Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц)

– Про це я чула…

– І про це неодмінно слід згадати. Більше говорять про те, кого і скільки разів стукнули при затриманні, а скільки нормальних мужиків у нас гине по-дурному, нікого чомусь не цікавить…

– Отже, історію з мобільником так само доведеться замовчати?

– Якщо не хочете мати неприємності ще й із СБУ. Будемо разом щось придумувати.

– Гаразд, – Олена відсунула чашку з недопитою кавою. – Ну, а з людиною, яка безпосередньо затримала Баглая, хоча б усе нормально? Він не секретний агент, його можна називати?

– Зустріч із ним я вам організую. Глод його прізвище, Максимом звати. Певний час у героях тут у нас ходив, тому зараз не дуже охоче про свій подвиг, так би мовити, згадує. Тим більше довго пояснював тоді, що Баглай сам собі вени порізав і живіт проштрикнув.

– Сам? – Олену знову пересмикнуло. – Для чого?

– За його версією – намагався накласти на себе руки, коли побачив, що все скінчилося і програв свою партію. Але порізи на руках неглибокі, рана на животі так само, бив навскоси, лише шкіру та жировий прошарок проштрикнув, життєво важливих органів не зачепив. Вважайте, все одно, наче на цвях нахромився чи щось подібне. У камеру Баглаєві не хотілося, на лікарняній койці не так дістають, статус пораненого мати теж незле, до того ж час на роздуми хотів виграти. Не врахував він лише одного: подільники аж надто його боялися. Щойно його затримали, як вони почали топити свого шефа наввипередки. Я був присутній на першому допиті Баглая. Від такого тотального провалу він аж охрінів, вибачте на слові.

– Нічого, нічого.

– Охрінів він, значить. Та швидко взяв себе в руки і заявив: «Не пацан я, щоб виправдовуватися. Скажу, що все це лажа, так ви мені очняки почнете влаштовувати. А я цих гнид бачити не хочу. Радійте, свято у вас, начальство похвалить. Записуйте – я Микиту загасив». Буквально вам цитую. І пішло, і пішло, і пішло…

– Чому ж він з такими гнидами справу мав?

– Оце я, Лено, вам пояснити можу, – Калита подивився на годинник, і хоча теоретично полковник відпустив його до кінця дня, Олена зрозуміла – вільним часом старший опер планує скористатися по-своєму. – Суть ось у чому. Баглай, як справді непересічна й розумна людина, природжений лідер, тільки зі знаком «мінус», не може тримати поруч рівних собі. Тупими відморозками, на зразок згаданого вже Рожнова, керувати легше. І, що теж важливо, в разі потреби пожертвувати кимось із них не страшно. Не шкода. Ще я припускаю – Баглай з двадцяти років у бігах, утомився ховатися, не те щоб підставився свідомо, просто пильність утратив. Звик до власної, обізвемо її так, фортуни. Виходить, – розвів він руками, – зловити його Глодові чи комусь іншому закладено було. Коли хочете, долею запрограмовано. Везінням оперським це називається.

– Отже, затримання Баглая – швидше випадковість, аніж закономірність?

– Я вам цього не говорив. І ніхто не скаже. Все одно, Лєно, рано чи пізно йому б набридло ховатися. Сам би здався, подібні випадки нерідко трапляються.

– Ну що ж, – Олена вже відчувала на собі інформаційне переобтяження. – Поки що ви мене цілком і повністю задовольнили як чоловік і як фахівець, – оскільки реакції співбесідника вона не зауважила, то зрозуміла – програми «Кухонний базар» майор міліції жодного разу не бачив, бо щойно вона промовила свою, як вона вважала, коронну фінальну фразу. Так у студії вона прощалася з гостем-чоловіком, жінкам призначалася інша, менш двозначна фразочка. – То, може, домовимося про зустріч із цим вашим оперативником, Глодою…

– Глодом. Глод, – поправив Калита. – Він у курсі, попереджений, завтра прийде сюди. Тільки він нині, як би це пояснити… Скажемо так: у позаплановій відпустці. Взагалі, не звертайте особливої уваги на його манеру поведінки, він не такий у нас лихий, просто додалися проблеми особистого характеру… Так що, Лєно, ось вам сувора реальність: смажених фактів немає, гостросюжетного детективу не вийде, герой – за великим рахунком – теж не герой. Життя, Лєно… Не передумали братися саме за цю тему? Ми б іншу підшукали. Лохотронників розвелося, економічні злочини можемо порадити, державу ж натягують, хто як може…

– Вам дуже хочеться, аби я… тобто… ми передумали?

– Хочете пораду, не для преси? – Калита підвівся, даючи зрозуміти – на сьогодні він і так приділив настирній дівиці досить багато часу. – Не робіть із Баглая зірку. Він бандит і вбивця, і не більше.

Олена не змогла придумати відповіді, тому сказала щось традиційно нейтральне й заспокійливе. І вже записавши Степанові Калиті на звороті своєї візитівки номер мобільного телефону, попрощавшись і сівши в машину, відзначила для себе: основні задумки програми, виплекані Романом, можуть розлетітися на друзки.

Виходить, у них із міліцією зовсім протилежні інтереси.

4

Режисер, як і передбачала Олена, за час її відсутності відвідав готельний бар і тепер мирно похропував у своєму номері, навіть не зачинивши двері. Водій, втішений кінцем робочого дня, теж зібрався піти слідами Корнієнка. Олена ще не спланувала свій вечір, хоча підозрювала – прозорого натяку ментам було б достатньо, щоб отримати запрошення в який-небудь місцевий гадючник. Зрештою, на вулиці ще видно, вона цілком могла зустрітися з тим самим оперативником Глодом, але коли чітко сказали – завтра, то нема чого пропонувати свої варіанти. Очевидно, тут уже все продумано. Іти шукати пригод у компанії водія теж не хотілося. Його взяли на роботу недавно, вони майже незнайомі, доведеться вигадувати теми для розмови, говорити один одному різні необов’язкові речі, до того ж Олена, відверто кажучи, хотіла трохи від нього відпочити. Всю дорогу він не вимикав шансон та блатняки, ставився до подібної музики вкрай серйозно, тому вона боялася, що пошук спільної мови переллється в зовсім несподіваний та небажаний конфлікт світоглядів. Тому вона чемно повідомила водієві про бажання нарешті прийняти душ, той не заперечував і пішов розбуркувати режисера. Зачинившись у номері, Олена справді прийняла душ і набрала номер Малиновського, коротко переповівши основну суть сьогоднішньої розмови.

– Ти чого хотіла? Не мандражи, все йде за планом, дитино! Ти де там, не чую!

– Тут, тут, просто зв’язок глючить. Говори, я чую тебе.

По мобільному вони могли говорити вільно – підтримка одного з провідних операторів стільникового зв’язку значилася в титрах багатьох програм «S-каналу», тому розмови його керівництва і провідних працівників, до числа яких віднедавна належала Олена Суржа, були безкоштовними. Всі цією «халявою» безбожно зловживали.

– Забий на них, дитино! Плюнь і розітри, чула? Усміхайся їм, показуй коліна, шматочок ляжки, пускай бісики, вмикай повну дуру, словом, стелися перед ними – в межах розумного, звичайно. Вони ще з мужиком інакше б трималися, а дівицю вроді тебе вважають повною ідіоткою. Хай собі вважають, ким хочуть, чуєш? Нам від них потрібна співпраця та інформація, максимальна інформація. Потім ми їм таке кіно знімемо – ляля, навіть якщо захочуть, не приколупаються. Похвалимо кого треба і скільки треба, головне для нас – не доблесна українська міліція, січеш фішку? Баглай для нас головне, самий цимес, на ньому все зав'язано! Алло, дитино, де ти знову, блін?

– Тут, тут. Просто мовчу і слухаю тебе.

– Правильно. Слухай далі: подумайте там із Корнієнком, чи реально Баглая показати маніяком. Хоча б натякнути, чула? Маніяків у нас люблять, Чикатило, Онопрієнко, доктор Лектер, коротше, в такому плані. Без медичного діагнозу обійдемося, маніяки серед нас, отака фігня, малята. Як ти поки що думаєш?

– Не знаю, – саме тепер Олена прикидала, коли й про що зможе переговорити з режисером сьогодні і чи в стані він буде завтра думати про щось, окрім пива або ж чарки коньяку. – Поговоримо, я ще не повністю в матеріалі.

– Нічого, головне – почати, фішку для себе знайти. Вони там теж хай не перестраховуються, ми ж не приватна лавочка, все під контролем. Хай вони нас бояться, а не своє начальство.

– От вони нас і бояться, я так відчуваю.

– Добре, працюйте там, не розслабляйтеся особливо. Буду дзвонити, тримайся.

– Цьом, – сказала Олена трубці, з якої чулися короткі гудки, вимкнула мобільник, сумно подивилася на трубку, коротко замахнулася з виразним наміром розгатити її об стіну, але потім стрималась і акуратно поклала на тумбочку.

Зсередини її вже не перший день гризло відчуття, що вона займається не своєю справою. Розмова зі справжніми ментами зайвий раз переконала в цьому, а Роман щойно, сам того не розуміючи, остаточно підтвердив ці побоювання. Звичайно, вона… нехай так… любить Романа Малиновського, він справді бажає їй… можливо… добра та професійного зростання. Справді, вчорашня симпатична… як не крути… лялечка з «Кухонного базару» виглядатиме незвично в новому, кардинально протилежному амплуа. Може, колись Олена й буде готова до цього, але не зараз, тільки не тепер…

«З такими думками, подруго, нормально роботу не зробиш», – сказавши це собі подумки, вона піднялася, стала навпроти дзеркала й промовила фразу вже вголос, звертаючись до власного відображення. Адже піддавшись таким настроям, вона нічим не буде кращою за режисера Ігоря Корнієнка, поведінка якого поки що цілком підпорядкована бажанню спокійно, подалі від роботи й дому, де творчий працівник вимушено дотримувався «сухого» закону, випити й подумати про власну геніальність та наявність ідеального мистецького смаку.

Наче на підтвердження відомої приказки, щойно Олена подумала про Корнієнка, як буквально за кілька хвилин у двері її номера постукали, і почувся підозріло бадьорий голос:

– Тук-тук, сово, відчиняй – ведмідь прийшов!

Відчиняти не хотілося, але не відчинити – поставити себе в двозначне становище. Чоловіки, певне, вже випили, тому стукати до неї будуть довго й наполегливо. Тому Олена мужньо повернула ключа і впустила водія та режисера. Глянувши на годинник, дуже здивувалася – він показував лише половину сьомої вечора. Для серпня цей час вважався дитячим, але, побачивши підпилого водія, вона згадала його бажання випити строго до восьмої години, бо якщо він хильне після восьмої вечора, на ранок йому буде важко крутити «бублика». Тому він кревно зацікавлений, щоб група чимшвидше закінчила роботу. Подібного режиму дотримувалися всі водії телекомпанії. Олена підозрювала, що на інших каналах те саме, взагалі – не лише на телебаченні.

– Тут, я бачу, не лише ведмежа, а й поросятко.

– Ти, подруго, нам не рада? – очі Корнієнка виклично блищали, не віщуючи нічого приємного, а водій, котрий півдня мовчав, бо спільних тем для розмови з Оленою в них не було, тепер тримався гоголем, навіть випнув груди, обтягнуті дешевою, багато разів праною футболкою.

– Я всім рада. Сідайте, де бачите.

– Сядемо тільки за вироком суду! – продекламував водій.

– Гаразд, тоді присідайте.

– Скільки разів? – не вгавав той.

– Ти, Петю, нічого не розумієш, – режисер примостився на краєчку її ліжка. – У нас закон такий: ми – одна команда.

– Кам-ман-да мол-ладасті наш-шей, – спробував проспівати не зовсім тверезим голосом водій Петя, але замість того повторив: – Кам-манда, кам-манда, – при цьому наголос робив на останньому складі.

– У вас – це в кого? – Олена намагалася триматися якомога толерантніше.

– В усіх. Отут, – режисер жестом обвів кімнату.

– У цьому номері?

– У відрядженні взагалі. Ми – команда, тримаємося разом, нам, може, завтра на одну амбразуру кидатися, а вечеряємо кожен окремо.

– Чому? Ви ж ось повечеряли на пару.

– Ми ще можемо, – вклинився Петя. – Ігорьок, чого ми сюди прийшли? Познайомитися?

– Петю, ми знайомі. Розумієш, Оленко, є такий закон, традиція, порядок. Не нами придумано, але колективом, – випив він за цілий день значно більше за водія, однак, на диво, тримався краще. Судячи з усього, Петя взяв занадто низький старт, виправдовуючи себе обмеженістю в часі. – Перше спільне відрядження. На програмі нам разом працювати. Я ось із Петром познайомився ближче, до того він лише з новинами їздив, тепер Малиновський його для нас вибив, буде постійним водієм групи. Я на «Криміналі тижня» два роки відпахав чесно, тепер будемо «Портрети» робити. Оператор у нас класний, ти його знаєш, пару разів на вашій «Кухні» працював. Знаєш же Вітю Дерезу? – Олена обмежилася кивком. – От, а знаєш, чому твій Роман Романович нас усіх зібрав у одній команді? Я вже Петі казав це, у нас вийшла серйозна і ґрунтовна розмова. Малиновський нас усіх зібрав докупи, бо ми – класні професіонали. Він, Рома, мужик недурний. Професіоналами не розкидається. Він знає – у Корнієнка є свій смак, свій почерк, свій стиль, своя манера, навіть школа своя… Ну, про це не всі знають, то не для обговорення в широкому колі, але він таки це знає…

Видно, режисер автоматично продовжував тему, яку вони почали з водієм без її участі. Залучити її до дискусії чи просто втягнути в розмову Корнієнко не прагнув, просто потребував аудиторії, аби не розмовляти на подібні важливі теми сам-на-сам. Мимохіть вставлене «твій» стосовно Малиновського її не зачепило. Без сумніву, їй сьогодні вже встигли перемити кістки. Своїх стосунків Роман і Олена не афішували, але особливо й не приховували. Розумним людям без зайвих коментарів усе зрозуміло.

– Він про все знає, – промовила Олена, аби зовсім не мовчати.

– О! – Корнієнко багатозначно підніс пальця. – Щоправда, платять нам зовсім не ті гроші, яких ми вартуємо. Але вибачає їх усіх те, що в нашій довбаній державі нікому не платять стільки, скільки він вартий. Скажімо, вартість послуг повій у барі цього чудесного, блін, готелю не відповідають якості послуг.

– Ви вже встигли перевірити?

– Ні, Олено, не встигли. Ти про нас, Олено, лихої думки. Я ж бачив морди тих повій і пам’ятаю ще ті часи, коли зняти їх, саме отаких, можна було за пляшку сухого вина «Ркацителі» та шоколадку «Чайка», – режисер був старшим за неї на сім років, водій – на всі десять. – Тому, Олено, ми прийшли до тебе.

– З вином і шоколадом?

– Ги-ги-ги! – озвався водій Петя.

– Ні, Олено, без вина і шоколаду. Я розумію твою позицію, твоє ставлення… Хоча ставлення не розумію, ні. Закон такий: перше відрядження кожного нового сезону творча група відзначає разом. Повії, не повії, вино – гори воно вогнем, коли чесно. Ми хочемо спільно з тобою відзначити вдале закінчення першого спільного робочого дня, – Корнієнко нарешті сформулював свою думку.

– Звідки ти знаєш, що день минув успішно?

– Інакше не може бути. Ми – команда професіоналів. І просто зараз я хочу обговорити все, скласти план на завтра, бо інакше діла не вийде, повір мені.

– Дякую, заспокоїв, – спочатку потік свідомості Корнієнка навіть смішив її, тепер вона не бачила нічого потішного. Парочка її починала відверто втомлювати. – Завтра, якщо тобі цікаво, у мене кілька зустрічей, а потім треба переглянути відео з їхніх архівів. Тут ти знадобишся, але десь під обід. Хочеш – будь у себе, хочеш – катайся зі мною завтра півдня, сиди в машині.

– Ось прийде твоє «завтра» – тоді розберемося. Зараз давай вип’ємо разом, бо ми – хто, Петю?

– Ком-манда, – водій знову наголосив на останньому складі.

– О'кей, мужики, – Олена підвелася. – Де той ваш бар із повіями?

– Чому відразу з повіями? – режисер кумедно кліпнув очима.

– Нехай так – де ваш бар без повій!

– Тут… Слухай, ти справді підеш із нами?

– А ви не вірили до останнього? Чи вже не запрошуєте? Ми ж команда, хлопці, хіба не так?

Олена особливо не чепурилася, пішла в чому була: шортиках та пістрявій маєчці, нижній край якої сягав лише до пупа. Лише провела масажною щіткою по фарбованому в рудуватий колір волоссю, ледь торкнулася помадою губ. Рішення вона прийняла відразу з появою «солодкої парочки», просто спроваджувати їх справді не хотілося. Корнієнко добряче випив за день, але він мас рацію. Хоче вона того чи ні, але вони сьогодні і в найближчому майбутньому – одна команда. Відразу налаштовувати в принципі нормальних чоловіків проти себе не хотілося. Особливо враховуючи стосунки між нею і продюсером. Відразу почнеться: спить із Малиновським, тому корчить із себе казна-що, цабе велике, не підступитися. Так роботи не буде, факт. Тому їй було простіше спуститися з чоловіками в досить симпатичний готельний бар, оцінити трійцю дівчат за столиком у дальньому кутку, дозволити Корнієнкові замовити собі сто грамів коньяку, випити за вдалий початок роботи, послухати хвилин п’ятнадцять їхні пусті теревені на тему нереалізованості власних талантів, потім допити коньяк, послатися на втому і побажати їм добре відпочити. Тепер її не затримували, навіть поставилися поблажливо: молода ще, не боєць…

Коньяк виявився напоєм сповільненої дії. Після душу Олену справді розморило, вона роздяглася, лягла, накрилася простирадлом, з півгодини подивилася телевізор, а потім, відчувши, що за кілька хвилин засне, вимкнула його, загасила нічник над головою і м'яко поринула в пухкі обійми сну.

Прокинулася вона, швидше відчувши небезпеку, аніж почувши, як прочиняються двері. «Невже я їх за всім оцим не зачинила?» – стрельнуло в голові, та раптом усі інші думки вилетіли. Двері прочинилися широко, з коридору посунула якась темна постать, потім двері так само з легеньким скрипом зачинилися, постать зробила кілька кроків до її ліжка.

Кімнату освітлювало аж надто, зовсім неприродно яскраве місячне сяйво. Світло було настільки яскравим, наскільки взагалі може світити місяць. Цього було досить, аби Олена впізнала в нічному гостеві Ігоря Корнієнка. Він стояв тепер просто посеред кімнати, для чогось заклавши руки за спину, і дивився на неї, не моргаючи. Чітко роздивитися вираз його обличчя молода жінка не могла, та й ні до чого. Вже самого факту, що режисер глупої ночі без стуку, скориставшись відчиненими дверима, зайшов до неї, було досить. Чомусь виринуло з пам’яті: він таки забагато випив, тому вмовляннями можна лише нашкодити. Про наміри нетверезого чоловіка стосовно жінки здогадатися можна цілком точно. Десь глибоко зароджувалася думка – йому нудно, просто зайшов поговорити, він же не хоче, зрештою, посваритися з продюсером та втратити роботу. А може, він саме в такий спосіб і хоче піти з роботи… Принаймні якщо станеться те, що станеться, їй самій доведеться думати про нове робоче місце, бо навряд чи Корнієнко приховає все.

Чоловік далі стояв посеред кімнати, мовчав і не рухався, лише дивився на Олену, вона навіть поклястися могла – бачить у напівтемряві блиск його очей.

– Тобі… тобі… чого… – хоча її ніхто не торкався, слова застрягали в горлі, а те, що вдалося вичавити, роздирало всередині, наче необережно заковтнута велика риб’яча кістка.

Замість відповіді Корнієнко зробив іще один крок до її ліжка, повільно витягнув руки з-за спини. Навіть незначні рештки слів застрягли в горлі остаточно, погляд Олени прикипів до правиці чоловіка. У місячному сяйві вона побачила відрізок колючого дроту, затиснутого у правому кулаці. Спокійно, не промовляючи жодного слова, він розтиснув правицю і почав намотувати кінець дроту довкола долоні. Обернувши його кілька разів, він сильно стиснув кулак, навіть не скривившись від болю. Олена не могла при благенькому природному освітленні бачити кров, але вона бачила її дуже чітко, бачила кожну краплину, що стікала з понівеченої руки режисера на килимове покриття підлоги. Так само повільно він накрутив другий кінець дроту на ліву руку, теж стиснув її в кулак, кров закрапала, він витягнув руки перед собою, стиснув кулаки сильніше – кров зацебеніла струмочками.

І враз Олена зрозуміла – чоловік тримає в руках зашморг із колючого дроту.

Хоч як притягували її увагу понівечені закривавлені руки, вона зібралася на силі й перевела погляд на обличчя Корнієнка. Та його закрила тінь, тепер перед нею височіла людина без обличчя, ніби запнута чорною машкарою, більше схожа на привид, аніж людину з плоті та крові. Нараз за спиною привида щось заворушилося, і поруч з’явився ще один такий самий фантом. У правій руці він тримав одноразовий медичний шприц, голку спрямував у бік Олени. Зараз один почне душити мене дротом, другий вколе повітря у вену, — подумала вона якось відсторонено. – Вони хочуть подивитися, від чого я швидше помру. Їх прислали по мою душу. Їх прислали по мене.

Постаті не рухалися. Та враз той, хто донедавна був Корнієнком, рвучко розвернувся і накинув зашморг на шию постаті зі шприцом. Жертва не опиралася, лише змахнула руками, зігнула ноги в колінах і чи то захрипіла в передсмертній агонії, чи то зайшлася моторошним вурдалацьким сміхом. Колючий дріт впивався в шию все сильніше, Олена могла бачити це дуже чітко, наче стояла поруч із ними. Враз голова відділилася від тіла, з того місця, де вона щойно була, вистромилася тонка зміїна голівка, ніч довкола наповнилася сичанням, й аж тепер Олена змогла дати волю своїм легеням, випускаючи разом з криком на волю свій переляк…

…і, тепер уже насправді, прокинулася від власного крику.

Деякий час вона лежала на спині, натягнувши простирадло аж до підборіддя. Вікна її «напівлюксу» дивились у двір, тому місячне сяйво не проходило крізь них і в кімнаті справді було темно. Очі потроху призвичаїлися, але, крім темряви, Олена нічого перед собою й далі не бачила. Висунути з-під простирадла руку, намацати вимикача над головою й засвітити нічника вона не наважувалася. А коли нарешті обережно піднесла праву руку догори, з криком відсмикнула її, торкнувшись дроту – видіння зміїної голівки ще жили в свідомості. Друга спроба виявилася вдалішою, світло від лампочки-«сороківки» нічого страшного не висвітило. Ще кілька хвилин Олена не наважувалася підвестися з ліжка. Коли спустила ноги на підлогу, знову зойкнула і підібгала їх. Лише пересвідчившись, що кров їй теж наснилася, вона таки підвелася, наблизилася до дверей, обережно смикнула за ручку.

Зачинено. Навіть, наскільки вона пригадує, на два оберти.

Від усвідомлення, що налякав лише сон, легше чомусь не стало. Олена повернулася в ліжко, не забувши перевірити час. Лише початок на п’яту ранку. За вікном скоро почне потроху сіріти.

Сонячні промені тут не били у вікно. Але все одно Олена не могла заснути години три, аж поки за стіною заговорив телевізор – її сусіда ліворуч виявився ранньою пташкою. Під ці звуки вона нарешті змогла закуняти, бо вони заспокоювали – адже свідчили, що поруч є хтось живий. Так їй вдалося виграти для себе ще півтори години сну.