Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 36 страниц)

VII

Хоч пеґфордський гастрономчик відчинявся лише о дев’ятій тридцять, Говард Моллісон прийшов туди раніше. То був неймовірно дебелий 64-річний чолов’яга. Його величезне пузо звисало, наче фартух, мало не до колін, і чимало людей, які вперше його бачили, одразу починали думати про його пеніс – коли він бачив його востаннє, як він його миє і як він узагалі може виконувати будь-які дії, для яких призначений пеніс. Його тілесна оболонка змушувала покупців ніяковіти, але він знезброював їх своїми добродушними жартами, і вони майже завжди купували в його крамничці продуктів більше, ніж планували спочатку. Він ніколи не переставав розмовляти під час роботи, розрізуючи короткопалою рукою шинку на м’ясорізці. Тоненькі шматочки шинки падали на підкладений знизу целофан, його сині очі постійно були готові підморгнути, а підборіддя трусилося від сміху.

Говард вигадав собі костюм, у якому виходив на роботу: біла сорочка, темно-зелений полотняний фартух, вельветові штани й мисливський капелюх, у який він застромив кілька рибальських наживок. Колись цей капелюх був об’єктом глузувань, але ті часи давно минули. Щоранку, прийшовши на роботу, він без тіні посмішки ретельно прилаштовував його на своїх густих посивілих кучерях, дивлячись у маленьке туалетне дзеркальце.

Говард страшенно любив процедуру ранкового відкриття крамнички. Йому подобалося бути там, коли ще нічого не було чутно, крім м’якого гудіння холодильників. Він отримував задоволення, коли завдяки йому все навкруги оживало – ось він вмикає світло, піднімає жалюзі, відсуває заслінки, виявляючи приховані скарби на охолоджених прилавках: блідо-зелені артишоки, чорнющі оливки, сушені помідори, що скрутилися в поцяткованій прянощами олії, неначе рубінові морські коники.

Та цього ранку до його радості додалося нетерпіння. Його напарниця Морін запізнювалася, тож Говард, як і Майлз перед цим, боявся, що хтось випередить його з сенсаційною новиною, адже в Морін не було мобілки.

Він затримався біля недавно прорубаної арки в стіні поміж гастрономом і старою взуттєвою крамницею, що невдовзі мала стати найновішою в Пеґфорді кав’ярнею, і перевірив на міцність пластик, що захищав гастроном від пороху. Вони мали намір відкрити кав’ярню перед Великоднем, коли сюди з’їжджаються туристи, для яких Говард щороку виставляв у вітринах місцевий сидр, сир і солом’яні лялечки.

За спиною Говарда дзенькнув дзвіночок, його латане и відновлене серце загупало від збудження і він озирнувся.

Морін, ця худорлява й сутула 62-річна жіночка, була вдовою колишнього Говардового напарника. Через свою сутулість вона здавалася старшою за свої роки, хоча й намагалась усіма можливими засобами втримати відблиски молодості: фарбувала начорно волосся, яскраво одягалася й ходила, похитуючись, на недоречно високих підборах, лише в крамничці перевзуваючись у сандалі.

– Доброго ранку, Мо, – привітав її Говард.

Він не хотів занадто квапитися з новиною, щоб не зіпсувати собі насолоди, але невдовзі вже могли з’явитися покупці, а йому треба було багато чого розказати.

– Чула новину?

Вона здивовано глянула на нього.

– Помер Баррі Фербразер.

Вона аж роззявила рота.

– Ні! Як?

Говард поплескав себе по голові.

– Щось тріснуло. Ось тут. Там був Майлз, він усе бачив. На паркінгу в гольф-клубі.

– Ні! – повторила вона.

– Мертвий у дошку, – сказав Говард, немовби існували різні ступені мертвості, і та, яку підхопив Баррі Фербразер, була особливо мерзенна.

Морін перехрестилася, а її вуста з яскравою помадою так і зосталися напівроззявлені. Її католицизм завжди додавав колоритних штрихів до таких моментів.

– Там був Майлз? – прохрипіла вона, і в її низькому голосі колишнього курця він почув благання розповісти кожну найменшу деталь.

– Може, постав на вогонь чайник, Мо?

Він міг принаймні кілька хвилин натішитися її агонією. Вона так поспішала, що хляпнула собі на руку гарячим чаєм. Вони повсідалися за прилавком на високих дерев’яних ослінчиках, і Морін приставила до обпеченої руки лід, що охолоджував оливки. Тоді вони обсмоктали всі загальноприйняті для таких трагедій теми: вдову («вона буде в розпачі, адже жила тільки заради Баррі»); дітей («троє підлітків; який тягар без батька»); відносну молодість покійного («він же був не набагато старший за Майлза?»); аж ось нарешті вони досягли справжньої вершини, бо все, що було перед цим, не мало великого значення.

– І що ж тепер? – нетерпляче спитала Морін.

– А-а… – протягнув Говард. – Ну, що тепер. Хороше запитання. Ми отримали несподівану вакансію, а це вже зовсім інша справа.

– Отримали що? – перепитала Морін, злякавшись, що випустила з уваги щось надважливе.

– Несподівану вакансію, – повторив Говард. – Коли посада члена ради стає вакантною у зв’язку з його смертю. Так це називається, – сказав він повчальним тоном.

Говард був головою місцевої ради і почесним громадянином Пеґфорда. Ознакою цієї посади був позолочений і прикрашений емаллю ланцюг, який тепер лежав у невеличкому сейфі, вмонтованому Говардом і Шерлі в нижню частину їхньої шафи. Якби Пеґфорд був удостоєний права називатися містом, Говард міг би величати себе мером, хоч він фактично ним і був. Шерлі максимально чітко зазначила це на головній веб-сторінці сайту місцевої ради, де під фотографією усміхненого й рум’яного Говарда з ланцюгом почесного громадянина на шиї було підписано, що він радо приймає запрошення на відвідини місцевих громадських і бізнесових структур. Ось і кілька тижнів тому він вручав посвідчення про право їзди на велосипеді учням місцевої початкової школи.

Говард сьорбнув чаю й усміхнувся, щоб підсолодити полин:

– Між іншим, Мо, Фербразер був мудаком. Справжнім мудаком.

– Та я знаю, – підтвердила вона. – Знаю.

– Якби він не вмер, я б вивів його на чисту воду. Запитай Шерлі. Підступний мудак.

– Я знаю.

– Ну, але побачимо. Побачимо. На цьому треба ставити крапку. Я, звісно, не хотів перемагати саме так, – додав він зітхнувши, – але якщо вже казати про благо для Пеґфорда… для всієї громади… то це не так уже й погано…

Говард зиркнув на годинник.

– Мо, вже майже пів на десяту.

Вони завжди відкривали й закривали крамничку вчасно. Це був сакральний ритуал, що відбувався з незмінною регулярністю.

Морін пішла відчиняти двері й піднімати жалюзі. За вікном тепер можна було побачити Майдан – мальовничий і охайний, великою мірою завдяки дбайливим зусиллям власників довколишніх закладів. Скрізь були вазони, горщики й висячі кошики з рослинами та квітами, кольори яких щороку узгоджувалися перед тим, як їх саджати. З другого боку Майдану, якраз навпроти їхньої крамнички «Моллісон і Лоу», розташувався один із найдавніших у Англії пабів «Чорна гармата».

Говард почав носити з бічної кімнатки довгі прямокутні посудини зі свіжим паштетом, оздобленим іскристими шматочками цитрини та ягодами, і виставляти їх під склом на прилавку. Відхекуючись від напруження, яке неабияк підсилила довга ранкова розмова, Говард поставив на місце останню порцію паштету і на мить завмер на місці, дивлячись на військовий меморіал посеред Майдану.

Пеґфорд цього ранку, як завжди, мав принадний вигляд. Говардові була знайома ця мить піднесення й екзальтованої радості від того, що на світі існує не тільки він, Говард, а й це містечко, у якому, на його думку, він був пульсуючим серцем. Говард стояв і впивався усім цим – лискучими чорними лавками, червоними і фіолетовими квітами, сонячним світлом, що золотило верхівку кам’яного хреста… і тим, що відійшов Баррі Фербразер. Важко було не відчути якийсь верховний задум у цій несподіваній трансформації усього того, що уявлялося Говарду полем битви, на якому вони з Баррі так довго протистояли один одному.

– Говарде, – зненацька покликала його Морін. – Говарде.

Майдан перетинала жінка. Худорлява, чорноволоса, темношкіра жінка в пальто військового покрою, яка насуплено дивилася собі під ноги.

– Думаєш, вона… Вона вже чула? – прошепотіла Морін.

– Не знаю, – відповів Говард.

Морін, яка так і не встигла перевзутися в сандалі, мало не скрутила собі щиколотку, поспіхом метнувшись від вікна до прилавка. Говард попрямував до каси неквапливо й величаво, неначе стрілець, що займає свою позицію.

Теленькнув дзвіночок, і двері до крамнички прочинила все ще насуплена доктор Парміндер Джаванда. Не звертаючи уваги на Говарда чи Морін, вона попрямувала до полички з оліями. Морін провела її пильним і незмигним поглядом, паче яструб, що стежить за польовою мишкою.

– Доброго ранку, – привітався Говард, коли Парміндер підійшла до прилавка з пляшчинкою в руці.

– Доброго.

Доктор Джаванда майже ніколи не дивилася йому в очі – ні на зборах місцевої ради, ні під час зустрічей у парафіяльній залі. Говарда незмінно тішила її нездатність приховати свою антипатію. Від цього він робився веселий, надзвичайно галантний і люб’язний.

– Сьогодні не працюєте?

– Ні, – буркнула Парміндер, риючись у гаманці.

Морін не змогла стриматися.

– Жахлива новина, – прохрипіла вона своїм надтріснутим голосом. – Про Баррі Фербразера.

– Угу, – неуважно озвалася Парміндер, а тоді: – Що?

– Про Баррі Фербразера, – повторила Морін.

– А що з ним?

Парміндер ще й досі розмовляла з виразним бірмінґемським акцентом, хоча й прожила в Пеґфорді шістнадцять років. Глибока повздовжна зморшка між бровами надавала їй то заклопотаного, то невдоволеного, а то й зосередженого вигляду.

– Він помер, – повідомила Морін, жадібно приглядаючись до її насупленого обличчя. – Учора ввечері. Мені щойно сказав про це Говард.

Парміндер завмерла, не витягаючи руки з гаманця. Тоді скоса зиркнула на Говарда.

– Упав і вмер на автостоянці в гольф-клубі, – підтвердив Говард. – Там був Майлз і все це бачив.

Минуло кілька секунд.

– Це що, жарт? – запитала Парміндер напруженим і пронизливим голосом.

– Звісно, ні, – заперечила Морін, удаючи обурення. – Кому стрельне в голову так жартувати?

Парміндер різко поставила олію на скляний верх прилавка і вийшла з крамниці.

– Ну! – осудливо вигукнула Морін. – «Це що, жарт?». Чудовненько!

– Шокована, – розсудливо мовив Говард, дивлячись, як лопотіли поли пальта за спиною Парміндер, яка квапливо перетинала Майдан. – Сумуватиме не менше за вдову. Знаєш, буде цікаво, – додав він, ліниво почухуючи складку на череві, що часто йому свербіла, – побачити, що вона…

Він так і не закінчив речення, але в цьому й не було потреби: Морін чудово знала, що він мав на увазі. Вони обоє, дивлячись, як зникає за рогом член ради Джаванда, думали про несподівану вакансію. Для них це було не просто місце, що звільнилося, а бездонна кишеня фокусника-мага, сповнена неабияких перспектив.

VIII

Олд-Вікеридж, колишній будинок священика, був останньою і найвеличнішою вікторіанською будівлею Соборного провулка. Оточений великим кутнім садом, він стояв у самому низу, навпроти церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих.

На підході додому Парміндер перейшла на біг; біля вхідних дверей певний час пововтузилася з замком. Не могла в це повірити, аж доки не почує від когось іншого, від будь-кого; тим часом телефон на кухні вже зловісно дзеленчав.

– Слухаю?

– Це Вікрам.

Чоловік Парміндер був кардіохірургом. Він працював у південно-західній лікарні в Ярвілі і ніколи не мав звички телефонувати з роботи. Парміндер стиснула слухавку аж до болю в пальцях.

– Я зовсім випадково довідався. Здається, це аневризма. Я попросив Х’ю Джефріса поквапитися з розтином. Краще, щоб Мері знала причину. Можливо, саме зараз цим і займаються.

– Так, – прошепотіла Парміндер.

– Там була Тесса Вол, – повідомив він. – Подзвони їй.

– Ага, – погодилася Парміндер. – Добре.

Але, поклавши слухавку, вона впала на стілець у кухні і втупилася у вікно, нічого там не бачачи і затуляючи пальцями рота.

Усе розбилося вдрузки. І те, що стіни, стільці й дитячі малюнки на стінах залишалися й досі на своїх місцях, нічого не означало. Кожнісінький атом, з якого вони складалися, миттєво вибухнув і відтворився заново, але їхня показна постійність і надійність тепер уже була сміховинна. Усе могло розлетітися від найменшого доторку, настільки воно стало крихким і нетривким.

Вона не контролювала свої думки. Вони також порозтріскувались на випадкові фрагменти спогадів, що виринали з її пам’яті і знову кудись щезали: ось вона танцює з Баррі на новорічній вечірці у Волів, а ось вони говорять про якісь дурниці, вертаючись з останнього засідання місцевої ради.

– Твій будинок нагадує коров’ячу морду, – сказала вона йому.

– Коров’ячу морду? Що ти маєш на увазі?

– Він вужчий спереду, ніж ззаду. І це на щастя. Але він стоїть на перехресті. А це на нещастя.

– Значить, ні вашим, ні нашим, – відповів Баррі.

Мабуть, уже тоді артерія в його голові загрозливо деформувалася, але ні він, ні вона про це ще не здогадувались.

Парміндер попленталась, наче сновида, з кухні до похмурої вітальні, де за будь-якої погоди було напівтемно через розлогу шотландську сосну, що нависала над вікнами. Вона ненавиділа це дерево, але воно й далі стояло там, бо вони з Вікрамом чудово розуміли, який галас здійняли б сусіди, якби вони його зрубали.

Вона не знаходила собі місця. Вийшла в коридор, тоді знову повернулася на кухню, де схопила телефон і подзвонила Тессі Вол, але та не відзивалася. Мабуть, на роботі. Парміндер знову опустилася на кухонний стілець, тремтячи всім тілом.

Її скорбота була така безмежна й невгамовна, що це її аж лякало, немовби з-під підлоги вистрибнув зненацька якийсь лиховісний звір. Баррі, низенький, бородатий Баррі, її товариш, її спільник.

Точнісінько так помер її батько. Їй виповнилось п’ятнадцять, і коли вони повернулися з міста, то побачили, що він лежить долілиць на галявині біля косарки, а сонце припікає йому в потилицю. Парміндер ненавиділа раптову смерть. Поступове згасання, що так лякало багатьох людей, її – навпаки – приваблювало. Час, щоб усе розпланувати і впорядкувати, час попрощатися…

Вона й досі міцно затуляла рукою рота. Подивилася на сумовите й солодке обличчя Ґуру Нанака на образку, пришпиленому до коркової дошки.

(Вікрам не любив цю картинку.

– Навіщо вона тут?

– Мені подобається, – виклично відповідала вона.)

Баррі мертвий.

Вона вгамувала нестримне бажання розридатися з тією несамовитою люттю, що завжди обурювала її матір, особливо після смерті батька, коли всі інші її доньки, а також тітки й кузинки заливалися слізьми й били себе в груди. «А ти теж була його улюбленицею!». Але Парміндер ховала свої невиплакані сльози десь у глибині свого єства, де з ними відбувалась якась алхімічна трансформація й вони вивергалися назовні лавовими потоками люті, яку вона періодично виливала то на своїх дітей, то на тих, хто з нею працював.

Вона й досі бачила жирного Говарда й кістляву Морін, які стояли за прилавком, і уявляла, як зверхньо вони дивилися на неї, повідомляючи про смерть її друга. Відчувши такий жаданий спалах люті й ненависті, вона подумала: « Вони радіють. Думають, що тепер переможуть».

Вона знову зірвалася на ноги, метнулась у вітальню і схопила з верхньої полички томик «Сейнчайс», її найновішої священної книги. Розгорнула її навмання й прочитала, навіть не здивувавшись, так, ніби дивилася в дзеркало на власне знекровлене обличчя:

« О вислухай, цей світ – глибока темна яма. Смерть наставляє зусібіч свої тенета» .

IX

Кабінет для консультацій загальноосвітньої школи «Вінтердаун» був поєднаний зі шкільною бібліотекою. Він не мав вікон і був освітлений однією лампою денного світла.

Тесса Вол, учителька-консультантка й дружина заступника директорки школи, зайшла до кабінету о десятій тридцять ранку. Ледве пересуваючи ноги від утоми, вона тримала в руці чашку з міцною розчинною кавою, що її принесла з учительської. Була вона низенькою огрядною жінкою з простуватим округлим обличчям. Вона сама підстригала своє сивіюче волосся – її коротка гривка часто була трохи нерівна – носила домотканий одяг ручної роботи і полюбляла прикраси з намистин і дерева. Нині на ній була довга спідниця, пошита, очевидно, з мішковини, і товстий кардиган кольору зеленого горошку. Тесса, мабуть, ніколи не бачила себе на повний зріст у дзеркалі, бойкотуючи ті крамниці, де цього неможливо було уникнути.

Щоб її кабінет не надто нагадував тюремну камеру, Тесса пришпилила там непальську картинку, що була в неї ще зі студентських часів: паперова смуга всіх кольорів райдуги з яскраво-жовтим сонцем і місяцем, від яких розходилося стилізоване хвилясте проміння. Решту голих стін було обвішано всілякими постерами, що давали корисні поради, як підняти самооцінку або містили телефони різних анонімних служб з обіцянками допомоги у вирішенні проблем зі здоров’ям і емоційними стресами. Останнього разу, коли в кабінет для консультацій зайшла директорка школи, вона не змогла втриматись від саркастичного зауваження.

– А якщо й це не допоможе, нехай дзвонять в дитячу консультацію, – зіронізувала вона, показуючи на найпомітніший плакат.

Глухо застогнавши, Тесса опустилася в крісло, зняла годинника, що стискав їй руку, й поклала його на стіл біля паперів. Вона сумнівалася, що нині все піде, як планувалося, сумнівалася навіть, що Кристал Відон прийде. Кристал незрідка втікала з уроків, коли була засмучена, сердита або знуджена. Іноді її встигали спинити перед самими ворітьми й буквально заносили назад на руках, не зважаючи на її крики й прокльони. Але часто вона таки встигала вислизнути і тоді на кілька днів зникала зі школи, прогулюючи уроки. Годинник показав десяту сорок, прозвучав дзвінок, а Тесса чекала.

Кристал увірвалася до кабінету о десятій п’ядесят, грюкнувши щосили дверима. Вона всілася навпроти Тесси, склавши руки на своїх пишних грудях, а її дешеві сережки ще й далі розгойдувались.

– Можете сказати своєму чоловікові, – вигукнула вона тремтячим голосом, – шо я там зовсім, блін, не сміялася, ясно?

– Прошу тут не лаятись, Кристал, – звеліла Тесса.

– Я зовсім не сміялася… ясно?! – заверещала Кристал.

До бібліотеки увійшла зграйка шестикласників з папками в руках. Вони зазирнули крізь скляну шибу у дверях, і хтось із них вишкірився, побачивши потилицю Кристал. Тесса встала, засунула вікно шторкою і знову вмостилася в кріслі перед місяцем і сонцем.

– Гаразд, Кристал. То, може, розкажеш мені, що сталося?

– Ваш чоловік шось ляпнув про містера Фербразера, от, а я не розчула, і Ніккі мені повторила, а я не могла, блін…

– Кристал!..

– …не могла повірити, от, і закричала, але й не думала сміятися! Я зовсім, бл…

– …Кристал…

– Я зовсім не сміялася, ясно? – крикнула Кристал, міцно стискаючи на грудях руки й поклавши ногу на ногу.

– Гаразд, Кристал.

Тесса вже звикла до гніву учнів, які приходили до неї. Багато хто з них був позбавлений моральних застережень. Для них було звичною справою брехати, лаятися й шахраювати, але коли їх самих помилково в чомусь звинувачували, їхня лють була безмежна і щира. Тессі здалося, що обурення Кристал було справжнім, на відміну від штучних емоцій, які вона вміла дуже вдало імітувати. У будь-якому випадку той зойк, що Тесса почула під час зборів, вразив її тоді своїм непідробним розпачем, і аж ніяк не був глузливим. Тесса просто жахнулася, коли Колін прилюдно заявив, що це був сміх.

– Я була в Каббі…

– Кристал!..

– Я сказала вашому довбаному чоловіку…

– Кристал, я останній раз тебе прошу не лаятись…

– Я йому казала, шо зовсім не сміялася, казала! А він все одно мене, сука, покарав!

Від люті в рясно підмальованих очах дівчини зблиснули сльози. Її обличчя розчервонілося. Налитими кров’ю очима вона вп’ялася в Тессу, наготувавшись бігти, матюкатися, показати й Тессі середнього пальця. Тонесенька, мов павутинка, ниточка довіри, що виснувалася поміж ними завдяки копіткій дворічній праці, ось-ось готова була розірватися.

– Я тобі вірю, Кристал. Вірю, що ти не сміялася, тільки прошу тебе не лаятись у моїй присутності.

Раптом короткі пальці почали розмазувати туш на очах. Тесса видобула з шухляди свого столу паперові серветки і простягла їх Кристал, яка схопила їх не подякувавши, миттю приклала до очей, а тоді висякалася. Її руки викликали чи не найбільше зворушення: нігті були широкі й короткі, пофарбовані абияк, проте всі її порухи рук були невинні и відверті, як у маленької дитини.

Тесса зачекала, доки Кристал перестане чмихати носом, а її дихання врівноважиться.

– Я бачу, тебе дуже вразила смерть містера Фербразера… – промовила вона.

– Ну так, – доволі агресивно озвалася Кристал. – І шо?

Тесса раптом уявила, що Баррі дослуховується до їхньої розмови. Вона ніби бачила його сумовиту усмішку, цілком виразно чула, як він каже: «У неї добре серце». В очах їй запекло і Тесса заплющила їх, не в змозі нічого сказати. Чула, як совгалася на стільці Кристал, поволі порахувала до десяти, а тоді знову розплющила очі. Розпашіла Кристал з викликом дивилася на неї, склавши на грудях руки.

– Я також дуже сумую за містером Фербразером, – вимовила Тесса. – Він, до речі, був давнім нашим приятелем. Ось чому містер Вол трохи…

– Я казала йому, шо зовсім не…

– Кристал, дозволь мені закінчити. Містер Вол сьогодні дуже засмучений, і, мабуть, саме тому він… він неправильно розтлумачив твої дії. Я з ним поговорю.

– Він не змінить своє, блін…

– Кристал!

– Але він не змінить.

Кристал почала грюкати ногою по ніжці Тессиного письмового столу, вибиваючи нестямний ритм. Тесса забрала зі столу лікті, щоб не відчувати вібрації, і повторила: – Я поговорю з містером Волом.

Вона зобразила на обличчі, як їй здалося, нейтральний вираз і терпляче ждала, що Кристал таки обізветься до неї. Проте Кристал зберігала зловісну мовчанку, буцаючи по ніжці столу й ковтаючи повітря.

– А шо сталося з містером Фербразером? – запитала вона врешті.

– Здається, в нього в голові трісла якась артерія, – пояснила Тесса.

– А чому трісла?

– Він від народження мав якусь ваду, про яку й не підозрював, – відповіла Тесса.

Тесса знала, що Кристал частіше за неї зіштовхувалася з випадками раптової смерті. Знайомі матері Кристал помирали передчасною смертю з такою регулярністю, ніби їх відсилали на якусь таємну війну, про яку решта світу нічого не знала. Кристал якось розповіла Тессі, що коли їй було шість років, вона знайшла у маминій ванні труп незнайомого молодика. Це стало причиною її постійних втеч до баби Кет. Баба Кет займала важливе місце в розповідях Кристал про дитинство, дивним чином поєднуючи в собі образ рятівниці і мучительки.

– Нашій команді тепер писець, – сказала Кристал.

– Ні, неправда, – заперечила Тесса. – І не лайся, Кристал, прошу тебе.

– Повний, – додала Кристал.

Тесса поривалася щось доводити, але відчула, що занадто для цього виснажена. Та й Кристал була права, як підказувала Тессі її раціональна частина мозку. Їхній вісімці веслувальниць тепер нічоговже не світить. Крім Баррі, ніхто б не зумів залучити Кристал Відон до будь-якої команди і втримати її там. Вона піде звідти, Тесса це знала, та й сама Кристал, мабуть, це знала.

Якийсь час вони сиділи мовчки, і Тесса була занадто втомлена, щоб підшуковувати слова, які могли б зменшити напруження, що висіло в повітрі. Почувалася крихкою, не захищеною і оголеною до самих кісток. Вона вже цілу добу не стуляла очей.

(Саманта Моллісон зателефонувала з лікарні о десятій годині, коли Тесса виходила з ванної, щоб подивитися новини. Вона почала поспіхом одягатись, а Колін щось бурмотів спросоння й наштовхувався на меблі. Вони гукнули синові, що був нагорі, й повідомили, куди їдуть, а тоді побігли до машини. Колін гнав до Ярвіла з шаленою швидкістю, немовби міг оживити Баррі, якби подолав дорогу за рекордний час, випередивши й перехитривши реальний вимір, перевпорядкувавши його.)

– Як не маєте про шо говорити, то я пішла, – сказала Кристал.

– Не грубіянь, будь ласка, Кристал, – попросила Тесса. – Я нині дуже втомлена. Минулої ночі ми з містером Волом були в лікарні, біля дружини містера Фербразера. Це наші добрі друзі.

(Побачивши Тессу, Мері цілком утратила самовладання, вона впала в її обійми і уткнулася обличчям у шию, завиваючи, мов божевільна. Коли власні сльози Тесси закапали на вузенькі плечі Мері, їй чомусь раптом спало на думку, що ці завивання називаються голосінням. Тіло, якому так часто заздрила Тесса, струнке й вишукане, здригалося в її руках, нездатне вмістити усю ту скорботу, яка раптово впала на нього.

Тесса не могла пригадати, коли пішли Майлз і Саманта. Вона їх аж так добре не знала. Мабуть, вони були раді нагоді забратися геть.)

– Я бачила його жінку, – сказала Кристал. – Блондинка, приходила на наші змагання.

– Так, – підтвердила Тесса.

Кристал кусала кінчики пальців.

– Він хотів, шоб я розповіла шось для газети, – раптово зізналася вона.

– Тобто? – спантеличено перепитала Тесса.

– Містер Фербразер хотів, шоб вони зробили інтерв’ю. Зі мною.

Колись у місцевій газетці було повідомлення про перемогу вінтердаунівської веслувальної вісімки в регіональному фіналі. Кристал читала поганенько, тож вона принесла примірник газетки Тессі, і Тесса прочитала статтю вголос, постійно вставляючи підбадьорливі й захоплені вигуки. Це була чи не найщасливіша в її житті дорадча консультація.

– У тебе мали брати інтерв’ю з приводу веслування? – запитала Тесса. – Знову про вашу команду?

– Ні, – заперечила Кристал. – 3 іншого приводу. – А тоді: – Коли його ховатимуть?

– Ми ще не знаємо, – зізналася Тесса.

Кристал почала гризти нігті, а Тессі забракло енергії, щоб розірвати навислу над ними тишу.