Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

24

Дощ розгулявся не на жарт і вже падав суцільною пеленою. Двірники «Шкоди» не встигали розкидати краплі по склу. Автомобільні фари розтинали дорогу, ніби прорубувалися крізь стіну зливи. Хоча Глод і поспішав, він намагався не надто швидко гнати. За його розрахунками, навіть беручи до уваги пробки на київських вулицях, що неодмінно супроводжують таку погоду, він встигне на вокзал і буде подумки аплодувати своїм колишнім колегам. Без перебільшення, аплодувати. Не тому, що вони впіймали Баглая. Зрештою, на Глодовій пам'яті навіть найхитріший злочинець не міг сховатися від міліції до кінця життя. Хіба б якогось втікача десь хтось убив. Аплодисментів менти заслуговують насамперед тому, що вони врятували жінку, котра йому подобається.

Справді подобається. Тому він і поводився нині ввечері, наче справжній дурень.

Тому й примчав сюди, кинувши все, мов останній ідіот.

І саме тому не визначив свого чіткого ставлення до того, що історія з Баглаєм нарешті скінчилася. Адже віднині охорона Олені не потрібна.

Трель мобілки з кишені він почув, щойно подолавши черговий поворот. Правиця потяглася за трубкою, та зупинилася на півдорозі. Від несподіванки Максим навіть трошки скинув швидкість. Його власний телефон спочатку вигравав «Мурку», а буквально пару місяців тому він поміняв її на «Марш тореадорів». А мобілка в його кишені весело відтворювала мелодію із серіалу «Бригада». Чужу мелодію, яку він зовсім недавно чув.

Там. На дачі. На кухні.

Телефон вперто не вгавав. Максим витягнув його, глянув і мало не ляснув себе ним по лобі: він справді тримав у руці Оленин мобільник. Мабуть, після тієї дурної розмови він, кваплячись, підхопив із кухонного столу першу-ліпшу трубку. Ту, що ближче лежала. Звісно, він зараз передзвонить собі на трубку, Олена почує «Тореадорів», теж усе зрозуміє, і вони весело посміються. Але ж її хтось уперто домагався. Абонент на тому боці ніби знав, що Олена просто мусить рано чи пізно відповісти. Може, знов той Хобот, повідомить щось новеньке. Наприклад, що Баглая вже взяли в іншому місці, хай вона спить спокійно…

– Алло!

– А це хто? – голос жіночий, але жінка, очевидно, не надто здивувалася, почувши чоловічий.

– Хто вам потрібен? – Глодові довелося ще трохи скинути швидкість, дощ періщив уже справді ніби з відра.

– Взагалі-то я дзвоню Олені Сунжі.

– Суржі.

– Нехай Суржі. Вона десь поруч?

– Можна сказати, так.

– Ви можете передати їй трубку?

– Знаєте, гм… У нас тут непорозуміння… Словом, ви кажіть, я їй все передам.

– Я мушу конче говорити з нею. Але передайте, що знову буду дзвонити. Це… Алла.

– Яка Алла?

– Дружина Романа… Романовича. Ви розумієте, про кого мова?

– Малиновський? – Глод однією рукою вирівняв машину на слизькій трасі.

– Правильно. Взагалі-то вже давно не дружина… Та вас це не обходить, а вона все знає. Дача в нас поки що спільна. Тому дуже прошу, хай поверне ключі. У Романа… При Романові не знайшли ключів.

– Знайшли, – це Глод знав точно, Олена сама розповідала, які речі вилучили з кишень убитого.

– Не всі, – жінка вимовляла слова старанно, намагаючись обмежитися доступним мінімумом, ніби викладачка молодших класів. – Лише від квартири. Там ще мусили бути два від дачі й один від гаража. Я там, у міліції, передивлялася речі…

Богдан Баглай убив Романа Малиновського. У Малиновського, окрім іншого, були при собі ключі від дачі. Олені сказали про ключі. Але не сказали, скільки їх. У зв'язці ключів убитого від дачі ключів не знайшли.

Жінка на тому боці ще щось говорила, та Максим Глод вимкнув телефон. Деякий час він тупо їхав прямо, ніби на автопілоті, перетравлюючи почуте, вникаючи у зміст. Потім набрав номер власної трубки.

Ніхто не відповідав.

Нічого в житті не хотілося так Максимові Глоду зараз, як переконатися у марності власних підозр та висновків. Він вимкнув телефон, палець уже натиснув на «нуль», але давити далі на «двійку» він не став. Яку міліцію, звідки й куди він зараз викличе! Яку, до дідька, міліцію!!! КУДИ, ДО ДІДЬКА, МІЛІЦІЮ!!!

Кинувши телефон під ноги, Глод, порушуючи всі правила безпеки руху, розвернувся на сто вісімдесят градусів просто на мокрій трасі. Права нога вдавила важіль швидкості мало не до підлоги, «Шкода» рвонула з місця і помчала крізь ніч, таранячи зливу, бризки розліталися з-під коліс. Глод летів уперед, вправно вписався у поворот, котрий проїхав кілька хвилин тому, руки намертво прикипіли до керма.

Ще один поворот. По зустрічній саме проїжджало якесь авто, «Шкоду» занесло, машини мало не зіткнулися. Але Макс вирівняв свою і притопив далі. Тепер дорога мала бути прямою. Стрілка спідометра перейшла за позначку «сто», поволі наближаючись до ста двадцяти. Звідти він їхав чи не вдвічі повільніше, тобто назад мусить повернутися вдвічі швидше. Часу в принципі минуло не так уже й багато. Ще можна встигнути. Треба встигнути.

Сто двадцять.

Мокрий слизький асфальт підступно зрадив колесам. Цього разу вирівняти авто не вдалося, машина пішла юзом, дорога несподівано кудись збочила, і в яскравому світлі фар просто на Глода мчав стовбур дерева…

25

Алла, хоча й колишня, та формально все ж таки дружина Романа Малиновського, який загинув так трагічно, замислено крутила в руках трубку радіотелефону. Нічогенькі в них розклади. Рому сьогодні поховали, а мобільник тієї курви вже бере якийсь мужик та ще й дурня вмикає: нічого він не розуміє, нікого не знає, я не я, хата не моя… Не твоя, дівчинко, не твоя. Нічого твого там немає, дарма що Рома з тобою спав.

Аллу дуже серйозно непокоїло, що ключі від дачі кудись зникли. Їх могло зажати те нахабне дівчисько, і жінка була свято переконана – швидше за все так воно і є. Доведеться від завтрашнього дня нацькувати на неї ментів, хай добровільно ключі віддає, дачу Алла сама перевірить, і не дай Боже хоч порошинка звідти зникне… Може, дівчисько не таке дурне, і не доведе справу до суду, віддасть ключики по-доброму.

Та після розмови з незнайомцем Алла злякалася несподіваної думки: а раптом ключі забрав той, хто вбив Рому? Чомусь міліція про такі припущення навіть не заїкнулася. І тепер якийсь брудний бандюга шурує в них на дачі… Алла, уявивши таку картину, здригнулася. Справді, менти не подумали про такий варіант розвитку історії з ключами.

Алла похвалила себе за передбачливість: ще вчора, коли до неї прийшов слідчий, старанно переписала собі його телефони. Службовий, мобільний, навіть вициганила домашній, і координати оперів, котрі спілкувалися з нею позавчора, у день убивства, теж не полінувалася записати. Всі вони однією справою займаються, і тепер повідомити їх про своє відкриття не пізно.

Розкривши блокнот на потрібній сторінці, колишня дружина Романа Малиновського Алла рішуче набрала телефон слідчого. Почала відразу з мобільного. Куди скажуть, туди потім і передзвонить.

Врешті-решт, нехай піднімуть задниці й перевірять, що робиться на її дачі.

26

Останній щедрий подарунок Фортуни Богдан Баглай прийняв стоїчно.

Він розумів, що вбиваючи продюсера, котрий, на його щастя, виявився ще й трахальником цієї недолугої Лєнки-сучки, попри всю обережність аж надто наслідив. Він назвав секретарці своє прізвище. Іншого гачка для потрібної йому людини він не вигадав, мужик клюнув, але завалити такого бізона – дарма не проканає. Розкручувати його вбивство почнуть із низького старту, і відразу ж пов’яжуть його стрімкий підрив із робочого місця з прізвищем Баглай. Тому облогу він вирішив на деякий час припинити і дриснути з Києва подалі й надовго.

Думка про Львів виникла практично відразу. Крім ворогів у нього там лишилася парочка знайомих ще по старих справах. Його, звісно, не зустрінуть радо та не обнімуть. Йому ніхто ніколи не радів, навіть рідні батьки. А обнімали лише повії та ще Людка. Ця теж не раділа, але хоча б ставилася по-людськи. Крім того, Баглай признався собі чесно: йому набридло триматися самітником. А у Львові є пацани, котрі готові стати до бою. Ні, не просто зараз. Спочатку довести до ума справу з журналісточкою, це – святе. Поки що пересидіти тижнів зо два і прозондувати ґрунт. Але хату на Дарниці доведеться віддавати. Нічого, нову собі знайде.

Речі він лишив на квартирі. З собою прихопив паспорт, трофейний парабелум і двісті баксів: національна валюта вже скінчилася. Чому саме двісті, Баглай дотепер не може пояснити. Сотку поміняв відразу, гонорово доїхав до вокзалу на таксі, досить швидко купив квиток на фірмовий поїзд. Відразу повертатися до квартири не хотілося. Що саме підштовхнуло його просто з вокзалу дзенькнути господині квартири, аби попередити, щоб увечері прийшла за ключами, він потім теж не міг визначити. Внутрішній голос. Швидше за все, іншого пояснення не знаходив.

Трубку взяла маленька дівчинка і чемно пояснила: вона вдома сама, бабуся на роботі.

– А ви теж із міліції?

– Чому? – всередині раптово стало порожньо.

– Бабусю сьогодні запитували дяді з міліції. Я не відчинила двері, бо мама чужим дядям…

Трубка рвучко лягла на важіль.

Ось і все. У Баглая стало розуму, аби скласти два та два, прорахувати все і зробити єдино правильний висновок: повертатися на квартиру не можна. Ще хвилину тому в нього було майже сімдесят п'ять тисяч доларів США, дві одиниці зброї і повні кишені перспектив. Тепер капіталу – без малого дві сотні, квиток до Львова в один кінець, парабелум із повною обоймою, паспорт на чуже прізвище й відчуття цілковитої загнаності. Ще ключі від квартири, чужої і вже непотрібної йому.

Стоп. Є ще одні ключі.

Баглай усміхнувся сам собі. Хороший хлопчик, хороший. Тоді, допитуючи забави ради вже приреченого на смерть багатого дядю-продюсера, він запитав про ключі на брелокові просто так, бо цікаво – невже один мужик замикає себе на стільки замків. Піддавшись нападові несподіваної люті, Баглай тоді стрельнув йому прямо в писок, зняв ключі від дачі та гаража з кільця й поклав собі в кишеню. Отак, чувак. Не знадобиться тобі тепер дачка. Не посадиш ти на ній більше малинку. Не возитимеш туди більше «гаманців» із доглянутими тьолками. Тоді він ще не знав, для чого йому ці ключі.

Тепер знає.

Тікати захотілося негайно, але Баглай стримав себе. Тепер білий день, дачне селище, мабуть, порожнє, і навіть нехай він, не орієнтуючись на місцевості, шукатиме потрібну дачу довгенько, все одно є ризик з'явитися там, наче чиряк на задниці. Тому він спочатку неквапом розвідав, яким чином можна дістатися до згаданих продюсером Рожнів, довідався про розклад автобусів, купив якихось продуктів і по обіді вирушив до місця чергового сховку.

Дачна місцевість насправді виявилася безлюдною. Потрібний будинок Баглай знайшов не так швидко, як хотів, але нарешті дістався кінцевої мети. Хвіртку не відчиняв, просто переліз через паркан. Кілька поворотів ключа – і ось він уже в безпеці.

У відносній безпеці. Бо не можна вмикати світло, не слід маячити у вікнах, і взагалі – треба перетворитися на малу сіру мишу. У ці хвилини Баглай себе ненавидів, ненавидів своє становище, але легше від цього не ставало.

Поки видно – обстежив будинок і переконався: ззовні сюди хрін залізеш, коли запакувати двері зсередини, Очевидно, справді боявся покійний їхнього брата. Грати на кожному вікні, зате двері в кімнатах благенькі, символічні. Зненацька Баглаю захотілося все тут поламати й потрощити, та він стримався.

Коли вже сутінки стали зовсім густими, він знайшов для себе ідеальний сховок. У ванній кімнаті виявив невеличку сауну. Митися він не збирався, але всередині парної є полиця, де можна лежати, і, головне, світло можна вмикати, не боячись, що тебе помітять ззовні. Тут, у парній, втікач і розмістився. Було холодно. Опалення, напевне, існувало, та Баглаєві не хотілося ризикувати й валандатися з ним. Лежав просто так, одягнений і взутий. Лежав і накопичував злість, відчуваючи себе знову в камері. Так і заснув.

Ранок наступного дня не приніс нічого втішного. Баглай просто не уявляв, скільки він може сидіти на цій дачі. Адже рано чи пізно сюди хтось прийде. З другого боку, тікати немає куди. Ясна річ, ні до Львова, ні до іншого міста тепер він уже не поткнеться. У нього є трошки грошей і пістолет. Він за межами Києва і фактично вільний. Документи згоріли, козиряти ними надто ризиковано, та на крайняк піде. Ну то що? Весела перспектива: перед ним – велика дорога, в нього – заряджена зброя.

Довго так можна профілонити?

Але ж саме так ти колись починав. То, виходить, знову життя починається з нуля.

Знайшовши десь в одній з кімнат ручку та кілька чистих аркушів, Богдан Баглай примостився за столом, користуючись тим, що видно і не треба ховатися в парну, і заглибився в себе, час від часу щось записуючи, креслячи, знову записуючи. Так сплив ще один день, а під вечір, поки ще було видно, він почув, як до воріт будинку під'їхала машина.

А потім через вікно побачив, хто саме приїхав. Двоє ненависних йому людей. Журналісточка і мент. Мент і журналісточка.

Першим його поривом було зустріти їх біля вхідних дверей і відразу постріляти, не давши часу для подиву. Та чому ж не підготувати обом приємний сюрпризець… Вони люблять сюрпризи, ненависні люди. Вони тут будуть ховатися від нього, Богдана Баглая.

Ласкаво просимо.

Похваливши себе за те, що не надто порушив порядок у кімнатах, він прихопив із кухні пакет із рештками своєї їжі і, поки машина заїжджала у двір, шуснув до свого сховку, сподіваючись, що молодятам тепер не до парної. Навіть якщо до парної – ото здивуються. Ото помиються.

Ласкаво просимо.

На кухні вони говорили досить голосно. Баглай, постійно тримаючи парабелум перед собою, чув усе дуже добре. І коли зрозумів: мент їде дивитися, як ловитимуть його, Богдана Баглая, негайно придумав план дій. Ні, таки Фортуна – баба хороша. Єдина хороша баба на цьому світі. Нехай вона сьогодні забрала в нього все, зате нинішній подарунок – просто царський.

Коли у ванну потекла вода, він обережно висунувся – з’являтися зараз перед ясні оці цієї сучки не входило в його найближчі плани, та коли вона залізла й сидить, гола та намилена, це навіть краще. У ванній нікого не було. Не побачив Баглай нікого й на кухні. Лиш трубка мобільного телефону на столі.

27

– Оце шукаєш?

Олена почула його голос за спиною, та боялася повертатися. Страх не бачити небезпеку й чекати, поки до тебе підійдуть ззаду й візьмуть за горло переважив. Вона повільно повернулася.

Богдан Баглай стояв, спершись на одвірок, у дверях великої кімнати і грався трубкою мобільного телефону. Другу руку тримав за спиною.

– Дивись, що ще покажу, – рука повільно випросталася, в ній був телефонний апарат із відрізаним шнуром. – Нічого собі?

Олена далі мовчки дивилася на свого ворога.

– А чому не читаєш? Для тебе стараюся! Чи не подобається? Ти ж мусила вивчити все це напам’ять, скажи?

Олена навіть при бажанні не могла вичавити з себе жодного звуку.

– Прочитай, – тепер Баглай віддавав наказ, хоча голосу далі не підвищував, говорив спокійно, навіть лагідно. – Хочу послухати, як це звучить із чужих вуст. По ящику в тебе добре виходило. Читай.

Олена, ніби робот, піднесла розгорнутий аркуш на рівень очей, і таким самим безбарвним тоном продекламувала:

 
Пора, пора й мені у дальню путь.
Десь там мене чека вже сива мама.
Я за ці роки зміг тебе забуть,
І не послав з вокзалу телеграму.
 
 
Не згадуй про чуття забуті ті,
І не старайся повернуть ті миті.
Таким, як я, відкриті всі дороги у житті,
І двері ресторанів всіх відкриті.
 

Рядки розпливалися перед очима, сльози наверталися на очі. Олені й далі здавалося, що все відбувається не з нею. Свій голос вона чула, немов говорив хтось сторонній, і цей сторонній голос тремтів. Але попри все вона дочитала до кінця:

 
А ти – паскуда, і любов твоя
Тебе тягнула вниз, а не угору.
Я залишаю зону, і попутниця моя
Лиш тепла папіроса «Біломору».
 

– Можеш краще, – зробив висновок Баглай. – Та нічого, потягне. Знаєш, мабуть, я не такий уже й страшний, як тобі здається. Принаймні поки що, отак відразу, мені не хочеться робити тобі нічого поганого. Хоча, – холодні зміїні очі блиснули, – я уже для себе вирішив, скільки часу ти ще проживеш.

– Мені треба перевдягтися, – для чогось промовила Олена.

– І помитися можеш. Тобі сьогодні все можна. Я виконую останні бажання.

– Я пройду… нагору…

– Йди, моя лапа. Йди, моя киця. Потім пограємо в шахи. Ти давно не грала в шахи?

Обережно, просуваючись боком, не зводячи з Баглая очей, досі не вірячи, що він реальний, підійшла до сходів і обережно піднялася на кілька сходинок. Враз її ніби батогом шмагнули: вона рвонула нагору і зникла з поля зору Баглая. Хряснули двері якоїсь із кімнат. Почувся шум від пересування меблів.

Покрутивши в руках непотрібні йому вже телефони, Богдан Баглай пожбурив їх у куток. Потім узяв якусь ганчірку й витер усі місця, за які торкався руками. Коли її тут знайдуть, нехай спробують довести, що це саме він, Богдан Баглай, дістав її. Зайшов на кухню, зазирнув у холодильник, доїв шматочок шинки. Потім зітхнув, скинув куртку і неспішно почав підніматися сходами.

Парабелум лишився в кишені шкірянки, шкірянка – на полиці в парній. Сучка не дочекається легкої смерті. Аби спотворити її писок, не конче стріляти в нього, як він зробив це з її довбаним трахальником-продюсером. Попереду багато часу, в нього не менш багата фантазія. Баглай усміхнувся: у нього навіть творча уява розвивається, коли доходить до сплати за всіма рахунками.

28

Олена забігла до спальні, бо її двері були найближче. Зсередини жодна з кімнат не замикалася, тому вона спочатку налягла на двері спиною, а потім, зрозумівши сміхотворність власних потуг, схопилася за край шафи. Шльопанці заважали рухатися зграбно, Олена скинула їх, лишилася босою і, упершись ногами об дошки підлоги, налягла на шафу. На щастя, одягу в шафі не було, її чимось заповнювали лише тоді, коли на дачі хтось постійно жив, і Олениної сили вистачило, аби підсунути її до дверей впритул. У процесі вона забила об нижній край шафи великого пальця на нозі, та порівняно з тим, від чого вона намагалася захиститися, це виглядало дрібницею. Олена не відчула болю.

Баглай не поспішав, це ще більше лякало полонянку. Вона критично оглянула свою барикаду, запанікувала ще сильніше: ззовні двері нескладно відчинити, навалитися кілька разів – і шафа посунеться або навіть впаде. Більше притиснути не було чим, хіба що…

Ліжко!

Олена кинулася до нього, нахилилася. Пальці міцно схопилися за нижній край, руки смикнули ліжко на себе, воно посунулося, та з того боку раптом постукали в двері. Баглай стукав обережно, навіть делікатно, так заходять до кабінету начальства чи до кімнати, де перевдягається незнайома людина.

– Тук-тук-тук, – долинув із-за дверей його спокійний голос. – Хто в рукавичці живе?

У розпачі Олена відчайдушно смикнула ліжко до себе, потім пустила його і сповзла на підлогу. Поли халата розійшлися майже до пояса, оголивши ноги. Вона почувалася розхристаною, розтріпаною, однак думка про це зникла так само швидко, як і з’явилася. У скронях стукало молоточком: куди сховатися, як утекти…

Єдине вікно забране міцними вигнутими ґратами. Ззовні ніхто не залізе, про це господар подбав. Зсередини теж ніхто не вилізе, і, мабуть, існувала в цьому якась незрозуміла Олені логіка. Позаду – заґратоване вікно, попереду – Богдан Баглай, якого вона сама понад місяць тому назвала вбивцею-психопатом. І продюсер із режисером затвердили такий анонс.

– Ага, ми такі сильні, ми чимось підперлися, – ззовні щось сильне налягло на двері, шафа гойднулася. – Ну-у, це несерйозно, тьотю Лено. Ми ж не хочемо через двері балакати? А нам є про що поговорити, ні? Про нас із тобою. Чого ти там мовчиш? Ти там жива? Дивись мені, доживи, не придумай нічого.

Олена відповзла до стіни. Справді, майнуло в голові, ось вам і вихід. Краще померти до того, як людина, котра душить іншу людину колючим дротом, займеться тобою. Померти треба швидко й без болю. Олена зловила себе на думці, що вперше в житті хоче померти. Щоправда, в дитинстві, коли їй чогось не давали, кудись не пускали або не дозволяли дивитися телевізор пізно вночі, коли показують найцікавіше, вона шепотіла до себе: «Ось помру – будете знати», – але тоді вона чомусь знала: вона почне помирати, до неї негайно прибіжать, почнуть над нею голосити, все дозволять, усе дадуть, усе куплять… Тепер вона думала про смерть? зовсім не граючись, тим більше – не сподіваючись, що Баглай дивовижним чином зникне, варто їй ущипнути себе за руку.

– Ну, де ти там? Погратися хочеш, позлити мене трохи?

Шафа під тиском ззовні посунулася ще на кілька міліметрів.

Олена таки вщипнула себе за руку, вийшло боляче. Вона не стримала зойку – і раптом справді прокинулася. До неї дійшло: вона сидить на підлозі біля ліжка й чекає, поки Смерть прийде за нею, чекає спокійно, наче баранець у загоні. Баранець – і той бігає, його так просто не зловити. Всяка тваринка не дається просто так. Чому ж вона бездіяльна?

Вона підвелася, дивуючись власній рішучості. Баглай стояв за дверима, він знав – подітися їй нема куди, але не міг припустити, що звичайний щипок розбудив у Олені навіть їй самій невідомі, незвідані раніше інстинкти. Вона обсмикнула халат, роззирнулася. Сумочка… У ній манікюрні ножиці, малесенькі та гострі. В американських фільмах жінки застромляють їх нападникам в очі, але чи зможе вона зробити так само? Це ж видається страшнішим навіть за смерть…

– Тук-тук, ти там не спиш? – певно, терпець Баглая почав уриватися, бо цього разу він штовхнув двері сильніше. – Не мовчи, ти там? Думаєш, загородилася? Боїшся? Нічого, ти ще не знаєш, як треба боятися.

Вміст сумочки вивалився на ліжко, правиця стиснула ножички – єдину річ, яку можна досить умовно вважати зброєю. Хоча… чому єдину? Фен і далі сиротливо валявся на покривалі. Погляд Олени стрибнув із фена на пригвинчену біля самого одвірка розетку. Ще не зовсім обміркувавши, як і що саме вона хоче зробити, вона рвонула на себе дріт, що звисав із ручки, знову рвонула, знову, а потім пустила в діло ножички. Відрізати дріт вдалося лише з третьої спроби. Фен упав на підлогу.

– Е, ти чим там кидаєшся? Запросиш мене чи ні?

– Я… одягаюся, – вичавила із себе Олена, аби лиш не мовчати, – так ставало ще страшніше, хоча вона не уявляла, як може бути ще страшніше.

– Дуже довго. Ти там сукню для коктейлів знайшла чи просто хочеш мені сподобатися? Нічого, я все зрозумію, кицю, – він знову натиснув на двері, цього разу – сильніше, шафа посунулася ще на кілька сантиметрів.

Не пригадуючи до пуття, де саме вона це бачила, Олена, вправно орудуючи ножичками, зачистила кінці дротиків, взялася лівою рукою за ізоляцію, наче тримала отруйну змію, обережно наблизилася до дверей. Баглаю, очевидно, набридли порожні розмови, він штовхнув їх іззовні ще сильніше, швидше за все налетів на них із розгону. Шафа відсунулася далі, тепер у шпарину між дверима пролізла його рука. Лишалося натиснути ще раз, максимум – два.

Олена змусила себе підійти майже впритул до шпарини. Над рукою вона побачила краєчок його обличчя, одне око, що хижо зазирало всередину. Рука заворушила пальцями, посунулася далі, навіть торкнулася пальцями за вилоги її халата.

– Давай. На хрін твою барикаду, – почулося з того боку дверей.

Вона сама здивувалася спокою, з яким устромила штепсель у розетку і приклала оголені кінчики дроту до його руки. Від викрику вона здригнулася, рука смикнулася і зникла, а Олена, випустивши дріт, хутко навалилася на шафу, присунула її знову впритул до дверей, навалилася на неї всім тілом. І вчасно: розлючений ворог, не перестаючи кричати, всім своїм тілом почав бухкати у двері. Від ударів шафа здригалася разом із тілом Олени. І знову незрозуміло яка сила змусила її крикнути:

– Ти живий там? Тобі мало? Ще хочеш?

– Ти в мене сама проситися будеш! – удар. – Те ж саме зроблю! – удар. – 3 тобою! – удар. – Проситися! – удар. – Будеш! – удар. – Сука!

її ноги ковзали по підлозі. Вона сама дивувалася, звідки беруться сили витримувати штурм. І не здивувалася, коли відчула: приплив скінчився, ноги раптово підкосилися, вона знову сповзла по шафі на підлогу, забувши, що кілька хвилин тому намагалася вбити того, хто проривався до неї, електричним струмом. А Баглай шаленів, він штурмував спальню невтомно і затято, Олена не могла навіть підвестися, лише рахувала удари. Один… Другий… Вона сунулася підлогою разом із шафою.

Третій…

Ні!

Звук цього удару був зовсім іншим. Не сильне тіло навалилося на двері – щось важке гупнуло об якусь тверду перешкоду. Причому подолало її з першого разу. І це відбувалося не за дверима спальні, а за її вікном, яке виходило на подвір’я. Звук такий, ніби молотом гепнуло по чомусь залізному…

Ворота! Хтось проломився крізь залізні ворота!

Штурм дверей раптово припинився. Видно, Баглай теж почув новий для себе звук. А через мить тишу порушили нові звуки, вони линули звідкись знизу і нагадували хлопки пробитих голкою святкових кульок.

За вікном стріляли. Стріляли у вхідні двері.

Той, хто хотів зайти, стріляв у замки.