Текст книги "Несподівана вакансія"

Автор книги: Дж. Ролiнг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)

IV

– Доктор Джаванда запізнюється хвилин на п’ятнадцять, – повідомила Тессі реєстраторка. .

– Не страшно, – відповіла Тесса. – Я не кваплюся.

Щойно починало вечоріти, і вікна приймальні відбивалися на стінах ясно-синіми прямокутниками. Там сиділи тільки двоє: згорблена стара жінка в домашніх капцях, яка хрипко дихала, і молода мати, яка читала журнал, тим часом як її дитина, яка щойно починала ходити, повзала в дитячому куточку з іграшками. Тесса взяла зі столика старий пошарпаний жіночий журнальчик, присіла й почала його гортати. Через затримку вона мала час краще обміркувати те, що збиралася сказати Парміндер.

Зранку вони коротенько поговорили по телефону. Тесса страшенно вибачалася за те, що відразу не подзвонила Парміндер і не сказала їй про Баррі. Парміндер відповіла, що все гаразд, не треба говорити дурниць, її це анітрохи не засмутило, але Тесса, маючи величезний досвід спілкування з чутливими і вразливими натурами, відчувала, що Парміндер ховала під своїм колючим панциром глибоку образу. Вона намагалася пояснити, що останні кілька днів була цілком виснажена, що мусила займатися Мері, Коліном, Жирком і Кристал, що почувалася розгубленою, приголомшеною й нездатною думати ні про що інше, крім тих проблем, які треба було негайно вирішувати. Але Парміндер урвала її на півслові, не дослухавши плутаних виправдовувань, і просто сказала, що побачиться з нею пізніше в кабінеті.

З кабінету вийшов доктор Кроуфорд, сивочолий і ведмедоподібний. Він приязно помахав рукою Тессі і покликав: «Мейзі Лоуфорд?». Молодій матері було нелегко переконати своє маля залишити старий іграшковий телефон на колесиках. Мама легенько тягла її за руку до доктора Кроуфорда, а дівчинка тужливо озиралася на телефон, таємниці якого вона так уже ніколи й не розкриє.

Коли за ними зачинилися двері, Тесса збагнула, що й досі стовбичить з дурнуватою посмішкою, і квапливо зобразила нейтральний вираз. Вона ставала подібною до тих дивних підстаркуватих пань, які постійно сюсюкали до малих дітей, лякаючи їх. Тесса була б щаслива, якби на додачу до її худющого чорнявого сина мала ще й пухкеньку біляву донечку. «Як це жахливо, – подумала Тесса, пригадуючи маленького Жирка, – коли твоє серце крають крихітні привиди наших живих дітей, що невпинно дорослішають. Діти ніколи не знатимуть, та й, певно, не хотіли б знати, що процес дорослішання постійно пов’язаний з гіркими втратами».

Відчинилися двері кабінету Парміндер, і Тесса глянула в той бік.

– Місіс Відон, – покликала Парміндер, перетнувшись поглядом з Тессою, і скривила посмішку, що й на посмішку не була подібна. Старушенція в домашніх капцях важко звелася на ноги й пошкандибала повз перегородку слідом за Парміндер. Тесса почула, як грюкнули, зачиняючись, двері до кабінету.

Почала читати заголовки до фотографій дружини якогось футболіста в різноманітному вбранні, яке вона одягала останнього тижня. Дивлячись на її довгі стрункі ноги, Тесса замислилась, як змінилося б її життя, якби в неї були такі самі ноги. Було б воно, звичайно, абсолютно інакшим. Тессині ноги були товсті, безформні й короткі. Вона воліла б завжди носити чоботи, приховуючи їх, але нелегко було знайти такі чобітки, на яких замочок застібався б до самого кінця, бо її литки були занадто тлусті. Вона пригадала, як консультувала одну незграбну дівчинку, пояснюючи їй, що зовнішній вигляд не має великого значення, головне – це внутрішній світ людини. « Які дурниці ми втовкмачуємо дітям», – подумала Тесса, гортаючи сторінки журналу.

Рвучко відчинилися невидимі за перегородкою двері, за якими хтось кричав надтріснутим голосом.

– Мені тепер ше гірше, холєра ясна. Так не робиться. Я прийшла до тебе по допомогу. Це твоя робота… твоя…

Тесса з реєстраторкою перезирнулись і глянули в той бік, звідки долинав крик. Тесса почула, як заговорила Парміндер, чий бірмінґемський акцент і досі вчувався, незважаючи на всі ці роки, прожиті в Пеґфорді.

– Місіс Відон, ви й досі курите, а це впливає на ту дозу, яку я вам призначаю. Якби ви відмовились від сигарет… у курців процес метаболізму стосовно теофіліну відбувається швидше, тому цигарки не тільки погіршують вашу емфізему, а й безпосередньо впливають на властивість ліків…

– Ти на мене не кричи! Ти вже мені сидиш отут-во! Я напишу скаргу! Ти дала мені погані ліки! Я хочу, шоб мене прийняв хтось інший! Я хочу бачити доктора Кроуфорда!

З-за перегородки вигулькнула розчервоніла стара, що хрипко дихала й ледве трималася на ногах.

– Вона зажене мене в могилу, ця пакистанська корова! Не йди до неї! – крикнула вона Тессі. – Ця пакистанська сука закатрупить тебе своїми сраними ліками!

Вона подріботіла хиткою ходою до виходу, човгаючи капцями, важко дихаючи й не припиняючи гучно лаятись на всю потугу своїх понищених легенів. Виходячи, щосили грюкнула дверима. Реєстраторка знову перезирнулася з Тессою. Було чутно, як зачинилися двері до кабінету Парміндер.

Парміндер з’явилася лише через п’ять хвилин. Реєстраторка демонстративно втупилася в екран комп’ютера.

– Місіс Вол, – покликала Парміндер, зціпивши вуста у своїй антипосмішці.

– Що тут таке сталося? – поцікавилася Тесса, займаючи місце біля стола Парміндер.

– У місіс Відон від нових піґулок розлад шлунку, – спокійно пояснила Парміндер. – То ми сьогодні беремо аналіз крові, так?

– Так, – підтвердила Тесса, котру неприємно вразила і навіть налякала холодна й підкреслено ділова манера поведінки Парміндер. – Як твої справи, Міндо?

– Мої? – перепитала Парміндер. – Нормально. А що?

– Ну… Баррі… я ж знаю, що він для тебе значив, а ти для нього.

На очах Парміндер виступили сльози, й вона закліпала, щоб їх приховати, але було вже пізно. Тесса їх помітила.

– Міндо, – мовила вона, поклавши свою пухку долоню на тоненьку руку Парміндер, але Парміндер відсмикнула руку, мовби Тесса її вжалила. Наступної миті, не в змозі стримати емоції, вона розридалася по-справжньому. Відвернулася вбік, але в крихітному кабінетику їй не було де заховатись.

– Мені аж недобре зробилося, коли я згадала, що не подзвонила тобі, – сказала Тесса, поки Парміндер героїчно намагалася вгамувати власні ридання. – Я теж мало не вмерла з розпуки. Я збиралася зателефонувати, – збрехала вона, – але ми зовсім не спали, цілу ніч провели в лікарні, а тоді одразу мусили їхати на роботу. Колін просто втратив контроль над собою, коли повідомив про це на шкільних зборах, після чого влаштував на очах у всіх жахливу сцену з Кристал Відон. А потім Стюарт вирішив прогуляти уроки. А Мері не знаходила собі місця… але мені так прикро, Міндо, я мусила б тобі подзвонити.

– …ниці, – пробурмотіла крізь сльози Парміндер, витираючи лице серветкою, – …Мері… найголовніше…

– Ти була б однією з найперших, кому подзвонив би Баррі, – сумовито промовила Тесса, а тоді й сама ні з того ні з сього розридалася.

– Міндо, мені так шкода, – рюмсала вона, – але я мусила дати раду з Коліном і всім іншим.

– Не кажи дурниць, – зітхнула Парміндер, витираючи сльози. – Ми просто втратили глузд.

« Ні, не втратили. Ой, Парміндер, ну, хоч зараз себе не стримуй…»

Проте лікарка вже розправила свої худенькі плечі й висякалася.

– Тобі сказав Вікрам? – боязко спитала Тесса, дістаючи з коробки на столі кілька паперових серветок.

– Ні, – відказала Парміндер. – Говард Моллісон. У крамничці.

– О, Господи, Міндо, мені так тебе шкода.

– Не кажи дурниць. Усе гаразд.

Виплакавшись, Парміндер відчула себе трохи краще. Відчула приязнь до Тесси, яка витирала від сліз своє простувате, добродушне обличчя. З полегкістю усвідомила, що після відходу Баррі Тесса лишилася її єдиною справжньою приятелькою у Пеґфорді. (Вона завжди казала в таких випадках «у Пегфорді», так, ніби поза цим маленьким містечком у неї була ціла сотня вірних друзів. А насправді до її друзів можна було зарахувати хіба напівзабутих шкільних товаришок із Бірмінгема, з якими їх давно вже розлучив плин життя, та колег, з якими вона навчалася і практикувала медицину, – вони ще й досі присилали їй вітальні картки на Різдво, але ніколи не приїжджали до неї в гості, так само, як і вона ніколи не відвідувала їх.)

– Як там Колін?

Тесса зітхнула.

– Ой, Міндо… Боже мій. Він сказав, що боротиметься за посаду Баррі в місцевій раді.

Глибока зморшка поміж густими чорними бровами Парміндер стала ще глибшою.

– Ти можеш уявити, щоб Колін балотувався на виборах? – запитала Тесса, міцно стискаючи в руці намоклу серветку. – Конкурував з такими, як Обрі Фаулі й Говард Моллісон? Переконуючи самого себе, що зможе виграти цю боротьбу заради Баррі, зайняти його місце… це ж така відповідальність…

– У нього не менше відповідальності й на роботі, і він якось дає собі раду, – сказала Парміндер.

– Ледве дає, – не замислюючись, випалила Тесса. Відчула, що бовкнула зайве, і знову розплакалась. Як дивно. Вона прийшла в цей кабінет, сподіваючись заспокоїти Парміндер, а натомість почала виливати на неї усі свої біди. – Ти ж знаєш Коліна, він усе бере занадто близько до серця, так усім переймається…

– Та якщо чесно, він чудово дає собі раду, – не погодилася Парміндер.

– Ой, та я сама це знаю, – втомлено зітхнула Тесса. Вона мовби змирилася з усім. – Я знаю.

Колін був, мабуть, єдиною особою, до якої сувора й нетовариська Парміндер ставилася з явним співчуттям. У відповідь Колін не дозволяв, щоб хтось казав про неї щось погане у його присутності. Він був її затятим прихильником у Пеґфорді. «Чудова лікарка, – уривав він кожного, хто наважувався критикувати її. – Кращої я не зустрічав». У Парміндер тут було не так багато захисників. Вона не користувалася популярністю серед старої пеґфордської гвардії, зіпсувавши собі репутацію тим, що неохоче виписувала антибіотики й повторні рецепти.

– Якщо Моллісон доб’ється свого, то виборів узагалі не буде, – сказала Парміндер.

– Як це?

– Він розіслав електронного листа. Півгодини тому.

Парміндер повернулася до екрана комп’ютера, набрала пароль і відкрила свою поштову скриньку. Нахилила монітор, щоб Тесса могла прочитати Говардового листа. У першому параграфі містилося співчуття з приводу смерті Баррі. У другому йшлося про те, що у зв’язку із завершенням річного терміну перебування Баррі на своїй посаді замість обтяжливого процесу повноцінних виборів краще просто кооптувати нового члена ради, який замінить свого попередника.

– Він уже має когось на увазі, – додала Парміндер. – Намагається проштовхнути когось зі своїх, перш ніж його зупинять. Я не здивуюся, якщо це буде Майлз.

– Ой, та в жодному разі, – відразу заперечила Тесса. – Майлз був разом з Баррі в лікарні… ні, він був такий засмучений…

– Ти така наївна, Тессо, – урвала її Парміндер, і Тессу приголомшило, з якою жорстокістю вона це сказала. – Ти не розумієш, що за тип цей Говард Моллісон. Це підла людина, підла. Знала б ти, що було, коли він дізнався про статтю Баррі, написану для газети, про Поля. Ти навіть не уявляєш, що він хоче зробити з клінікою для лікування метадоном. Але ще побачиш.

Її рука так тремтіла, що вона ледве спромоглася вийти зі сторінки.

– Побачиш, – повторила вона. – Гаразд, берімося до справи, Лаура вже за хвилину йде. Спочатку перевірю твій тиск.

Парміндер робила Тессі послугу, приймаючи її так пізно, після школи. Медсестра-практикантка, що мешкала в Ярвілі, мала по дорозі додому занести зразок Тессиної крові в лікарняну лабораторію. Відчуваючи неспокій і якусь дивну беззахисність, Тесса закотила рукав свого старого зеленого кардиґана. Лікарка обвинула їй передпліччя манжетою з липучкою. Зблизька кидалася в очі разюча подібність Парміндер до своєї молодшої доньки, адже різниця між їхніми фігурами (Парміндер була сухорлява, а Суквіндер повногруда) ставала непомітною, зате схожість їхніх лиць увиразнювалась: яструбині носи, широкі роти з повними нижніми губами й великі, округлі, темні очі. Манжета боляче стиснула Тессину м’ясисту руку. Парміндер стежила за приладом.

– Сто шістдесят п’ять на вісімдесят вісім, – спохмурніла Парміндер. – Високий тиск, Тессо, занадто високий.

Спритними й майстерними рухами вона розпакувала стерильний шприц, розгладила бліду, всипану родимками, Тессину руку і встромила туди голку.

– Я завтра повезу Стюарта в Ярвіл, – повідомила Тесса, дивлячись на стелю. – Підберу йому костюм на похорон. Не уявляю, що буде, як він захоче піти туди в джинсах. Колін просто збожеволіє.

Вона намагалася не думати про темну загадкову рідину, що затікала в маленьку пластмасову трубочку. Боялася, що ця рідина викриє її таємниці, і всі спожиті нею шоколадки й тістечка можуть проявитися у зрадницькій глюкозі.

З гіркотою подумала, що їй набагато легше було б опиратися шоколадкам, якби не ці постійні стреси. Вона майже увесь свій час віддавала на те, щоб допомогти іншим людям, тож тістечка були чи не єдиною, і не такою вже й гріховною, її розрадою. Дивлячись, як Парміндер наліплювала етикетки на пробірки з її кров’ю, вона сподівалася (хоча її чоловік і приятелька вважали б такі сподівання єрессю), що Говард Моллісон доб’ється свого і взагалі відмінить вибори

V

Щодня рівно о п’ятій Саймон Прайс виходив з дверей ярвілської типографії. Він сумлінно відпрацьовував від дзвінка до дзвінка, але не більше. На нього чекав дім на висркрму пагорбі, охайний і затишний, розташований у цілком іншому вимірі порівняно з безперервним клацанням і брязкотом ярвілського підприємства. Затримка на роботі після завершення робочого дня (хоч Саймон тепер був уже менеджером, він і далі не переставав мислити як учень-підмайстер) могла б свідчити, ніби вдома йому чогось бракує, або ще гірше – ніби він намагається вислужитися перед начальством. .

Але сьогодні, перш ніж потрапити додому, Саймон мусив зробити зайвий гак. Він зустрівся на паркінгу з водієм навантажувача, який постійно жував жуйку, і вони рушили сутінковими вуличками на Поля. Юнак показував, куди треба їхати, і невдовзі вони проминули будинок, у якому зростав Саймон. Він уже роками тут не бував. Його мати померла, а батька він не бачив з чотирнадцяти років і навіть не знав, де він тепер. Старий дім із забитими дошками вікнами і подвір’ям, зарослим височенною травою, справив на Саймона гнітюче враження. Його покійна мати колись пишалася цим будинком.

Молодик звелів Саймонові запаркуватися в кінці Фолей Роуд, а сам вийшов з машини й подався до страшенно вбогого на вигляд будинку. В світлі найближчого вуличного ліхтаря Саймон побачив, що під вікном будинку було навалено цілу купу сміття. Лише тепер Саймон подумав, що, мабуть, не варто було приїжджати по крадений комп’ютер на власній машині. Адже тут, цілком імовірно, могли бути відеокамери спостереження за всякими дрібними злодюжками й головорізами в капюшонах. Він пороззирався, але ніяких камер не зауважив. Ніхто, здається, за ним не стежив, за винятком дебелої жінки, яка відверто розглядала його з маленького квадратного віконечка. Саймон похмуро зиркнув на неї крізь вітрове скло, але вона не відвела погляду, палячи сигарету, тож він про всяк випадок затулив обличчя долонею.

Його пасажир уже вийшов з будинку і тюпав хиткою ходою до автомобіля, тримаючи в руках коробку з комп’ютером. За його спиною у дверях Саймон побачив дівчину-підлітка з маленьким хлопчиком біля ніг. Дівчина швидко зникла з виду, поволочивши за собою дитину.

Коли молодик наблизився, не перестаючи жувати жуйку, Саймон завів мотор.

– Обережно, – сказав Саймон, нахиляючись, щоб відчинити пасажирські двері. – Постав його тут.

Молодик поставив коробку на ще тепле пасажирське сидіння. Саймон мав намір відкрити коробку й перевірити, чи там є те, за що він заплатив, але наростаюче відчуття необачності власного вчинку перебороло це його бажання. Він вдоволився тим, що штурхнув коробку. Вона була доволі важка. Треба забиратися звідси.

– Нормально, якщо я тебе тут залишу? – голосно крикнув він хлопцеві, немовби вже від’їхав від нього на чималу відстань.

– Може, підкинь до готелю «Креннок»?

– Вибач, колего, я їду в інший бік, – відмовив йому Саймон. – Тримайся.

Саймон натиснув на газ. У дзеркалі заднього виду він побачив розлюченого молодика. Побачив, як той проказав «пішов ти на фіг!», але Саймону було байдуже. Якщо він швидко звідси вшиється, то його номерний знак, може, й не зафіксується на тій зернистій чорно-білій плівці, яку демонструють у випусках новин.

За десять хвилин Саймон був уже біля об’їзду, але навіть коли він проїхав Ярвіл, з’їхав з головної дороги і піднімався пагорбом у напрямку зруйнованого монастиря, його не полишала тривога й напруження. Він не відчував задоволення, що охоплювало його зазвичай, коли він вечорами сягав верхівки пагорба і перед ним зринали вдалині контури його будинку, що нагадував маленьку білу хусточку, на протилежному пагорбі від улоговини, в якій лежало містечко Пеґфорд.

Хоч Рут повернулася не більше десяти хвилин тому, вона вже встигла приготувати обід і саме накривала на стіл, коли Саймон заносив у дім комп’ютер. Саймон любив вечеряти не дуже пізно. Побачивши коробку, Рут схвильовано зойкнула, і це роздратувало її чоловіка. Вона не знала, чим йому це загрожує. Ніколи не розуміла, що дешевшого просто так не буває. Проте Рут миттю відчула, що Саймон зараз у тому стані, який передував вибуху, тож намагалася уникнути цього єдиним відомим їй способом: захоплено розповідала про свій день, сподіваючись, що його нічого не роздратує і Саймонів настрій сам собою розсмокчеться, коли його шлунок наповниться домашньою їжею.

Рівно о шостій, коли Саймон уже встиг витягти з коробки комп’ютер, виявивши, що там не було жодної книжечки з інструкціями, родина сіла вечеряти.

Ендрю відразу помітив, що його мати була сама не своя, судячи з її штучно-бадьорого голосу, яким вона торохтіла про якісь випадкові й недоречні речі. Вона, здається, й досі припускала, попри накопичений роками негативний досвід, що варто їй створити за столом затишну й спокійну атмосферу, і чоловік не наважиться її порушити. Ендрю почав поглинати картопляну запіканку з м’ясом (Рут відразу готувала багато таких запіканок, а тоді, вертаючись з роботи, просто розморожувала їх), намагаючись не перетинатися поглядом із Саймоном. Він не хотів думати про батьків, бо переймався значно цікавішими речами. Ґая Баден сказала йому «привіт», коли він зіштовхнувся з нею біля біологічної лабораторії. Сказала це автоматично й мимохідь, а на уроці навіть не глянула на нього.

Ендрю мріяв краще пізнати дівчат. Він ще ніколи ні з ким із них не зближався настільки, щоб зрозуміти, як і що вони думають. Ця явна прогалина не надто його турбувала, аж доки в шкільний автобус не зайшла Ґая, пробудивши в ньому жагуче бажання ближчого знайомства. Це прагнення цілком відрізнялося від тієї банальної хлоп’ячої тремтячки, що загострювалася від споглядання бубнявіючих дівочих грудей чи бретельок від ліфчиків, які проглядалися крізь білі шкільні сорочки, або ж від того напівгидливого інтересу до справжніх причин і наслідків місячних.

Жирко мав двоюрідних сестер, що іноді приїжджали до них у гості. Якось зайшовши до ванної кімнати відразу після того, як там побувала одна з найсимпатичніших кузинок, Ендрю побачив на підлозі біля кошика для сміття прозору обгортку від жіночих прокладок. Це напрочуд конкретне матеріальне свідчення, що дівчина, яку він щойно зустрів, мала місячні, вразило тринадцятирічного Ендрю так, немовби він побачив рідкісну комету. Йому вистачило глузду не казати Жиркові про те, що він побачив і наскільки був збентежений цим відкриттям. Натомість він підняв кінчиками пальців ту обгортку, похапцем кинув її у смітник, а тоді так затято почав відмивати руки, як не робив це ніколи в житті.

Ендрю проводив купу часу за ноутбуком, вдивляючись у сторінку Гаї на «Фейсбуці». Робив він це не менш боязко, ніж дивився на неї наяву. Годинами розглядав фотографії тих, кого вона залишила в столиці. Вона прийшла з іншого світу: мала серед своїх друзів чорношкірих, азіатів або й таких, чиї імена годі було вимовити. Він не міг викинути з голови її фотографію в купальнику, і ще одну, де вона спиралася на доволі вродливого юнака кавового кольору. На лиці в нього не було ані прищика, зате явно проглядалася щетина. Ретельно перечитавши всі її повідомлення, Ендрю з’ясував, що цього вісімнадцятирічного юнака звали Марко де Лука. Ендрю зосереджено вивчав усі меседжі, що ними обмінювалися Марко з Ґаєю, немовби розшифровував таємний код, щоб з’ясувати: свідчили вони про якісь глибші стосунки чи ні.

Переглядання «Фейсбуку» іноді загрожувало певним ризиком, адже батько, який дуже приблизно розумів, як функціонує інтернет, а тому інстинктивно не довіряв йому як єдиній ділянці життя своїх синів, де вони почувалися вільніше й розкутіше за нього, незрідка вривався в їхні спальні, перевіряючи, що саме вони дивляться. Саймон запевняв, що просто хоче пересвідчитись, чи не доведеться йому сплачувати за них велетенські рахунки, але Ендрю знав, що це просто черговий вияв батькового прагнення до абсолютного контролю, тож коли він переглядав онлайн подробиці Ґаїного життя, стрілочка курсора завжди була на іконці, що миттєво могла закрити сторінку.

Рут і далі перестрибувала з теми на тему в намарних спробах видобути з Саймона щось більше за непривітні односкладові слова.

– Ой! – вигукнула вона раптом. – Я й зовсім забула, Саймоне, я сьогодні розмовляла з Шерлі про те, що ти міг би претендувати на місце в міській раді.

Ендрю здалося, ніби його щосили вдарили кулаком.

– Ти хочеш бути в раді? – бовкнув він.

Саймон поволі вигнув брови. На його щелепі засмикався м’яз.

– А ти щось маєш проти? – запитав він голосом, що загрозливо забринів.

– Ні, – збрехав Ендрю.

« Це що, якийсь довбаний жарт? Ти? Хочеш обиратися? Ні, бляха, ні».

– Мені здалося, що ти маєш щось проти, – повторив Саймон, дивлячись Ендрю прямо в очі.

– Ні, – знову заперечив Ендрю, втупившись у запіканку.

– Я що, не можу обиратися в раду? – не вгавав Саймон.

Він не збирався спускати це все на гальмах. Мав бажання дати вихід своєму роздратуванню, вибухнувши очищувальним нападом люті.

– Можеш. Я просто здивувався, і все.

– Я що, мав спочатку радитися з тобою? – допитувався Саймон.

– Ні.

– О, дякую тобі, – саркастично мовив Саймон. Його нижня щелепа випнулася вперед, як це нерідко бувало, коли він уже майже втрачав контроль над собою. – А ти вже знайшов собі роботу, паскуднику ледачий?

– Ні.

Саймон люто дивився на Ендрю, тримаючи в руці виделку з напівохололою запіканкою. Ендрю зосередився на їжі, вирішивши уникати будь-яких нових провокацій. Здавалося, що повітря на кухні загусло і стало щільнішим. Пол брязкав ножем по тарілці.

– Шерлі сказала, Саймоне, – пронизливо й пискляво мовила Рут, рішуче налаштована й далі вдавати, ніби все гаразд, – що на веб-сайті ради буде вся необхідна інформація. Про те, якою буде процедура балотування.

Саймон нічого не відповів.

Коли й ця її остання, вирішальна спроба не принесла результату, Рут також замовкла. Вона здогадувалася, в чому причина паскудного Саймонового настрою. Її гризло занепокоєння. Вона завжди занадто всім переймалася й ніяк не могла позбутися цієї вади. Знала, що Саймон оскаженіє, якщо вона попросить заспокоїти її страхи. Краще нічого не казати.

– Саю?

– Що?

– Усе гаразд, га? З тим комп’ютером?

З неї була нікудишня акторка. Намагалася сказати це недбало й спокійно, а вийшло перелякано й розгублено.

Це вже не вперше в їхньому домі опинялися крадені речі. Крім того, Саймон щось там шахраював з електролічильником, а ще надавав якісь «ліві» послуги за готівку на своїй типографії. Від цього їй так крутило ночами в шлунку, що вона не могла спокійно заснути, але Саймон зневажав людей, які боялися ризикувати (а їй з самого початку подобалося в ньому те, що цей неотесаний і дикий хлоп, який мало не до всіх ставився з відвертим презирством, зневагою і зверхністю, завдав собі стільки клопоту, щоб привабити її, і що він, якому так важко було вгодити, обрав саме її, одну-єдину, гідною себе).

– Про що ти говориш? – спокійно перепитав Саймон. Усю свою увагу він переніс з Ендрю на Рут, вп’явшись тепер у неї своїм незмигним, лиховісним поглядом.

– Ну, чи не буде якихось… якихось з ним проблем, чи як?

Саймона охопило бажання жорстоко помститися їй за те, що вона інтуїтивно вловила його побоювання і посилила їх власним занепокоєнням.

– Ну, я не хотів цього казати, – поволі вимовив він, вигадуючи на ходу байку, – але, як виявилось, були деякі проблеми, коли їх поцупили. – Ендрю з Полом перестали їсти і втупилися в нього. – Побили якогось охоронця. Я про це довідався надто пізно. Тепер маю надію, що все якось минеться.

Рут мало не задихнулася. Вона не могла повірити, що він так спокійно, таким рівним голосом переповідає деталі цього брутального пограбування. Тепер було зрозуміло, чому він прийшов додому в такому настрої, тепер усе було зрозуміло.

– Тому дуже важливо, щоб ніхто навіть не згадував про цей комп’ютер, – додав Саймон.

Він обвів їх усіх своїм нестямним поглядом, наголошуючи на небезпеці, що нависла над ними.

– Ми зрозуміли, – видихнула Рут.

Її уява миттю намалювала картини з поліцією під дверима, перевіркою комп’ютера, арештом Саймона, якого помилково звинувачують у насильницькому нападі… і ув’язненням.

– Ви чули тата? – ледь чутно звернулася вона до синів. – Нікому не кажіть про наш новий комп’ютер.

– Усе буде добре, – сказав Саймон. – Усе буде нормально. Якщо тільки ніхто не бовкне зайвого.

Він знову зосередився на запіканці. Рут дивилася то на Саймона, то на синів. Пол мовчки й налякано длубав їжу виделкою, совгаючи її по тарілці.

Але Ендрю не повірив жоднісінькому батьковому слову.

« Брехливий довбаний мудак. Ти просто ловиш кайф, лякаючи її».

Скінчивши їсти, Саймон встав і сказав:

– Ну, а тепер глянемо, чи хоч працює ця клята штучка. Ти, – показав він пальцем на Пола, – підеш витягнеш його з коробки й поставиш обережно… обережно… на підставку. А ти, – показав він на Ендрю, – ти ж вивчаєш комп’ютери, так? То скажеш мені, що з ним робити.

Саймон перший пішов до вітальні. Ендрю знав, що він намагався підловити їх на помилках, хотів познущатися з їхньої незграбності. Маленький і полохливий Пол міг не втримати в руках комп’ютера, а сам Ендрю, звісно, міг би щось наплутати. З кухні за їхніми спинами долинав брязкіт тарелів, що їх прибирала зі столу Рут. Принаймні тепер вона опинилася поза лінією вогню.

Ендрю кинувся, щоб допомогти Полу піднести важкий системний блок.

– Він сам це зробить, не велике цабе! – гаркнув Саймон.

Якимось чудом Полу таки вдалося поставити тремтячими руками комп’ютер на підставку, після чого він так і завмер на місці, перегородивши Саймонові дорогу.

– Ану, пішов геть, йолопе дурний, – закричав Саймон.

Пол прожогом побіг до дивана й заховався за ним. Саймон схопив мережевий дріт і зиркнув на Ендрю.

– Куди це пхати?

« Запхай собі в сраку, паскудо».

– Дай мені, і я…

– Я питаю, курва, куди я маю це запхати! – заревів Саймон. – Ти вивчаєш комп’ютери, ось і кажи, куди це йде!

Ендрю нахилився над задньою платою комп’ютера. Спочатку дав Саймонові помилкову інструкцію, але потім випадково знайшов потрібний отвір.

Коли Рут зайшла до вітальні, вони вже майже все закінчили. Зиркнувши на неї, Ендрю відразу здогадався, що вона воліла б, аби ця штука не запрацювала, щоб Саймон кудись її викинув і махнув рукою на викинуті вісімдесят фунтів.

Саймон всівся перед монітором. Після кількох марних спроб він виявив, що бездротовій мишці бракувало батарейок. Пол метнувся по них на кухню. Коли він, повернувшись назад, простяг батькові батарейки, Саймон так рвучко їх хапнув, ніби Пол збирався з ними втікати.

Висолопивши язика й по-ідіотськи випнувши підборіддя, Саймон почав вовтузитися з батарейками, люто й безуспішно намагаючись вставити їх на місце. Його обличчя завжди набирало цього оскаженіло-брутального виразу, мовби попереджуючи, що він ось-ось готовий зірватися з прив’язі, після чого буде вже не в змозі відповідати за свої дії. Ендрю уявив, як він іде звідси, позбавляючи батька такої необхідної йому під час нападів люті аудиторії. Майже фізично відчув удар мишкою по потилиці, коли він уявно відвернувся й пішов геть.

– Та лізь же ти… йохарний бабай… ЛІЗЬ!

Саймон почав гарчати низьким тваринним голосом, що так пасував його перекошеному від злості обличчю.

– О-о-о… г-р-р-о-о… ПАСКУДНА СРАНЬ! Ану, бляха, ти це зроби! Ти! Ти маєш, курва, пальці, як у довбаної дівки!

Саймон мало не втиснув Полові в груди мишку й батарейки. Пол почав тремтячими пальцями вставляти в мишку маленькі металеві трубочки. Врешті заклацнув пластикову накривку і простяг батькові мишку.

– Дякую, Полінко.

Саймон знову випнув підборіддя і став подібний на неандертальця. Він за звичкою поводився так, ніби все довкола, навіть неживі предмети, змовилися дратувати його. Він знову поклав мишку на килимок.

« Запрацюй».

На екрані з’явилася маленька біла стрілочка, що жваво зарухалася, виконуючи Саймонові команди.

Напруження спало, й усі полегшено зітхнули. Саймонове лице перестало бути схожим на неандертальця. Ендрю уявив раптом ряди японців і японок у білих халатах, людей, що змонтували цю бездоганну машину, людей з делікатними і спритними, як у Пола, пальцями. Усі вони вклонялися йому, ввічливо, цивілізовано й культурно. Ендрю мовчазно подякував від усієї душі їм і їхнім родинам. Вони ніколи не довідаються, наскільки важливо було, щоб саме цей пристрій запрацював.

Рут, Ендрю й Пол уважно спостерігали, як Саймон намагався розібратися з комп’ютером. Він відкрив меню, тоді ніяк не міг з нього вийти, клацав на піктограми, функцій яких не розумів, тож наслідки цих дій його лише баламутили, але він уже не шаленів. Шляхом спроб і помилок повернувшись до початкової сторінки, він глянув на Рут і сказав:

– Ну, ніби все нормально, га?

– Чудово! – миттєво озвалася вона з вимученою посмішкою, мовби перед цим нічого не сталося, мовби він придбав комп’ютер у крамниці «Діксонс» і підключив його без жодних оскаженілих погроз. – Він швидший, Саймоне. Набагато швидший за той попередній.

« Та він ще не підключений до інтернету, дурепо».

– Ага, я теж так думаю.

Він обвів поглядом синів.

– Це нова й дорога модель, тому поводьтеся з нею з належною повагою, ясно? І нікому про неї ані слова, – додав Саймон, а повітря кімнати знову лиховісно загусло. – Ясно? Пояснювати не треба?

Вони знову кивнули.

Обличчя Пола було похмуре й напружене. Непомітно від батька він намалював тонким пальцем на своїй нозі уявну вісімку.

– І засуньте ці кляті фіранки. Чому вони досі відкриті?

« Бо ми всі стояли й дивилися на твої дебільні вибрики».

Ендрю заслонив фіранки і вийшов із кімнати.