Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц)

– Н-не с-стр-рілл-ляйте-е…

– Треба ти… – процідив крізь зуби Глод і повернувся до вхідних дверей – там уже стояли, відхекуючись, Притула з Деревієм. Обоє стискали в руках зброю. – Виловіть цього моржа на хер! І заберіть Стаха від того дебіла! Не відпишеться потім! На Серьогу гляньте!

Сказав – і відразу зрозумів: стільки справ одним махом двоє людей не зроблять, навіть не зрозуміють, що слід робити насамперед. Подумав – і негайно викинув ці думки з голови. Просто перед собою він бачив останні двері, за якими зачинилися ще двоє малолітніх придурків. Кількома кроками подолавши відстань між басейном і власне парильнею, Глод рвонув двері на себе і ступив до пекла.

Пара огорнула своїми густими жаркими обіймами, він одразу відчув, як обважніло тіло, піт маленькими потічками почав заливати очі. Роздивитися нічого не встиг – ліворуч щось ворухнулося, та опер, повернувшись досить зграбно, замахнувся і вдарив руків'ям «Макарова» туди, де був рух, відчув зойк, замахнувся і вдарив ще раз. Одна гола постать присіла на підлогу біля його ніг, друга шаснула на полок, для чогось залізла на верхню полицю і потягнула на себе простирадло. Відштовхнувши ногою нападника, Макс зняв із запобіжника пістолет, чого не зробив раніше, і, не думаючи довго, пальнув у стелю.

– Міліція, мать вашу! Виходьте по одному на свіже повітря, суки, бо інакше отак голими вас на вулицю витягну! Кожного! Сам особисто витягну! – свою обіцянку він підтвердив другим попереджувальним пострілом, і хлопці, один, прикриваючись простирадлом, інший – руками спереду, обережно вийшли з парної. Біля краю басейну вже стояв Деревій, наставивши на Рожнова пістолетне дуло, а той тримався за поручень драбинки і вигукував:

– Я сам! Я сам! Я сам! Я сам!

– Заїло його, – кинув Деревій Максові через плече, але сам не поспішав витягати хлопця з холодної води за руку. Глод відмахнувся. Затримані перестали його цікавити, тепер більше хвилював стан Корбута.

У роздягальню вже набилося досить багато народу. Наспілі «соколята» тримали за руки Сташенка. Він не дуже й виривався, бо той, хто стріляв у опера, лежав на підлозі в позі ембріона, закривавлений і нерухомий. Та й тримали його бійці не дуже міцно, швидше для порядку, аби вдруге не напав на бандита. Притула поскидав на підлогу весь одяг з лавок і зустрів появу Макса радісним висновком:

– Більше стволів тут немає! Зате диви! – він переможно показав трубку мобільного телефону, котру попри всю довколишню колотнечу акуратно тримав двома пальцями правої руки за краї. – І оце з цього стріляли! Самопал! – так само двома пальцями він тримав у лівій руці револьвер.

– Я щасливий. Не замацай тільки, – Глод іще раз обвів поглядом кімнату, зупинився на столику, заставленому повними й порожніми пляшками, горілчаними та пивними, взяв почату півлітру теплої горілки, ні на кого не дивлячись, зробив солідний ковток, а потім несподівано навіть для себе розгатив її об стіну просто за спинами затриманих.

– Ну! – не стримався один з них, той, що спромігся не забути про простирадло.

– Гну! – гаркнув Глод, не звертаючи ні на кого уваги. – Одягатися, суки, і бігом мені, бігом! Час пішов! Я кому сказав!

Затримані кинулися шукати в загальному рейваху свої речі. Нарешті Деревій привів до гурту останнього – Рожнова, котрий виглядав найбільш переляканим з усіх.

– Я не стріляв! – вигукнув він просто з порога.

– Зате я зараз стрельну! – подався до нього Сташенко, та «соколята» завбачливо взяли його за руки. – Стрельну, стрельну, туди твою маму нехай! Штани вдягай, не відсвічуй яйцями!

Тіло Корбута ніхто не рухав. Не наважився і Глод, лише покликав його на ім’я. «Швидка» наспіла саме тоді, коли троє затриманих встигли абияк одягнутися і стояли, скуті наручниками, а четвертий і далі лежав без ознак життя. Лікарка з медбратом проштовхалися крізь невеличкий натовп, що зібрався біля входу до сауни, оцінила ситуацію і коротко наказала:

– Покладіть пораненого на лавку, на спину, потім – геть звідси.

– Що з ним? – медбрат тицьнув пальцем на побитого.

– Стріляв, – Сташенко обмежився цим поясненням, на що негайно отримав від лікарки відповідь:

– Садисти. Так, давайте хутчіш, мужчини, чи ви хочете, аби звідси трупи винесли?

Тут же, біля рецепції, Глод з’ясував особи затриманих. Рожнов підтвердив – він таки Рожнов Ігор. Той, хто прикривався простирадлом, виявився його другом Євгеном Скляренком. Третій, той, хто намагався напасти на опера, назвався Степаном Домовиком.

– Четвертий хто? Стріляв – хто?

– Дорофеєв… Костик… – нявкнув Рожнов, відразу визвірився на Домовика. – Чого зириш? Не ми стріляли! Ми не знаємо його! Так, за компанію пішли! Товаришу начальник, у нього – судимість, він – бандюга, товаришу…

– Цить! – перервав Глод. – У тебе ще буде можливість допомогти слідству.

Повз них медбрат разом із водієм «швидкої» пронесли ноші з тілом Корбута. Обличчя йому не закрили, це Макс сприйняв за добрий знак. За ношами квапливо йшла лікарка. Глод спробував зупинити її й розпитати, але вона лише відмахнулася. Назустріч цій процесії поспішала інша бригада «швидкої». За кілька хвилин вони винесли на ношах побитого Сташенком хлопця. Сам Стах на всю силу легенів сварився з молодим лікарем, переконуючи його забути в цьому випадку клятву Гіппократа.

– Я напишу доповідну, куди треба напишу, і вас, капітан чи хто ви там, під суд віддадуть! – викрикував лікар. – Скільки можна?

– Він стріляв у нашого працівника!

– Це не має значення! Ви б усе одно його скалічили. Не його, так іншого!

– Слухай, ти…

– Ні, це ти слухай, придурку, ти слухай! Ти зробив хлопця інвалідом, уже зробив, без суду й слідства, я ж бачу, не сліпий!

– А він із нашого товариша трупака зробив, ти розумієш чи ні!

– Виживе ваш колега. Здоровий, як бугай.

9

Додому начальник УБОЗу доїхати не встиг – на початку десятої години вечора з півдороги його перехопив черговий дзвінком на мобільний і коротко повідомив про надзвичайну подію в оздоровчому комплексі «Нептун». Не скидаючи швидкості, Черниченко розвернув свій «Рено» на сто вісімдесят градусів і за десять хвилин уже в'їжджав на управлінське подвір’я. Він не встиг поставити ногу на першу сходинку, як одна за одною заїхали три машини: «дев’ятка» Корбута, оперативна «шістка» і міліцейська «канарка». Розчахнувши поли сірого плаща, розставивши ноги і засунувши руки глибоко в кишені штанів, Черниченко спостерігав, як під дощ виходили його оперативники, разом із «соколятами» і екіпажем «канарки» витягали затриманих і, не церемонячись, волочили їх до приміщення. Присутність начальника помітили не відразу, зупинилися. Вперед ступив Глод, його відсторонив Сташенко, але рапорту не вийшло – з управління вийшов Калита, і Черниченко обмежився коротким розпорядженням:

– Цих – до камер. Окремо. І до мене відразу.

– Ідіть, ми вже самі, – озвався один «соколівець», і четверо понурих оперів у передчутті грози посунули за начальником. Калита пропустив його вперед, затримався в дверях, хотів і собі щось додати, але тільки махнув рукою і зайшов усередину.

Коли за останнім зачинилися двері полковницького кабінету, Черниченко, не знімаючи плаща, сів у крісло, потер обличчя розчепіреною п’ятірнею і промовив рівним голосом:

– Хто?

Стах відкрив було рота, але Глод випередив його:

– Усе йшло спокійно. Ми не думали, що в них може бути зброя.

– Навіть так? – брови полковника скочили вгору, і Максим відразу виправився:

– Думали, передбачали, але ж лазня, самі розумієте… Звідки голий ствола б дістав?

– Сцикун класного опера поклав, ні за хер собачий поклав! – Черниченко з усього маху грюкнув кулаком по столу, аж підстрибнув подарований до торішнього Дня міліції новенький офісний набір. – А ви хавалами хляпали, ви всі! І не кажіть, що винних немає! Дружині його я дзвонитиму чи ти, Сташенко?

– Я, – виступив уперед Калита.

– Для тебе ще роботи вистачить! – Черниченко затиснув зубами «голуазину», прикурив, жбурнув запальничку на стіл. – Тепер так. Допитів сьогодні не буде.

– Чого це? – не стримався Сташенко. – Вони ж теплі…

– Мовчи, я сказав! Тепер, після всього, їх розколоти просто, а на завтра вони оклигають і відмовляться від усього сказаного.

– Без того можуть піти…

– Тихо! Я сказав – відкласти до завтра, отже, так і буде. Нікуди вони не дінуться. Наскільки я знаю, вони всі п’яні, так чи ні?

– Виглядає, що так, – підтвердив Калита.

– Раз так, то допит у будь-якому разі неправомірний, а свідчення ніхто не прийме. Навіть така гидота прочухається й адвокатів почне вимагати, коли вже не вимагає. Мовчать?

– Хто як, – вступив у розмову Глод. – Той, Рожнов, скиглив усю дорогу. Скляренко теж щось там просився. Третій їхній, Домовик, сидів тихо.

– Ось, а тепер я вам скажу, як усе піде далі. Почнете ви їх просто зараз колоти – вони потечуть, хоча б той самий Рожнов. На ранок запросто можуть заголосити про адвоката. Не вони, так батьки захисника знайдуть. Обставини, за яких їх узяли, не секретні, й ми даємо адвокатові зброю в руки: свідчення проти себе людини, котра перебувала на момент написання щиросердного зізнання у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, не можуть вважатися правдивими.

– Ми почали адвокатів боятися? – знову не витримав Сташенко.

– Тобі, карателю, самому адвокат знадобитися може. Від справи тебе поки що усунуто, додому поїдеш. І сиди там, лікарняний візьми, поки, як кажуть, не почалося.

– Капнули вже?

– Ти як думав!

– Цікаво, хто встигнув і коли. Менше ж години минуло…

– Не про це думай, а про те, як погони не втратити. Значить, хай вони покиснуть у камерах і посушать голови, за що їх сюди притягнули. Ще один момент не треба забувати, – Черниченко потроху заспокоювався. – Я уже говорив про цю обставину: Скляренка і того, третього, як його…

– Домовик.

– Ось, Скляренка і Домовика ми, виходить, затримали за компанію. У нас нема чого їм поки що висунути. Тому розмов про ментівське свавілля не уникнути. І в разі, якщо вони просто зараз розколються, на нас усіх, не на когось конкретно, начеплять подвійну провину. Допит п'яного і безпідставне затримання. Навіть за підозрою в убивстві Микитенка не пройде: трупа немає. Ні, трійця мусить поваритися до завтра. Про четвертого окрема розмова. Той, вважайте, собі вже вирок підписав, там хоч вагон адвокатів – зуби зламають. Із цим усе зрозуміло?

– Куди вже ясніше, – Сташенко висловив загальну думку.

– Тепер – по кабінетах, пояснювальні писати. І про те, що сталося, і за фактом застосування зброї. Чим більше напишете тепер папірців, тим краще для вас же. Папірці здати Калиті, потім – спати. Вільні. Калита, лишися.

Говорити між собою операм ні про що не хотілося. Мовчки придумавши пояснювальні доповідні, більше схожі на виправдання, вони, не змовляючись, попростували до найближчого бару, що працював до глупої ночі. Узяли дві пляшки горілки та кілька бутербродів, у перервах між наливанням та випиванням обмінювалися незначущими фразами, та все одно розмова невпинно поверталася до з’ясування традиційного в подібних випадках питання: «Як це так сталося?» Коли все було випито, Глод, Деревій та Сташенко розійшлися по домівках, а Притула повернувся в управління – зранку вкотре посварився з дружиною, тому вирішив переночувати на канапі в черговій частині або на стільцях у кабінеті. Він практикував подібні ночівлі не вперше, поки що проблем не виникало, коли можливість ночувати на стільцях замість подружнього ліжка вважати за нормальний стан речей…

Під ранок надійшло кілька новин, здебільшого невтішних. Прогнози лікаря «швидкої» справдилися частково. Капітан Сергій Корбут помер тієї ж ночі на операційному столі – втрата крові плюс ушкоджені життєво важливі органи від кулі самопального револьвера. А Костянтин Дорофеєв, найстарший із четвірки затриманих, отримав численні переломи. Крім того, розлючений Стах постарався на совість і роздушив йому мошонку. Отже, фактично, зробив двадцятирічного хлопця інвалідом.

І навіть приємна звістка не переважувала того ранку значущість неприємних, хоча за інших обставин стала б надзвичайно вагомою. На кермі «опеля», котрий належав зниклому Русланові Микитенку, знайдено серед інших чіткі відбитки пальців Степана Домовика. А за ручки передніх та задніх пасажирських дверцят останніми хапалися Ігор Рожнов, Євген Скляренко і Костянтин Дорофеєв – останньому пальці відкатали в лікарні.

10

– Ти де мобільник узяв?

– Це не мій!

– Брешеш, Рожнов, причому по-дурному брешеш, – допитувати його Калита взявся сам, бо відчував найслабшу ланку ланцюга. Як і прогнозував Черниченко, Домовик відмовлявся говорити зовсім, а Скляренко вимагав адвоката. Кожному з них уже можна було розповісти про результати дактилоскопічної експертизи, та поки що в жодному разі не зводити разом, навіть на хвилину. – Інші стверджують, що ти мобілку від самого початку тягав із собою.

– Початку чого?

– Всього. Ти трубку так залапав, на десять експертиз вистачить. Твоя?

– Хто?

– Мобілка – твоя?

– Ну… припустімо… Я ж не стріляв!

Цю фразу Калита почув, щойно затриманого Рожнова завели до нього в кабінет. І чув її періодично.

– Не стріляв, факт, – звично погодився з ним майор. – Ми про телефон говоримо. Твій?

– Мій, – буркнув під ніс Рожнов і опустив голову.

– Дивися на мене і не бубони. Ще раз: твоя мобілка?

– Моя.

– О, так краще. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» належить мені, тобто, тобі, Рожнову Ігореві Степановичу. Де ти, Ігоре Степановичу, його взяв? Знайшов чи купив?

– Чому знайшов? Не гриб же…

– Гриби любиш шукати? Грибник?

– Колись ходив… з бабою… До лісу…

– З бабусею, Юлією Гнатівною?

– Ви її знаєте?

– Знайомилися. Отже, купив чи знайшов?

– Купив… Розпродаж був, беушні мобілки за півціни продавали, я й повівся, придбав. Зручна річ, без неї… – Ріг затнувся.

– Що без неї? Ти ж договорюй, Ігоре Степановичу. Так що там у нас без мобілки?

– Не поважають… дівки не люблять…

– Серйозний аргумент. Так воно і є, Ігорьок, так і є. Значить, коли саме купив? Давно, не дуже, вчора, тиждень тому?

– Десь… – Ріг старанно наморщив лоба, – десь днів чотири тому.

– За скільки?

– П’ятдесят баксів, фігня.

– Бач, поперло тобі як, Ігоре Степановичу. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» я, тобто ти, придбав за п'ятдесят умовних одиниць…

– Нє, це я так про бакси сказав, тобто мені сказали, я еквівалент заплатив!

– Хай так, – погодився Калита, – за суму в гривнях, котра становить еквівалент п’ятдесяти доларам США за курсом Національного банку під час розпродажу… Де розпродаж був, магазин назвемо. Чого мовчиш, палицю ковтнув?

Рожнов знову вивчав лінолеум на підлозі.

– Чого мовчиш? Забув, де купував?

– Забув, – погодився Ріг.

– Нічого, тут допоможемо, пам’ять освіжимо. Зробимо запит, проведемо оперативну перевірочку й дуже швидко встановимо, де саме чотири дні тому відбувався розпродаж мобільних телефонів, котрі були у використанні. А якщо жодного розпродажу, тоді як, Ігоре Степановичу?

– Ви ж не перевіряли, – промовив Ріг, витримавши майже хвилинну паузу.

– Правильно, тобі нема куди квапитися. Ми згаємо час, але результат я тобі просто зараз скажу: не було ніде такого розпродажу, ні чотири дні тому, ні тиждень. Просто нам доведеться починати розмову спочатку, і вже іншим тоном. Бо я тобі офіційно доведу, Рожнов, що ти брешеш. Бо перед тим, як ми почнемо перевірку, ти підпишеш оцей протокол, – Калита помахав перед затриманим аркушем. – То як, Рожнов? Де ти взяв телефон?

– Купив…

– Знову за своє?

– Та ні… Я з рук купив, на базарі, у невідомого мені хлопця. Я його не знаю, а описати зможу, – Ріг запоспішав: – Старший за мене, морда коняча, брюнет, на зріст ми однакові, пальто чорне, простоволосий. Мабуть, наркот або алкаш… Або сам украв десь… Точно, украв і задешево зіпхнув мені, дурному!

– Чому ж збрехав про розпродаж? Для чого збрехав, Ігоре Степановичу?

– Ну… сам не знаю… – Ріг знову дивився собі під ноги.

– То я знаю, – Калита з гуркотом відсунув стілець, підвівся з-за столу, обійшов його, присів на його краєчок стільця, взяв правицею Рожнова за підборіддя, підняв голову. – Цей телефон ти вкрав у підприємця Руслана Микитенка. Знаєш такого?

– Не знаю! – відповідь вирвалася механічно, в очах Рожнова оперативних прочитав переляк. – То в нього хтось украв, а я кажу ж – купив, купив!

– Не хвилюйся. Все може бути, таке теж часто трапляється, згода, – Калита відпустив підборіддя. – Тоді як пояснити, що ти катався на машині незнайомого тобі чоловіка? Того самого Руслана Микитенка, котрий зник три дні тому? З дому він виїхав на машині, мав при собі мобілку, оцю саму, з якої ти дзвонив спочатку своєму знайомому Моніну, а потім – домовлявся з проститутками. Може, хочеш свій голос послухати?

– Яка м-машина…

– «Опель». Ось ця, – жестом фокусника Калита витяг із бокової кишені піджака фотокартку, тицьнув Рожнову. – Роздивився? – поклав фото на стіл, розгорнув тоненьку течку і взяв верхній папірець: – Читай. Висновки експертів: на внутрішній стороні ручки правих передніх дверцят автомобіля… ну, це пропускаємо, ага, ось – відбитки пальців співпадають із відбитком за номером «два», котрий належить Рожнову Ігореві Степановичу. Сидів біля водія, командорське місце. Керував хто?

– Кузьма, – байдужим голосом промовив Ріг.

– Стоп, що за Кузьма?

– Домовик Стьопа. Поганяло в нього таке – Кузьма. Мультик про домовика є, домовика Кузею звали. Ну, ось так – Кузя, Кузьма.

– Ага. Ти в нас хто?

– Пацани Рогом назвали.

– Ну, раз пацани назвали… Інші на кого відгукувалися?

– Скляр і Дора… Це Дора стріляв, це він, ми не знали нічого про ствол!

– Усі знають, хто стріляв у нашого працівника. Не про це тепер мова. Машину викрали?

– Покататися хотіли…

– Я ще раз запитую: викрали машину?

– Ну… викрали…

– Ти мені поступок не роби тут, не треба. Без «ну» – викрали?

– Викрали.

– Так і запишемо. Мобільний телефон?

– Я забрав… Давно хотів трубку собі, – фраза прозвучала зовсім по-дитячому.

– Теж запишемо, – Калита поки не думав нічого фіксувати письмово.

– Микитенко де? Звідки ви все це викрали? – у відповідь мовчання. – Він живий? – знову мовчання. – Починав добре, валяй далі. Про щиросердне зізнання тобі нагадати?

– Мертвий він! – несподівано вигукнув Ріг, бризкаючи слиною просто в обличчя майорові. – Дохлий! Мертвий! Трупешник! Давайте листок, усе напишу, не можу більше, не можу, не можу!

До десятої ранку всі троє писали «чистухи». А по обіді в присутності понятих та оператора з відеокамерою з вогкої землі льоху будинку в приватному секторі на околиці міста, за кілька вулиць від місця, де розбився «Опель», викопували понівечений труп Руслана Микитенка.

Будинок згідно з приватною домовленістю з вересня минулого року винаймали Ріг, Кузьма і Скляр. Вбитого вони спочатку катували, а потім закопали тут же, на обійсті власного житла, аби далеко не ходити. Наступні три доби вбивці ночували фактично поруч із трупом, і рятувало їх те, що до кінця дня напивалися до непритомного стану. Щоранку не прокидалися, а приходили до тями, абияк давали собі лад, щоб не виглядати зовсім уже підозріло, і чимскоріше тікали з дому – продовжувати пиятику. Ріг, ретельно демонструючи каяття, бив себе в груди і торочив: «Ми його поминали, поминали, поминали!» Причому за гроші вбитого.

Коли слідчий запитав про причину вбивства, кожен із чотирьох сказав майже одне й те саме: Микита заборгував їм значну суму, чекати їм набридло, тому вирішили покарати. Виходило, він сам винен у тому, що сталося. Слідчий не зупинявся, крутив далі: не може бути такого, аби бізнесмен, нехай дрібний, позичав гроші в типчиків на зразок Рога чи Домовика-Кузьми. Далі справа пішла, можна сказати, наче по маслу.

Звичайно, грошей Руслан у них не позичав. Він не розрахувався вчасно за товар. Ті самі комп’ютери, що лежали в сховищі. А вкрадені вони з фірми «Драко», де двох охоронців убито. Першим признався Рожнов, решта теж не довго відпиралася. І не вперше вони скидали крадений товар Микитенкові, бо з незнайомими людьми такі справи не робляться. Допити тривали до пізньої ночі, не чіпали лише побитого Дорофеєва, хоча він, визнавши свою співучасть у вбивстві Микити, щодо розбійних епізодів затято мовчав, до того ж довго допитувати його в лікарні не дозволялося. Але досить було й свідчень Рога, Скляра та Кузьми. Свого друга Дору вони не жаліли, тягнули і його за собою, розповідаючи все аж ніби наввипередки, сподіваючись кожен для себе на пом’якшення вироку.

Таким чином, усього компанія визнала за собою вісім злочинних епізодів. Усі розбої висіли «глухарями» від чотирьох місяців до півроку. Карному розшукові та УБОЗу це тріо неповнолітніх злочинців зробило своїми зізнаннями воістину царський подарунок.