Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)
15
Двері в квартиру номер сорок шість на шостому поверсі дев'ятиповерхового будинку довго не відчиняли, хоча Глод, натиснувши пальцем кнопку дзвінка з третьої спроби, не відпускав її. Навряд чи Вова Манько, судячи з оббивки на дверях – стовідсотковий пролетар, чмихнув кудись суботнього ранку. Не ночувати вдома він теж не міг, хоча, за визначенням, вважався чоловіком холостим. Глод надто добре знав подібну категорію людей: невідомий йому Вова скоріше приведе жінку до себе, аніж попхається до любки на ніч. Розрахунок простий – на ранок він не буде господарем у чужому домі, тоді як на своїй території почуватиметься набагато впевненіше.
Нарешті двері прочинилися, і опер подумки похвалив себе. Він не помилився у припущеннях. Мужик в обвислих спортивних штанях, несвіжій смугастій майці зі скуйовдженою кучмою волосся на голові цілком відповідав не лише Максовим уявленням про колишнього чоловіка невідомої йому Людки, котру він, швидше за все, тероризував з міркувань альфонсизму, тобто періодично стріляв у неї грошові знаки. Господар квартири майже на сто відсотків відповідав теперішньому ранковому стану капітана міліції Глода. Але про мужика, що стояв на порозі й тримався за двері, аби не впасти, Макс не міг точно сказати: він ще п’яний чи вже похмелився.
– Манько?
– Ну то й що? – погляд господаря квартири був розфокусованим, язик, що називається, гуляв.
– Вова?
– Володимир Мик-гик-колайович, – гикаючи, виправив гостя Манько.
– Міліція, – Глод обмежився демонстрацією посвідчення, представлятися Володимиру Миколайовичу йому розхотілося, так само, як і називати його на «ви». – Сам удома?
– Ну то й що?
– Нічого, – Максим посунув на нього, Вова позадкував, відпустив двері, втратив рівновагу, поточився, але вчасно обперся рукою об стіну. Глод зачинив зсередини, підійшов до Манька впритул – його обдало густим перегаром. Максим мимоволі поставив себе на місце Вови, а Наталку – на власне місце, уявив собі її реакцію, поморщився й відчув відразу до Манька. Можливо, вранішня розмова у ванній – своєрідна реакція дружини на стан чоловіка, який дружині доводиться періодично терпіти. Прогнавши від себе непотрібні тепер думки, Глод труснув Вову за кощаве плече. – Нічого. Збирайся, зі мною підеш. Прогуляєшся.
– Не хочу, – чітко промовив Манько і раптом почав осідати на підлогу. Глод спритно підхопив свідка під руки, вирівняв, притулив до стіни, притиснув.
– Думаєш, мені цікаво з тобою валандатися? Одягай штани, підеш зі мною. Там розкажеш про свою колишню дружину і даси нам її теперішню адресу. Поставиш свою закарлючку, після цього – лети на всі чотири сторони. Це якщо по доброму. Не хочеш – викличу сюди зараз наряд, і тебе закриють до понеділка. Причину тобі придумати? Льогко! Дружину колишню переслідуєш, погрожуєш, життя не даєш, вона міліцію викликала. Сьогодні субота, до понеділка з тобою точно ніхто розбиратися не стане, пересидиш вихідні в камері з бомжами. Ну, дійшло?
– Вона сука, – вираз обличчя Вови так і не поспішав ставати осмисленішим, хоча, судячи з усього, він розумів у загальних рисах, про що говорить йому несподіваний вранішній гість із міліцейською «корочкою».
– Хто?
– Людка. Я її… той… ого-го… А вона… блядь… ментів… Спочатку бандитів… Ось! – Вова виставив руку. – Приходили, мудачйо… Отут ледь не зламали. Боліло тиждень, а бюлетень тепер хто дає? Отак! Це я на неї заяву напишу, хай її туди посадять. Скажи?
– Скажу. Підемо зараз зі мною, там сядеш і все, як треба, напишеш.
– Ти її посадиш?
– Льогко! Давай, не копайся.
Дивно, але перспектива посадити колишню дружину за ґрати трохи привела Вову до тями. Принаймні він досить зграбно вдягнув штани, причому – просто на спортивки. Підняв з підлоги сорочку в клітинку, в кожен рукав влучав рукою з другої спроби, сорочку заправив у штани, наверх вбрав старий турецький светр, абияк причесався п’ятірнею. Коли взувався, таки гепнувся на підлогу, Глод мусив допомагати йому піднятися. Нарешті Вова вдягнув куртку, дерматинового картуза і навіть хвацько притупнув ногою.
– Усе. Зраз ми її того… Не буде більше… буде знати…
– Буде, буде, – Глодові цей тридцятичотирирічний п’яниця починав відверто набридати. Послати б самого Калиту сюди, от було б радості.
Зачиняючи двері ззовні, Манько втрапив ключем у замкову щілину з першої спроби. У ліфті він мовчав, поки йшли до тролейбусної зупинки – теж мовчав, якщо не зважати на періодичні нецензурні закиди щодо погоди. І вже біля самої зупинки став як укопаний, дружньо штовхнув ліктем Глода й хитро підморгнув.
– Отут.
– Що отут?
– Ну… Слухай, ти наче того… Ну, нормальний мужик… Хоча мент і все таке…
Тролейбус, що саме підійшов до зупинки, Максим вирішив пропустити – народу, незважаючи на ранок вихідного дня, у салон набилося по саму зав’язку.
– Ти, Вова, мене вже замахав, чесно тобі кажу. Я б для тебе персонально статтю придумав, – Глод навіть перестав відчувати муки похмілля. Це – природна реакція, коли комусь іще гірше, тобі стає трошки краще від усвідомлення цього факту. – Ти посцяти не сходив?
– Не сходив, – чесно признався Манько і відразу додав: – Я теє, не дійду. Далеко нам чи нє – без різниці. Будь людиною, мужик, для чого так оце… Я вам у ментовці засцяний потрібен? Отут, недалеко, – він кивнув головою в напрямку найближчого до зупинки будинку. – Підвальчик там. Усьо є.
– Не дури голову, – Глод уже починав усвідомлювати: свідок стає для нього серйозною проблемою.
– Боїшся, що втечу? Куди тікати? Ми ж мою сучку саджати йдемо, так? – довелося кивнути. – Бачиш, нема чого тікати. Хочеш – пішли зі мною, тілько скоро, бо не теє…
– Давай, тільки бігом. Веди, – рішуче налаштований чимшвидше спекатися остогидлого вже Вови Глод легенько штовхнув його в спину. Манько побіг підтюпцем, Макс ступав за ним по грязюці великими кроками. Коли вони наблизилися до будинку, Глод справді побачив вхід у підвальчик і непрезентабельний напис над дверима: «Кафе-бар. 8.00–22.00». Більше інформації не потрібно. Коротко і ясно. Вова, з усього видно, належав до завсідників цього непримітного пивного закладу. Поставивши ногу на першу сходинку, що вела донизу, він на мить завмер, потім знову повернувся до Макса.
– Мужик, я правда не дійду.
– Вірю, вірю, кажу ж тобі – роби своє діло.
– Я не про те… Про те так само, але… Труби горять, ти пойняв мене?
– Видно. Можеш навіть не рекламувати, що ви вчора пили.
– Сам розумієш… Усі ми люди… Не дійду я, соточку б того…
«Мені б теж», – подумав Глод, але швидко прогнав від себе провокаційні думки, суворо гримнув на Вову:
– Ще чого! Ти мені тверезий потрібен.
– Так я ж нетверезий! – чітко, без жодних затинань видав Манько, і опер мусив з ним погодитися. – З мене, мужик, толку нема ні грама. Я сотку потягну – і тоді буду человєк. Такого тобі про жінку та її трахалів розкажу – рука затерпне протокол писати! Так лікуємося? Давай разом, ну?
Від перспективи похмелитися Вова став балакучішим, говорив переконливо, але якби Глод був у кращому стані, Манько ніколи б не зміг умовити його піти на поступку. У цю хвилину Максові хотілося одного: доставити цього ідіота в управу, пред’явити Калиті красеня Вову, аби він сам з ним вошкався, а самому нарешті піти і з почуттям виконаного обов’язку випити пляшку світлого пива. Тепер, у присутності Вови, капітанові міліції не хотілося виявляти слабкість.
– Іди, пий, тільки махом. І не дай Бог затримаєшся довше, ніж дві хвилини!
– Е, начальник, а посцяти?
– Кажу ж тобі – дві хвилини. Хвилина на малу потребу, хвилина, – він сам усміхнувся із власного каламбуру, – на велику похмільну. Час пішов, давай.
– Може, ти зі мною?
Перспектива заходити в задушливий підвальчик, де точно тусується вся довколишня алкашня, Глода не привабила. Краще постояти на свіжому повітрі.
– Чого мені за тобою ходити? Не стій, сам же час тягнеш.
– Тоді гривню дай.
Від несподіваного нахабства Глод не стримався і гикнув.
– Що тобі дати?
– Бабки вдома, – не змигнувши, пояснив Вова. – Тут сто грамів – гривня, і шматочок огірочка десять копійок. Солоний огірок, видно, домашній. Десять копійок у мене ще є, – він поліз у кишеню куртки і разом із лушпайками соняшникового насіння витягнув два п'ятаки.
– Може, тобі ще шнурки попрасувати?
– Для чого? Начальнику, не дійду, горе ж буде, сам час тягнеш, ну-у-у…
Манько вже підстрибував на місці, і Глод, швидше для того, щоб здихатися клопітного супутника, аніж справді розуміючи його стан, витягнув гаманець і простягнув Вові зім’яту купюру. Той, радо затиснувши гроші в кулаці, задріботів сходами вниз і щез у нетрях кафе-бару.
Тільки тепер Максим оцінив свої дії за десятибальною шкалою й поставив собі тверду «одиницю». Видно, він справді цього ранку загальмований, день почався паскудно, нічого хорошого далі не обіцяє. Сплюнувши, засік на годиннику час. Коли секундна стрілка зробила два кола, він дав Манькові ще одну хвилину, а тоді рішуче посунув донизу.
Кафе-бар був невеличким напівтемним приміщенням з барною стійкою і чотирма брудними стоячими столиками. За одним із них зручно розмістилися троє хануриків, на іншому затишно вмостився Вова Манько. Він сперся на столик усією вагою свого тіла, поклав руки на його поверхню, на руки поклав голову. Поруч стояв порожній одноразовий стаканчик.
– Скотина! – процідив крізь зуби опер і штурхонув Вову в плече.
Результат виявився несподіваним: Манько ковзнув униз і сповз на підлогу. Трійця за сусіднім столиком зацікавлено спостерігала за цією батальною сценою. З недоречною бадьорістю, притаманною ефірові вихідного дня, хрипко репетувало радіо з кутка за баром.
– Е, мужик, давайте з розбірками на повітря! – гаркнула з-за стійки огрядна тітонька непевного віку.
– Скільки він випив? – наблизився до неї Макс.
– Вовка?
– Ви його знаєте?
– Його тут усі знають. На роботу щодня через нас ходить.
– Він же заходив сюди у нормальному стані!
– Для нього оце, – барменка кивнула на лежаче тіло, – вважай, нормальний стан. Щось він сьогодні низький старт узяв. Видно, вчора добре постарався. Поплив від ста грамів.
– Точно?
– У нього грошей більше не було. А ти взагалі для чого тут такий цікавий?
– Міліція, – Глод тицьнув жінці посвідчення майже під носа, аби краще роздивилася в напівтемряві.
– Міліція, – підтвердила барменка. Краєм ока Макс помітив, як трійця хануриків після її слів хутко рушила до дверей. З проблемою під назвою Вова Манько капітан Глод лишився сам на сам.
Присівши біля лежачого, опер навідліг ляснув його по щоці, потім – по другій. Після третього удару Вова розплющив очі, щось пробурмотів і почав підводитися. Глод допомагав йому, підтримуючи під руки. Він, доживши до тридцяти років, уже мав справу з різними покидьками, але огиду такої величезної сили відчував уперше. Цікаво, що в цьому мудодзвонові знайшла дівчина, молодша за нього на десять років, хоч якою вона була…
– Догрався Вовчик, – барменка активно коментувала появу міліціонера. – Він же шкоди особливої не робить, хіба напивається, але ж то собі шкода. Тут жалівся на жінку постійно, каже – покинула…
Манько вперто не бажав триматися не ногах. Глод нарешті остаточно і повною мірою усвідомив ідіотизм ситуації. Розтиснувши руки й дозволивши Вові сповзти по стінці на підлогу, він знову дійшов до стійки.
– Телефон у вас є?
– Службовий. У вас хіба нема?
Справді, хіба нема? Глод лапнув кишеню куртки, не знайшов мобільника, пригадав раптом, як учора тицьнув трубку Наталці, аби поставила на зарядку, а ранком з важкої голови забув. Дружина теж не нагадала, вона так само була сьогодні в якомусь непевному стані. Добре, з цим потім, спочатку чортів алкаш Вова, щоб його, падлюку, розірвало на хрін.
– Нема. Терміново треба подзвонити.
– Директор забороняє відвідувачам користуватися службовим телефоном.
– Тьотю, ви не зрозуміли нічого? Мі-лі-ці-я!
– Хоч дві міліції. Мене з роботи виженуть.
– Тебе раніше виженуть. Ти погано прочитала, хто я і звідки? Бандитів ловлю, тьотю, а ти мені заважаєш зараз! – Глод розпалювався дедалі сильніше, вихлюпуючи на барменку всю свою накопичену за сьогоднішній ранок лють. – Телефон, я сказав!
Видно, жінка за стійкою зрозуміла, що вже достатньо продемонструвала свою невеличку владу і водночас сумлінність щодо виконання обов'язків, тому мовчки виставила з-під шинквасу телефонний апарат. Озирнувшись на Манька, котрий мирно спав на підлозі, Глод вирішив не ганьбитися остаточно й не набирати номер ані чергового, ані Калити. Замість цього накрутив «02» і повідомив: працівник УБОЗу потребує допомоги. Назвавши адресу, вийшов на повітря і сумно закурив. Ото буде патрульним про що сьогодні потріщати! Недобре, та іншого виходу все одно немає.
Патрульна машина з'явилася, щойно Глод докурив. Лейтенант і два сержанти з автоматами неквапом наблизилися до капітана. Глянувши на «корочку», лейтенант кивнув, навіть для чогось козирнув, хоча Максим був одягнений не по формі.
– Яка проблема?
– Отам, внизу, на підлозі лежить.
– Труп?
– Майже. П'яний до мертвого стану.
– Ми не витверезник, капітане, – лейтенант озирнувся на сержантів, чекаючи підтримки, і ті дружно закивали.
– Мені повторно назватися? – Глод відчув, як у ньому знову закипає лють. – На собі я його не потягну, він потрібен… Не важливо. Потрібен і все. Для знешкодження особливо небезпечного злочинця. Слухай, лейтенанте, чому я тобі мушу щось пояснювати і вмовляти тебе, наче дівку-целочку? Накази для тебе існують?
– У мене своє начальство є. Лежить п'яний не на вулиці, громадського порядку не порушує, адміністрація кафе міліцію не викликає. Інструкцій ми не порушуємо.
– Ти звідки такий гоноровий, лейтенанте?
– Звідти, звідки й ти, – в тон йому відповів лейтенант. – Нам повідомили – щось серйозне…
– Слухай, ти, серйозний, – Глод підійшов до старшого патруля майже впритул, фіксуючи боковим зором, як сержанти теж присунулися ближче, готові будь-якої миті втрутитися. – Ти можеш зараз розвернутись і поїхати, але вже сьогодні тебе викличуть. І не моє начальство, навіть не твоє. Не хочу називати прізвищ і посад, аби не подумав, що тут на понт тебе беруть. Але особисто поцікавлюся, що саме скажуть лейтенантові, котрий своїми діями ускладнює працівникам шостого управління знайти та знешкодити особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая. Орієнтування отримували?
– До чого тут…
– До всього! – на Максимів крик повернули голови люди біля тролейбусної зупинки. – Сказано – беріть мужика, грузіть у машину, доставляйте, куди скажу! Чи ти таки хочеш відповідати за бездіяльність?
– Баглай, Баглай, – пробурчав лейтенант, збавляючи оберти. – Вуха болять від того Баглая. Так би і сказали, нема чого в бутилку лізти.
– А я, лейтенанте, сказав, як вважаю за потрібне. Ворушіться, ми тільки час тратимо.
…Коли брудного і п'яного Вову Манька вивантажили з патрульної «канарки» на убозівському подвір'ї, подивитися на видовище вийшли навіть із чергової частини. Затриманого під здивовані погляди дотягли до Глодового кабінету. По дорозі Максим наштовхнувся на не менше за інших здивованого Калиту, буркнув на його німе запитання:
– Ось, привів. Виховуйте.
– І як це розуміти?
– Отак і розумій. Вова Манько, власною персоною. Колишній чоловік імовірної коханки Баглая. Проспиться – допитаємо. Якщо раніше не знайдемо адреси без його, гм, допомоги. Зробив усе, що міг.
– Та бачу, – стримано відповів Калита. – Може, його в камеру краще?
– За що? В жодному злочині не підозрюється, навіть громадський порядок не порушує, – Глод покосував на лейтенанта. – Нехай лежить тут, тільки аби Черниченко не дізнався.
– Не буде його сьогодні.
– Правильно, законний вихідний.
Залишивши Вову спати на підлозі в своєму кабінеті, Макс зачинив двері й нарешті отримав можливість випити пива. Ранок тільки починався, лише десять по дев’ятій. Загальний стан після пляшечки світлого трохи поліпшився, а коли опер – де наша не пропадала! – відкоркував другу, пиво розслабило, й накотила страшенна втома. Плюнувши на все, Глод повернувся в кабінет, зачинився зсередини і під хропіння свідка сам поспав годинку. А потім, відчувши, як сили повертаються, протер очі й рішуче взявся за остогидлого Вову.
Коли свідок зміг більш-менш адекватно сприйняти довколишній світ і до ладу говорити, Глод гукнув Калиту. Разом вони вислухали заплутану історію стосунків Вови з колишньою дружиною, заодно дізналися, яким він хлопцем був, поки в його життя не влізла нахабно малолітка, залетіла від когось, йому сказала – одружуйся, бо хата в нього своя, окрема, а потім аборт зробила, паскуда. Нічого, думав – поживуть, лише на три роки їх і вистачило. Не треба, мужики, молоденьких шукати, бо обдурять, стерви, ще й бандитів нацькують… Дівоче прізвище Людки – Свиридюк, живе вона тепер із матір’ю, тещею Вовиною колишньою, теж, за його словами, сучкою першої гільдії. Про свої зазіхання на спокій колишньої дружини Вова принципово не бажав говорити, вимагав посадити її разом з мамкою серйозно та надовго, присудити їм виплату матеріальних збитків на його користь і взагалі відновити справедливість, знайшовши бандитів, котрі його побили.
– Хочеш – пиши заяву, – великодушно запропонував Калита. – Припаяємо їм ще хуліганку.
– Ви їх – того?
– Того, того. Ти про заяву подумай, ми серйозно. А де живе теща, все ж таки скажи, бо замахалися ми з тобою тут, роботи по горло.
Кінець кінцем у Глода був протокол допиту Володимира Манька, де зафіксовано основні моменти його розповіді про аморальний спосіб життя, що його веде колишня дружина, думки свідка стосовно можливого зв’язку Людмили Свиридюк із кримінальними злочинцями й адреса, за якою вона тепер мешкає. Заодно Вова впізнав на фото Рога, Скляра і Кузьму – це вони, падлюки, били його на замовлення жінки Людмили. Таким чином, офіційна підстава зацікавитися Людмилою тепер була.
– Що думаєш? – поцікавився Калита, коли Вова нарешті пішов похмелятися далі на радощах від несподівано знайденої управи на колишню дружину-бандитку, і вони з Глодом залишилися самі.
– Пусто-пусто. Там бачиш – донька з мамою живе. Зайвий свідок, Баглай там себе вільно почувати не зможе. До того ж востаннє твій друг Вова був там за місяць до нового року. Тоді ж його й побили. І невідомо, чи мешкає там Людка взагалі. Може, вона десь разом з Баглаєм на окремій хаті. Якщо вона таки разом з Баглаєм.
– У будь-якому разі посилати туди бійців означає наробити шуму. Нам воно треба? Ні. Ти, Максиме, почав це все, ти, мабуть, і до кінця доведи.
– Тобто?
– Є колишній чоловік. Алкаш. Чи побутовий п’яниця, різниці в нашому випадку немає. Він з невідомої причини накатав у міліцію заяву на Людмилу. Мовляв, співмешкає з різною босотою, кілька разів на її прохання його били та всіляко знущалися. Словом, спокою не дає, допоможіть, рідна міліціє. Ось ти й прийшов розбиратися. Січеш?
– Не дурний. Застану саму маму – розпитаю про доньку. Тим більше, теща, я так думаю, проти зятя налаштована, різної гидоти від нього чекає постійно, тому нічого не запідозрить. Якщо там ще й Людка буде – так само жодних підозр. Бач, знадобився Вова.
– Недарма ти страждав сьогодні, – посміхнувся Калита. – Бач, цирк воно – цирк, а й користь усе одно якась для справи є. Не відкладай, Максе, топай в адресу, до Свиридюків. Після того передзвони.
Перед тим як вийти, Глод подумав і дістав із сейфу пістолет. Навряд чи його доведеться наставляти на жінок. Просто вирішив підстрахуватися про всяк випадок. З огляду на невдалий від самого початку день. Ховаючи зброю в наплічну кобуру й застібаючи куртку, опер зловив себе на думці, що діє за законами вивихнутої логіки. Аби він не взяв зброї, згідно з цим підлим, але дієвим законом, вона б знадобилася. Так, як мобільний телефон сьогодні зранку в кафе. І тепер йому хотілося вірити: використати завбачливо прихоплену зброю навряд чи доведеться.
Між іншим, дорогою можна випити ще пивця.
16
Маршрутка зупинялася за два квартали до потрібної Глодові вулиці. А за шість кварталів закінчувалося саме місто. Коханка Баглая оселилася на самісінькій околиці Слобожанська. Мікроавтобус розвернувся, заїхавши колесами в калюжу, і якби Макс вчасно не відскочив, був би облитий брудною холодною водою. Незлобиво матюкнувшись навздогін маршрутці, Глод підняв комір куртки й щільніше засунув руки в кишені. Білі снігові мухи, що кружляли зранку, не зникли й під обід. Навпаки – перетворилися на пухкі мокрі сніжинки, вітер задував їх в обличчя оперові, не даючи змоги роздивлятися дорогу перед собою. Набичивши голову і трохи виставивши праве плече вперед, Глод рушив прямо по ґрунтовій дорозі, час від часу втрапляючи в калюжі різної глибини й ковзаючи по грязюці.
Номера біля хвіртки потрібного йому будинку не було. Максим спочатку навіть проскочив повз нього, але, помітивши бляшаний кружечок із цифрою «48», зупинився, роззирнувся довкола. Сніг не давав змоги дивитися далеко вперед, тому Глод перейшов дорогу, аби роздивитися номер будинку навпроти. Так і є – «45». Отже, сорок шостий десь поруч. Повернувшись назад, наштовхнувся на номер «44», написані білою фарбою здоровенні цифри займали собою половину нової металевої огорожі. Паркан будинку, що стояв між сорок восьмим і сорок четвертим, знав колись кращі часи, а хвіртка трошки похилилася всередину двору. Натиснувши клямку, Глод зайшов на подвір'я, перетнув його по викладеній цегляними уламками стежці до ґанку. З буди вискочив пес, звичайнісінька кудлата дворняга, припнута на ланцюг, і хрипко обгавкав непроханого гостя. Не звертаючи на собаку уваги, Глод пошукав дзвінок біля дверей, не знайшов і постукав кулаком. Спочатку – легенько, потім – сильніше.
Зсередини почулося якесь шарудіння, але відчиняти не поспішали. Вхідні двері вели на веранду, але у віконних проймах де-не-де замість скла господарі вставили шматки фанери, а те скло, що залишилося, було густо замазане білою фарбою. Тому чи є хтось усередині, чи ні, роздивитися Глод не мав можливості. Постукавши ще раз і прислухавшись, опер вирішив, що йому здалося. Шарудіння не повторювалося, очевидно, він дуже хотів почути якийсь рух. Зійшовши з ґанку, він обійшов будинок з правого боку, потім зайшов із тилу й зупинився, дослухаючись. Над головою щось бубоніло. Він глянув ліворуч і зрозумів: він стоїть майже впритул до вікна кімнати, в якій працює телевізор. Отже, вдома таки хтось є. Рішуче постукавши у вікно, опер швиденько повернувся на ґанок, так само рішуче грюкнув у двері. Нарешті він вловив рух по той бік дверей, повернувся ключ у замку, двері прочинилися, і Глод побачив огрядну сиву жінку в модному років двадцять тому халаті й окулярах із товстими скельцями.
– Вам кого?
– Свиридюк Галину Петрівну, – аби знайомство відразу набуло офіційного статусу, Максим показав їй міліцейське посвідчення.
– Це я, – жінка не поспішала пускати візитера всередину. – Чому міліція?
– Та я, Галино Петрівно, власне, не стільки до вас, скільки до вашої доньки. Людмили Григорівни.
– Тим більше, чому міліція? Моя донька навряд чи щось у когось вкрала.
– Ну, не конче вкрала. Може, дозволите зайти? Бо пес у вас безпородний, але голосистий.
– Пес як пес. Для того й тримають, аби гавкав. Заходьте, раз прийшли.
Галина Петрівна пропустила його на веранду, прикрикнувши на собаку, і той замовк. Та далі веранди господиня вирішила відвідувача не пускати, заступивши вхід до передпокою своєю огрядною фігурою. Говорила вона голосно, так говорять ті, хто трошки недочуває, тому Глод так само почав підвищувати голос:
– Вона, повторюю, нічого ніде не вкрала, тим більше – не вбила нікого.
– Я знаю. Людою не може цікавитися міліція.
– Тим не менше, – Глод розвів руками. – Вона вдома?
– Хто вам сказав, що Люда живе тут?
– Адресу дав такий собі Манько Володимир… Миколайович. Знаєте такого?
Обличчя жінки стало ще суворішим, навіть гнівним.
– Чого йому ще треба від нас? Прогнала його Люська – і слава Богу! Він ніколи людиною не був, казала я їй, та хіба молоде послухає! Потім до мамки прибігла, тепер уже сама грамотна стала. Навіть прізвище назад зміняла на дівоче.
– Отже, ви його знаєте? – перепитав Глод.
– Віки б його не знати! Зятьок колишній, падлюка.
– Щось подібне він і про вашу доньку каже.
– Хай ще раз скаже – язика вирву й собаці викину.
– Та він не просто сказав – написав офіційну заяву. Ось розбираємося. Мені б із донькою вашою годилося перебалакати. Телефону у вас немає, де вона прописана – невідомо, Манько каже – з матір’ю живе. Крім вас, удома є хтось іще?
– Заяву? – Галина Петрівна навіть зняла окуляри, протерла їх полою халата, знову начепила не перенісся. – Чого він хоче?
– Вибачте, але про такі речі не хотілося б отак, на веранді. Не літо, весна, бачте, а сніг який валить. Розмова в нас не на три хвилини…
Хазяйка мовчки розчахнула двері, мовчазним жестом запросила Глода пройти і крикнула, невідомо до кого звертаючись:
– Люсю! Люсю, тут знову твій придурок воду каламутить.
З кімнати назустріч Максимові вийшла молода жінка, про існування якої він ще вранці й не здогадувався, а на цю хвилину не знав про неї, здається, лише найінтимніших подробиць. Скажімо, розміру бюсту, об’єму стегон, кольору білизни та улюбленої фірми-виробника губної помади. Хоча Глод цілком припускав, що її колишній чоловік так само не знав усього цього. Якби Вову Манька попросили, наприклад, дати докладний словесний портрет людини, з якою спав у одному ліжку два з половиною роки, він навряд чи впорався б із цим завданням. Зовнішність Люди Свиридюк виявилася звичайнісінькою, в натовпі вона б нічим особливим не привернула уваги. Можливо, такий висновок Глод зробив, бо не встиг іще як слід роздивитися її через брак світла в передпокої. Опера взагалі дратували погано освітлені приміщення. Навіть більше, зовсім недавно він зробив для себе відкриття: виявляється, він, капітан міліції, не дуже добре почувається в темряві. Ні, він не боїться її. Просто при світлі завжди можна бачити небезпеку. Або переконатися, що нічого нікому не загрожує. Про небезпеку Глод думав досить часто, і вважав – це для його роботи цілком нормально.
Тому він механічно простягнув руку до стіни, намацуючи вимикач.
– Можна світло ввімкнути? Бо якось так не зовсім зручно балакати.
– Пройдіть до кімнати, – Галина Петрівна саме зачиняла за Глодом двері. Та пальці вже намацали вимикача, натиснули на нього. Передпокій перестав бути темним, Максим машинально глянув довкола себе. Кожен, хто потрапляє кудись уперше, мимоволі роздивляється, як тут живуть.
Передпокій виявився не дуже великим. Праворуч від Макса притулилося до стіни стареньке трюмо, в кутку стояла така сама древня пральна машина. Ліворуч – вішак для одягу.
Погляд Глода зачепився за щось незвичне, навіть несподіване. Але перш ніж він устиг зрозуміти, що саме збентежило його, Людмила нарешті промовила:
– Та проходьте вже, проходьте, і правда, чого стовбичите в дверях.
– Крім вас, у хаті є ще хтось?
– Чому вас це цікавить?
– Бо присутність сторонніх небажана. Розмова стосується лише вас, ну, і почасти вашої матері.
– Можете перевірити, – Людмила відступила від дверей, даючи зрозуміти – прохід вільний.
– У вас взуття знімають?
– Просто витріть ноги, – дозволила Галина Петрівна. – І не треба так кричати, тут глухих нема.
Дивно.
Чи Глодові здалося, чи хазяйка говорила зараз не так голосно, як на веранді. Сам він і далі підвищував голос, вважаючи її глухуватою. Пояснення знайшлося відразу. Не в хазяйці справа – хоча випито три пляшки пива, в голові ще й досі шумить, шум віддає у вуха, ось вам і побічні ефекти: це він, Глод, не зовсім дочуває. Нічого, з досвіду він знав – після обіду, навіть ближче до вечора, все це минеться.
– Будете хату обшукувати? – у запитанні Людмили чувся виклик.
– У мене ордера нема, – миролюбно промовив Максим. – І не треба мені вашу хату обшукувати, взагалі не для цього прийшов. Давайте краще на кухню пройдемо, а то натопчу вам, надворі таке робиться – наче не весна.
Він уже визначив, де кухня, і пройшов туди, на ходу розстібаючи куртку. Галина Петрівна посунула за ним і, коли опер, не чекаючи особливого запрошення, вмостився на ослінчику, нависла над ним горою.
– Не треба нам тут погодою зуби заговорювати. І доброго дядю тут грати. Давайте, в чому там справа, що цей виродок ще для нас придумав.
– Присядьте, Людо, – майже по-хазяйськи, наче в своєму робочому кабінеті, запросив Глод. Молода жінка сіла на стілець у кутку, сперлася на спинку, схрестила руки на грудях, закинула одну обтягнуту чорними лосинами ногу на іншу. – І ви теж, – звернувся до Галини Петрівни, але хазяйка демонстративно залишилася стояти. – Як хочете. Коротше, розмова у нас поки що без протоколу. Бо, скажу вам чесно, ваш колишній родич підкинув нам зайвого геморою.
– Він сам як геморой, – Людмила презирливо скривила губи.
– Вам, звичайно, краще знати. Нам Володимир, гм, Миколайович так само не дуже сподобався як людина. Але як громадянин він цілком має право написати заяву. Ми мусимо відреагувати, а в нас крадіжки, бандитизм і зґвалтування, ще з вашою справою возитися. Може, ви якось між собою розберетеся?
Щось не так. Щось тут не так.
Внутрішній голос узявся нізвідки, наче прокинувся й тепер відволікав Глода від роботи. Йому швидше хотілося провести формальну розмову з жінками, повернутися в управління, доповісти Калиті – ніяким Баглаєм у тій адресі не пахне. Однак нагляд за Людмилою Свиридюк установити треба, взяти її в конкретну розробку. За умови, якщо Рожнов, переможець постійно діючого конкурсу ідіотів, нічого не наплутав. Та внутрішній голос не давав спокою, нагадуючи оперові – він не помічає чогось важливого, що лежить просто на поверхні.
Навіть не так: помітив, та недостатньо роздивився. Не надав особливого значення.
– У чому ми повинні розібратися? – роздратовано втрутилася Галина Петрівна. – Ви ще толком нічого не сказали.
– Скажу. Зараз скажу. – Максим подарував їй знезброювальну посмішку. – Володимир Манько заявляє: ви, Людмило, наказали якимось бандитам, аби ті його регулярно били. У нього купа довідок із лікарні…
– А з дурдому нема? – поцікавилася Люда. – Йому там саме місце, навіть тюрма для нього – курорт. Хіба там вилікують. А правда, що за вироком суду засуджених примусово лікують від алкоголізму?
– Правда.
– Тоді я теж маю право написати на нього заяву. І хай його посадять. Він тут нам спокою не дає, погрожує хату спалити.
– Ви десь працюєте, Людо?
– Це має значення? – Максим знову відчув приховану агресію.
– У принципі ні.
– Живете з мамою?
– А це до чого?
– З’ясовую наявність засобів для існування. Розумієте, ви ж наймали, за словами вашого колишнього, бандитів…
– Нікого я не наймала! – Людмила підхопилася, нервово пройшлася по кухні, знову сіла. – Не наймала! Я його ще, слава Богу, від початку цього року не бачила! Думала, дав спокій, так бачите – нате вам, здрасьтє!
