміхнувся, Кристал обдало пивним перегаром.

– Як воно, Оббо? – привіталася Террі з досі незнаною Кристал ноткою в голосі. Це був сумирний і люб’язний тон, що свідчив про те, ніби в їхньому будинку Оббо теж має певні права. – Ти де був?

– У Брістолі, – відказав він. – То шо там у тебе, Тер?

– Вона нічо не хоче, – відповіла за неї Кристал.

Він витріщився на неї крізь товсті скельця окулярів. Роббі так міцно вчепився за Кристал, що вона аж відчула його нігті.

– А це в нас хто, Тер? – глузливо спитав Оббо. – Твоя мамуся?

Террі реготнула. Кристал люто глянула на нього, а Роббі ще міцніше вчепився їй у стегно. Оббо перевів затуманений погляд на Роббі.

– А як там мій хлопчик?

– Ніякий він, курва, не твій, – огризнулася Кристал.

– А як ти знаєш? – вишкірився до неї Оббо.

– Пішов на фіг. Вона нічо не хоче. Скажи йому, – мало не заверещала Кристал до Террі. – Скажи, шо ти нічо не хочеш.

Перелякана Террі, опинившись між двома сильнішими за неї особистостями, пробелькотіла:

– Та він просто зайшов у гості…

– Ні, – урвала її Кристал. – Ні, блядь, не в гості. Скажи йому. Їй нічого не треба! – розлючено гарикнула Кристал у вишкірену мармизу Оббо. – Вона вже кілька тижнів без ширки.

– Це правда, Террі? – поцікавився Оббо. Посмішка не сходила йому з лиця.

– Так, правда, – відповіла Кристал замість Террі. – Вона ше в «Белчепелі».

– Ненадовго, – сказав Оббо.

– Йди на фіг! – ще більше розлютилася Кристал.

– Його закривають, – додав Оббо.

– Справді? – запанікувала раптом Террі. – Та ні, не може бути…

– Ше й як може, – сказав Оббо. – Їх скорочують, отак-то.

– Шо ти там знаєш, – заперечила йому Кристал. – Фігня це все, – сказала вона матері. – Ніхто такого не казав.

– Скорочують, – повторив Оббо, обмацуючи обвислі кишені штанів у пошуках цигарок.

– У нас перегляд справи, – нагадала Кристал Террі. – Ти не можеш колотися. Ніяк.

– Шо за перегляд? – поцікавився Оббо, граючись запальничкою, але ніхто йому не відповів.

Террі на якусь мить зустрілася поглядом з донькою, після чого її погляд безсило ковзнув по Роббі, що стояв у піжамі і не відпускав ногу Кристал.

– Ну, то я вже йду спати, Оббо, – промимрила вона, не дивлячись на нього. – Мо’, якось іншим разом, га?

– Чув, шо померла твоя баба, – сказав він. – Мені сказала Шеріл.

Біль пронизав обличчя Террі; раптом вона ніби й сама постаріла, як баба Кет.

– Ага, я йду спати. Ходи, Роббі, ходи зі мною.

Але Роббі не хотів відпускати Кристал, поки там стояв Оббо. Террі простягла до нього свою клешнеподібну руку.

– Давай, Роббі, йди, – підштовхнула його Кристал. Інколи Роббі був необхідний матері, щоб учепитися за нього, як за плюшевого ведмедика; краще вже Роббі, ніж героїн. – Іди. Йди з мамою.

Щось у голосі Кристал заспокоїло його, і він дозволив Террі відвести його нагору.

– Бувай, – кинула Кристал, не дивлячись на Оббо, й подалася на кухню, де витягла з кишені останню самокрутку від Жирка Вола й нахилилася, щоб припалити її від газової конфорки. Почула, як зачиняються вхідні двері, й полегшено зітхнула. Пішов він на фіг.

– А в тебе нічогенький задок, Кристал.

Вона відстрибнула так рвучко, що з купи тарілок на столі злетіла горішня, розбившись об брудну підлогу. Він не пішов додому, а підкрався до неї ззаду. А тепер розглядав її груди, що випиналися з-під тісної футболки.

– Пішов на фіг, – огризнулася Кристал.

– Шо, вже велика дівчинка?

– На фіг.

– Я чув, шо ти даєш на шару, – сказав Оббо, наближаючись до неї. – А могла б заробляти більше за маму.

– Пішов…

Його рука вже обмацувала її ліву грудь. Вона спробувала відштовхнути руку. Другою рукою він схопив її за зап’ястя. Її запалена цигарка зачепила йому обличчя і він двічі вдарив її в голову; ще кілька тарілок впали й розбилися, а Кристал, вириваючись від нього, послизнулася і впала потилицею на підлогу.

Оббо миттєво навалився зверху і зісмикнув з неї спортивні штани.

– Ні… сука… ні!

Уп’явшись кісточками пальців їй у живіт, він розстібав собі ширіньку… Кристал спробувала закричати, але він заліпив їй ляпаса… Його сморід не давав їй дихати. Він прохрипів їй у вухо:

– Крикнеш, блядь, – заріжу.

Він боляче увійшов у неї; вона чула його хрип і своє жалюгідне скигління, якого соромилась, – таке перелякане, таке безсиле.

Оббо кінчив, зліз із неї й підвівся. Вона миттю підтягла спортивні штани й підскочила, ставши з ним віч-у-віч. Він шкірився до неї, а в неї з очей бризнули сльози.

– Я скажу містерові Фербразеру! – почула вона раптом свій голос. Не розуміла, звідки це взялося. Це було безглуздя, не треба було цього казати.

– А це шо за хрін? – Оббо застібнув ширіньку й неспішно запалив цигарку, блокуючи їй шлях. – Він теж тебе трахає? От мала курва.

Перевальцем пройшовши по коридору, він зник.

Нею трясло так, як ніколи в житті. Вона думала, що її знудить; вона вся просмерділася Оббо. Їй стріляло в потилиці. Всередині все пекло вогнем, і щось вологе витікало з неї прямо на трусики. Вона вибігла до вітальні та так і стояла там, здригаючись і обхопившись руками. Раптом жахнулась на думку, що він може повернутися, і поспішила замкнути двері.

У вітальні знайшла в попільничці довгий недопалок і запалила його. Опустилася в крісло Террі, курила там, здригалася і схлипувала. Тоді враз аж підстрибнула, почувши кроки на сходах. З’явилася збентежена і насторожена Террі.

– Шо це з тобою?

У Кристал ніби клубок застряг у горлі.

– Він щойно… щойно мене трахнув.

– Шо?! – перепитала Террі.

– Оббо… він щойно…

– Він не міг.

З цим інстинктивним запереченням Террі завжди йшла по життю: він не міг, ні, я б ніколи, ні, цього не було.

Кристал налетіла на Террі й штовхнула її. Змарніла й знесилена, Террі з писком і лайкою полетіла на підлогу. Біля замкнутих дверей Кристал дрижачими руками не зразу зуміла відімкнути замок.

Плачучи, вона пробігла метрів з двадцять від дому і раптом усвідомила, що Оббо міг стояти на вулиці й вичікувати її в сутінках. Тоді Кристал рвонула через сусідський сад і зиґзаґами, провулками помчала в бік будинку Ніккі. Увесь цей час у її трусиках ставало дедалі вологіше, й вона відчувала, що зараз її знудить.

Кристал знала, що це називається зґвалтуванням. Таке трапилося зі старшою сестрою Ліан на парковці нічного клубу в Брістолі. Вона знала, що дехто пішов би на її місці в поліцію, але не можна допускати, щоб поліція втручалася в твоє життя, якщо твоя мати – Террі Відон.

Я скажу містерові Фербразеру.

Кристал ридала щораз дужче. Вона могла б сказати містерові Фербразеру. Він знав, що таке справжнє життя. Один з його братів колись відсидів строк. Він розповідав Кристал історії з часів його юності. Це не було подібне на її юність, бо ж ніхто не падав так низько, як вона; радше це нагадувало юність Ніккі або Ліан. Фербразери тоді залишилися без грошей; його мати купила будиночок, а потім не змогла виплачувати рахунки; вони якийсь час жили у фургончику, винайнятому їхнім дядьком.

Містер Фербразер умів про все подбати й усе вирішити. Якось він прийшов до них додому, щоб поговорити з Террі про Кристал і веслування, бо вони посварилися, й Террі не хотіла підписувати дозвіл, щоб Кристал могла їздити на змагання з командою. Йому, здається, зовсім не було в них гидко, або принаймні він цього не показав. Террі нікого не любила й нікому не довіряла, але того дня вона сказала: «Він ніби нічо», – і підписала папери.

Містер Фербразер колись їй казав:

– Тобі буде важче, ніж усім іншим, Криско; мені також було важче. Але ти зможеш досягти більшого. Тобі не треба проходити той самий шлях.

Він мав на увазі, що треба тільки добре вчитися й таке інше, але тепер було вже пізно, та й кому це все на фіг потрібно.

Яке читання, чим воно їй допоможе зараз?

«– А як там мій хлопчик?

– Ніякий він, курва, не твій.

– А як ти знаєш?»

Сестрі Ліан тоді довелося приймати протизапліднювальні таблетки. Кристал розпитає Ліан про ті таблетки і купить їх. Вона не може мати дитину від Оббо. Від самої думки про це її мало не знудило.

Треба вшиватися звідси.

Вона подумала було про Кей, але зразу ж відкинула цей варіант: казати соцпрацівниці, що Оббо приходить до них і ґвалтує людей, було не краще, ніж здавати його поліції. Якби Кей про це дізналася, вона б точно забрала Роббі.

Кристал немовби чула в голові чіткий і ясний голос, що промовляв до містера Фербразера, єдиного дорослого, що розмовляв з нею так, як їй було потрібно, а не так, як місіс Вол – нарочито приязно і примітивно, і не так, як баба Кет, Що відмовлялася вислуховувати всю правду до кінця.

Треба забрати з собою Роббі і вшиватися. Як мені це зробити? Треба вшиватися.

Єдиний її прихисток – будиночок на вулиці Надії – вже роздирають між собою пересварені родичі…

Вона пробігла під ліхтарем, завертаючи за ріг і озираючись, чи не стежить за нею Оббо, чи не переслідує її.

І раптом вона знайшла вихід, неначе сам містер Фербразер вказав їй шлях.

Якщо вона завагітніє від Жирка Вола, то зможе отримати власне житло від ради. А якщо Террі знову почне колотися, вона забере до себе Роббі, й він житиме в неї разом з її дитинкою. І Оббо ніколи не переступить поріг її будинку, ніколи в житті. На дверях її будинку будуть засуви, ланцюжки й замки, і там буде чисто, там завжди буде чисто, як у баби Кет.

Вона напівбігла темною вуличкою, а її ридання потроху вщухали.

Родина Волів, напевне, дасть їй трохи грошей. Вони такі. Кристал вже уявляла простакувате, зосереджене обличчя Тесси, схилене над дитячим ліжечком. Кристал народить їм внучку.

Вона, звісно, втратить Жирка, коли завагітніє: вони всі однакові, коли жінка при надії. На Полях постійно таке траплялося. Хоч, може, він і зацікавиться: він такий дивакуватий. Та їй, зрештою, байдуже. Її інтерес до нього впав майже до нуля, просто без нього зараз не обійтися, він – суттєва складова її задуму. Їй потрібна дитина, і це не просто засіб для здійснення мети. Вона любила дітей, і Роббі завжди любила. Їм обом буде безпечно з нею, вони будуть усі разом. Вона стане для них такою, як баба Кет, тільки кращою, добрішою і молодшою.

А там, дивись, і Анна-Марія навідається до неї в гості, коли почує, що вона забралася від Террі. Їхні діти будуть двоюрідними сестричками. Кристал дуже виразно уявила себе разом з Анною-Марією: вони стоять перед брамою школи Святого Томаса у Пеґфорді й махають услід двом дівчаткам у блакитних сукеночках і шкарпеточках.

У будиночку Ніккі, як завжди, світилося. Кристал побігла туди.

Частина четверта

Божевілля

5.11.Відповідно до загального права, ідіоти вважаються абсолютно недієздатними щодо голосування, проте особи, які страждають на психічні розлади, можуть голосувати в моменти прояснення свідомості.

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання

І

Саманта Моллісон купила собі усі три DVD улюбленого гурту Ліббі. Вона ховала їх у шухляді зі шкарпетками й колготками, біля протизаплідної діафрагми. У неї навіть була готова легенда на випадок, якщо їх побачить Майлз: це дарунок для Ліббі. Час від часу на роботі, де покупців ставало щораз менше, вона вишукувала в інтернеті фотографії Джейка. Під час одного з таких пошукових сеансів (Джейк у костюмі, але без сорочки, Джейк у джинсах і білій камізельці) Саманта довідалася, що за два тижні хлопці виступатимуть на стадіоні «Вемблі».

У Вест-Ілінґу мешкала її приятелька. Можна було б зупинитися в неї, а для Ліббі це можна подати як чудову пригоду і нагоду провести час разом. Відчуваючи неймовірне збудження, Саманта купила два дорогущі квитки на концерт. Повертаючись увечері додому, вона аж сяяла, ховаючи від усіх свою солодку таємницю, мовби поверталася з побачення.

Майлз, ще й досі в костюмі, походжав по кухні з телефоном у руці. Коли вона увійшла, він глянув на неї дивним поглядом, який було важко розшифрувати.

– Що? – трохи збентежилася Саманта.

– Я не можу додзвонитися до тата, – сказав Майлз. – У нього постійно зайнято. Є нове повідомлення.

Побачивши, як розгубилася Саманта, він нетерпляче додав:

– Привид Баррі Фербразера! Новий допис! На сайті ради!

– А, – мовила Саманта, знімаючи шарфик. – Ясно.

– Ага, я оце щойно зустрів на вулиці Бетті Россітер, а вона давай мені розказувати. Я перевірив веб-форум, але нічого там не побачив. Мабуть, мама вже видалила той клятий допис… принаймні я маю на це надію, бо якщо Безнадійдер-Банда звернеться до юриста, мамі буде не солодко.

– Це про Парміндер Джаванду, так? – спитала Саманта підкреслено буденним тоном. Вона не поцікавилася, в чому звинуватили Парміндер, бо, по-перше, не хотіла пхати носа до чужого проса й розносити плітки, як ті старі нишпорки Шерлі й Морін, а по-друге, вона й так здогадувалася, що Джаванда була винна у смерті старої Кет Відон. Помовчавши хвильку-другу, вона спитала, ледь приховуючи зловтіху:

– То ти казав, що твоїй матері буде несолодко?

– Ну, вона ж адміністраторка сайту і несе відповідальність за несвоєчасне видалення наклепницьких чи потенційно наклепницьких заяв. Я навіть не знаю, чи вони з татом розуміють, наскільки це може бути серйозно.

– Ти міг би стати адвокатом матері, їй би це сподобалось.

Але Майлз не чув її. Він безперестанку набирав батьків номер і хмурився, бо телефон був зайнятий.

– Це вже мені не подобається, – кинув він.

– Ви всі так раділи, коли був компромат на Саймона Прайса. Хіба це не те саме?

– Якщо це кампанія проти всіх, хто претендує на посаду в раді…

Саманта відвернулася, щоб приховати посмішку. Він переживав зовсім не за Шерлі.

– Але ж навіщо комусь писати щось про тебе? – невинним тоном запитала вона. – Ти ж не приховуєш якихось таємниць.

« Якби приховував, з тобою було б у сто разів цікавіше».

– А той лист?

– Який ще лист?

– Господи… та ж мама з татом казали, що приходив лист, анонімний лист про мене! І там писалося, що я не вартий і нігтя Баррі Фербразера!

Саманта відкрила морозилку і задивилася на не надто апетитні заморожені продукти, знаючи, що Майлз не бачить виразу її обличчя за відчиненими дверцятами.

– Але ж ти не думаєш, що вони там щось на тебе накопали? – спитала вона.

– Та ні… але ж я юрист, правда? Хтось може мати на мене зуба. Я не думаю, що всі ці анонімні штучки… тобто поки що йдеться про іншу сторону, але ж вони можуть завдати удар у відповідь… Мені це все дуже не подобається.

– Ну, але це ж політика, Майлзе, – з відвертою втіхою мовила Саманта. – Брудна справа.

Майлз вийшов з кімнати, але Саманті було вже байдуже: подумки вона знову озирала точені вилиці, вигнуті брови і пружні, тугі м’язи живота. Могла вже підспівати більшість пісень гурту. Вона купить дві футболки з їхніми зображеннями – для себе і для Ліббі. Джейк вихилятиметься за якихось пару метрів від неї. Їй буде так весело, як не було вже багато років.

Говард тим часом міряв кроками свою зачинену крамничку, притиснувши до вуха мобілку. Жалюзі на вікнах були опущені, горіло світло, а крізь арку в стіні було видно, як у кав’ярні, що мала невдовзі відкриватися, поралися Шерлі й Морін, розпаковуючи порцеляну і склянки. Вони вели впівголоса схвильовану розмову і прислухалися до односкладових відповідей Говарда.

– Ага… мммм, гмм… ага…

– Кричала на мене, – розповідала Шерлі. – Кричала і матюкалася. Казала мені: «Видали його звідти на фіг!». А я їй: «Видаляю, докторе Джаванда, і буду вдячна, якщо ви перестанете лаятись».

– Ну, якби вона почала кричати на мене, то я залишила б це ще на кілька годин, – сказала Морін.

Шерлі усміхнулася. Вона, власне, майже так і зробила, бо спочатку пішла й заварила собі чаю, залишивши анонімний пост про Парміндер ще хвилин на сорок п’ять, і лише потім видалила його з сайту. Вони з Морін вже обсмоктали цю тему з усіх боків, як собаки кістку; можна було б іще трохи її погризти, але черв’ячка принаймні вони вже заморили. Шерлі тепер жадібно чекала, якою буде реакція Парміндер, коли її таємниця стане відома всім.

– Не може бути, зрештою, щоб той перший пост про Саймона Прайса написала вона, – засумнівалася Морін.

– Ні, очевидно, що ні, – відповіла Шерлі, витираючи симпатичну синьо-білу порцеляну, яку вона вибрала попри те, що Морін надавала перевагу рожевій. Хоч Шерлі й не була напряму пов’язана з цим бізнесом, вона любила деколи нагадувати Морін, що як дружина Говарда вона й далі мала величезний вплив на всі його рішення.

– Так, – говорив у слухавку Говард. – Але чи не краще було б?.. Мммм, гам…

– А хто ж тоді це міг би бути? – спитала Морін.

– Я справді не знаю, – манірно відказала Шерлі, немовби всі оті здогади й підозри були нижчими за її гідність.

– Це хтось такий, що знає і Прайсів, і Джаванд, – припустила Морін.

– Очевидно, – знову повторила Шерлі.

Говард нарешті закінчив телефонну розмову.

– Обрі погоджується, – сказав він жінкам, заходячи перевальцем у кав’ярню. В руці він стискав свіжий номер газети «Ярвіл і околиця». – Дуже слабенька стаття. Справді, дуже слабенька.

Жінки далеко не відразу пригадали, що їх мала б зацікавити посмертна публікація Баррі Фербразера у місцевій газетці. Його привид цікавив їх набагато більше.

– О, так, коли я її прочитала, відразу подумала, що стаття слабенька, – сказала Шерлі, намагаючись показати, що вона «в темі».

– Це інтерв’ю з Кристал Відон просто сміховинне, – реготнула Морін. – Каже, що цікавиться мистецтвом. Це вона, мабуть, розмальовування парт вважає мистецтвом.

Говард засміявся. Шерлі мовби ненароком відвернулася, і забрала з прилавка запасний «ЕпіПен», який Рут принесла зранку. Шерлі переглянула купу статей про «ЕпіПен» на її улюбленому медичному сайті, і тепер могла дохідливо пояснити, як саме діє адреналін. Ніхто в неї цього не питав, тож вона поклала білу трубочку зі шприцом у шафку і щосили гримнула дверцятами, намагаючись таким чином примусити замовкнути Морін з її кпинами.

У ручищі Говарда знову задзвонив телефон.

– Так, алло? А, Майлзе, так… так, ми вже про це знаємо… мама побачила зранку… – Він засміявся. – Так, уже видалила… я не знаю… думаю, ще вчора з’явилося… о, я б не сказав… ми вже роками знали все про Безнадійдер-Банду…

Але з кожним Майлзовим словом Говард ставав дедалі похмуріший. За якийсь час він сказав:

– А… так, зрозуміло. Так. Ні, я про це не подумав… можливо, треба знайти когось, щоб захистити сайт…

Гуркіт машини на потьмянілій площі не привернув нічиєї уваги в продуктовій крамниці, а от водій авта запримітив гігантську тінь Говарда Моллісона, що рухалася по той бік бежевих жалюзів. Ґевін натиснув на газ, прагнучи чимшвидше доїхати до Мері. Її голос по телефону звучав просто розпачливо.

– Хто це робить? Хто робить? Хто мене так ненавидить?

– Ніхто, – заспокійливо мовив він. – Хто б міг тебе ненавидіти? Зачекай мене… Я зараз буду.

Він запаркувався біля будинку й побіг стежкою до хати. Ще не встиг постукати, як вона відчинила двері. Її очі знову опухли від сліз, а довжелезний до п’ят вовняний халат робив її схожою на гнома. У цьому халаті, на відміну від яскраво-червоного кімоно Кей, не було ані краплі спокусливості, але його непоказна домашність і навіть занедбаність надавали халату особливої інтимності.

Четвірко дітей Мері сиділи у вітальні. Вона жестом запросила Ґевіна до кухні.

– Вони в курсі? – спитав він у неї.

– Ферґус знає. Йому сказав хтось у школі. Я його попросила не казати більше нікому. Щиро кажучи, Ґевіне… мені вже все воно сидить у печінках. Така озлобленість…

– Це ж неправда, – вигукнув він, але раптом йому самому стало цікаво, – чи, може?..

– Ні! – обурено скрикнула Мері. – Тобто… я не знаю… я й справді її не знаю. Але змусити його говорити таке… вкласти в його вуста такіслова… невже їм наплювати, що відчуваю я?

Вона знову розридалась. Він відчув, що не варто її обіймати в цьому домашньому халаті, і був радий, що не зробив цього, бо наступної миті до кухні зайшов вісімнадцятирічний Ферґус.

– Здоров, Ґеве.

Хлопець здавався втомленим і старшим за свій вік. Ґевін дивився, як він пригорнув Мері і як вона схилила голову йому на плече, витираючи по-дитячому сльози об мішкуватий рукав халата.

Ферґус одразу перейшов до справи:

– Я не думаю, що це та сама людина, – сказав він. – Я ще раз перечитав повідомлення. Там зовсім різний стиль.

Він почав зачитувати зі свого мобільного:

– « Член місцевої ради доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Коли я ще був живий…»

– Ферґусе, не треба, – зупинила його Мері, похилившись на кухонний стіл. – Я цього не терплю. Справді не терплю. Як і ту статтю в сьогоднішній газеті.

Поки Мері тихенько схлипувала, затуливши обличчя руками, Ґевін зауважив на столі газетку «Ярвіл і околиця». Він ніколи її не читав. Без зайвих слів він підійшов до шафки, щоб налити їй щось випити.

– Дякую, Ґеве, – ледь чутно вимовила вона, коли він подав їй склянку.

– Можливо, це Говард Моллісон, – припустив Ґевін, сідаючи біля неї. – Судячи з того, що говорив про нього Баррі.

– Не думаю, – сказала Мері, витираючи очі. – Це надто грубо. Він ніколи не робив подібних речей, коли Баррі був… – Мері несподівано гикнула: – …живий. – І раптом крикнула синові: – Викинь ту газету, Ферґусе!

Це збентежило хлопця й зачепило його за живе.

– Але ж там татова…

– Викинь її геть! – істерично верескнула Мері. – Я прочитаю статтю з комп’ютера, якщо захочу, він цілий день її строчив… на нашу річницю!

Ферґус забрав газету зі столу і якусь мить стояв, дивлячись на матір, яка знову затулила обличчя руками. А тоді, зиркнувши на Ґевіна, вийшов з кімнати з газетою в руках.

За хвилю, коли Ґевін зрозумів, що Ферґус не повернеться, він заспокійливо взяв Мері за руку. Так вони трохи посиділи в тиші, і Ґевін почувався набагато щасливішим, що на столі вже не було газети.