Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)
3
– Сьогодні в нашій ранковій студії, як ми і попереджали, доволі несподіваний гість. Вірніше, гостя. Молода, вродлива, я не побоюся цього слова – тендітна…
– Ага, не забудь додати: активістка, комсомолка, спортсменка…
– Так, так, активістка, комсомолка, спортсменка, просто красуня, моя колега, нова зірка «S-каналу» Олена Суржа. Власне, зірка не нова, вибач, Лєно…
– Нічого, нічого, Дімо, давай, сміливіше!
– Ну, я починаю тебе боятися. Як, думаю, бояться тебе всі небезпечні злочинці нашої держави. Я не хочу, аби ти змусила мене просто тут, у живому ефірі, як це прийнято в кримінальному середовищі, відповідати за базар. Наскільки я розумію, це означає, що за сказане мною неправильне чи, як кажуть, необережне слово я можу поплатитися життям. Правильно?
– Ну, не конче для цього входити в кримінальну спільноту, Дімо. Навіть у нашій з тобою професії, я б сказала – особливо в нашій з тобою професії, слід навчитися обережно ставитися до сказаних нами слів. Бо за них ой як доведеться відповідати.
Камера взяла Олену крупним планом, усмішка сяяла на її обличчі невимушено, вона вочевидь почувалася не лише в своїй тарілці, а й в зеніті слави. Ведучий ранкової інформаційної програми «S-каналу», стильно розхристаний Дмитро Медяник, по-домашньому вмостився навпроти неї в кріслі.
– Ми тут, шановні глядачі, займаємося трохи саморекламою. Можна сказати, зловживаємо службовим становищем. Але в цьому разі це цілком виправдано. Бо новий проект нашого каналу «Кримінальні портрети» вже б’є всі рейтинги та рекорди популярності. Тут не дадуть збрехати навіть наші колеги та конкуренти. Вже вийшло в ефір три програми, і щоразу наші оператори приймають реально десятки дзвінків, нам приносять сотні листів, пишуть на електронну адресу та форум. Словом, ця вродлива дівчина змогла за короткий час налякати всю Україну. Олено, тепер почнемо, нарешті, серйозно спілкуватися. Тебе знали як ведучу розважальної програми «Кухонний базар». Така собі мила, спокійна, тиха сімейна програма, культурні люди в гостях, усе красиво. І раптом – різка зміна амплуа. Ти знайомиш своїх прихильників із персонажами, скажімо, малоприємними, малосимпатичними, навіть більше – жахливими. Це справді монстри в людській подобі, чи ти їх такими бачиш? І взагалі почнемо з того – чому ти змінила амплуа?
– Дякую, Дімо, що нарешті надав мені слово, – знову камера наблизила її обличчя. – Журналісти, хоч і вважаються незалежними, але так само не вільні робити те, що хочуть. Тим більше, коли вони працюють на популярному загальноукраїнському каналі. Отже, є потреба в таких ось кримінальних історіях. Спочатку я здивувалася, коли мені запропонували такий проект. Адже заведено вважати: кримінал – справа суто чоловіча, жінки просто не витримають такого нервового напруження. Справді, спершу мене злякав обсяг негативної інформації, який доводиться опрацьовувати. Скажу тобі чесно, я познайомилася за час зйомок із дуже сильними чоловіками. Не лише у фізичному, а й насамперед у психологічному плані, коли можна так сказати. Не кожен мужчина витримує нервові навантаження. Один міліцейський оперативник недавно сказав: «Повір, хочеться краще піти пару вагонів розвантажити. Знаєш, із чого починати, чим це закінчиться і можеш свої сили розрахувати».
– Але ж у полі твого зору – не ті, про кого співають: «Прорвемся, отвєтят опера!» Ти тут нагнала жахів. Серійний убивця, людожер, батько, котрий ґвалтував дітей… Хто в нас там на черзі?
– Стеж за програмою. Всіх секретів не розкрию, але ми вже готуємо кілька справді шокуючих портретів.
– Кого ти хочеш шокувати? І чи буваєш ти сама шокованою від усього цього людського сміття?
– Ну, я б так не ставила запитання, Дімо. Всі вони – люди, яких певного моменту випустили з поля зору. Я не розшукую їх, цим займається міліція. Я не звинувачую і не виношу вирок, це робить суд. Наша команда просто збирає інформацію про конкретного злочинця, аби систематизувати її і показати глядачам щось на зразок портрета. Чи міг, наприклад, бути інакшим наш перший, так би мовити, герой – Богдан Баглай? Думаю, міг би. Просто щось десь не спрацювало в його житті, перегоріла якась лампочка. Наша мета – не налякати, хоча це справді страшно. Наприклад, збираючи матеріал для найпершої програми…
– Про Баглая?
– Так, про Баглая. Так ось, збираючи матеріали і слухаючи розповіді тих, хто його знав, я справді боялася. Знала: він сидить за ґратами, я в безпеці, та все одно боялася – боялася незвичного. Потім, коли вже монтувала матеріал, зрозуміла – на якомусь етапі перестала боятися. Адже жахливий бандит і вбивця ніколи не вийде на свободу завдяки професіоналізму тих, хто нас із вами охороняє. Так само – з іншими. Наша проблема, Дімо, в тому, що ми нічого не боїмося…
– Ну, не скажи, Лєно! Я й досі тарганів боюся, павуків, зубних лікарів…
– Ну, Дімо, це трошечки не те. Стоматологів, до речі, я сама боюся. Тут ідеться про відсутність іншого страху. Людина сидить перед телевізором або читає газету, передовсім її цікавить, де кого вбили чи взагалі інформація про різні катастрофи. Такі часи, я розумію. Але кожен споживач такої інформації вважає: це відбувається не з ним, він у ролі жертви не опиниться ніколи. Тому сприймає все, наче чергову казку. Через те наша програма максимально жорстка. Тих, хто вже знешкоджений, справді нема чого боятися. Але ж ми віримо у власну безпеку, а це вже помилка.
– Ну, Лєно, ти з самого ранку на такий песимізм народ налаштувала…
– Навпаки. Чоловіки цього не відчувають, вони інакше влаштовані. А жінки мене зрозуміють: боятися – не означає не відчиняти нікому двері чи залазити під ліжко, побачивши власну тінь. Просто бути завжди напоготові. Я, скажімо, вже достатньо вивчила методи роботи міліції і поведінку своїх жахливих персонажів. Тому готова до будь-якої критичної ситуації. Ось що означає, на мою думку, навчитися боятися. Ми тут часто говоримо про стреси. А виявляється, причина в іншому: багато хто з нас просто не готовий виходити з власної квартири і занурюватися в реальне життя. Давайте не сприймати «Кримінальні портрети» як просто розповідь про злочинців. Ми мусимо навчитися протистояти їм, повинні бути до цього морально і психологічно готовими. Адже суспільство криміналізоване, це правда. Тому я особисто, як автор та ведуча, роблю в нашій програмі максимальний акцент на злому. Аби всі побачили – хоч яким би лютим було зло, добро все одно переможе. Тому дивіться «Кримінальні портрети».
– Ось такої оптимістичної ноти, Олено, я від тебе і чекав. Дякую, що знайшла для нас час. Нагадаю, ви дивитеся ранкову інформаційну програму на «S-каналі», гостею нашої студії була ведуча нового проекту каналу, програми «Кримінальні портрети» Олена Суржа, яка вірить у перемогу добра над злом. А після реклами ми послухаємо, у яку, а швидше – чию перемогу вірить наш спортивний коментатор Святослав Арузов. Залишайтеся з нами!
Обличчя ведучого змінила рекламна заставка, далі пішов ролик про надзвичайний смак бульйонних кубиків «Галліна Бланка».
Богдан Баглай лежав на дивані, заклавши руки під голову, і дивився на екран. Коли після бульйону з’явилася реклама кави, а після кави – прокладок із крильцями, він підвівся, зробив кілька кроків кімнатою, підійшов до вікна, постояв перед ним кілька хвилин, подивися на косі мокрі сліди, що лишав на шибці благенький ранковий дощик кінця вересня, потім повернувся до телевізора і промовив, звертаючись до нього:
– Ну-ну. Поговори.
4
Інформацію про втечу з-під варти особливо небезпечного злочинця Баглая для преси вирішили поки що заморозити. Позатикати роти всьому особовому складу слобожанської міліції практично неможливо, та подібної мети перед собою ніхто й не ставив. Місцеві журналісти прочули про надзвичайну пригоду, дзвінки начальникові УБОЗУ та керівництву міського УМВС почалися вже на ранок наступного дня. Всі хотіли з’ясувати, наскільки відповідають дійсності чутки про втечу засудженого до довічного ув'язнення злочинця, котрий до того ж убив кількох міліцейських працівників. Чогось подібного від преси чекали, тому до дзвінків підготувалися. Всіх цікавих переадресовували безпосередньо до прес-офіцера УМВС у Слобожанській області. А той, своєю чергою, чемно повідомляв: ідеться лише про спробу втечі. Так, справді постраждали працівники міліції та прокуратури. Але ні цю, ні будь-яку іншу інформацію щодо цієї пригоди наразі заборонено розголошувати в інтересах слідства. Заодно журналістів попереджали: якщо в пресі з’явиться хоча б трошки більше за офіційно сказане, автора, редактора й узагалі всіх відповідальних осіб, причетних до поширення неперевірених відомостей, негайно притягнуть до відповідальності. За свідоме поширення свідомо брехливої інформації, котра йде в розріз із інтересами слідства та сприяє злочинцям і подана з їхнього відома, маючи на меті дискредитацію органів внутрішніх справ. Словом, статтю знайдуть. І це досить серйозно.
Про це ще раніше Глод почув від Калити. Він не зовсім розумів логіки. Адже діяти слід якраз навпаки: оголосити про розшук втікача через пресу й телебачення, показати портрет Баглая, роздрукувати його й вивісити у всіх населених пунктах. Зрозуміло, швидко такі речі не робляться, як і все в міліції. Та цього разу обмежилися лише розсиланням орієнтувань за власними каналами, для внутрішнього користування. Поширювати цю інформацію начебто не рекомендувалося на рівні головного управління МВС. «І не задовбуй, – закрив тему Калита. – Нам нічого не пояснюють. Ми взагалі облажалися і в гівні по саму маківку. До того ж Баглай уже не на нашій території. Оголошено розшук, транспортна міліція попереджена, навіть на кордони листівки з його мордою розіслали. Народ, коли почує про втечу Баглая, та ще при таких обставинах, думаєш почне на вулицях до перехожих придивлятися? Хріна! Нас, ментів, говенцем полити народець ніколи зайвий раз не проти. Словом, негативний імідж небажаний, особливо з приходом нового міністра. Дійшло?»
Дійшло. У принципі Глод і сам би додумався, але нині йому й так було чим забивати собі голову. Справді, новий міністр внутрішніх справ місяць як призначений. Йому, звісно, доповіли, Баглая шукатимуть, однак на цей час не таких подробиць про міліцейську роботу потребують формальні платники податків. Глод згадав Олену, свою знайому з київського телебачення, гмикнув: ось яким темам даватимуть тепер «зелену вулицю». Наша міліція нас береже. Ловить виродків на зразок Баглая. Аби діяла смертна кара, і Баглая незабаром після тріумфального виходу на екрани фільму про нього – а кіно, хай там що кажуть, саме про Богдана Баглая, хоча й сам Макс у ньому також замалювався, і всяке різне ментівське начальство – успішно розстріляли, подальша доля вбивці зовсім нікого б не зацікавила. Так само й тепер: обговорили телепередачу деньок-другий, і на тому кінець.
Справа взагалі не в Баглаєві. Колишнього опера Максима Глода турбувало не менш цікаве питання. Раз про таку подію, як втеча особливо небезпечного злочинця, широко не говорять, то про звільнення з органів внутрішніх справ такого собі нічим не примітного капітана Глода тим більше не кричатимуть на кожному перехресті. Про це навіть у Слобожанську, як переконався Макс, мало хто з колишніх колег знає, хіба в УБОЗі та ще бійці з «Сокола». Отже, його знайомим у Харкові теж немає жодного діла до змін у його професійному та особистому житті. Навіть більше: його харківські знайомі, з якими він не виходив на зв’язок понад рік, ще досі, напевне, думають, що він не лише капітан міліції та опер «шістки», а й зять заступника начальника Слобожанського УМВС. Колись цей статус йому допоміг. Цікаво, чи допоможе нині.
Спочатку Глод хотів напрягти когось із колишніх колег, наприклад, Притулу, аби зробити запит харківським колегам щодо справи Пустовіта-молодшого. Потім вирішив нікого в це не втягувати, бо й сам не знав до кінця, куди його заведе перше в житті приватне розслідування. Тому до Харкова поїхав сам, попередньо видзвонивши одного знайомого й домовившись про зустріч.
Виявилося, Сашко Корнієнко нещодавно отримав майора. Приятелеві в новому званні простіше було влаштувати Глодові не лише зустріч з опером, котрий два роки тому працював над справою, до якої виявився причетний син Пустовіта, а й посприяв у тому, аби Макс зміг переглянути документи справи. Пояснення Глода про вбивство Пустовіта-старшого та нові обставини, котрі відкрилися нещодавно в цьому класичному «глухарі», Корнієнка цілком влаштувало. Навіть маленький шанс скинути з плечей чергового «глухаря» підтримувався оперським братством.
Справа виявилася простою до смішного. Олег Пустовіт у свої двадцять три не міг чи, швидше, не хотів шукати постійної роботи. Тому дуже легко пристав до банди такого собі Валюшенка, до якої, крім нього, входило ще четверо. Всі рецидивісти, всі старші за нього щонайменше на сім років, а Валюшенко на прізвисько Вал – на всі десять. Близько року вони просто грабували заможні квартири та будинки, особливих капіталів ніде не знаходили. Тому спокусилися на будинок однієї родини у Валках, де, за відомостями, займалися купівлею-продажем золота й валюти. Під час пограбування одного з бандитів господар упізнав і мав необережність назвати його на ім’я вголос. Вал звелів не лишати свідка, хоча до того часу на мокрому банда не спеціалізувалася. Зі свідчень Олега Пустовіта, як, між іншим, і зі свідчень інших затриманих, склалася досить чітка картина: ніхто не хотів убивати, а вбивати треба. Причому не одну людину, а трьох – самого комерсанта, його дружину й тестя. Більше вдома нікого не той час не було. Бабуся з десятирічним онуком поїхали в Харків на базар. Вони й виявили трупи, коли повернулися, купивши хлопцеві весняну куртку. Перший постріл зробив Вал, надихаючи своїм прикладом інших. Далі стріляли по черзі, аби кожен замазався. Само собою, головним виконавцем Вал призначив того невдаху, котрий засвітився й засвітив усіх. Можна сказати, Олегові Пустовіту пощастило – він стріляв уже в трупи. Його взяли першим: наймолодшого послали здавати золоті каблучки в скупку, де оперативно спрацював стукач. Пустовіта вочевидь пресонули, бо вже за пару годин після затримання він назвав усіх. А під вечір гоп-компанія вже сиділа по різних камерах. Між убивством і розкриттям минуло менше трьох тижнів. Рівно стільки вирішив вичікувати Вал, перш ніж почати реалізовувати викрадене «руддя».
Далі на сцену вийшов батько Олега, Юрій Юрійович Пустовіт. Дещо Глод прочитав у свідченнях, але більше розповів опер, котрий працював над цією справою. Пустовіт-старший майже все свідоме життя працював на харківському тракторному заводі, чесно заробив трикімнатну квартиру, отримував непогану платню, на пенсію провели достойно. Але Олег – пізня дитина, причому аж надто пізня. Одружений Юрій Пустовіт вдруге, від першого шлюбу дітей не було, а в другої дружини почалися передчасні пологи, дитинка народилася мертвою. Відтоді подружжя дуже боялося робити ще одну спробу, хоча дружина була молодшою від Пустовіта на десять років. Коли Юрію Юрійовичу виповнилося сорок чотири, а його дружині – тридцять чотири, вони вирішили: ось останній шанс. І все вийшло. Пологи так само пройшли складно, та хлопчик народився на диво здоровим. Щоправда, здоров’я його матері після того похитнулося. Коли їй минуло сорок, а її чоловікові – п’ятдесят, він тримався молодцем, а вона постійно хворіла і на вигляд здавалася старшою за свої роки. Обоє батьків душі не чули в синочкові. Він був єдиним сенсом їхнього життя. Вони поза власним бажанням балували Олежку понад міру. Тому Глод чудово уявив собі, який удар вони отримали. У матері після цієї звістки відібрало ноги, батько за кілька днів постарів на кілька років, хоча йому й без того виповнилося сімдесят. Дружина спочатку нездужала вдома, потім довелося, задіявши всіх знайомих, влаштувати її в лікарню. Доглядати за дружиною Пустовіт не міг. Він почав шукати адвоката.
– Чому я так усе докладно знаю? – перепитав опер, зробивши паузу, аби черговий раз розлити горілку по чарках. – Він, дід той, нам усі мізки прокомпостував трагедією власного життя. І писав, і приходив, і розпинався буквально перед кожним, враховуючи й начальство, який хороший у нього хлопчик і які погані дяді-бандюки, котрі силою змусили їхнього сина йти з ними на вбивство.
– А що, справді хлопчик?
– Не хочу образити покійного, але син його – одоробло, блін, переросле. Щоправда, ведений він по життю, ну то я йому лікар? Так батьки виховали. Хоча я їх прекрасно розумію. Ніхто, виходить, не винен. Вал із корєшками, що дорослого дядька, бачте, в бандити зманили. Ну, далі, значить, так: порадили Пустовіту відомого адвоката. Начебто Онопрієнка відмазав би, коли б йому дали. Приїхав сам адвокат. Розписав тут дідові райдужну картинку, познайомив його із системою захисту, котру збирається застосувати. Назвав суму. Дід, кажуть, за голову схопився. Почалися торги. Продав старий нормальну хату в центрі, дачу в приміській зоні, шість соток, зате з нормальним будиночком і фруктовим садком, від заводу колись дали. Коротше, все, що продавалося, продав. Сам перебрався в однокімнатну.
– На що він сподівався?
– Отут звиняйте, дядьку, не знаю. Зовсім відмазати Олега не виходило, сам же розумієш. Крадіжки, пограбування, дванадцять епізодів набралося. Гаразд, хай вони не дуже сильно піднімалися, та кого це гребе? Ну, потрійне вбивство. Хай він стріляв під тиском лідера групи, хай стріляв у трупи. Добре, перша в нього судимість, раніше Бог милував. При бажанні пом’якшувальні обставини можна знайти, та співучасть у вбивстві тут вимальовується, звідси – стаття відповідна. Але нічого з умовним строком, як обіцяв адвокат, не світило. Той жучара, по всьому, наперед ситуацію прокачав. Тому не напружувався особливо. А до кінця процесу взагалі не досидів.
– Стоп. Як це?
– Отак це. Кидонув старого ветерана праці. Дали його синочкові ще по-Божому, сім років. Знаєш, що далі? Мама його, коли старий це їй сказав, за місяць згоріла свічкою. Поховати навіть не було за що. Все адвокат вигріб. Кажеш, коли він у вас оселився?
– Вважай, два роки тому, десь улітку, точно зараз не скажу…
– На хріна мені точно? Судили їх у червні. Не так: почали слухати наприкінці травня, остаточно вирок зачитали в червні. Померла його бабуся в липні, точно знаю. Бо він приходив до нас, запитував, чи можна адвоката-мудака якимось чином посадити. Власне, він і в прокуратуру ходив, і до судді добився. Навіть якби старого й послухав хто, що можна адвокатові зробити? Програв процес, буває. Там інших варіантів не виходило. Аби постарався трошки, може б, Олегові пару рочків і скостили, та хто там старався… Він на унітазі більше старається. Бачив я того козла в золотих окулярах…
– Синок сидить?
– Куди подінеться? Десь під Дніпром. Старого шкода. Бач, подався геть із рідного міста. Он як життя під кінець дістало, а ти ще кажеш…
Крізь мозок Максима Глода несподівано ніби пройшов сильний електричний розряд. Він навіть смикнув головою.
– Чекай, стій… Як ти сказад?
– Про що? Про старого?
– Про адвоката.
– Мудак, – опер дивився на Глода здивованими очима.
– Ні, не про те я…
– Козел…
– Та до чого тут козел? У чому був твій козел?
– Не мій він. Ти про окуляри? У золотих окулярах.
Так, Глод знає одного адвоката в золотих окулярах. Нехай їх виявиться з десяток. Нехай всі адвокати світу носять окуляри в золотій оправі. Але ж такого просто не може бути.
– Прізвище адвоката ти не згадаєш? Бо ти жодного разу не назвав його на прізвище?
– На хер воно мені впало? Простеньке таке. У довбешці не втрималося через те. Стоп-стоп-стоп… Перевірити легко, але… Бл-лін… – опер, не перериваючи процесу мислення, спорожнив свою чарку – і обличчя його раптом засяяло: – Гужва! Кажу ж – простеньке! Бач, стрельнуло! Зараз ім’я ще тобі народжу…
– Едуард Васильович.
– Що?
– Гужва. Едуард Васильович Гужва, – промовив Глод, потім для чогось повторив: – Адвокат у золотих окулярах.
5
– Алло, добрий день.
– Добрий. Слухаю вас.
– Мені потрібна Олена.
– Яка саме?
– У вас хіба їх кілька?
– Взагалі-то я теж Олена. Ви куди дзвоните?
– На телебачення.
– Правильно. Куди саме?
– На кримінальну програму.
– Ви потрапили у відділ реклами.
– Ой, а чому мені дали цей телефон… Не так важливо, як подзвонити на кримінал?
– Зараз я дам вам телефон комутатора. Вас перемкнуть. Пишете?
– Так, секунду. Ручку візьму… Де ж вона, гадство… Так, пишу…
– «S-канал», слухаю вас, добрий день.
– Здрастуйте. Мені потрібно якимось чином подзвонити на вашу кримінальну програму.
– «Кримінальні портрети»?
– Так точно!
– Хвилинку, перемикаю… У них зайнято, дзвоніть пізніше.
– Пізніше – це коли?
– Чоловіче, я їм не годинник. Дзвоніть, може, звільниться лінія.
Через величенький проміжок часу таки вдалося додзвонитися.
– Алло, «Кримінальні портрети».
– Добрий день. З ким я розмовляю?
– Хто потрібен?
– Я з газети… Словом, Сунжа Олена.
– Суржа.
– Ой, вибачте, в мене так записано.
– З якого питання?
– Вона є чи немає?
– Я адміністратор. Всі питання преси – через мене.
– Йдеться про інтерв’ю. Газета «Факти», знаєте таку?
– Знаємо. Здається, від вас уже дзвонили.
– Коли? Вчора?
– Наче вчора. Так, точно, вчора.
– Правильно. То інший кореспондент. Тепер тему віддали мені. То як можна зустрітися з Оленою?
– Вона так рано не приходить. І взагалі, в неї сьогодні озвучка з першої й аж до упору. Не знаю, чи ви застанете її.
– Тому я й хочу домовитися наперед і вибрати зручний для обох час. Прямий телефон у неї є? Чи мобільний?
– Ми не уповноважені давати телефони без особистої згоди Олени чи нашого продюсера. Вибачте, порядок такий.
– Гаразд. Власне, у нас справа більш глобальна, гм. Інтерв’ю само собою. На жаль, вашої адреси немає в «Жовтих сторінках». Для неї передали деякі матеріали, ми хотіли б вручити їх.
– Посилайте факсом.
– Там не лише папери. Ще дві відеокасети. І хотілося б особисто в руки.
– У нас нічого не губиться. Добре, приїжджайте, – жіночий голос на тому кінці дроту назвав адресу. – Недалеко від метро «Кловська». Знайдете?
– Легко.
– Йдіть відразу на центральний вхід. Подзвоните біля бюро перепусток три-нуль-два, назветеся, до вас вийдуть. Коли на вас чекати?
– Протягом дня.
– Бажано до сьомої вечора.
– Спробую. У разі чого передзвоню. Поки що цих касет нам ще не принесли, я думав, реально домовитися з Оленою попередньо… Вибачте, я ще дзвонитиму. До побачення.
Трубку поклали. Богдан Баглай не поспішав класти свою. Просто відхилив її від вуха, послухав короткі гудки, подивився не неї, рвучко замахнувся, мало не скинувши телефон із тумбочки, так само миттєво заспокоївся, обережно, навіть ніжно поклав її на важіль. Годинник показував початок на одинадцяту. Озвучка, як щойно йому вказали, о першій.
Отже, припертися на свою довбану роботу ця сучка повинна не раніше дванадцятої. Зайде через центральний вхід. Там її і почекаємо.