Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

9

Він готувався цілий ранок. Лежачи спиною на нарах і вкотре вивчаючи погано побілену стелю, він прокручував у голові можливі варіанти запитань. Він не чекав від журналіста, тим більше – від журналістки, нічого оригінального. Просто відчував стандартний інтерес до своєї персони, тому, за його розрахунками, вже кілька перших запитань просто повинні обурити та образити його. Це дасть підставу перервати інтерв’ю, передумати, попроситися назад у камеру і зірвати непроханим цікавим гостям важливу для них справу. Від нього не приховалося хвилювання дівулі, він подумки похвалив себе за точний розрахунок. І на тобі, здрасьтє…

– Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

Камера працювала, і якщо в нього зараз вирветься: «До чого тут шахи?» – те саме перше, що прийшло на язик, він матиме щонайменше дурнуватий вигляд не лише в її очах, а й у очах слідака та вертухаїв.

– Коли відбував перший строк, ще по малолітству. Сидів під Одесою, там завідувач виховною частиною нормальний мужик був. Бібліотеку своїми силами збирав, сам комплектував, газети туди якісь виписував. Карти саморобні в кожного другого були. Знаходили – рвали, тільки їх знову малювали. Зате в шахи мало хто грав, пацанва, малолітки кончені. А вони в бібліотекаря зберігалися. Там у вільний час партійку-другу розігрували, знаходив собі партнерів. На всю малолітку троє-четверо пацанів, що вміють короля від пішака відрізнити, завжди є. Та й дядя Вітя, це майор той самий, з виховної роботи, теж нормально фігури пересував. Казав – колись розряд заробив. Видно по ньому, я сам у школі міг на розряд здати.

– Чому ж не здали? Охололи до шахів?

– Багато до чого охолов, – він відчув, що надто розговорився, але переривати розмову тепер не хотілося самому.

– І до поезії?

– Що ви називаєте поезією?

– Я читала ваші вірші. Вони, на мою думку, досить зрілі та сформовані.

– Мене дядя Вітя до випуску стіннівки залучав. Пашка Коза танки і салют малює, я до Дня Перемоги рядки римую. Потім ще приїжджала до нас комісія якась міжнародна, – несподівано для самого себе пригадавши той візит, він мимоволі посміхнувся. – Найшли, урюки, міжнародну комісію! Вісім наших, двоє шведів, ги-ги. Втирали нам про свою програму – типу творчість дітей за ґратами. Самі вони діти, блін, – відчувши, що почав захоплюватися, трошки стримав себе. – Записували тих, хто малює, по дереву вирізає, ще якісь ремесла, чи таких, як я – типу поетів. Кажуть, виставка потім була в Києві. Це мої типу віршики хтось ще й читав.

– Чому ви так себе оцінюєте? Типу поети, типу вірші. Невже для вас це ніколи не було серйозним захопленням?

– Хочете сказати – якби я зафанатів на поезію, не опинився б у тюрязі? Не знаю, і гадати не збираюся. Я, розумієте, став тим, ким став. Тільки давайте зараз обійдемося без розмов про те, що вбивати погано, грабувати погано, закони треба поважати, людей любити.

– Ви не згодні із цим, Богдане?

І як це в неї так вийшло? Почала з шахів, потім про вірші потринділи, і ось уже на теми моралі перейшли… Він знову спробував змусити себе зупинитися, але не зміг. Його далі несло, і єдине, чим він міг зарадити собі – справді стримувати непотрібні стороннім спостерігачам емоції.

– Дивлячись, хто ті закони написав і хто судить порушників закону. Коли пацанів у армії вчать стріляти, ходити в атаку й освоювати прийоми рукопашного бою, передбачається, що стрілятимуть вони не холостими і не в фанерні чи паперові мішені. Порівняно з тими, хто сидить у Міністерстві оборони, я взагалі можу вважатися ангелом. Бо поводжуся чесно. Я на війні, в руках у мене зброя. Правда, стріляти мене у війську не вчили, але якби навчили, а я прийшов на дембель і застрелив парочку придурків – судили б лише мене. І навіть не згадали б про того, хто навчив мене стріляти. Тим більше ніхто не віддав під суд Калашникова. Того, хто автомат придумав. Він, здається, живий ще. До чого я веду? Люди придумують зброю і вчать нею користуватися інших людей для того, аби вбивати. Захист чи напад – один хрін, – він усе більше розпалювався. – Чи ти напав, чи погрожують тобі, результат один – тебе судять за вбивство. Але зброю не забороняють, вона далі продається, і немає різниці, є в мене на неї дозвіл чи ні. Коли вже на те пішло, людину я можу вбити кухонним ножем, сокирою, цвяхом, молотком, осколком скляної пляшки, голими руками – як із цим бути? Той, хто застосовує зброю за призначенням, поводиться чесно. Тим, хто боїться злих, але чесних, нічого не лишається, як придумувати проти них закони. Оце моя така думка.

– Отже, ви вважаєте, що вас зумисне засудили?

– Як ви самі думаєте: коли я не визнаю оцих законів, невже я визнаю законність свого перебування тут?

– На вашу думку, які закони повинні діяти, аби ви їх визнали?

– Це не до мене запитання. Я закони, пункти та параграфи не пишу. В мене, скажемо так, інша орієнтація. І знаєте що, – він нарешті зміг впоратися з потоком власних, висловлених уголос думок, – давайте вже закруглятися. Спільної мови в нас не вийде. Я думав, розмова буде інакшою.

– У нас є ще трохи часу, Богдане. Я, коли чесно, зовсім не хотіла порушувати тему вашого особистого конфлікту з законом, бо вирок уже в силі… Ви займаєтеся тепер спортом?

– Я й раніше ним не займався. Так, різні вправи для підтримки форми. Швидше вони потрібні мені для мене ж самого. Що вас ще цікавить?

– Газети, книжки читаєте регулярно?

– Бібліотека тут не фонтан. Усе достойне уваги вже давно прочитано, як у межах шкільної програми, так і незалежно від неї. Але таких книжок мало, в тутешні бібліотеки списують в основному мотлох, який нікому не потрібен. Особливо тепер. Газети ніби носять, чи то привілей у мене такий… Коротше, вертухаїв прошу, попкарів – вони, коли в них газетка з’являється, самі прочитують і мені потім віддають. Хоча кілька останніх років мене цікавили виключно комерційні видання. Хто що продає, купує, міняє, оголошення про оренду квартир. Дуже корисне читання, між іншим. Завжди можна приблизно вирахувати, скільки в конкретної людини грошей. Тепер нарешті став вдячним читачем газет, і хочу, щоб це прозвучало, не вирізайте: Богдан Баглай дуже любить читати газети. Я навіть знаю, що маю право проголосувати і обрати державі президента.

– Без тебе його не оберуть, – не стримавшись, реготнув Постовий.

– Просили ж, – режисер кинув на нього роздратований погляд.

– Просили, просили. Час у вас закінчився. Мені, Баглай, ти ніколи нічого такого не казав. Може, в шахи з тобою грати замість обідньої перерви, га-га-га!

– Підсадіть краще шахіста в камеру.

– Не положено! – відчеканив Постовий. – Бачиш, як ти сам собі допоміг. Тренуйся, шахи в зоні дозволені. Нехай тобі хтось передасть, грай собі, будеш головним гросмейстером серед довічно засуджених. Про тебе знову кіно знімуть. Все, шановні, хорошого потроху.

10

Олена, Корнієнко і Потороча перезирнулися, режисер кивнув, оператор вимкнув камеру і почав поволі збирати апаратуру.

– А телевізор йому якимось чином доступний? – Олена розуміла всю некомпетентність свого запитання, але все одно мусила його поставити начальнику слідчого ізолятора. Не чекаючи, поки він її висміє привселюдно чи почне сипати пласкими власними жартами, швидко продовжила: – Я ось до чого. Ми тут знімаємо нібито про нього. Принаймні Богдан одна з головних дійових осіб нашого фільму. Думаю, він мусить отримати хоча б у порядку винятку можливість подивитися на себе на екрані.

– Правильно думаєте, – Постовий, на диво, не почав сперечатися, говорив серйозно, навіть чулися заклопотані нотки. – Значить, так – коли ваше кіно покажуть?

– Я особисто вас повідомлю.

– Хоча б за тиждень до того будете знати?

– Безперечно. Зазвичай нові проекти стартують із початком вересня. Тепер у нас другий тиждень серпня. Ефір не раніше, ніж у середині вересня. Якщо пізніше, то не набагато. Влаштовує?

– Мене, Лєночко, все влаштовує, – поки Постовий говорив, Баглай піднявся з лави, завів руки за спину, знову просунув їх крізь спеціальний отвір у ґратах, наручники клацнули на зап’ястях. – Баглай нас із вами зараз дуже уважно слухає. За моїми підрахунками, раніше жовтня його звідси не смикнуть. Але, можливо, я помиляюся, і за місяць він буде вже на етапі. Не найкраща можливість подивитися телек, скажи, Баглаю? – той промовчав. Постовий махнув рукою в його бік: – А невідомо ще, куди він потрапить, і чи зрозуміють начальники Вінницької чи Житомирської зон, що він у нас – телезірка. Я, між іншим, теж цим не проникся, чуєш мене, Баглаю? Та він добре поводиться… уже, скажемо так. Хоч на двері не кидається… Знову ж таки, не комизився, дав людям роботу свою зробити. Коротше, – начальник СІЗО запанібрата поклав Олені на плече свою важку руку, – якщо ви своє кіно покажете, коли цей діяч ще сидітиме в нас, обіцяю – телеперегляд я йому влаштую. Під власну відповідальність, як виняток. Ти ж не підведеш, Баглаю?

– Атец радной! – скопіював кавказький акцент Баглай.

– Ну, тоді бувайте. Ввечері ми всі, здається, зустрічаємося в Черниченка? Він мене теж запросив.

– Тоді до вечора, – кивнула Олена.

Коли в залі нікого, крім їхньої знімальної групи та слідчого, не лишилося, Ігор Корнієнко зігнув праву руку в лікті й рвучко смикнув нею вниз, наче зривав невидимий важіль.

– Йєс, йєс, йєс! Ну ти, подруго, даєш! Ну ти солістка, солістка, це я тобі скажу… А, мужики, ви все чули? Бля-аха-муха! Мать мая женьщіна! На кривій козі чувака об'їхала на раз! Тобі призова гра належить сьогодні!

– Нічого такого, – Олена знизала плечима, хоча в глибині душі теж раділа за себе.

– Шкода – мало говорив. Так би ще розкрутили на пару жирняків. Скажи, Віть? – не вгавав Корнієнко. – Як вона його – про шахи? Він вочевидь чекав не такого підходу. Оцей його виступ на тему, чим він може вбити людину, особливо про голі руки – тема та, що треба.

– Ви тут стояли, а я його морду крупно брав, – Потороча нарешті зібрався і закрив чемоданчик з освітлювальними приладами. – Будемо дивитися – на вираз обличчя глянете. Особливо на очі. Аби можна було, він би своїм поглядом мені об’єктив пропік. Не хочеться мені з такими навіть серед білого дня на порожній вулиці зустрітися.

– Нічого особливого, скажи, Лєнко, – Корнієнко вочевидь запрошував її у спільники. – Я, правда, думав – там такий собі монстрик, а воно худе, миршаве, зовсім невиразне. Чесно – ніколи б не повірив, що це про його подвиги ми стільки чули.

– Не скажи, не скажи! – знову вступив у розмову Потороча. – Писок справді не бандитський, але ти його баньок крупно не бачив. Так у камеру зирив – або пробити її своїм поглядом хотів, або заморозити. О! – він клацнув пальцями. – Знаєш, на що це схоже? З документалістами я їздив, коли ще в нас про природу знімали, молодим зовсім пацаном. Отак у розпліднику просто в камеру зміюка дивилася. Не знаєш, просто так буравить чи просто зараз р-раз! – він викинув руку вперед, хапаючи Олену за плече. Від несподіванки та зойкнула, замахнулася, аби ляснути придурка, та оператор вчасно відскочив і реготнув.

Жарт виглядав справді по-дитячому. Олені просто не сподобалися передумови цього вибрику.

Ну, не те щоб аж так не сподобалися. Просто чомусь занепокоїли.

…Як домовлялися, відразу після розмови з Баглаєм вона передзвонила Малиновському зі звітом. Вона не могла бачити Романової реакції на вдало зроблену роботу, та чомусь здалося – він радів не так, як режисер з оператором. Ні, звичайно, він похвалив, оцінив, сказав, що вона нарешті просікла фішку і набрала потрібних жирняків. Але видавалося, він готувався витягти з рукава ще якогось туза. І вона не помилилася. Щоправда, справжній зміст сказаного дійшов до неї не відразу, тому відреагувала трохи пригальмовано. Але потім вона справді відчула – оце і є Важливий дзвінок.

Адміністратори програми «Кримінальні портрети» розшукали матір Богдана Баглая. Вона погодилася на інтерв’ю.

11

– Значить так, стара, дивимося за сценарієм, – Корнієнко готувався монтувати програму, тому перед тим, як іти в монтажку, підбивав остаточні підсумки, як для себе, режисера, так і для Олени, автора та ведучої. – Спочатку даємо оці тири-пири: іменем України такого-то числа, такого-то року засуджено… Ну, цю хроніку-хренику, коли зачитували вирок. Потім у нас пішов твій стенд-апчик, скажеш пару слів про нашого героя. Далі – матусю. Оцю історію, яким він розумним хлопчиком у школі був. Я її навіть особливо клеїти не стану, підчищу трошки – і капець. Значить, хороший він у нас, розумний, шахіст, чемпіон, маму слухався, всі діла. А далі – ці кадри, жирняк, про розстріляну родину. Більше крівці, більше, в нас її тут досить, хай усі бачать, яких наші українські мами шахістів так люблять. Тепер хай вона знову вступить із тим своїм: «Нє вєрю»…

Насправді розмова з матір’ю відбулася зовсім не в тому ключі. Олена чітко пам'ятала її фразу: «Коли до мене прийшли й сказали, що так і так, Богдан убив двох людей, я їм відразу заявила: „Не вірю. Не міг він такого зробити“. Потім уже частіше почали приходити, шукати, розпитувати, тоді вже сама зрозуміла – душогуб. Та я ж нічого не зроблю». Але все це Корнієнко рішуче викинув у смітник. Планувалося, що оте своє материнське і вперте «не вірю» вона після остаточного монтажу буде повторювати постійно, наче аж затято. Хоча Олена сумнівалася в такому вирішенні, навіть порадилася з Малиновським, але вкотре почула, що не січе фішку, і врешті погодилася. Справді – синок катує, вбиває та ріже, а мати вперто товче «не вірю, не вірю, не вірю». Особливо вразливих глядачів це справді мусить шибонути по мізках. Задля подібного кінцевого результату і створювалася програма.

– Так, так, тара-рак, – бринькав губами Корнієнко. – Ну, далі в нас усе зрозуміло, ментівські тупі коментарі. Шукали вони його, знали, ля-ля-фа, еті ноти… Дивись, як у нас вийде: він такий собі садюга, маньячура, річки кров'яки, а вони з тупими рилами «шукали, відпрацьовували, оперативні заходи». Доходимо до шматочка про Слобожанськ…

– Ні хріна собі шматочок! Це ж основний шматисько!

– Значить, доходимо до основного шматиська про Слобожанськ. Славне місто Слобожанськ, де ми всі горілку жрамськ, ге-ге-ге, – він, мабуть, пригадав грандіозну пиятику, влаштовану міліцейським керівництвом, де абсолютно всі повпивалися до потойбічного стану, а заступник начальника міліції Шостак усе крутився біля Олени, єдиної жінки на їхньому банкеті та єдиної людини, котра не пила горілки, намагався щось шепотіти на вушко, та з кожним разом зрозуміти конкретні слова ставало дедалі важче. Хоча загальні та принципові його наміри Олена чудово розуміла. – Ага, знову в нас ти йдеш із розповідями про розкриття, заморочки з телефонами, таке-різне…

І тут ми пускаємо пару разів твого друга… Ну, котрий Баглая на даху брав. Ситуація критична, удар, гол! Він у лікарні з перерізаними венами, про це говориш ти… Ну, й далі знову кровище, кровище, оці жирняки, коли він розповідає, як народець мочив. А тоді треба, аби ти начитала пару його віршиків.

– Одного не досить?

– Двох мало, подруго! Ти що! У цьому ж увесь цимесець! Як каже наш Циган Циганович, уся фішка!

Олена посміхнулася. Вона досі не знала, що дехто на каналі називає Романа Романовича Малиновського Циганом Цигановичем. Нічого циганського, звісно, в продюсері не було. Просто останнім часом з'явилася нова, за виразом Малиновського, фішка – циганів у різних офіційних інформаціях треба називати правильно – «ромами». Власне, нічого дивного вона в цьому не бачила. Їй значно неприємніше було називати негрів «афроамериканцями». Але навіть це, зрештою, не її справа. Факт залишається фактом: ім'я та по батькові Малиновського викликало в декого циганські асоціації. До самого Романа Романовича його прізвисько поки що якимось дивом не дійшло. І Олена не була певна, що йому воно аж надто сподобається.

– От не січу я цієї фішки!

– Він у нас, стара, до всіх його фокусів ще й поетом вийде! Один стішок зацитувати – дурня. Подумають, що один і накарлякав. Погано, звичайно, що він їх сам не читав, та ніч’о – пройде на тлі розкопування могил. У тебе є ці віршики при собі?

Олена справді відшукала з допомогою Калити ще кілька зразків Баглаєвої лірики, зробила собі ксерокопії, і тепер постійно носила їх із собою, час від часу цитуючи вірші справжнього вбивці десь у компаніях, що викликало незмінний успіх. Так, ніби сама вправ-лялася в тюремній поезії. Тому без жодних заперечень витягла із сумочки і простягнула Корнієнкові цупкий конверт. Він швидко проглянув списані аркуші, реготнув сам до себе, помахав одним мало не перед Олениним носом.

– Хоча б оцей шедевр. Чим погано? Аж сльози течуть, бляха-муха! Слухай! – і почав читати, виразно, але відверто блазнюючи:

 
Забуду все – і друзів, і удачу,
Пущусь за течією наугад.
Налий мені, хоч я іще не плачу,
Налий мені іще портвейну, брат.
 
 
Мене кидало по життю немало,
Я чесно сплачував свої борги,
Мені жінки всміхалися, бувало,
І поважали навіть вороги.
 
 
Тоді чому, скажи, так мало статися,
Чому пішла, чому зробила так
Та дівчинка, котра в свої шістнадцять
Любила кокс і дорогий табак?
 
 
Колись і я піду в туманні далі,
Піду назустріч синім туманам,
Останню папіросу на вокзалі
Віддавши безпритульним пацанам.
 
 
Ти станеш клофелінщицею в барі
В портовім місті з чорним маяком
І плакатимеш на нічнім причалі
За кожним вором, кожним моряком.
 
 
І ось тоді ти пригадаєш, може,
Усю мою розтрачену любов.
Та я вже зникну в сутінках тривожних
Й до тебе вже не повернусь, либонь.
 

Олена вивчила все це майже напам’ять, тому лише знизала плечима:

– Не знаю…

– Чого ти не знаєш? Радіо «Шансон» відпочиває! Ні, все це треба озвучити, краще – жіночим голосом. Тітки біля екранів сльози литимуть за загубленою душею, і водночас побачать, скільки душ загубила оця сама, ги-ги, душа. Бач, каламбури виходять. Так, Циган Циганович віршика схвалить. Нормальний хід, слухай професіонала. Із цим усе, – він кинув конверт на стіл. – Вчи слова, Лєнко, вчи. А в нас нарешті – фіналець: він говорить оту свою жирну фразу про те, чим він може вбивати, стоп-кадр, крупно – мордяку і очі, Вітька правду казав, такі страшнючі, тільки проти ночі дивитися. Зачитують остаточний вирок, ти пару слів про те, що ось ще одного нелюда ізолювали від суспільства, титри, оплески, рейтинги – і гроші, гроші, гроші! Ну, годиться?

Несподівано для себе Олена усвідомила: вона сама хоче дивитися подібне, хоча раніше не помічала за собою схильності до кривавих телесюжетів і цілком задовольнялася «Кухонним базаром», де приємні люди говорили про приємні речі. Можливо, їй дійсно не вистачало чогось такого. Може, справді потрібен вихід таким ось емоціям, почуттям. Це, мабуть, називається адреналіном.

Коли вони глупої ночі з червоними очима і важкими головами в буквальному розумінні слова виповзли з монтажної, Олена раптом знову захотіла переглянути те, що вийшло в Корнієнка. І хоча працював він, а вона сиділа поруч, втому відчувала більше. Іноді хотілося вставити своє авторське слово в зміст, як це вона робила, збираючи до купи відзнятий «кухонний» матеріал, цього разу такі номери не проходили. Її думка зовсім не цікавила режисера, а раз так – то і відеоінженер Льоша чхати на неї хотів.

Відіспавшись, Олена приїхала на студію і переглянула першу програму вже на свіжу голову. Дивно, але їм справді вдалося зліпити портрет такого собі монстра. Хоча, поклавши руку на серце, трохи старший за неї хлопчина за ґратами й далі не дуже видавався їй таким чудовиськом. Але тут, як кажуть, ніде правди діти. На своєму місці опинилося все: розгублена мама, справедливі та мужні менти, нещасні жертви, а головне – наджорстокий садист Богдан Баглай, непоганий гравець у шахи і навіть глибоко в душі поет.

Ну, про поетів у Олени Суржі склалися свої уявлення. Але сама вона не могла заримувати до ладу кількох рядків, а ось Богдан Баглай може. Зрештою, це нічого не означає. Як казав хтось із слобожанських ментів, Богдан Баглай – бандит і вбивця.

Треба телефонувати в Слобожанськ та всім іншим. Нехай дивляться. Цікаво, чи подивиться сам Баглай? Мабуть. Коли він ще в СІЗО, то обіцяли.

Уже через три дні Богдан Баглай зник із думок Олени Суржі. Треба було впритул займатися людожером із Черкас. Вірніше, із села під Чигирином. Коли вірити інформації, він та його співмешканка, така сама закінчена алкоголічка, торгували на базарі в райцентрі людським м'ясом, видаючи його за молоду телятину. Дешевий товар з’являвся в них наступного дня після того, як безслідно зникала молода дівчина. Убивав він сам, перед тим, як нести на базар, куштував. Подруга не те щоб гидувала… Ну, не хотілося чомусь. Убити встигли двох, м’ясо продали лише з однієї. Коли цю історію розповіли Малиновському, в нього очі заблищали яскравіше за стоватні лампочки. Матеріал може вийти – народ від «ящиків» не відтягнеш. Ще місяць тому Олена б не повірила, але тепер навіть втягнулася, поділяючи радість продюсера-коханця.

Справді, не тема – ляля.