Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц)
– А ви?
– Що значить – я? Хочете, аби я отак, із розгону, став вашим другом?
– Чи можу я довіряти вам. Ось про що йдеться.
– Коли так – то звичайно, можете. Для чого я сюди, власне, і прийшов. У вас немає іншого виходу…
– Я не знаю, про які гроші ви мені тут уперто втираєте, – чітко відповів Баглай. На відміну від адвоката, він не стишував голосу, і без того говорив тихо.
– Про сімдесят п'ять тисяч доларів.
– Не знаю, про які тисячі йдеться, – далі вперто стояв на своєму Баглай.
– Вірю. Справді вірю, що ви не знаєте, по які саме гроші я до вас прийшов. Навіть не здогадуєтеся, що то за гроші. Тому я коротко поясню, не називаючи, ясна річ, жодного імені, – Гужва сперся складеними руками на обтягнуту шкірою поверхню кейса. – Сталося так, що стартовий капітал для своєї фірми Руслан Микитенко, царство йому небесне, позичив у одного знайомого. До честі бізнесмена-початківця, він збирався повернути гроші…
– Хріна з два, – не витримав Баглай. – Старий Микита ще той жучара, через те й нарвався. Кидонув би він свого знайомого.
– Не треба, по-перше, перебивати, а по-друге, робити поспішні висновки. Знаєте, чому Микитенко вирішив так не зовсім чесно повестися з вами і не повертати гроші за крадені комп'ютери? Тому, що досить давно й успішно повертав оцей свій перший борг. Не розумієте? Тоді краще утримайтеся надалі від реплік. Значить, сума, яку був винен Микитенко, не астрономічна і цілком реальна для нього. Протягом півроку проценти на неї не крапали, далі – десять відсотків на місяць. Стандартні розцінки серед ділових людей. Минуло півроку, фірма «Евеко» потроху розкручувалася, зірок Руслан із неба не хапав, та справу налагодив розумно. Прошу зауважити: про його замашки бариги ніхто з тих людей, яких я тут представляю, донедавна гадки не мав. Інакше б його бортонули відразу. Бачте, і Микитенко міг досить успішно морочити голови. Але давайте, нарешті, по порядку. Одного разу, коли наближався критичний піврічний термін, кредитор приїхав до Руслана сам і натякнув: є реальна можливість не віддавати борг. Замість цього треба зробити кілька невеличких послуг. Прийняти пакунок, покласти в надійне місце. Потім передати тому, хто за ним прийде, взяти інший пакунок і знову заховати. Далі віддати цей пакунок, взяти інший, ну, і так далі. Простіше нікуди! Тим більше, що за це борг списують. Пару місяців Микитенко передавав таким чином пакетики з рук у руки, не знаючи навіть, чим займається. Кредитор свою обіцянку виконав, розписку через деякий час порвав просто на очах у боржника. А далі розповів, чим насправді займався президент фірми «Евеко».
– Наркота? – знову не витримав Баглай.
– Звісно, не шпигунська інформація про розташування аеродромів чи військових частин, а також про кількість ґудзиків на ширінках наших військовослужбовців. Людина, котра позичила Микитенкові гроші, пов’язана з доволі серйозними структурами. Відразу застерігаю вас від поспішних висновків: адвокат Гужва не обслуговує наркомафію, у них є свої захисники. Люди, чиї інтереси я зараз представляю – серйозні бізнесмени, просто в них давні тісні ділові контакти з митниками, тому є можливість безпечно завозити наркотичну сировину на нашу територію. Але вони страхуються від прямих контактів зі справдешньою наркомафією. Тому налагоджена мережа доставки. Кур’єрів бажано використовувати в темну. Чим довший ланцюжок, тим легше безболісно ліквідувати розрив у ньому. Я з вами відвертий, тому що мої наймачі були відверті зі мною. Отже, Микитенко був однією з ланок цього ланцюжка. Він не знав нічого: хто передавав йому пакунок, кому він передав його далі по естафеті. Той, хто його завербував, теж не надто важлива персона. Але в чому фокус? Поясню: зазвичай кур'єр отримує за свою роботу і ризик певний відсоток. У нашому випадку Микитенко і йому подібні робили роботу цілком безкоштовно. Йому популярно пояснили, який термін покарання передбачений для наркокур’єра, і що йому зроблять, якщо все ж таки упреться рогом і не захоче далі допомагати серйозним дядькам. Словом, об’єкт обрали підходящий. Функції свої Руслан старанно виконував і далі, тепер знав, що в якому пакунку: вагу героїну і точну суму грошей. Так надійніше, красти не потягне. Використовували цей так званий канал, правду скажу, не так уже й часто, зате сам президент фірми «Евеко» з часом не просто перестав боятися, а навпаки – запишався. Лише він один знає, які люди за його спиною стоять. Йому, звичайно, натякнули: будуть проблеми з криміналом – допоможемо. Кілька разів таки справді допомога була. Раз на фірму наїхали бандюки, двічі проблеми з податковою вирішилися. Тут Микитенко остаточно в золоту рибку повірив. Ось чому, Богдане, він вас не боявся. Або – майже не боявся. Бачте, так збіглося, що в понеділок за грошима мусили прийти. Коли стало відомо про несподіване зникнення Руслана, відразу виникла підозра – наважився присвоїти пакунок і втекти з грішми. Сума відносно невелика, але на кілька років вистачить при економному витрачанні. Словом, хіба можна зрозуміти, що могло стукнути Микитенкові раптом у голову. Звичайно, задіяли всі зв’язки, так стали відомі подробиці цієї справи. З Русланом Микитенком попрощалися, а ось із грішми не дуже хочеться. І свідчення Рожнова та Домовика, Богдане, дуже їх зацікавили. Тому я тут, тому веду з вами бесіди й витрачаю час. Тепер ви знаєте все, що можна. Мусите розуміти, з ким маєте до діла. Тепер ваше слово.
– У мене немає грошей, – Баглай навіть не попросив часу подумати, не витримав ані на мить паузи, відповів блискавично, наче відбивав ракеткою тенісний м’яч.
– Немає вже?
– А ви з вашими колегами, пане адвокат, хіба не аналізували подібного повороту? Ви могли помилитися в розрахунках і згаданих вами тисяч доларів у мене взагалі ніколи не було. Ви могли запізнитися, і ці тисячі я розтринькав. Що б ви тоді робили?
– Ну, затримали вас у суботу, на шостий день після вбивства Микитенка. Гроші впали на вас несподівано, тому як мінімум кілька днів на роздуми, куди краще їх витратити, мусить бути. Потім затримали вашу веселу компанію. Ще час на роздуми – як бути далі. Просто цього разу карта лягла не на вашу користь. Ви не думали, що так по-дурному все повернеться, правда? Тому не готувалися до далекої втечі. Хоча фінансові можливості для безслідного зникнення у вас були. Я довів вам, чому ви не могли витратити сімдесят п’ять тисяч доларів? На поточні, звичні витрати гроші у вас постійно водилися, а почати витрачати скарб не так уже й легко наважитися. А питання, чи брали ви гроші взагалі, навіть не обговорюється. Ви зазіхнули на чуже, і я, здається, довів вам це.
– Ви адвокат чи прокурор? Замість того, щоб захищати, звинувачуєте…
– А ми з вами, Богдане, не на слідстві і не в залі суду, – тепер Гужва відбив м’яча. – Ви взагалі поводитеся дивно. Я доводжу, що можу і мушу бути вашим адвокатом, а ви вперто відмовляєтеся від свого ж блага.
– Поки що я не бачу в цьому всьому, як пишуть у книжках про бандитів, свого бубнового інтересу.
– Ви не хочете отримати п'ятнадцять років замість довічного? – здивувався Гужва щиро, брови стрибнули догори, окуляри сповзли з перенісся, він знову поправив їх пальцем. – Нічого собі клієнт!
– А я не вірю, що ви можете це зробити, – тепер у голосі Баглая звучав виклик, очима він буравив співбесідника, наче лазерним променем, адвокатові навіть здалося, що він відчув, як нагріваються дужки окулярів. – Знаєте, у магазинах тепер люблять давати талончик на знижку. П’ять або десять відсотків здебільшого. Це означає, що я куплю шкарпетки не за одну гривню, а дешевше – за дев’яносто п'ять копійок. Чи взагалі за дев'яносто. А куплю товару на сотню, то заплачу – страшно сказати! – на п’ятірку чи десятку менше! Пляшку горілки зекономлю. А коли врахувати, що я взагалі спиртного до рота не беру, для чого мені така економія? Палка сухої ковбаси чи півкіло сиру? Або півкіло сала? Для мене, пане адвокат, знижка починається від п'ятдесяти відсотків, усе інше – понти дешеві, херня собача. Якщо замість гривні я можу за той самий товар заплатити п'ятдесят копійок – тоді справа серйозна.
– До чого тут ці роздуми про економіку?
– У сраці бачив я різні економіки! – Баглай дозволив собі трохи підвищити голос, а потім знову заговорив у звичному для себе тоні. – Ви мені пропонуєте зараз п’ятивідсоткову знижку, а я хочу половинну, і це – по мінімуму. Я можу вийти звідси під заставу чи хоча б на підписку?
Гужва мусив узяти тайм-аут і витримати паузу, аби перетравити щойно почуте. Виходить, ані він, ані ті, хто платить йому, недооцінили Богдана Баглая. А він, між іншим, тверезо оцінює ситуацію, суче вим'я.
– Застава в нашому законодавстві не надто практикується, хіба стосовно високих посадових осіб чи крупних фінансистів, і то я не певен… Гм… Про підписку думати забудьте, вас звідси випускати до суду не збираються.
– Тоді для чого ці розмови? Які в мене шанси?
– Отже, ми почали ділову розмову. Можемо домовитися, гроші у вас?
– Ви ж довели мені, що я їх навіть не витратив, – Баглай усміхнувся куточками губів, очі далі випромінювали зовсім не юнацьку, якусь вилежану, визрілу, дорослу, якусь навіть… зміїну злобу. З усієї живності Едуард Гужва найбільше боявся змій, і в цьому не був оригінальним. Тому не здивувався, коли стосовно цього свого клієнта в нього виникла саме зміїна асоціація.
– Ну, хоч по цьому пункту знайдено спільну мову.
– Хто вам сказав? – злобна усмішка не сходила з обличчя Баглая, і враз Гужві відкрилося: молодий убивця глузує з нього, банально по-хлопчачому гарикається, просто знущається, причому – напевно без конкретної мети. Він, навіть лежачи на ліжку в тюремному шпиталі, зміг обрати собі жертву. Але ти, слизька отруйна зміюко, не викинеш мене з сідала, я старший, я розумніший, ти потрібен мені, маленьке злостиве сученя…
– Так мені здалося. Ви сховали сімдесят п'ять тисяч доларів, котрі вам не належать. Сума не надто велика, згоден, але ж і представляю я, коли пам’ятаєте, не міжнародний наркокартель. Гроші заплачені за товар, вони мусять піти за призначенням. На що ви розраховуєте, Богдане? Як думаєте їх витратити?
– А ви на що розраховуєте? Ви гарантуєте, що замість довічного ув’язнення я за свої подвиги отримаю за вироком суду п’ятнадцять років?
– Ні, – зітхнув Гужва. – Не гарантую.
– Тоді про що мова?
– Є шанси. Ми почнемо працювати разом, ви будете слухатися мене, і шанси з'являться. Я вже знаю, як ми побудуємо лінію захисту, причому її завжди можна перебудувати відповідно до ситуації, – адвокат намагався говорити якомога переконливіше. – У вас є вибір: не вийти на волю взагалі чи вийти на неї через п’ятнадцять років. На іншій чаші терезів – сімдесят п’ять тисяч доларів США.
– Невже ваші труди окупляться? Адже вдалий захист такого, як я, коштує значно дорожче.
– Хай це вас не хвилює. Тим, хто уповноважив мене взятися за вашу справу, конче необхідні ці гроші. Ось і все.
– Просто зараз?
– Що саме?
– Гроші необхідні просто зараз, цієї секунди? Скільки вони можуть почекати?
– Тобто ви згодні?
– На моїх умовах. Так і передайте, – лежачи на боці, Баглай випльовував слова. – Гроші цілі, не витрачено ані цента, ви правду казали – в мене справді були на них певні плани, але прийшов падлючий капітан Глод і все пересрав. Вони в надійному місці. Відразу після вироку суду на мою користь я скажу, де вони заховані. Не раніше. У мене повинна бути гарантія, що ви стараєтеся на совість.
– Але ж коли почнеться суд – невідомо, ще не всі підозрювані затримані, ви ж самі знаєте, як їх багато…
– Долари – не картопля, не погниють. Вони взагалі не зіпсуються. Не згорять, їх не заллє водою, я потурбувався про це. Або так, або ніяк. Оце і передайте. Чи ви вже зараз готові вирішити?
– Отже, ви готові через упертість втратити шанс колись вийти на волю?
– Я й зараз не бачу для себе такого шансу. Незважаючи на всі ваші запевнення. І не бачив ще півгодини тому, аж до вашого приходу. Тому не дуже плакатиму, коли ви повернетеся й підете. Нічого у вас не вийде – кожен залишиться при своєму. Вийде – отримаєте свої бакси. У вас буде чудовий стимул для роботи, хіба ні?
– Добре, – Гужва відбив долонями на поверхні дипломата дріб, повторив: – Добре. Добре, добре, добре, добре… Гм… Ми передбачали подібний поворот подій. Справді, передбачали.
– І що?
– і нічого. Підготували запасні варіанти.
– Навіть так? Хіба вони можливі в цій ситуації?
– Звичайно, – тепер Гужва говорив коротко, по-діловому. – Ви категорично проти, аби я захищав вас і надав шанс отримати замість довічного ув’язнення п’ятнадцять років?
– Чому? Я категорично «за», просто не вірю в таке щасливе завершення.
– Для того, аби я почав робити якісь рухи, потрібен своєрідний аванс.
– Ви ж берете бабки не з мене…
– Правильно. Але я не можу почати роботу, поки не отримаю від вас гарантій дотримання вашої частини угоди.
– Ага, ясно. Ви хочете, щоб частину грошей я віддав вашим друзям наперед, решту – потім? Не вийде, я ж сказав. Усе лежить в одному місці.
– Богдане, я вас чудово зрозумів. Та ви повинні допомогти нам так само, як ми спробуємо допомогти вам. Гроші грішми, і це справді невелика ціна за можливість отримати свободу. Ви далі готові прийняти нашу поразку разом з вироком про довічне?
– Навряд чи є людина, готова цілувати зад судді, заслухавши такий вирок. Але я не збираюся накладати на себе руки, тому морально настроєний саме на такий вирок. Сім убивств – ви чекаєте чогось іншого?
– Чекаю. Можна спробувати довести, що вони були ненавмисні. Але це так, лише прикидки.
– Ви справді можете довести це?
– Аби я почав пробувати, потрібні хоча б якісь гарантії вашої чесності. Де сім убивств – там і восьме.
– Не пойняв…
– Пояснюю: ви повинні взяти на себе ще одне убивство. Там справа чиста, необхідна самооборона на поверхні, вбитий – мерзенна нікчемна істота, котра ганьбить рід людський. Просто з появою вбивці припинять слідство. Розрахунок простий: ви погоджуєтеся взяти це до вашої колекції трупів, я знайомлю вас із обставинами справи, зізнання пройде за моїм сценарієм. Після цього я починаю роботу з вашого захисту. У разі моєї поразки одне вбивство зовсім не обтяжить вашої провини, взагалі не зіграє для вас жодної негативної ролі. У вас і без того добрячий букет. Але, програвши процес, ніхто не отримає згаданих грошей. Якщо ж ви відмовляєтеся взяти на себе додаткове вбивство, я піднімаюся, прощаюся і більше ми не бачимося. Кожен лишиться без свого шансу. Ви втратите шанс хоч колись вийти на волю, мої друзі – шанс отримати свої гроші. Все, тепер – точно все, що я мусив вам сказати і запропонувати. Відповідь я хочу отримати тепер, бо час побачення вичерпується і, вибачте, Богдане, вдруге витрачати на зустріч і бесіду з вами дорогоцінний час я не хочу й не буду.
– Нічого собі. Значить, при будь-якому розкладі хтось спише на мене один труп…
– Спише, – погодився Гужва. – Я не приховую нічого. І використати цю інформацію проти мене, аби зміцнити свої позиції, у вас не вийде. По-перше, вам не повірять. І потім, ви самі не захочете цього робити, я ж про вас таки дещо дізнався. Повторюю, але вже востаннє: просто так, за пшик, не отримавши від праці з вами жодної користі для себе, мені не рекомендують починати роботу. Та я й сам не особливо рвуся. То як, мені йти?
Баглай на підсвідомому рівні розумів, що цей впевнений у собі сивий мужик у дорогих окулярах наперед пропонує йому авантюру. Зрозуміло, не без користі для себе.
Він, починаючи кілька днів тому давати свідчення, робив це з таким азартом, що слідчий не встигав записувати за ним, а опери – до бабці не ходити! – точно гасають містом, наче мисливські хорти, виваливши язики на плечі, навіть той капітан Глод бігає, хоч і подвиг здійснив, самого Баглая – страх сказати – затримав. Заговорив він свідомо. Адже ці козли здали його повністю, йти у глухий відказ – себе не поважати, довго він так просто не протягне, та й стомився, де ж той досвід. Ще підштовхувала його одна причина, та він навіть собі не признавався, заганяв її глибоко, не давав висунутися, не дозволяв проявитися, бо це – розірвати груди, мов той дебільний Данко, про якого вони в школі вчили, це вивернутися перед усіма рукавичкою, а дозволити собі такого він, Богдан Баглай, не мав права. Тож він знав – не розстріляють, закриють до кінця життя, і хоч як крути – виходу немає. І тут підказують хитру пролазку. Нехай накриється все одним поганим місцем, зате до самого дня суду в нього, Богдана Баглая, буде надія.
Його життя наповниться іншим змістом.
А саме це йому зараз потрібно.
Ну то як, Даня?
– Кого я хоч мушу на себе взяти?
– Його прізвище нічого вам не скаже. Пустовіт Юрій Юрійович, пенсіонер. Звичайний пенсіонер, не заслужений, без орденів та медалей. Самотній дядечко. Алкоголік.
– За що таких убивають?
– Кинувся на вас із ножем.
– Уже просто-таки на мене?
– Ну, поки що не на вас. Просто кинувся з ножем, у стані сильного алкогольного сп’яніння.
– Як ми його до мене прив’яжемо?
– То можна сказати, відповідь позитивна? Ви згодні?
– Чим я ризикую?
– Абсолютно нічим, – Гужва розправив плечі й полегшено зітхнув.
– Зовсім нічим. Для початку треба підписати кілька паперів. Оформити мене вашим захисником офіційно, для слідства та суду, розумієте? Ну, а далі почнемо займатися плавними рухами, як казав один мій знайомий спортсмен.
– Давайте ваші бамаги. Ви й мертвого умовите.
– Ну, до мертвого вам точно далеко. Життя ж починається, Богдане.
Розкладаючи перед Баглаєм папери, адвокат Едуард Гужва не міг не помітити: його погляд зовсім не змінився.
Друге наближення
1
На чотирнадцятому поверсі навіть штори не рятували.
Вікна єдиної в квартирі кімнати виходили на схід, і влітку настирні, нахабні та безжальні сонячні промені ніщо не могло зупинити. Зашторити вікно наглухо виявилося практично неможливо, все одно лишалася якась непередбачена хитра шпарка, крізь яку промінчик пробивався вже о п’ятій ранку і бив просто в обличчя. Коли Олені запропонували сонячну сторону, вона спочатку зраділа, бо вважала це перевагою, та й купувала квартиру взимку, коли сонце не так проявляється. З приходом літа вона перестала висипатися, бо, розбуркана зрання пекучим променем, не могла вже заснути, крутилася і боролася з думками, котрі засмічували голову від самого ранку. З цього приводу заздрила Романові – ось кому нічого не заважає. Коли сонце сходило й будило Олену, її коханець просто муркотів щось собі під носа, повертався на інший бік і сопів далі. Взагалі, як він сам казав, тут для нього більш реальна можливість нормально відпочити, аніж удома, де телефон не змовкає, і що найприкріше – вимкнути його не можна. Інакше пропустиш Важливий Дзвінок, або проґавиш, чого доброго, Головний. Причому Важливих Дзвінків може бути досить багато, тоді як Головних за все життя продзвенить не більше двох або трьох. Саме вони, за уявленням Романа, змінять життя кардинально. Але за робочий вік людини вона може змінити своє життя без суттєвих утрат двічі, максимум – тричі.
її коханець був старшим за неї на п'ятнадцять років. Нещодавно йому виповнилося сорок і, коли послуговуватися його життєвою логікою, один Головний Дзвінок він уже отримав. Навіть більше, тепер продюсер телеканалу «S» Роман – Романович! – Малиновський сам міг зробити чи організувати комусь якщо не Головний, то в усякому разі Важливий Дзвінок. Олена не знала, чи змінила телефонна розмова, а потім – ділова зустріч із тоді ще малознайомим чоловіком її життя кардинально, але все ж таки важливі зміни відбулися. Навіть дуже важливі: ще в грудні минулого року вона винаймала хату на Солом'янці, платячи за двокімнатну «хрущовку» на Островського скажені, на її погляд, гроші – сто п’ятдесят баксів, а тепер може запрошувати гостей у нехай однокімнатну, але власну квартиру в новому будинку поліпшеного планування на Оболоні. Нехай там заздрісні дурепи плещуть про неї своїми язиками що завгодно – Роман не давав їй грошей за ліжко, вона сама їх заробила. Звичайно, з його допомогою, але ніхто не може сказати: Олена Суржа – банальна утриманка. До того ж Малиновський уже майже розлучився, з першою дружиною давно не живе під одним дахом, лишилося оформити юридичні формальності. Олена не плекала надії, що після того Роман одружиться саме з нею. Вона, коли чесно, не вірила, що її коханець поспішатиме з одруженням узагалі. Але вона так само знала: нині продюсер одного з популярних українських телеканалів уже будує з її участю свої перспективні плани.
її вже поставлено до відома. Новий проект, можна сказати, вже розпочався. Тому Олена трошки побоювалася, бо доведеться освоїти зовсім нову для неї справу. Вірніше, не зовсім нову – вона як була телеведучою, одним із нових облич телеканалу, так і залишиться нею. Просто доведеться опановувати нову роль, коли хочете – нову іпостась.
Вона не боялася новизни. Її трохи лякала сама тема. Хоча вона й розуміла – вибравши для нового проекту саме її, Малиновський дивився, що називається, в самий корінь.
Сон не йшов. Учора вони повернулися пізно, Роман виконував у французькому посольстві світські обов’язки, а вона, як завжди у таких випадках, була при ньому, телезірочка з неодмінною посмішкою на обличчі. Коли треба було виїхати на якийсь офіційний чи напівофіційний прийом, Роман напівжартома називав коханку «ескорт-сервісом». Щоправда, в нього вистачало тактовності не говорити цього на людях, та іноді Олені виконання подібної ролі було не зовсім приємне. Бо рідко хто розмовляв із нею чи іншими жінками, котрі приходили зі своїми супутниками. Звичайно, якщо серед запрошених не було відомих співачок чи актрис, але й тоді вони використовувалися здебільшого як фон для загального чи індивідуального фото. Ділові контакти та серйозні розмови відбувалися зазвичай між чоловіками, і в глибині душі Олена розуміла: від результатів зустрічей, розмов, переговорів та домовленостей залежить і її, Олени Суржі, майбутнє, найближче чи перспективне. Та все одно їй було нудно вітатися зі старими знайомими чи знайомитися з новими людьми, лише виконуючи світський обов'язок. Романові вона цього, звичайно, не казала. Навпаки, він мусить почути: було дуже цікаво, яка солідна публіка й таке інше. Повернулися вони десь близько одинадцятої, душ, неодмінний, хоча й не надто тривалий секс, після чого Роман благополучно заснув, а Олена ще пила чай на кухні, вкотре обдумуючи своє нове завдання, потім дивилася чергову телеверсію «Плейбою», котра вже цілий сезон з’являлася на «рідному» «S-каналі» після опівночі щовихідних. Заснула на початку другої, знаючи, що о п’ятій її неодмінно розбуркає серпневе сонце, і неділя пропаде – заснути знову не вдасться, почитати не вийде, бо в невиспаному стані вона погано сприймає друковану інформацію, те ж саме з візуальною, зображення на екрані перетвориться для неї лише на зміну яскравих рухомих картинок. Десь опівдні її нарешті зморить сон, усі плани доведеться перенести на наступні вихідні… Словом, прокидатися рано для Олени Суржі було страшенною мукою і взагалі справою невдячною. Бо зовсім не діє тут улюблена бабусина приказка: «Хто рано встає, тому Бог дає».
Та змінити в цьому недільному ранкові Олена нічого не могла, тому підвелася з канапи, аби не розтривожити Романа, накинула невагомий халатик на голе тіло, пройшла на кухню і щільно причинила за собою двері. Знову заварювати і пити чай не хотілося. Від думки про гаряче Олені стало зле, вона навіть витягла з холодильника поставлену туди від учора почату пляшку мінералки і зробила кілька великих ковтків, тут же перелякалася – а раптом застудиться, почне кашляти, чхати та хрипіти, втратить презентабельність, і тоді точно коханець її висварить. Нашкодить вона не йому – собі, тому заховала пляшку назад, натомість сіла на ослінчик, підсунула до себе піалку, повну соняшникового насіння, і почала лузати, аби хоч чимось зайняти себе під час вимушеного неспання. За це, між іншим, вона теж могла отримати догану від Романа. Він терпіти не міг тих, хто лузає насіння, називав це проявами селянства і нарікав – від цього жодної користі, саме сміття. За рік роботи на телебаченні під суворим наглядом продюсера Олена змінила багато своїх звичок, а ось від насіння відмовитися не могла. Тому робила це потай, коли Малиновський не бачив, бо хоч убий не розуміла, яким чином звичка лузати насіння негативно вплине на імідж молодої, проте вже досить популярної телеведучої.
Отримавши диплом журналіста, вона не повернулася в рідний Житомир лише через свого колишнього коханця, на той час без п’яти хвилин чоловіка Мишка Мурзенка. На курсі його прозвали Мурзилкою, але він нічого образливого в тому не вбачав, Олені ж оця сама «мурзилка» чомусь дуже сподобалася. Було в прізвиську щось м’яке, біленьке та пухнасте. Її батько, заступник головного редактора житомирської комерційної газети, практично працевлаштував доньку, й вона навіть не думала про життя в гамірному Києві, який за роки навчання так і залишився для неї практично чужим. Хоча майже всі іногородні з її курсу бачили себе лише столичними журналюгами, причому активно влаштовувались у партійні та економічні видання і, звичайно ж, брали в облогу телеканали, керуючись принципом: «Головне – зачепитися». Мурзилка, старший від Олени лише на пару років, заявив, що закручує власний медіа-проект, усе на мазі, тим більше вибори на носі, одна солідна партія обіцяла допомогти, надали навіть кімнатку під офіс. Власне, легендарна кімнатка на першому поверсі колишнього проектного інституту – єдине, що бачила Олена в цьому проекті. Мурзилка мав від неї ключі, міг приходити, коли завгодно, навіть ночував там стонадцять разів, вони перепробували на новеньких дивані, кріслах та столі численні сексуальні позиції, а в перервах між любощами Мишко обговорював із нею плани роботи. Адже він, складаючи штатний розклад, вписав її як провідного журналіста-оглядача. Само собою, Житомир відразу перетворився на галіму провінцію, батькова газета – на повний відстій, Олена несподівано побачила себе столичною медіазіркою, від чого її сексуальні фантазії ставали дедалі несподіванішими та ризикованішими. На сексі вони й погоріли. Дівчина так і не розібралася, кому саме належала ця кімнатка з новим м’яким куточком, жалюзі на вікнах, комп'ютером і халявним інтернетом. Якось вони надто захопилися, старенький нічний вахтер почув крики, викликав міліцію, а оскільки крики не припинялися, патрульні послухали під дверима та й висадили їх, заставши коханців у цікавій і навряд чи відомій укладачам «Камасутри» позі. Потішило ментів те, що саме в цей момент Мурзилка кінчав. Він устиг вийти з партнерки й відскочити від неї, сперма крапала просто на ковролін підлоги, патрульні по-конячому іржали, а Олена хотіла, щоб саме зараз її просто застрелили. Звичайно, більше Мишко не мав ніяких прав на заповітну кімнатку, а водночас накрився і грандіозний проект, про який Олена мала лише приблизні відомості.
Винних у тому, що сталося, вона не бачила. Хіба пильний дідок-сторож та придурасті менти. Тому стосунки з Мурзилкою з незрозумілих для неї самої причин підтримувала ще якийсь час, справедливо вважаючи – не можна кидати чоловіка на смузі невдач. Той не вгавав. Дуже скоро оговтався, вирішив створити власну агенцію, котра мала інформаційно обслуговувати шоу-бізнес. Але, очевидно, після кімнатки з попсованим ковроліном зорі відвернулися від Мишка. Вже перша спроба зажити скандальної слави обернулася для нього судовим позовом. Крім того, його почали розшукувати найняті однією продюсерською компанією люди, аби забрати назад гроші, які він узяв за організацію піар-кампанії, і заодно злупити суму за моральні збитки. Та й просто начистити пику, аби наступного разу нікого не кидонув. Мишко Мурзилка надовго зник із поля зору, стосунки між ними урвалися самі собою і якось безболісно для Олени. Наче й не він, тулячись біля неї на гуртожитському ліжкові, будував плани на весілля, куди входили оренда лімузину для поїздки в загс та фрахт теплохода для проведення там першої шлюбної ночі, тоді як гості на березі пускатимуть феєрверки і кричатимуть «Гірко!» чи якісь інші дурниці. Причому романтичними мріями це не вважалося: він зараховував себе до людей надзвичайно серйозних, реальних і конкретних.
А для неї на той час конкретною реальністю виявилися брак житла й перспектив роботи у столиці. Повертатися додому після всього вона не горіла бажанням, та й узагалі сталося те, що мусило статися: вчорашня випускниця з невеличким запізненням, але все-таки досить серйозно захворіла великим містом та його величезними порівняно з рідним Житомиром можливостями. І не біда, що перші спроби завоювати Київ виявилися невдалими. Та й чи робила вона сама такі спроби взагалі?
Пригадуючи зараз, на просторій, модерного планування кухні власної квартири ті часи, Олена могла лише здивовано посміхнутися: «Невже це все було зі мною?» Власне, за два роки, аж поки вона не потрапила на «S-канал», нічого особливого й аж такого трагічного з нею не сталося. Подружка влаштувала референтом до офісу якогось кандидата в депутати. Платив він мало, через що, власне, вибори і програв, але це дозволяло дівчатам знімати однокімнатну квартиру на двох. Третім із ними жив приятель подруги, причому жив фактично на утриманні, що не бентежило нікого з трьох. Але коли кандидат-невдаха програв, офіс його розігнали буквально за тиждень. Олена, використовуючи набуті зв’язки, влаштувалася позаштатним автором у тижневик, де гонорари були не надто високі, зате виплачували їх відразу після публікації матеріалу, без затримок. Така відносна стабільність дозволила Олені винайняти окрему квартиру і нарешті виспатися після піврічного існування під одним дахом з коханцями та їхніми галасливими друзями.
Наступний крок – телебачення. На новорічній вечірці в редакції, куди її запросили, тусувався редактор програми одного з телеканалів. Програма виходила вже другий рік, у неї був рейтинг, але штатний розклад не передбачав постійних журналістів. Тому широко запрошувалися позаштатні автори, кожному охочому давали спробувати, платили двадцять баксів за сюжет, а хто не виправдовував себе – жорстко відсівався. Нового знайомого, Влада, дівчина без особливих вагань пустила до себе в ліжко, і до його честі, він цим не запишався й не зловживав. Запросивши Олену до співпраці з телеканалом, інтимних стосунків не продовжував, навіть не натякав на факт недавньої близькості. Познайомившись із Владом ближче, Олена зрозуміла ще одну істину: не всі чоловіки діють за принципом: «Хочеш на екран – лягай на диван». Те, що сталося між ними, Влад сприймав як само собою зрозуміле. Він дозволив собі побути кілька годин у ліжку з молодою журналісточкою.
