Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

29

…врятували тільки мокра земля та реакція: нога втопила гальма до самої підлоги, руки крутонули кермо праворуч, колеса ковзнули по мокрій землі, стовбур опинився десь ліворуч, «Шкоду» крутонуло до нього лівим боком, крило стукнулося об дерево, машину розвернуло на узбіччі, вона вклякла на місці. Водія кинуло вперед, він з усього маху вдарився маківкою об скло, на якусь мить довкола стало порожньо, та за хвилю туман у голові розсіявся, він опритомнів.

Глод сидів під дощем у побитому авті, руки міцно стискали кермо, голова лежала на ньому, обличчям щось текло, по даху стукотіли краплі. Він труснув головою, перемагаючи біль, подивився вперед. Просто перед ним на лобовому склі розходилися в різні боки нерівні павутинки тріщин. Він обережно помацав голову, пальці відчули щось липке. Біль та кров повертали до тями. Рука сама намацала ключі, повернула їх, нога витиснула зчеплення. Двигун ожив, Глод зітхнув і обережно здав назад. Колеса забуксували, він посунув трохи вперед, а потім рвучко вивів машину на трасу, вирівняв її, запізніло перехрестився і, раптом згадавши, куди поспішав, рвонув уперед крізь дощ.

Вів машину і ні про що не думав. Навіть факт, що лише диво врятувало його щойно й на цьому Боже покровительство вичерпало на нього свої ліміти, не стримував – стрілка на спідометрі невпинно піднімалася. Але до Рожнів він дістався вже без пригод, зорієнтувався в сльоті, звернув у потрібний бік і, заїхавши на вуличку між хатами, нарешті скинув швидкість: тут розганятися в темряві справді було ризиковано. У пошуках потрібного будинку Глод теж не помилився: лише в ньому одному вікна обох поверхів світилися. Уже під’їжджаючи до воріт, він наддав газу і висадив їх із розмаху, розбиваючи обидві фари.

З авта він викотився мало не на ходу, ноги ковзнули по мокрій траві, він заточився і мало не впав, утримався на ногах лиш схопившись за дах машини.

На ходу витягаючи пістолет, Макс кинувся до ґанку, перестрибнув через сходинки, шарпнув вхідні двері, стукнув по них долонею, а потім, ступивши пару кроків назад, навіть не маючи сумніву, що все робить правильно, вгатив у кожен замок по дві кулі, смикнув зовнішні двері на себе, садонув ногою по внутрішніх, знову розстріляв замок, налетів на них усією своєю вагою і ввалився до передпокою.

Глод би й так не втримався на ногах, але сильний удар в обличчя, яким його зустрів хтось, кого він не встиг розгледіти, звалив його на підлогу. Другого удару Макс уникнув. Він навіть не помічав за собою раніше тієї спритності, з якою перекотився по підлозі. Нападник, другий удар якого знайшов порожнечу, замахнувся дуже сильно, тому теж втратив рівновагу. Глод почув, як поруч із ним на підлогу падає чиєсь тіло, відкотився далі, потім підвівся на коліна й виставив озброєну руку перед собою.

– Стій!

Але нападник рухався не менш, блискавично. Можна навіть сказати – більш стрімко. Він швидко став рачки, а поки Глод зводився на рівні ноги, миттєво вийшов із сектора обстрілу і так само випростався. На Максима дивилися холодні очі Богдана Баглая.

– Стій! – повторив Максим, зробивши крок назад, але Баглай і не думав виконувати його наказ. Праворуч від нього чорнів дверний отвір – у короткій сутичці вони помінялися місцями, і тепер Глод опинився біля сходів на другий поверх, а Баглай – поряд із дверима. Він кинувся в рятівний отвір відразу, випередивши Глодів постріл, під кулею брязнуло і розлетілося на друзки овальне дзеркало.

Вибігши на ґанок, Макс побачив темну постать під дощем, що стрімко віддалялася від нього. Стиснувши зуби, Глод кинувся навздогін, але послизнувся і цього разу таки впав, зарившись обличчям у густу багнюку. Матюкаючи вголос себе та все на світі, він підвівся, але постаті втікача перед ним уже не було видно. Та коли вони сюди їхали, він устиг трошки вивчити місцевість: якщо Баглай не кинеться тікати дворами, перелазячи через паркани, то побіжить прямо, а потім ліворуч, через поле навпростець до шосе. За інших обставин він, можливо, шугнув би дворами, але тепер – Глод відчував це – Баглаєві не до маневрів. Він просто бігтиме прямо, куди ноги несуть.

Так воно й вийшло. Вискочивши з двору на дорогу, Максим побачив постать, що віддалялася, і кинувся за нею, намагаючись тримати рівновагу. Добігши до останнього будинку, Баглай раптом кинувся праворуч, де просто перед ним крізь стіну дощу проглядалися контури дерев. Глод не подумав про це, і тепер зрозумів задум втікача: хоч до шосе бігти простіше й легше, але довше, ніж до дерев, між якими простіше сховатися, аніж серед поля. Баглай помчав навскоси, максимально зрізуючи кут, раптом упав на землю, даючи Глодові кілька зайвих секунд фори. М’який невтоптаний ґрунт знову підставив Максові підніжку – цього разу він звалився на ліву руку, біль стьобнув батогом. Перелом чи вивих, туди його, майнуло в голові, але він змусив себе підвестися. Довкола все хиталося, чомусь паморочилося в голові, в рота набилася грязюка, та головне – Баглай знову отримав перевагу й невпинно наближався до рятівних дерев.

– Стояти! Стояти! – Глод закашлявся, стиснув пістолет і рвонувся за ним, підключаючи всі внутрішні резерви. Баглай попереду знову впав, його переслідувач аж заревів із радощів, до того ж той не поспішав зводитися на ноги. Це дозволило Максимові суттєво скоротити відстань між ними. І коли Глод остаточно переконав себе, що знову, вдруге зможе взяти Баглая, постать останнього виросла з дощу просто перед ним. Він не лежав, він повз, дійшло до Макса, він знову готовий атакувати. Обличчя Баглая не було видно в темряві, тільки блищали хижі очі. Глод зупинився – тепер між ними не було й трьох метрів – і виставив перед собою пістолет.

Рука Баглая піднялася, він кинув щось у бік переслідувача, Максим шарпнувся, машинально натиснувши на спуск, гримнув постріл. Глода знову хитнуло і він важко гепнувся на мокру землю. Ліва рука спробувала втримати вагу тіла, та по ній знову пройшов різкий біль, перед очима замиготіли різнокольорові бджілки. Коли вони зникли, Баглай знову опинився далеко попереду, й до Глода дійшло – ця гадюка знову налякала його. Хитаючись, він підвівся і вперто посунув уперед, хоча в голові паморочилося все сильніше. Та він уже розумів власну поразку: Баглай наближався до рятівних дерев.

– Назад! – із неприхованим відчаєм закричав Глод, зупинився, навів дуло пістолета на рухому мішень, що бігла в темряві під дощем, і, зовсім не сподіваючись на успіх, стрельнув ще двічі, а потім набої скінчилися. Але Баглай, що саме добіг до дерев, теж несподівано зник з очей. Чи почулося, чи він справді щось вигукнув.

Так. Глод утямив: він чув крик, причому крик розпачу, крик болю, крик пораненої дичини.

Намагаючись не рухати зайвий раз лівою рукою, він підбіг до того місця, де щойно бачив постать Баглая. І вчасно зупинився, обхопивши правою рукою стовбур і впустивши при цьому пістолет. Навіть зараз, вночі й під дощем він побачив, що опинився на крутому березі. Дерево, за яке він схопився – стара верба.

А внизу, метрів за два, вирувала Десна. Край берега, біля якого стояв Глод, обривався так круто, що злетіти з нього зопалу, та ще й під дощем у темряві, простіше простого. Ризикуючи зламати собі шию, Максим обережно сповз по глинистому урвищу вниз. Відразу опинився по коліна у воді, черевики вгрузли в мул, течія легенько підштовхувала за собою. Схопившись рукою за мокру траву берега, Глод утримався, роззирнувся довкола, намагаючись побачити людину у воді, але не побачив нічого. Голосно, перекрикуючи дощ, вилаявся і поліз нагору, допомагаючи собі тепер і ушкодженою рукою, від болю й досади матюкаючись, на чому світ стоїть.

Рачки видершись на берег, Глод пошукав і знайшов свою зброю, засунув пістолет за пасок джинсів і побрів назад. По дорозі він знову впав, і зайшов до будинку геть знесилений, мокрий та брудний, як бездомний пес. Олена, не відчуваючи холоду, в самому халатику стояла в дверях. Вона з тихим зойком кинулася до нього, заховала обличчя в нього на грудях. Її обличчя було геть мокре – чи від дощу, чи від сліз. Ноги остаточно зрадили Максима – підкосилися, і він опустився на підлогу разом з Оленою, яка ніяк не хотіла відпускати його. Глод міцно притиснув її до себе здоровою рукою.

У такій позі – чоловік у брудному та мокрому верхньому одязі сидить на порозі й міцно пригортає напіводягнену жінку – їх знайшли підняті по тривозі менти з Броварського райвідділу. Стривожені дзвінком вдови Малиновського убозівці послали броварчан ар’єргардом, а самі наспіли хвилин за сорок, коли чоловіком та жінкою вже опікувалися лікарі «швидкої допомоги».

30

Ані самого Богдана Баглая, ані його тіла не могли знайти три дні. Коли на ранок вдалося відтворити ситуацію втечі, всі зійшлися в одному: втікач, побачивши перед собою дерева, справді міг припустити, що то ліс чи лісосмуга, тому й кинувся туди. Насправді це був порослий деревами берег річки, причому – одне з найнебезпечніших місць на цій ділянці Десни. Шубовснувши в воду, Баглай навряд чи зміг відразу впоратися з течією, потім його потягнуло вниз, і він, поза сумнівами, потонув. Досвідчені люди боялися купатися тут навіть у гарну погоду.

Жодних слідів крові на березі не знайшли. У цьому нічого дивного не було: злива вщухла лише під ранок. Тому підтвердження того, що Глод таки вцілив у втікача в темряві, не було. Хоча Максим доводив: навіть серед ночі з доброго дива на березі не посковзнешся. Він навіть із сильним вивихом ключиці втримався на ногах і, вибігши на берег, вчасно оцінив ситуацію, тому й не впав у воду. Олена припустила: Баглай міг навмисне кинутися в річку, відчайдушно намагаючись врятуватися від переслідувача. Адже він виходив і не з таких ситуацій.

Його куртку та парабелум знайшли в парній, і це пояснило, чому Баглай не прийняв бою, а став тікати – проти пістолета він не бачив для себе жодних шансів. Хоча Глод не міг второпати, на що саме сподівався Баглай, тікаючи без зброї та й навіть без верхнього одягу просто в дощ. Можливо, хтось пізніше логічно пояснить дії злочинця. Максимові було не до того. Він не мав права на носіння зброї, і те, що він колишній убозівський опер, його не рятує. Глод розумів – такі дрібниці згодом спустяться на гальмах, але поки що голову йому морочили, а вона й без того боліла – струсу мозку від удару головою об лобове скло він не уник. Олену теж поклали в якусь неврологічну клініку на лікування за рахунок телекомпанії – після всього вона спочатку безупинно реготала, потім запала в якийсь дивний, байдужий до всього стан. Лікарі кажуть – наслідок сильного стресу. За чутками, готується спеціальний телепроект, у якому Олену Суржу представлять жінкою, що врятувалася від маніяка. Запрошували й Глода як героя, та він, особливо не добираючи виразів, відмовився.

…А чоловічий труп виловили вниз по Десні, біля самого Дніпра, через вісім днів після всього. Впізнати його було неможливо. Максима спеціально возили на впізнання. Обличчя побите, тіло розпухле, типовий потопельник. Ось тільки слід на правому стегні… ніби від кульового поранення, хоча експерти точно не бралися сказати. Глод міг би зачепитися за цю деталь, неодмінно почалися б безкінечні експертизи. Та він промовчав.

Краще не впізнавати в потопельнику Богдана Баглая. Нехай це роблять без його, Максима Глода, участі.

Якщо його таки не впізнають, він і далі лишиться в розшуку. Хай це формальність. Але… комусь постійно потрібен Богдан Баглай.

Чи такі, як він.

Замість епілогу

Додаток. Тут наводяться оригінальні тексти віршів, знайдених разом із грошима та вогнепальною зброєю під час обшуку в квартирі, яку Богдан Баглай винаймав у Києві на вулиці Малишка. Вони були передані на графологічну й текстологічну експертизу, аби встановити їхню тотожність із поетичними текстами, що надсилалися на адресу Олени Суржі та були підшиті до кримінальної справи (том 27, арк. 134–138). Висновок експертів: автором усіх десяти поданих на експертизу текстів можуть бути дві або три різних особи. Тобто Богдан Баглай цілком міг використовувати та видавати за свої рядки, написані іншими людьми.

* * *

 
Ось і знову – тихе похмілля
Від компаній і від подруг.
Перший сніг спадає на гілля
І лягає мені до рук.
 
 
Тільки щось защемить у грудях,
Й алкоголем його не залить.
Скільки я скандалив на людях,
Ось тепер душа й болить.
 
 
Так закінчу я власну повість.
Не печалься, душа, не ридай.
Розгубив назавжди свою молодість
По вокзалах і поїздах.
 
 
І тепер на нічних полустанках,
У густім паровознім диму
Моя юність літає до ранку
І зникає кудись у пітьму.
 
 
Скільки там коньяку у флязі.
Саме стільки, щоб совість залить,
Бо такому, як я, бродязі
І лишається тільки, що пить.
 
 
Ось і знову – тихе похмілля
Від компаній і від подруг.
Перший сніг спадає на гілля
І лягає мені до рук
 

* * *

 
Прощай, моя радість, прощай.
Я знаю – не будеш чекати.
Тепер з благородних напитків лиш чай
Я можу собі дозволяти.
 
 
Я знаю, любов – це обман.
Та про тебе співав я ночами.
І на пересилці один уркаган
Сльозу утирав поміж нами.
 
 
Коли ти ішла вздовж вітрин
У своєму найкращому платті,
Серйозні швейцари з готелю «Берлін»
Стояли, немов на параді,
 
 
Дивилися, що глядачі,
На тебе – шалаву і стерву,
І навіть вокзальні дрібні щипачі
Робили обідню перерву.
 
 
Так прощай, моя радість, прощай.
Роки, як птахи, промайнули.
Я вип'ю свій круто заварений чай
За наше з тобою минуле.
 

* * *

 
Не довіряв я жінкам ніколи,
І не тримаю на тебе зла.
Тільки скажи мені з власної волі —
Що ж ти, паскуда, мене здала.
 
 
Знай, що колись я повернуся,
Знову колись проп’юсь до рубля,
Знову зап'ю і мамой клянуся —
Я ще дістану тебе, буду бля.
 
 
Скучно сьогодні і хочеться водки.
Тільки мені, повір, все одно,
Хто тепер платить за твої шмотки,
Хто тебе поїть сухим вином.
 
 
І хай не шкодую я за любов’ю,
Хай із нагана не стрелюсь в висок.
Вирву колись разом із кров’ю
Серце твоє – сухе, як пісок.
 

* * *

 
Друг мій Жора, скокарь зі стажем,
Скине вдало все барахло.
Пий, мій друже, ми ще закажем,
Пий портвейн прокурору на зло.
 
 
Ми з тобой працювали разом,
Ми ділили навпіл навар.
Пам’ята нас останнім часом
Кожен сквер і кожен пивбар.
 
 
Ми з тобою не знали горя.
Але скоро роз’їдемось ми —
Ти кудись на гастролі поближче до моря,
Я ж поближче кудись до тюрми.
 
 
Та звільниться й найгірший злодій.
Доведеться і нам, дивись,
Ще зустрітися на свободі,
По старих адресах пройтись.
 
 
Я впишуся в любі адреси,
В кожній хаті я буду свій.
І від Жмеринки до Одеси
Мене знатиме кожен блатний.
 
 
Так давай, мій друже, добавим,
За дівчонок і за матерів.
Доки нам іще добре – веселим і п’яним,
Доки вечір ще не догорів.
 

* * *

 
На волі за залізними дверми
Ляга туман на тополине віття,
І над будинком пересильної тюрми
Всю ніч до ранку завиває вітер.
 
 
Моя відсидка перша і легка,
За пару років буду вже на волі.
Із зони відправляються, відкинувшись, зека
По новій в трудові свої гастролі.
 
 
А десь, де світло привокзальних ламп
І де тривожно схлипують вагони,
Ще пацана на перший у житті його етап
Проводять конвоїри по перону.
 
 
Прощайте, каземати козирні,
Прощайте поки що, чифір і шконка.
Я повернусь туди, де в золоті роки мені
Путівку у життя дала Вагонка.
 

Для остаточної експертизи та оцінки художньої та соціальної значущості наведені вище вірші передані на дослідження в Інститут літератури НАН України.

Київ, 2003 р.

Липень – жовтень

Про автора

Андрій Кокотюха народився у м. Ніжині (Чернігівська область). Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Журналіст, письменник, сценарист, пише українською і російською мовами. Автор численних журнальних публікацій та 12 художніх, документальних та публіцистичних книжок загальним накладом 60000 примірників.

Серед них найвідоміші «Нейтральна територія» (2001), «Ментовський город» (2002), «Мама, донька, бандюган» (2003), серія документальних книг «Криминальная Украйна».

За журнальною публікацією режисер Григорій Кохан зняв фільм «Тупик» (1998, студія ім. Довженка). Лауреат премій «Золотий Бабай» (1999), «Срібний Георгій» (2003), «Коронація слова» (2001, 2002. 2003).

Визнаний експертами Львівського Форуму видавців кращим журналістом, який пише на книжкові теми (2004).

«Перший детектив Андрія Кокотюхи „Шлюбні ігрища жаб“ витримав два перевидання і здобув славу першого українського бестселера. Чому? Відповідь міститься в наступних книжках цього вже популярного автора.»

«Зелений Пес»

«Зрештою, Кокотюха – незамінне чтиво для поїздів: поїзд – їде, воно (чтиво) – допомагає швидше дочекатися миті приїзду…

Він найбільш досвідчений з сучасних авторів, котрі працюють у детективному жанрі.»

«Книжник-review»